Як короткий фатальний спалах від вибуху сонць, що лишає тьмяний слід в очах сліпого, початок того жахіття пройшов майже непомічено; у безумстві всього, що сталося потім, про нього, по суті, забули й ніяк не пов’язували із самим лихом. Важко про це судити.
Будинок здавали в оренду. То була цегляна, повита плющем колоніальна будівля в дільниці Джорджтаун у Вашинґтоні, округ Колумбія. Похмура. Компактна. На протилежному боці вулиці простяглося студентське містечко Джорджтаунського університету, позаду була набережна, що стрімко спускалася до ділової М-стрит, а далі текла річка Потомак.
У ніч проти першого квітня в будинку було тихо. Кріс Макніл сиділа в ліжку, переглядаючи свої репліки до кінознімання, що мало відбутися наступного дня. Реґана, її донька, спала у своїй кімнаті, а внизу, у кімнатці поруч із коморою, спала їхня прислуга, середніх літ подружжя Віллі та Карл. Приблизно о 12:25 ночі Кріс, спохмурнівши, відірвалася від свого сценарію. Їй почулося якесь постукування. Звуки були дивні. Приглушені. Глибокі. Ритмічні. Незрозумілий код, що його вистукував якийсь мрець.
Кумедно.
З хвилину вона прислухалася, потім спробувала не звертати уваги, але стукіт був такий настирливий, що заважав зосередитися. Кріс жбурнула сценарій на ліжко.
Господи, збожеволіти можна!
Вона встала, щоб усе з’ясувати.
Вийшла в передпокій, роздивилася навколо. Здавалося, звуки долинали зі спальні Реґани.
Що вона там робить?
Кріс рушила передпокоєм, і стукіт став раптом гучнішим і частішим, та коли вона штовхнула двері й увійшла до кімнати, він раптово припинився.
Що за чортівня?
Її одинадцятирічна красунька спала, міцно притулившись до великої іграшкової панди з круглими очима. Панда злиняла від років, від багатьох теплих вологих поцілунків.
Кріс тихенько підійшла до ліжка й нахилилася над ним.
— Реґ! Ти не спиш?
Спокійне дихання. Повільне. Глибоке.
Кріс розглянулася по кімнаті. Тьмяне світло з передпокою падало блідими смугами на малюнки Реґани, на її скульптурки, на іграшкових звірів.
Ну що ж, Реґ. Твоя матуся пошилася в дурні. Можеш тепер привітати її з першим квітня!
І все-таки Кріс знала, що це зовсім не схоже на Реґану. Дівчинка мала боязку й невпевнену вдачу. Хто ж тоді пожартував? Її напівсонний мозок, що підсилив ледь чутний шурхіт у нагрівальних чи водопровідних трубах? Колись у горах Бутану вона годинами спостерігала за буддистським ченцем, що медитував, сидячи навпочіпки на землі.
Урешті-решт їй здалося, ніби вона побачила, як той левітує, хоча пізніше, переповідаючи будь-кому цю історію, незмінно додавала слово «можливо». Отож можливо, що й тепер її мозок, цей невтомний казкар, вигадав чергову ілюзію, цього разу звукову.
Дурниці! Я ж це справді чула!
Раптом вона глянула на стелю.
Он воно звідки! Легеньке шарудіння.
Щури на горищі, ото й тільки! Щури!
Вона зітхнула. Так воно і є. Довгі хвости. Шурх, шурх. Вона відчула дивну полегкість. А потім здригнулася від холоду. Кімната. Вона була крижана.
Кріс підійшла до вікна й перевірила його. Зачинене. Помацала радіатор. Гарячий.
Та що ж це таке?
Здивована, вона рушила до ліжка й доторкнулася рукою до Реґаниної щоки. Щока була гладенька й ледь спітніла.
Мабуть, я захворіла!
Кріс глянула на доньку, на її кирпатий носик і вкрите ластовинням личко, швидко нахилилася над ліжком і ніжно поцілувала її в щоку.
— Я дуже тебе люблю, — прошепотіла вона, а тоді повернулась у свою кімнату, до ліжка й до сценарію.
Якийсь час вивчала його. Це мала бути перероблена версія музичної комедії «Містер Сміт вирушає до Вашинґтона». Додали сюжет, пов’язаний зі студентськими заворушеннями. Кріс була в головній ролі. Вона грала вчительку психології, що стала на бік бунтівників. І це її бісило. «Ця сцена провальна! — подумала вона. — Це примітив!» Своїм нехай і не надто вишколеним розумом вона просто не сприймала на віру лозунги і, мов цікава сорока, постійно намагалася додзьобатися крізь багатослівне словоблуддя до блискіток прихованих фактів. Тому й у цьому бунті вона не вбачала жодного сенсу. «Чому це так? — дивувалася вона. — Конфлікт поколінь? Дурниці. Мені ж тридцять три. Просто це примітив, ось і все, це!.. Вгамуйся. Ще тільки тиждень».
Вони вже завершили студійне знімання в Голлівуді, тож залишилося відзняти лише кілька натурних сцен у студентському містечку Джорджтаунського університету, починаючи від завтра.
Важкі повіки. Її вже хилило на сон. Наступна сторінка була химерно подерта. Її режисер — британець Берк Деннінґз. Коли він ставав особливо напруженим, то відривав тремтячими пальцями вузеньку смужечку тієї сторінки сценарію, що траплялася йому під руки, а тоді поволі її жував, сантиметр за сантиметром, аж поки вона вся не опинялася в його роті мокрою паперовою кулькою.
«Шалений Берк», — подумала Кріс.
Вона позіхнула, прикриваючи рота, а тоді з усмішкою поглянула збоку на сторінки сценарію. Вони були погризені. Їй пригадалися щури. «Ті малі байстрюки явно мають почуття ритму», — подумала вона. Вирішила не забути сказати зранку Карлові, щоб той поставив пастки.
Її пальці розм’якли. Сценарій почав вислизати з-під них. Вона випустила його з рук. «Примітив, — подумала вона. — Примітив». Намацала рукою вимикач світла. Ось. Вона зітхнула і якийсь час лежала нерухомо, майже засинаючи; а тоді ліниво скинула ногою із себе ковдру.
Надто гаряче! Збіса гаряче! Знову подумала про незвичну холоднечу в Реґаниній спальні, а тоді в мозку промайнули спогади про роботу в одному фільмі з Едвардом Ґ. Робінсоном, легендарною зіркою гангстерських стрічок 40-х років, коли ніяк не могла зрозуміти, чому під час кожної сцени, у якій вони знімалися разом, вона починала тремтіти від холоду, аж поки збагнула, що підступний старий ветеран завжди примудрявся заступати собою світильники, що мали освітлювати й зігрівати її. Вона легенько усміхнулася, а віконні шибки тим часом почали вже вкриватися імлистою росою. Кріс спала. Їй снилася смерть у всіх моторошних подробицях, смерть, про яку ще ніхто й не чув; щось дзвеніло, вона задихалася, розчинялася, зникала в порожнечі, а в голові снувалося: мене не стане, я помру, мене не буде навіки-віків, ой, татку, не дай їм, ой, не дай їм зробити це, не дай мені зникнути навіки — і вона танула, розмотувалася, а навколо все дзвеніло, дзвені…
Телефон!
Вона підскочила, схопила трубку, серце гупало в грудях, а в шлунку була порожнеча; невагоме нутро й дзвінок телефона.
Дзвонив помічник режисера.
— Рівно о шостій у гримі, золотце.
— Гаразд.
— Як самопочуття?
— Так, ніби щойно лягла.
Помічник реготнув.
— До зустрічі.
— Ага, добре.
Кріс поклала трубку. Ще кілька хвилин посиділа нерухомо, пригадуючи сон. Сон? Скоріше думка в напівпробудженні: така жахлива ясність. Відблиск черепа. Небуття. Невідворотність. Вона б не могла такого уявити.
Боже, цього не може бути!
Вона пригнічено схилила голову.
Але ж це є.
Вона почовгала у ванну, накинула на себе халата, а тоді швиденько збігла вниз старенькими сосновими сходами туди, де тривало життя й на кухні шкварчав бекон.
— А, доброго ранку, місіс Макніл!
Сива й виснажена Віллі із синіми мішками під очима витискала сік із помаранчів. Відчутний акцент. Швейцарський. Як і в Карла. Вона витерла паперовим рушничком руки й рушила до плити.
— Я сама, Віллі. — Кріс, як завжди, чутлива, помітила втомлений вигляд прислуги, і коли Віллі з бурчанням повернулася назад до зливальниці, актриса налила собі кави, а тоді сіла за обідній стіл і, дивлячись на свою тарілку, лагідно всміхнулася, побачивши на її білому тлі яскраво-червону троянду. Реґана. Моє ангелятко. Нерідко, коли Кріс допізна працювала, Реґана тихенько вислизала зранку з ліжечка, щоб прийти на кухню й покласти квітку на порожню мамину тарілку, а тоді навпомацки, з напівзаплющеними очима верталася назад і знову засинала. Кріс сумовито похитала головою, пригадавши, що мала намір назвати її Ґонерільєю[2]. Справді. Якраз. Що може бути гірше. Кріс ледь помітно всміхнулася, згадавши про це. Вона відсьорбнула ковточок кави, а коли знову звернула увагу на троянду, на її обличчі з’явився сумовитий вираз, а зелені очі вповилися журбою. Син. Джеймі. Він помер дуже давно, коли йому було три рочки, а молоденька й нікому не відома Кріс брала участь у бродвейських мюзиклах, співаючи в хорі. Вона тоді заприсяглася ніколи більше ні до кого не прив’язуватися так, як це було з Джеймі; і як було з його батьком Говардом Макнілом. А коли її сон про смерть розчинився у випарах гарячої чорної кави, вона відволіклася від троянди й своїх думок на сік, що його принесла й поставила перед нею Віллі.
