Ляльководи

РОЗДІЛ 34

З пістолетом у лівій руці та шприцом з антитоксином у правій я ходив від дверей до дверей у призначеному мені кварталі. То був старий район Джефферсон-Сіті — практично одні лише нетрі, які складалися з багатоквартирних будинків, споруджених п’ятдесят років тому. Я вже зробив кільканадцять уколів і мав зробити ще двадцять, а потім вирушити на нараду до місцевої Палати представників. Ця процедура вже почала мені набридати.

Я розумів, чому взяв безпосередню участь, і це була не просто звичайна цікавість — я на власні очі хотів подивитися, як ці тварюки здихають! Я хотів спостерігати за цим процесом, бачити їх здохлими, і ця моя ненависть перевершувала всі інші потреби. Але тепер, коли я вдосталь надивився, як паразити здихають, мені захотілося додому, захотілося вимитися в душі і більше ніколи про це не згадувати.

Робота була неважка, але монотонна й нудотна. Доти мені не довелося бачити жодного живого слимака, хоча здохлих траплялося дуже багато. Я знищив одного підозрілого пса, який начебто мав горб, але я не певен, бо вже стемніло. Ми розпочали операцію незадовго до заходу сонця, а тепер стояла майже суцільна темрява.

Найгіршим був сморід. Сказати, що він скидався на сморід немитого, завошивленого й хворого людського тіла, — це не сказати нічого.

Завершивши обробку кімнат у багатоквартирному будинку, я гукнув «Готово!» для звітності й вийшов на вулицю.

Вона була майже безлюдною, бо переважна частина мешканців стирчали вдома й хворіли на лихоманку. Єдиним винятком виявився якийсь чоловік, що з пустопорожнім виразом очей зиґзаґами наближався до мене.

— Гей! — гукнув я йому.

Чоловік зупинився.

— Ви — хворі, але я маю те, що допоможе вам одужати. Простягніть руку.

У відповідь незнайомець вдарив мене своєю кволою рукою. Я обережно підсмалив його пістолетом, і він упав долілиць. На його спині виднівся червоний висип, залишений слимаком. Не торкаючись ураженої ділянки, я віднайшов смугу відносно чистої й здорової шкіри над нирками, вштрикнув туди інжектор, злегка нахиливши його, щоби зламати кінчик ампули. Всі ампули були запаяні під тиском, тому більше нічого не треба було робити. Я навіть не став витягувати шприц із спини і пішов геть.

На першому поверсі наступного будинку я виявив семеро людей, з яких більшість були в такому поганому стані, що я не став їм нічого пояснювати, а просто зробив їм уколи і поквапився далі. Перешкод на моєму шляху не виникало. Другий поверх виявився схожим на перший.

На третьому було три порожні квартири, в одній з яких мені довелося випалити замок, щоб увійти. Четверта ж виявилася жилою, якщо можна так висловитися. Там я побачив мертву жінку, яка лежала в кухні на підлозі з розбитою головою. Її слимак і досі сидів у неї на спині, точніше, не сидів, а лежав здохлий і вже починав смердіти. Я швидко відійшов від трупів і озирнувся.

У ванній кімнаті в старій допотопній ванні сидів чоловік середніх років. Голова його впала на груди, а вени на зап’ястях були розрізані. Мені здалося, що він мертвий, але коли я над ним схилився, він розплющив очі.

— Ви спізнилися, — глухо сказав він. — Я вбив свою дружину.

«Або прийшов надто рано», — подумав я.

Зважаючи на кількість крові у ванні та сіре обличчя незнайомця, було б краще, якби я прийшов на п’ять хвилин пізніше. Я поглянув на нього, роздумуючи, робити йому укол чи не витрачати часу.

— Моя маленька дівчинка... — знову озвався чоловік.

— У вас є донька? — гучно спитав я його. — Де вона?

