Ляльководи

РОЗДІЛ 24

Я був радий, що не подивився новини, бо мій медовий місяць закінчився би, так і не розпочавшись. Поки ми з Мері розповідали одне одному, які ми прекрасні, війна була майже програна, причому стосовно «майже» я мав великі сумніви. Моя підозра, що слимаки могли, за потреби, ховатися на будь-якій частині тіла і при цьому продовжувати контролювати носія, підтвердилася. Але я здогадувався про це, виходячи зі свого власного досвіду спілкування з паразитами. Це було підтверджено експериментами в Національному зоопарку ще до того, як ми з Мері сховалися в гірському притулку, — я просто не встиг прочитати звіт про результати експериментів. Припускаю, що Старий вже знав про них. Знав про них, безперечно, і Президент, знала і вся верхівка можновладців.

Тому програму «Оголена спина» мала замінити програма «Сонячна засмага»: всі мусили роздягнутися фактично догола.

Але ні біса вона не замінила! Ця тема залишалася під грифом «Надзвичайно секретно» і була предметом обговорення в кабінеті міністрів під час Скрантонського бунту. Не питайте мене, чому вона була «надзвичайно секретною» чи навіть «з обмеженим доступом», — наш уряд взяв собі за звичку класифікувати все як негласну інформацію, бо всезнаючі й мудрі державники та бюрократи вважають нас нетямущими підлітками і проводять політику типу «матуся знає краще, любі дітки». Я читав, що були часи, коли платник податків міг вимагати надати йому фактичний матеріал на все, що завгодно, і отримати його. Може, це й правда, але зараз здається абсолютно утопічним.

Скрантонський бунт мав би переконати кожного, що, незважаючи на режим «Оголена спина», слимаки творили що хотіли в зеленій зоні, але навіть після цього бунту режим «Сонячна засмага» запроваджений не був. Гадаю, що фальшива повітряна тривога була оголошена на східному узбережжі на третій день нашого медового місяця. Коли ми з Мері ходили в село за день до тривоги, жодного збудження серед тамтешніх мешканців не відчувалося, а добровольчої діяльності — й поготів. Після фальшивої повітряної тривоги знадобився певний час, аби вирахувати що сталося, хоча було цілком очевидно, що в такій великій кількості затишних куточків світло зникло невипадково.

Мені й досі страшно про це думати: люди зачаїлися в темряві, чекаючи скасування тривоги, а тим часом між ними тинялися зомбі, чіпляючи на них слимаків. Напевне, в декотрих бомбосховищах «вербовка» досягла ста відсотків. У нещасних не було жодного шансу уникнути слимачого полону.

Наступного дня сталися нові бунти, і Великий Жах увійшов у свою просунуту стадію, хоча ми з Мері про це не знали. Фактично добровольчий рух спалахнув тоді, коли якийсь розпачливий громадянин пригрозив поліцейському пістолетом, — то був Моріс Т. Кауфман з Олбані, а полісмен був сержантом на ім’я Малкольм Макдональд. Через пів секунди Кауфман був мертвим, а Макдональд пішов слідом за ним на той світ кілька хвилин по тому: полісмена разом із його володарем натовп розірвав на шматки. Але поширення добровольчий рух набув тоді, коли наглядачі, відповідальні за режим повітряної тривоги, надали йому певних організаційних форм.

Ці наглядачі, які під час бунту перебували не в бомбосховищах, а на поверхні землі, в масі своїй встигли вшитися, але потім відчули свою відповідальність за те, що сталося. Не всі добровольці були наглядачами, і не всі наглядачі були добровольцями, але геть голий озброєний чоловік на вулиці неодмінно мав на руці пов’язку наглядача або браслет із літерами «ДП». В будь-якому разі можна було не сумніватися, що цей чоловік вистрелить у всякий підозрілий горбок на людському тілі. Спершу вистрелить, а розбиратися буде вже потім.

