Ляльководи

РОЗДІЛ 18

Місто було якимось не таким, як належно. Я спробував не звертати уваги на свій напружений емоційний стан, обумовлений останніми подіями, і поглянути на Канзас-Сіті неупереджено, аби побачити, що там відбувалося насправді, а не мало б відбуватися згідно з моїми очікуваннями або очікуваннями мого начальства. На перший погляд все начебто було так, як слід, але трошечки не так. Подібне відчуття виникає, коли дивишся погано поставлену п’єсу. Я намагався намацати причину, але вона раз по раз від мене вислизала.

Канзас-Сіті має багато мікрорайонів із приватними сімейними будинками віком до сотні й більше років. Здавалося, що час пройшов повз них, не торкнувшись; на галявинах бавилися дітлахи, а господарі сиділи у вечірній прохолоді на ґанках так, як сиділи там колись їхні прадіди та прабабусі. Може, десь поруч і були бомбосховища, але їх не було видно.

Дивні старовинні й громіздкі будинки, вибудувані поступово давно померлими членами всіляких гільдій, мають свій особливий непоказний шарм. Побачивши їх, можна здивуватися тому факту, що Канзас-Сіті набув репутації міста веселого й легковажного, бо ці старі райони здаються анклавом безпеки — неприступним і незборимим.

Я їхав цими районами, об’їжджаючи собак, гумові м’ячики та малюків, які бігали один за одним, і намагався відчути атмосферу цієї території. День розслаблено хилився до вечора — це був час першої чарки, поливання газонів та неквапливих теревенів із сусідами.

Власне, так воно й було. Попереду я побачив жінку, яка схилилася над клумбою квітів. Вона була в купальнику, а її спина була так само чистою, як і моя, хоча моя спина була схована під курткою з примощеним під нею жмутом тканини. Отже, слимака на жінці явно не було, як не було їх і у двох дітлахів поруч із нею. Тож що тут здавалося не так?

День був спекотний, навіть спекотніший, ніж зазвичай у Вашингтоні. І я почав видивлятися голі плечі жінок у купальниках і чоловіків у шортах та сандалях. Попри свою репутацію, Канзас-Сіті належить до так званого Біблійного поясу, де пуританська мораль відчувається особливо сильно. В жарку погоду люди там не роздягаються з бадьорою одностайністю, притаманною містам Лагуна-Біч або Корал-Гейблс. Доросла людина, повністю вдягнена навіть у найжаркіший день, не є чимось незвичним.

Тому мені траплялися люди і одягнені і роздягнені, але співвідношення було явно ненормальним. Звісно, довкола було багато по-літньому одягненої дітвори, але впродовж кількох кілометрів їзди мені трапилося лише п’ятеро дорослих жінок та двоє дорослих чоловіків із голими спинами.

А мав би побачити мінімум п’ятсот, бо день був жаркий.

Тепер підрахуємо. Так, під деякими піджаками та куртками слимаків не було, але просте співвідношення свідчило, що понад дев’яносто відсотків місцевих мешканців, безсумнівно, потрапили в полон до паразитів.

Це місто не було контрольоване на кшталт Нового Брукліна, воно було буквально насиченим володарями.

Я відчув панічне бажання стартувати в повітря просто з вулиці і вискочити з червоної зони на максимально допустимій швидкості. Слимаки знали, що я уникнув пастки на митному пропускному пункті, і, мабуть, вже розшукували мене. Напевне, я був єдиною вільною людиною за кермом автомобіля в усьому місті, а довкола мене кишіли паразити!

Але я придушив своє бажання. Агент, який накручує себе і втрачає самовладання, стає нікчемним як для себе, так і для свого начальства, і йому навряд чи вдасться видертися з халепи. Але я добре пам’ятав, що значить бути заручником володаря, тому мені було важко зберігати спокій.

Я порахував до десяти, розслабився і спробував спокійно обдумати ситуацію. Мабуть, я все ж таки помилився: щоб покрити місто з майже мільйонним населенням, володарів явно не вистачало. Я пригадав свій власний досвід, набутий лише два тижні тому: мені пригадалося, як ми підбирали новобранців і буквально трусилися над кожним новим носієм. Звісно, то було вже вторинне вторгнення, в якому слимаки залежали від ефективності постачання, тоді як біля Канзас-Сіті явно приземлилася летюча тарілка, вщент заповнена прибульцями.

