Ляльководи

РОЗДІЛ 22

Коли я згадав про темпус наступного разу, Мері не стала заперечувати, але запропонувала дотримуватися мінімальної дози. То був справедливий компроміс: ми завжди могли збільшити її.

Я підготував препарат у вигляді ін’єкцій, бо так його дія починалася швидше. Зазвичай після прийому темпусу я спостерігаю за секундною стрілкою: коли вона зупиняється, це означає, що я вже заряджений. Але в моїй хижці настінних годинників немає, а пальцевих годинників ні в кого з нас у той момент не було. Сонце тільки-но зійшло, ми всю ніч не спали, умостившись біля каміна на великому й низькому дивані у вигляді півмісяця.

Ми лежали там довго, почуваючись добре й мрійливо, і мені почало здаватися, що препарат не спрацював. А потім я збагнув, що сонце припинило сходити. Я помітив пташку, що пролітала повз панорамне вікно. Якщо придивлятися до неї досить довго, то можна було б побачити, як тріпотять її крильця.

Я перевів погляд із пташки на свою дружину і захопився її довгими кінцівками та несподіваними вигинами форм.

Пірат лежав, скрутившись калачиком на її животі, такий собі волохатий кіт із лапами, підібганими наче хутряна муфта. Здавалося, що обидва вони спали.

— Як щодо сніданку? — спитав я. — Мені страшенно хочеться їсти.

— Готуй сам, — відповіла Мері. — Якщо я ворухнуся, то прокинеться Пірат.

— Ти обіцяла кохати мене, шанувати і сніданок готувати, — відказав я й полоскотав їй п’яти. Вона зойкнула, підібгала ноги, а кіт підскочив і плюхнувся на підлогу.

— Ой лишенько! — зойкнула Мері, сідаючи на дивані. — Ти змусив мене смикнутися надто різко, і я образила котика.

— Не зважай на кота, жінко, ти ж одружена зі мною.

Але я все одно знав, що схибив. У присутності людей, які не перебувають під дією наркотику, треба рухатися дуже обережно. Я просто не подумав про кота — поза сумнівом, йому здалося, що ми поводимося, мов п’яні бовдури. Я нарочито повільно простягнув руку й спробував заспокоїти Пірата.

Та де там! Він уже подався до своїх дверцят. Я міг би зупинити його, бо мені здавалося, що він рухався повільно, наче потік патоки, але якби я це зробив, то налякав би його іще більше. Тож я не став його чіпати й пішов на кухню.

Знаєте, що я вам скажу? Мері мала рацію: цей «Темпус фугіт» для медового місяця не годиться. Те екстатичне природне щастя, яке мене наповнювало раніше, затуманилося ейфорією від наркотику, хоча в той час я не відчув цієї втрати, бо її поглинуло потужне наркотичне блаженство. Але втрата була реальною: правдиву магію я проміняв на хімічну фальшивку.

Існують певні дорогоцінні речі, які не можна і не слід пришвидшувати й посилювати у штучний спосіб. Мері, як зазвичай, мала рацію. Однак то все одно був гарний день — або місяць — в залежності від того, як на це подивитися. Але я пожалкував, що віддав перевагу несправжньому перед справжнім.

Пізно ввечері ми вийшли з наркотичного стану. Я відчував легке роздратування, яке зазвичай супроводжує послаблення дії наркотику, віднайшов свій пальцевий годинник і синхронізував свої рефлекси. Коли вони повернулися до норми, я синхронізував рефлекси Мері, після чого вона повідомила, що її розбаланс становив близько двадцяти хвилин, — досить точна відповідність дозі, розрахованій лише на основі ваги тіла.

— Хочеш знову розслабитися? — спитала вона.

Я підтягнув її до себе й поцілував:

— Якщо чесно, то ні. Я радий повернутися до реальності.

— Я теж дуже рада.

У мене з’явився вовчий апетит, характерний для людини після наркотику, незалежно від того, скільки вона з’їла, коли перебувала під кайфом.

— Страшенно їсти хочеться, — сказав я.

— Одну хвилину, — відповіла Мері. — Піду Пірата покличу. Його не було вдома цілий день.

За цей день — або місяць — я не встиг за ним скучити, отака вона є, ця клята штучна ейфорія.

— Не переймайся, — сказав я їй, — його часто не буває вдома цілий день.

— Раніше такого не бувало.

— Бувало — коли я жив тут один.

— Мені здається, що я його образила. Точно знаю, що образила.

— Тоді він, мабуть, подався до друзяки Джона. В такий спосіб він зазвичай карає мене за неналежне поводження. Нічого з ним не станеться.

— Але надворі вже ніч, боюся, що на нього може напасти койот.

— Не кажи дурниць: так далеко на сході койотів не буває.

— Тоді лисиця або щось інше. Любий, я просто вийду і погукаю його. Добре?

Мері рушила до дверей.

