Ляльководи

РОЗДІЛ 6

Мене мало не вивернуло. Мої нутрощі не могли впоратися з думкою про те, що ота потвора подорожувала зі мною в замкненому просторі автомобіля аж із самісінької Айови. Я, взагалі-то, не гидливий — колись мені довелося чотири доби переховуватися в московській каналізації, але ніколи не знаєш, як вплине на тебе вигляд якоїсь істоти, допоки не дізнаєшся, що вона може з тобою утнути.

— Спробуймо чимось зарадити, — сказав я, насилу ковтнувши слину. — Може, нам якось вдасться врятувати Джарвіса. — Насправді я так не думав, бо в глибині душі крилася здогадка, що кожен, ким оволоділа одна з цих потвор, уже був зіпсутим. Назавжди. Мабуть, то було щось на кшталт забобону, мовляв, прибульці «виїдають наші душі».

Старий махнув нам рукою:

— Про Джарвіса забудьте.

— Але ж...

— Стули пельку! Якби його можна було врятувати, то ми могли б зробити це трохи пізніше. В будь-якому разі.

Старий замовк. Замовк і я. Я зрозумів, що він хотів сказати: принцип «життя кожного індивіда є безцінним» вимагав усунення Джарвіса як фактора впливу, тобто ми, агенти, є витратним матеріалом, але громадяни Сполучених Штатів — ні.

Вибачте за пишномовний спіч. Просто Джарвіс мені подобався.

Старий, тримаючи пістолет напоготові, сторожко спостерігав за непритомним агентом та потворою на його спині. А потім сказав, звертаючись до Мері:

— Дай Президента на екран. Спеціальний код — нуль, нуль, нуль, сім.

Мері підійшла до його столу й натиснула на кнопку. Я почув, як вона щось каже в мікрофон із глушником, але вся моя увага зосередилася на паразиті. Він явно не збирався покидати свого носія і повільно пульсував, а його тілом час від часу пробігали переривисті брижі.

— Не можу зв’язатися з ним, сер, — доповіла невдовзі Мері. — На екрані один із його заступників.

— Який саме?

— Містер Макдоноу.

Ми зі Старим досадливо поморщилися. Макдоноу був розумним і приємним чоловіком, який ніколи не міняв своєї думки з того часу, як потрапив до Білого дому, хоча загалом був людиною чемною й поступливою. Президент використовував його як буфер.

Звертаючись до нього, Старий заволав, не завдавши собі клопоту підійти до мікрофону з глушником.

Ні, Президента наразі немає. Ні, йому не можна нічого передавати. Ні, містер Макдоноу не може вийти за межі своїх повноважень. Президент дав чіткі вказівки, і Старий у списку винятків не значиться — при цьому містер Макдоноу не уточнив, чи існує такий список взагалі. Так, він радо призначить Старому зустріч і обіцяє спробувати увіпхнути його проміж відвідувачів. Наступної п’ятниці годиться? Сьогодні? Ні, про сьогодні й мови не може бути. Завтра? Також неможливо.

Старий замовк, і мені здалося, що у нього стався інсульт. Але через хвилю він двічі глибоко вдихнув, риси його обличчя попустилися, і він, шкутильгаючи, підійшов до нас:

— Дейве, пройдись тишком-нишком коридором і запроси сюди доктора Грейвса. Всі решта тримайтеся поодаль і будьте насторожі.

Невдовзі до нас зайшов начальник біологічної лабораторії, на ходу витираючи руки.

— Док, — звернувся до нього Старий, — маємо живий екземпляр.

Грейвс поглянув на Джарвіса, а потім придивився до його спини.

— Цікаво, — мовив він. — Можливо, це щось унікальне. — З цими словами він став на одне коліно.

— Відійди!

— Але ж мені треба оглянути його, — резонно зауважив Грейвс, піднявши погляд.

— Слухай сюди і мотай на вус! Так, мені треба, щоб ти його дослідив, але це завдання не є пріоритетним. По-перше, ти маєш зберегти його в живому вигляді. По-друге, ти мусиш не дати йому втекти. По-третє, ти маєш захистити самого себе.

Грейвс посміхнувся:

— Та я його не боюся, я...

— Бійся його! І це — наказ.

