Ляльководи

РОЗДІЛ 5

Ведмежих капканів я так і не побачив: вона просто замкнула двері своєї спальні. Знаю, що кажу, бо перевіряв. Через три години Мері розбудила мене, і ми поснідали знову. Потім ми закурили, і я простягнув руку й вимкнув новини. Вони стосувалися в основному показу претенденток від кожного штату на конкурс «Міс Америка». Зазвичай я дивлюся таке з цікавістю, та оскільки жодна з дівчат не мала округлих плечей, а їхні конкурсні костюми ніяк не могли приховати горбочки, більші за укуси комарів, тож того дня ця трансляція не мала жодної актуальності.

— Що скажеш? — спитав я.

— Маємо згрупувати віднайдені нами факти і тицьнути їх під носа Президенту, — відповіла Мері. — Бо слід вживати заходів не лише на загальнонаціональному рівні, а й на рівні світовому.

— Яким чином?

— Нам треба знову з ним зустрітися.

— Яким чином? — повторив я.

На це запитання відповіді у Мері не було.

— Маємо лише один шлях, — сказав я. — Через офіційні канали. Через Старого.

Я зробив виклик через обидва наші коди, щоби Мері також змогла слухати. Невдовзі я почув:

— Головний заступник Олдфілд слухає. Наразі я замість Старого. Його зараз немає. Кажи.

— Та я хотів би зі Старим поговорити.

Настала пауза, потім заступник озвався знову:

— Жоден із вас не позначений у мене як на роботі. Це офіційний дзвінок чи неофіційний?

— М-м-м, можете вважати, що неофіційний.

— В такому разі я не буду з’єднувати вас зі Старим для неофіційної розмови. А всіма офіційними справами наразі займаюся я.

Я подякував заступнику і швидко вимкнувся, щоб не виматюкати його. Потім знову набрав код. На додачу до звичайних каналів Старий мав спеціальний код, який гарантовано підніме його навіть із труни, але я не заздрю тому агенту, який скористається цим кодом без поважної причини. Сам я не користувався ним років п’ять.

Старий привітав мене вибухом матюків.

—Шефе, — сказав я, — це стосовно проблеми в Айові...

— Швидко розповідай! — перервав він мене.

— Ми з Мері цілу ніч рили інформацію, накопичену у файлах, і хотіли б обговорити це з вами.

Знову почулися матюки. Потім Старий наказав мені стисло поінформувати його й віддати знайдену інформацію на дослідження аналітикам, і додав, що неодмінно засмажить мої вуха для бутерброда.

— Шефе! — різко гукнув я.

— Чого тобі?

— Якщо ви уникаєте виконання своїх обов’язків, то ми з Мері можемо зробити те ж саме. І тому ми з нею пишемо заяву на звільнення з Відділу просто зараз, і це — цілком офіційно!

Мері здивовано підняла брови, але промовчала. Запала довга тиша. Я було подумав, що Старий відімкнувся, але нарешті він озвався голосом втомленим і сумним.

— Готель «Палмглейд», Норт-Маямі-Біч. Я буду третій засмаглий із кінця.

— Вирушаємо, — кинув я Мері, замовив таксі, і ми піднялися на дах.

Я попросив таксиста гайнути прямо через океан, щоби уникнути швидкісної пастки над Кароліною, і ми зекономили багато часу.

***

Старий справді добре засмаг. Поки ми доповідали йому, він із похмурим виглядом просівав крізь пальці пісок. Я прихопив із собою маленький магнітофон, щоб Старий міг знімати інформацію просто з плівки.

В тому місці, де йшлося про тридцятирічні цикли, він різко підняв погляд, але промовчав і дочекався того місця, де мова пішла про мою здогадку щодо можливості існування тридцятирічних циклів загадкових зникнень людей. Тут він зупинив мене і зателефонував до Відділу.

— Дайте мені аналітиків. Привіт, Пітере. Це шеф. Мені потрібна кількісна крива загадкових зникнень, починаючи з 1800 року. Га? Звісно, що людей, а ти гадав, що ключів від квартири, де гроші лежать? Згладь відомі фактори та знехтуй стабільним рівнем. Я хочу побачити сплески і пласкі місця. На коли? На вчора. Тож негайно берися до роботи.

