Ляльководи

РОЗДІЛ 27

Нас мало не збили наші ж хлопці, тому ми взяли собі супровід у вигляді двох «чорних янголів», які хутко примчали до нас, а потім передали у розпорядження флагманського корабля, з якого маршал повітряних сил Рекстон керував операцією. Флагман взяв нас на борт за допомогою якірної петлі. Мені ще ніколи не доводилося бачити таке, тому я трохи перелякався.

Рекстон хотів відлупцювати нас і відіслати додому, оскільки суто технічно ми були людьми цивільними, але відлупцювати Старого — це велика проблема. Насамкінець нас відчепили, і я посадив нашу машину на прибережну дорогу, що тягнеться там вздовж затоки. Мушу сказати, що я страшенно перелякався, коли під час спуску ми потрапили під вогонь засобів ППО. Над нами і довкола нас гриміла битва, але навколо самої тарілки панувала дивовижна тиша.

Корабель прибульців похмуро бовванів над нами на відстані менше п’ятдесяти метрів. Його вигляд був так само переконливим у своїй грізній лиховісності, як бутафорська пластмасова конструкція з Айови — у своїй фальшивості. Корабель мав дископодібну форму і великі розміри. Він трохи схилився в наш бік, бо під час приземлення підім’яв під себе один із пишних старовинних особняків на високих палях, які тягнуться вздовж узбережжя. Будинок рухнув, але тарілка частково спиралася на його уламки, а частково — на товстелезний стовбур дерева, яке затіняло споруду.

Нахил тарілки давав змогу бачити її горішню поверхню і те, що, найпевніше, слугувало як повітряний шлюз, — то була металева півкуля з три метри завширшки, розташована по центру корабля, де мала би бути втулка, якщо уявити тарілку коліщам. Ця півкуля нависала перпендикулярно по відношенню до корпуса. На чому вона трималася, я не побачив, але припустив, що на якомусь центральному валу або поршні; вона скидалася на сферичний клапан.

Було неважко помітити, чому пілоти тарілки не закрили той клапан і не вшилися геть: повітряний шлюз був пошкоджений — закритися йому заважала «черепашка», тобто один із тих плавучих танків-амфібій, які або чатують на дні гавані, або виповзають на пляж, становлячи собою частину десантного підрозділу, базованого на крейсері «Фултон».

Дозвольте розказати вам те, про що я дізнався згодом: тим танчиком командував тоді прапорщик Гілберт Колхаун із Ноксвілла, з яким були механік-водій II класу Флоренс Березовський і стрілок Букер Т. В. Джонсон. Звісно, всі вони загинули ще до нашого прибуття.

Коли я приземлив авто на дорогу, його швидко оточив взвод морських піхотинців під командою рожевощокого хлопця, якому явно хотілося когось встрелити, бодай кого-небудь. Побачивши Мері, він дещо вгамувався, але все одно не дозволив нам наближатися до тарілки, аж поки ми не зв’язалися з командиром тактичної групи, який у свою чергу запросив дозвіл у капітана «Фултона». Незабаром ми отримали відповідь — мабуть, тому що запит пішов далі до Рекстона, а може, і до Вашингтона.

Чекаючи на дозвіл, я спостерігав за битвою і, з того що я бачив, дуже зрадів, що мені не довелося брати в ній участь, — було вже багато поранених і вбитих. Неподалік нашого авто лежав геть голий труп чоловіка — то був хлопець років чотирнадцяти. Він і досі стискав у руках гранатомет, а на його спині виднівся знак, залишений паразитом, хоча самого паразита ніде не було видно. Може, він кудись відповз і лежав, здихаючи, а може, якось спромігся перебратися на особину, яка заколола хлопця штиком.

Мері відійшла по шосе на захід із волохатим молодим офіцером ВМС, а я став оглядати труп. Думка про те, що ще живий слимак може повзати десь поруч, стривожила мене, і я поквапився до Мері.

— Повертайся в машину, — сказав я.

— Мені хотілося зробити хоча б кілька пострілів, — відповіла вона з очима, палаючими ентузіазмом, і знову уставилася на Захід.

— Вона тут у безпеці, — відізвався молодий офіцер. — Ми стримуємо їхній натиск на протилежному кінці шосе.

Я проігнорував його.

— Слухай-но, ти, мале кровожерливе бісеня! — відрізав я. — Негайно сідай у машину, інакше я тобі всі кості переламаю, чуєш?

— Слухаюсь, Семе, — відповіла вона і виконала наказ.

Я поглянув на молодика.

— А ти що видивляєшся? — напустився я на нього, бажаючи зірвати хоч на комусь свою злість.

Довкола смерділо слимаками, і чекання, що затягнулося, змушувало мене нервувати.

— Те, що треба, — відказав офіцер, оглядаючи мене з ніг до голови. — В наших краях із жінками так не розмовляють.

— Тоді чому ж ти не повернешся до своїх країв? — спитав я і пішов собі, сторожко озираючись. Старого ніде не було видно, і це мені не сподобалося.

***

Швидка, що приїхала із західного напряму, різко загальмувала біля мене.

