Ляльководи

РОЗДІЛ 9

Я прокинувся з гидотним присмаком у роті, гудінням у голові та смутним відчуттям неминучої катастрофи. Однак почувався я відносно добре.

—Ну як? Краще? — спитав мене хтось бадьорим голосом.

Наді мною схилилася маленька гарненька брюнетка. Такого милого створіннячка я ще ніколи не бачив і почувався достатньо добре, щоби цей факт усвідомити, хоча й не надто яскраво. На ній був надзвичайно дивний костюм, себто скоріше його рештки: тісні білі шорти, стрічка майже прозорої білої матерії, яка трохи прикривала груди, і свого роду металевий панцир, який захищав її шию, плечі та спину аж до попереку.

— Краще, — ствердно відповів я, і скривився.

— Що — неприємний присмак у роті?

— Як коти насцяли.

— Ось, тримайте. — Медсестра подала мені якусь рідину у скляній пляшечці. Вона була терпка й трохи пекуча, огидний присмак швидко зник. — Ні, — сказала жіночка, — ковтати не треба. Обережно сплюньте, як це роблять малюки, і я принесу вам води.

Я зробив, як мені сказали.

— Мене звати Доріс Мардсен, — продовжила вона, — я — ваша денна медсестра.

— Радий познайомитися, Доріс, — сказав я, придивляючись до неї із зростаючою цікавістю. — А скажіть, будь ласка, що це на вас за наряд такий? Ні, я не кажу, що він мені не подобається, але ви схожа на персонаж із коміксу.

Доріс оглянула себе спереду й захихикала:

— Я почуваюся наче дівчина-хористка. Але то нічого. Ви звикнете — я ж звикла.

— Та я вже звик. І мені подобається ваш прикид. Але все ж таки — чому?

— Це — наказ Старого.

Я продовжував розпитувати її, а коли дізнався причину, то мені знову стало зле. І я замовк.

— Я принесла вам вечерю, — продовжила Доріс.

Взявши тацю, вона сіла на ліжко.

— Та мені не хочеться їсти.

— Розкрийте рота, інакше вам на голову виллю, — суворо сказала дівчина. — Ось так, молодець, слухняний хлопчик.

Ковтаючи їжу (здебільшого для самозахисту), я примудрився говорити:

— Мені вже добре. Зробіть мені укол «гіро» — і я невдовзі буду на ногах.

— Стимулятори вам заборонені, — суворо сказала медсестра, продовжуючи натоптувати мені пельку. — Вам належить спеціальна дієта й тривалий відпочинок, можливо, трохи снодійного згодом. Так наказав шеф.

— А що зі мною сталося?

— Крайнє виснаження від голоду і цинга, яку я побачила вперше за все своє життя. А також лишаї та воші — але ми їх знищили. Тепер ви знаєте, що з вами відбувається. Але якщо ви скажете лікарю, що це я вам розповіла, то я, не вагаючись, назву вас брехуном. А тепер переверніться на живіт.

Я зробив, як сказала медсестра, і вона почала міняти мені пов’язки. Виявилося, що все моє тіло вкрите виразками; речовина, яку вона використовувала, трохи пекла, але потім створювала відчуття прохолоди. Я замислився над тим, що сказала мені Доріс, і спробував пригадати, як саме я жив із «вершником» на спині.

— Не тремтіть, — наказала сестра. — Вам холодно?

— Все нормально, — відповів я.

Мені вдалося вгамувати тремтіння, і я став пригадувати недавнє минуле вже спокійніше. Наскільки мені пам’яталося, я харчувався не частіше, ніж один раз на два, а то й на три дні. Митися? Та я не мився зовсім! Зате щодня голився й вдягав свіжу сорочку — то було необхідною частиною маскараду, і мій володар це знав.

З іншого боку, якщо мені не зраджує пам’ять, я ніколи не знімав туфлі відтоді, як поцупив їх, аж до того дня, коли Старий мене спіймав. А вони ж бо були мені затісні.