Вимкнувши зв’язок, Старий важко підвівся за допомогою ціпка, який я йому подав, і сказав:

— Що ж, доведеться повертатися до роботи. Бо тут ми не маємо філії.

— Куди, до Білого дому? — радо спитала Мері.

— Що? Ти ж уже доросла дівчина. Ви не знайшли нічого такого, що може змусити Президента поміняти думку.

— Зрозуміло. І що ж тоді?

— Не знаю. Мовчіть, допоки у вас не з’явиться якась чудова ідея.

Старий мав під рукою авто, тож я сів за кермо і ми рушили назад. Перевівши автівку на автопілот, я сказав:

— Шефе, маю на думці одну штуку, яка допоможе нам переконати Президента, якщо вам вдасться змусити його триматися спокійно.

Старий невдоволено буркнув.

— Послухайте, — продовжував я. — Ви посилаєте до Айови двох агентів, мене і ще одного. Другий має при собі переносну камеру, яку увесь час не зводитиме з мене. А потім ви змусите Президента передивитися відзнятий матеріал. Нехай побачить, що станеться.

— А якщо не станеться нічого?

— Я спланую все так, щоб сталося. По-перше, я подамся туди, де приземлився космічний корабель і силоміць прорвуся до місця посадки. Ми зробимо знімки справжнього корабля крупним планом і надішлемо їх прямо до Білого дому. Після цього я збираюсь повернутися до офісу Барнса і зайнятися отими покатими плечима. Позриваю з усіх сорочки просто перед камерою. Це буде груба робота: я проб’юся туди за допомогою кувалди.

— Маєш розуміти, що шансів у тебе буде, як у миші, яка потрапила на збіговисько котів.

— Я би не сказав. На мою думку, ці істоти не мають якихось надлюдських здібностей. Закладаюся, що вони можуть лише те, на що здатна захоплена ними людина, чи навіть менше. Я не збираюся бути мучеником, який загинув за ідею. В будь-якому разі я роздобуду вам знімки, причому гарної якості.

— Гм-м...

— Непоганий план, може спрацювати, — озвалася Мері. — Другим агентом буду я, бо я можу.

—Ні! — сказали ми зі Старим в один голос, і я враз осікся, бо не мав прерогативи на такі команди.

Та Мері не зупинялася:

—Я хотіла сказати, що моя участь логічно витікає з моєї здібності визначати людину, захоплену паразитом.

—Ні, — повторив Старий. — Твоя здібність не знадобиться. Там, куди вирушить Сем, усі люди матимуть на своїх спинах «вершників». Припустімо, що так воно й є, допоки не буде доведено інакше. До того ж я прибережу тебе для дечого іншого.

Мері варто було б замовкнути, але й цього разу вона не замовкла:

—Для чого? Що може бути важливішим?

Замість визвіритися на неї, Старий тихо мовив:

—Ця робота не менш важлива. Я хочу призначити тебе охоронницею Президента, щойно мені вдасться переконати його, що все це — не жарт.

—Ясно.

Мері на мить задумалася і сказала:

—М-м-м, шефе.

—Що?

—Я не впевнена, що зможу виявити жінку, контрольовану паразитом. До цього хисту в мене немає.

—В такому разі ми заберемо від Президента всіх жінок-секретарок. Це ж так просто. До того ж, Мері. За ним також доведеться приглядати. Він же чоловік.

Вона знову замислилася:

—А якщо я помічу, що до нього, попри всі старання, теж причепилася ота потвора?

— Тож ти муситимеш вжити необхідних заходів. Віце-президент обійме посаду глави держави, а тебе розстріляють за зраду. Все дуже просто. А тепер щодо майбутньої місії. З камерою ми відрядимо Джарвіса, і, гадаю, треба буде іще й Девідсона послати підстрахувати. Поки Джарвіс зніматиме тебе на камеру, Девідсон приглядатиме за Джарвісом, а ти, Семе, поглядатимеш на Девідсона. Отакий от своєрідний хоровод.

— Отже, ви гадаєте, що задумка спрацює?

— Не впевнений. Але хоч якийсь план — це краще, аніж жодного. Може, він сколихне ситуацію.

***

Тож ми — Джарвіс, Девідсон і я — подалися до Айови, а Старий тим часом вирушив назад до Вашингтона, прихопивши із собою Мері. Перед тим як ми виїхали на завдання, вона увіпхнула мене в куток, вхопила за вуха, міцно поцілувала й сказала:

— Семе, постарайся повернутися.