— Дорогу на Паскагулу вже відкрили? — гукнув водій.

Ріка Паскагула, яка протікала майже за п’ятдесят кілометрів східніше від місця приземлення тарілки, розташовувалась приблизно в бурштиновій зоні, а однойменне містечко лежало східніше її гирла і, принаймні номінально, перебувало в зеленій зоні, тоді як близько ста п’ятнадцяти кілометрів західніше від нас на цьому ж самому шосе розкинувся Новий Орлеан, де була найбільша концентрація слимаків південніше Сент-Луїса. Ворог наступав на нас із Нового Орлеана, а наша найближча база — в Мобілі.

— Не знаю, не чув, — відповів я.

Водій задумливо погриз кінчик пальця:

— Сюди мені вже вдалося проскочити, може, поталанить безпечно проскочити й назад.

Турбіни швидкої завищали — і вона хутко зникла за поворотом. А я продовжив виглядати Старого.

Хоча битва на землі вже віддалилася від місця приземлення тарілки, битва в повітрі тривала й досі навкруги і угорі. Я спостерігав за хвостами конденсату в небі, намагаючись вирахувати, хто є хто, і як відрізнити наших від чужих, як раптом неподалік приземлився великий транспортний корабель, ревонувши механізмами реверсної тяги, і вивергнув із себе взвод десантників. З такої відстані не було видно — сидять у них на спинах слимаки чи ні. Принаймні транспорт прибув зі сходу, але це, ясна річ, нічого не доводило.

Я помітив Старого, який розмовляв із командиром десантної групи. Я підійшов до них і втрутився в розмову.

— Треба вшиватися звідси, шефе. Бо цю місцину слід було вгатити атомною бомбою ще десять хвилин тому.

Замість Старого мені відповів командир:

— Розслабся, — спокійно сказав він. — Концентрація ворога є недостатньою для атомної бомби, навіть іграшкової.

Розгнівавшись, я хотів спитати його, звідки йому відомо про недостатню концентрацію слимаків, але тут мене перервав Старий:

— Він має рацію, синку. — Батько взяв мене під руку та повів до машини. — Так, його правда, але з абсолютно іншої причини.

— Ти про що?

— Ми ж не бомбували міста, які захопили слимаки? От і вони також не хочуть бомбувати цю місцевість — допоки їхня тарілка ціла. Вони не хочуть її пошкодити, вони прагнуть забрати її назад цілісінькою. А тепер повертайся до Мері і пильнуй псів та чужих чоловіків — пам’ятаєш?

Я замовк; Старий не зміг мене переконати. Тому очікував, що кожної миті ми можемо перетворитися на клацання в лічильнику Гейгера. Слимаки, воюючи в людській подобі, билися з безрозсудністю бойових півнів — можливо, через те, що насправді людьми вони не були. Тому навіщо їм виявляти якусь обережність щодо однієї зі своїх численних тарілок? Бо вони, напевне, більше непокояться, щоб вона не потрапила в наші руки, а не врятувати її.

Не встигли ми дійти до авто й поговорити з Мері, як до нас підбіг, спітнівши, отой малий шмаркач із ВМС. Він зупинився, перевів подих і відсалютував Старому:

— Командир каже, що ви вільні робити все, що завгодно, — все, що завгодно!

З його манери я здогадався, що дозвільна депеша згори була, мабуть, написана великими літерами в супроводі грізних знаків оклику та не менш грізних зірочок із примітками.

— Дякую, сер, — доброзичливо мовив Старий. — Нам просто треба оглянути захоплене судно.

— Так, сер. Ходімо за мною, сер.

Натомість він пішов за нами, явно не знаючи, кого супроводжувати — Мері чи Старого. Гору взяла Мері. Я ж пішов слідом, пильнуючи довкола й ігноруючи молодика. Якщо не впорядковувати регулярно місцевість біля узбережжя, то вона невдовзі перетвориться на джунглі. Тарілка приземлилася на прогалину в заростях, — і Старий пішов до неї найкоротшим шляхом.

— Пильнуйте, сер. Дивіться під ноги, — застеріг його хлопчина.

— Слимаки? — спитав я.

— Коралові змії, — похитав він головою.

В той момент у порівнянні з паразитами отруйна змія здавалася мені безневинною мов бджілка, але я, напевне, звернув увагу на його застереження, бо, коли сталася несподіванка, я справді дивився собі під ноги.

Спершу я почув вигук. А потім — о боже! — на нас вискочив бенгальський тигр. Мабуть, першою в нього вистрілила Мері. Хто вистрілив наступним — я чи молодий офіцер — хтозна, але, схоже, що все ж таки наступним був я. Так, напевно що я. Останнім вистрілив Старий.

Спільними зусиллями ми пошматували звірюку так, що він навіть на килим не годився, але слимак на ньому залишився неушкодженим, тож я підсмажив його другим пострілом. Молодик сприйняв усе це абсолютно без подиву.

— А мені здавалося, що ми знищили увесь отой вантаж, — сказав він.

— Ви про що?

— Про один із перших броньованих транспортників, які вони послали з тарілки. То був справжнісінький ковчег Ноя! Нам довелося постріляти їх усіх — від горил і до білих ведмедів. Скажіть, на вас ніколи не нападав водяний буйвіл?