Але все одно це не мало сенсу; я не сумнівався, що для повного насичення Канзас-Сіті слимаками знадобилася б не одна, а десять чи навіть більше тарілок. Але якби їх справді було так багато, то космічні станції неодмінно помітили б їх, а радари вирахували б їхні орбіти та місця приземлень.

А може, жодних траєкторій не було? Може, вони просто з’явилися, а не примчали сюди у своїх тарілках? Може, вони скористалися тим, що колись модно було називати гіпотетичним «просторово-часовим викривленням»? Я не знав, що таке «просторово-часове викривлення», і сумнівався, що хто-небудь знав взагалі, але це поняття цілком відповідало такому типу приземлення, яке не можна було відслідкувати за допомогою радару. Ми не знали, наскільки вправними були слимаки в технічному плані, і судити їх нашими обмеженими можливостями було б небезпечно.

Але інформація, яку я мав у своєму розпорядженні, привела до висновку, що суперечив традиційній логіці, і я мав його перевірити, перш ніж повертатися назад. Безсумнівним видавалося одне: якщо, за моїм припущенням, слимаки наситили місто, то вони тепер, безперечно, займалися тим, що й досі підтримували маскарад. Тобто наразі загарбники дозволяли місту видавати себе за місце проживання вільних людей. Тому, можливо, я виділявся не так сильно, як того боявся.

Отак розмірковуючи, я проповз ще три-чотири кілометри, сам не знаючи куди. А потім збагнув, що прямую до району крамниць довкола Плази, і різко звернув убік: там, де багато людей, багато й полісменів. Об’їжджаючи цей район манівцями, я проїхав повз громадський плавальний басейн. Оглянувши його, я заклав у файл пам’яті те, що спостеріг. Мій розум працює за допомогою затримок і пріоритетів: те, що має низький пріоритет, затримується, допоки мозкові мережі не вивільняться і не будуть готові до його сприйняття.

Коротше кажучи, мій мозок є вразливим до двояких суджень. І перш ніж він обробив інформацію про плавальний басейн, я встиг проїхати кілька кварталів. Інформації було небагато: ворота до басейну були замкнені, і на них висіла табличка: «Зачинено через закінчення сезону».

Плавальний басейн — і зачинений у найжаркішу пору літа? Що це означало? Абсолютно нічого — плавальні басейни припиняли свою діяльність у минулому і припинятимуть її в майбутньому. З іншого боку, зачиняти такий заклад у сезон найбільших прибутків суперечило логіці економічної політики — це могли зробити хіба що через якісь екстраординарні обставини. Тут причин могло бути багато.

Але водночас плавальний басейн був тим місцем, де підтримувати маскарад було б неможливо. З точки зору звичайної людини непрацюючий плавальний басейн був менш помітним, аніж відчинений басейн, який не використовували в спекотну погоду. А я вже добре знав, що титанці у своїх хитрих маневрах імітували звички і вчинки людей, — аж надто добре знав, чорти б їх забрали!

Отже, пункт номер один: пастка на митному пропуску до міста; номер два: надто мало купальників; номер три: замкнений плавальний басейн.

Висновок: слимаків було значно більше, ніж будь-хто міг уявити, — також і я, хоч мені й довелося побувати в їхньому рабстві.

Супутній висновок: програма «Контрудар» базується на хибному припущенні щодо кількості ворогів і дасть не більший результат, ніж намагання вполювати носорога за допомогою рогатки.

Контраргумент: те, що я начебто побачив, здається фізично неможливим.

Мені вже чулося, як міністр Мартінес шматує мій звіт на клапті. Мої припущення стосувалися лише Канзас-Сіті і були недостатньо обґрунтованими навіть для одного цього міста. Красненько дякую вам за виявлену цікавість, але тепер мені потрібен довгий відпочинок і свобода від нервової напруги.

Оревуар, джентльмени!

