Екзорцист

Розділ перший

Вона стояла на хіднику мосту Кі-бридж, спершись на парапет, у неспокійному очікуванні, а за її спиною гуркотів суцільний потік машин. Водії, роздратовані щоденними клопотами, тиснули на клаксони, і скреготіли бампери, з байдужістю штурхаючи одне одного. Вона зв’язалася з Мері Джо. Ввела її в оману.

«З Реґаною все добре. До речі, я б хотіла ще раз запросити всіх на вечерю. Як звали того єзуїта-психіатра, не пригадуєш? Можливо, я б і його внесла в…»

Знизу долинув сміх: молоденька пара в джинсах веслувала орендованим каное. Швидким нервовим рухом струсивши попіл останньої з пачки сигарети, вона подивилася в бік центру міста. Хтось квапливо прямував сюди: штани кольору хакі й синій светр. Ні, це не священик, не він. Вона знову задивилася на річку, на власну безпомічність, що зникала у вирі, залишеному яскраво-червоним каное. Могла розрізнити назву на борту: «Каприз».

Кроки: той чоловік у светрі й чиносах наближався, уповільнюючи ходу. Краєм ока вона побачила, що він сперся рукою на парапет, і швидко відвернулася в бік Вірджинії. Черговий прохач автографів? Чи щось гірше?

— Кріс Макніл?

Шпурнувши в річку недопалок сигарети, Кріс холодно зронила:

— Ідіть собі далі, бо я покличу поліцію, клянуся!

— Міс Макніл? Я отець Каррас.

Вона здригнулася, почервоніла, рвучко обернулася до його обвітреного обличчя з різкими рисами.

— О Боже мій! Ой, вибачте мені! — Хотіла була зняти свої протисонячні окуляри, завагалася й знову їх наділа. Її пронизував погляд сумовитих темних очей.

— Мені треба було попередити вас, що я буду без сутани.

Його голос заспокоював, звільняв її від тягаря. Він зчепив на парапеті руки, великі, чутливі й жилаві, мов у статуй Мікеланджело.

— Я думав, що так не притягуватиму до себе надмірної уваги, — пояснив він. — Бо ж ви, здається, також не зацікавлені в зайвому розголосі.

— Я не мала б бути зацікавлена в тому, щоб робити із себе дурепу, — відрізала Кріс. — Просто я подумала, що ви…

— Нормальна людина? — договорив за неї Каррас із ледь помітною кривою посмішкою.

Кріс пильно на нього глянула, а тоді кивнула й усміхнулась у відповідь.

— Ага. Я це відразу зрозуміла, коли вас побачила вперше.

— А коли це було?

— У студентському містечку, коли в нас було фільмування. У вас є сигаретка, отче?

Каррас поліз до кишеньки своєї сорочки.

— Нічого, що без фільтра?

— Та я б зараз і махорку курила.

— З моїми прибутками мені це часто доводиться робити.

Силувано всміхнувшись, Кріс кивнула.

— Авжеж. Обітниця бідності, — пробурмотіла вона, дістаючи сигарету із запропонованої пачки. Каррас поліз у кишеню штанів по сірники.

— Обітниця бідності має свої переваги, — сказав він.

— Справді? І які ж саме?

— Махорка смакує ліпше. — І знову він ледь-ледь усміхнувся, дивлячись, як Кріс тримає сигарету. Її рука тремтіла, тож і сигарета в ній химерно здригалася. Довго не думаючи, він забрав із її пальців сигарету, затулив долонями вогник сірника, припалив сигарету й віддав її Кріс зі словами: — Страшенний протяг від усіх тих машин.

Кріс пильно на нього подивилася з удячністю й навіть із надією. Вона знала, для чого він це зробив.

— Дякую, отче, — сказала вона, дивлячись, як він і собі припалює сигаретку «Кемел». Він забув затулити долонями вогник. Коли священик затягнувся, вони обоє сперлися ліктями на парапет.

— Звідки ви, отче Каррас? Маю на увазі родом?

— З Нью-Йорка, — відповів він.

— Я теж. Проте ніколи б туди не повернулася. А ви?

Каррас відчув, як до горла підступив клубок.

— Я б теж ні. — Він силувано всміхнувся. — Але це не мені вирішувати.

Кріс похитала головою, глянувши вбік.

— Боже, яка я тупа, — мовила вона. — Ви ж священик. Мусите їхати туди, куди вас направлять.

— Саме так.

— А яким чином психіатр став священиком?

Йому не терпілося дізнатися, про яку нагальну проблему вона згадувала, коли зателефонувала йому в гуртожиток. Він відчував, що вона немовби намацує шлях… але до чого? Не варто її квапити. Усе у свій час.

— Сталося навпаки, — м’яко виправив її він. — Мене відправило Товариство…

— Хто?

— Товариство Ісуса. Скорочено нас називають єзуїтами.

— Ага, зрозуміло.

— Так ось, Товариство мене відправило на навчання в медичний коледж і на курси психіатрії.

— І куди?

— Ну, у такі місця, як Гарвард, університет Джонза Гопкінза.

Він раптом усвідомив, що хоче справити на неї враження. «Чому?» — здивувався він і майже відразу знайшов відповідь у нетрях свого дитинства, на дешевеньких балкончиках кінотеатрів Нижнього Іст-Сайду. Маленький Диммі з кінозіркою.

Кріс схвально кивнула.

— Непогано, — сказала вона.

— Ми не даємо обітниці розумової бідності.

Вона відчула в його голосі роздратування, знизала плечима й задивилася на річку.

— Бачите, я просто вас не знаю і… — Вона зробила глибоку затяжку, тоді видихнула дим, загасила недопалок об парапет і пожбурила його в річку. — Ви товариш отця Даєра, це правда?

— Так.

— Досить близький?

— Досить близький.

— Чи він розповідав щось про вечірку?

— Дома у вас?

— У мене вдома.

— Так, він казав, що ви нібито нормальна людина.

Вона не вловила іронії або не дала взнаки.

— Чи він говорив щось про мою дочку?

— Ні, я навіть не знав, що у вас є дочка.

— Їй дванадцять. То він її не згадував?

— Ні.

— І не казав, що вона вчинила?

— Він зовсім про неї не згадував.

— Бачу, що священики вміють тримати язик за зубами, так?

— По-різному буває, — відповів Каррас.

— І від чого це залежить?

— Від священика.

Десь на краєчку єзуїтової свідомості спалахнув застережний сигнал про жінок із невротичним потягом до священиків, жінок, що підсвідомо або маскуючись якимись вигаданими проблемами, намагалися звабити недоступних їм духовних осіб.

— Знаєте, я маю на увазі щось таке, як сповідь. Вам же не дозволено розкривати її тайну, правда?

— Так, це правда.

— А поза сповіддю? — запитала вона. — Тобто якщо… — Її руки тепер не знаходили собі місця й тремтіли. — Мені цікаво. Я… Ні. Ні, я справді хотіла б це знати. От якби якась особа була, скажімо, злочинець, наприклад убивця або щось таке, розумієте? Якби вона звернулася до вас по допомогу, чи ви повинні були б здати її в поліцію?