— Я просто хотів сказати, що мені, мабуть, доведеться змайструвати щось на кшталт інкубатора, після того як я зніму цю істоту з носія. Той мертвий екземпляр, якого ви мені привезли, дав небагато можливостей для вивчення свого хімічного складу, але цілком очевидним є те, що ці створіння потребують кисню. Отого першого ви фактично задушили. Зрозумійте мене правильно: їм потрібен не вільний кисень із повітря, а кисень, який вони отримують із носія. Мабуть, для цього підійде великий пес.

— Ні! — відрізав Старий. — Залиш його там, де він є зараз.

— Що? — здивовано мовив Грейвс. — Хіба цей чоловік — доброволець?

Старий не відповів.

—Лабораторні піддослідні люди мають бути добровольцями, — продовжив Грейвс. — Ви ж знаєте, що існує професійна етика.

Цих нетямущих науковців дуже важко навчити мислити в правильному руслі. Як на мене, то запаковані валізи у них завжди напоготові. Старий із видимим зусиллям вгамував себе і тихо мовив:

— Докторе Грейвсе, у нашому Відділі кожен агент стає добровольцем, якщо я визнаю це за потрібне. Вони свідомо обрали свою роботу. Тому, будь ласка, виконуйте мої накази. Скажіть, щоб принесли ноші, й забирайте звідси Джарвіса. Будьте обережні.

Коли Джарвіса винесли, Старий відпустив нас, і ми з Девідсоном та Мері пішли до вітальні хильнути чарчину-дві. Це було конче необхідно. Девідсона трясло. Коли перша чарка не вгамувала його, я сказав:

— Слухай-но, Дейве, мені теж страшенно шкода тих дівчат, але ми нічим не могли зарадити. Затям це у своїй голові: ми нічим не могли зарадити.

— Було жахливо? — спитала Мері.

— Не те слово, — відповів я. — Не знаю, скількох ми убили, може, шістьох, а може, й сімох. Ми не мали часу на розважливість та розбірливість. Ми ж не стріляли навмисне в людей, ми стріляли в паразитів. — Я обернувся до Девідсона: — Ти це хоча б розумієш?

Схоже, в його голові почало розвиднюватися:

— Саме так. То були не люди. Я міг би й власного брата убити, якщо цього вимагала б робота, але оті істоти взагалі не були людьми. Ти їх відстрілюєш, а вони все одно наскакують на тебе. Вони ж не...

Девідсон раптово замовк, охоплений емоціями.

Мені стало його дуже шкода. Невдовзі він підвівся й подався до амбулаторії зробити заспокійливий укол. Ми з Мері трохи поговорили, марно намагаючись отримати відповіді на свої запитання. Потім вона заявила, що хоче спати, і вирушила до жіночого гуртожитку. Старий наказав усім співробітникам спати у Відділі, тож я, хильнувши іще чарчину, пішов до чоловічого крила гуртожитку, де й заповз у спальний мішок.

Заснув я не відразу. Я слухав гуркіт міста над нами і не міг відігнати думок про той катастрофічний стан, в якому воно може опинитися і в якому вже опинився Де-Мойн.

***

Мене розбудив сигнал повітряної тривоги. Напівсонний, я увібрався у свою одежу, а тим часом гучномовці, зітхнувши, затихли, і система внутрішнього зв’язку заволала голосом Старого: «Негайно виконати всі протигазові та протирадіаційні процедури! Все позакривати! Всій команді зібратися в конференц-залі! Мерщій!».

Як агент-оперативник, я не входив до штату якогось конкретного підвідділу й не мав якихось локальних обов’язків. Вийшовши із жилого відсіку офісів, я поплентався тунелем куди було наказано.

Старий вже був у великій залі, і вираз його обличчя був похмурим. Я хотів спитати, що сталося, але до мене вже встигли прийти кільканадцять клерків, агентів і стенографістів, тому я визнав за краще промовчати. Через деякий час Старий послав мене отримати від вартового на дверях список присутніх. Старий особисто провів перекличку, яка виявила, що наразі в залі перебували всі люди, зазначені в списку, — від старенької міс Гайнс, особистої секретарки Старого, і до стюарда вітальні для персоналу — за винятком вартового на дверях та Джарвіса. Списку присутніх приділялася велика увага: ми реєструємо тих, хто входять і виходять ще ретельніше, аніж банк відслідковує рух грошей.