— Ні, і не дуже хочеться.

— Насправді він далеко не такий небезпечний, як собаки. Як на мене, то ця затія є досить безглуздою.

Він кинув на слимака байдужий погляд, а мене тим часом мало не вирвало — як завжди.

Ми хутко пішли геть із того місця й вибралися на слимачу тарілку, від чого я занервував ще більше. Хоча нічого лячного не було ані в самому кораблі, ані в його зовнішньому вигляді.

Втім, якраз в її обрисі щось явно було не так. Звісно, тарілка скидалася на рукотворний предмет, але без зайвих слів було ясно, що її створили не люди. Чому? Хтозна. Поверхня корабля була дзеркально-матовою і не мала на собі жодної позначки, абсолютно жодної. Неможливо також було сказати, яким чином її зібрали докупи — вона була гладенькою, мов яйце.

Важко було визначити, з чого ця тарілка була зроблена. З металу? Ясно, що з металу, — вона мусила бути зробленою з металу. Але чи був то насправді метал? Можна було припустити, що після приземлення цей матеріал буде або страшенно холодним, або жахливо гарячим. Я доторкнувся до нього і практично нічого не відчув — ані холоду, ані жару. Не можна навіть було стверджувати, що корпус мав температуру людського тіла. Невдовзі я помітив ще одну особливість: корабель такого розміру під час приземлення на високій швидкості неодмінно обсмалив би чималеньку ділянку поверхні. Але нічого подібного видно не було: галявина довкола тарілки пишно зеленіла.

Ми піднялися до отого шлюзу, схожого на парасольку, — якщо то справді був шлюз. Його край міцно притиснув до основного корпусу «болотяну черепашку»; броня танчика була розчавлена, мов картонна коробка. А ці черепашки, до речі, є вельми міцними: вони здатні пірнати на глибину до ста п’ятдесяти метрів.

Утім, ця конкретна черепашка виявилася достатньо міцною, бо вона завадила слимакам закрити шлюз. З іншого боку, в результаті взаємодії на поверхні шлюзу не з’явилося жодної подряпини.

— Зачекай тут разом із Мері, — мовив Старий, обернувшись до мене.

— Ти що, збираєшся зайти туди сам?

— Так, бо часу обмаль.

— Я залишуся з вами, сер, — озвався хлопчина. — Так наказав командир.

— Гаразд, сер, — погодився Старий. — Ходімо зі мною.

Зазирнувши через край, він присів і спустився в тарілку на руках. Морський хлопчина рушив слідом за ним. Мені було соромно, але я не мав бажання порушувати домовленість. Старий з офіцером зникли в отворі. Мері повернулася до мене й сказала:

— Семе, мені це не подобається. Мені страшно.

Її слова мене спантеличили. Мені самому було страшно, але я не очікував, що вона теж боятиметься.

— Я тебе захищатиму.

— Може, нам не треба тут залишатися? Бо шеф не сказав, що ми мусимо тут стояти.

Я задумався.

—Якщо хочеш повернутися до машини, то я тебе проведу.

— Не знаю... Мабуть, не треба. Мабуть, ми маємо залишатися тут. Підійди до мене ближче.

Вона тремтіла.

***

Не знаю, скільки часу спливло, поки їхні голови не вигулькнули понад краєм шлюзу. Молодик видерся нагору, і Старий наказав йому вартувати.

— Ходіть сюди, — звернувся він до нас. — Як на мене, то там безпечно.

— Чорта з два там безпечно, — гукнув я, але все одно пішов, бо Мері вже рушила поперед мене.

Старий допоміг їй спуститися вниз.

— Обережно, дивись головою не вдарся, — застеріг я. — Там скрізь стеля низька.

Згідно з розхожою думкою, нелюдські раси продукують нелюдські витвори, але мало хто з людей бував всередині лабіринту на Венері. А ще менше бачили руїни на Марсі — я не був одним із тих небагатьох. Тому я не знав, що на мене чекало всередині космічної тарілки. На перший погляд її інтер’єр нічим не вражав, але здавався якимсь химерним. Його придумав і продумав нелюдський мозок, який не спирався під час конструювання на людські уявлення та ідеї, мозок, який ніколи не чув про прямий кут і пряму лінію, мабуть, вважаючи їх непотрібними й небажаними. Ми опинилися в дуже маленькій сплющеній камері, а звідти поповзли через трубу завтовшки не більше одного метра в діаметрі, трубу, яка, здавалося, заводилася всередину корабля і яка з усієї своєї поверхні світилася червонуватим світлом.

У трубі відчувався дивний і дещо неприємний запах, ніби болотного газу, і до нього ледь помітно домішувався запах мертвих слимаків. Це, а також червонувате світіння та повна відсутність тепловіддачі від стінки труби, коли мої долоні притискалися до неї, викликали у мене неприємне враження, ніби я проповзаю крізь кишки якогось неземного велетня, а не досліджую дивну машину.