Я мусив пред’явити якісь важливі докази, щоб Старий зміг переконати Президента всупереч резонним запереченням його радників, і мусив роздобути їх якомога швидше. Бо навіть якщо повністю ігнорувати правила руху, мені навряд чи вдасться викроїти час на пошуки з тих двох із половиною годин, які залишалися мені, щоб дістатися до Вашингтона.

Де ж я міг роздобути переконливе обґрунтування? Може, податися глибше до центру, змішатися з натовпом, а потім сказати Мартінесу, що майже кожна людина, яка трапилася мені на шляху, була заручником слимаків? Але як я міг це довести? Як міг це підтвердити? Я ж бо не мав того нюху на слимаків, який мала Мері. Допоки паразити зможуть підтримувати видимість нормальності, характерні прикмети будуть малопомітними, за винятком надлишку округлих плечей та дефіциту оголених.

Так, пастка на митному пункті була переконливим доказом. Тепер я більш-менш чітко розумів, як слимакам вдалося наситити місто, — якщо вони мали для цього достатньо «живого матеріалу». Я не сумнівався, що на виїзді мені знову трапиться подібна пастка. Будуть вони й на стартових платформах, а також у кожному пункті на в’їзді й виїзді з міста. Всі, хто вирушають із міста, розглядаються слимаками як нові агенти; всі, хто в’їжджає — як нові раби.

В цьому я анітрохи не сумнівався і тому не мав бажання їхати до стартової платформи для підтвердження свого висновку. Колись мені самому довелося влаштувати подібну пастку на вході до Конституційного клубу, і оминути її тоді не вдалося нікому.

На останньому перехресті я помітив платний принтер газети «Канзас-Сіті Стар». Крутнувшись, я повернувся до принтера, зупинився й вийшов. Вкинувши монетку в щілину, я почекав, поки автомат надрукує мені примірник газети. Це зайняло навдивовижу багато часу, але то, мабуть, здалося мені через мою знервованість, бо у мене було таке враження, що кожен перехожий підозріло на мене витріщається.

Формат газети «Стар» зберіг свою звичну нудну респектабельність — нічого цікавого, жодної згадки про надзвичайний стан, ані слова про програму «Оголена спина». Стаття на головній сторінці мала заголовок «Телефонний зв’язок порушений через магнітні бурі», а підзаголовок повідомляв: «Місто наполовину ізольоване через статичне випромінювання Сонця». Нижче виднілося триколірне й реалістичне стереофото сонця, чий лик був спотворений сонячними плямами, схожими на якісь космічні прищі. Фотографія мала дату Паломарської обсерваторії, як і одна із супровідних статей під зображенням Сонця.

Фото було гарною підробкою, а може, слимакам вдалося видобути справжнє фото з архіву газети «Стар». Воно додавало переконливості простому й несенсаційному поясненню, чому вільна від паразитів тітонька Шульц ніяк не може додзвонитися своїй бабусі в Піттсбург.

Решта газети мала цілком нормальний вигляд. Я засунув її під пахву, щоб детальніше передивитися згодом, і обернувся до машини... як раптом до неї тихо підкотило поліцейське авто і мало не вперлося в неї своїм капотом. З авто вийшов полісмен.

Поліцейське авто володіє непояснимою здатністю вмить збирати біля себе натовп, неначе з повітря. Іще мить тому на розі нікого не було, інакше я ніколи б не зупинився. А тепер довкола були люди, і до мене наближався лягавий. Я посунув руку ближче до пістолета. Я миттю завалив би його, якби був впевнений, що всі люди довкола були такими ж небезпечними, як і він.

Він зупинився переді мною.

— Покажіть мені ваше водійське посвідчення, — сказав він доброзичливим голосом.

— Хвилиночку, офіцере, — не став заперечувати я, — воно прикріплене до панелі мого авто.

Я пройшов повз нього, даючи йому зрозуміти, що він має піти за мною слідом. Я відчув, як він завагався, але все ж проковтнув наживку. Я повів його до дальнього боку, між моєю машиною і його. Це дало мені змогу пересвідчитися, що напарника в його машині не було, і це було дуже доречним відхиленням від загальноприйнятої поліцейської практики. Ба важливіше, таким чином я відгородився своїм авто від зівак, які мали підозріло безневинний вигляд.

