Екзорцист

Розділ четвертий

Вона вітала гостей у ясно-зеленому костюмі з довгими широкими рукавами. Мала на собі зручні й комфортні туфлі, сподіваючись, що таким буде й цей вечір.

Першою прибула знаменита ясновидиця Мері Джо Перрін разом із Робертом, своїм сином-підлітком. Останнім — рожевощокий отець Даєр, мініатюрний молодий чоловік з очима, що пустотливо дивилися з-за окулярів у металевій оправі. Він вибачився за запізнення, поскаржившись із незворушним обличчям Кріс:

— Ніяк не міг підібрати відповідну краватку. — Якусь мить Кріс розгублено дивилася на нього, а тоді вибухнула реготом. Її цілоденна депресія почала розвіюватися.

Спиртне зробило свою справу. Через деякий час гості, розбрівшись групками по кімнаті, почали вести жваві розмови, не забуваючи й про наїдки.

Кріс наклала собі на тарілку зі шведського столу гарячу їжу й роззирнулася по кімнаті за місіс Перрін. Он де вона. На дивані з отцем Ваґнером, деканом єзуїтського коледжу. Кріс уже встигла з ним перекинутися кількома словами. Він мав лису, поцятковану ластовинням голову. Манери його м’які та стримані. Кріс рушила до дивана й вмостилася прямо на підлозі перед кавовим столиком саме тоді, коли ясновидиця весело засміялася.

— Ой, Мері Джо, годі вам! — усміхнувся декан, підносячи до рота виделку з карі.

— Ага, годі вам, — луною відгукнулася Кріс.

— О, вітаю! Чудове карі! — похвалив декан.

— Не надто гостре?

— Зовсім ні, якраз те, що треба. Мері Джо власне розповідала мені про єзуїта, що також був медіумом.

— І він мені не вірить, — весело додала ясновидиця.

— А, distinguo, — уточнив декан. — Я тільки сказав, що в це важко повірити.

— Маєте на увазі, що він був справжній медіум? — запитала Кріс.

— Ну звісно, — підтвердила Мері Джо. — Та він навіть займався левітацією!

— О, я це роблю щоранку, — спокійно додав єзуїт.

— І він проводив спіритичні сеанси? — допитувалася в місіс Перрін Кріс.

— Ну так, — відповіла вона. — Він був надзвичайно відомий у дев’ятнадцятому столітті. Фактично він був, мабуть, єдиний спіритуаліст, якого в той час не засудили за шахрайство.

— Я повторюю, що він не був єзуїт, — прокоментував ці слова декан.

— О Боже, та ж був! — засміялася ясновидиця. — У двадцять два роки він долучився до єзуїтів, пообіцявши більше не займатися спіритизмом, але його викинули геть із Франції, — розреготалася вона, — після сеансу, який він провів у Тюїльрі. І знаєте, що він вичворив? Посеред сеансу сказав імператриці, що до неї зараз доторкнуться рученята дитинки-привиду, що ось-ось матеріалізується, а коли там раптово ввімкнули світло, — сказала, регочучи, вона, — його впіймали на тому, що він торкався своєю оголеною ступнею імператорської руки! Можете собі уявити?

Єзуїт з усмішкою відставив убік тарілку.

— Більше навіть не просіть скидок на відпущення гріхів, Мері Джо.

— Ой, та ну вас, у кожній отарі є своя паршива вівця.

— Ми вже й так перевищили квоту з папами родини Медічі.

— Ви знаєте, а я колись пережила щось подібне, — почала була Кріс.

Але декан не дав їй договорити:

— Ви що, хочете висповідатися?

Кріс усміхнулася й заперечила:

— Ні, я не католичка.

— Ой, та єзуїти теж ні, — глузливо реготнула Перрін.

— Наклеп із боку домініканців, — не поліз по слово в кишеню декан. А тоді знову звернувся до Кріс: — Перепрошую, дорогенька. То що ви казали?

— Ну, просто мені здається, що я бачила колись, як хтось левітував. Це було в Бутані.

Вона переповіла той випадок.

— Гадаєте, таке можливе? — запитала вона насамкінець. — Тобто насправді?

— Хтозна? — відповів їй декан і стенув плечима. — Хтозна, що таке гравітація. Або взагалі матерія, якщо вже на те пішло.

— Хотіли б почути мою думку? — втрутилася місіс Перрін.

— Ні, Мері Джо, — заперечив декан. — Я дав обітницю бідності.

— Я теж, — пробурмотіла Кріс.

