Ляльководи

РОЗДІЛ 4

Я прокинувся в сутінках. Моя кімната мала справжнє вікно: Відділ добре платить, і я міг дозволити собі маленькі зручності. Я поглянув згори на Столицю — вона прокидалася для нічного життя. Ріка широким вигином оминала Меморіал; було літо, і у воду в Окрузі додавали флуоресцеїн, тому звивиста ріка переливалася рожевими, бурштиновими та смарагдовими вогнями. На фоні цих кольорів різко виділялися невеличкі прогулянкові човни, кожен з яких, поза сумнівом, повнився закоханими парочками. Вони явно замишляли щось непристойне і тішилися цією думкою.

А подекуди на суходолі, посеред старої забудови, спалахували схожі на бульбашки куполи, надаючи місту вигляд сяйної казкової країни. Далі на схід, там, де впала бомба, старих будівель не було зовсім і вся територія була схожа на кольоровий великодній кошик із гігантськими крашанками, освітленими зсередини.

Завдяки специфіці моєї роботи я бачив Столицю частіше за більшість людей, і вона мені подобалася, хоча я й не задумувався — чому. Але цього вечора у мене виникло ностальгійне відчуття, на кшталт описаного в поемі Роберта Браунінга «Як ми востаннє їхали разом». Те відчуття було до болі прекрасним, але мій дух перехопило не через його красу, а через усвідомлення того, що там, під отими жовтуватими ліхтарями, були люди, живі індивідууми, що займалися своїми нагальними справами, кохалися або сварилися — в залежності від настрою, — ніким не лякані люди, котрі робили що їм заманеться, — кожен із них, як то кажуть, під своєю виноградною лозою чи своєю смоківницею.

Я подумав про всіх отих добрих і лагідних (за рідкісними винятками) людей і уявив, як у кожного з них на потилиці сидить огидний сірий слимак, що рухає їхніми руками та ногами й змушує промовляти те, що отому слимаку потрібно, і йти туди, куди тій потворі заманеться.

Чорт забирай, це ж навіть гірше, аніж життя під владою комісарів! Я знаю, що кажу, бо мені довелося побувати по той бік Завіси.

Тож я цілком серйозно присягнувся сам собі: якщо ці паразити візьмуть над нами гору, то я заподію собі смерть іще до того, як одна з цих істот зможе полонити мене так, як раніше полонили Барнса. Для агента це не становить проблеми: просто треба розгризти собі нігті, а якщо станеться так, що руки чомусь не функціонуватимуть, то залишиться ще кілька способів. Старий передбачив усі суто професійні потреби.

Але нинішньої потреби Старий не передбачив, і я це знав. Завдання Старого (і моє також) полягало в гарантуванні безпеки отих людей, що копошилися внизу, і не покидати їх, коли стане тяжко.

Я відвернувся від вікна. Наразі я нічим не міг зарадити лиху, і тому вирішив, що мені потрібна компанія. У своїй кімнаті я мав під рукою каталог ескорт-сервісів та модельних агенцій, які зазвичай бувають майже у всіх великих готелях, хіба що, може, за винятком готелю «Марта Вашингтон». Я погортав його, переглядаючи дівчат, а потім захлопнув. Мені не хотілося якоїсь захоплено-дурнуватої кралі, мені хотілося цілком конкретної дівчини, яка стрілятиме так само легко, як потискатиме вам руку, і кусатиметься, увійшовши в клінч. Але я не знав, куди ця дівчина поділася.

Я завжди ношу із собою тюбик пігулок «tempus fugit» ¹ — так роблять більшість агентів на той випадок, якщо за допомогою рефлекторного збудження треба пережити важкий момент. Попри панікерську антирекламу, ці пігулки не спричиняють звикання — на відміну від, скажімо, звичайного гашишу.

Втім, з точки зору пуританина, я вже пристрастився до них, бо мав звичку час від часу їх ковтати, щоб добову відпустку розтягнути у своїй уяві аж на тиждень. Мушу зізнатися, що мені подобалася ейфорія, яка була побічним ефектом цих пігулок. В основному вони просто розтягують ваше суб’єктивне відчуття часу вдесятеро і навіть більше: подрібнюють час на маленькі шматочки, щоб ви уявно проживали довше, ніж відміряно годинником та календарем.

Нічого поганого в цім не бачу. Так, я знаю оту жахливу й повчальну історію про чоловіка, який передчасно помер від старості, після того як цілий місяць поспіль регулярно вживав ці пігулки, але ж я ковтаю їх лише час від часу.