Він тільки закліпав очима, але нічого не сказав. І знову впав головою на груди. Я заволав до нього, а потім притиснув великий палець до шиї, але пульсу не знайшов. Суто з милосердя я обережно просмалив йому голову під потилицею і вийшов.

Дитина була в ліжку в одній із кімнат — то була дівчинка років восьми, яку можна було б назвати гарненькою, якби вона не була хворою. Вона підскочила й закричала, називаючи мене «татком».

— Так, так, — заспокійливо мовив я. — Зараз татко тебе вилікує.

Я зробив їй укол у ногу; сумніваюся, що вона його відчула взагалі.

Я хотів уже йти, але вона знову гукнула мене:

— Пити хочеться. Хочеться води.

Тож мені довелося повертатися до ванної кімнати.

Коли я приніс дівчинці води, заверещав мій телефон, і трохи води розплескалося.

— Сину, ти мене чуєш?

Я простягнув руку до поясу і увімкнув телефон.

— Так, чую. Що сталося?

— Я в маленькому парку трохи північніше тебе. Зможеш прийти? У мене проблема.

— Іду!

Поставивши склянку, я кинувся прожогом із квартири, але раптом завагався — і повернувся назад. Я не міг залишити свою нову знайому, щоб вона прокинулася в цьому морзі — сама, з мертвими батьками в кожній кімнаті. Тож я взяв дівчинку на руки і, спотикаючись, спустився на другий поверх. Там я відчинив найближчі двері й поклав небораку на софу. В тій квартирі були люди, можливо, надто хворі, щоб турбуватися нею, але це було все, що я зараз міг вдіяти.

— Поквапся, сину!

— Іду, іду!

Вискочивши з будинку, я, не переводячи подиху, рвонув уперед. Зона відповідальності батька була поруч із моєю, тягнучись паралельно в північному напрямку й упираючись по фронту в один з отих крихітних парків, які часто можна бачити в центрах міст. Завернувши за ріг кварталу, я спершу не помітив батька і промчав повз нього.

— Сюди, сину, сюди, в машину!

Цього разу я почув його і в телефоні, і у відкритому вусі. Я різко крутнувся й помітив авто — великий аеромобіль, кадилак, дуже схожий на ті, які використовував наш Відділ. Всередині хтось був, але погано видно — це Старий чи не Старий. Я обережно наблизився, аж поки не почув:

— Слава богу! Я вже думав, що ти не прийдеш.

Я упізнав його по голосу.

Щоб увібратися всередину, я схилився перед дверцятами. І в цей момент він мене зрізав.

***

Прийшовши до тями, я виявив, що мої руки і ноги зв’язані. Я сидів у передньому пасажирському кріслі, а Старий — у водійському за кермом. Кермо ж із мого боку було заблоковане й прихилене до передньої панелі. Раптове усвідомлення, що авто летить, швидко розвіяло залишки сну.

Старий повернувся й бадьорим голосом спитав:

— Ну як — краще?

Я помітив слимака, що горбився у нього на спині.

— Та трохи краще, — підтвердив я.

— Вибач, що довелося тебе торохнути, — продовжив він, — але іншого вибору я не мав.

— Можливо.

— Наразі мені доведеться залишити тебе зв’язаним — ти ж розумієш. А згодом ми влаштуємося краще.

Він усміхнувся своєю звичною лиховісною посмішкою. Дивно, що його особистість проявлялася навіть зі слимаком на спині.

Я не став питати, що означало оте «влаштуємося краще». Я не міг і не хотів цього знати, тому зосередився поки що на дослідженні міцності моїх пут. Але дарма я сподівався: їх спорудив сам Старий, старанно і ретельно.

— Куди ми летимо? — поцікавився я.

— На південь, — відповів Старий і покрутив ручки на панелі управління. — Далеко на південь. Зараз увімкну автопілот і розповім тобі, що нас чекає в майбутньому. — Він на хвилину відволікся, а потім сказав: — Ось так... Вона стабільно триматиме заданий курс і швидкість підйому, допоки не вийде на ешелон дев’ять тисяч метрів.