По моєму тілу побігли кольки, і я відчув себе п’ятнадцятирічним підлітком. Мабуть, ненадовго впав у дитинство.

Девідсон приземлив автоліт поза тим зруйнованим мостом, в який колись уперся я. Я був за штурмана й користувався великомасштабною військовою мапою, на якій було позначене точне місце посадки реального космічного корабля. Близькою й чіткою точкою відліку слугував отой самий зруйнований і досі не відремонтований місток. Метрів через триста ми звернули з дороги на схід у напрямку точки приземлення і проїхали крізь куширі просто на місце. Себто майже на місце. Ніхто не намагався нас зупинити.

Діставшись до свіжовигорілої землі, ми вирішили піти пішки. Точка приземлення, зображена на знімку з космічної станції, входила до зони чагарникової пожежі, але летючої тарілки там не було. Щоб знайти хоч якісь сліди її приземлення, знадобився би значно кращий детектив, ніж я. Бо пожежа їх знищила, якщо там взагалі були якісь сліди.

Джарвіс все одно зняв усю місцину на камеру, але я переконався, що потвори виграли й другий раунд. Коли ми вийшли з куширів, то натрапили на підстаркуватого фермера; дотримуючись вказівок, ми сторожко трималися поодаль, хоча вигляд він мав абсолютно безневинний.

— Сильна пожежа тут була, — зазначив я, сторонячись від нього.

— Та отож, — зазначив він розпачливо. — Загинули двоє моїх найкращих корівок, бідолашні тварини. А ви репортери, еге ж?

— Так, — підтвердив я, — але бачу, що ми даремно стараємося.

В цю мить я пожалкував, що з нами не було Мері. Можливо, у цього типа плечі були покаті від природи. З іншого боку, припускаючи, що Старий мав рацію стосовно космічного корабля (а він мусив мати рацію), то цей такий безневинний на вигляд селюк не міг не знати про корабель і тому явно приховував інформацію. Отже, на ньому вже міг сидіти «вершник»-паразит.

Я вирішив діяти. Шанси спіймати живого паразита і відправити його зображення спеціальними каналами до Білого дому тут були, безперечно, кращими, аніж у натовпі. Я кинув погляд на моїх товаришів — вони обидва були насторожі, а Джарвіс знімав усе на камеру.

Коли фермер повернувся йти, я навмисне перечепив його. Він упав долілиць, і я заскочив йому на спину мов та мавпа й вчепився в його сорочку. Підбіг Джарвіс і зробив знімок крупним планом; Девідсон нас прикривав. Не встиг фермер оговтатися, як я оголив йому спину.

І спина справді виявилася голою. Вона була чистісінька, як і моя, без паразита, його й близько не було видно. В цьому я переконався, старанно перевіривши фермера, перш ніж його відпустити.

Я допоміг йому підвестися і обтрусив його; одежа на ньому та на мені була вимазана в попіл.

— Мені страшенно шкода, — сказав я. — Я жахливо помилився.

Старий тремтів від люті:

— Ти...Ти... — Схоже, він не міг підшукати для мене визначення, яке було б достатньо образливим.

Старий окинув нас поглядом, і його губи затремтіли:

— Я притягну вас всіх до відповідальності. Якби я був років на двадцять молодшим, то показав би вам, де раки зимують! Усім трьом!

— Повір мені, дідусю, сталася помилка.

— Помилка! — Його обличчя скривилося, і мені здалося, що він от-от заплаче. — Я повернувся сюди з Омахи і виявив, що моє господарство згоріло, а зять кудись пропав. Прийшов сюди подивитися, чому якісь чужинці нишпорять на моїй землі, — і мене мало не вбили! Помилка! Куди котиться наш світ?!

Мені захотілося відповісти на це останнє запитання, але я передумав. Натомість спробував заплатити йому за завдану шкоду, але дід ляснув мене по руці, і гроші впали додолу. Підібгавши хвости, ми вшилися геть.

Девідсон сказав мені, коли ми всілися в машину і рушили:

— А ви зі Старим впевнені в тім, що робите?

— Я можу помилятися, — роздратовано кинув я. — Але чи можеш ти пригадати випадок, коли схибив би Старий?