— У якому розумінні? — нахилився до неї декан.

— Ой, та то таке. Послухайте, я хотіла ось що у вас запитати. Знаєте той невеличкий будиночок отам за церквою? — показала вона в той бік.

— Святої Трійці? — уточнив він.

— Так, за тією церквою. А що відбувається в тому будиночку?

— Ой, ну там служать чорну месу, — втрутилася знову місіс Перрін.

— Чорну що?

— Чорну месу.

— Що це таке?

— Вона жартує, — мовив декан.

— Так, я розумію, — погодилася Кріс, — але я в цьому профан. То що таке чорна меса?

— Ну, якщо коротко, то це пародія на католицьке богослужіння, — пояснив декан. — Пов’язана з культом диявола.

— О Боже! Ви хочете сказати, що такі речі існують?

— Не можу нічого стверджувати. Хоч мені колись довелося почути статистичні дані про те, що тільки в Парижі щороку відправляють близько півсотні тисяч чорних мес.

— І це тепер? — здивувалася Кріс.

— Це тільки те, що я чув.

— Так, звісно, від єзуїтської спецслужби, — вставила свої п’ять копійок місіс Перрін.

— І зовсім ні, — заперечив декан. — Просто я чую голоси.

Жінки розреготалися.

— Ви знаєте, у Лос-Анджелесі, — зауважила Кріс, — можна почути безліч історій про поширені там відьомські культи. Я часто думала, правда це чи ні?

— Ну, як я вже казав, я не фахівець у цих питаннях, — зізнався декан. — А ось хто може вам багато розповісти — то це Джо Даєр. Де він, до речі?

Декан роззирнувся довкола.

— Ага, он там, — сказав він, показуючи на другого священика, що стояв спиною до них біля шведського столу, накладаючи собі на тарілку вже другу порцію. — Гей, Джо?

Молодий священик обернувся з безпристрасним виразом обличчя.

— Ви мене кликали, пане декане?

Декан підкликав його помахом пальця.

— Секундочку, — відповів Даєр, ще завзятіше атакуючи карі й салат.

— Це єдиний леприкон серед нашого духівництва, — сказав з явною симпатією декан і відпив ковточок вина. — Минулого тижня у Святій Трійці було кілька випадків осквернення, і в одному з них, на думку Джо, були речі, типові для чорних мес, тож я припускаю, що він може вам дещо розповісти на цю тему.

— А що сталося в церкві? — запитала Мері Джо Перрін.

— Ой, це занадто гидко, — сказав декан.

— Кажіть, ми вже ж повечеряли.

— Ні, прошу вас. Це просто мерзенно, — заперечив він.

— Та годі вам, кажіть!

— То що, ви не можете прочитати мої думки, Мері Джо? — запитав він у неї.

— Ой, та я могла б, — усміхнулася вона у відповідь, — але просто не думаю, що достойна входити в оце Святеє Святих!

— Ну, але це справді хворі речі, — мовив декан.

Він описав осквернення. У першому випадку ключар знайшов на вівтарному покривалі перед табернаклем купу людських екскрементів.

— О, це таки справді гидота, — скривилася місіс Перрін.

— Ну, а другий випадок іще мерзенніший, — зазначив декан, а тоді скористався опосередкованою мовою й кількома евфемізмами, щоб пояснити, як ліворуч від вівтаря хтось приліпив до статуї Христа масивний глиняний фалос.

— Достатньо хворі речі? — запитав він наостанок.

Кріс помітила, що ясновидиця виглядала по-справжньому збентеженою, коли сказала:

— Ой, годі вже. Вибачте, що я почала розпитувати. Змінімо тему.

— Ні, мене це заінтригувало, — запротестувала Кріс.

— Так, звісно. Бо я великий інтриган, — пролунав чийсь голос.

Це був Даєр. Тримаючи в руках повну тарілку їжі, він урочисто проголосив:

— Дозвольте мені ще на хвилинку відлучитися, і я зараз повернуся. У нас тут з астронавтом виникла одна цікава ідея.

— Що саме? — поцікавився декан.

Відповідаючи, Даєр незворушно глянув на нього з-під своїх окулярів:

— Стати першим місіонером на Місяці.

Усі, крім самого Даєра, вибухнули реготом.

Комічний ефект підсилювався тим, що всі жарти він промовляв із непроникним обличчям.

— Ви якраз пасуєте за розмірами, — сказала місіс Перрін. — Вас спокійно зможуть розмістити в носовому конусі ракети.

