Ляльководи

РОЗДІЛ 23

Перед світанком Мері почала вовтузитися й стогнати. Я підійшов до ліжка і торкнувся її рукою.

— Тихо, моя маленька, тихо... Все нормально. Це я, Сем.

Її очі розплющилися, і в них на якусь мить промайнув той самий страх, що й тоді, коли на неї напав слимак. Але тут Мері побачила мене і заспокоїлася:

— Семе, любий, мені наснився страшний кошмар.

— Все нормально, — повторив я.

— А чому на тобі рукавички? — спитала вона і помацала свої бинти. — Це був не сон, — із жахом мовила вона.

— Так, моя рідненька, це був не сон. Але все в нормі — я вбив його.

— Ти вбив його? А ти впевнений, що воно мертве?

— Абсолютно.

В хаті й досі смерділо здохлим паразитом.

— Ходи сюди, Семе, обійми мене.

— В тебе заболять плечі.

— Обійми мене!

І я обійняв її, намагаючись не торкатися опіків, хоча, здавалося, їй було байдуже. Невдовзі її тремтіння вгамувалося, а потім і зовсім припинилося.

— Вибач мене, милий, я всього лише слабка жінка.

— Бачила б ти, у якому стані був я, коли мене визволили з полону паразитів!

— Бачила. А тепер розкажи мені, що трапилося, — я мушу знати. Останнє, що я пам’ятаю, це коли ти нахилив мене над каміном.

— Послухай, Мері, я не міг інакше, я мусив це зробити, бо не міг відчепити його від тебе!

Тепер вже вона обняла мене за плечі і стала заспокоювати:

— Знаю, коханий, знаю. І дякую тобі, що ти це зробив. Я вдячна тобі всією душею. Ти знову врятував мені життя.

Ми трохи поплакали, а потім я вишмаркався і продовжив:

— Ти не відгукнулася, коли я тебе покликав, тож я пішов у світлицю — а там вже була ти.

— Я пам’ятаю, любий, бо я боролося щосили!

Я здивовано витріщився на неї:

— Знаю, бо ти прагнула піти. Але ж як тобі це вдавалося? Бо коли слимак оволодіває тобою, це кінець. Боротися з ним неможливо.

— Так, я програла, але намагалася боротися.

Відповіді на цю таємницю не було. Якимось чином Мері вдалося сконцентрувати свою волю й певний час протистояти волі паразита, але ж це було неможливо. Я знав це з власного досвіду. Так, слимак здолав її, але я зрозумів, що одружився на людині сильнішій і витривалішій, ніж я сам, попри всі принадні вигини її тіла та абсолютну жіночність.

У моїй голові промайнула смутна здогадка, що якби вона не змогла протистояти слимакові хоча б трошечки, то мені, можливо, не вдалося б вбити його, бо мене стримувало те, що я міг при цьому вбити й Мері.

— Треба було взяти із собою ліхтар, — продовжила вона, — але я ніколи не думала, що мені слід було остерігатися і тут, біля твоєї хатини. — (Я кивнув: тут було затишно й безпечно, як у ліжку під ковдрою, або в обіймах коханої людини). — Пірат відразу підійшов до мене. Я простягнула руку й погладила його — і раптом помітила цю тварюку. Але було вже запізно. — Мері сіла в ліжку й обперлася на лікоть. — А де котик, Семе? З ним усе гаразд? Поклич його сюди.

Тож мені довелося розповісти їй про Пірата. Мері вислухала мене із застиглим обличчям, кивнула і більше нічого не питала. Змінивши тему, я сказав:

— Раз ти вже прокинулася, то піду приготую тобі сніданок.

— Не ходи! — вигукнула Мері. Я зупинився.

— Не йди з моїх очей, — наполягла вона. — Ні з якої причини. Зараз я встану й приготую сніданок сама.

— Не мороч голову. Залишайся в ліжку і будь слухняною дівчинкою.