Почувши про таку значну висоту, я швидко зиркнув на панель керування. Аеромобіль не просто був одним із багатьох автівок нашого Відділу: насправді він являв собою одну з удосконалених версій.

— Де ти роздобув це авто? — спитав я Старого.

— Відділ приховав його в Джефферсон-Сіті. Я перевірив — і виявив, що ніхто його досі не знайшов. Пощастило, еге ж?

З цього приводу я мав протилежну думку, але не став її озвучувати. Я продовжував роздумувати над своїми можливостями і знаходив їх десь у діапазоні між примарними і нездійсненними. Пістолета при мені не було — це я відчував із відсутності його ваги. А свій пістолет Старий, напевне, тримав біля себе з дальнього боку, бо мені його не було видно.

— Але найкращим було навіть не це, — вів він далі. — Мені повезло ще й тому, що мене взяв у полон, мабуть, єдиний неінфікований володар в усьому Джефферсон-Сіті, хоча у везіння я не вірю. Отже, ми знову на коні й невдовзі переможемо. Це — як грати дуже складну шахову партію за обидві сторони, — хихикнув Старий.

— Ти так і не сказав мені, куди ми прямуємо, — наполягав я.

То було марне запитання, але поспішати мені було нікуди, тому тільки й залишалося що говорити.

Старий ненадовго замислився:

— Куди? За межі Сполучених Штатів, ясна річ. Мій володар, напевне, чи не єдиний неінфікований титанець на всьому континенті, тому ризикувати мені не можна. Гадаю, півострів Юкатан — це те, що нам треба. Саме туди я й спрямував наше авто. Там ми зможемо сховатися, наростити нашу кількість і взятися за обробку півдня. А коли ми повернемося — а ми неодмінно повернемося, — то більше не повторюватимемо тих самих помилок.

— Татку, а чи не міг би ти зняти з мене оці пута? — спитав я. — Бо у мене вже руки й ноги затекли. Ти ж знаєш, що можеш мені довіряти.

— Скоро, скоро — на все свій час. Почекай, поки машина не увійде в повний автоматичний режим.

Авто і досі набирало висоту; модифіковане воно чи ні, а десять кілометрів — чималенька висота для аеромобіля, який розроблявся як суто сімейна модель.

— Ти, схоже, забув, що я пробув із титанцями досить довгий час. Я знаю що до чого — і даю тобі слово честі, — сказав я.

— Не вчи бабусю віники в’язати. Якщо я відпущу тебе зараз, то ти уб’єш мене або мені доведеться вбити тебе. А ти потрібен мені живим. Ми ще погуляємо з тобою, синку! Ми моторні, ми розумні, ми — саме те, що лікар прописав!

Заперечувати було все одно що об стінку горохом. А Старий вів далі:

— До речі, а чому ти нічого не розповів мені про свій досвід перебування під титанцями? Чому ти це від мене приховав?

— Ти про що?

— Ти не розповів мені про відчуття. Сину, я навіть гадки не мав, що людина може почуватися такою умиротвореною і задоволеною життям. Це — мій найщасливіший час за багато років, найщасливіший відтоді, як... — Старий на мить ошелешено замовк, а потім продовжив: — .відтоді як померла твоя мати. Але не зважаймо на це, зараз мені все одно краще, ніж будь-коли. Ти просто мусив мені розповісти.

Раптом мене охопила огида, і я забув про ту обережну гру, яку почав грати:

— Не сказав, бо не вважав, що бути під слимаком краще, ніж залишатися вільною людиною. І ти теж так не вважав би, старий телепень, якби у тебе на спині не сидів мерзенний слимак, який говорить твоїми губами й думає твоїм мозком.