Вона потребувала якихось порад? Чи позбувалася сумнівів на шляху до навернення? Каррасові було відомо, що для деяких людей дорога до спасіння душі пролягала над проваллям, що його треба було перейти хитким місточком.

— Якби ця особа звернулася по духовну допомогу, я б певніше за все цього не зробив, — відповів він.

— Ви б її не здали?

— Ні, не здав би. Але спробував би переконати її зробити це самій.

— А як би ви поставилися до екзорцизму?

Якийсь час Каррас мовчки дивився на неї.

— Я перепрошую? — вимовив він зрештою.

— Якби в людину вселився якийсь демон, як би ви поставилися до екзорцизму?

Каррас відвернувся, набрав повні груди повітря, а тоді знову подивився на неї.

— Ну, спершу цю людину треба було б посадити в машину часу й відправити в шістнадцяте століття.

Кріс спантеличено нахмурилася.

— Що ви маєте на увазі?

— Просто такого вже не буває.

— О, справді? І відколи?

— Відколи? Відтоді, як ми дізналися про душевні хвороби, про шизофренію, про роздвоєння особистості, про все те, чого мене навчали в Гарварді.

— Ви що, жартуєте?

Голос Кріс затремтів, вона це вимовила так безпомічно й розгублено, що Каррас одразу пожалкував про свої різкі слова. «Звідки вони взялися?» — дивувався він. Зірвалися з його вуст самі по собі, мимоволі.

— Багато освічених католиків, — додав він лагіднішим тоном, — не вірять більше в диявола, а що стосується одержимості, то, відколи я долучився до ордену єзуїтів, ще не зустрічав священика, що хоч би раз у житті виконував обряд екзорцизму. Жодного.

— Ви справді священик чи вас відібрали на цю роль для фільму? — несподівано вигукнула ображена й розчарована Кріс. — Бо що ж тоді ці всі біблійні історії про Ісуса, що виганяв демонів?

Каррас відповів не менш палко:

— Послухайте, якби Христос тоді сказав, що всі ці люди хворі на шизофренію, а я гадаю, що так воно й було, його б, мабуть, розіп’яли на три роки раніше.

— О, справді? — Кріс приклала тремтячу руку до окулярів, намагаючись себе опанувати. — Але так сталося, отче Каррас, що одержимою стала дуже близька мені людина, і їй потрібна допомога екзорциста. Ви б до цього взялися?

Каррасові ця вся ситуація здалася раптом нереальною: Кі-бридж, потік машин, за річкою «Гот шопп» із холодними молочними коктейлями, а поруч із ним кінозірка, що просить про екзорцизм. Він дивився на неї, не знаючи, що відповісти, а вона зняла свої завеликі чорні окуляри, і Каррас аж здригнувся, вражений відчайдушним розпачем у цих червоних виснажених очах. Він раптом усвідомив, як це серйозно.

— Отче Каррас, це моя дочка, — благально мовила вона. — Моя дочка!

— Тоді тим більше, — сказав він заспокійливо, — треба забути про екзорцизм і…

— Чому? — вибухнула раптом Кріс хриплим і надтріснутим голосом. — Поясніть мені чому! Господи, я цього не розумію!

Каррас узяв її за руку, силкуючись заспокоїти.

— По-перше, — сказав він їй, — це може тільки погіршити ситуацію.

Кріс недовірливо поглянула на нього.

— Погіршити?

— Так, погіршити. Безперечно. Адже ритуал екзорцизму небезпечний своєю сугестивністю. Він може навіяти думку про одержимість, якої досі не було, а якщо вона й була, то ритуал може її тільки підсилити.

— Але ж…

— А по-друге, — не дав їй договорити Каррас, — перед тим як католицька церква схвалить екзорцизм, вона проведе розслідування, щоб підтвердити його необхідність, а це забере якийсь час. Тим часом ваша…

— А ви б не могли зробити це самі? — нижня губа Кріс легенько тремтіла, а очі її заблищали від сліз.

— Розумієте, обряд екзорцизму може провести будь-який священик, але для цього потрібне схвалення церкви, яке дається, чесно кажучи, украй рідко, тому…

— А ви могли б хоч подивитися на неї?

— Ну, як психіатр я міг би, так, але…

— Їй потрібен священик! — раптом закричала Кріс, і її обличчя викривилося від злості й страху. — Я її вже водила до всіх тих клятих, довбаних лікарів та психіатрів, і вони відіслали мене до вас. А ви тепер знову посилаєте мене до них?

— Але ваша…

— Господи Ісусе, ну хто ж мені допоможе?!

Її несамовите волання полетіло над річкою, налякавши зграї птахів, які зірвалися в повітря з порослих травою берегів, здійнявши галас і лопочучи крильми.

— О Боже мій, допоможіть мені хто-небудь! — стогнала Кріс, припавши до грудей Карраса й конвульсійно ридаючи. — Прошу вас, допоможіть мені! Прошу вас! Будь ласка, допоможіть!..

Єзуїт дивився на неї, а тоді почав заспокійливо гладити по голові. Водії машин, що застрягли в заторі на мості, байдуже поглядали на них із вікон.

— Ну гаразд, — вимовив Каррас. Йому хотілось якось розрадити її, утішити, запобігти істериці. «Моя дочка»? Та Кріс сама, на його думку, потребувала допомоги психіатра! — Гаразд. Я піду подивлюся на неї, — погодився він. — Прямо зараз подивлюся. Ходімо.

І далі сприймаючи це все як щось нереальне, Каррас мовчки йшов услід за нею до будинку, думаючи про лекцію наступного дня на медфакультеті Джорджтаунського університету. Йому ще треба приготувати конспект.

Коли вони піднялися на ґанок, Каррас зиркнув на годинника. За десять шоста. Він подивився на єзуїтський гуртожиток трохи далі по вулиці й усвідомив, що залишиться нині без вечері.

— Отче Каррас? — Священик обернувся до Кріс. Вона вже намірилася відмикати ключем вхідні двері, але завагалася й повернулася до нього. — А може, вам було б варто вбратися в сутану? — запитала вона.

Каррас подивився на неї з ледь прихованим жалем. Її обличчя й голос — які ж вони були дитинячі й безпомічні.

— Занадто небезпечно, — сказав він їй.

— Гаразд.

Кріс відвернулася й почала відмикати двері, і саме тоді Каррас це відчув: холодне й чіпке застереження. Немовби хтось сипонув йому у вени шорсткі друзочки льоду.

— Отче Каррас?

Він звів очі. Кріс уже зайшла всередину.

Якусь мить священик стояв нерухомо, немовби вагаючись, а тоді поволі, але впевнено, врешті вирішивши, він ступив у будинок із химерним відчуттям невідворотності.

Каррас почув вигуки. Нагорі. Глибокий і гулкий голос сипав непристойностями й погрозами люто й роздратовано. Священик приголомшено глянув на Кріс. Вона мовчки спостерігала за його реакцією. А тоді рушила далі. Він піднявся вслід за нею сходами й попрямував коридором до дверей Реґаниної спальні, навпроти яких стояв із похиленою головою й складеними на грудях руками Карл. Голос, що доносився зі спальні, тепер лунав так гучно, немовби був підсилений динаміками. Карл подивився на них, і священик зауважив збентеження й страх у його очах, коли той повідомив Кріс надтріснутим і переляканим голосом:

— Вона не хоче ременів.