Кріс пригадалися щури.
— А де Карл?
— Я тут, мадам!
Він гнучко, мов кіт, проліз у двері, що вели до комори. Мав владний, але й поштивий вигляд, а до підборіддя, там, де він порізався, голячись, притискав клаптик паперової серветки.
— Так? — М’язистий і високий, він зупинився біля столу, демонструючи блискучі очі, яструбиний ніс і лису голову.
— Чуєш, Карле, у нас на горищі завелися щури. Треба поставити пастки.
— Там є щури?
— Ну, я ж сказала.
— Але горище чисте.
— Ну, значить, у нас охайні щури!
— Щурів немає.
— Карле, я чула їх уночі.
— Може, це труби, — припустив Карл, — може, дошки.
— Може, щури! Може, купи ті кляті пастки й перестань сперечатися?
Швидко відходячи, Карл сказав:
— Так! Я вже йду!
— Ні, Карле, не вже! Крамниці ще замкнені!
— Вони замкнені! — докірливо гукнула йому вслід Віллі.
Але він уже зник.
Кріс і Віллі обмінялися поглядами, а тоді Віллі, хитаючи головою, знову зайнялася беконом. Кріс поволі пила каву. «Дивний. Дивний чоловік», — подумала вона. Працьовитий, як і Віллі, відданий, скромний. І все ж таки щось у ньому її бентежило. Що це було? Якась зарозумілість? Ні. Щось інше. Не могла цього визначити. Вони прислуговували їй ось уже майже шість років, але Карл і далі був загадковою маскою — нерозгаданим ієрогліфом, що розмовляв, дихав і виконував її доручення на своїх ногах-хідлях. Але за тією маскою щось рухалося; вона майже чула, як там сумлінно клацають якісь коліщатка. Парадні двері рипнули й зачинилися.
— Вони замкнені, — пробурмотіла Віллі.
Кріс покуштувала бекон, а тоді повернулася до спальні й перебралася там у светр і спідницю. Зиркнувши в дзеркало, вона придивилася до свого короткого рудого волосся, вічно розкуйовдженого, і до ластовиння на мініатюрному чистенькому личку, а тоді скосила очі й мовила з ідіотською усмішкою:
— О, привіт, чарівна сусідочко! Чи можу я порозмовляти з твоїм чоловіком? Коханцем? Сутенером? О, твій сутенер у богадільні? Тяжко! — Вона висолопила сама собі язика. Тоді схилила голову. — О Боже, що за життя! — Узяла коробку з перукою, попленталася сходами вниз і вийшла на обсаджену деревами вулицю.
На якусь мить зупинилася біля будинку, вдихаючи обнадійливу свіжість ранкового повітря, вбираючи приглушені звуки життя, що пробуджується. Задумливо глянула праворуч, де відразу за будинком стрімко спускалися до М-стрит старі кам’яні сходи, а трохи поодалік бовваніли старовинні цегляні вежі в стилі рококо й середземноморська дахівка верхнього входу до колишнього трамвайного депо. «Кумедно. Кумедна околиця, — подумалось їй. — Чорт забирай, чому б мені тут не залишитися? Купити дім? Почати нормальне життя?» Пролунало лунке глибоке бамкання годинника на вежі Джорджтаунського університету. Цей меланхолійний передзвін відбився від мерехтливої й рудуватої поверхні річки, сягнувши змореного серця актриси. Вона рушила до своєї роботи, до цього примарного фарсу й солом’яного опудала, що імітує древній тлін.
Коли зайшла в головні ворота студентського містечка, її депресія почала зникати, особливо коли вона побачила низку трейлерів-убиралень, розташованих уздовж проїзду біля південного муру, а вже о восьмій ранку, коли почалося перше знімання, цілком себе опанувала й засперечалася з приводу сценарію.
— Гей, Берку? Ти тільки поглянь на це ідіотство, га?
— О, то в тебе є сценарій, бачу! Як гарно! — Режисер Берк Деннінґз, підтягнутий і пустотливий, чиє ліве око сіпалося й каверзно виблискувало, вправно, мов хірург скальпелем, відтяв тремтячими пальцями вузесеньку смужку паперу з аркуша її сценарію й крякнув: — Мушу трошки перекусити.
Вони стояли на еспланаді перед головним адміністративним корпусом університету, оточені статистами, акторами й знімальною групою, а на галявині довкола виднілися поодинокі глядачі, здебільшого студенти єзуїтського факультету. Знуджений оператор переглядав «Дейлі вераєті», а Деннінґз, хихочучи, закинув собі до рота папір, дихнувши ледь чутним перегаром від першого ранкового джину.
— О так, я страшенно радий, що тобі дали сценарій!
Лукавий худорлявий чолов’яга віком п’ятдесяти з гаком років, він розмовляв із таким виразним і симпатичним британським акцентом, що навіть найвульгарніші непристойності звучали в його вустах елегантно, а коли напивався, завжди виглядало, ніби він ось-ось розрегочеться. Він постійно мусив стримуватися, що давалося йому нелегко.
— Ну, а тепер скажи мені, кицюню. Що сталося? Що там не так?
У сцені, про яку йшлося в сценарії, декан міфічного коледжу мав переконувати зібраних там студентів відмовитися від сидячого страйку, яким вони погрожували. Кріс мала тоді вибігти сходами на еспланаду, вирвати з рук декана мегафон, а тоді показати на адміністративну будівлю й прокричати: «Знесемо її геть!»
— Це не має жодного сенсу, — поскаржилася йому Кріс.
— Ну, а мені тут усе цілком ясно, — збрехав Деннінґз.
— О, справді? Ну, то поясни мені, Беркі-Шмеркі. Якого біса вони мають зносити будівлю? Заради чого? Можеш мені розтлумачити?
— Ти з мене глузуєш?
— Ні, я запитую «заради чого»?
— Бо вона там є, кохана!
— У сценарії?
— Ні, на землі!
— Ой, та облиш, Берку, це не моя героїня. Це зовсім не властиве її вдачі. Вона б цього не зробила.
— Зробила б.
— Ні, не зробила б.
— То що, викличемо сценариста? Здається, він у Парижі!
— Ховається?
— Трахається!
Він вимовив це слово з бездоганною дикцією, а його лисячі очі зблиснули на пухкому, мов тісто, обличчі, тоді як слово стрімко злетіло аж до самих готичних шпилів. Кріс впала йому на плечі, розслабившись і регочучи.
— Ой, Берку, ти просто неможливий, чорт забери!
— Так. — Він це виголосив, мов Цезар, що скромно підтверджує вісті про свою потрійну відмову від корони. — Ну, а тепер до роботи?
Кріс його не чула. Перевіряючи, чи хтось почув непристойність, вона зиркнула потайно й сором’язливо на єзуїта, якому було років сорок і який стояв серед інших глядачів. Він мав темне зашкарубле обличчя. Мов у боксера. З різкими рисами. Очі були якісь сумні, зажурені, та водночас у його погляді було щось тепле й заспокійливе, коли він, усміхаючись, поглянув на неї й кивнув головою. Він усе почув. Зиркнув на годинника й пішов собі геть.
— То що, починаємо?
Кріс розгублено озирнулася.
— Так, Берку, звичайно. Починаємо.
— Дякувати небесам.
— Ні, зачекай!
— О Господи Ісусе!
Їй не подобалася кінцівка сцени. Вона відчувала, що кульмінація досягалася її реплікою, тож не було потреби після цього ще й заскакувати у двері будівлі.
— Це нічого не додає, — поскаржилася Кріс. — Якесь безглуздя.
— Так, кохана, звісно, — щиро погодився Берк. — Але на цьому наполягає монтажер, — додав він, — ось і все. Розумієш?
— Ні.
— Звісно, що ні, моя люба, бо ти маєш цілковиту рацію, це справжнє безглуздя. Але розумієш, у зв’язку з тим, що наступна сцена, — Деннінґз захихотів, — ну, вона починається з того, що Джед виходить із дверей, монтажер переконаний, що фільм здобуде номінацію, якщо попередня сцена закінчиться тим, що ти в ці двері заходиш.
— Ти що, жартуєш?
— Ой, та я погоджуюся з тобою, кохана. Це просто маразм, блювати хочеться! Але просто відзнімімо це, а тоді, повір мені, я виріжу цю сцену з кінцевої версії. Мені буде її ще смачніше пожувати.
Кріс розсміялася. І погодилася. Берк зиркнув на монтажера, що відзначався егоїстичним характером і полюбляв марнувати час на зайві суперечки. Той щось діловито погоджував з оператором. Режисер полегшено зітхнув.