— Ні, не мене, — з поважним виглядом виправив її молодий священик. — Я пробую пристроїти туди Емері, — сказав він деканові, а тоді пояснив усе жінкам: — Він відповідає в нашому кампусі за дисципліну. Там, нагорі, нікого немає, а це саме те, що йому подобається. Він полюбляє спокій.

Даєр і далі без тіні усмішки розшукав очима астронавта.

— Я перепрошую, — вибачився він і відійшов.

— Він мені подобається, — зізналася місіс Перрін.

— Мені теж, — погодилася Кріс. А тоді повернулася до декана. — Ви так і не сказали, що діється в тому будиночку, — нагадала вона йому. — Чи це велика таємниця? Хто той священик, якого я там часто бачу? Такий смаглявий? Схожий на боксера? Знаєте, кого я маю на увазі?

Декан кивнув, похиливши голову.

— Отець Каррас, — мовив він неголосно й сумно. Тоді поставив келих із вином і покрутив його за ніжку. — Бідолаха пережив учора тяжке потрясіння.

— О, а що сталося? — запитала Кріс.

— Померла його мати.

Кріс відчула дивовижну скорботу, сама не розуміючи чому.

— Ой, як жаль, — ледь чутно мовила вона.

— Він це взяв дуже близько до серця, — вів далі єзуїт. — Вона, здається, жила самотньо й лежала мертвою, мабуть, зо кілька днів, аж поки її знайшли.

— Ой, яке жахіття, — пробурмотіла місіс Перрін.

— І хто її знайшов? — запитала, спохмурнівши, Кріс.

— Управитель її будинку. Можливо, її б і досі не знайшли, якби не… Одним словом, сусіди почали скаржитися, що там безперервно працює радіо.

— Як сумно, — неголосно сказала Кріс.

— Вибачте, будь ласка, мадам.

Кріс подивилася на Карла. Він тримав тацю з лікерами й тоненькими елегантними келишками.

— Ага, постав це тут, Карле, так буде добре.

Кріс завжди сама подавала гостям лікери.

Вона відчувала, що це додає певної інтимності, якої б інакше забракло.

— Ну, почнімо, мабуть, із вас, — звернулася вона до декана й місіс Перрін. Обслужила їх, а тоді рушила далі кімнатою, приймаючи замовлення й пригощаючи гостей; коли ж обійшла всіх присутніх, дехто вже встиг поміняти розмовників, за винятком Даєра й астронавта, що, здається, відчували взаємну симпатію.

— Ні, якщо чесно, то я зовсім не священик, — почула Кріс, як із вельми серйозним виглядом промовляв Даєр, поклавши руку на плече астронавта, що аж заходився реготом. — Насправді я страшенно крутий рабин-авангардист.

Кріс саме обмінювалася спогадами про Москву з Клірі, коли з кухні долинув знайомий пронизливий і сердитий голос.

О Господи Ісусе! Берк!

Він покривав когось непристойними лайками.

Кріс перепросилася й квапливо рушила до кухні, де Карла агресивно атакував Деннінґз, тоді як Шерон робила марні спроби його вгамувати.

— Берку! — вигукнула Кріс. — Припини негайно!

Режисер і далі лютував, не звертаючи на неї уваги, кутики його губ пінилися слиною, тоді як Карл склав на грудях руки і з флегматичним виразом обличчя притулився до зливальниці, не кліпаючи очима й мовчки дивлячись на Деннінґза.

— Карле! — зронила Кріс. — Іди звідси, чуєш? Геть! Невже ти не бачиш, який він?

Але швейцарець не зрушив із місця, аж поки Кріс не почала силою штовхати його до дверей.

— Нацистська свиня-я-я! — гаркнув у спину Карлові Деннінґз, а тоді добродушно глянув на Кріс і лагідно запитав, потираючи руки: — То що там нині на десерт?

— Десерт?

Кріс легенько вдарила себе по чолу долонею.

— Ну, бо я ж голодний, — ображено заскиглив Деннінґз.

Кріс повернулася до Шерон і звеліла:

— Нагодуй його! Я мушу покласти в ліжко Реґану. І заради Бога, Берку, чи можеш ти нормально поводитися, чорт забирай? Там є священики!

Деннінґз звів докупи брови, а його очі раптово зблиснули непідробним інтересом.

— О, то ти теж це помітила? — запитав він без жодного лукавства.

Кріс звела голову, ледь чутно мовила:

— З мене досить! — і вийшла з кухні геть.