Кріс обернулася до Карраса.

— Я зараз прийду, — сказала вона глухим голосом, що лунав немовби з глибин її виснаженого нутра. Каррас дивився, як вона попрямувала коридором до своєї спальні й зайшла туди, не зачиняючи за собою дверей.

Каррас подивився на Карла. Той пильно його вивчав, а тоді запитав:

— Ви священик?

Каррас кивнув і знову швидко перевів погляд на двері Реґаниної спальні.

Розлючений голос раптово змінився протяжним і скрипучим муканням якоїсь тварини, подібної на волика. Каррас відчув, як щось торкнулося його руки. Глянув униз.

— Це вона, — сказала Кріс, — Реґана. — Вона простягла йому фотографію, і він її взяв. Маленька дівчинка. Гарненька. Із солодкою усмішкою.

— Це її сфотографували чотири місяці тому, — мрійливо вимовила Кріс. Забрала фото й кивнула на двері спальні. — А тепер зайдіть і погляньте на неї зараз. — Кріс притулилася до стіни біля Карла, опустила очі, склала на грудях руки й сказала тихо й безнадійно: — Я зачекаю тут.

— А хто там із нею? — поцікавився Каррас.

Кріс подивилася на нього без жодного виразу.

— Нікого.

Священик витримав її примарний погляд, а тоді нахмурився й повернувся до дверей спальні, та коли взявся рукою за клямку, звуки всередині раптово стихли. У цій дзвінкій тиші Каррас на мить завагався, а тоді поволі увійшов до кімнати й ледве не сахнувся назад, коли йому в лице й у ніздрі щосили вдарив ядучий дух лайна. Притамувавши відразу, він причинив за собою двері. Його очі приголомшено зупинилися на істоті, що звалася Реґаною, істоті, яка лежала в ліжку горілиць, підперши голову подушкою, і пильно спостерігала за ним викоченими запаленими очима, що світилися шаленою підступністю, гострим розумом, цікавістю й ненавистю з обличчя, яке перетворилося на страхітливу маску нелюдської злоби. Каррас перевів погляд на сплутане, розкуйовджене волосся, на схудлі руки та ноги, на недоладно випнутий живіт, потім знову на очі: вони стежили за ним… пронизували його… пильнували, як він іде до столу й крісла біля великого еркерного вікна. Каррас з останніх сил намагався зберігати спокій.

— Привіт, Реґано, — сказав він теплим, приязним тоном. Тоді підняв крісло й переніс його до ліжка. — Я приятель твоєї матері, — вів далі він, — і вона сказала мені, що ти важко захворіла. — Каррас присів. — Ти б не розповіла мені, що з тобою сталося? Я хотів би тобі допомогти.

Очі Реґани люто, не кліпаючи, виблискували, а з кутика рота на підборіддя стікала жовтувата слина. Уста її розтяглись у лиховісній глузливій посмішці.

— Ну-ну-ну, — зловтішно вишкірилася вона, і по спині Карраса аж мурашки поповзли від цього неймовірно низького голосу, загрозливого й потужного. — Отже, це ти… прислали тебе! — вдоволено провадила вона. — Ну, то нам нема чого боятися.

— Так, це правда, — погодився Каррас, — я твій друг і хочу тобі допомогти.

— Тоді послаб ці ремені, — прохрипіла Реґана. Вона напружила кисті рук, і Каррас помітив, що вони прив’язані подвійними гамівними пасками зі шкіри.

— Вони тобі заважають?

— Страшенно. Така незручність. Просто пекельна.

Її очі підступно зблиснули з прихованою втіхою.

Каррас побачив подряпини на Реґаниному обличчі, рани на устах, що їх вона, як видно, покусала.

— Я боюся, що ти завдаси собі шкоди, Реґано, — сказав він їй.

— Я не Реґана! — гаркнула вона з тією ж викривленою й страхітливою посмішкою, що тепер здавалася Каррасові постійним виразом її обличчя.

«Якими недоречними видаються брекети на її зубах», — подумав він.

— О, я розумію, — сказав він, уклонившись. — Ну тоді, може, познайомимося? Я Деміен Каррас. А ти хто?

— Я диявол.

— Ага, чудово. — Каррас схвально кивнув. — Можемо тепер поговорити.

— Світська бесіда?

— Якщо ти не проти.

— Чого ж, я із задоволенням, — зронила Реґана, пускаючи слину з кутика рота. — Але ж ти бачиш, що я не можу вільно говорити, прив’язаний цими ременями. Тобі ж відомо, Каррасе, що я провів багато часу в Римі й звик жестикулювати. Тож будь ласкавий і зніми ці ремені.

«Які в неї розвинені мова й думка», — міркував Каррас. Він нахилився, сидячи на кріслі, відчуваючи суміш здивування й професійного інтересу.

— Ти кажеш, що ти диявол? — перепитав він.

— Можу тебе запевнити.

— Чому ж ти тоді не зробиш так, щоб ремені просто щезли?

— Ой, та це занадто вульгарна демонстрація сили. Я ж князь, якщо на те пішло. «Князь цього світу», як висловився про мене одного разу якийсь химерний чоловік. Я вже й не пам’ятаю, хто це був. — Глухе хихотіння, а тоді: — Я віддаю перевагу силі переконання, Каррасе, спільним діям, залученню до співпраці. Навіть більше, якби я сам розслабив ремені, я б позбавив тебе нагоди вчинити акт милосердя.

«Неймовірно!» — подумав Каррас.

— Але ж акт милосердя, — відбив він, — це чеснота, тобто те, чому диявол завжди намагався запобігти, а отже, я фактично допоможу тобі, якщо не зніму з тебе ременів. Хіба що, звісно, — знизав плечима Каррас, — хіба що ти ніякий не диявол, і тоді, можливо, я їх і зніму.

— Хитрий ти, Каррасе, як той лис. Шкода, що тут немає любого Ірода, щоб цим утішитися.

Каррас зі ще більшою цікавістю дивився на Реґану, примруживши очі. Невже вона натякає на те, як Христос назвав Ірода «тим лисом»?

— Якого Ірода? — перепитав він. — Їх є двоє. Чи ти говориш про царя Юдеї?

— Ні, я говорю про тетрарха Галілеї! — гаркнула на Карраса Реґана голосом, сповненим презирства, а тоді раптово знову вишкірилась і почала тихенько вмовляти його м’яким, але зловісним тоном: — Ну ось, ти ж бачиш, як засмучують мене ці кляті ремені? Розв’яжи їх. Зніми — і я повідаю тобі майбутнє.

— Дуже спокусливо.

— Моя специфіка.

— Але ж як мені знати, що ти справді можеш провіщати майбутнє?

— Бо я диявол, йолопе!

— Так, ти це кажеш, але ж не даєш мені доказів.

— Тобі бракує віри.

Каррас заціпенів.

— Віри в що?