Кріс дивилася на Деннінґза, що смачно вилаяв якогось нещасного асистента, а тоді аж розквітнув від задоволення. Він просто насолоджувався своєю ексцентричністю. Але Кріс також знала, що, напиваючись до певної стадії, він міг раптом вибухати безпричинною люттю, а якщо це ставалося о третій або четвертій ранку, то нерідко дзвонив високопоставленим особам і брутально ображав їх, користуючись дріб’язковими зачіпками. Кріс пригадала одного шефа студії, чия провина полягала в тому, що він під час перегляду тихенько зауважив, ніби манжети Деннінґзової сорочки трохи обтріпалися, спонукавши режисера розбудити його десь близько третьої ранку, обізвавши «пиздуватим хамлом», чий батько, засновник студії, був «стовідсотковим психопатом», який «постійно обмацував Джуді Ґарленд» під час знімання «Чарівника країни Оз», а тоді наступного дня Берк удавав амнезію й ледь помітно світився від утіхи, коли ті, кого він образив, описували детально, як саме він це зробив. Хоча, якщо це йому пасувало, Деннінґз не приховував того, що добре все пам’ятає. Кріс усміхнулася й похитала головою, пригадавши, як він одного разу, перебравши джину, розгромив декілька студійних павільйонів, охоплений безрозсудною люттю, а тоді пізніше, коли виробничий директор студії пред’явив йому детальний рахунок і полароїдні фотографії пошкоджень, він лукаво назвав їх «явними підробками», бо «збитки були набагато, незмірно гірші». Кріс вірила не в те, що він був алкоголік або навіть безнадійний пияк, а швидше в те, що він пив і так скандально поводився, бо цього від нього й очікували: він так підтримував свій власний міф.
«Ну й добре, — подумала вона, — можливо, це таке своєрідне безсмертя».
Вона озирнулася, дивлячись на єзуїта, що всміхнувся, коли Берк видав свою непристойність. Той віддалявся, зажурено похиливши голову, самотня чорна хмара в пошуках дощу. Їй ніколи не подобалися священнослужителі. Такі самовпевнені. Такі заспокоєні. Але оцей…
— Готова, Кріс?
— Готова.
— Гаразд, повна тиша! — вигукнув помічник режисера.
— Починаємо, — розпорядився Берк.
— Починаємо!
— Камера!
— Мотор!
Кріс збігла вгору сходами під підбадьорливі вигуки статистів, а Деннінґз дивився на неї, уявляючи, про що вона зараз думає. Вона занадто швидко припинила суперечку. Він багатозначно глянув на відповідального за діалоги, що хутко й слухняно підбіг до нього, пропонуючи розгорнутий сценарій, немов перестарілий прислужник вівтаря, що подає священикові молитовник під час урочистої відправи.
Сонце періодично ще вигулькувало, але вже о четвертій дня чорні й густі хмари цілком затягли потемніле небо.
— Берку, ми губимо світло, — стурбовано зазначив помічник режисера.
— Так, воно згасає в цілому довбаному світі.
За вказівкою Деннінґза помічник директора розпустив усю групу до наступного дня, і Кріс тепер прямувала додому, дивлячись на тротуар і відчуваючи страшну втому. На розі Тридцять шостої та О-стрит вона зупинилася, щоб дати автограф підстаркуватому італійцеві-бакалійнику, який привітав її з дверей своєї крамнички. Вона написала «З найкращими побажаннями» і підписалася на брунатному паперовому мішечку. Чекаючи, поки промине авто, щоб перетнути Н-стрит, поглянула на католицьку церкву з другого боку вулиці. Святого того-чи-іншого. Укомплектовану єзуїтами. Вона чула, що Джон Кеннеді брав тут шлюб із Джекі й відвідував богослужіння. Вона спробувала уявити собі це: Джон Ф. Кеннеді серед жертовних свічок і побожних зморшкуватих жінок; Джон Ф. Кеннеді з похиленою в молитві головою; вірую… розрядка з росіянами; вірую, вірую… «Аполлон-4» серед шарудіння чоток; вірую у воскресіння й вічне життя…
Ось. Ось воно. Найсуттєвіше.
Кріс дивилася, як бруківкою прогуркотіла вантажівка з пивом «Ґюнтер», видзвонюючи теплими, тремтливими, вологими обіцянками.
Вона перейшла дорогу, а коли спускалася О-стрит повз корпус школи Святої Трійці, її обігнав, тримаючи руки в кишенях нейлонової штормівки, якийсь священик. Молодий. Дуже збуджений. Зарослий щетиною. Трохи далі він завернув праворуч у перехід, що вів у подвір’я за церквою.
Кріс зупинилася біля переходу, з цікавістю стежачи за священиком. Він, здається, прямував до якогось білого будиночка. Зі скрипом прочинилися старенькі двері з екраном-сіткою, з яких з’явився ще один священик. Той коротко кивнув молодикові й, опустивши очі, швидко рушив до церковних дверей. І знову хтось штовхнув зсередини двері будиночка. Ще один священик. Він був схожий… Гей, це ж він! Так, той, що всміхнувся, коли Берк сказав «трахається»! Тільки тепер він мав серйозний вигляд і мовчки привітав новоприбулого, поклавши руку на плече лагідним, дещо батьківським жестом, і припровадив його всередину. Двері поволі зачинилися, ледь чутно рипнувши.
Кріс задивилася на свої туфлі. Була спантеличена. Що відбувається? Цікаво, може, єзуїти пішли до сповіді?
Легенький гуркіт грому. Вона глянула на небо. Чи буде дощ?.. Воскресіння й вічне життя…
Так. Так, звісно. Наступний вівторок. Удалині зблиснула блискавка. Не дзвони нам, дитино, ми самі тобі подзвонимо.
Вона підняла комір пальта й поволі рушила далі.
Мала надію, що почнеться злива.
За якусь хвилину була вже вдома. Пішла до ванної, тоді зазирнула в кухню.
— Ну як там, Кріс?
За столом сиділа гарненька білявка років двадцяти з чимось. Шерон Спенсер з Орегону. Останні три роки вона була репетиторкою Реґани й секретаркою Кріс.
— Та все як завжди. — Кріс підійшла до столу й взялася переглядати пошту. — Є щось цікаве?
— Хочеш наступного тижня піти на вечерю в Білий дім?
— Ой, навіть не знаю. А що там робити?
— Об’їстися солодощами, щоб аж знудило.
— А де Реґ?
— У дитячій кімнаті.
— Що робить?
— Ліпить. Здається, пташку. Для тебе.
— Саме те, що мені потрібно, — пробурмотіла Кріс. Вона підійшла до плити й налила собі в чашку гарячої кави. — Щодо тої вечері — це був жарт?
— Ні, звісно, — відповіла Шерон. — Це в четвер.
— Багато запрошених?
— Ні, здається, п’ятеро чи шестеро.
— Овва!
Це її приємно втішило, хоч і не здивувало. Усі до неї тягнулися: таксисти, поети, професори, королі. І що їх так приваблювало в ній? Життєрадісність?
Кріс сіла до столу.
— Як іде навчання?
Шерон, спохмурнівши, запалила сигарету.
— Знову труднощі з математикою.
— Он як? Дивно.
— Сама знаю, це ж її улюблений предмет.
— Так, але ота «нова математика»… Боже, я б не змогла навіть наміняти дрібняків на автобус, якби…
— Привіт, ма!
Реґана підстрибцем убігла у двері й простягла до матері худенькі рученята. Руді кіски. Ніжне, ясне личко, укрите ластовинням.
— Привіт, жабко! — Аж сяючи, Кріс схопила дівчинку в обійми, стиснула й палко поцілувала в рожеву щічку, не в змозі стримати бурхливий потік своєї любові. — Цьом-цьом-цьом! — Нові й нові цілунки. Тоді відхилила Реґану від себе й почала нетерпляче розглядати її личко. — То що ти сьогодні робила? Щось цікаве?
— А, різні речі.
— Ну, а що саме? Щось добре? Га?
— Ой, дай згадаю. — Притиснувши коліна до материних, дівчинка легенько похитувалася назад і вперед. — Ну, по-перше, я вчилася.
— Угу.
— І малювала.
— А що малювала?
— Ну, квіти, ти ж знаєш. Стокротки? Тільки рожеві. А потім… ага! Коника! — Вона раптом розхвилювалася, очі її розширилися. — У того чоловіка, знаєш, там унизу, на річці, був коник. Ми собі йшли, чуєш, мамо, а тут з’явився цей коник, такий гарненький! Ой, мамо, ти б його побачила! І той чоловік дозволив мені на нього сісти! Справді! Ну, десь на хвилиночку!
Кріс, розвеселившись, непомітно підморгнула до Шерон.
— Той самий? — запитала вона, вигнувши брову. Переїхавши до Вашинґтона на період фільмування, білява секретарка, що практично вже стала членом родини, жила разом із ними в будинку, займаючи вільну спальню нагорі. Аж поки не зустріла «вершника» із сусідньої стайні, після чого Кріс вирішила, що їй потрібне окреме житло, і переселила Шерон в апартаменти в дорогому готелі, наполігши на тому, що сама за це сплачуватиме.