— Тоді вдягни що-небудь, — наказав я. — Надворі вже прохолодно.

Вона завагалася, потім пішла до спальні й вдягнула нічну сорочку, яку я їй купив, коли ми ходили до села. Мері вийшла, а я підкинув дров у камін і пішов на кухню.

Мабуть, вона залишила двері прочиненими, бо, коли я коливався між зручністю приготування горохового супу з концентрату і задоволенням, яке отримуєш від приготування їжі з різних природних компонентів, до мене долетів голос Мері: «Ах ти ж, неслухняний котику! Ти дуже засмутив матінку!». Зазвичай таким тоном розмовляють із малюками та котами.

— Занеси його в хату й замкни двері! І пильнуй ведмедів! — крикнув я.

Вона не відповіла, і я не почув, як відчинилися двері. Тож я пішов до світлиці.

Невдовзі увійшла Мері — кота з нею не було. Я почав говорити з нею, але раптом піймав її погляд. Її очі були широко розкриті й сповнені невимовного жаху.

— Мері, — тихо промовив я і рушив до неї.

Схоже, вона мене помітила і пішла назад до дверей — її рухи були рвучкі й спазматичні. Коли вона повернулася до мене спиною, я побачив її плечі.

Під нічною сорочкою випинався горб.

Не знаю, скільки я простояв на одному місці. Можливо, якусь частку секунди, але вона закарбувалася в моїй пам’яті як нескінченна. Я стрибонув до Мері й схопив за плечі. Вона поглянула на мене, але її очі вже не були криницями жаху. Вони були просто мертві.

Мері замахнулась, щоб вдарити мене коліном, але я відсахнувся, і мені вдалося уникнути найгіршого. Розумієте, я знаю, що не можна знешкодити небезпечного опонента, хапаючи його за плечі, але це була моя дружина. Я не міг застосувати проти неї смертельно небезпечний прийом.

Але слимак не збирався робити мені поблажок. Мері (вірніше, потвора) осипала мене всіма відомими їй ударами, і мені доводилося робити все, щоб не вбити її. І при цьому пильнувати, щоб вона не вбила мене, а також намагатися знищити слимака. До того ж я мав сам захиститися від паразита, інакше я не зміг би врятувати Мері.

Я розмахнувся і луснув її в щелепу. Цей удар мав би гарантовано послати її в нокаут, але вона його майже не помітила. Тоді я знову вхопився за неї руками й ногами, щоб таким захватом знерухомити її і водночас не завдати шкоди. Ми впали додолу разом, і Мері опинилася зверху. Я буцнув її лобом, аби вона припинила кусатися.

Я тримав її сильне тіло лише завдяки своїй перевазі в м’язовій масі. Потім спробував паралізувати її, натискаючи на нервові точки, але вона здогадалася, що я задумав, бо знала про ключові точки не гірше за мене, — і мені просто пощастило, що Мері не паралізувала мене сама.

Залишалося останнє: розчавити самого слимака, але я знав, який нищівний ефект це справить на носія. Можливо, це не вб’є Мері. Знову ж таки, можливо. Вона могла вижити, а могла і не вижити. Принаймні я не сумнівався, що це завдасть їй великої шкоди. Я хотів привести її до стану непритомності, а потім потихеньку видалити слимака, після чого убити його. Зігнати його за допомогою жару або легенькими ударами.

Зігнати за допомогою жару...

Але я не встиг продумати цю ідею: Мері вп’ялася зубами мені у вухо. Я вивільнив праву руку і вхопив слимака. Але не сталося нічого. Замість зануритися пальцями в драглисту масу, я виявив, що цей слимак мав роговий шкірястий покрив; я неначе вхопився за футбольний м’яч. Коли я доторкнувся до нього, Мері сіпнулася і відкусила шматочок мого вуха, але вбивчого спазму не сталося: слимак був живий і продовжував її контролювати.

Я спробував просунути під нього свої пальці, щоб піддіти його, але він прилип до спини Мері, мов присоска. Мої пальці під нього не підлазили.

Перекотившись, я піднявся навколішки, стискаючи Мері в обіймах. Мені довелося відпустити їй ноги, і це виявився не кращий прийом, але потім я перегнув її через коліно й насилу підвівся. І поніс Мері до каміна.

Вона здогадалася, що я збирався зробити, рвучко сіпнулася і мало від мене не втекла. Це було все одно що боротися з гірською левицею. Але мені все ж вдалося доволокти її до каміна. Там я вхопив Мері за її руду чуприну й повільно нагнув плечима до вогню.

Присягаюся, їй-богу, я лише хотів підсмажити паразита, змусити його відчепитися, тікаючи від вогню. Але Мері почала борсатися так сильно, що я послизнувся, гепнувся головою об арку каміна — і Мері впала плечима на палаючі дрова.