— Та ж у мене, любий Каррасе, у мене! — Щось глузливе й лиховісне зачаїлось і витанцьовувало в тих очах. — Усі ці докази, усі небесні знаки!

Каррасові ледве вдалося зберегти самовладання, коли він відповів:

— Ну, але достатньо було б чогось простенького. Скажімо, диявол знає все, чи не так?

— Ні, Каррасе, я знаю майже все. Ось бачиш? Мене звинувачують у гордині. А я не гордий. Ну, але кажи, що в тебе на умі, хитрий лисе? Викладуй!

— Ну, я просто думав, чи не могли б ми перевірити міру твоїх знань.

— Ну й чудово. Як тобі таке? Найбільше озеро в Південній Америці, — сутність у Реґаниній подобі вишкірилася, глузливо вибалушивши очі, — Тітікака в Перу! Цього достатньо?

— Ні, я хотів запитати щось таке, що тільки диявол може знати.

— Ага, розумію. І що ж це таке?

— Де Реґана?

— Вона тут.

— Де це «тут»?

— У свинці.

— Покажи мені її.

— Навіщо, Каррасе? Ти хочеш її виїбати? Попусти ремені, і я дозволю тобі це зробити!

— Я хочу пересвідчитися, що ти кажеш правду. Покажи мені її.

— Дуже соковита пизда, — лиховісно зиркнула на нього Реґана, злизуючи розпухлим і обкладеним язиком слину із сухих, потрісканих губ. — Але з нею нема про що говорити, приятелю. Я дуже тобі раджу залишатися зі мною.

— Ну, ти явно не знаєш, де вона, — знизав плечима Каррас, — тож цілком очевидно, що ти не диявол.

— Диявол я! — заревіла Реґана, смикнувшись раптово вперед, а її обличчя викривилося від люті. Каррас аж здригнувся, коли цей страхітливий гучний голос розлетівся кімнатою, відбиваючись від стін. — Диявол!

— Ну, то покажи мені Реґану. Це стане доказом.

— Є значно ліпші варіанти! Я доведу тобі! Я прочитаю твої думки! — лютувала істота в Реґаниному тілі. — Подумай про будь-яке число від одиниці до ста!

— Ні, це нічого не доведе. Я мушу побачити Реґану.

Раптом істота захихотіла, відкинувшись на спинку ліжка.

— Ні, тобі вже не поможуть ніякі докази, Каррасе. Ось чому я люблю розважливих людей. Як чудово! Справді, як це чудово! Але ми тебе ще трохи порозважаємо. Зрештою, тепер ми не хотіли б тебе втратити.

— Хто це «ми»? — живо поцікавився Каррас.

— Ми — це невеличкий гурт, що сидить у цій свинці, — пролунала відповідь. — Такий собі чималенький натовп. Згодом я, можливо, познайомлю тебе ближче. А зараз мене мучить жахлива сверблячка, та я ніяк не можу туди дістати. Попустиш на хвилинку пасочок? Лише один?

— Ні, скажи, де тобі свербить, і я там почухаю.

— От хитрун, який хитрун!

— Покажи мені Реґану, і тоді я, може, розв’яжу один ремінь, — запропонував Каррас. — За умови, що вона…

Раптом священик здригнувся від несподіванки, збагнувши, що бачить перед собою очі, сповнені жаху, і рот, широко розтулений у безгучному благанні про допомогу. Але подоба Реґани швидко зникла. Риси обличчя блискавично змінилися.

— Бога ради, ви б не зняли, якщо ваша ласка, ці пиздуваті ремені? — запитав улесливий голос з уривчастим британським акцентом. Зненацька знову виникла подоба демона. — Допомошіть стагому слушителю вівтагя, очче! — прохрипіла вона, а тоді з диким і пронизливим реготом відкинула голову.

Каррас сидів геть приголомшений, відчуваючи, як невидні крижані руки все міцніше стискають його потилицю, відчутні на дотик, і це вже йому не уявлялося.

Істота в тілі Реґани урвала свій сміх і вп’ялася в нього глузливими очима.

— Відчув холодні пальці? До речі, Каррасе, твоя мати тут, із нами. Не хочеш щось переказати їй? Я подбаю, щоб вона отримала твою вістку. — Насмішкуватий регіт. Раптом Каррас підхопився з крісла, щоб ухилитися від потужного струменя блювотиння. Трохи потрапило йому на рукав светра та руку.

Священик, обличчя якого поблідло, втупився в ліжко, на якому зловтішно реготала Реґана, дивлячись, як із його руки крапає на килим блювота.

— Якщо це правда, — мовив він глухо, — тоді ти повинен знати ім’я моєї матері.

— Я знаю.

— Ну то назви його.

Істота в подобі Реґани засичала до нього, виблискуючи безтямними очима й вихляючи головою, наче кобра.

— Назви його! — повторив Каррас.

Закотивши очі, Реґана заревла, як бугай, лютим ревом, що струснув віконниці й шибки у великому еркерному вікні. Якийсь час Каррас спостерігав за цим божевіллям, а тоді подивився на свою руку й вийшов із кімнати.

Кріс одразу відштовхнулася від стіни й стурбовано глянула на светр єзуїта.

— Що сталося? Вона блювала?

— Маєте рушника? — запитав її Каррас.

— Там є ванна! — поспіхом сказала Кріс, показуючи на двері в коридорі. — Карле, піди й припильнуй її! — кинула вона через плече, прямуючи вслід за священиком до ванної. — Мені так прикро! — вигукнула вона.

Єзуїт рушив до вмивальника.

— Ви їй даєте заспокійливе?

Кріс відкрутила кран і відповіла:

— Так, лібріум. Ось, скиньте светр і помийтеся.

— Яку дозу? — запитав Каррас, стягуючи чистою рукою светра.

— Я вам допоможу. — Кріс потягла за светра знизу догори. — Ну, сьогодні вона отримала чотириста міліграмів, отче.

— Чотириста?

Кріс підтягнула светра йому до грудей.

— Ага, бо тільки так ми змогли обв’язати її ременями. Ми мусили всі разом…

— Ви дали вашій дочці відразу чотириста міліграмів?

— Ви не повірите, яка вона сильна. Підніміть угору руки, отче.

— Гаразд.

Він підняв руки, і Кріс стягла з нього светра, відсунула завісу для душа й кинула светр у ванну.

— Я скажу Віллі, щоб почистила його вам, отче. — Вона пригнічено сіла на краєчок ванни й зняла з вішака рожевий рушник, мимоволі прикривши долонею вишитий темно-синіми нитками напис «Реґана». — Мені так прикро, — бідкалася вона.

— Не переймайтеся. Нічого страшного. — Каррас розстібнув правий рукав накрохмаленої білої сорочки й закотив його, виставивши напоказ мускулисту руку, усіяну тонкими темнавими волосинками, а тоді спитав: — Чи вона отримує бодай якусь поживу? — Він підставив руку під гарячий струмінь води, змиваючи блювотиння.

— Ні, отче. Тільки сустаген, коли засинає. Але вона видерла зонд.

— Видерла? Коли?

— Сьогодні.