— Так, той самий, — відповіла з усмішкою Шерон.
— І це був сірий коник, — додала Реґана. — Мамо, а ми можемо купити коника? Тобто чи могли б ми?
— Побачимо, дитинко.
— Коли я його матиму?
— Побачимо. А де та пташка, яку ти виліпила?
Спочатку Реґана мала спантеличений вигляд, а тоді повернулася до Шерон і з сором’язливим докором вишкірила до неї свої зубки з брекетами.
— Це ви сказали! — вигукнула вона, а тоді поглянула на маму й захихотіла. — Це мала бути несподіванка.
— Тобто?..
— З таким довгим смішним дзьобиком, як ти й хотіла!
— Ой, Реґ, ти така солоденька. А можна побачити?
— Ні, бо я ще маю її розфарбувати. Коли вечеря, мамо?
— Зголодніла?
— Вмираю з голоду.
— Отакої, та ще ж навіть п’ятої немає. Коли був обід? — запитала в Шерон Кріс.
— Десь близько дванадцятої, — відповіла Шерон.
— А коли повертаються Віллі й Карл?
Кріс відпустила їх до вечора.
— Здається, о сьомій, — припустила Шерон.
— Ма, може, підемо в «Гот шопп»? — попрохала Реґана. — Будь ласка?
Кріс узяла доньку за руку, ніжно всміхнулася й поцілувала її, а тоді сказала:
— Біжи нагору, вдягнись, і вирушимо в ресторан.
— Ой, я так люблю тебе!
Реґана вибігла за двері.
— Сонечку, вдягни нову сукенку! — гукнула їй услід Кріс.
— Ти не хотіла б знову стати одинадцятирічною? — поцікавилася Шерон.
— Не знаю.
Кріс знов узяла пошту, почала байдуже перебирати листи з компліментами.
— Зі своїми теперішніми мізками? І всіма спогадами?
— Звісно.
— Ніколи.
— Добре подумай.
Кріс облишила листи й узяла сценарій, до якого був акуратно прикріплений супровідний лист від її агента Едварда Джарріса.
— Здається, я казала їм не присилати поки що сценаріїв.
— Раджу прочитати, — сказала Шерон.
— О, справді?
— Так, я зранку переглянула.
— Досить добрий?
— Чудовий, як на мене.
— І я мушу грати роль черниці, що виявляється лесбіянкою, так?
— Ні, тобі нікого не доведеться грати.
— Чорт, фільми стають дедалі кращими! Що ти таке плетеш, Шерон? І чого так шкіришся?
— Вони хочуть, щоб ти була режисером, — спокійно видихнула Шерон разом із димом своєї сигарети.
— Що?
— Прочитай листа.
— О Боже, Шер, ти жартуєш!
Кріс схопила листа, вихоплюючи голодними очима окремі слова: «…новий сценарій… триптих… студія хоче запросити сера Стівена Мура… на роль, за умови, що…»
— Я поставлю цю частину фільму!
Кріс змахнула руками й пронизливо й хрипко скрикнула на радощах. Тоді притулила руками листа до грудей.
— Ой, Стіве, ангеле мій, ти не забув!
Знімання в Африці, вони п’ють, сидячи на складаних стільцях, і дивляться на золотисто-червоний захід сонця. «Ой, уся наша професія коту під хвіст. Акторам тут нічого робити, Стіве!» — «Ну, а мені подобається». — «Це все лайно! Знаєш, що важливе в цьому бізнесі? Режисура. Тільки тоді ти щось робиш, щось власне, тобто таке, що має своє життя!» — «Ну, то роби це, кохана! Роби!» — «Ой, та я намагалася, Стіве. Я намагалася, але нікому це не потрібно». — «Чому так?» — «Ой, та перестань, ти й сам знаєш чому: вони не вірять, що я на це здатна». — «Я думаю, що здатна».
Тепла усмішка. Теплі спогади. Любий Стіве…
— Ма, я не можу знайти сукні! — гукнула Реґана зі сходів.
— У шафі! — відповіла Кріс.
— Я там дивилася!
— Зараз прийду! — гукнула Кріс. Вона погортала сторінки сценарію, а тоді її погляд зів’яв і вона пробурмотіла: — Мабуть, це чергове лайно.
— Ой, я так не думаю, Кріс! Ні! Я справді гадаю, що це добра річ!
— Ну так, ти ще думала, що фільму «Психо» бракує закадрового сміху.
— Мамо?
— Уже йду!
— Маєш нині побачення, Шер?
— Так.
Кріс показала на пошту.
— Можеш тоді йти. А це все залагодимо зранку.
Шерон підвелася.
— Ой, ні, зачекай, — змінила думку Кріс. — Вибач, але одного листа треба відправити ще сьогодні.
— О, гаразд. — Шерон дістала блокнота.
Нетерпляче скиглення:
— Мамо-о-о-о-о-о!
Кріс зітхнула, підвелася й мовила:
— Зараз повернуся, — але тоді завагалася, помітивши, як Шерон зиркнула на годинника. — Що таке? — запитала Кріс.
— Ой, та мені час медитувати, Кріс.
Кріс пильно й трохи роздратовано глянула на неї. Упродовж останніх шести місяців вона бачила, як її секретарка перетворюється на «шукачку спокою». Це все почалося в Лос-Анджелесі із самогіпнозу, що згодом поступився місцем буддистським наспівуванням. Ті кілька останніх тижнів, коли Шерон ще мешкала в кімнаті нагорі, весь дім був просякнутий фіміамом, а монотонне бубоніння мантри «Нам мйохо ренґе кйо» («Розумієш, Кріс, варто лише це наспівувати, лише це, і здійсняться всі твої бажання, отримаєш усе, що захочеш…») лунало в найнесподіваніші й найнесвоєчасніші години, зазвичай саме тоді, коли Кріс намагалася запам’ятати свої репліки.
— Ти можеш увімкнути телевізора, — великодушно порадила в одному з таких випадків Шерон своїй роботодавиці. — Мені не заважає. Я можу наспівувати, не звертаючи уваги на будь-який шум.
А тепер настала черга трансцендентальної медитації.
— Ти справді думаєш, що це тобі якось допоможе, Шер?
— Це мені дає душевний спокій, — відповіла Шерон.
— Ясно, — невиразно буркнула Кріс, а тоді рушила геть, бурмочучи «Нам мйохо ренґе кйо».
— Повторюй це хвилин п’ятнадцять-двадцять, — гукнула їй услід Шерон. — Можливо, тобі цього буде досить.
Кріс зупинилася, замислившись над якомога стриманішою відповіддю. Та врешті-решт облишила цю затію. Піднялась у спальню Реґани й там одразу попрямувала до шафи. Реґана стояла посеред кімнати, дивлячись у стелю.
— Що там таке? — запитала Кріс, шукаючи в шафі сукенку. Вона була бавовняна, блакитна. Кріс купила її тиждень тому й начебто повісила в цю шафу.
— Якісь дивні звуки, — відказала Реґана.
— Ага, я знаю. У нас там з’явилися друзі.
Реґана подивилася на неї.
— Як це?
— Білки, сонечку, білки на горищі. — Донька була гидлива й боялася щурів. Навіть мишка могла її злякати.
Пошуки сукні виявилися марними.
— Бачиш, мамо, її тут немає.
— Та бачу. Може, Віллі забрала її разом із брудною білизною.
— Вона зникла.
— Ага, ну то надягни матроску. Вона теж гарна.
Подивившись на денному сеансі в артгаусному кінотеатрі в Джорджтауні «Крихітку Віллі Вінкі» за участю Ширлі Темпл, вони перетнули річку мостом Кі-бридж і завітали вже в Росслин, штат Вірджинія, у ресторан «Гот шопп», де Кріс з’їла салат, а Реґана — суп, дві булочки, смажене курча, полуничний коктейль і чорничний пиріг із шоколадним морозивом. «Куди це все в неї вміщається? — дивувалася Кріс. — У зап’ястки, чи що?» Дитина була тендітна, мов скороминуща надія.
Кріс запалила сигарету і, попиваючи каву, глянула у вікно праворуч на шпилі Джорджтаунського університету, а тоді замислено перевела погляд на оманливо спокійну поверхню Потомаку, що жодним чином не натякала на небезпечно стрімку й потужну течію в глибині річки. Кріс трохи змінила позу. У м’якому надвечірньому світлі річка з її вдаваним спокоєм і непорушністю несподівано вразила її передчуттям чогось запланованого заздалегідь.
Що зачаїлось і очікує.
— Мені дуже сподобалася вечеря, мамо.
Кріс повернулася до Реґани з її щасливою усмішкою і, як це вже нерідко траплялося, аж затамувала дух від непроханого болю, що інколи пронизував її, коли вона несподівано помічала в обличчі доньки риси Говарда. У такі миті вона зазвичай усе звалювала на гру світла. Перевела погляд на тарілку Реґани.
— Так і залишиш пиріг?
Реґана опустила очі.
— Мамо, я перед тим ще з’їла трохи цукерок.
Кріс загасила недопалок і всміхнулася.
— Ну, то поїхали додому, Реґ.