— Тихше, тихше, синку, не хвилюйся, — лагідно мовив Старий. (Хоч як це не дивно, але його голос справді дещо мене заспокоїв). — Невдовзі ти дізнаєшся трохи більше. Повір мені, це — наше призначення, наша доля. Людство було розділене на ворогуючі групи. Але володарі знову його об’єднають.

Мені подумалося, що знайдеться досить багато бовдурів із тирсою в голові, готових купитися на таку пропаганду й добровільно продати свої душі за одну лише обіцянку миру і безпеки. Але я цього не сказав, бо щосили стискав рот, щоб мене не вирвало.

— Чекати лишилося недовго, — раптом мовив Старий, поглянувши на панель керування. — Зараз я задам їй напрямок. — Він увімкнув автопілот і перевірив панель. — Ось так. Тепер буде легше. Наступна зупинка — Юкатан. А зараз — до роботи.

Вставши зі свого крісла, Старий присів біля мене в тісному просторі кабіни.

— Так буде краще, — мовив він, перетягуючи мій поперек ременем безпеки.

Я різко вдарив його колінами в обличчя:

— Гей, синку, не вередуй! Я міг би й обуритися, але володарі обурення не знають. Тож поводься чемно.

Старий перевірив пута на моїх руках і ногах. З носа у нього текла кров, але він не завдавав собі клопоту витерти її.

— Готово, — сказав він. — Трохи потерпи, лишилося недовго.

Він повернувся до свого сидіння і нахилився вперед, поклавши лікті на коліна. Мені стало добре видно його володаря.

Кілька хвилин не відбувалося нічого, і я тільки й думав, як звільнитися з лабетів. Здавалося, Старий наче спав, але віри йому не було.

Раптом просто посередині шорсткої шкаралупи слимака утворилася смуга. Я дивився на неї, і вона розширялася. Невдовзі я побачив під оболонкою грудкувате жахіття. Простір між двома половинами ставав усе ширшим, і я збагнув, що слимак розмножувався діленням, висмоктуючи життя і плоть із тіла мого батька, щоб сотворити ще одного подібного собі.

Паралізований страхом, я все ж усвідомив, що жити мені як вільному індивіду лишилося не більше п’яти хвилин. Народжувався новий володар, і невдовзі він вже буде готовий видертися мені на спину.

***

Якби людська плоть мала змогу розірвати міцні пута, то я неодмінно б це зробив. Але мені цього не вдалося. Тим часом Старий не звертав уваги на мої спроби звільнитися. Навряд чи він був притомний — напевне, слимаки при розмноженні частково втрачають контроль над своїм рабом. А може, на цей час вони його просто знерухомлюють. Схоже, так воно й було, бо Старий не ворушився.

Коли я вже здався, виснажений і впевнений, що вирватися не зможу, мій погляд впав на миготливу сріблясту лінію по центру слимака, яка означала, що розділення має от-от завершитися. Саме ця лінія й змінила хід моїх думок, якщо в моїй помутнілій голові ще лишалися хоч якісь думки.

Мої руки були зв’язані за спиною, щиколотки зв’язали також, а поперек був пристебнутий до крісла. Але мої ноги, хоча й зв’язані, мали змогу вільно рухатися від пояса й донизу — ременя для ніг крісло не мало.

Сповзши по спинці донизу, щоб максимально вивільнити ноги, я високо ними змахнув і обрушив їх на панель, від чого спрацювали одночасно всі стартові прискорювачі машини.

Прискорення вийшло вельми потужним, скільки g воно додало, я точно не знаю, бо невідомо, скільки в прискорювачах лишалося палива. Як виявилося, ще багато. Нас обох різко вдарило об спинки крісел, причому батька вдарило значно сильніше, бо він не пристебнувся. Його торохнуло об спинку так, що незахищений і безпорадний слимак був розчавлений між двома масами, і його драглисте тіло розбризкалося навсібіч.