***

Поки мої руки обробляли й бинтували, мені розповіли про події, що трапилися в той період (який, як виявилося, тривав два тижні), коли ми з Мері перебували в гірській хатині. За наказом Старого, лікар, перш ніж зайнятися мною, вколов мені невеличку дозу темпусу, тож я провів час (суб’єктивно — три дні, об’єктивно — менше години), передивляючись стереострічки на сканері з підвищеною швидкістю. Цей пристрій не був призначений для широкого загалу, хоча я чув, що його потайки приносили до деяких коледжів на час екзаменаційного тижня. В ньому можна налаштувати швидкість перегляду у відповідності до вашого суб’єктивного сприйняття часу і підкоригувати аудіочастоту таким чином, аби можна було почути, що кажуть на екрані. Правда, після таких переглядів болять очі й часто виникає сильний головний біль, але цей сканер у нашій професії дуже допомагає.

Було важко повірити, що стільки подій відбулося за такий короткий час. Візьмімо, наприклад, собак. Доброволець міг вбити пса на місці, навіть якщо на ньому не було слимака, бо не підлягало сумніву, що слимак причепиться до нього вже наступного ранку, що потім цей пес нападе в темряві на людину, і що титанець перескочить на неї.

Оце так дожилися: не можемо довіряти собакам!

Вочевидь, котами слимаки не користувалися через їхні малі розміри. Бідолашний Пірат був свого роду винятком.

Тепер у зеленій зоні собак було майже не видно, принаймні вдень. Вони проникали з червоної зони вночі, мандрували в темряві, а вдень ховалися. Але вони продовжували з’являтися, навіть на узбережжі. Це змушувало згадувати легенди про перевертнів. Я занотував у пам’яті вибачитися перед сільським лікарем, який відмовився оглянути Мері вночі, — після чого я його вилаяв.

Я переглянув на сканері десятки плівок, отриманих із червоної зони. Вони ділилися на три часові групи: маскарадний період, коли слимаки продовжували транслювати «нормальні» передачі; короткий період контрпропаганди, протягом якого слимаки намагалися переконати громадян у зеленій зоні, що уряд просто з’їхав із глузду, — ця контрпропаганда не спрацювала, бо ми не ретранслювали їхні передачі, так само, як вони не ретранслювали президентські звернення; і, нарешті, поточний період, коли паразити припинили свій обман і скасували маскарад.

Згідно з теорією Макільвейна титанці своєї власної культури не мали, вони навіть у цьому були паразитами і просто пристосовували знайдену ними культуру до своїх особистих потреб. Може, цей науковець дещо перебільшує, але саме це слимаки зробили в червоній зоні. Їм довелося підтримувати там економічну активність своїх жертв, бо якщо голодуватимуть полонені, то голодуватимуть і самі слимаки. Ясна річ, вони продовжували експлуатувати економіку в неприйнятний для нас спосіб, наприклад, переробляли поранених і «надлишкових» людей на добрива, але в цілому фермери залишалися фермерами, механіки — механіками, а банкіри — банкірами. В такому разі присутність банкірів здається недоречною, але експерти заявляють, що будь-яка економіка, збудована за принципом розподілу праці, потребує грошей та системи бухгалтерського обліку.

Я знаю з власного досвіду, що за Завісою теж ходять гроші, тому, можливо, ці експерти мають рацію, але я ніколи не чув про банкірів або про гроші серед мурах чи термітів. Втім, існує багато речей, про які я ніколи не чув.

Мені не ясно, чому слимаки зберегли індустрію відпочинку і розваг. Невже бажання розважатися є універсальною потребою всіх розумних істот? Чи вони навчилися цьому від нас? «Експерти» по обидва боки цієї проблеми є однаково переконливими, тому я не знаю, яку сторону взяти. Ті аспекти, котрі слимаки взяли на озброєння з людських уявлень про веселощі й розваги, не свідчать позитивно про рід людський, однак деякі варіанти заслуговують на увагу, наприклад, той трюк, який вони утнули в Мексиці, виснувавши, що поєдинок бика з матадором завершився внічию.