Стурбований Каррас помив руки милом, прополоскав їх, замислився на мить, після чого похмуро сказав:

— Вашій дочці справді потрібно перебувати в лікарні.

Кріс опустила голову.

— Я цього не можу зробити, отче, — сказала вона тихо й невиразно.

— Чому не можете?

— Просто не можу, — повторила Кріс хриплим напівмертвим шепотом. — Вона… вона зробила щось таке, отче, що я не можу ризикувати, щоб хтось про це довідався. Лікар… чи медсестра… чи будь-хто інший.

Каррас спохмурнів, закручуючи крани. «От якби якась особа була, скажімо, злочинець». Він занепокоєно дивився на вмивальник, тримаючись за його краї.

— Хто їй давав сустаген? Лібріум? Інші ліки?

— Ми самі. Її лікар показав нам, як це робити.

— Вам потрібні рецепти.

— Ну, але ж ви теж могли б їх виписати, правда, отче?

Каррас, у голові якого крутилися різні думки, повернувся до неї з піднятими руками, зіткнувшись з її примарним і знеможеним поглядом. Він кивнув на рушник у її руках і вимовив:

— Прошу.

Кріс тупо на нього подивилася й перепитала:

— Що?

— Прошу подати рушника, — лагідно сказав Каррас.

— Ой, вибачте мені! — Кріс поспіхом дала йому рушника і, поки єзуїт витирав руки, запитала в нього з проблиском надії в голосі: — Ну то як тепер, отче? Гадаєте, вона одержима?

— Слухайте, а що ви знаєте про одержимість?

— Лише те, що читала, а дещо мені розповіли лікарі.

— Які лікарі?

— З клініки Беррінджера.

— Зрозуміло, — сказав Каррас, легенько схиливши голову. Він склав рушника й акуратно повісив його на вішак, а тоді запитав: — Міс Макніл, а ви католичка?

— Ні.

— А ваша дочка?

— Теж ні.

— Якої ж ви конфесії?

— Жодної.

Каррас замислено подивився на неї.

— Чому ж тоді ви звернулися до мене? — спитав він.

— Тому, що я була в розпачі! — вигукнула Кріс тремтячим голосом.

— Мені здається, ви казали, що це вам порадили зробити психіатри.

— Ой, та я вже не знаю, що я вам казала! Я була взагалі сама не своя!

Каррас обернувся, склав руки на грудях, сперся вагою свого тіла на білу мармурову підставку для вмивальника, подивився на Кріс і сказав, ретельно підбираючи слова:

— Послухайте, мене обходить лише одне — яким чином найкраще допомогти вашій дочці. Але мушу вам відверто сказати: якщо ви справді сподіваєтеся на екзорцизм як на автосугестивну шокотерапію, вам легше буде знайти виконавця ролі екзорциста на кіностудії, міс Макніл, бо католицька церква на це не піде, і ви лише втрачаєте дорогоцінний час.

Каррас відчув, що його руки легенько тремтять.

«Що сталося зі мною? — здивувався він. — У чому річ?»

— Я, до речі, місіс Макніл, — уїдливо виправила його Кріс.

Каррас пом’якшив свій тон.

— Вибачте мені. Слухайте, демон це чи просто нервовий розлад, я зроблю все можливе, щоб допомогти вашій доньці. Але мені треба знати правду, усю правду. Це важливо. Важливо для Реґани. Зараз я намагаюся намацати відповідь, місіс Макніл. Я цілком приголомшений тим, що побачив і почув у спальні вашої дочки. Чому б нам тепер не залишити цю ванну кімнату й не зійти вниз, де ми могли б поговорити? — З ледь помітною й теплою заспокійливою усмішкою Каррас простягнув руку й допоміг Кріс підвестися. — Я б не відмовився від чашечки кави.

— А я б не відмовилася від віскі з льодом.

Поки Карл і Шерон опікувалися Реґаною, Каррас і Кріс сиділи в кабінеті: вона — на диванчику, а Каррас — у кріслі біля каміна, і Кріс розповіла йому всю історію хвороби Реґани, старанно приховуючи будь-яку згадку про випадок із Деннінґзом. Священик уважно слухав, майже нічого не говорячи, лише інколи щось запитував або реагував кивком голови, тоді як Кріс визнала, що на початку справді вважала екзорцизм своєрідною шокотерапією.

— А тепер не знаю, — сказала вона, хитаючи головою, — просто не знаю. — Вона подивилася на свої поцятковані ластовинням руки зі зчепленими на колінах пальцями, що ледь помітно тремтіли. Тоді безпомічно глянула на священика. — А що думаєте ви, отче Каррас?

Опустивши голову, священик набрав повні груди повітря, тоді похитав головою й неголосно сказав:

— Я справді не знаю. Нав’язлива поведінка, спричинена почуттям провини, можливо, у поєднанні з роздвоєнням особистості.

— Що? — обурилася Кріс. — Отче, ну як ви можете таке казати після всього побаченого нагорі!

Каррас подивився на неї.

— Якби ви бачили стільки пацієнтів психлікарень, скільки їх бачив я, ви б і не таке сказали, — мовив він. — Послухайте-но мене! Одержимість демонами? Гаразд, припустимо, що це справді іноді стається. Але ж ваша дочка не називає себе демоном, вона наполягає, що вона ніхто інший, як сам диявол, а це рівнозначне тому, що величати себе Наполеоном Бонапартом!

— Тоді поясніть усі ці стуки та інше.

— Я цього не чув.

— Але це чули в клініці Беррінджера, отче, тобто це діялося не лише тут, у будинку.

— Можливо, але ми навряд чи потребуватимемо диявола, щоб пояснити такі речі.

— То поясніть їх!

— Ну, можливо, це психокінез.

— Що?

— Ви, мабуть, чули про таке явище, як полтергейст?

— Це коли привиди жбурляються тарілками й поводяться, як ідіоти?

— Це не таке вже рідкісне явище, і найчастіше це стається з емоційно неврівноваженими підлітками. Очевидно, що екстремальне перенапруження мозку може інколи стимулювати появу невідомого нам різновиду енергії, спроможної, видається, рухати предметами на відстані. Але в цьому немає нічого надприродного. Це стосується також і аномальної сили Реґани — у патології такі явища трапляються. Можете це називати, якщо бажаєте, приматом свідомості над матерією, але в будь-якому разі таке трапляється безвідносно до одержимості.

Кріс відвернулася вбік, легенько похитуючи головою.

— Ну, і чи не дивина? — утомлено зіронізувала вона. — Я ось атеїстка, а ви священик, і…

— Найкраще тлумачення будь-якого феномена, — лагідно урвав її він, — завжди найпростіше з тих доступних, що враховують усі факти.

— О, справді? — огризнулася Кріс, а її очі з червоними прожилками спалахнули благанням, розпачем і бентегою. — Можливо, я тупа, отче Каррас, але мені здаються ще тупішими пояснення, ніби тарілки на стіну жбурляє якась невідома штукенція в чиїйсь голові! І що ж це таке? Ви можете мені це пояснити? І що таке, до речі, «роздвоєна особистість»? Ось ви це кажете. І я це чую. Але що це таке? Невже я така тупа? Ви можете це пояснити так, щоб до мене нарешті дійшло?