— В якому стані мої ступні? — спитав я.

— Тихше, не кричіть, — зауважила Доріс. — Переверніться на спину.

***

Мені подобаються медсестри: вони спокійні, прості й надзвичайно толерантні. Міс Бріггс, моя нічна сестра, була не така спокуслива, як Доріс. У неї було обличчя, наче в коняки, що перехворіла жовтухою, але як для жінки її віку вона мала гарну фігуру: худорлява й добре доглянута. На ній було таке ж кумедне вбрання, як і на Доріс, але вона носила його із серйозним виглядом і походжала, мов гвардієць-гренадер.

Коли я прокинувся вночі від кошмарів, міс Бріггс відмовилася дати мені ще одну сонну пігулку, зате зіграла зі мною в покер і роздягнула мене на половину моєї місячної зарплати. Я спробував дізнатися у неї про Президента, бо вирахував, що на той час Старий вже встиг або програти, або перемогти. Але вона не стала про це говорити. Вона вдала, що нічого не знає про паразитів, летючі тарілки і таке інше — і це при тому, що вона сиділа переді мною в костюмі, який мав лише одне призначення!

Тоді я спитав у неї про громадські новини, але міс Бріггс сказала, що останнім часом була надто зайнята, щоб дивитися трансляції. І порадила поцікавитися у лікаря, додавши при цьому, що я значуся у списку «тихих» пацієнтів, яких не слід турбувати. Я спитав її, коли ж, у біса, до мене прийде той лікар, а вона відповіла, що не знає, бо днями лікар також був вкрай зайнятий. Я поцікавився, скільки в лазареті було таких пацієнтів, як я, але міс Бріггс сказала, що насправді не пам’ятає. В ту мить пролунав сигнал виклику, і вона мусила йти, мабуть, до ще одного пацієнта.

Я вдався до хитрощів. Коли вона пішла, я підтасував колоду так, щоб під час наступної здачі їй дісталися карти, які б не дали брати прикуп, — тоді мені не доведеться робити проти неї ставки.

Згодом я заснув і прокинувся від того, що міс Бріггс ляскала мої щоки холодним мокрим рушником. Отак вона підготувала мене до сніданку. Її змінила Доріс, яка принесла мені поїсти. Цього разу я їв сам, і, пережовуючи харчі, намагався вивідати у неї новини — з таким же нульовим результатом, як і в міс Бріггс. Медсестри розпоряджались у шпиталі так, наче це були ясла для розумово відсталих дітей.

Після сніданку до мене навідався Девідсон.

— Дізнався, що ти тут.

Окрім шортів, на ньому нічого не було, лише ліва рука була забинтована.

— Я сам тільки-но дізнався, що я тут, — поскаржився я. — А з тобою що сталося?

— Бджола вкусила.

Я облишив цю тему; якщо йому не хотілося розповідати, як його підсмалили, то це його особиста справа.

— Вчора тут був Старий, — продовжив я. — Вислухав мою доповідь, а потім раптово вшився. Ти його бачив опісля?

— Еге ж.

— Ну і що скажеш?

— Краще про себе розкажи. Тебе вже відремонтували? Наші психи дали тобі допуск до секретних матеріалів чи ні?

— А що, стосовно мене є якісь сумніви?

—Авжеж, є. І до біса! Бідолаха Джарвіс так і не оклигав.

— Га? — я й думати забув про Джарвіса. — Як він там?

— Ніяк. Так і не отямився. Впав у кому і наступного дня помер. Через день після того, як ти зник. Тобто через день після того, як паразити захопили тебе в полон. Просто взяв та й помер, без видимої причини. — Девідсон окинув мене поглядом. — А ти, мабуть, виявився міцним горішком.