Але більшість із того, що вони робили, викликає огиду, і тут дозвольте мені не вдаватися в подробиці. Я — один із небагатьох, кому доводилося бачити детальні відео-транскрипції подібних речей, призначені для впертих і тупуватих мешканців бурштинової зони. Я бачив їх професійним оком. Уряд відслідковував всі стереотрансляції з червоної зони, але ці детальні транскрипції вилучалися цензурою згідно із «Законом Комстока» про «непристойність», прийнятим іще 1873 року — черговий приклад політики «матуся знає краще», хоча саме в цьому конкретному випадку «матуся» справді знала краще. Сподіваюся, що Мері під час звіту не довелося бачити подібні речі, а якщо вона й бачила, то все одно не скаже.

Втім, може, «матуся» й не «знала краще». Якщо й існувала ще якась обставина, здатна посилити бажання тих людей, які залишалися вільними, знищити мерзенних слимаків, то нею, напевне, мала б стати «розважальна» програма, яку передавали станції з червоної зони. Пригадую боксерський поєдинок, трансльований із Меморіального центру імені Вілла Роджерса у Форт-Ворті, хоча, радше його слід було назвати борецьким поєдинком. У всякому разі там був ринг, рефері та двоє супротивників. Там навіть враховувалися «фоли», тобто дії, які могли завдати шкоди менеджерам опонентів, себто їхнім «вершникам»-слимакам.

Все інше «фолом» не вважалося, абсолютно все! То був поєдинок чоловіка із жінкою, обидва були дебелі й хрипкоголосі. Жінка примудрилася вибити противнику око в першому ж клінчі, але йому вдалося зламати їй ліве зап’ястя, тому матч продовжився на більш-менш рівних умовах. Він закінчився лише тоді, коли один з опонентів втратив стільки крові, що ляльковод вже не міг змусити свого раба рухатися. Жінка програла двобій — і, скоріш за все, померла, бо її ліва грудь була майже відірвана. Вона так стікала кров’ю, що лише термінове хірургічне втручання з переливанням крові могло її врятувати. Але допомоги вона не отримала. Наприкінці матчу слимаків пересадили на нових носіїв, а ледь живих супротивників потягнули з рингу.

Але раб протримався трохи довше за рабиню, хоч яким би подряпаним та покусаним він не був. Матч він завершив фінальним актом тріумфу над суперницею, котрий, як я невдовзі дізнався, вже встиг стати традиційним. Схоже, він мав стати сигналом для видовища типу «Гарцюють всі!» — оргії, у порівнянні з якою відьомський шабаш видався би безневинним гуртком із вишивання.

Крім того, слимаки відкрили для себе секс, так-так!

Була ще одна річ, яку я бачив на цій та інших стрічках, і була вона настільки огидною, настільки мерзенною, що я сумніваюся, чи варто про неї розповідати, хоча відчуваю, що все ж мушу розказати, — там і сям серед рабів траплялися чоловіки й жінки, люди (якщо їх можна так назвати) без слимаків... найманці й ренегати.

Я ненавиджу слимаків, але, поставлений перед вибором, я краще вбив би отакого зрадника, аніж слимака. Наші предки вважали, що деякі люди охоче підуть на угоду з дияволом, і вони частково мали рацію: існують люди, які будуть йому прислужувати, якщо така нагода з’явиться.

Дехто відмовляється вірити, що будь-яка людина може стати відступником; ті ж, хто не вірять, просто не бачили відеоряду, вилученого цензурою. Тут помилки просто не могло бути: як всім відомо, коли маскарад став слимакам непотрібен, носіння одежі в червоній зоні було заборонено навіть іще жорсткіше, аніж у зеленій зоні у відповідності до програми «Сонячна засмага» — це треба було бачити. В тій жахливій трансляції з Форт-Ворта, яку я стисло описав вище, рефері був ренегатом. Він часто потрапляв у камеру, і я встиг його добре роздивитися. Я знав його в обличчя — то був відомий спортсмен-аматор, «шляхетний» рефері. Я не буду називати його на ім’я, і не тому, щоб його захистити, а щоб захистити себе. Згодом я його вбив.