— Послухайте, ніхто й не вдає, що все це розуміє. Ми тільки знаємо, що такі речі стаються, а все поза межами самого цього феномена ніщо інше, як звичайні гіпотези. Але спробуйте уявити це так ось.

— Гаразд, кажіть уже.

— Людський мозок складається десь із сімнадцяти мільярдів клітин, і коли ми дивимося на них, то бачимо, що вони щосекундно мають справу з приблизно сотнею мільйонів різних відчуттів, що бомбардують мозок, і мозок не просто опрацьовує всі ці сигнали, але й робить це ефективно, щоб вони не заважали одне одному й не перечіплялися. Виникає запитання, як клітини здатні це все робити без певної взаємодії? Мабуть, ніяк, тож очевидно, що кожна з цих клітин наділена, можливо, власною свідомістю. Ви стежите за ходом моїх думок?

Кріс кивнула.

— Так, намагаюся.

— Добре. Тепер уявімо, що людське тіло — це гігантський океанський лайнер, команда якого складається з усіх клітин мозку. Одна з цих клітин стоїть на капітанському мостику. Це капітан. Але йому ніколи достеменно невідомо, чим займається решта команди в трюмі. Він тільки знає, що корабель рухається своїм курсом і все відбувається належним чином. Цей капітан — це ви, ваша пробуджена свідомість. А в разі роздвоєння особистості стається таке… можливо… що одна з клітин, яка перебувала в трюмі разом з іншими членами команди, захоплює капітанський мостик і починає сама керувати кораблем. Іншими словами, влаштовує бунт. Чи вам тепер стало зрозуміліше?

Кріс недовірливо дивилася, не кліпаючи, на нього.

— Отче, це щось таке штучне й надумане, що легше, мабуть, повірити в існування того бісового диявола!

— Я…

— Слухайте, я не знаю всіх цих теорій і всякого такого, — урвала його Кріс низьким напруженим голосом, — але скажу вам ось що, отче: ви покажіть мені ідентичного двійника Реґани — з такими самими обличчям, голосом, запахом, манерами — і я миттєво знатиму, що це насправді не вона! Я знатиму це, відчую нутром, і я вам кажу, що та істота нагорі — не моя донька! А тепер скажіть мені, що робити! — вигукнула вона голосом, що зривався на крик і аж тремтів від стримуваних емоцій. — Скажіть, запевніть мене, що в неї просто щось негаразд із головою! Що ви абсолютно впевнені в тому, що їй не потрібен ніякий екзорцизм і що він їй не допоможе! Ну ж бо! Скажіть мені, отче! Скажіть!

Останні слова вона вже майже верещала.

Каррас відвернувся й кілька довгих секунд замислено мовчав. Потім знову пильно подивився на Кріс.

— Чи в Реґани низький тембр голосу? — неголосно спитав він. — Тобто в нормальному стані.

— Ні. Якраз навпаки — дуже високий.

— Гадаєте, вона розвивалася надто швидко для свого віку?

— Зовсім ні.

— Її коефіцієнт інтелекту?

— Пересічний.

— Що вона любить читати?

— Здебільшого книжечки про Ненсі Дрю й комікси.

— А стиль її мови тепер: як він відрізняється від звичайного?

— Цілком. Вона ніколи не вживала й половини цих слів.

— Ні, я маю на увазі не зміст її мови, а стиль.

— Стиль?

— Те, як вона компонує слова.

Кріс насупилася.

— Я й далі вас не зовсім розумію.

— У вас є якісь її листи? Шкільні твори? Запис її голосу був би…

— Так. Так, є плівка, яку вона записала для батька. Вона збиралася послати її йому замість листа, але так і не закінчила. Хочете послухати?

— Так, хочу. І ще мені будуть потрібні її медичні карти, особливо з клініки Беррінджера.

Кріс похитала головою, відвернувши очі.

— Ой, отче, я вже пройшла цей шлях і…

— Так. Так, я знаю, але хотів би переглянути їх сам.

— То ви й далі проти екзорцизму?

— Ні. Я тільки проти того, щоб нашкодити вашій дочці замість того, щоб допомогти.

— Але ви зараз говорите явно як психіатр, чи не так?

— Ні, я говорю також і як священик. Якщо я звернуся до канцелярії чи куди там іще по дозвіл на екзорцизм, мені треба буде навести суттєві докази того, що у випадку з вашою дочкою йдеться не тільки про психіатричну проблему, а ще й надати церкві переконливі свідчення ознак одержимості.

— Яких саме?

— Я ще не знаю. Мушу все дослідити.

— Ви що, жартуєте? Я думала, що ви експерт у цій галузі.

— У цій галузі немає експертів. Ви зараз, мабуть, краще ознайомлені з демонічною одержимістю, ніж більшість священиків. То як скоро ви зможете передати мені історію хвороби з клініки Беррінджера?

— Якщо треба, я полечу туди чартерним рейсом!

— А плівку?

Кріс підвелася.

— Зараз піду пошукаю.

— І ще одна річ.

— Яка?

— Та книжка, про яку ви згадували, з розділом про одержимість… ви не могли б пригадати, чи не читала її Реґана раніше, перш ніж почалася хвороба?

Кріс зосереджено думала, схиливши голову.

— Мені здається, вона читала щось за день до того, як почалася ця біда, хоч я не можу цього стверджувати стовідсотково. Але гадаю, що вона її колись читала. Тобто я таки певна. Досить певна.

— Я хотів би на неї поглянути.

Кріс попрямувала до дверей.

— Звичайно, отче, зараз принесу. І плівку. Вона, мабуть, у підвалі. Зараз подивлюся.

Каррас неуважно кивнув, розглядаючи східний орнамент на килимі. За якийсь час він підвівся й поволі рушив до передпокою, де стояв нерухомо в темряві, немовби в якомусь іншому вимірі, запхавши руки в кишені штанів і слухаючи, як згори долинало то хрюкання свині, то гавкання шакала, а то гикавка й гадюче сичання.

— О, ви тут! А я шукала вас у кабінеті.

Каррас обернувся до Кріс, яка вмикала в передпокої світло.

— Ви вже йдете? — спитала вона, підходячи до нього з книжкою про чаклунство й листом до батька, що Реґана записала на плівку.

— Так, мушу йти. Маю ще приготуватися до завтрашньої лекції.

— Справді? А де це буде?

— На медичному факультеті, — відповів Каррас, беручи з рук Кріс книжку й плівку. — Я постараюся прийти сюди завтра по обіді або ввечері. Якщо ж трапиться щось нагальне, дзвоніть мені о будь-якій порі дня чи ночі. Я попереджу телефоністок на комутаторі, щоб вас одразу з’єднували зі мною. Чуєте, а як у вас справи з медикаментами?

— Усе гаразд. Маю багаторазові рецепти.

— Може, зателефонуєте ще раз лікареві?

Актриса опустила голова.

— Не можу, — ледь чутно прошепотіла вона, — я просто не можу.

— Бо я ж не лікар, знаєте, — застеріг її Каррас.

— Усе гаразд.