Мене знову послали до вартового на дверях. Довелося зателефонувати Старому, щоб переконати охоронця, що все гаразд і він може полишити свій пост. Вартовий закрив двері на засув і пішов слідом за мною. Коли ми повернулися до зали, там уже був Джарвіс у супроводі Грейвса та одного з його лаборантів. Джарвіс був на ногах і в шпитальному халаті, явно притомний, але якийсь загальмований, наче під наркотиком.

Побачивши Джарвіса, я почав здогадуватися, навіщо нас зібрали в конференц-залі. Старий не залишив жодного сумніву щодо своїх намірів. Стоячи перед персоналом, він тримався поодаль, а потім витягнув свій пістолет.

— Серед нас вільно пересувається один із паразитів-прибульців, — сказав він. — Для декого з вас відомо, що це означає... кепські справи. Аж надто кепські. Решті присутніх мені доведеться пояснити, що безпека кожного з нас — і всього людства — залежить наразі від нашої спроможності до співпраці й абсолютної слухняності.

Далі Старий коротко, але з огидними деталями пояснив, що являв собою паразит і як складається поточна ситуація.

— Іншими словами, — завершив він, — паразит майже напевне перебуває разом із нами в цьому приміщенні.

Один із нас схожий на людину, але фактично є роботом, яким рухає воля нашого смертельного і вкрай небезпечного ворога.

Персонал стиха загомонів. Люди почали крадькома позирати один на одного. Декотрі явно намагалися відсторонитися. Іще хвилину тому ми були єдиною командою, підібраною за принципом сумісності характерів, але зараз ми перетворилися на юрбу, де всі підозрювали всіх. Я й сам це відчував і спіймав себе на тім, що поволі задкую від чоловіка, який стояв поруч зі мною, — то був стюард на ім’я Рональд, я знав його багато років.

— Шефе, — прокашлявся Грейвс. — Я хочу, аби ви зрозуміли, що я вжив усіх необхідних заходів, щоб...

— Заткнися. Мені не потрібні виправдання. Виведи вперед Джарвіса. Зніми з нього халат.

Грейвс замовк, і разом з асистентом вони виконали наказ Старого. Схоже, Джарвіс був не проти, але видно було, що він сприймає оточення лише частково. На його лівій вилиці та скроні виднівся жахливий синій пухир, але причина була не в ньому, бо я не сильно його уразив. Напевне, Грейвс вколов йому якийсь наркотик.

— Поверніть його, — наказав Старий.

Джарвіс дозволив себе повернути, і всі побачили на його плечах та шиї знак у вигляді червоного висипу, який залишив по собі огидний слимак.

— Вам всім тепер видно, де саме та істота сиділа на ньому.

До цього моменту, коли з Джарвіса зняли халат, у залі чувся шепіт та здавлене хихотіння, але тепер у приміщенні запанувала мертва тиша.

— Так от, — продовжив Старий, — зараз ми спробуємо зловити того слимака! Ба більше, ми мусимо спіймати його живцем. Це застереження особливо стосується нетерплячих молодих хлопців, у яких чешуться руки. Ви щойно побачили, де цей паразит чіпляється на людину. Попереджаю: якщо паразит загине, то я вб’ю того, хто уб’є його. Якщо для того, щоб його спіймати, вам доведеться стріляти в носія, то цільтеся в нижню частину його тіла. Ходи сюди! — махнув мені Старий своїм пістолетом.

Я рушив до нього. Він зупинив мене на півдорозі між юрмою та собою.

— Докторе, заберіть Джарвіса геть! Посадіть його за мною. Ні, вдягати його не треба.

Покірливого Джарвіса провели через кімнату, а потім Грейвс зі своїм помічником приєдналися до групи. Старий знову зосередив свою увагу на мені.

— Витягни свою зброю. Кинь її на підлогу.

Старий націлив свій пістолет просто мені в пупок, тому я витягував свою зброю вкрай обережно. Поклавши пістолет під ноги, я відштовхнув його від себе десь на півтора метри.

— Знімай одежу — геть усю.

Я — не сором’язлива незайманка, але виконувати цей наказ мені було непросто. Проте пістолет Старого змусив мене відкинути стримувальні інстинкти, але не змусив промовчати декількох молодих дівчат, тому, коли я опинився зовсім голим, вони захихотіли. Одна з них мовила доволі голосно:

— А він нічогенький!