Можливо, той дід вчинив правильно. Він прожив довге й щасливе життя (можете не сумніватися, що воно в нього було щасливим) і так само щасливо помер наприкінці. Кому яке діло до того, що сонце вставало для нього лише тридцять разів? І взагалі: хто веде підрахунок і за якими правилами?

Тож я сидів, витріщившись на тюбик із таблетками і думаючи, що маю їх достатньо, аби прожити у піднесеному й задоволеному настрої щонайменше «два роки». Якщо захочеться, то можу заповзти з ними в нору і закрити за собою вхід.

Я вийняв дві пігулки й налив склянку води. Але потім ретельно увіпхнув їх назад у тюбик, начепив телефон і пістолет, вийшов із готелю і попрямував до Бібліотеки Конгресу.

Дорогою я зазирнув до бару перекинути шкалик і подивитися новини. Новин з Айови не надходило, але чи траплялося коли-небудь, аби звідти надходили хоч якісь новини взагалі?

У Бібліотеці я підійшов до загального каталогу, начепив окуляри й почав сканувати посилання. «Летючі тарілки» привели мене до «Летючих дисків», потім до «Проєкту “Блюдце”», опісля — до «Спалахів у небі», «Вогненних куль», «Космічної дифузійної теорії походження життя» і ще до кільканадцяти літературних глухих кутів та дивакуватих теорій. Мені потрібен був такий собі лічильник Гейгера, здатний вказати мені, що є мотлохом, а що — ні, особливо з огляду на те, що я хотів роздобути кодовий ключ до семантичного вмісту, який класифікував би його десь між байками Езопа та міфами про зниклі континенти.

Проте за годину я мав подвійну жменю селекторних карток. Я подав їх дівиці за столом і почекав, поки вона не згодує їх приймальному пристрою.

— Більшість потрібних вам фільмів наразі використовуються іншими відвідувачами, — сказала служителька. — Решту буде надіслано до кімнати 9-А. Пройдіть, будь ласка, до південного ескалатору.

В кімнаті 9-А перебував один відвідувач. Коли я увійшов, гість підняв на мене погляд і мовив:

— Оце маєш! Вовчисько власною персоною! Як же ж тобі вдалося натрапити на мене знову?

— Привіт, Мері, — сказав я.

— Привіт, — відповіла вона. — А тепер бувай. У мене й досі немає бажання, і до того ж мені треба роботу робити.

— Слухай сюди, зарозуміла маленька дурепо, — роздратовано сказав я. — Можеш мені не вірити, але я не прийшов сюди шукати твоє, безсумнівно, чудове біле тіло. Так трапилося, що мені самому треба виконати деяку роботу і саме тому я сюди й прийшов. Якщо можеш змиритися з моєю присутністю, допоки не прийдуть мої мікрофільми, то я піду звідси геть і знайду собі іншу кімнату — строго для чоловіків.

Замість визвіритися у відповідь, Мері враз пом’якшилася, таким чином довівши, що має більше шляхетності, ніж я.

— Вибач, Семе. Жінки звичні чути одне й те ж тисячу разів, і тому вважають, що про якусь іншу тему йтися не може. Сідай.

— Е ні, — відповів я. — Дякую, але я заберу свої котушки і піду до незайнятої кімнати. Мені справді треба попрацювати.

— Залишайся тут, — наполягла Мері. — Краще прочитай оте оголошення на стіні. Якщо ти винесеш фільми до іншої кімнати, то не лише змусиш сортувальний пристрій марно продувати з десяток пневматичних трубок, а й спричиниш істерику в головної бібліотекарки.

— Я їх поверну, щойно розберуся з ними.

Мері поклала руку мені на плече, і я відчув, як по ньому побігли теплі кольки.

— Ну будь ласка, Семе. Вибач.

Я сів і хитро усміхнувся:

— Тепер ніщо не змусить мене піти звідси. Я не сподівався знайти тебе тут, але раз я тебе знайшов, то не випущу тебе з виду, допоки не дізнаюся твій телефонний код, твою домашню адресу і справжній колір твого волосся.

— Слухай-но, вовчиську, — сказала Мері, наморщивши носа. — Ніколи ні про що з переліченого ти не дізнаєшся.

І з виглядом страшенно зайнятої людини вона знову прикипіла поглядом до свого фільмоскопу, демонстративно мене ігноруючи. Але я бачив, що вона все одно на мене не розсердилася.