Вона спустилася до дитячої кімнати в підвалі, де Реґана провела цілий день, і застала її над «Дошкою Віджа». Донька була понура, неуважна, заглиблена у свої думки. «Ну, принаймні вона не надто збуджена», — зміркувала Кріс. Сподіваючись розважити її, Кріс повела дівчинку до вітальні й почала знайомити з гостями.

— Ой, яка ж вона солоденька! — вигукнула дружина сенатора.

Реґана поводилася з усіма на диво привітно, за винятком місіс Перрін, до якої ані озвалась, ані подала руки. Але ясновидиця перевела все на жарт:

— Знає, що я несправжня. — І підморгнула до Кріс. А потім із допитливим виглядом дослідниці схопила дівчинку за руку й легенько стиснула її, мовби намацуючи пульс. Реґана швидко випручалась і люто зиркнула на неї.

— Ой лишенько, вона, мабуть, дуже втомилася, — недбало мовила місіс Перрін, проте й далі з незрозумілою зацікавленістю спостерігала за Реґаною.

— Вона трохи нездужає, — вибачливо пробурмотіла Кріс. Тоді глянула на дочку. — Так, рибонько?

Дівчинка мовчала, втупившись у підлогу.

Реґану не встигли познайомити хіба що із сенатором і Робертом, сином місіс Перрін, але Кріс подумала, що краще дати їй спокій. Вона відпровадила доньку до ліжка й вклала в нього.

— Зможеш сама заснути? — запитала Кріс.

— Не знаю, — заспано відповіла Реґана. Вона повернулася на бік і задивилася з відсутнім виразом обличчя на стіну.

— Хочеш, щоб я тобі трохи почитала?

Заперечливе похитування головою.

— Ну добре. Спробуй заснути.

Кріс нахилилася й поцілувала доньку, а тоді рушила до дверей і клацнула вимикачем.

— Добраніч, дитинко.

Кріс уже виходила, коли Реґана ледь чутно покликала її:

— Мамо, що зі мною сталося? — У голосі її бринів розпач. І страх. На якусь мить Кріс розгубилася, але швидко опанувала себе.

— Я ж тобі вже казала, рибонько, це все нерви. Доведеться кілька тижнів повживати оці пілюлі, — і ти знову почуватимешся чудово. А тепер постарайся заснути, гаразд?

Жодної відповіді. Кріс зачекала.

— Гаразд? — перепитала вона.

— Гаразд, — прошепотіла Реґана.

Кріс раптом відчула, що шкіра в неї на руці взялася сиротами. Вона потерла руку й роззирнулася. «Боже мій, у кімнаті так зимно! Звідки цей протяг?»

Вона підійшла до вікна, перевірила, чи немає шпар. Та ні, усе гаразд. Повернулася до Реґани.

— Тобі не холодно, дитинко?

Мовчанка.

Кріс підійшла ближче до ліжка.

— Ти спиш? — прошепотіла вона.

Заплющені очі. Глибоке дихання.

Кріс навшпиньки вийшла з кімнати.

Вона почула спів у вітальні й, спустившись униз, утішено побачила, що отець Даєр грає на піаніно, а група гостей навколо нього весело співає. Коли вона зайшла, вони якраз закінчували «Коли ми зустрінемось знову».

Кріс рушила до них, але її перепинили сенатор із дружиною, що вже тримали в руках пальто й мали трохи роздратований вигляд.

— Ви вже так швидко йдете? — запитала Кріс.

— Вибачте, моя люба, це був чудовий вечір, — почав виправдовуватися сенатор. — Просто в бідної Марти розболілася голова.

— Ой, мені так прикро, але я жахливо почуваюся, — простогнала дружина сенатора. — Прошу нас вибачити, Кріс. Була дуже гарна вечірка.

— Мені справді шкода, що ви вже йдете, — сказала їм Кріс.

Проводжаючи пару до дверей, Кріс чула, як отець Даєр запитував гостей:

— Чи хтось знає слова пісні «Тепер шкодуєш ти, токійська трояндо»?

Коли вона верталася до вітальні, з кабінету тихенько вийшла Шерон.

— Де Берк? — запитала в неї Кріс.

— Там, — кивнула в бік кабінету Шерон. — Відсипається. І що тобі сказав сенатор? Сказав щось?

— Ні, вони просто пішли.

— Ну й добре.

— Що ти маєш на увазі, Шер? Що сталося?

