Ляльководи

РОЗДІЛ 31

Найгіршим було те, що батько говорив мені все це цілком серйозно. Я спробував спустити справу на гальмах, але не вийшло. Під вечір того ж дня призначили нараду керівників; мене попередили, але я ухилився. Та невдовзі прийшла дуже ввічлива дівчина-сержант і сказала, що старший офіцер чекає на мене і просить прибути негайно.

Тож я пішов — але намагався триматися осторонь і не брати участь в обговоренні. Але батько вмів вести нараду (навіть не головуючи) таким чином, що коли хотів когось вислухати, то просто дивився на нього очікувальним поглядом. Вельми хитрий прийом, бо присутні навіть не знають, що ними керують.

Але я знав. Коли всі присутні спрямовують на тебе погляди, то легше висловити свою думку, ніж зберігати мовчанку. Надто тоді, коли я виявив у себе думки, котрі визнав за потрібне озвучити.

Нарада була загалом присвячена стогонам та лементам із приводу абсолютної неможливості використати дев’ятиденну лихоманку проти слимаків. Так, вона уб’є паразитів. Вона уб’є навіть незнищенних венеріанців, яких можна розрубати навпіл, але вони все одно виживуть. Але вона означала вірну смерть майже для всіх землян. Я був одружений із тією, кому вдалося вижити, при цьому загинула переважна більшість людей з її оточення. Сім — десять днів із моменту зараження — і гаплик.

— Я вас слухаю, містере Найвенс, — звернувся до мене генерал-командувач. Я ще нічого не сказав, але батько вже зосередив на мені свій очікувальний погляд.

— Як на мене, на цій нараді було висловлено багато розпачливих думок, — почав я, — а також думок, ґрунтованих на припущеннях. Але припущення бувають хибними.

— Наприклад?

Я нічого не заготовив заздалегідь; це була імпровізація — я стріляв із поясу.

— Ну наприклад, про дев’ятиденну лихоманку говорять так, наче оті дев’ять днів є абсолютним фактом. Але ж це не так.

Головуючий генерал нетерпляче знизав плечима:

— Це робиться для зручності. Дев’ять днів — усереднена цифра.

— Так, але звідки нам знати, що лихоманка триває дев’ять днів і у слимаків?

Цю фразу присутні зустріли глухим гомоном, і я зрозумів, що знову зірвав куш.

Через кілька хвилин мене запросили пояснити, чому лихоманка може тривати у слимаків інший період часу, а якщо так, то яке це може мати значення. У мене почало виникати відчуття, як після обіду у втомленого тамади, який вже пожалкував, що взагалі взявся за цю справу. Але я вперто продовжував гнути свою лінію.

— Що стосується першого пункту, — сказав я, — то згідно з тим записом, який я переглянув сьогодні вранці, і на якому можна бачити єдиний зафіксований випадок лихоманки у слимака, цей паразит помер швидше, ніж за дев’ять днів, значно швидше. Ті з вас, хто бачили записи з участю моєї дружини — гадаю, тут таких більшість, — знають, що її паразит відчепився від неї — ймовірно, відпав і здох — задовго до кризи, яка настає восьмого дня. Один випадок не означає тенденцію, але, якщо це справді так і підтвердиться подальшими експериментами, тоді ми маємо перед собою зовсім іншу проблему. Людина, заражена цією інфекцією, зможе позбутися свого слимака, скажімо, на четвертий день. Тож нам залишається п’ять днів, щоби знайти цю людину й вилікувати її.

Генерал присвиснув.

— Дуже смілива, навіть геройська пропозиція, містере Найвенс. І як же ви збираєтеся лікувати цього індивіда? Як же ви збираєтеся його зловити, якщо вже на те пішло? Тобто припустімо, що ми навмисне поширимо епідемію дев’ятиденної лихоманки в червоній зоні, але в такому разі нам доведеться багато побігати й попотіти перед лицем впертого спротиву й небажання. Доведеться дуже швидко виявити й вилікувати понад п’ятдесят мільйонів людей, перш ніж вони встигнуть померти від лихоманки.