Вона заверещала й вискочила з каміна, потягнувши за собою і мене. Я насилу зіп’явся на ноги, досі зачумлений від сильного удару головою, і побачив, що Мері лежить долі. Її волосся, її чудове волосся, горіло.

Горіла й нічна сорочка. Ляскаючи долонями, я почав гасити вогонь. Слимака на ній не було видно. Продовжуючи чавити вогонь руками, я озирнувся й побачив, що паразит лежить біля каміна і його обнюхує Пірат.

— Геть звідти! — заволав я. — Припини, Пірате!

Кіт поглянув на мене так, наче це була якась нова й цікава гра. Я продовжив робити те, що робив, намагаючись повністю загасити вогонь, як на голові Мері, так і на її сорочці. Коли я пересвідчився, що вогонь згас, у мене вже не лишилося часу дивитися, жива вона чи ні. Треба було зробити дещо важливіше.

Мені була потрібна лопата для каміна — я не міг наражати себе на небезпеку, торкаючись паразита руками. Я обернувся, щоб взяти лопату.

Але слимака на підлозі не було — він напав на Пірата. Кіт стояв, заклякнувши й широко розставивши лапи, а паразит вмощувався у нього на спині.

Може, було б краще, якби я на кілька секунд спізнився, може, слимак, всівшись на кота, дременув би надвір. І я не став би переслідувати його у темряві. Гадаю, що не став би. Але натомість я кинувся до Пірата і встиг схопити його за задні лапи, перш ніж він встигнув зробити якийсь осмислений порух.

Намагатися втримати ошаленілого дорослого кота голими руками — завдання, щонайменше, безрозсудне. А взяти під контроль кота, якого вже контролює слимак, — неможливе взагалі. З руками й зап’ястями, порізаними котячими пазурами, я знову поспішив до каміна.

Цього разу я все зробив як слід. Попри верески й пручання кота, я притиснув паразита до вуглин і став тримати, обпікаючи руки й не зважаючи на палаюче його хутро, допоки ця мерзота не впала просто у вогонь. Я взяв Пірата й поклав його на підлогу. Він більше не борсався.

Я зробив йому те саме, що й зробив для Мері. Переконавшись, що він більше ніде не горить, я повернувся до неї.

Мері була непритомна. Я присів біля неї й заплакав.

***

Протягом години я робив для Мері все, що міг. З лівого боку голови її волосся майже повністю обгоріло, а на плечах та шиї були опіки. Але пульс у неї був сильний, дихання стабільне, хоча й швидке та легке, і я дійшов висновку, що вона не втратить багато тілесної рідини. Я забинтував їй опіки — тут, на селі, я мав для цього запас всього необхідного — і зробив їй снодійний укол. А потім зайнявся Піратом.

Він і досі лежав на підлозі там, де я його поклав, і вигляд мав поганий. Йому дісталося більше, ніж Мері, і, можливо, вогонь потрапив йому в легені. Мені здалося, що він мертвий, але коли я торкнув його рукою, він підняв голову. «Вибач, друзяко», — прошепотів я. Кіт слабенько нявкнув. Принаймні так мені здалося.

Я обробив його так само, як і Мері, за тим винятком, що побоявся вколоти йому снодійне. Потім я пішов до туалету і оглянув себе.

Вухо вже перестало кровоточити, і я вирішив наразі ігнорувати його. Колись, при нагоді, я займуся його «ремонтом». Мене непокоїли руки. Я підставив їх під гарячу воду і верескнув, потім підставив їх під повітряну сушку — і це також було боляче. Я не знав, як мені їх забинтувати, — мені ж все одно доведеться ними користуватися.

Насамкінець я взяв пластмасові рукавички, заповнив кожну з них гелем проти опіків, і вдягнув. Цей гель містив місцеве знеболююче, тож я міг тепер якось перебитися. Тоді я пішов до стереотелефону й подзвонив місцевому фельдшеру. Обережно й коректно я пояснив йому, що сталося, які медичні засоби я застосував, і попросив його прибути до мене негайно.

— Як — уночі? — ошелешено спитав фельдшер. — Ви, мабуть, жартуєте.

Я відповів, що мені не до жартів.

— Не просіть у мене неможливого, чоловіче, — відповів фельдшер. — Ваш терміновий виклик уже четвертий за сьогодні. На нічні виклики ніхто не виїздить. Ви зробили цієї ночі все, що потрібно. Завтра вранці я відразу ж заїду до вас і огляну вашу дружину.

Я сказав, що нехай завтра вранці він відразу ж піде під три чорти, — і вимкнув телефон.

***

Пірат помер невдовзі після опівночі. Я поховав його відразу ж, щоб Мері не встигла його побачити. Копати було боляче, але ямка була неглибока. Я попрощався з ним і повернувся до хати. Мері тихо спала. Я підсунув до ліжка крісло і сів пильнувати. Мабуть, час від часу я дрімав, точно не пам’ятаю.