Кріс так і не підводила голову, і Каррас дивився на неї пильно й стурбовано. Він майже відчував на дотик тривогу, що переповнювала її.

— І ще: рано чи пізно, — лагідно мовив він, — я мушу повідомити когось зі своїх зверхників, чим займаюся, особливо якщо мені доведеться приходити до вас у специфічні нічні години.

Кріс подивилася на нього, стурбовано нахмурившись.

— А це обов’язково? Тобто повідомляти про це?

— Ну, але якщо я цього не зроблю, вам не здається, що це виглядатиме трохи дивно?

Кріс знову опустила голову й кивнула.

— Так, я розумію, про що ви, — сказала вона впівголоса.

— То ви не заперечуєте? Я їм скажу лише найнеобхідніше. І не хвилюйтеся: про це ніхто більше не знатиме.

Вона безпомічно підняла своє виснажене обличчя й побачила його сумовиті й проникливі очі. Побачила в них силу. Побачила біль.

— Гаразд, — ледь чутно мовила вона.

Вона довірилася болю.

— Будемо контактувати, — сказав їй Каррас.

Він почав був виходити, але затримався на порозі, нахиливши голову й замислено приклавши долоню до вуст, а тоді знову подивився на Кріс.

— Чи ваша донька знала, що сюди мав прийти священик?

— Ні, крім мене, ніхто цього не знав.

— А ви знали, що недавно померла моя мати?

— Так. Прийміть моє спочуття.

— А чи Реґані це відомо?

— Чому ви питаєте?

— Чи їй це відомо?

— Ні, зовсім ні. Чому ви запитали?

Каррас знизав плечима.

— Нічого важливого, — сказав він, — просто мені було цікаво. — Він дещо стурбовано глянув на обличчя Кріс. — Чи ви хоч трохи спите?

— Ну так, інколи.

— Вам потрібне снодійне. Ви вживаєте лібріум?

— Так.

— Яку дозу?

— По десять міліграмів двічі на день.

— Спробуйте двадцять. А ще тримайтеся подалі від дочки. Що довше ви будете свідком її теперішньої поведінки, то більшою буде ймовірність того, що ваші почуття до неї зазнають непоправної шкоди. Займіться чимось іншим. І не накручуйте себе. Ви нічим не допоможете Реґані, якщо вас саму зрадять нерви.

Кріс пригнічено кивнула, не підводячи очей.

— А тепер лягайте в ліжко, — сказав їй Каррас. — Будь ласка, ляжете прямо зараз у ліжко?

— Ага, добре, — неголосно мовила Кріс, — я обіцяю. — Вона приязно глянула на нього й ледь помітно всміхнулася. — На добраніч, отче Каррас. І дякую вам. Дуже вам дякую.

Іще якусь мить Каррас пильно дивився на неї, а тоді сказав:

— Ну то гаразд, на добраніч, — відвернувся й швидко рушив геть.

Кріс стояла на порозі, дивлячись йому вслід. Коли перетинав вулицю, вона подумала, що він, мабуть, залишився без вечері, а ще її стурбувало, що йому, напевне, холодно, бо він опускав рукави сорочки. Коли проходив повз ресторан «1789», щось випало з його рук, можливо, книжка з чаклунства або плівка з голосом Реґани. Він нахилився, щоб підняти це, а на розі Тридцять шостої вулиці і П-стрит завернув ліворуч і щез з очей. Кріс раптово відчула полегшення.

Вона не побачила Кіндермена, що сидів самотньо в авті без розпізнавальних знаків.

Ще через півгодини Деміен Каррас квапливо йшов до своєї кімнатки в єзуїтському гуртожитку з цілим стосом книжок і журналів, що їх він знайшов на поличках бібліотеки Джорджтаунського кампусу. Він поспіхом кинув їх на письмовий стіл, понишпорив у шухлядах, шукаючи сигарети, знайшов там напівпорожню пачку злежалого «Кемела», запалив сигарету, глибоко затягнувся й затримав у легенях дим, думаючи знову про Реґану. «Істерія, — припустив він, — мабуть, це воно». Видихнув дим, запхав великі пальці за ремінь штанів і подивився на книжки. Там були «Одержимість» Естеррайха, «Луденські біси» Гакслі, «Парапраксіс у дослідженні Зіґмундом Фройдом справи Гайцмана», «Демонічна одержимість і екзорцизм у ранньому християнстві у світлі сучасних поглядів на психічні хвороби» Маккасленда, а також уривки з психіатричних журналів Фройдових «Неврозу демонічної одержимості в ХVII столітті» та «Демонології сучасної психіатрії».

«Допомошіть стагому слушителю вівтагя, очче!»

Єзуїт поторкав чоло, а тоді подивився на липкий піт, що вкрив його пальці. Тут він помітив, що залишив відчиненими двері. Пішов їх зачинити, а тоді попрямував до полиці, на якій стояв примірник «Римського ритуалу» в червоній палітурці, збірка таїнств і молитов. Затиснувши між губами сигарету, він примружився від диму, проглядаючи «Основні правила» для екзорцистів у пошуках ознак демонічної одержимості. Спочатку ковзнув поглядом по рядках, а тоді почав читати уважніше.

…Екзорцист не повинен квапитися брати на віру те, що якась особа одержима злим духом, а виявляти натомість ознаки, за допомогою яких можна відрізнити одержиму особу від такої, що страждає від якоїсь хвороби, особливо психічного походження. Існують такі ознаки одержимості: здатність досить вільно говорити невідомою мовою або розуміти її, коли нею говорять інші; здатність розкривати майбутні або потайні події; прояви сили, невластивої особі певного віку за звичайних умов, а також інші ознаки, які сукупно дають підстави для вагомих доказів.

Якийсь час Каррас розмірковував, а тоді притулився спиною до книжкової полиці й дочитав решту настанов. Коли закінчив, піймав себе на тому, що не відводить очей від настанови номер 8:

Дехто свідчить про скоєні злочини.

Легенький стук у двері.

— Деміен?

Каррас підняв голову й відповів:

— Заходь.

То був Даєр.

— Слухай, тебе розшукувала Кріс Макніл, — повідомив він, заходячи в кімнату. — Вона тебе знайшла?

— Коли? Зараз, увечері?

— Ні, ще вдень, по обіді.

— О так, Джо. Дякую. Так, я з нею розмовляв.

— Добре. Я просто хотів переконатися, що ти про це знав.

Подібний на ельфа священик тинявся кімнатою, немовби щось шукав.

— Що тобі треба, Джо? — спитав Каррас.

— У тебе нема льодяників? Я вже де тільки не шукав, але ні в кого їх немає, а мені страшенно хочеться бодай одного льодяничка або парочку, — замислено зронив Даєр, не припиняючи пошуків. — Якось я цілий рік вислуховував дитячі сповіді і, як наслідок, присів на льодяники. Малі паршивці дихають на тебе сумішшю льодяників і травки, тому не дивно, що я потрапив у наркотичну залежність. — Даєр підняв кришку коробки для тютюну, що була наполовину заповнена фісташками. — Що це таке? — здивувався він. — Відмерлі мексиканські стрибучі боби?

Каррас переглядав книжкові полички, шукаючи потрібний том.