Це була гаряча картоплина, тому я відразу ж відкинув її назад. «Цікаво, — подумав я, — скільки “експертів” зробили собі ім’я, перекладаючи відповідальність?».

— Що стосується другого питання, то це — проблема логістики й тактики, це — ваша проблема, а не моя. А стосовно першого питання, то у вас є свій експерт. — З цими словами я вказав на доктора Гейзельхерста. — От у нього й питайте.

Гейзельхерст завовтузився й засопів — я добре розумів, як він почувається.

«Брак досвіду... потрібні додаткові дослідження... треба провести експерименти.» Він сказав, що пригадує, наче колись виконувалися дослідження стосовно лікування антитоксинами, але вакцина проти дев’ятиденної лихоманки виявилася настільки ефективною, що, на його думку, робота з антитоксинами так і не була доведена до кінця. В будь-якому разі всі, хто зараз вирушають на Венеру, перед вильотом проходять імунізацію. Закінчив Гейзельхерст без особливого оптимізму, зазначивши, що, на жаль, дослідження екзотичних хвороб на Венері ще перебуває на початковому етапі.

Наприкінці доповіді генерал перервав його:

— Оці антитоксини... Як швидко ви зможете дізнатися про них?

Гейзельхерст відповів, що займеться цим питанням невідкладно і зателефонує своєму колезі із Сорбонського університету.

— Починайте, — наказав йому генерал. — Можете йти.

***

Наступного ранку перед сніданком Гейзельхерст подзвонив нам у двері. Його прихід роздратував мене, але я спробував не показувати цього, коли вийшов до нього в коридор.

— Вибачте, що я так рано, — сказав він, — але ви мали рацію стосовно антитоксинів.

— Тобто?

— Мені надішлють трохи антитоксинів із Парижа; посилка може прибути з хвилини на хвилину. Сподіваюся, що вони зберегли свою дієвість.

— А якщо ні?

— Якщо ні, то ми маємо засоби для їх виробництва. Нам все одно доведеться виробляти їх мільйонами доз, якщо ми будемо змушені запроваджувати цю неймовірну схему.

— Дякую, що повідомили, — сказав я. — Гадаю, генерал буде задоволений.

Я вже повернувся йти, але Гейзельхерст зупинив мене: — Е-е-е. містере Найвенс.

— Так?

— Я стосовно векторів.

— Векторів?

У ту мить це слово не означало для мене нічого, окрім маленьких стрілочок, скерованих у різних напрямах.

— Я маю на увазі переносників хвороб. Ми не зможемо використовувати пацюків, мишей і таке подібне. Ви, часом, не знаєте, як лихоманка поширюється на Венері. Маленькою летючою коловерткою, яка є венеріанським еквівалентом комахи, але такого виду на Землі не існує, і це, на жаль, єдиний спосіб поширення.

— Ви хочете сказати, що не зможете заразити мене цією лихоманкою? Навіть маючи у своєму розпорядженні цілий кухоль живої культури збудників?

— Звісно, я зможу зробити вам ін’єкцію збудників. Але уявіть собі мільйон парашутистів, яких ми закинемо до червоної зони. Вони що — ганятимуться за людьми, яких полонили паразити, і умовлятимуть цих нещасних інфікованих спокійно залишатися на місцях, поки їм роблять укол? — безпорадно розвів руками Гейзельхерст.

Коліщата в моїй голові почали повільно обертатися... Мільйон людей. протягом однієї десантної операції.

— А чому ви мене питаєте? — поцікавився я. — Це ж медична проблема.

— Так, звісно. Мені просто здалося, що ви маєте змогу швидко.

Гейзельхерст замовк.

— Дякую, — кивнув я.

Мій мозок натужно намагався впоратися з двома проблемами одночасно, і тому в ньому почали виникати складнощі з плином думок. Скільки ж людей живуть у червоній зоні?