Трубка розгалужувалася, мов артерія, і там ми натрапили на першого титанського андрогіна. Він — дозвольте мені називати цю істоту «він» — розлігся на спині, як спляча дитина, поклавши голову на свого слимака. Маленький, схожий на бутон троянди, рот, крив у собі натяк на посмішку. Спочатку я не зрозумів, що він мертвий. На перший погляд, схожість між титанськими людьми і нами помітніша, ніж відмінності: ми переносимо те, що очікуємо побачити, на те, що ми реально бачимо, так само, як вирізьблена вітром скеля може мати вигляд людської голови або танцюючого ведмедя. Візьмімо, наприклад, оцей гарненький «ротик» — звідки мені було знати, що це орган, призначений виключно для дихання?

Так, вони не люди і, незважаючи на випадкову схожість чотирьох кінцівок і голови, ми менш схожі на них, ніж велика зелена жаба-бик схожа на бика. Проте загальний ефект був сприятливий, не лячний і навіть трохи людяний. Я назвав би цих істот ельфами, ельфами із супутників Сатурна. Якби ми зустріли їх до того, як ними заволоділи слимаки, яких ми називаємо титанцями, то, гадаю, могли б порозумітися з ними. Судячи з їхньої здатності будувати летючі блюдця, вони були нам рівня — якщо саме вони їх будували (звісно, не слимаки їх будували, адже слимаки — не будівельники, а злодії, такі собі космічні зозулі).

Але це я вже забігаю наперед, висловлюючи свої думки, які з’явилися згодом.

Коли я побачив отого маленького типа, я, попри страх, все ж таки зміг видобути свій пістолет. Старий, передбачаючи мою реакцію, обернувся й сказав:

— Охолонь. Він мертвий, вони всі мертві, бо задихнулися в кисні, коли танк зруйнував їхній повітряний шлюз.

Але я все одно тримав свій пістолет напоготові.

— Я хочу спалити цього слимака, — наполіг я. — Можливо, він і досі живий. — Слимак не мав отої твердої коростявої оболонки, яка почала траплятися нам на очі останнім часом, — він був «голий», вологий і огидний.

Старий знизав плечима:

— Роби як знаєш. Він вже ніяк не зможе завдати тобі шкоди.

— Чому не зможе?

— Хімія у нього не та. Цей слимак не може жити в кисневій атмосфері.

Старий переповз через маленьке тільце, закриваючи його собою, тому я не зміг встрелити слимака, навіть коли б захотів. Мері, завжди така вправна з пістолетом, не витягнула його, а натомість зіщулилася, притиснувшись до мене і дихаючи короткими різкими схлипами. Старий зупинився і спитав спокійним голосом:

— Ідеш, Мері?

Вона перевели подих і перелякано кинула:

— Вертаймося назад! Тікаймо звідси геть!

— Вона має рацію, — сказав я. — Тут трьом людям нічого не зробити. Це — робота для команди дослідників зі спеціальним обладнанням.

— Це неодмінно треба зробити, Мері, — наполіг шеф, не звертаючи на мене уваги. — І ти це чудово знаєш. І це мусиш зробити саме ти.

— А чому саме вона? — сердито спитав я.

Старий знову мене проігнорував.

— Ну як, Мері?

Десь у глибинах душі вона віднайшла психологічні резерви. Її дихання стало нормальним, риси обличчя пом’якшились, і Мері переповзла через труп ельфа з граціозністю і невимушеністю королеви, яка йде на ешафот. Я поповз позаду, досі вовтузячись із пістолетом і намагаючись не торкатися трупика.

Нарешті ми опинилися у великій камері. Можливо, то був пункт керування, бо в тій камері було багато маленьких мертвих ельфів, хоча я так і не побачив того, що нагадувало б мені прилади або якусь машинерію.

Внутрішня поверхня камери була порожниста і освітлена лампами, значно яскравішими за червонувате освітлення, а її простір прикрашали якісь звивини, так само позбавлені сенсу (для мене), як і звивини мозку. Мене знову стривожила думка — тепер я знаю, вона була абсолютно хибна, — що корабель сам по собі був живим організмом.

Старий вперто продовжував повзти вперед, допоки не опинився в ще одній трубі, яка жевріла червоним. Її звивинами ми дісталися ділянки, де труба розширилася до трьох із гаком метрів, і «стеля» була достатньо високою, щоб можна було рухатися майже навстоячки. Але нашу увагу привернуло не це: ми побачили, що стіни втратили свій матовий відтінок.

Обабіч нас, за прозорими перегородками, кишіли тисячі й тисячі слимаків; вони плавали, зависали і звивалися в якійсь рідині, котра, ймовірно, підтримувала їхню життєдіяльність. Кожен резервуар мав внутрішнє розсіяне освітлення, і я мав змогу бачити всю оту пульсуючу масу наскрізь — мені захотілося кричати.

Я й досі тримав у руці пістолет. Старий простягнув руку й закрив долонею ствол.

— Не спокушайся, — застеріг він мене. — Ти ж не хочеш, щоб вся ця мерзота вихлюпнулася на нас? Вони все одно нікуди від нас не втечуть.