— Підійди сюди й зніми рукавички. Я хочу поглянути на твої руки.

Але я їх не зняв — від однієї думки про це мені стало зле: знеболююче вже припинило свою дію.

Мері кивнула й сказала похмуро:

— Я так і думала. Ти обгорів гірше, ніж я.

Тож Мері приготувала сніданок. Вона взялася їсти, а мені не було потрібно нічого, окрім чашечки кави. Я наполіг, щоб і вона багато пила, бо великі опіки — це не жарт. Невдовзі Мері відсунула тарілку, поглянула на мене і мовила:

— Любий, я не жалкую про те, що сталося. Тепер я все добре знаю. Ми з тобою обидва побували в полоні.

Я легенько кивнув, добре розуміючи, що вона мала на увазі. Ділитися щастям — цього замало.

Мері підвелася й сказала:

— А тепер ми мусимо йти.

— Так, — погодився я. — Мусимо йти. Я хочу показати тебе лікарю якомога швидше.

— Я не про це хотіла сказати.

— Знаю, що не про це.

Потреби обговорювати тему глибше не було: ми обоє знали, що музика скінчилася, і настав час повертатися до роботи. Старий шкарбан, в якому ми сюди прилетіли, і досі стояв на посадковому майданчику, накопичуючи штрафи за несплату стоянки. Лише три хвилини пішло на те, щоби спалити тарілки, вимкнути все, окрім перманентних мереж, і приготуватися. Я довго не міг знайти свої туфлі, поки Мері не пригадала, куди я їх поставив.

Автомобілем керувала Мері, бо в мене боліли руки. Коли ми злетіли, вона повернулася до мене й сказала:

— Летімо одразу до Відділу. Там нас підлікують, і ми дізнаємося про те, що відбувається, — ти не проти? Як, до речі, твої руки? Дуже болять?

— Не проти.

Мої руки боліли, але за наступну годину нічого гіршого з ними все одно не трапиться. Мені хотілося якомога швидше дізнатися про ситуацію і повернутися до роботи. Я попросив Мері увімкнути аудіопристрій з екраном: зараз мені хотілося спіймати хоч якусь із програм новин так сильно, як раніше хотілося від них втекти. Але устаткування зв’язку було таке ж допотопне, як і сам автомобіль: ми навіть аудіосигнал упіймати не змогли. На щастя, контури дистанційного контролю й досі працювали добре, інакше Мері довелося б продиратися крізь транспортний потік вручну.

Мене вже довго мучила одна думка, і я поділився нею з Мері:

— Слимак не видерся б на кота просто так, еге ж?

— Гадаю, що ні.

— Але ж чому? Начебто немає сенсу. Але має бути, бо все, що роблять ці істоти, має сенс, моторошний сенс.

— Так, був сенс. Бо, причепившись до кота, вони можуть добратися до людини.

— Так. Але як вони змогли це спланувати? Їх же недостатньо багато для того, щоб дозволити собі чіплятися на котів, сподіваючись на непевний шанс перебратися з кота на людину. Чи їх вже стало достатньо багато?

Я пригадав, з якою швидкістю один слимак на спині мавпи перетворився на двох, пригадав «насичене» місто Канзас-Сіті — й мимовільно здригнувся.

— Не питай мене, любий, я не маю аналітичного складу розуму.

І це було справді так, принаймні частково; з мозком у Мері все гаразд, просто вона перестрибує через логіку і робить висновки суто інтуїтивно. Я ж, навпаки, ламаю голову й намагаюся отримати логічну відповідь.

— Кинь вдавати із себе скромну дівчинку і спробуй мислити аналітично. От тобі перше запитання: «Звідки взявся цей слимак?». Ходити він не вміє. Щоб дістатися до Пірата, він мав скористатися іншим носієм. Яким носієм? Як на мене, то ним був друзяка Джон, Джон Цап. Сумніваюся, що Пірат міг підпустити до себе якусь іншу людину.