— Дозвольте мені бути відвертим, — сказав я. — Припустімо, ви хворі на лихоманку, а я — ні. Я можу заразитися нею від вас?

В десанті не зможуть взяти участь медики — їх у такій кількості просто немає.

— Заразитися не так просто. Якщо я візьму мазок зі свого горла і введу його у ваше, то ви можете заразитися. Якщо зробити переливання моєї крові у вашу вену, то ви заразитеся неодмінно.

—Тобто безпосереднє сполучення, так? — Скількох людей зможе обробити один парашутист? Десять? Двадцять? Тридцять? Чи більше? — Якщо так, то це не проблема.

— Як це?

— Що в першу чергу робить слимак, натрапивши на іншого слимака, якого давно не бачив?

— Злягається з ним!

— Я завжди називав це «прямим спілкуванням», бо волію користуватися цим вельми неточним терміном. Як ви гадаєте, хворий слимак передасть здоровому інфекцію під час прямого спілкування?

— Я не гадаю, я впевнений у цьому! Саме тут, в цій лабораторії ми виявили, що під час злягання відбувається фактичний обмін живими протеїнами. Слимаки ніяк не зможуть уникнути цього обміну, тож ми зможемо заразити всю колонію як одне тіло. Як же я раніше не здогадався!

Колись римський імператор Калігула промовив дикі слова: «От якби всі мої піддані та й мали на всіх одну шию!». Але я не став його цитувати.

— Не поспішайте радіти, — застеріг я. — Спершу випробуйте. Але я сподіваюся, що цей метод спрацює.

— Так-так, неодмінно спрацює! — вигукнув Гейзельхерст і зібрався вже піти, але раптом зупинився. — Містере Найвенс, а ви не могли б... Я розумію, що, можливо, прошу забагато.

— Ви про що? Кажіть швидше, бо мені вже їсти хочеться.

Насправді ж я хотів якомога швидше зайнятися проблемою відправлення десанту до червоної зони.

— Чи не могли б ви дозволити саме мені оприлюднити в сьогоднішній ранковій доповіді той метод поширення хвороби, про який ми з вами щойно говорили? Так, це ви його відкрили, але генерал дав завдання мені, тож я мушу надати йому повний звіт.

Гейзельхерст мав такий багатостраждальний вигляд, що я мало не розсміявся.

— Та нема проблем, — відповів я. — Це ж ваша лабораторія і ваш відділ.

— Це так шляхетно з вашого боку. Я постараюся вам віддячити.

Він пішов, радісно усміхаючись, а я повернувся з такою самою радісною усмішкою. Мені вже починало подобатися, що всі вважають мене генієм.

Перед тим як відчинити двері до кабінки, я подумки прокрутив усі деталі великого парашутного десанту. І лише потім увійшов. Побачивши мене, Мері розплющила очі й одарила мене неземною усмішкою. Я простягнув руку й погладив її волосся.

— Доброго ранку, моя руденька, а ти знаєш, що твій чоловік — геній?

— Так.

— Не може бути! Ти мені ніколи цього не казала.

— А ти ж не питав.

***

Гейзельхерст справді віддав мені належне: спосіб боротьби зі слимаками він назвав під час наради «вектором Найвенса». Цілком природно, мене запросили прокоментувати доповідь, хоча батько, судячи з його погляду, хотів, аби я виступив першим.