— Ось тут, — сказав я, показуючи всередину, — посвідчення прикріплене внизу.

Він знову завагався, а потім нахилився — достатньо надовго, щоб я застосував до нього свій новий прийом: лівою рукою гепнув його по спині й чимдуж стиснув пальці на плечі.

Лягавий повівся точнісінько так, як і вдарений колись машиною кіт: все його тіло вибухнуло корчами. Не встиг він впасти на тротуар, як я вже був у машині і тиснув на газ.

І зробив це дуже вчасно — маскарад закінчився так само раптово, як і в офісі у Барнса: натовп накинувся на авто. Якась молодиця вчепилася нігтями в гладенький капот моєї машини і тягнулася за нею метрів із п’ятнадцять, перш ніж мені вдалося різким поворотом струсити її геть. На той момент я вже встиг набрати швидкість і продовжував прискорюватися. Уникаючи зустрічних машин, я чекав, поки не з’явиться достатньо простору, щоб піднятися в повітря.

Ліворуч показалася поперечна вулиця, я швидко в неї звернув. Це було помилкою, оскільки через дерева, які звисали над нею, я не міг злетіти. Наступний поворот був іще гіршим. Я проклинав градобудівників, які перетворили Канзас-Сіті на парк. Мені довелося пригальмувати. Тепер я рухався з дозволеною в місті крейсерською швидкістю, видивляючись достатньо широкий бульвар для нелегального злету. Нарешті мої думки наздогнали мене, і я збагнув, що жодних ознак погоні немає. Тут мені стала в пригоді моя добра обізнаність із володарями. За винятком прямого спілкування «спина до спини», титанець живе у своєму носії і за його сприяння; він бачить те, що бачить носій, і отримує ту ж саму інформацію, яку отримує заручник через свої органи чуття.

Це я добре знав. Тому був впевнений, що слимаки на розі навряд чи шукали саме мій автомобіль, — окрім того конкретного слимака, який сидів на плечах полісмена, — а з ним я вже розквитався!

Звісно, мене шукатимуть інші паразити, які були неподалік, але вони мали лише ті фізичні здібності, якими володіли їхні носії. І я вирішив, що маю ставитися до них із пересторогою, не більшою — чи, може, трошечки більшою, — ніж до звичайного натовпу роззяв. Себто я можу їх просто ігнорувати й забути про них, спокійно переїжджаючи з району в район.

Мені залишалося тридцять пільгових хвилин, і я нарешті вирішив, який доказ мені потрібен: це мав бути колишній заручник, який зміг би розповісти, що трапилося з містом. Отже, мені належало врятувати полоненого.

Я мав спіймати чоловіка, якого осідлав слимак, причому спіймати його так, щоб не завдати йому шкоди. Для цього треба було усунути або вбити його «вершника» і доставити звільненого полоненого до Вашингтона. Часу для вибору кандидатури і для підготовки плану я не мав, тому мусив діяти невідкладно. Щойно я прийняв рішення, як помітив чоловіка, який ішов за квартал попереду мене. Він ніс портфель і ступав як чоловік, котрий прагне якомога скоріше дістатися домівки, де на нього чекає смачна вечеря. Я зупинився біля нього й гукнув:

— Агов!

— Що таке? — спитав незнайомець.

— Я щойно був у міській мерії. Нема часу пояснювати — сідайте в авто, і ми проведемо пряму співбесіду.

— Мерія? Ви про що? — насторожився чоловік.

— Зміни у планах, — відповів я. — Не гаймо часу.

Швидко в машину!

Чоловік відсахнувся. Я вискочив з авто і вхопив його за сутулі плечі.

Але не відчув нічого. Бо моя рука впала на кістляву людську плоть, і чоловік почав голосно верещати.

Я заскочив назад у машину і швидко вшився геть. Від’їхавши кілька кварталів, я сповільнив хід і замислився. Невже я помилився? Невже мої нерви так перенапружилися, що слимаки почали ввижатися мені навіть там, де їх не було?