— Як на мене, то надто жилавий, — зауважила її подруга.

Я спалахнув, неначе наречена.

Оглянувши мене, Старий наказав мені підняти пістолет і став поруч:

— Підстрахуєш мене, — наказав він, — і поглядай на двері. Гей, Дотті, як там тебе, ти наступна.

Дотті була дівчиною з релігійної родини. Звісно, пістолета в неї не було і, мабуть, коли загула сирена, вона ще спала. Бо на ній була нічна сорочка завдовжки до підлоги. Вона виступила вперед, зупинилася — і більше нічого не стала робити.

Старий махнув їй пістолетом.

— Отже, знімай сорочку! Я ж не буду тебе чекати всю ніч.

— Ви це серйозно? — спитала вона, немовби не вірячи своїм вухам.

— Не барися!

Дотті здригнулася, аж підскочила на місці.

— Добре-добре, тільки не треба в мене пістолетом цілити. — Закусивши губу, вона повільно роз’єднала застібку на талії. — За це мені належить премія, — зухвало мовила вона і одним швидким рухом скинула із себе сорочку.

Після чого дещо зіпсувала ефект від своєї войовничості, явно позуючи на публіку. Це тривало лише якусь мить, але не пройшло повз моїх очей. Мушу зізнатися, їй було чим похизуватися, але я не мав настрою придивлятися.

— Обличчям до стіни! — гаркнув Старий. — А тепер Ренфрю!

Не знаю, чи навмисне Старий перемежав жінок чоловіками, але то була слушна ідея, бо це допомогло звести спротив до мінімуму. Хоча, чорт забирай, знаю, адже Старий нічого не робив просто так. Після моїх пекельних мук чоловіки діловито роздягалися, хоча декотрі ніяковіли. Що ж до жінок, то декотрі хихотіли, декотрі червоніли, але ніхто з них особливо не протестував. За інших обставин я спостерігав би за цим процесом із цікавістю, але не зараз. Фактично, ми змогли дізнатися один про одного те, чого не знали раніше. Наприклад, серед нас була дівчина, яку ми прозивали «цицьката». І ніхто особливо не переймався. Та виявилося, що ми ще й недооцінювали її принади. За двадцять хвилин оголилося стільки квадратних метрів блідої шкіри, скільки я ніколи не бачив раніше, а купа зброї на підлозі здавалася цілком пристойним арсеналом.

Коли настала черга Мері, вона подала хороший приклад і роздягнулася швидко й абсолютно непровокативно — Старому слід було починати з неї, а не з дурепи Дотті. Скидаючи своє вбрання, Мері не робила з цього сексапільної вистави й оголила своє тіло зі спокійною гідністю. Але те, що я побачив, не вгамувало моїх почуттів до неї.

Мері зробила чималий внесок у купу смертоносного залізяччя на долівці. І я вирішив, що їй просто подобалася зброя. Я ж завжди обходився лише одним пістолетом.

Насамкінець ми всі опинилися в чому мати народила, і виявилося, що ні на кому з нас паразитів не було. Неперевіреними лишилися тільки Старий та його секретарка, міс Гайнс. Схоже, він трохи її побоювався — вона була старшою за нього і мала схильність помикати ним. Я здогадався, куди поділася потвора, — якщо Старий мав рацію. Але він міг і помилятися, бо слимак міг запросто причепитися десь за балку стелі й чекати моменту стрибонути комусь на спину.

З пригніченим виглядом Старий поштрикав купу одежі своїм ціпком. Він, ясна річ, знав, що в ній нічого немає, а може, просто ще раз перевіряв. Нарешті він поглянув на свою секретарку:

— Міс Гайнс, прошу. Ви — наступна.

Я подумав собі: цього разу, брателло, тобі доведеться вдатися до сили.

Та міс Гайнс навіть не поворухнулася. Вона стояла, втупившись у нього поглядом, наче статуя під назвою «Ображена невинність». Я побачив, що Старий був готовий діяти, тому підійшов до нього й стиха сказав:

— Начальнику, а ви самі як? Знімайте штани.

Він ошелешено сіпнув головою.

— Я не жартую, — мовив я. — Паразит у вас, або в неї, або в обох. Роздягайтеся.

Старий умів коритися неминучому.

— Роздягніть її. А я роздягнуся слідом.

І з похмурим виглядом почав смикати свої блискавки.