— Друзяка Джон? — Мері заплющила очі і відразу ж розплющила знову. — Важко сказати. Я ніколи не бувала близько до нього.

— Не має значення. Мислячи методом послідовного виключення, гадаю, що це — правильний висновок. Джон Цап носив сорочку, тоді як всі інші дотримувалися вимог програми «Оголена спина». І це йому якось обійшлося, бо він уникав спілкуватися з людьми. Можливо, слимак взяв його в полон ще до того, як цю програму оголосили. Але все одно це нічого не пояснює. Чому слимак вибрав відлюдника, який живе високо в горах?

— Щоб спіймати тебе.

— Мене?

— Вірніше, щоб знову спіймати тебе.

Певний сенс у цьому був. Імовірніше, будь-який носій, якому вдалося втекти від них, залишався людиною з позначкою. В такому разі ті кільканадцятеро конгресменів та всі, кого нам вдалося врятувати — включно з Мері, — перебували в особливій небезпеці. Мені треба буде наголосити на цьому під час доповіді аналітикам. Втім, ні — Мері не була в небезпеці, бо єдиний слимак, який знав про її полон, здох.

З іншого боку, паразитів міг цікавити конкретно я. А що такого особливого в мені було? Мабуть, те, що я — таємний агент. Ба важливіше — той слимак, який сидів на моїй спині, напевне, знав те, що я знав про Старого, і розумів, що я мав до свого шефа доступ. Це було достатньою підставою спробувати повернути мене під свій контроль. Внутрішньо я мав суто емоційну впевненість, що головним їхнім ворогом був Старий. Слимак знав, що я так гадаю, — він мав у своєму розпорядженні увесь мій мозок.

Цей слимак навіть зустрічався зі Старим, розмовляв із ним... Стривайте, але ж цей слимак вже мертвий. І вся моя теорія розвалюється, мов картковий будиночок.

І враз вибудувалася знову.

— Мері, — поцікавився я, — а ти бувала у своїй квартирі після того, як ми з тобою там снідали?

— Ні. А що?

— Не ходи туди. Не повертайся туди в жодному разі. Пам’ятаю, що, будучи під їхнім контролем, я хотів твою квартиру замінувати.

— Але ж ти її не замінував? Чи замінував?

— Ні. Але її могли замінувати вже після того. Якийсь двійник друзяки Джона сидить собі там, мов павук у павутині, і чекає на тебе — або на мене.

Я пояснив Мері теорію Макільвейна про «групову пам’ять» слимаків. Коли я його слухав тоді, мені здавалося, що він просто розвиває одну з чудернацьких гіпотез, про які так люблять фантазувати теоретики. Але тепер я не міркував настільки впевнено, бо це наразі була єдина гіпотеза, якою можна пояснити все, що відбувається... інакше доведеться припустити, що титанці — бовдури, які намагатимуться ловити рибу не лише у струмку, а й у ванні. Але це не так.

— Стривай, Семе. Згідно з теорією доктора Макільвейна, кожен слимак є продовженням іншого слимака, еге ж? Іншими словами, та тварюка, яка спіймала мене минулої ночі, була такою ж самою, яка взяла тебе в полон, і фактично такою ж самою, що керувала тобою. Ой, та я вже зовсім заплуталася. Я хотіла сказати, що.

— Так, правильно. Це — загальна ідея. Те, що їх об’єднує. Але вони мають до того ж ще й індивідуальний характер. При прямому спілкуванні слимаки обмінюються своїми спогадами і стають близнюками. Тоді, якщо це насправді так, той, що трапився минулої ночі, пам’ятає все, що дізнався про мене, якщо мав пряме спілкування зі слимаком, який їздив на моїй спині, або з будь-яким іншим слимаком, який спілкувався зі слимаками, котрі у свою чергу спілкувалися з тим, якого я носив на спині, — а в тому, що вони також спілкувалися з ним, я не сумніваюся, бо знаю їхні звички. Візьмімо, для прикладу, трьох слимаків: Джо, Мо і... е-е-е... Герберта. Герберт — це вчорашній слимак. Мо — це той, що.