Вони повернулися перед сьомою. Віллі й Карл уже були вдома. Реґана швиденько побігла в дитячу кімнату в підвалі, прагнучи доліпити глиняну пташку для мами. Кріс попрямувала в кухню по сценарій. Віллі там заварювала каву. Мала роздратований і понурий вигляд.
— Ну, Віллі, як воно? Добре відпочили?
— Не питайте. — Віллі вкинула в киплячий кавник яєчну шкаралупу й пучку солі. Вони ходили в кіно — пояснила вона. Їй хотілося подивитися бітлів, але Карл наполіг на артгаусному фільмі про Моцарта.
— Жахіття, — гнівалася Віллі, зменшуючи вогонь у пальнику. — Який кретин!
— Спочуваю тобі. — Кріс засунула сценарій під пахву. — Слухай, Віллі, ти не бачила десь сукенки, яку я купила Реґані минулого тижня? Блакитної, з бавовни?
— Так, бачила в її шафі сьогодні вранці.
— І куди ти її поклала?
— Вона там.
— Може, ти помилково кинула її в брудну білизну?
— Вона там.
— У брудній білизні?
— У шафі.
— Ні, там немає. Я дивилася.
Віллі намірилася відповісти, але тоді стулила губи й нахмурилася. До кухні зайшов Карл.
— Доброго вечора, мадам.
Він рушив до зливальниці налити собі склянку води.
— Чи ти поставив пастки? — запитала Кріс.
— Щурів немає.
— Чи ти їх поставив?
— Поставив, звісно, але горище чисте.
— А як тобі кіно, Карле?
— Цікаве, — відказав він. Його голос, як і обличчя, не виявляв жодної емоції.
Мугикаючи популярну пісеньку бітлів, Кріс почала вже була виходити з кухні, але тоді зненацька обернулася.
Ще одна спроба!
— Чи було тобі важко, Карле, знайти пастки?
Стоячи спиною до неї, Карл відповів:
— Ні, мадам. Не важко.
— О шостій ранку?
— Цілодобовий ринок.
Кріс легенько ляснула себе по чолі, якусь мить дивилася на Карлову спину, а тоді рушила з кухні, ледь чутно бурмочучи:
— Чорт!
Кріс довго розкошувала у ванні, а коли пішла до спальні по халат, знайшла у своїй шафі зниклу сукенку Реґани. Вона валялася зім’ята на дні шафи.
Кріс підняла її. На ній ще були ярлички з крамниці.
Звідки вона тут узялася?
Кріс спробувала пригадати. Того дня, коли купувала сукенку, вона придбала ще дві чи три речі для себе.
«Мабуть, поклала все це разом», — вирішила вона.
Кріс віднесла сукенку в доччину спальню й повісила на плічка в шафі. Узявши руки в боки, роздивилася гардероб Реґани. Гарно. Гарні сукеночки. Атож, Реґ, краще думай про це, а не про татка, що ніколи не пише й не дзвонить.
Відходячи від шафи, вона вдарилася великим пальцем ноги об ніжку письмового столу. О Господи, як боляче! Піднявши ногу й розтираючи пальця, вона помітила, що стіл майже на метр зрушений зі свого місця.
Не дивно, що вона на нього наштовхнулася. То, певно, Віллі посунула стола, чистячи тут пилотягом.
Вона спустилася в кабінет зі сценарієм від свого агента.
На відміну від просторої вітальні з її великими вікнами-еркерами й видом на міст Кі-бридж, що дугою нависав над Потомаком аж до берега Вірджинії, кабінет створював враження якогось загуслого шепотіння багатих дядечок, що ділилися секретами: високий цегляний камін, панелі з вишневого дерева й перехрещені балки з міцної деревини, немовби витесані з якогось давнього розвідного мосту. Єдиними натяками на сучасність у цій кімнаті був модерний бар, довкола якого стояли хромовані стільці із замшевими сидіннями, і кілька барвистих подушок «Марімекко» на м’якому диванчику, де й умостилася Кріс зі сценарієм. Між сторінками був лист від її агента. Вона витягла його й знову перечитала. «Віра, Надія й Милосердя»: фільм із трьох окремих частин, кожна з яких мала інакший акторський склад і режисера. Її частиною була б «Надія». Їй подобалася ця назва. «Дещо нуднувата, — подумала вона, — але вишукана». Мабуть, її змінять на якусь іншу, на кшталт «Року довкола цноти».
Пролунав дзвінок у двері. Берк Деннінґз. Він був самотній і нерідко заскакував до неї. Кріс сумовито всміхнулася й похитала головою, почувши, як він непристойно вилаяв Карла, якого явно зневажав і над яким постійно глумився.
— Ага, привіт, є щось випити? — сердито гаркнув він, заходячи в кімнату, і відразу попрямував до бару, відводячи погляд і не виймаючи рук із кишень пожмаканого дощовика.
Берк сів на стільця біля бару з верткими очима й роздратованим виглядом.
— Знову шукаєш пригод? — запитала Кріс.
— Що ти в біса маєш на увазі? — хмикнув Деннінґз.
— Маєш такий вигляд. — Вона вже його бачила таким, коли вони були разом на зніманні в Лозанні. Першої ночі там Кріс ніяк не могла заснути у фешенебельному готелі з видом на Женевське озеро. Десь після п’ятої ранку вона встала з ліжка, одяглася й вирішила спуститися в хол готелю, сподіваючись знайти там якусь каву або компанію. Чекаючи в коридорі на ліфт, вона визирнула у вікно й побачила там режисера, що прямував берегом озера, запхавши руки в кишені пальта й щулячись від крижаного лютневого вітру. Коли вона спустилася в хол, він якраз заходив до готелю. «Жодної курви довкола!» — буркнув сердито він, а тоді квапливо проминув Кріс, навіть не глянувши на неї, зайшов у ліфт і поїхав до свого номера й ліжка поверхом вище. Коли Кріс пізніше глузливо нагадала йому про цей випадок, режисер розлютився й звинуватив її в поширенні «гидких галюцинацій», у які люди «схильні вірити лише тому, що ти кінозірка». Він також обізвав її «божевільною ідіоткою», але тоді заспокійливо зазначив, щоб не доводити її до сліз, що «можливо» вона й бачила когось, помилково прийнявши його за Деннінґза. «Цілком вірогідно, — недбало припустив він, — адже моя прапрабабуся була швейцаркою».
Кріс підійшла до бару й нагадала йому про той інцидент.
— Ага, саме такий вигляд, Берку. Скільки ти вже взяв нині на душу джину з тоніком?
— Ой, та не мели дурниць! — огризнувся Деннінґз. — Якщо хочеш знати, я цілий вечір брав на душу чай, той клятий факультетський чай.
Кріс склала на грудях руки й сперлася на бар.
— Ти був там? — скептично перепитала вона.
— Ну так, починай — шкірся!
— То ти так набрався за чайочком з єзуїтами?
— Ні, єзуїти були тверезі.
— Вони не п’ють?
— Ти що, здуріла? Вони нарізаються! Я ще в житті такого не бачив!
— Чуєш, Берку, не так голосно! Тебе може почути Реґана!
— Ага, Реґана, — заговорив майже пошепки Деннінґз. — Звісно! То ти можеш заради Бога щось мені налити?
Легенько й несхвально похитуючи головою, Кріс випросталась і сягнула рукою по пляшку й склянку.
— То можеш мені сказати, що ти робив на тому факультетському чаюванні?
— Кляті зв’язки з громадськістю; те, чим ти мала б займатися. Тобто, Боже мій, ми ж так їм усе тут споганили, — святенницьки видав режисер. — Ну так, давай, регочи! Ага, це все, на що ти здатна, ну, ще хіба показати кавалок дупи!
— Я просто стою й невинно всміхаюся.
— Але хтось таки мусив справити на них гарне враження.
Кріс простягнула руку й провела легенько пальцем по шраму над лівою Деннінґзовою повікою, що з’явився внаслідок потужного удару, якого завдав в останній день фільмування Чак Даррен, кремезний і м’язистий актор, що був зіркою останнього пригодницького бойовика Деннінґза.
— Його вже майже не видно, — турботливо сказала Кріс.
Деннінґз похмуро насупив брови.
— Я подбаю, щоб жодна велика студія не брала його на роботу. Я вже сказав про це, кому треба.
— Ой Берку, перестань. Лише за це?
— Той тип божевільний, кохана! Скажений, чорти б його забрали, і небезпечний! Господи, та він наче той старий пес, що завжди мирно дрімає собі під сонечком, а тоді одного дня ні сіло ні впало стрибає на тебе й кусає за ногу!
— Ну і, звісно, те, що він тебе нокаутував, не має нічого спільного з твоїми словами перед усією знімальною групою, що його акторська гра — це «маразм на рівні пиздуватого борця сумо»?
— Кохана, як це грубо, — святенницьки дорікнув їй Деннінґз, приймаючи від неї склянку з джином і тоніком. — Люба моя, це мені можна казати такі слова, як «пиздуватий», але ж не улюблениці цілої Америки. А тепер скажи мені, як твої справи, моя танцюриста й співуча суперзірочко?
Кріс відповіла похмурим поглядом, знизала плечима, а тоді сперлася складеними на грудях руками на стійку бару.