— Я згоден із містером Гейзельхерстом, — почав я, — хоча це потребує експериментального підтвердження. Одначе він цілком правильно залишив відкритим для обговорення певні аспекти тактичного, а не медичного характеру. — (Свою вступну промову, включно з моментами, які викликали сумніви, я продумав до дрібниць протягом сніданку. Слава богу, що під час сніданку Мері не базікає, а наминає харчі!) — Хоча це правда, що увесь масив титанців можна інфікувати лише одним контактом, існує такий важливий, я сказав би, навіть вирішальний аспект — це синхронність дій. Мусимо розпочати поширення інфекції одночасно з багатьох точок. Якщо ми хочемо врятувати номінально сто відсотків населення червоної зони, то необхідно інфікувати слимаків максимально одночасно, щоб підрозділи рятувальників змогли зайти до червоної зони вже після того, як паразити втратять свою небезпечність, але до того, як носії наблизяться до точки, поза якою антитоксин вже не зможе їх врятувати. Ця проблема піддається математичному аналізу. («Семе, ну ти й нахаба, — сказав я собі. — Ти ж не зможеш сам виконати це завдання, хоч би й упріватимеш за комп’ютером протягом двадцяти років»). Тому її вирішення слід доручити вашому аналітичному відділу. Однак дозвольте мені стисло схарактеризувати основні фактори. Кількість векторів, тобто точок поширення інфекції, ми позначимо як Х, а число необхідних рятівників-десантників — як Y. Існуватиме нескінченно велике число одночасно застосованих варіантів виконання завдання, причому оптимальний варіант залежатиме від логістичних чинників. Зважаючи на вищезазначену необхідність строго математичного підходу (всі розрахунки я зробив на логарифмічній лінійці, але визнав за краще цього не казати) і основуючи мій підхід на своєму, на жаль, надто тісному знайомстві зі звичками паразитів, я підрахував, що...

Всі слухали мене, затамувавши подих. Якби присутні не були майже голими, то можна було б почути, як на підлогу впала шпилька, якби вона в когось була. Генерал перервав мене лише раз, коли я запропонував невелику розрахункову кількість точок Х.

— Містере Найвенс, запевняю вас, що ми зможемо забезпечити будь-яку кількість добровольців для поширення інфекції.

Я похитав головою:

— Залучати добровольців не можна, генерале.

— Розумію ваше заперечення. Треба дати хворобі час, щоб вона проникла в організм добровольця, але після того, як вона проникне, у нього може забракнути часу на усунення небезпеки. Проте, гадаю, цю проблему можна обійти — наприклад, імплантувати під шкіру желатинову капсулу з антитоксином або щось подібне. Я впевнений, що наш персонал впорається з цим завданням.

Я також у цьому не сумнівався, але не сказав, що моє реальне заперечення полягало в глибокій відразі до одної лише думки про нових потенційних бранців, яких уярмлять слимаки.

— Добровольців не можна використовувати в жодному разі, сер. Слимак неодмінно знатиме те, що знає його носій, і просто відмовиться від прямого спілкування. Та ще й попередить голосом своїх одноплемінників про небезпеку.

Не знаю, чи мав я рацію, але моє застереження прозвучало переконливо.

— Натомість, — продовжував я, — нам слід використовувати тварин: мавп, собак, тобто всіх тварин достатньо великих, щоб нести слимака, але нездатних до людської розмови. Причому використовувати в кількостях, достатніх, аби інфікувати всю групу так, щоб жоден слимак не встиг здогадатися, що захворів.

Потім я стисло виклав свої міркування щодо завершальної десантної операції під назвою «Милосердя».

— Згідно з розрахунками, перший десант — операція «Лихоманка» — має розпочатися, як тільки ми переконаємося, що маємо достатньо антитоксину для другого десанту. І менше ніж за тиждень на всьому нашому континенті не залишиться жодного живого слимака.

Ніхто не аплодував, але таке бажання відчувалося. Генерал перервав нараду й поквапився зателефонувати маршалу авіації Рекстону, а потім прислав до мене свого помічника запросити мене на обід. Я передав, що із задоволенням прийду за умови, що запрошення стосуватиметься й моєї дружини, інакше я не зможу відповісти згодою.

Батько чекав на мене в конференц-залі.

— Ну як я впорався? — спитав я його, намагаючись приховати хвилювання.

— Семе, ти їх просто зачарував, — відповів батько. — Маєш задатки політика. Треба буде мені домовитися, щоб тобі на ТБ виділили час для виступів. На кілька місяців, не менше.

Я намагався не показати, який радий я був. За увесь час своєї промови я жодного разу не схибив. І почувався тепер абсолютно новою людиною.