Трубка для доставки сказала «дзвяк!» — і мої котушки скотилися в кошик. Я забрав їх і поклав біля сусіднього фільмоскопу. Одна з них покотилася до котушок, які склала стосиком Мері, і ті розсипалися. Мері підняла погляд.

Я підняв, як мені здалося, мою котушку і поглянув на її торець, але то був не той торець, що треба, бо на ньому виднілися лишень серійний номер та маленький візерунок із крапочок, призначений для зчитування сортувальним пристроєм. Я перевернув котушку, прочитав бирку і поклав її до свого стосу.

— Гей! — гукнула Мері. — Це моє, поклади де взяв.

— І не подумаю, — ввічливо відказав я.

— Але ж я прочитала назву, коли котушка лежала биркою до мене. Це — мій наступний матеріал.

Невдовзі я збагнув очевидне. Мері прийшла сюди зовсім не для того, щоб вивчати історію виробництва взуття в добу Середньовіччя. Я взяв іще кілька замовлених нею котушок і прочитав бирки.

— Так ось чому майже всього потрібного мені не виявилося на місці, — сказав я. — Але ти не надто ретельно підготувалася до роботи — я знайшов деякі фільми, які ти прогледіла.

З цими словами я подав Мері свою вибірку.

Мері перебрала їх, а потім згорнула всі котушки в одну купу.

— Розділимо навпіл чи подивимося все разом?

— Спершу навпіл, щоб відсіяти непотріб, а потім разом переглянемо решту, — вирішив я. — А тепер — до роботи.

Навіть побачивши паразита на спині бідолашного Барнса, навіть після того, як Старий серйозно запевнив, що летюча тарілка справді приземлилася, я був не готовий знайти монументальну купу свідчень, похованих у громадській бібліотеці. Чорти б забрали Дігбі з його формулою оцінки! У глибині душі цей Дігбі явно був цинічним жартівником, який не вірив ні в що, чого не зміг би понадкушувати.

Свідчення були абсолютно однозначними: космічні кораблі прилітали на Землю, причому багато разів.

Повідомлення про інопланетян надовго випередили наші власні досягнення у сфері космічних подорожей: декотрі з них стосувалися аж сімнадцятого сторіччя і навіть більш далеких часів. Але не можна було покластися на достовірність свідчень, датованих часом, коли слово «наука» означало вчення Аристотеля і не більше того. Перша систематизована інформація з’явилася в самих Сполучених Штатах у 1940-х та 50-х роках. Наступний шквал стався у 1980-х, здебільшого в російському Сибіру. Достовірність цих повідомлень перевірити було важко, бо прямих доказів, зібраних нашими розвідниками, ми не мали, а все, що виходило з-поза Завіси, зазвичай апріорі виявлялося фальшивкою.

Я помітив певну закономірність і почав записувати дати. Виявилося, що химерні летючі об’єкти з’являлися в небі з циклічністю, яка сягала максимуму приблизно кожні тридцять років. Я зробив позначку — можливо, ця інформація стане в пригоді статистичному аналітику, або, ймовірніше, Старому; може, він побачить щось у цьому за допомогою свого мозку, який слугував йому чимось на кшталт магічного кристалу.

Летючі тарілки пов’язувалися із загадковими зникненнями не лише через те, що їх відносили до тої ж самої категорії, що й фантасмагоричну інформацію про гігантських морських зміїв, криваві дощі та інші подібні химери, а й завдяки щонайменше трьом добре задокументованим випадкам із пілотами, які переслідували ці «тарілки», але не повернулися назад. Їх офіційно позначили як таких, що розбилися десь у дикій глушині й зниклих безвісти — дуже легке й зручне пояснення, еге ж?

Мене осінила іще одна несподівана здогадка: а чи не існує тридцятирічного циклу і в цих загадкових зникненнях? А якщо так, то чи не збігаються цикли зникнення з циклами появи в небі невідомих летючих об’єктів? Схоже, що такий збіг існував, але я не був остаточно впевнений, бо даних було надто багато, а різких сплесків зникнень помітно не було: дуже багато людей зникало кожного року з різних причин — від втрати пам’яті й до намагання втекти від лихої тещі.

Але важливі записи зберігалися протягом тривалого часу, і не всі вони були втрачені в результаті бомбардувань. Тож я занотував і цю обставину для подальшого професійного аналізу.