— Ну ж бо, дитинко, скажи, чому ти сумна?
— Сама не знаю.
— Скажи дядечкові.
— Чорт, я також, мабуть, щось вип’ю. — Кріс раптово випросталася й потяглася по пляшку горілки й склянку.
— О, так, чудово! Прекрасна думка! Ну, а тепер кажи, золотце, у чому річ? Що сталося?
— Ти колись думаєш про помирання? — запитала Кріс.
Деннінґз насупив брови.
— Про помирання?
— Так, помирання. Так по-справжньому, серйозно думаєш колись про це, Берку? Що це означає? Що означає насправді?
Вона налила в склянку горілки.
Дещо роздратовано Деннінґз прохрипів:
— Ні, кохана, не думаю! Я про це не думаю, я це роблю. Але якого біса взагалі зачіпати цю тему?!
Кріс знизала плечима й кинула в склянку кубик льоду.
— Не знаю. Я думала про це вранці. Ну, не те щоб думала; мені це ніби наснилося, коли я прокидалася, і мені аж мороз поза шкурою пройшов, Берку, мене всю пронизало; що це означає. Тобто кінець, Берку, справжній паскудний кінець, немовби я ніколи навіть не чула про смерть! — Вона відвернулася й похитала головою. — О Боже, як це мене налякало! Мені здалося, ніби я падаю з цієї довбаної планети зі швидкістю сто п’ятдесят мільйонів миль за годину. — Кріс піднесла склянку до губ. — Вип’ю, мабуть, не розбавляючи, — пробурмотіла вона, а тоді зробила ковток.
— Ой, це все дурниці, — хмикнув Деннінґз. — Смерть — це розрада.
Кріс поставила склянку.
— Не для мене.
— Слухай, ти живеш у тому, що залишаєш після себе — своїх творах, своїх дітях.
— Ой, яка фігня! Діти — це не я!
— Так, дякувати небесам. Однієї такої цілком досить.
Кріс нахилилася вперед, тримаючи в руці склянку, а її гарненьке личко викривилося стурбованою гримасою.
— Але ж подумай про це, Берку! Не існувати більше! Не існувати ніколи, ніколи, ніко…
— Ой, та припини вже! Перестань рюмси розводити й подумай ліпше про те, як виставити напоказ свої розкішні змащені кремом довгі ніжки на факультетському чаюванні наступного тижня! Можливо, ті священики зможуть тебе розрадити!
Деннінґз із грюкотом поставив на стійку бару склянку.
— Ще налий!
— Чуєш, я навіть не знала, що вони п’ють.
— Ну й дурна, — сварливо буркнув режисер.
Кріс поглянула на нього. Чи він уже справді набрався до краю? Чи, може, вона зачепила який затамований нерв?
— А вони ходять на сповідь? — запитала вона.
— Хто?
— Священики.
— Звідки мені знати! — вибухнув Деннінґз.
— Ну, але ж хіба ти не казав мені колись, що готувався бути…
Деннінґз ляснув відкритою долонею по стійці, уриваючи її на півслові, і загорланив:
— То ти даси мені нарешті випити, чорт забирай?!
— А може, зварити тобі кави?
— Не видурнюйся, кохана! Я хочу випити!
— Вип’єш кави.
— Ну чого ти так, золотце, — почав підлабузнюватися Деннінґз, раптово заговоривши лагідним тоном. — Лише одну скляночку на коня.
— Ти ж за кермом?
— Це вже удар під дих, кохана. Справді. На тебе не схоже. — Нахмуривши чоло, Деннінґз простягнув їй склянку. — «До милості такої присилувать не можна, — почав він наспівно цитувати Шекспіра, — вона на землю тихо пада з небесних хмар»[3], наче рясний сухий джин «Ґордонз», тому налий лише одненьку скляночку, і я піду — обіцяю.
— Справді обіцяєш?
— Слово честі й надія на смерть!
Кріс оцінно глянула на нього, а тоді, похитавши головою, узяла в руку пляшку джину.
— Отож ті священики, — неуважливо мовила вона, наливаючи джин у Деннінґзову склянку, — можливо, варто запросити сюди одного-двох.
— Їх потім не виженеш, — прогарчав Деннінґз, очі якого налилися кров’ю й раптом стали зовсім маленькі, обернувшись кожне на своє окреме пекло, — це ж йобані мародери! — Кріс хотіла була долити йому з пляшки тоніку, але Деннінґз роздратовано відмахнувся. — Ні, заради Бога, чистий, ти що, забула? За третім разом я завжди п’ю нерозбавлений! — Кріс дивилася, як він бере джин, осушує його до дна, відставляє склянку вбік і, зазираючи в неї з похиленою головою, бурмоче: — Недбала сучка!
Кріс тривожно глянула на нього. Так, він зараз почне вибухати. Вона змінила тему зі священиків на отриману пропозицію випробувати себе як режисер.
— О, дуже добре, — прохрипів Деннінґз, і далі дивлячись у склянку. — Браво!
— Але, чесно кажучи, мені трохи страшно.
Деннінґз одразу подивився на неї, і вираз його обличчя став лагідний і батьківський.
— Фігня! — вигукнув він. — Розумієш, дитинко, найскладніше в режисурі вдавати, що це все дуже складно. Коли починав, я не мав зеленого уявлення, але ж тепер бачиш — ось я. Немає тут ніяких чарів, кохана, лише важка клята праця й постійне усвідомлення з першого дня фільмування, що ти тримаєш за хвоста сибірського тигра.
— Так, Берку, я це знаю, але тепер, коли це все насправді, коли мені запропонували нагоду бути відповідальною за режисуру, я не певна, що можу бути відповідальною навіть за те, щоб перевести через дорогу власну бабусю. Я маю на увазі всі ці технічні речі!
— Ой, тільки не треба істерики! Залиш ці всі дурниці редакторові, операторові й супервізорові сценарію. Найми професіоналів, і я обіцяю, що тобі й пучкою не доведеться кивнути. Найважливіше, як ти керуватимеш акторами, їхньою грою, а в цьому ти будеш чудова, моя красунечко, ти зможеш їм не тільки сказати, що ти від них хочеш, але й показати це.
Кріс і далі сумнівалася.
— Ну, так, але… — мовила вона.
— Що але?
— Ну, та технічні речі. Тобто я мушу це зрозуміти.
— Приміром. Дай приклад твоєму гуру.
Упродовж майже години Кріс зондувала знаменитого режисера стосовно найменших дрібниць, що могли стати їй на заваді. Про всі тонкощі режисерського ремесла можна було довідатися з численних книжок, але Кріс завжди бракувало терпіння їх читати. Натомість вона «читала» людей. Цікава від природи, вона завжди витискали з них усі соки. А от із книжок не можна було витиснути нічого. Книжки постійно квапилися. Вони стверджували «а отже» і «зрозуміло», коли нічого не було зрозуміло, і їхні просторікування ніколи не можна було заперечити, їх не можна було зупинити й обеззброїти простодушним: «Гей, чекайте-но. Я щось не второпала. Чи можна ще раз пояснити?» Книжки ніколи не можна було приперти до стінки або впіймати на гарячому чи препарувати, докопуючись до суті.
Книжки були як Карл.
— Дорогенька, усе, що тобі треба — це знайти геніального монтажера, — реготнув наприкінці Деннінґз. — Тобто монтажера, що знає свою справу.
Він став милим і бадьорим, тож небезпечна й загрозлива стадія, здається, проминула. Принаймні поки не пролунав голос Карла:
— Перепрошую. Бажати чогось, мадам?
Він стояв, очікуючи розпоряджень, у дверях кабінету.
— О, привіт, Торндайку! — захихотів Деннінґз. — Чи ти Гайнріх? — перепитав він. — Ніяк не можу запам’ятати це ім’я.
— Я Карл, сер.
— Так, звичайно. Я забув. А скажи-но, мені, Карле, ти займався в гестапо зв’язками з громадськістю чи з громадою? Здається, є якась різниця.
Карл ввічливо відповів:
— Нічим, сер. Я швейцарець.
Режисер реготнув.
— Ну, так, звісно, Карле! Справді! Ти ж швейцарець! І ти, я припускаю, ніколи не грав у кеглі з Ґеббельсом?
— Припини, Берку! — вигукнула Кріс.
— І не літав із Рудольфом Гессом? — додав Деннінґз.
Стримано й незворушно Карл перевів погляд на Кріс і ввічливо запитав:
— Мадам щось бажати?
— Берку, може, вип’єш кави, га? Що скажеш?
— А, до сраки! — войовниче вигукнув режисер, раптово зриваючись на ноги, і стрімко вийшов із кімнати, нахиливши голову й стиснувши руки в кулаки. За пару секунд було чутно, як гучно грюкнули й зачинилися вхідні двері. Без жодного виразу на обличчі Кріс повернулася до Карла й сказала безбарвним голосом: — Відімкни всі телефони.
— Так, мадам. Ще щось?
— А, ну, може, трохи кави без кофеїну.
— Зараз несу.
— А де Реґ?
— Унизу в дитячій. Я її кличу?
— Так, час уже лягати. Ой, ні, зачекай секундочку, Карле. Хоча ні, не зважай. Я зійду вниз сама. — Вона згадала про пташку й рушила до сходів у підвал. — Зробиш мені каву, коли я піднімуся назад.