Ні! В мені пробудилася незламна воля Старого дивитися фактам у вічі й бачити їх такими, якими вони є. Митний пункт пропуску, купальники, плавальний басейн, полісмен біля газетного автомату — це були відомі мені факти, а цей останній інцидент свідчив лише про те, що мені трапився рідкісний виняток, незаражений екземпляр — один із десятка, а може, і з кількох десятків, якого ще не встигли завербувати. Я натиснув на газ, видивляючись наступну жертву.

Нею виявився чоловік середнього віку, який поливав свій газон, — постать настільки буколічна, що я вже хотів проїхати повз нього. Але часу було обмаль, тим більше що на чоловікові підозріло горбився на спині товстий светр. Якби я вчасно побачив на веранді його дружину, то, безперечно, не затримався би, бо спідниця й бюстгальтер — єдине, у що вона була одягнена, — вказували на те, що слимака на ній не було.

Я зупинився, й чоловік запитально поглянув на мене.

— Я щойно з мерії, — завчено повторив я. — Нам із вами треба поспілкуватися напряму. Сідайте в машину.

— Для цього треба зайти до будинку, бо авто занадто на виду.

Коли я підійшов до нього, він прошепотів:

— Обережно. Жінка не з нами.

— Це — ваша дружина?

— Так.

Ми зупинилися на ґанку, і він сказав:

— Люба, знайомся, це — містер О’Кіф. Нам треба з ним дещо обговорити. Ми пройдемо до кабінету.

— Ну аякже, коханий, — усміхнулася жінка. — Добрий вечір, містере О’Кіф. Спекотно сьогодні, еге ж?

Я кивнув, і вона повернулася до свого в’язання. Ми пройшли всередину, і чоловік завів мене до свого кабінету. Оскільки ми обидва грали в маскарад, то я увійшов першим, як і личить гостю в супроводі господаря. Мені не хотілося показувати йому свою спину.

Саме через це я наполовину був готовий до того, що сталося через мить. Чоловік вдарив мене в потилицю. Але я швидко крутнувся і впав майже неушкодженим. Кілька разів крутнувшись на долівці, я зупинився, лежачи на спині.

У підготовчій школі нас били мішками з піском, за те що ми, впавши, відразу ж намагалися підхопитися. Пам’ятаю, як мій тренер казав зі своїм характерним бельгійським акцентом: «Сміливці підводяться — і гинуть. Будь боягузом — бийся, лежачи на спині».

Тож я, лежачи на підлозі, спробував відбитися від нападника п’ятами. Той позадкував, немовби танцюючи, і на якусь мить опинився достатньо далеко від мене. Схоже, пістолета він не мав, і тепер, користаючись нагодою, я міг би вихопити свого. Але в кімнаті був камін, справжній камін із кочергою, лопатою й щипцями. Описуючи півколо, чоловік позадкував до каміна.

Неподалік мене стояв невеличкий стіл. Я стрибнув, потім покотився, вхопив той столик за ніжку й жбурнув. Стіл поцілив чоловікові в пику якраз тоді, коли він вхопився за кочергу. Але в ту ж мить я накинувся на нього.

Його володар здихав у моїх пальцях, а сам чоловік конвульсивно смикався, коли я раптом почув несамовитий вереск. В одвірку з’явилася його дружина. Я кинувся вперед і торохнув її просто у подвійне підборіддя. Її вереск різко перервався, і вона рухнула на підлогу, а я тим часом повернувся до її чоловіка.

Обм’яклого чоловіка піднімати надзвичайно важко — на те, щоб підняти його й покласти собі на плечі, я витратив більше часу, ніж на те, щоб заткнути йому пельку. Ох і важкий же він був! Але я — жилавий вовцюган, рукатий та ногатий, і мені так-сяк вдалося підтюпцем віднести чоловіка до машини. Шум нашої бійки підняв на ноги тільки дружину моєї жертви, але її крики розбурхали щонайменше половину мікрорайону. З обох боків вулиці з дверей повискакували люди. Поки що вони були досить далеко від мене, до того ж я з полегшенням побачив, що двері машини відчинені. І я поквапився до неї.