У батька почалися ті жахливі конвульсії, які мені вже тричі доводилося спостерігати раніше. З перекошеним обличчям і скрюченими пальцями він відскочив від спинки й вдарився об кермо.

Машина увійшла в піке.

Я сидів і відчував її падіння, хоча, скоріше, не сидів, а висів на ремені, який обтягував мій поперек. Якби тіло батька не порушило керування так безнадійно, я міг би чимось зарадити — хоча б скерувати авто угору своїми зв’язаними ногами. Взагалі-то, я намагався це зробити, але у мене нічого не вийшло. Ймовірно, прилади керування були заклинені та ще й зіпсовані.

А тим часом альтиметр діловито цокав, відміряючи висоту. Коли я спромігся поглянути на нього, він вже показував п'ять тисяч метрів. Потім було чотири... три... дві... — і насамкінець у нас лишився наш останній кілометр.

На висоті п’ятисот метрів увімкнувся поєднаний із висотоміром радар, і одне за одним почали спрацьовувати носові сопла. Кожного разу ремінь впивався мені в живіт, і мене врешті вирвало. Я подумав, що ми врятовані і що тепер машина вирівняється по висоті, але не так сталося, як гадалося: батько своїм тілом затиснув кермо. Я все ще думав про це, коли ми врізалися в землю.

***

Я прийшов до тями, поволі усвідомлюючи, що мене колисають. Мене це дратувало, я хотів, щоб колисання припинилося: навіть найменший порух завдавав мені нестерпного болю. Я примудрився розплющити одне око — друге не розплющувалося взагалі — і тупо озирнувся довкола в пошуках причини мого роздратування.

Наді мною виднілася підлога машини, але мені довелося витріщатися на неї досить довго, щоб збагнути, що це — справді підлога. Поки я вдивлявся в неї, мені вдалося смутно пригадати, де я є і що трапилося. Мені згадалося круте піке й падіння, і я зрозумів, що врізалися ми не в землю, а у якийсь водний масив — мабуть, у Мексиканську затоку, — але насправді мені було байдуже.

Несподівана думка про батька враз наповнила мене горем і відчаєм. Розірваний ремінь мого сидіння марно теліпався наді мною. Мої руки й досі були зв’язані. Мої щиколотки також, одна рука, схоже, була переламана. Одне око міцно залипло, а дихати було боляче, тож я кинув складати перелік моїх ушкоджень. Батька за кермом не було, і це мене здивувало. З болісним зусиллям я повернув голову, щоб оглянути решту машини своїм здоровим оком. Батько лежав неподалік мене, його голова була десь за метр від моєї. Він був холодний і закривавлений — мені здалося, що він мертвий. Напевне, той метр я долав щонайменше пів години.

Я ліг до нього лицем до лиця, мало не торкаючись його щоки. Наскільки я міг судити, в батькові не лишилося жодної краплини життя, принаймні якщо судити з тої химерної скрюченої пози, в якій він лежав.

— Татку, — хрипко мовив я. А потім заволав: — Татку!

Його повіки затремтіли, але не піднялися.

— Привіт, синку, — прошепотів він. — Спасибі тобі, хлопче, спасибі.... — Його голос завмер.

Я хотів струснути його, але тільки й зміг, що закричати:

— Татку, прокидайся! З тобою все гаразд?

Він знову заговорив так, наче мовити кожне слово було для нього болісним завданням.

— Твоя матір. просила передати. що вона пишалася тобою.

Його голос знову завмер, а дихання стало важким, в ньому з’явився отой зловісний звук сухої тріски.

— Татку, — схлипнув я, — не помирай, бо я без тебе не зможу.

Його очі широко розкрилися.

— Та ні, синку, зможеш. — Він замовк, важко дихаючи, а потім додав: — Мені так боляче, хлопчику.

Його очі знову заплющилися.

Більше з нього я нічого не витягнув, хоча волав і верещав. А потім припав до нього щокою, і мої сльози змішалися з брудом і кров’ю.