— Так, мадам. Як бажаєте.
— І вже, мабуть, не знати вкотре перепрошую за містера Деннінґза.
— Я не звертати уваги.
Кріс зупинилася на півдорозі й озирнулася.
— Так, я знаю. Саме це його й бісить.
Кріс відвернулася знову, рушила до передпокою будинку, тоді відчинила двері до підвалу й почала спускатися сходами.
— Гей, жабко! Що ти там робиш? Моя пташка вже готова?
— Так, мамо! Іди подивися! Швидше! Я вже закінчила!
Дитяча кімната була обшита панелями й барвисто оздоблена. Мольберти. Малюнки. Фонограф. Столи для ігор і для ліплення. Червоні й білі прапорці, залишені з вечірки на честь сина-підлітка колишнього орендаря.
— Ой, золотце, як гарно! — вигукнула Кріс, коли Реґана врочисто вручила їй фігурку. Та ще не зовсім висохла й скидалася на якусь химерну птаху, що була вся розфарбована в помаранчевий колір за винятком дзьобика з біло-зеленими смужками. До її голівки був приклеєний чубчик із пір’я.
— Тобі справді подобається? — спитала усміхнена Реґана.
— Ой, золотце, дуже, слово честі! Ти вже придумала їй ім’я?
Реґана похитала головою.
— Ні, ще ні.
— Що б такого гарного придумати?
— Не знаю, — відповіла Реґана, розвівши руки й знизавши плечима.
Легенько постукуючи по зубах кінчиками пальців, Кріс наморщила чоло, вдаючи важкі роздуми.
— Чекай-но, чекай-но, — пробурмотіла вона, розмірковуючи, а тоді раптом засяяла й сказала: — Слухай, а як тобі ім’я Дуроспівка? Га? Що думаєш? Звичайна собі Дуроспівочка?
За звичкою затуляючи рота, щоб приховати брекети на зубах, Реґана захихотіла й енергійно почала кивати головою.
— Гаразд, більшістю голосів перемогла Дуроспівка! — переможно виголосила Кріс, піднявши вгору фігурку. Коли ж опустила її знову, додала: — Нехай вона тут остаточно висохне, а тоді я заберу її у свою кімнату.
Коли Кріс ставила пташку назад, то помітила поруч на столі для ігор «Дошку Віджа». Вона вже й забула про неї. Цікавлячись собою не менше, ніж іншими людьми, Кріс якось купила ту гру, сподіваючись знайти ключі до своєї підсвідомості. Нічого з цього не вийшло. Вона двічі пробувала грати з Шерон і одного разу з Берком Деннінґзом, який уміло спрямовував пластмасову планшетку («Це не ти її рухаєш, кицю? Га?») так, що всі «спіритичні послання» виходили непристойними, а потім звинувачував у цьому «пиздуватих злих духів».
— Реґ, золотце, ти граєшся з «Дошкою Віджа»?
— Ага.
— І знаєш як?
— Звісно. Дивись, я тобі покажу. — Реґана сіла за стіл біля дошки.
— Ну, мені здається, що мають грати двоє, сонечку.
— Та ні, мамо, я весь час бавлюся сама.
Кріс присунула стільця.
— Ану пограймо разом, добре?
Дівчинка завагалася.
— Ну, гаразд, — мовила зрештою й поклала пальці на планшетку, а коли Кріс збиралась і собі зробити те саме, вказівник планшетки несподівано швидко перемістився по дошці до позначки «Ні».
Кріс лукаво всміхнулася.
— «Мамо, може, краще я сама?» Ти це хотіла сказати? Не хочеш, щоб я з тобою гралася?
— Та ні, я хочу! Це капітан Говді сказав: «Ні».
— Який капітан?
— Капітан Говді.
— Рибонько, а хто такий капітан Говді?
— Ой, знаєш, я про щось запитую, а він відповідає.
— Он як?
— Так, він дуже приємний.
Кріс намагалася не хмуритися, раптом відчувши невиразне занепокоєння. Реґана дуже любила свого батька, але зовні на розлучення батьків ніяк досі не реагувала. Можливо, вона й плакала на самоті у своїй кімнаті — хтозна? Але Кріс боялася, що донька стримує свій сум та озлоблення й що одного дня цю дамбу може прорвати і її емоції вихлюпнуться назовні в якійсь несподіваній і небезпечній формі. Кріс стисла губи. Вигаданий партнер у грі. Це звучало якось хворобливо. І чому його звати «Говді»? Це від «Говарда»? Її батька? Дуже схоже.
— Як же це — ти не можеш вигадати ім’я навіть для дурненької пташки й раптом дивуєш мене якимось «капітаном Говді»? Чому ти назвала його так, Реґ?
— Бо це його ім’я, — хихотнула Реґана.
— Хто тобі сказав?
— Ну, він сам.
— Ах, так, звісно.
— Звісно.
— І що він тобі ще каже?
— Та всяке.
— Яке таке всяке?
Реґана знизала плечима й відвернулася.
— Не знаю. Різні речі.
— Ну, а наприклад?
Реґана знову обернулася й сказала:
— Ну добре, я тобі покажу. Зараз запитаю в нього що-небудь.
— Гарна думка.
Поклавши кінчики пальців обох рук на бежеву пластмасову планшетку у вигляді серця, Реґана міцно заплющила очі й зосередилася.
— Капітане Говді, правда ж, моя мама гарна? — запитала вона.
Минуло п’ять секунд. Десять.
— Капітане Говді!
Жодного руху. Кріс була здивована. Вона сподівалася, що донька пересуне планшетку до позначки «Так». «О Господи, що ж це таке? — стривожилася вона. — Неусвідомлена ворожість? Вона звинувачує мене за те, що втратила батька? Що це може бути?»
Реґана розплющила очі з невдоволеним виглядом.
— Капітане Говді, це не дуже ввічливо, — дорікнула вона.
— Рибонько, може, він спить? — мовила Кріс.
— Ти думаєш?
— Я думаю, що й тобі пора спати.
— А-а-а, мамо!
Кріс підвелася.
— Так, пташко, ходімо. Спатки-спатки! Скажи капітанові Говді «на добраніч».
— Ні, не буду. Він какулька, — буркнула насуплена Реґана.
Вона встала й рушила вгору сходами слідом за Кріс.
Кріс поклала її в ліжечко, а тоді присіла збоку.
— Котику, у неділю вихідний. Хочеш чимось зайнятися?
— Так, мамо. А чим?
Коли вони вперше прибули до Вашинґтона, Кріс зробила спробу підшукати якихось товаришок для Реґани. Зуміла знайти тільки одну дванадцятирічну дівчинку на ім’я Джуді. Але Джуді з родиною поїхала кудись на великодні свята, тому Кріс тепер журилася, що Реґана почуватиметься самотньою без друзів-однолітків.
Кріс знизала плечима.
— Ну, я не знаю, — замислилася вона. — Щось придумаємо. Хочеш проїхатися містом і подивитися на пам’ятники й таке інше? І вже цвістиме сакура, Реґ! Так, цього року вона рано розцвіла! Хочеш побачити?
— Ой, так, мамусю!
— Ну й чудово! А ввечері підемо в кіно!
— Ой, я тебе люблю!
Реґан притулилася до мами, а Кріс іще палкіше пригорнула її, прошепотівши:
— Ой, золотце, я так тебе люблю.
— Якщо хочеш, можеш запросити містера Деннінґза.
Кріс трохи відхилилася й запитливо глянула на Реґану.
— Містера Деннінґза?
— Звісно, мамо. Це нормально.
— Ой, ні, не зовсім! — засміялася Кріс. — Сонечку, чого б це я мала запрошувати містера Деннінґза?
— Ну, він же тобі подобається, правда?
— Ну, так, звісно, подобається, пташко. А тобі хіба ні?
Дивлячись убік, Реґана нічого не відповіла. Її мати стурбовано на неї глянула.
— Дитинко, у чому річ? — поцікавилася Кріс.
— Ти ж хочеш вийти за нього заміж, мамо, так.
Це було не так запитання, як похмура констатація факту.
Кріс вибухнула сміхом.
— Ой, дитинко моя, звісно, що ні! Що ти таке говориш? Містер Деннінґз? Звідки ти це взяла?
— Але ж ти сказала, що він тобі подобається.
— Мені подобається піца, але ж я не збираюся з нею одружуватися! Реґано, він мій товариш, просто старий божевільний товариш!
— Він тобі не подобається так, як татко?
— Я люблю твого тата, сонечку; я завжди його любитиму. А містер Деннінґз часто сюди приходить, бо він самотній, ось і все; він самотній пришелепуватий товариш.
— Ну, бо я чула…
— Що ти чула? Від кого?
Іскорки сумніву в очах, вагання, а тоді недбале знизування плечима.
— Не знаю, — зітхнула Реґана. — Я просто подумала.
— Ну, це дурниці, викинь таке з голови.
— Гаразд.
— А тепер спатки.
— Мені ще не хочеться. Можна я почитаю?
— Добре, почитай ту нову книжечку, що я тобі дала.
— Дякую, мамусю.
— На добраніч, котику. Солодких тобі снів.