— Ну, знаєш, Берк, — зітхнула Шерон. Стишивши голос, вона описала зустріч сенатора й Деннінґза, що мимохідь зауважив, що «в його джині плаває чиясь лобкова волосинка». А тоді він повернувся до жінки сенатора й додав трохи осудливим тоном: «Ніколи в житті такого не бачив! А ви?»

Кріс зойкнула, а тоді захихотіла, закотивши очі, а Шерон розповіла, як сенаторова збентежена реакція спровокувала Деннінґза на черговий екстравагантний вибрик, під час якого він висловив «безмежну вдячність» політикам за їхнє існування, бо, тільки порівнюючи з ними, можна «легко визначити справжніх державних діячів», а коли ображений сенатор відійшов геть із крижаним виразом обличчя, режисер обернувся до Шерон і гордо повідомив: «Ось бачиш? Я не лаявся. Ти ж погодишся, що я в цій ситуації поводився чемно?»

Кріс не стрималася від реготу.

— Ну гаразд, нехай проспиться. Але тобі краще побути трохи тут, бо ж раптом він прокинеться, — попросила вона. — Ти не заперечуєш?

— Ні, звісно, що ні.

У вітальні Мері Джо Перрін сиділа самотньо в куточку. Була замислена. І стурбована. Кріс хотіла була долучитися до неї, але змінила думку й рушила натомість до Даєра, що сидів за піаніно. Даєр урвав гру й звернувся до неї:

— Ну, люба господине, а чим розважити вас? Можемо запропонувати вам скидку на новену, дев’ятницю.

Кріс розсміялася разом з усіма присутніми.

— Я воліла б почути про те, що відбувається під час чорної меси, — сказала вона. — Отець Ваґнер казав, що ви в цьому ділі фахівець.

Гості біля піаніно заінтриговано принишкли.

— Та ні, який там фахівець, — сказав Даєр, легенько торкаючи клавіші. А чому це ви згадали чорну месу?

— Ну, просто хтось тут говорив про… ну, про те, що виявили недавно в церкві Святої Трійці, і…

— Маєте на увазі осквернення? — перебив її Даєр.

У розмову втрутився астронавт:

— Гей, чи хтось нам пояснить, про що тут ідеться? Нічого не розумію.

— Я теж, — додала Елен Клірі.

Даєр забрав руки з піаніно й подивився на них.

— Ну, у тій церкві знайшли певні сліди осквернення, — пояснив він.

— І що саме? — запитав астронавт.

— Не варто вдаватися в деталі, — порадив йому отець Даєр. — Скажімо, там були всілякі паскудства.

— Отець Ваґнер казав, що це, за вашими словами, скидалося на чорну месу, — підказала Кріс, — тому я й зацікавилася, що в таких випадках відбувається.

— Ой, та я й не так багато про це знаю, — сказав Даєр. — Якщо чесно, то найбільше я дізнався від іншого джеба в кампусі.

— А що таке «джеб»? — поцікавилася Кріс.

— Так називають єзуїтів. Отець Каррас, він справжній фахівець у таких речах.

Кріс раптом насторожилася.

— О, це той смаглявий священик зі Святої Трійці?

— Ви його знаєте? — запитав Даєр.

— Ні, просто чула, як про нього згадували, не більше.

— Здається, він написав колись на цю тему статтю. Таке собі психіатричне дослідження.

— Тобто? — перепитала Кріс.

— Що тобто?

— Ви хочете сказати, що він психіатр?

— Ну звісно. Вибачте мені. Я припускав, що ви це знаєте.

— Слухайте, та хтось мені розтлумачить, про що йдеться?! — почав добродушно вимагати астронавт. — Що справді відбувається на тих чорних месах?

Даєр знизав плечима.

— Скажімо, усілякі збочення. Блюзнірства. Непристойності. Зловісна пародія на месу, під час якої поклоняються не Богові, а сатані, приносячи інколи в жертву людей.

Елен Клірі викривила в посмішці вуста, похитала головою й відійшла геть, примовляючи:

— Це вже занадто моторошно для мене.

Кріс не звернула на неї уваги.

— Але як це можна знати? — спитала вона в молодого єзуїта. — Навіть якби такі речі, як чорна меса, й існували, хто розповідав би про те, що там діється?

— Ну, — сказав Даєр, — я припускаю, що здебільшого це вивідували в людей, яких упіймали й змусили зізнатися.

— Ой, та годі вам, — втрутився декан. Він щойно непомітно долучився до решти. — Ці зізнання, Джо, нічого не варті. Людей піддавали тортурам.

— Не всіх, тільки пихатих, — незворушно відповів Даєр.