Я не надто намагався зрозуміти той факт, що деякі доповіді були об’єднані у тематичні блоки за географічною ознакою і навіть за політичною. Я заніс їх до таблиці, використавши для пояснення одну інтуїтивну гіпотезу. Припустимо, ви поставите себе на місце прибульця. Що ви будете робити, досліджуючи незнайому планету: вивчатимете її всю рівномірно чи виокремите ті її регіони, які представлятимуть для вас інтерес згідно з тими чи іншими стандартами, та зосередитеся на отриманій інформації?

То була лише здогадка, і я був готовий відкласти її до сніданку, якщо буде змога.

Всю ніч ми просиділи з Мері, майже не розмовляючи. Насамкінець ми підвелися, потягуючись, а потім я позичив їй кілька монеток заплатити за котушки з інформацією, яку вона скопіювала (і чому в жінок ніколи не буває при собі дрібних грошей?), і заплатив також за свої мікрофільми.

— Ну і який вердикт? — поцікавився я.

— Я відчуваю себе горобцем, який звив затишне гніздечко, але виявив, що воно розташоване в трубі для зливу дощової води.

Я відповів, переінакшивши старий жарт:

— Ми вчитися не будемо і знов гніздо збудуємо у дощовій трубі!

— Ой ні! Семе, ми маємо щось робити, і до того ж швидко. Треба переконати Президента. Тепер все ясно: цього разу вони прибули, щоби залишитися.

— Можливо. Принаймні мені теж так здається.

— Ну і що ж нам тепер робити?

— Мила моя, невдовзі ти дізнаєшся, що в Країні Сліпих одноокій людині інколи буває до біса сутужно.

— Не будь таким циніком. Наразі цинізм не на часі.

— Згоден, не на часі. Збирай свої манатки і вшиваймося звідси.

Коли ми полишали майже безлюдну бібліотеку, надворі нас зустрічав світанок.

— Знаєш що? Може, знайдемо барильце пива, візьмемо його до мого номеру в готелі, добряче хильнемо і все як слід обміркуємо?

— Тільки не до тебе в готель, — похитала Мері головою.

— От чорт, та це ж суто у справі.

— Краще поїхали до мене. Це лише за три сотні кілометрів звідси; коли ми приїдемо, я приготую тобі сніданок.

Я вчасно згадав про свій основний життєвий принцип і усміхнувся.

— Це — найкраща пропозиція за сьогоднішню ніч. Але якщо серйозно — чому не до готелю? Ми поснідали б там і зекономили б пів години на поїздці.

— Ти що, не хочеш до мене? Я ж тебе не покусаю.

— А я сподівався, що покусаєш, — щоб і я міг покусати тебе. Але все ж таки: з якого дива така раптова зміна?

— Ну може, мені просто захотілося показати тобі ведмежі капкани, які я зі смаком і умінням розставила довкола свого ліжка. Чи, може, у мене виникло бажання довести тобі, що я вмію куховарити, — злегка посміхнулася Мері, і на її щоках на мить утворилися ямочки.

***

Коли ми увійшли до помешкання, Мері залишила мене стояти у передпокої, а сама тим часом ретельно оглянула квартиру. Потім повернулася й сказала:

— Обернися. Я хочу промацати твою спину.

— А чому це...

— Обернися!

Я замовк і зробив, як вона сказала. Мері добряче пом’яла всю мою спину і мовила:

— А тепер промацай мою.

— З превеликим задоволенням!

Я поставився до цього завдання відповідально, бо збагнув, куди вона хилить. Під її одежею не було нічого, окрім дівчини; дівчини та набору різноманітних смертоносних причандалів.

Мері обернулася й глибоко зітхнула:

— Ось чому я не хотіла їхати до твого готелю. А тут ми нарешті у безпеці. Тепер я точно знаю, що ми у безпеці, — вперше після того, як я побачила оту тварюку на спині у директора станції. Моя квартира герметична; щоразу, коли я їду, я закриваю вентиляцію й залишаю приміщення запечатаним, наче склеп.

— А як щодо кондиціонера? Чи можна проникнути сюди через канали для повітря?

— Може, й можна, але я не вмикаю систему кондиціювання; натомість я відкрила один із резервних балонів, встановлених на випадок авіаційного нальоту. Втім, не зважай. Що ти хотів би з’їсти?

Мені, звісно хотілося б з’їсти саму Мері, подану до столу із салатом та грінками, але я визнав за краще це бажання не озвучувати.

— Хотілося б кіло зо два щойно розігрітого біфштексу...

Ми з’їли двокілограмовий біфштекс, і можу присягнутися, що мені дісталася менша його частина. Наминаючи розігріту смакоту, ми дивилися новини. Жодних повідомлень з Айови не було.