Мері спостерігала за слимаками якось аж надто спокійно. Тепер, в ретроспективі, я сумніваюся, що вона була повністю свідома того, що відбувалося. Я поглянув на неї, потім знову на стіни гігантського акваріума і з притиском сказав:

— Тікаймо звідси геть, поки ще можна, а потім розбомбимо цю тарілку до бісової матері!

— Ні, — спокійно відказав Старий. — Там є іще дещо. Ходімо.

Труба знову звузилася, потім збільшилася знову, і ми опинилися в камері, дещо меншій за ту, де були слимаки. Знову там виявився акваріум із прозорими стінами, і знову в ньому щось плавало.

Мені довелося придивитися кілька разів, перш ніж я повністю второпав, що то було, і повірив власним очам.

Якраз під стінкою плавало долілиць тіло якогось чоловіка, «людського», земного чоловіка віком від сорока до п’ятдесяти років. Він був сивий і майже лисий. Руки він тримав притиснутими до грудей, коліна — підібганими, наче він спав собі спокійно в ліжку — або в материнській утробі.

Я дивився на нього, і в голові моїй виникали жахливі думки. Він був там не один; за ним виднілося багато людей — чоловіків та жінок, старих та молодих, але цього я зміг роздивитися найкраще, і тому він привернув мою увагу. Я не сумнівався, що він мертвий, інша думка мені й у голову не приходила, але потім я побачив, як ворушаться його губи, — і пожалкував, що він не мертвий.

***

Мері тинялася цією камерою наче п’яна, втім, радше не п’яна, а якась заклопотана й ошелешена. Вона ходила від однієї прозорої стіни до іншої, пильно вдивляючись у залюднену напівтемну глибину. Старий дивився тільки на неї.

— Ну що скажеш, Мері? — лагідно спитав він.

— Я не можу їх знайти! — відповіла вона з відчаєм у голосі, наче маленька дівчинка. І швидко відбігла від однієї стіни до іншої.

Старий міцно вхопив її за руку і зупинив.

— Ти не там їх шукаєш, — твердо мовив він. — Повернися туди, де вони є. Пам’ятаєш?

Мері зупинилася і відчайдушно зойкнула:

— Не можу згадати!

— Мусиш згадати... негайно. Це те, що ти можеш для них зробити. Мусиш повернутися туди, де вони є, і віднайти їх.

Мері заплющила очі й заплакала. Потім задихнулася й закашлялася. Я проштовхнувся поміж ними й сказав:

— Облиш! Що ти від неї хочеш?

Старий вхопив мене вільною рукою й відштовхнув геть.

— Стривай, синку, — прошепотів він зі злістю в голосі, — не заважай. Відійди.

— Але ж.

— Ні! — Він відпустив Мері й відвів мене у прохід. — Будь тут. І якщо ти кохаєш свою дружину й ненавидиш титанців, то не втручайся. Я не завдам їй шкоди — обіцяю.

— Що ти збираєшся робити?

Але Старий уже пішов від мене. Я ж залишився стояти, не бажаючи, щоб це тривало далі, але й не пориваючись втручатися в те, чого я не розумів.

Мері повільно опустилася й присіла навпочіпки, як мала дитина, затуливши руками обличчя. Старий підійшов до неї, схилився й торкнув за плече.

— Пригадай, — почув я його голос. — Пригадай той момент, коли все це почалося.

Я ледь розчув її відповідь:

— Ні... ні.

— Скільки років тобі було? Коли тебе знайшли, тобі було сім чи вісім. Це було до того?

— Так, до того, — схлипнула Мері й розпласталася на підлозі. — Мамо, мамо!

— Що каже твоя мама? — лагідно спитав Старий.

— Вона не каже нічого. Просто якось химерно дивиться на мене. У неї на спині щось є. Мені страшно! Я боюся!

Я підвівся й поквапився до них, пригинаючись, аби не вдаритися головою об низьку стелю. Не відводячи погляду від Мері, Старий махнув мені рукою, мовляв, стій і не рипайся.

— Відійди, — кинув він. — Далеко відійди.

Ці слова адресувалися мені, і я підкорився. Але підкорилася й Мері, відійшовши далеко в минуле.

— Прилетів корабель, — прошепотіла вона. — Великий блискучий корабель.

Старий щось спитав у неї, і вона відповіла, але я не розчув. Цього разу я тримався на відстані і намагався не заважати. Мені було видно, що Старий не завдавав Мері фізичної шкоди, і, попри мої плутані і збуджені емоції, я відчував, що відбувається щось важливе, щось настільки важливе, що воно поглинало всю увагу Старого в самісінькому лігві ворога.

Він продовжував говорити до Мері, говорити заспокійливо й водночас наполегливо. Мері вгамувалася і немовби впала в летаргію, але мені було чути, що вона йому відповідала. Невдовзі вона заговорила монотонною логореєю людини, якій відлягло від серця. Старий лише зрідка підказував їй.

Раптом я почув, що позаду мене щось повзе. Я повернувся й вихопив пістолет, гадаючи, що нас заманили в пастку. То був молодий офіцер, якого ми залишили вартувати на вході, — я мало не застрелив його, але вчасно упізнав.

— Негайно виходьте! — сказав він стривоженим голосом.