Однак моя радість змінилася роздратуванням: за кермом сидів шибеник — точна копія того, який водив мене нещодавно по колу, — і смикав за ручки керування. Проклинаючи все на світі, я скинув свого полоненого на округле заднє сидіння і вхопив малого за шкірку. Він наїжачився й почав пручатися, та я відірвав його від сидіння й викинув з автомобіля — прямісінько в руки першого з моїх переслідувачів.

Це мене й врятувало. Поки він відривав від себе малого, я заскочив на водійське сидіння і рвонув уперед, не потурбувавшись зачинити дверцята і надіти ремінь безпеки. Коли я завертав на першому ж повороті, дверцята рвучко захлопнулися, а я мало не з’їхав із сидіння. Потім я поїхав прямим курсом — достатньо довго, щоб встигнути пристебнути ремінь безпеки. На наступному розі я знову зробив різкий поворот, мало не зіштовхнувшись при цьому зі звичайним наземним авто, і помчав далі.

Нарешті я знайшов потрібний мені широкий бульвар, схоже, то був Пасео, і натиснув кнопку «Зліт». Можливо, я спричинив кілька аварій, але у мене не було часу клопотатися через це. Не чекаючи, поки машина набере висоту, я скерував її на схід і, рухаючись у східному напрямку, продовжив набір висоти. Міссурі я перетнув у ручному режимі і, намагаючись якомога швидше розігнатися, використав всі прискорювачі, передбачені конструкцією машини. Можливо, саме ці зухвалі й незаконні дії й врятували мою голову: щойно я вибрав свій останній прискорювач, як десь над Колумбією я відчув, що авто сильно струснуло. Хтось випустив по мені ракету-перехоплювач, здається, то був так званий винищувач дияволів, і ця вкрай небезпечна штука мало не влучила в мою машину.

Пострілів більше не було, і це був добрий знак, бо відтоді я перетворився на чудову мішень. Моя права турбіна різко почала нагріватися, мабуть, через близький вибух ракети, або просто від того, що я нещадно гнав машину у форсованому режимі. Я дав їй можливість нагріватися іще протягом десяти хвилин, молячись, щоб вона не розлетілася на друзки. Коли ж Міссісіпі лишилася позаду, а індикатор вже заповз далеко в зону «Небезпека», я вимкнув праву турбіну, і машина зашкутильгала на лівій. Більше п’ятисот кілометрів на годину вижати з неї не вдавалося, але я вже був поза межами червоної зони, серед вільних людей.

***

До того моменту я тільки й мав часу, щоб час від часу позирати на свого пасажира. Він лежав там, де я його кинув, розтягнувшись на задніх сидіннях чи то живий, чи то мертвий. Тепер, коли я знову опинився серед нормальних людей і вже не мав змоги пересуватися з недозволеною швидкістю, у мене з’явилася можливість перейти на автоматичний режим. Я увімкнув транспондер, надіслав запит на диспетчерську вежу і увімкнув автопілот, не чекаючи на дозвіл. Диспетчер, мабуть, виматюкав мене і, може, зареєстрував мій сигнал для подальшої доповіді начальству, але все одно якось примудрився вмостити мене в транспортний потік. Я обернувся й поглянув у салон на свого пасажира.

Він дихав, але й досі був непритомний. На щоці, там, де я гепнув його столом, утворився великий набряк, але, схоже, жодна кістка не була зламана, і у мене виник сумнів, що він знепритомнів саме з цієї причини. Я поляскав його по щоках, а потім впився нігтями в мочки його вух, але так і не зміг привести його до тями.

Мертвий слимак вже почав смердіти, але я не мав змоги викинути його. Тож я залишив пасажира як він був, і повернувся на своє сидіння.

Хронометр показував 21:37 вашингтонського часу, а мені ще треба було подолати майже тисячу кілометрів. За умови, що на одній силовій установці мені вдасться рухатися з максимально можливою швидкістю, також враховуючи час на приземлення, їзду до Білого дому й розшуки Старого, я мав добратися до Вашингтона через кілька хвилин після опівночі. Отже, мені не вдалося виконати наказ, і Старий, можна було анітрохи не сумніватися, неодмінно залишить мене за це у школі після уроків, себто видасть мені на горіхи.