Присутні нервово захихотіли. Декан звірився з годинником.

— Ну, мені вже час іти, — сказав він Кріс. — Маю о шостій відправити месу в капличці Далґрен.

— А я правлю музичну месу, — засяяв Даєр. Тут його очі приголомшено розширилися, побачивши щось за спиною Кріс, і він миттєво споважнів. — Здається, хтось до нас прийшов, місіс Макніл, — застеріг він, кивнувши в той бік головою.

Кріс озирнулася. І аж зойкнула, побачивши Реґану в нічній сорочці. Дівчинка стояла й мочилася просто на килим. Утупившись невидющими очима в астронавта, вона промовила дивним, наче чужим голосом:

— Ти скоро помреш там, нагорі.

— О Боже! — вигукнула Кріс, кинувшись до доньки. — О Боже, дитинко, що ти, що з тобою! Ходімо нагору!

Вона схопила Реґану за руку й потягла її геть, а тоді озирнулася на зблідлого астронавта.

— Мені так прикро! — почала вибачатися тремтячим голосом Кріс. — Вона нездужає. Їй, напевне, щось наснилося. Вона не тямить, що каже!

— Мабуть, нам краще піти, — почула вона, як звернувся до когось Даєр.

— Ні, ні, залишайтеся! — вигукнула Кріс. — Усе гаразд! Я зараз повернуся!

Кріс затрималася біля відчинених дверей до кухні й звеліла Віллі зайнятися килимом, поки ще можна вивести пляму, а тоді повела Реґану до ванної, помила її й перемінила нічну сорочку.

— Сонечку, чому ти це сказала? — запитувала Кріс, але Реґана немовби не розуміла її і, дивлячись відсутнім поглядом, бурмотіла якісь беззмістовні слова.

Як тільки Кріс уклала її до ліжка, Реґана заснула. Кріс зачекала, прислухаючись до її дихання, а тоді тихенько вийшла з кімнати.

Біля підніжжя сходів вона зустріла Шерон і молодого режисера другого підрозділу, що допомагали Деннінґзові вийти з кабінету. Вони вже викликали таксі й збиралися відпровадити його назад до апартаментів у готелі «Джорджтаун інн».

— Обережно з ним, — порадила Кріс, коли вони виходили з будинку, підтримуючи напівпритомного Деннінґза, що повис на них, тримаючись руками за плечі. Той пробурмотів:

— До сраки, — а тоді розчинився в тумані, де їх чекало таксі.

Кріс повернулася до вітальні, де їй почали спочувати гості, а вона стисло розповіла їм про Реґанину недугу. Коли вона згадала про стукіт та інші явища для «привертання уваги», ясновидиця пильно на неї подивилася. Кріс також поглянула на неї, очікуючи коментарів, але Перрін нічого не сказала, і Кріс розповідала далі.

— І часто вона ходить уві сні? — спитав Даєр.

— Ні, сьогодні вперше. Принаймні я це бачу вперше, тож думаю, що це пов’язано з її гіперактивністю. А ви як гадаєте?

— Ой, навіть не знаю, — сказав священик. — Я чув, що в період статевого дозрівання доволі часто трапляються випадки лунатизму, але… — Він знизав плечима, не закінчивши речення. — Не знаю. Вам, мабуть, краще порадитися з лікарем.

Упродовж цієї розмови місіс Перрін сиділа й мовчки спостерігала, як у каміні витанцьовували язики полум’я. Кріс помітила, що й астронавт також принишкло дивився у свій келих, лише вряди-годи демонструючи свою зацікавленість бесідою якимись нерозбірливими звуками. Цього року він мав летіти на Місяць.

— Ну, я все ж таки мушу відправити месу, — сказав декан і підвівся. Усі також почали збиратися додому, дякуючи за вечерю й гостину.

Виходячи, отець Даєр узяв Кріс за руку, зазирнув їй в очі й серйозним тоном запитав:

— А чи в якомусь із ваших фільмів не знайдеться ролі для священика-коротуна, що вміє грати на піаніно?

— Якщо й не знайдеться, отче, — засміялася Кріс, — то ми її для вас напишемо!

Вона щиросердно побажала йому доброї ночі.

Мері Джо Перрін із сином пішли останні. Кріс затримала їх біля дверей. У неї було таке відчуття, ніби ясновидиця щось знає, але приховує. Відтягуючи її відхід, Кріс поцікавилася, що та думає з приводу Реґаниного захоплення «Дошкою Віджа» та уявним капітаном Говді.