***

Ми втрачали позиції на всіх фронтах — про це я дізнався ще до того, як мені закінчили лікувати руки. Наразі ми вели лише стримувальні дії, які були ефективними лише в плані зупинки поширення зарази, та й то не на сто відсотків. Для того щоб боротися зі слимаками напряму, треба було боротися зі своїми людьми, бомбити власні міста і при цьому не мати впевненості, що всі паразити будуть знищені. Що нам треба було, так це якась селективна зброя, яка вбиватиме слимаків, але не завдаватиме шкоди людям. Або хоча б така, що принаймні буде знерухомлювати титанців або робити їх непритомними. Тільки таким чином ми змогли б врятувати своїх земляків. Такої зброї ми не мали, хоча науковці працювали над цією проблемою день і ніч — від комічних Макільвейна та Варгаса і до найскромнішого лаборанта в Національному бюро стандартів. Ідеальним у цьому плані міг би стати «сонний» газ, але добре, що такого газу ми не мали перед вторгненням, інакше слимаки неодмінно використали б його проти нас — це був двосічний меч. Не слід забувати, що на той момент слимаки мали у своєму розпорядженні такий самий, а може, й більший військовий потенціал, ніж Сполучені Штати.

Утворилася патова ситуація, причому час грав на руку нашим ворогам. Знаходилися бовдури, які пропонували знищити водневими бомбами міста в долині Міссісіпі, і це було все одно що відрізати голову, рятуючи людину від рака нижньої губи. Але їх урівноважували такі ж самі бовдури з іншого боку, які ніколи не бачили слимаків, не вірили в слимаків, а вірили в те, що увесь цей гармидер являв собою порушення прав кожного штату. А режим «Сонячна засмага» являв собою ніщо інше, як тиранічну вашингтонську змову. Бовдурів другого типу щодня ставало дедалі менше, і не тому, що вони ставали розумнішими, а тому, що добровольців, охочих тиснути на спусковий гачок, було вельми багато.

Втім, існував також і третій тип — телепень із «гнучким інтелектом», «розважливий індивід» із тирсою замість мозку, який виступав за переговори, гадаючи, що з титанцями можна домовитися. Одна група таких телепнів із фракції опозиційної партії в Конгресі навіть здійснила спробу таких переговорів. В обхід Державного департаменту вони зв’язалися через бурштинову зону з губернатором Міссурі, і той дав їм гарантії безпеки та дипломатичної недоторканості — то були «гарантії» від титанця, але ці йолопи все одно погодилися на них, подалися до Міссурі й більше не повернулися. Вони слали повідомлення, я бачив одне з них — то було добре продуманий заохочувальний спіч типу «стрибай, вода тепла!».

Цікаво, чи укладають бички угоди з пакувальниками м’яса?

***

Північна Америка і досі залишалася єдиним відомим центром інфекції. Все, що зробила ООН, перш ніж тимчасово перебратися до Женеви, — це передала в наше розпорядження космічні станції. Про агресію однієї країни проти іншої не йшлося, стверджувалося навіть, що слимаки (якщо вони справді існували) фактично являли собою різновид епідемічного захворювання, а не потенційну причину війни, тому Рада безпеки воліла цією проблемою не займатися. При двадцяти трьох країнах, що утрималися, Рада проголосувала за те, щоб означити ситуацію, що склалася, як «громадський безлад», і закликала кожну країну-члена ООН надати посильну допомогу легітимним урядам Сполучених Штатів, Мексики й Канади.

«Посильна допомога» була поняттям суто академічним, бо ми й самі не знали, яка допомога нам потрібна.