— М-м-м, ні. Не пригадую. Куди тепер?

— У закудикані гори. Просто до головної студії стерео-мовлення. Там помилки не буде.

— Як би там не було, — зазначив Джарвіс, — а я все це ретельно зафільмував.

Відповідати йому я не став.

***

На пункті збору мита перед Де-Мойном воротар завагався, коли я простягнув йому гроші. Він зазирнув до свого ноутбука, а потім поглянув на номерні знаки нашого авто.

— Шериф оголосив це авто в розшук, — сказав воротар.

І, не піднімаючи шлагбауму, додав: — Візьміть праворуч.

— Зараз, — погодився я, здав назад метрів десять і щосили натиснув на газ.

Автомобілі нашого Відділу мають форсовані двигуни та підсилений кузов, що стало в пригоді, бо шлагбаум був досить товстим. Опинившись із протилежного боку митного пункту, я навіть не пригальмував.

— О, вже стає цікаво, — задумливо мовив Девідсон. — Ти й досі впевнений у тім, що робиш?

— Стули писок! — гаркнув я. — Можливо, я й безумець, але старший тут я. Затямте обидва: ми навряд чи виберемося з цього. Але мусимо будь-що роздобути зображення.

— Як скажеш, начальнику.

Я випереджав будь-яку погоню. Різко зупинившись перед станцією, ми висипали з авто. Обхідні маневри в стилі дядечка Чарлі були тепер непотрібні: ми вломилися гуртом до першого ж вільного ліфту, і я натиснув кнопку горішнього поверху, де був кабінет Барнса. Коли ми туди дісталися, я залишив двері ліфту розчиненими, сподіваючись скористатися ним трохи згодом.

Ми увійшли до зовнішнього офісу, й адміністраторка спробувала зупинити нас, але ми відштовхнули її й рушили далі. Дівчата в приміщенні здивовано попіднімали голови. Я підійшов прямо до дверей кабінету Барнса — вони були замкнені.

— Де Барнс? — спитав я у секретарки.

— А хто його питає? — поцікавилася вона незворушно чемним голосом.

Я поглянув на те, як светр облягав її плечі. Так і є — покаті. «А якими ж їм іще бути, заради всього святого!» — сказав я собі. Вона ж була тут тоді, коли я встрелив Барнса.

Нахилившись, я смикнув її светра угору.

Я мав рацію. Я просто не міг помилитися. Вже вдруге переді мною постала неприкрита плоть одного з паразитів.

Мені захотілося блювонути, але я вирішив, що це не на часі. Секретарка почала пручатися, дряпатися і спробувала мене вкусити. Прийомом дзюдо я скрутив їй в’язи, мало не зачепивши оту бридку драглисту масу, і секретарка враз обм’якла. Потім трьома пальцями промацав, про всяк випадок, її живіт, перевернув спиною догори і заволав:

— Джарвісе, давай крупний план!

Але той телепень почав безпорадно возитися з камерою, встромивши свою велику сраку межи мною та секретаркою. А потім випрямився і сказав:

— Гаплик, кіна не буде! Батарейка здохла.

— Поміняй її, не барися!

З протилежного боку кімнати підвелася стенографістка і вистрелила, але не в мене і не в Джарвіса, а в камеру. І поцілила в неї. Ми з Девідсоном завалили її своєю променевою зброєю. Наче по команді приблизно шестеро дівиць накинулися на Девідсона. Схоже, зброї у них не було, вони просто навалилися на нього всією купою.

І досі тримаючи секретарку, я вистрелив не підводячись. Потім краєм ока помітив якийсь рух, обернувся — і побачив Барнса, тобто Барнса номер два, який нарисувався в одвірку. Я вистрелив йому в груди, щоб гарантовано пробити й ту потвору, яка, поза сумнівом, сиділа у нього на спині. А потім обернувся і побачив, як мій колега нищить непроханих гостей.

Девідсон вже був на ногах. До нього повзла одна з дівиць, схоже, поранена. Він вистрелив їй просто в обличчя, і вона завмерла. Наступний його постріл мало не обсмалив мені вухо. Я озирнувся довкола й гукнув:

— Усім спасибі! А тепер мотаймо звідси. Джарвісе, поквапся!

Ліфт був і досі розчинений, і ми ускочили в нього; я затягнув за собою й секретарку. Захлопнувши дверцята, натиснув на кнопку. Девідсон тремтів, а Джарвіс був білий мов крейда.