— Гадаєте, це може їй якось зашкодити? — спитала вона.

Не сподіваючись почути нічого серйозного, Кріс неабияк здивувалася, коли місіс Перрін спохмурніла й опустила очі. Тоді вона замислено ступила за поріг, де її вже чекав син.

Коли ж жінка нарешті підвела голову, її очі були в тіні.

— Я б забрала в неї ту гру, — сказала вона неголосно.

Тоді дала синові ключі від авта.

— Боббі, заведи машину, — попросила вона. — Хай розігріється.

Він узяв ключі, сором’язливо зізнався Кріс у своєму захопленні її грою в усіх фільмах, а тоді стрімко рушив до старого пошарпаного «мустанга», припаркованого трохи далі на вулиці.

Очі його матері були й далі в тіні.

— Не знаю, що ви про мене думаєте, — вимовила вона неголосно й повільно. — Багато хто пов’язує мене зі спіритизмом. Але вони помиляються. Я справді маю певний дар, — провадила вона, — але це не окультизм. І взагалі цей дар мені здається цілком природним. Я католичка й вірю, що ми перебуваємо у двох світах. Той, який ми усвідомлюємо і в якому стоїмо однією ногою, існує в часі, але вряди-годи таким ось дивачкам, як я, спалахує видіння другої ноги, що перебуває, мені здається, у вічності, поза часом, де майбутнє й минуле невіддільні від теперішнього. Тож інколи, коли я відчуваю поколювання в тій, другій нозі, мені, можливо, відкривається майбутнє. Хоча хтозна, — додала вона. — Можливо, і ні. — Вона стенула плечима. — Але то таке. А от щодо окультизму… — Вона витримала паузу, ретельно добираючи слова. — Це зовсім інша річ. Я цим не займаюся. Вважаю, що бавитися з цим небезпечно. А «Дошка Віджа» належить саме до таких забав.

Досі Кріс не сумнівалася, що ця жінка наділена здоровим глуздом. Але тепер щось у її поведінці починало викликати занепокоєння. Кріс намагалася розвіяти ці недобрі передчуття.

— Та що ви, Мері Джо, — усміхнулася вона. — Невже ви не знаєте, як діють ці «Дошки Віджа»? Тут просто пробуджується підсвідомість особи, що бере участь у грі, ото й тільки.

— Так, можливо, — відповіла Перрін. — Усе може бути. Можливо, це просто навіювання. Але в усіх цих історіях про сеанси, «Дошки Віджа»… в усьому, що я чула, Кріс… завжди йдеться про відчинення певних дверей. Я знаю, Кріс, що ви не вірите у світ духів. Але я вірю. І якщо я не помиляюся, цілком можливо, що міст між цими двома світами — те, про що ви щойно згадали, наша підсвідомість. Такі речі трапляються — це все, що я знаю. А ще, моя люба, мушу сказати, що по всьому світі психіатричні лікарні заповнені людьми, які бавилися з окультними речами.

— Та ну, Мері Джо, ви, мабуть, жартуєте. Хіба не так?

Запала тиша. А тоді з пітьми знову пролунав м’який голос:

— У Баварії в тисяча дев’ятсот двадцять першому році була одна родина. Я вже не пригадую прізвища, але складалася вона з одинадцяти душ. При бажанні це можна, певно, знайти в тодішніх газетах. Після спроби спіритичного сеансу за якийсь короткий час усі вони збожеволіли. Усі одинадцятеро. Вони почали палити все в домі, а коли покінчили з меблями, узялися до тримісячної дитини однієї з молодших дочок. Саме тоді вдерлися сусіди й зупинили їх. Усю родину, — закінчила вона, — відправили до божевільні.

— О Господи! — вигукнула Кріс, пригадавши капітана Говді. Тепер він уже не здавався невинною дитячою вигадкою. Невже це розумова хвороба? Щось таке. — Я знала, що її треба було відвести до психіатра!

— Ой, заради Бога! — мовила місіс Перрін, виходячи на світло. — Не зважайте на мене; послухайте, що скаже лікар. — Вона намагалася заспокоїти Кріс, але робила це не надто переконливо. — Я фахівець із майбутнього, — додала з усмішкою Перрін, — а в сьогоденному абсолютно безпорадна. — Вона почала нишпорити в сумочці. — Ну й де ж мої окуляри? Ось бачите? Я вже їх десь запроторила. Ага, ось вони де. — Вона намацала їх у кишені пальта. — Гарний будинок, — зауважила жінка, надівши окуляри й дивлячись на фасад будівлі. — Відчуваються тепло й затишок.