Тож тривала повзуча війна, тиха війна, де битви програвалися ще до того, як ми дізнавалися про їхній початок. Після катастрофічної поразки операції «Контрудар», неядерна зброя практично не застосовувалася, за винятком поліцейської операції в бурштиновій зоні, котра була тепер подвійною нічийною землею з обох боків червоної зони — від непролазних канадських лісів і до мексиканських пустель. Вдень бурштинова зона була майже позбавлена будь-яких форм життя, більших за пташок та мишей, окрім наших патрульних груп. Вночі туди проникали розвідники, а звідти — собаки, і, можливо, якісь інші істоти.

В той час коли ми з Мері повернулися, протягом усієї війни була застосована лише одна атомна бомба — конкретно проти летючої тарілки, яка приземлилася біля Сан-Франциско південніше міста Берлінгейм. Її знищення відбулося у відповідності з доктриною, але сама доктрина вже встигла потрапити під вогонь критики: казали, що ту тарілку слід було захопити для дослідження, якщо ми хочемо дізнатися про наших ворогів достатньо для того, щоб успішно з ними воювати. Мої симпатії були на боці тих, хто хотів спершу стріляти, а потім вже проводити досліди.

На той час коли доза темпусу майже розвіялася, в моїй голові вже склалася картина Сполучених Штатів у такому вигляді, що я й уявити собі не міг навіть тоді, коли перебував у «переповненому» Канзас-Сіті: це була країна, охоплена Великим Жахом, яка переживала терор. Друг міг встрелити друга, а дружина донести на чоловіка. Чутки про титанців могли миттю зібрати на вулиці юрбу, яка волала суду за законами доброго дідуся Лінча. Відповіддю на тихий стук серед ночі міг стати постріл крізь двері, а не приязне «Хто там?». Добропорядні люди сиділи вдома, вночі на вулиці виходили пси та інші істоти.

Той факт, що більшість чуток про здогадну присутність слимаків не мали під собою підстав, не робив ці чутки менш небезпечними. Зовсім не ексгібіціонізм змушував багатьох людей віддавати перевагу наготі перед тісною та майже непомітною одежею, дозволеною режимом «Сонячна засмага»: навіть найскромніший одяг притягував підозрілий повторний погляд, який міг швидко призвести до фатальних наслідків. Обладунок типу «голова-спина» вже ніхто не носив — слимаки навчилися імітувати його практично миттєво. А ще трапився випадок із однією дівчиною в Сіетлі: на ній не було нічого, крім сандаль; в руках вона несла велику сумочку. Але доброволець, у якого, напевне, розвинувся нюх на ворога, пішов за нею й звернув увагу, що вона завжди тримала сумочку в правій руці, навіть тоді, коли відкривала її, щоб розплатитися.

Вона не загинула, бо доброволець лише відпалив їй зап’ястя, і я гадаю, що їй вже наростили нове — дефіциту подібних «запчастин» не було. Слимак також був живий, коли пильний доброволець розкрив сумочку дівчини, але прожив він недовго.

Дізнавшись про цей інцидент під час перегляду, я мимоволі здригнувся, збагнувши, що перебував у небезпеці навіть тоді, коли ніс у руках свої шорти, йдучи вулицею: будь-який предмет завбільшки зі слимака викликав підозри.

На той час коли я проглядав у сканері цей випадок, наркотик вже встигнув вивітритися, і у мене знову відновився контакт із довкіллям. Я розповів медсестрі про побачене.

— Не переймайтеся, — сказала вона. — Це все одно нічого не дасть. А тепер поворушіть пальцями правої руки.

Я поворушив пальцями, а вона тим часом допомогла лікарю нанести спрей на сурогатну шкіру. Я помітив, що медсестра не хотіла ризикувати: ліфчика на ній не було, а її так звані шорти фактично являли собою стринги. Лікар був вдягнений приблизно так само.

— Для важкої роботи користуйтеся рукавичками, — застеріг він, — і приходьте до нас наступного тижня.

Я подякував їм і пішов до оперативного підрозділу. Я хотів спершу знайти Мері, але виявив, що вона пішла до косметиків.