Щоб цього не сталося, я спробував запустити правий рушій. Без варіантів — турбіну, скоріш за все, заклинило, і вона потребувала серйозного ремонту. Може, воно було й на краще, бо після поновлення роботи в швидкісному режимі вона взагалі могла розбалансуватися й вибухнути. Тож я вирішив зв’язатися зі Старим по телефону.

Але телефон не працював. Можливо, я пошкодив його під час бійки в будинку своєї жертви, але раніше він мене ніколи не підводив. Його мікросхеми й транзистори були впаяні в пластмасу, що робило його майже таким же стійким до ударів, як, скажімо, безконтактний детонатор. Я поклав телефон до кишені, відчуваючи, що сьогоднішній день — один із тих, коли мені не варто було виходити з дому взагалі. Я натиснув кнопку аварійного переговорного пристрою.

— Диспетчере! — вигукнув я. — Диспетчере! Аварійна ситуація!

Екран засвітився, й на мене поглянув молодий хлопець. Я з полегшенням побачив, що він був оголений до поясу, принаймні спереду.

— Диспетчер слухає — контрольна вежа Фокс одинадцять. Що ви робите в повітрі? Я намагався зв’язатися з вами відтоді, як ви увійшли в мою зону.

— Це неважливо! — відрізав я. — Підключіть мене до найближчої військової мережі. Це конче необхідно!

Диспетчер завагався, але екран замерехтів, і зображення на ньому зникло. Невдовзі воно виникло знов у вигляді військового центру прийому повідомлень — і у мене відлягло від серця, бо всі, кого я там побачив, були голі до пояса. Увесь передній план займав молодий черговий офіцер; я був ладен його розцілувати. Натомість я сказав:

—Аварійка, з’єднайте мене з Пентагоном та Білим домом.

— А ви хто?

— Нема часу пояснювати! Я — цивільний агент, і ви не розпізнаєте мого посвідчення, навіть якщо побачите його. Покваптеся!

Мабуть, мені вдалося його переконати, але з екрану його відсунув якийсь чоловік старшого віку — судячи зі знаку розрізнення на кашкеті, то був командир ескадрильї.

— Сідайте негайно! — наказав він.

— Слухайте, капітане, — відказав я, — це — воєнна надзвичайна ситуація. Ви мусите надати мені зв’язок. Я...

—Так, це справді надзвичайна воєнна ситуація, — перервав мене командир, — тому всі цивільні літальні апарати були посаджені протягом останніх трьох годин. Сідайте негайно.

— Але мені треба.

— Приземляйтеся, інакше ми вас зіб’ємо. Ми за вами стежимо; в разі необхідності я можу запустити ракету-перехоплювач, яка вибухне за кілометр попереду вас, — для попередження. Якщо летітимете далі або виконаєте якийсь інший маневр, окрім заходу на посадку, то наступна ракета поцілить безпосередньо у вас.

— Та послухайте ви, кінець кінцем! Я приземлюсь, але мені потрібно... — проте командир відключився, так і не давши мені договорити.

Перший вибух стався значно ближче, ніж за кілометр, тож мені довелося сідати.

***

Приземлився я невдало, але не ушкодив ані себе, ані пасажира. Довго чекати мені не довелося. Військові освітили мене ракетами і швидко приземлилися поруч зі мною, перш ніж я встиг переконатися, що моя машина не розвалиться остаточно й не спалахне. Вони забрали мене до своєї бази, де я зустрівся з капітаном особисто. Він навіть дозволив мені передати повідомлення, після того як його «психи» влаштували мені сеанс гіпнотичного сну, а потім вивели з нього, вколовши мені спеціальний антидот. На той момент було вже о пів на першу за п’ятим часовим поясом, і операція «Контрудар» тривала якраз цю саму годину й тридцять хвилин.

Старий вислухав мій звіт, буркнув, потому наказав мені заткнутися й прийти до нього вранці.