— Заспокойтеся, — кинув я. — Ви ж стріляли не в людей, а у тварюк. — Піднявши тіло дівчини, я поглянув їй на спину.

І мало не зомлів. Мій зразок, той, який я захопив разом із секретаркою, кудись зник. Мабуть, зісковзнув додолу й кудись заповз під час гармидеру в офісі.

— Джарвісе, тобі вдалося зняти там хоча б щось? — спитав я.

Джарвіс похитав головою й нічого не сказав. Я теж нічого не сказав. І Девідсон також промовчав.

Спина секретарки була вкрита червонястим висипом, схожим на мільйони голкових уколів у тому місці, де на ній сидів слимак. Я потягнув светр донизу й прихилив дівчину до стінки ліфта. Вона й досі була непритомна, і скидалося на те, що вона залишиться в такому стані надовго. Коли ліфт спустився до першого поверху, ми залишили її в кабінці.

Схоже, ніхто нічого не помітив, бо, коли ми вийшли з фоє надвір, жодного галасу чутно не було.

Наше авто й досі там, де ми його кинули. Біля авто стояв поліцейський, обпершись на нього ногою, і виписував штраф. Коли ми повсідалися, полісмен подав мені квитанцію.

— Ти ж знаєш, приятелю, що тут паркуватися не можна, — сказав він із докором у голосі.

— Вибач, — відповів я, і підписав його копію квитанції, бо то було найбезпечнішим і найшвидшим способом владнати проблему й вшитися геть.

Потім я рвучко від’їхав від бордюру, максимально віддалився від потоку машин — і злетів угору прямісінько з вулиці. «Чи не оштрафують мене ще й за це?» — подумалося мені. Достатньо віддалившись, я не забув поміняти номерні знаки та ідентифікаційний код. У Старого все було добре продумано наперед.

Але він не думав про мене добре, коли ми повернулися. Я хотів відразу ж доповісти йому, та він перервав мене і наказав нам пройти до офісних приміщень Відділу. Мері й досі була там. Це було все, що я хотів би знати: якби, попри мою невдачу, Старому вдалося переконати Президента, то вона б залишилася у нього охоронницею.

Він вислухав мене і лише одного разу невдоволено буркнув.

— Чи багато вам вдалося побачити? — поцікавився я, закінчивши доповідь.

— Трансляція перервалася в той момент, коли ти збив шлагбаум на митному посту, — відповів Старий. — Схоже, Президенту не надто сподобалося те, що він побачив.

— Ще б пак!

— Ба більше, він наказав мені вигнати тебе.

Я заціпенів. Я й сам був уже готовий написати заяву на звільнення, але ця новина застукала мене зненацька.

— Хотів би зазначити, що... — почав був я.

— Стули писок! — відрізав Старий. — Я сказав Президенту, що він може вигнати з роботи мене, але не моїх підлеглих. Ти — набитий дурень, — продовжив Старий дещо спокійнішим тоном, — але змушений тебе приберегти, принаймні зараз.

— Красненько дякую.

Тим часом Мері занепокоєно ходила кімнатою. Я спробував спіймати її погляд, але вона відводила його. Потім зупинилася за спинкою стільця, на якому сидів Джарвіс, і подала Старому знак, яким вона днів зо два тому відмітила Барнса.

Я вистрелив Джарвісу у скроню своїм «паяльником» — і він сповз зі свого стільця додолу.

— Девідсоне, відійди вбік! — гаркнув Старий, націливши свій пістолет Девідсону в груди. — Що скажеш про нього, Мері?

— З ним усе гаразд.

— А Сем?

— Сем чистий.

Старий по черзі обмацував нас поглядом, і я ще ніколи в житті не почувався так близько до смерті.

— Зніміть обидва ваші сорочки, — суворо наказав Старий.

Ми виконали наказ — і виявилося, що Мері не схибила щодо нас двох. Я почав сумніватися, що зможу відчути той момент, коли на мене нападе паразит.

— А тепер перевірте його, — знову звелів Старий. — Вдягніть рукавички, кожен із вас.

Ми випрямили Джарвіса на підлозі й поклали його долілиць. А потім вкрай обережно розрізали його одяг. І побачили живий екземпляр, який зник у ліфті.