— Мені аж легше стало, — зронила Кріс. — Бо я вже очікувала почути від вас, що він населений привидами!

Місіс Перрін подивилася на неї без тіні усмішки.

— Чого б це я мала вам таке говорити? — спитала вона.

Кріс подумала про свою приятельку, відому акторку з Беверлі-Гіллз, що продала свій будинок тому, що там, за її твердженням, поселився полтергейст. Ледь усміхнувшись, Кріс знизала плечима.

— Не знаю, — мовила вона. — Це просто жарт.

— Це гарний, гостинний будинок, — сказала місіс Перрін рівним, заспокійливим тоном. — Я тут уже бувала, знаєте; багато разів.

— Справді?

— Так, його власником був мій товариш, морський адмірал. Він і тепер мені інколи пише. Його знову відправили в плавання, бідолаху. Навіть не знаю, чого мені більше бракує: його самого чи цього будинку. — Вона всміхнулася. — Але, можливо, ви ще колись мене запросите.

— Мері Джо, я була б рада ще раз вас запросити. Чесно. З вами так цікаво. Слухайте, подзвоніть мені. Наступного тижня, гаразд?

— Так, бо я б хотіла знати, як почуватиметься ваша донька.

— Маєте мій номер?

— Маю.

«У чому річ?» — подумала Кріс.

Щось ніби змінилося в голосі ясновидиці.

— Ну то на добраніч, — сказала місіс Перрін, — і ще раз вам дякую за чудовий вечір. — Кріс навіть не встигла відповісти, бо ясновидиця стрімко обернулася й попростувала вулицею.

Якусь хвилю Кріс дивилася їй услід, потім зачинила вхідні двері. На неї важко навалилася втома. «Оце тобі вечірка, — подумала вона, — нічого собі».

Вона зайшла до вітальні й зупинилася над Віллі, що стояла навколішках і намагалася стерти щіткою пляму від сечі на ворсистому килимі.

— Я вже давала оцет, — буркнула Віллі. — Двічі.

— Помагає?

— Можливо. Ще не знаю. Зараз побачимо.

— Спочатку треба, щоб висохло.

«Ага, просто геніально, нема слів. Геніальне зауваження. Чорти б тебе побрали, дитинко, іди мерщій до ліжка!»

— Облиш це все, Віллі. Лягай спати.

— Ні, я закінчу.

— Ну то гаразд. І дякую тобі. На добраніч.

— На добраніч, мадам.

Кріс почала втомлено підніматися сходами.

— До речі, Віллі, карі було чудове, — гукнула вона згори. — Усі були в захваті.

— Дякую, мадам.

Кріс зазирнула до Реґани й побачила, що вона й далі спить. Тоді згадала про «Дошку Віджа». Може, сховати її? Викинути геть? Ця Перрін аж занадто переймається такими речами. Хоча Кріс і розуміла, що уявний партнер не надто здорова, хвороблива річ. Так, варто, мабуть, таки позбутися дошки.

І все ж таки вона вагалася. Стоячи біля ліжка й дивлячись на Реґану, вона пригадала той випадок, коли дочці було три рочки й Говард одного вечора вирішив, що вона вже завелика для того, щоб і далі спати, тримаючи біля себе пляшечку зі смочком, до якої звикла. Того ж вечора він забрав її, і Реґана верещала до четвертої ранку, а тоді ще кілька днів билася в істериці. Кріс боялася подібної реакції й тепер. «Ліпше почекати, поки я поговорю з психіатром». Та й риталін, на її думку, ще не почав діяти, тому врешті-решт вона вирішила зачекати.

Прийшовши до своєї кімнати, Кріс стомлено лягла в ліжко й майже відразу заснула. Та раптом прокинулася від вереску Реґани:

— Мамо, прийди! Швидше прийди, я боюся!

— Іду, Реґ! Іду!

Кріс кинулася коридором до Реґаниної спальні. Схлипування. Плач. Рипіння пружин ліжка.

— Ой, дитинко моя, що з тобою? — вигукнула Кріс, увімкнувши світло.

Боже всемогутній!

Реґана лежала, випроставшись на спині, обличчя в неї було залите сльозами й викривлене з жаху, а руки вчепилися за краї вузенького ліжка.

— Мамо, чому воно трясеться? — ридала вона. — Зупини його! Ой, мені страшно! Зупини його! Мамочко, будь ласка, зупини його!

Матрац ліжка шалено трусився, підносячись угору й падаючи вниз.