— А чому ти їм даєш імена, якщо вони — не індивідуальні створіння? — поцікавилася Мері.

— Ну просто так, щоб краще їх розрізнити. Якщо Макільвейн має рацію, то на Землі вже накопичилося сотні тисяч, а може, й мільйони слимаків, які чітко знають, хто ти така і хто я такий, знають нас по іменах, вигляду та по інших ознаках, знають, де моя квартира, де твоя квартира, а також де моя хижка. Вони внесли нас у список.

— Але ж, — нахмурилася Мері, — це жахливо, якщо це справді так. Семе. Як же вони дізналися, коли зможуть застукати нас у хижці? Ти ж нікому не казав, куди ми зібралися їхати, а я навіть і не знала. Може, вони просто вирахували її і стали на нас чекати? Мабуть, так воно й було.

— Мабуть, що так. Проте ми не знаємо, що означає для слимака чекання. Він може сприймати час зовсім інакше, аніж люди.

— Вони, напевне, схожі на мешканців Венери, — припустила Мері.

Я кивнув — трапляється, що венеріанець може «одружитися» з власною пра-пра-онукою, і при цьому виявитися молодшим за своїх нащадків — все залежить від того, коли вони впадають у сплячку.

— В будь-якому разі, — продовжив я, — мені доведеться зазначити це у своїй доповіді, включно з нашими здогадками про причини, щоб хлопцям з аналітичної групи було чим зайнятися.

Я хотів продовжити, що, в разі правильності наших висновків, Старому слід бути особливо обережним, оскільки слимаки полювали не Мері, а його. Але раптом вперше за час відпустки озвався мій телефон. Я відповів і почув голос Старого, який випередив голосове повідомлення оператора: «Доповісти особисто».

— Ми вже летимо, — підтвердив я. — Будемо приблизно за пів години.

— Спробуй прибути раніше. Скористайся маршрутом К-5, скажи Мері, нехай увійде через Л-1. Поспішайте.

І Старий відімкнувся, перш ніж я встиг спитати, звідки він знає, що Мері зі мною.

— Чула? — спитав я її.

— Так, я була в мережі.

— Схоже, гра починається.

***

Лише коли ми приземлилися, до мене почало доходити, наскільки радикально змінилася ситуація. Ми дотримувалися вимог режиму «Оголена спина» і не чули нічого про режим «Сонячна засмага». Нас зупинили двоє поліцейських, і ми вийшли з авто.

— Стояти на місці! — наказав один із них. — Уникайте різких рухів.

Те, що перед нами були поліцейські, можна було здогадатися лише по ременях із пістолетами, по черевиках та мізерних смужках, які ледь прикривали їхні приватні достоїнства. Жетони, прикріплені до ременів, я помітив не зразу.

— А тепер, — наказав той самий коп, — знімай свої штани, чоловіче.

Мабуть, йому не сподобалося, що я рухався надто повільно.

— Не барися! — гаркнув він. — Сьогодні вже застрелили двох під час спроби втечі. Ти можеш стати третім.

— Роби що кажуть, Семе, — тихо мовила Мері.

Я зробив. Мої шорти являли собою цільний предмет одежі — спідня частина була в них вшита. Тож я стояв без трусів, у черевиках та рукавичках, почуваючись повним ідіотом. Але, знімаючи шорти, я примудрився приховати телефон і пістолет.

Коп наказав мені повернутися.

— Він чистий, — сказав його напарник. — А тепер — дама.

Я почав вдягати шорти, але перший полісмен зупинив мене:

— Гей, ти що — нариваєшся на неприємність? Облиш.

— Ви ж мене вже обшукали, — зауважив я розважливо. — Я не хочу, щоб мене заарештували за непристойний вигляд.