Проштовхавшись повз мене у камеру, він повторив свою вимогу Старому. Той скривився з виразом страшенного роздратування.

— Замовкни й не заважай, — відказав він.

— Треба йти... терміново, — напосідав молодик. — Командир каже, щоб ви виходили негайно. Ми відступаємо. Командир каже, що нам доведеться підірвати тарілку будь-якої миті. Якщо ми не встигнемо з неї вибратися, то буде «бабах!» — і кінець.

— Гаразд, — неквапливо погодився Старий. — Зараз ідемо. Виповзай і передай командиру, нехай зачекає, поки ми не виберемося звідси; я роздобув надзвичайно важливу інформацію. Синку, йди-но сюди й допоможи мені з Мері.

— Добре, добре, сер! — погодився молодик. — Але все одно покваптеся!

Я підібрав Мері і поніс її туди, де труба звужувалася; схоже, вона була майже непритомна. Я поклав її на долівку.

— Нам доведеться тягнути її, — мовив Старий. — Можливо, вона не скоро вийде з цього стану. Дай я покладу її тобі на спину. І повзи.

Не звертаючи на нього уваги, я потормосив її:

— Мері! — скрикнув я. — Мері, ти мене чуєш?

Вона розплющила очі:

— Що, Семе?

— Люба, нам треба тікати звідси, негайно! Ти можеш повзти?

— Так, Семе, — відповіла вона й знову заплющила очі.

Я знову її потормосив:

— Мері!

— Що, мій любий? Що трапилося? Я така зморена...

— Послухай, Мері, тобі треба звідси виповзати. Інакше слимаки на нас нападуть — розумієш?

— Гаразд, мій любий.

Цього разу її очі не заплющилися, але вони не виражали абсолютно нічого. Вони були порожніми. Я скерував її в трубу, а сам поповз за нею. Щоразу, коли вона зупинялася або сповільнялася, я ляскав її по ногах. Коли ми опинилися в першій камері зі слимаками, я підняв Мері й поніс на руках, а потім проніс її через пункт керування, чи що то було. Коли ми опинилися там, де трубу частково блокував мертвий ельф, вона зупинилася, і я, звиваючись, проповз повз неї й заштовхав труп у відгалуження труби. Цього разу я вже не сумнівався, що слимак, який там валявся, був мертвий; він так смердів, що мене мало не вирвало. А потім мені знову довелося підганяти Мері, ляскаючи її то по сідницях, то по ногах.

Після, здавалося, нескінченного кошмару ми, з онімілими ногами, насамкінець добралися до виходу. Молодий офіцер допоміг нам: він тягнув Мері згори, а ми зі Старим штовхали знизу. Потім я пропустив Старого поперед себе, вистрибнув сам і забрав Мері у молодика. Надворі вже сутеніло.

Ми пройшли назад повз розчавлений будинок, обходячи зарості, а звідти подалися до узбережної дороги. Нашого авто ніде не було видно; але це не мало значення, бо нас швиденько заштовхали до «болотяного танку». Нам довелося поквапитися, бо битва вже гуркотіла майже поряд. Командир танку натиснув на кнопки, і «черепашка» повільно сповзла похилою греблею у воду. П’ятнадцять хвилин по тому ми вже були на борту крейсера «Фултон».

А за годину ми вже висадилися на базі Мобіл. Ми зі Старим встигли підкріпитися кавою й бутербродами в кают-компанії крейсера, а тим часом санітарки приводили Мері до ладу в жіночому відділенні. Невдовзі вона приєдналася до нас і мала цілком пристойний вигляд.

— Ти як, Мері? З тобою все добре? — спитав я.

— Звісно, добре, любий, — усміхнулася вона. — Чом би й ні?

Маленький командирський корабель у супроводі прикриття забрав нас із бази. Я думав, що ми прямуємо до себе у Відділ або, найімовірніше, до Вашингтона. Я не став питати, а Старий був не в гуморі розмовляти; мені було досить того, що я тримав Мері за руку, відчуваючи величезне полегшення.

Пілот загнав корабель до ангару на схилі гори, виконавши карколомний маневр, який цивільні кораблі виконати неспроможні: знизився на повній швидкості, залетів до печери й вмить зупинився. Якось так.

— Де ми? — спитав я.

Старий, не відповівши, вийшов. Ми з Мері поквапилися слідом. Ангар виявився маленьким — там ледь вистачало місця для парковки близько дюжини кораблів; він мав гальмівну платформу і одну пускову катапульту. В ньому стояло ще двоє кораблів, окрім нашого. Нас зустріли вартові й провели до дверей, викарбуваних у природній скелі. Пройшовши всередину, ми опинилися в передпокої.

Металічний голос, що почувся невідомо звідки, наказав нам зняти ту примарну одежу, яку ми на собі мали. До наготи я вже встиг звикнути, але розлучатися з пістолетом і телефоном мені не хотілося.