Я почувався не міцним горішком, а слабаком. Мені на очі навернулися сльози, і я сильно-сильно заморгав, щоби вони зникли. Девідсон вдав, що не помітив, і невимушено продовжив розмову:

— Бачив би ти, який гармидер здійнявся, коли ти вислизнув із Відділу! Старий кинувся за тобою навздогін голяка, з пістолетом у руці та з лютим виразом на лиці. Як на мене, то він би неодмінно тебе спіймав, але його схопила поліція, і нам довелося виручати його з халепи.

Девідсон весело вишкірився.

Я й собі слабко усміхнувся. Було щось геройське і водночас кумедне в тім, як Старий кинувся навздогін у чому мати народила, щоби самотужки врятувати світ від страшної небезпеки.

— Шкода, що я цього не бачив, — мовив я. — Але це все, що трапилося останнім часом?

Девідсон уважно окинув мене поглядом:

— Стривай.

Він ненадовго вийшов із кімнати, потому повернувся й сказав:

— Старий говорить, що все гаразд. Що конкретно ти хотів би знати?

— Все! Що сталося вчора?

— Я брав участь у тім, про що ти питаєш, — відповів Девідсон. — Саме тоді я й отримав оце, — додав він, змахнувши, мов крилом, пораненою рукою. — Мені пощастило. Загинуло троє агентів. Крутий був заміс.

— Але чим все скінчилося? Як Президент? Що з ним...

До палати увірвалася Доріс.

— Ага, ось де ви! — вигукнула вона, звертаючись до Девідсона. — Я ж казала, щоб ви не вставали з ліжка! Вам належить вирушати до протезного відділу в шпиталі «Милосердя» просто зараз! Швидка чекає на вас ось уже десять хвилин.

Девідсон підвівся, посміхнувся сестрі і здоровою рукою вщипнув її за щоку.

— Без моєї присутності гулянка не почнеться.

— Мерщій збирайтеся!

— Іду, іду, — сказав Девідсон, прямуючи за сестрою до дверей.

— Стривай! — вигукнув я. — То як там Президент?

Колега на мить зупинився і кинув через плече:

— А, Президент... З ним усе гаразд, на ньому жодної подряпинки.

З цими словами він вийшов із палати.

Через кілька хвилин повернулася Доріс. Вона кипіла від люті.

— Пацієнти! — мовила вона так, наче це було лайливе слово. — Знаєте, чому вас називають пацієнтами? Тому що вас постійно треба пацифікувати! Вгамовувати! Треба було почекати щонайменше двадцять хвилин, поки не почнеться дія ін’єкції, яку я йому зробила. Натомість я встигла зробити її тільки тоді, коли він вже сідав у швидку.

— Ін’єкція для чого?

— А хіба він вам не сказав?

— Ні.

— Тоді мені нема резону мовчати. Ампутація й трансплантація нижньої частини лівої руки.

— Он воно як.

Що ж, подумалося мені, навряд чи я діждуся від Девідсона розповіді про те, чим скінчилася вчорашня історія; трансплантація нової кінцівки — це завжди шок. Зазвичай пацієнта тримають під наркозом щонайменше десять днів. А що сталося зі Старим? Чи вижив він у тій сутичці? Звісно, що вижив, запевнив я себе, бо Девідсон виходив питати у нього дозволу розповісти мені про те, що трапилося.

Але вижив не означало, що не отримав поранення. І я знову почав розпитувати Доріс:

— Як там Старий? Він теж у шпиталі? Чи сказати мені про це не дають змоги ваші священні робочі інструкції?

— Ви забагато балакаєте, — відповіла сестра. — Вже час снідати й трохи подрімати.

І вона жестом фокусника видобула звідкись склянку якоїсь молочної бовтанки.

— Говори, дівчисько, інакше я плюну оцю замішку тобі в обличчя.

— Старий? Ви маєте на увазі керівника Відділу?

— А кого ж іще?

— Його в шпиталі немає, принаймні в цьому. — Доріс здригнулася й скорчила гримаску. — Не хотілося б мені, щоб він був моїм пацієнтом.

І я змушений був із нею погодитися.