Полісмен здивовано поглянув на мене, потім розреготався й повернувся до свого компаньйона:

— Ти чув, Скі? Він боїться, що його заарештують за непристойний вигляд.

Той спокійно мовив:

— Слухай-но, бовдуре, краще роби те, що тобі кажуть, ясно? Ти ж знаєш правила. Як на мене, то можеш хоч шубу на себе начепити, але ніхто за непристойний вигляд тебе не заарештує — тебе зразу на той світ відправлять. На відміну від нас, хлопці з добровольчих підрозділів зазвичай стріляють без попередження.

Він повернувся до Мері:

— А тепер ви, пані, коли ваша ласка.

Не сперечаючись, Мері почала знімати свої шорти.

Другий полісмен добросердно сказав:

— Не треба, дамочко, воно й так видно, що за таким фасоном нічого не сховаєш. Просто поверніться — не поспішаючи.

—Дякую, — сказала Мері й повернулася.

Полісмен мав рацію: тісні шорти Мері були наче нанесені аерозольною фарбою, а в її бюстгальтері нічого, окрім її тіла не було.

— А як бути з цими бинтами? — поцікавився перший коп. — Під її одягом і справді нічого немає.

«Як же ж ти помиляєшся, хлопче! Зараз вона ховає щонайменше два пістолети, окрім того, який схований в її “гаманці”, причому один із них вистрелить значно швидше за твій!» — подумав я і сказав:

— У неї сильні опіки. Хіба ж не видно?

Полісмен із сумнівом подивився на пов’язки, які я невдало зліпив, працюючи за принципом «чим більше, тим краще», тому під бинтами на спині, де опіки були найсильніші, запросто можна було при бажанні сховати слимака.

— Гм-м-м, — мугикнув він. — А вона справді обпеклася?

— Звісно, що обпеклася! — вигукнув я, відчуваючи, як мені уривається терпець. Я перетворювався на ідеального грубого чоловіка, який втрачає розважливість, коли йдеться про його дружину. Ця трансформація мені явно подобалася. — Чорт забирай, ти тільки поглянь на її волосся! Стала б вона руйнувати таку розкішну копицю лише для того, аби пошити тебе в дурні?

— Один з отих став би, — похмуро мовив перший полісмен.

— Карл має рацію, — додав його більш доброзичливий компаньйон. — Вибачте, жіночко. Нам доведеться зняти ваші бинти.

— Ви цього не зробите! — збуджено вигукнув я. — Ми якраз їдемо до лікаря. А ви...

— Допоможи мені, Семе, — сказала Мері. — Самотужки я не зможу їх зняти.

Я замовк і руками, тремтячими від гніву, почав відлущувати один куточок великої пов’язки. Невдовзі старший і добріший полісмен присвиснув і сказав:

— Достатньо. Що скажеш, Карле?

— Я теж гадаю, що достатньо, Скі. О господи, дівчино, схоже, хтось хотів із тебе шашлик зробити. Що сталося?

— Розкажи їм, Семе.

І я розказав.

— Як на мене, то ви іще легко відбулися, пані, — не ображайтеся за таке зауваження, — зазначив старший полісмен після нетривалої паузи. — Отже, тепер вони й до котів добралися? Про собак я вже чув. Про коней також. Але ж коти... Хто б міг подумати, що звичайний кіт може потрапити в полон до слимака. — Його обличчя спохмурніло. — У нас теж є кіт, і нам тепер доведеться позбутися його. Моїм дітям це явно не сподобається.

— Мені так шкода, — сказала Мері, і це прозвучало дуже щиро.

— Зараз усім важко. Гаразд, шановні, можете йти.

— Стривайте, — сказав перший полісмен. — Скі, якщо вона піде отак вулицями з пов’язкою на спині, то її можуть встрелити.

Старший чоловік пошкрябав підборіддя.

— Та й то правда, — відповів він і повернувся до Мері: — Ви ж не зможете обійтися без пов’язки. Нам доведеться роздобути для вас патрульну машину.