Ми пройшли далі всередину, де нас зустрів молодий чоловік, чиїм єдиним предметом одягу була наручна пов’язка з трьома шевронами й схрещеними ретортами. Він доправив нас до дівчини, вдягненої ще «скромніше», бо на її наручній пов’язці було не три шеврони, а два. Побачивши Мері, вони відреагували кожен по-своєму — у відповідності до своєї статі. Капрал був явно радий передати нас капітану, яка нас прийняла.

— Ми отримали ваше повідомлення, — сказала капітан. — Доктор Стілтон вже чекає на вас.

— Дякую, мадам, — відповів Старий. — Чим швидше, тим краще. Нам куди?

— Хвилинку, — сказала вона і, підійшовши до Мері, обмацала її волосся. — Мусимо все перевірити, — додала вона вибачливим тоном.

Якщо капітан і знала про фальшивість значної частини волосся Мері, то все одно промовчала, а Мері й оком не зморгнула.

— Все в нормі, — засвідчила вона. — Ходімо. — Її власне волосся було по-чоловічому коротко підстрижене чіткими сивими хвильками.

— Гаразд, — мовив Старий. — Стривай, синку, далі тобі не можна.

— Чому це? — спитав я.

— Тому що ти мало не зіпсував першу спробу, — стисло пояснив він. — А тепер стули писок і мовчи.

— Офіцерська їдальня прямо по коридору й ліворуч. Можете почекати там, — порадила капітан.

Так я й зробив. Дорогою до їдальні я проминув двері, скромно прикрашені великими червоними черепами зі схрещеними кістьми, під якими виднівся напис:

Увага! За цими дверима — живі паразити

Нижче трохи меншими літерами йшлося:

Вхід дозволено тільки кваліфікованому персоналу — користуйтеся процедурою «А»

Ага, мені явно не туди.

Офіцерська їдальня виявилася звичайною кімнатою відпочинку, де розсиджувалися четверо чоловіків і дві жінки. Мій прихід явно нікого не зацікавив, тож я знайшов вільне крісло і всівся, міркуючи: «Чи треба бути великим цабе, щоб у цій забігайлівці мені запропонували принести випивку?». Через деякий час до мене приєднався говірливий чоловік із відзнаками полковника на ланцюжку, що висів у нього на шиї; там же висіла медаль Святого Христофора і посвідчення особи, схоже на собачий жетон.

— Новачок? — поцікавився він.

Я кивнув.

— Цивільний експерт? — не відставав чоловік.

— Мабуть, ні, — відказав я. — Я — польовий оперативник.

— Як вас звати? Перепрошую, що набридаю, — вибачився полковник, — але сталося так, що я відповідаю тут за безпеку. Мене звуть Келлі.

Я представився. Полковник кивнув.

— Я, взагалі-то, бачив, як заходила ваша група. То був мій «внутрішній голос», який звертався до вас зі стін. А тепер, містере Найвенс, може, хильнемо по чарчині? Судячи з довідки, яку ми на вас отримали, вам це не завадить.

Я підвівся:

— Я не проти! Але тут треба когось застрелити, інакше не принесуть!

***

— Отже, як на мене, — вів далі Келлі за кільканадцять хвилин, — офіцер безпеки потрібен тут як п’яте колесо до воза. Нам слід опублікувати результати, щойно ми їх отримаємо. Бо воюємо ми з ворогом нелюдського походження.

Я зауважив, що своїми міркуваннями він не схожий на типового армійського начальника. Келлі не образився і розсміявся:

— Повір мені, синку, великі цабе в погонах не завжди такі, якими їх зображають. Це лише так здається.

Я погодився, зазначивши, що маршал авіації Рекстон мені здався досить прозорливою людиною.

— Ти з ним знайомий? — поцікавився полковник.

— Особисто — ні, але доводилося часто стикатися з ним по роботі — востаннє я бачив його сьогодні.

— Гм, — мугикнув полковник. — Мені не доводилося з ним зустрічатися. Ви обертаєтесь у більш високих колах, ніж я, шановний добродію.

Я пояснив, що то був просто збіг обставин, але все одно з того моменту полковник почав ставитися до мене з більшою повагою. Згодом він почав розповідати про роботу, яку виконувала тутешня лабораторія.

— Наразі ми знаємо про цих огидних створінь більше, ніж сам чорт. Але чи знаємо ми, як треба знищувати їх, не вбиваючи при цьому їхніх носіїв? Ні, не знаємо.

— Зрозуміло, — продовжував полковник, — що якби ми мали змогу заманювати їх по одному до маленької кімнати й поливати їх антимікробним препаратом, то ми могли б врятувати носія. Але це все одно, що старий жарт про те, як можна спіймати пташку: треба просто підкрастися ззаду й вхопити її за хвоста. Сам я не науковець, я просто син поліцейського і сам свого роду поліцейський, але я розмовляв із тутешніми науковцями і тому знаю, що нам потрібно. Це — біологічна війна, тому перемогу в ній можна здобути за допомогою біологічної зброї. Нам потрібен якийсь жучок, котрий кусатиме слимаків, але не чіпатиме носіїв. Звучить начебто просто, еге ж? Так, просто. Ми знаємо цілу купу збудників, здатних знищити цих паразитів: віспа, тиф, сифіліс, летаргічний енцефаліт, бактерії Обермеєра, чума, жовта лихоманка і так далі. Але від них помре і носій.