— На добраніч.
Кріс послала їй із порога повітряний цілунок, а тоді зачинила двері й зійшла сходами в кабінет. Дітлахи! І де тільки вони набираються такого? Їй було цікаво, чи Реґана якимось чином не пов’язала Деннінґза з її поданням на розлучення. Цього хотів Говард. Довгі розлуки. Уражене самолюбство чоловіка суперзірки. Він знайшов собі якусь іншу. Але Реґана цього не знала, їй було відомо лише те, що Кріс подала на розлучення. Ой, годі вже займатися аматорським психоаналізом, ліпше проводь більше часу з нею. Справді!
Повернувшись у кабінет, Кріс знову взялася до сценарію «Надії», і коли вже дійшла до середини, почула кроки й побачила, що до неї йде, потираючи кулачком кутик ока, заспана Реґана.
— Гей, рибонько! Що сталося?
— Знову ті чудернацькі звуки, мамо.
— У тебе в кімнаті?
— Ага, у кімнаті. Ніби хтось стукає, і я не можу заснути.
І де в біса ті пастки!
— Котику, лягай у моїй спальні, а я піду подивлюся.
Кріс повела її до спальні й уже вкладала в ліжко, коли Реґана запитала:
— А можна трохи подивитися телевізор, поки я засну?
— А де твоя книжка?
— Я не можу її знайти. То можна подивитися?
— Ну, мабуть. Звісно.
Кріс узяла зі столика біля ліжка дистанційний пульт і вибрала потрібний канал.
— Добре чути?
— Так, мамо. Дякую.
Кріс поклала пульт на ліжко.
— Гаразд, котику, але довго не дивися? Добре? Вимкни, коли почнеш засинати.
Кріс загасила світло й вийшла в коридор. Тоді піднялася вузькими, встеленими зеленим килимом сходами до горища. Відчинила двері, намацала вимикач і клацнула ним, а тоді зайшла на саме горище, ступила там кілька кроків, після чого зупинилася й поволі роззирнулася довкола. Картонні коробки з газетними вирізками та кореспонденцією були акуратно складені на сосновій підлозі. Більше вона там нічого не бачила. Крім пасток для щурів. Шість штук. З принадою. Але скрізь було чисто. Навіть повітря пахло свіжістю й прохолодою. Горище не опалювалося. Жодної труби. Жодного радіатора. Жодної щілини в покрівлі. Кріс ступила крок уперед.
— Немає нічого! — пролунав голос у неї за спиною.
Кріс аж підстрибнула.
— О Господи! — зойкнула вона, швидко обертаючись і прикладаючи руку до серця, що мало не виривалося з грудей. — Господи Ісусе, Карле, більше так не роби!
Він стояв двома сходинками нижче на сходах до горища.
— Дуже вибачте. Але ж бачите, мадам? Тут усе чисто.
Усе ще захекана, Кріс відповіла слабеньким голосом:
— Дякую, Карле, що поділився зі мною цим спостереженням. Так, тут чисто. Дякую. Це чудово.
— Мадам, може, краще кота.
— Кота для чого?
— Ловити щурів.
Не чекаючи відповіді, Карл відвернувся й почав спускатися сходами вниз, аж поки зник з очей. Якийсь час Кріс дивилася на порожні двері, роздумуючи, чи не була поведінка Карла приховано зухвалою. Була не певна. Знову роззирнулася, шукаючи бодай якихось пояснень тим стукам. Перевела погляд на похилий дах. Вулицю затіняли величезні дерева, більшість із яких були вузлуваті й обплутані виноградними лозами, а гілки однієї масивної липи легенько торкалися мало не третини фасаду будинку. «Може, то й справді були білки? — подумала Кріс. — Найпевніше. Або навіть просто гілки. Ночі останнім часом були вітряні».
«Може, краще кота».
Кріс повернулася й знову глянула на двері. «Ой, які ми хитросракі, Карле, так?» — подумала вона. А тоді раптом на її обличчі з’явився дуже пустотливий вираз. Вона спустилася в спальню Реґани, знайшла там щось, занесла це на горище, а тоді за якусь хвилину повернулась у свою спальню. Реґана вже спала. Кріс занесла доньку в її кімнату, вклала на ліжечко й знову повернулася у свою спальню, де вимкнула телевізор і лягла спати.
Тієї ночі в будинку було особливо тихо.
Снідаючи наступного ранку, Кріс ніби ненароком сказала Карлові, що вночі їй здалося, ніби заклацнулася одна з пасток на щурів.
— Може, підеш подивишся? — запропонувала Кріс, попиваючи каву й удаючи, що уважно читає «Вашинґтон пост», тоді як Карл, нічого не кажучи, пішов на горище з’ясувати, що сталося. Коли він за кілька хвилин повернувся, Кріс перестріла його в коридорі на другому поверсі. Дивлячись прямо перед собою, він флегматично й без жодного виразу ішов, тримаючи в руках великого іграшкового Міккі-Мауса, мордочку якого він щойно визволив з однієї пастки. Коли вони проминули одне одного, Кріс почула, як він пробурмотів:
— Комусь дуже смішно.
Кріс зайшла в спальню, скинула халат і, вбираючись на роботу, тихенько мовила собі під ніс:
— Ага, може, краще кота… набагато краще.
Вона всміхнулася, а її обличчя вкрилося зморшечками.
Того дня фільмування пройшло без ускладнень. Зранку на знімальний майданчик прийшла Шерон і в перервах між дублями у вагончику-вбиральні Кріс разом із нею залагодила ділові справи: лист агентові (Кріс подумає про сценарій); згода щодо Білого дому; телеграма Говардові з нагадуванням подзвонити на день народження Реґани; зателефонувати її бізнес-менеджерові із запитанням, чи не могла б вона взяти відпустку на рік; а тоді ще планування званої вечері двадцять третього квітня.
Рано ввечері Кріс повела Реґану в кіно, а наступного дня вони поїхали оглянути цікаві місця її червоним «ягуаром». Капітолій. Меморіал Лінкольна. Розквітлі сакури. Легка закуска. Тоді через річку до Арлінгтонського кладовища й могили Невідомого солдата, де Реґана посерйознішала, а потім, біля могили Джона Кеннеді, стала якоюсь відчуженою й сумною. Якийсь час вона дивилася на Вічний вогонь, а тоді мовчки взяла Кріс за руку й запитала невиразним голосом:
— Мамо, чому люди вмирають?
Її слова гостро вкололи материне серце. О Реґ, і ти також? Також? Ой, ні! А проте що вона могла на це відповісти? Збрехати? Ні. Вона подивилася на обличчя доньки, у її очі, зволожені сльозами. Невже Реґана відчула її власні думки? Раніше це траплялося дуже часто.
— Дитинко, люди стомлюються, — лагідно відповіла вона.
— А чому їм це дозволяє Бог?
Дивлячись на доньку, Кріс не знаходила слів. Була спантеличена. Збентежена. Ніколи не говорила з Реґаною про релігію, бо й сама була атеїстка. Думала, що це було б нечесно.
— А хто тобі сказав про Бога? — запитала вона.
— Шерон.
— О.
Треба буде поговорити з нею.
— Мамо, чому Бог дозволяє нам стомлюватися?
Дивлячись на біль у цих чутливих оченятах, Кріс не витримала; просто не могла сказати їй те, у що насправді вірила. Бо це була порожнеча.
— Ну, після якогось часу Богові стає самотньо без нас. Він хоче, щоб ми повернулися.
Реґана поринула в мовчанку. Вона нічого не говорила дорогою додому й залишалася в такому настрої решту дня і, що найтривожніше, цілісінький понеділок.
У вівторок, на день народження Реґани, ці чари химерної мовчазності й суму, здається, розвіялися. Кріс взяла її із собою на знімання, а коли вони закінчилися, туди принесли величезний торт із дванадцятьма запаленими свічками, і вся знімальна група й акторський склад заспівали їй «Многая літа». Завжди милий і приємний у тверезому стані, Деннінґз звелів знов увімкнути софіти і, голосно проголосивши, що робить «кінопробу», відзняв Реґану, коли та задувала свічки й різала торт, а тоді пообіцяв зробити з неї кінозірку. Реґана виглядала бадьорою, навіть веселою. Але після вечері й розпаковування подарунків її настрій почав псуватися. Жодного слова від Говарда. Кріс подзвонила йому в Рим, але готельний клерк повідомив, що Говарда вже не було декілька днів і що він не залишив якогось іншого свого телефона. Поплив кудись на яхті.
Кріс почала виправдовувати його.
Принишкла Реґана кивнула, але відмовилася від маминої пропозиції поїхати в «Гот шопп» на коктейль. Не кажучи ні слова, вона спустилася в дитячу кімнату в підвалі, де й пробула до пізнього вечора.
Наступного ранку, розплющивши очі, Кріс побачила в ліжку поруч себе напівсонну Реґану.
— О, що це… Реґано, що ти тут робиш? — усміхнулася Кріс.
— Ма, моє ліжко тряслося.
— Ой, та ти здуріла! — Кріс поцілувала її й поправила ковдру. — Спробуй заснути. Ще зовсім рано.
Те, що здавалося ранком, стало початком нескінченної ночі.