І вони її роздобули: одна саме приземлялася поруч, і вони її гукнули. Мені довелося сплатити за оренду старої бляшанки, а потім я подався аж до того входу, яким мала пройти Мері. Він розташовувався в готелі і являв собою вхід до приватного ліфта. Щоб уникнути необхідності щось пояснювати, я увійшов разом із нею, а після того як вона опустилася на поверх, котрий навіть не був позначений на кнопках, я знову піднявся нагору. Мені хотілося зайти разом із нею, але Старий раніше наказав мені зайти маршрутом К-5, тому довелося мені йти через К-5.

Мені хотілося також начепити знову свої шорти. В патрульній машині і протягом швидкого кидка через бічний вхід до готелю, коли полісмени йшли по обидва боки, захищаючи Мері від потенційного нападу, мені було якось байдуже. Але вийти з ліфта на люди без трусів — це вимагало неабиякого напруження волі.

Але я даремно хвилювався. Тієї короткої дистанції, яку мені довелося подолати, виявилося достатньо, щоб усвідомити: фундаментальна звичка зазнала кардинальних змін; одежа злетіла з людей, наче осіннє листя. Більшість чоловіків носили ремінці — насправді гульфики, як у полісменів, але в Новому Брукліні я виявився не єдиним повністю голим чоловіком в одних лише черевиках. Одного з них я запам’ятав особливо добре: він стояв, прихилившись до стійки даху, прискіпливо озираючи холодними очима кожного перехожого. На ньому були самі лише капці та браслет із літерами «ДП», які означали «добровольчий підрозділ», а під рукою він тримав автомат Оуенса, яким полюбляли користуватися мафіозі.

Поки я дістався до К-5, я зустрів іще трьох схожих типів і тому був дуже радий, що ніс свої шорти в руці.

Деякі жінки були голі, деякі — ні, хоча ті, що були «вдягнені», запросто могли вважатися голими: вузесенькі ліфчики, прозорі пластикові трусики, під якими слимаку ніде було сховатися.

Я дійшов висновку, що більшість жінок мали б кращий вигляд в одязі, бажано в тогах. Релігійні проповідники багато років боролися з наготою, але, як виявилося, вони гавкали не на те дерево — нагота не збуджувала в чоловіках древнього дикого звіра. Навпаки: загальний ефект був гнітючим. Це було моїм першим враженням, але, перед тим як я дістався до свого пункту призначення, вивітрилося й воно. Некрасиві тіла стали такими ж непримітними, як і огидні старі таксомотори, — очі автоматично стирали їх із поля зору. Такий ефект, схоже, стосувався й усіх присутніх на вулиці: їх неначе охопила тотальна байдужість. Мабуть, до цього їх вже встигла призвичаїти програма «Оголена спина».

Трохи пізніше я зазначив лише одне: пробігши тільки один квартал, я вже не думав про свою власну наготу. А чужу наготу я помічав ще довго після того, як забув про власну. Виявилося, що якимось незбагненним чином спільнота американців мала абсолютно хибні уявлення про табу на нескромність і плекала ці табу сотнями років.

Якщо ж поглянути на ці табу розважливо й тверезо, то вони є такими ж пустопорожніми, як і привид, який виявляється не привидом, а колиханою вітром віконною занавіскою. Вони не означали нічого — ні хорошого, ні поганого, ні морального, ні аморального. Гола шкіра є гола шкіра, і більше нічого.

До Старого мене пропустили одразу ж. Поглянувши на мене, він пробурчав:

— Ти спізнився.

— Де Мері? — спитав я.

— В лазареті, її лікують, а вона тим часом диктує свій звіт. Дай погляну на твої руки.

— Дякую, я краще їх покажу лікарю, — відповів я, не збираючись знімати рукавички. — Що сталося?

— Якби ти завдав собі клопоту послухати новини, то знав би, що сталося, — прогарчав Старий.