— А хіба не можна використати щось таке, до чого всі мають імунітет? — спитав я. — Візьмімо, наприклад, тиф — кожен має щеплення від тифу. І майже кожному кололи вакцину від віспи.

— Це не годиться. Якщо носій має імунітет, то слимак також буде невразливим. Тепер, коли паразити створили собі жорстку зовнішню оболонку, вони контактують із довкіллям через носія. Ні, нам потрібно щось таке, що інфікує і слимака і носія. Але носій при цьому відбудеться помірною лихоманкою або сильним головним болем, а слимак здохне.

Я хотів видати ще якусь геніальну ідею, але помітив, що на порозі стоїть Старий. Вибачившись, я підвівся й підійшов до нього.

— Про що Келлі тебе розпитував? — поцікавився він.

— Він мене не розпитував, — відповів я.

— Це тобі так здалося. А ти знаєш, хто такий цей Келлі?

— А навіщо мені знати?

— Треба знати. А може, й не треба. Він ніколи й нікому не дозволяє себе фотографувати. Це — Б. Дж. Келлі, найвидатніший науковець-криміналіст нашого покоління.

— Та невже? Але ж він не військовий.

— Можливо, він резервіст. Але це дає уявлення про те, наскільки важливою є ця лабораторія. Ходімо.

— А де Мері?

— Тобі зараз до неї не можна. Вона одужує.

— Вона що — поранена?

— Я ж обіцяв тобі, що шкоди вона не зазнає. Доктор Стілтон — найкращий у своїй професії. Але нам довелося зануритися дуже глибоко, щоб здолати сильний опір.

Я задумався.

— Ти отримав те, що хотів? — спитав я.

— І так і ні. Ми здобули багато, але роботу до кінця не довели.

— А що ви шукали?

Ми йшли одним із тих нескінченних підземних коридорів, з яких складалася будова, споруджена в товщі гори. Невдовзі Старий завів до маленького порожнього кабінету, і ми повсідалися в крісла. Шеф натиснув на столі кнопку переговорного пристрою і сказав:

— Приватна розмова.

— Слухаю, сер, — відповів голос. — Записувати не будемо.

На стелі спалахнула зелена лампочка.

— Не дуже-то я їм довіряю, — зауважив Старий, — але це хоча б гарантує, що доступ до запису нашої розмови матиме лише Келлі і більше ніхто. А тепер, синку, про те, що ти хотів би узнати. Хоча не знаю, чи маєш ти на це право. Так, ти одружений із дівчиною, але це не означає, що тобі належить і її душа, а те, про що ми дізналися, ховається так глибоко, що вона й сама не знала про його існування.

Я нічого не сказав, бо сказати було нічого. Старий продовжив свою розповідь стривоженим тоном:

— Проте буде краще розповісти тобі достатньо для того, аби ти зрозумів. Інакше ти чіплятимешся до неї, щоб дізнатися. А мені цього аж ніяк не хотілося б. Бо для неї це може скінчитися внутрішнім безладом. Сумніваюся, що вона хоча б щось пам’ятає сама, — Стілтон дуже умілий та обережний фахівець, але твоє втручання все одно може накоїти біди.

Я глибоко зітхнув:

— Тобі краще знати. Я не фахівець.

— Ото ж бо. А тепер я тобі дещо розповім і відповім на твої запитання, вірніше, на декотрі з них, в обмін на урочисту обіцянку ніколи не чіплятися до своєї дружини з недоречними розпитуваннями. Ти не маєш для цього необхідних навичок.

— Домовилися, сер. Даю слово.

— Тоді почнімо. Колись існувала група людей, іншими словами, секта, яка впала в немилість.

— Знаю. Вітманіти.

— А звідки ти знаєш? Від Мері? Вона не могла тобі про це розповісти, бо вона сама не знала.

— Ні, не від Мері. Просто сам докопався.

Старий поглянув на мене з несподіваною повагою.

— Може, я тебе недооцінив, синку. Правильно кажеш — вітманіти. Мері була одною з них, іще дитиною вона жила з ними в Антарктиці.

— Стривай! — вигукнув я. — Вони покинули Антарктику в... — коліщата в моїй голові шалено завертілися, —...у 1974 році.

— Правильно. А чому ти так переполохався?

— Але ж виходить, що Мері зараз близько сорока років. Не може бути!

— А тобі не все одно?

— Що? Та ні, все одно. але ж цього не може бути.

— Може, й не може. Просто сиди і слухай. Хронологічно її вік становить близько сорока. Біологічно — двадцять із гаком. Психологічно ж вона ще молодша, бо не пам’ятає й не знає нічого, що відбулося до 1990 року.

— Що ти хочеш сказати? Те, що вона багато чого не пам’ятає, з цим все ясно: вона не має бажання пам’ятати. Але що ти маєш на увазі під рештою?

— Те, що сказав. Вона молодша, ніж є насправді, тому що. Пам’ятаєш ту камеру, де вона почала пригадувати? Так от: вона провела там років із десять, якщо не більше, плаваючи у підвішеному живому стані в отому акваріумі.