Я наказав Мері взяти двох жінок і роздягнути міс Гайнс. Коли я знову поглянув на Старого, той вже встиг наполовину скинути штани — а міс Гайнс явно збиралася накивати п’ятами.

Старий був межи мною та секретаркою, тому я не мав простору для прямого пострілу, а всі інші агенти були роззброєні! І знову мені подумалося, що то не була випадковість: Старий побоювався, що вони стануть стріляти, коли паразита буде виявлено. А той слимак був потрібен йому живим.

Поки я отямився, міс Гайнс вже встигла проскочити крізь двері й кинулася бігти коридором. Я міг би підстрелити її в проході, але мені завадили дві обставини: по-перше, я не зумів так хутко переключити свої емоційні швидкості. Тобто для мене вона й досі була шановною міс Гайнс, старою дівою-секретаркою мого шефа, яка шпетила мене за граматичні помилки в моїх доповідях. По-друге, якщо вона стала носієм паразита, то я не міг ризикувати спалити його своїм пістолетом, особливо беручи до уваги ті погрози, які нещодавно озвучив бос. До того ж я — не чемпіон світу зі снайперської стрільби.

Вона шмигнула до якоїсь кімнати. Я підбіг до входу і завагався — суто за звичкою, бо то був жіночий туалет.

Але роздумував я недовго — буквально якусь мить. Ударом ноги я розчинив двері, увійшов і озирнувся, тримаючи пістолет напоготові.

Щось торохнуло мене в праве вухо, і мені здалося, що я довго й неквапливо падаю на підлогу.

***

Наступні кілька секунд я пам’ятаю погано. По-перше, я опинився у нокауті, принаймні ненадовго. Пригадується, була якась колотнеча й вигуки: «Стережися!», «Ах ти ж сука, вона мене вкусила!», «Слідкуй за руками, слідкуй за руками!». Потім хтось сказав, уже спокійнішим голосом: «Зв’яжіть їй руки й ноги, тільки обережно». Хтось інший спитав: «А з ним що робити?». Йому відповіли: «Згодом розберемося. Насправді він не сильно постраждав».

Фактично, я й досі був у напівпритомному стані, коли вони пішли. Але відчув, як до мене потоком повертається життя. Я сів на підлозі — мене переповнила якась смутна тривога. Потім підвівся і, злегка погойдуючись, рушив до дверей. Там я зупинився, вагаючись, і обережно визирнув у коридор — там нікого не було видно. Я вийшов і потупцював коридором у напрямку, протилежному конференц-залу.

Перед вихідними дверима я на мить сповільнив крок, а потім із жахом усвідомив, що я голий, і кинувся прожогом до чоловічого крила офісів. Там я схопив першу-ліпшу одіж і начепив її на себе. Знайшов туфлі замалого для мене розміру, але мені було байдуже.

Я рвонув назад до виходу, понишпорив по стіні й намацав вимикач — двері відчинилися.

Мені здалося, що мені вдалося втекти непоміченим, але раптом хтось гукнув «Семмі!» саме тоді, коли я виходив. Я не став чекати і кинувся далі. Переді мною враз з’явилося шестеро дверей, поставивши мене перед вибором, а потім — іще троє за тими дверима, які я вибрав. Лабіринт, який ми називали «офісами», був влаштований так, щоб дати можливість будь-якому числу людей непомітно заходити й виходити, і містив схожу на спагеті мішанину тунелів. Нарешті я опинився в підземці, підійшов до кіоску, де продавалися фрукти й книжки, кивнув його власнику (який, схоже, абсолютно не здивувався), підняв прилавок, що слугував свого роду шлагбаумом, і змішався з натовпом. Цим маршрутом я раніше не ходив.

Потім я сів у реактивний експрес, який прямував до околиць, і на першій зупинці зійшов. Опісля перебрався на протилежний бік станції, звідки вирушали експреси у зворотному напрямку, і став чекати, поки до каси не підійшов якийсь тип. Коли він купляв квиток, я помітив, що він має досить багато грошей. Я сів на той самий потяг, що й він, і зійшов там же, де й він. У першому ж темному закапелку я торохнув його по макітрі. Тепер я мав гроші і був готовий до роботи. Я достеменно не знав, навіщо мені гроші, але я знав, що вони мені можуть знадобитися для того, що я збирався зробити.