— Слухай, Джо, я зараз трохи зайнятий і…

— Чуєш, а та Кріс справді приємна, га? — урвав його Даєр, падаючи на ліжко Карраса, і розтягнувся там на повен зріст, зручно заклавши за голову руки. — Елегантна дама. То ти її зустрів? Тобто бачив її особисто?

— Ми розмовляли, — відповів Каррас, витягаючи книжку в зеленій палітурці під назвою «Сатана», збірку статей і наукових праць французьких теологів-католиків. Рушив із нею до письмового столу. — Ну, а тепер…

— Проста. Безпретензійна. Щира, — просторікував, дивлячись на високу стелю й забувши все на світі, Даєр. — Вона допоможе нам здійснити мій план, коли ми з тобою зречемося священства.

Каррас різко глянув на Даєра.

— Хто це зрікається священства?

— Та ж голубі. Цілими юрбами. Бо чорний колір вийшов із моди.

Каррас здивовано й несхвально похитав головою, ставлячи книжки на стіл.

— Слухай, Джо, — дорікнув йому Каррас, — розкажеш це в якомусь казино у Вегасі. Годі вже, вшивайся! Я мушу приготуватися до завтрашньої лекції.

— Спочатку ми підемо до Кріс Макніл, — не вгавав юний священик, — з моєю задумкою сценарію на основі життя святого Іґнатія Лойоли з попередньою назвою «Марш бравих єзуїтів».

Гасячи в попільничці сигарету, Каррас подивився з-під лоба на Даєра.

— Може, ти нарешті забереш звідси свій зад, Джо? Я маю багато роботи.

— А хто тобі заважає?

— Ти! — Каррас почав розстібати сорочку. — Я йду в душ, а коли вийду з нього, маю надію, що тут уже й духу твого не буде.

— Ну добре, — неохоче простогнав Даєр, ставлячи ноги на підлогу, але й далі сидячи на ліжку. — До речі, щось не бачив тебе на вечері. Де ти сьогодні їв?

— Ніде.

— А це вже безглуздо. Чого мучити себе дієтами, коли все одно носиш тільки сутану?

— Чи є тут якийсь магнітофон?

— Тут навіть льодяників немає. Іди у фонолабораторію.

— А в кого ключі? В отця ректора?

— Ні, в отця доглядача. Тобі треба вже сьогодні?

— Так, сьогодні, — відповів Каррас, вішаючи сорочку на спинку стільця. — А де його знайти?

— Хочеш, щоб я це зробив, Деміене?

— А ти можеш, Джо? Бо я справді маю купу справ.

Даєр підвівся.

— Не журися!

Каррас узяв душ і перебрався в чисту футболку й штани. Сідаючи за стіл, він побачив там цілий блок «Кемела» без фільтра, а біля нього один ключик із биркою «ФОНОЛАБОРАТОРІЯ», а другий — із биркою «ХОЛОДИЛЬНИК ТРАПЕЗНОЇ». До цього ключика була ще причеплена записочка: «Ліпше вже ти, ніж пацюки й домініканські коти-грабіжники». Каррас усміхнувся, побачивши підпис: «Льодяник Джо». Відклав убік записку, зняв із руки годинника й поклав його перед собою на стіл. Була 10:58 вечора.

Почав читати. Спочатку Фройда, тоді Маккасленда, уривки із «Сатани», частини фундаментального дослідження Естеррайха, і десь після 4:00 ранку він нарешті закінчив, потираючи обличчя й очі, які пекли від диму, що стояв стовпом, а попільничка на столі Карраса була завалена покрученими недопалками сигарет. Він підвівся й втомлено рушив до вікна, відчинив його навстіж, вдихнув прохолоду вологого вранішнього повітря й залишився там стояти, думаючи про Реґану. Так, у неї був фізичний синдром одержимості. Тут не було жодного сумніву. Тому що в усіх випадках незалежно від історичного періоду чи місця, де це відбувалося, симптоми одержимості були по суті незмінні. Деякі з них у Реґани ще не проявилися: стигмати, прагнення їсти всяку гидоту, нечутливість до болю, нестримна гучна гикавка. Але решта їх чітко простежувалася: мимовільні безладні рухи, сморідне дихання, обкладений язик, виснаження організму, набряклий живіт, подразнення шкіри та слизової оболонки. Але найголовніше те, що були наявні основні симптоми найважчих випадків, що їх Естеррайх характеризував як ознаки «істинної» одержимості: разюча зміна голосу й рис обличчя та прояви цілком нової особистості.

Каррас похмуро дивився з вікна на вулицю. Крізь гілки дерев він міг бачити будинок Макніл і велике еркерне вікно Реґаниної спальні. Він вичитав у книжках, що в разі добровільної одержимості, як із медіумами, нова особистість зазвичай добра. «Ось як Тія, — думав Каррас, — той дух жінки, що вселявся в одного чоловіка, скульптора, і то тільки вряди-годи й ненадовго, щоразу десь лише на годинку, аж поки приятель цього скульптора безнадійно закохався в Тію й почав благати скульптора, щоб той дозволив їй назавжди залишитися в його тілі. Але що стосується Реґани, це далеко не Тія», — похмуро розмірковував священик, адже та «сутність», що в неї вселилася, була лиховісна, що типово для демонічної одержимості, коли нова особистість прагне до фізичного знищення людини, у яку вона вселилася.

І нерідко цього досягає.

Замислившись, священик підійшов до столу, узяв сигарету й запалив. «Ну гаразд, у неї фізичний синдром демонічної одержимості. То як же її вилікувати? — Він загасив сірника. — Усе залежить від того, що стало причиною синдрому». Він сів на край столу й почав міркувати про те, що сталося з черницями Лілльського монастиря у Франції на початку ХVII століття. Ці нібито одержимі черниці «зізнавалися» своїм екзорцистам у своїй безпомічності в стані одержимості та про регулярну участь у сатанинських оргіях, де еротичні забави видозмінювалися залежно від днів тижня: у понеділки й вівтірки це були гетеросексуальні злягання, у четверги — содомія, феляція й кунілінгус із гомосексуальними партнерами, а в суботи — скотолозтво з домашніми тваринами й драконами. І драконами? Єзуїт сумовито похитав головою. Як і з Ліллем, у багатьох випадках, на його думку, причиною одержимості була суміш шахрайства й міфоманії, а іноді до цього спричинялися нервові хвороби: параноя, шизофренія, неврастенія, психастенія. І саме через це, як він знав, церква вже роками рекомендувала екзорцистам виконувати ритуал у присутності психіатра або невролога. Проте не в усіх випадках одержимості причина була очевидна. Багато з них змусили Естеррайха охарактеризувати одержимість як цілком окремий різновид розладу, а також відкинути традиційний для психіатрії термін «роздвоєння особистості» як такий, що мало чим відрізняється від окультних замінників таких понять, як «демон» і «дух мерця».

Каррас потер указівним пальцем складку біля носа. У клініці Беррінджера, за словами Кріс, були схильні визнати причиною розладу Реґани навіювання, щось таке, що було певним чином пов’язане з істерією. І Каррас теж схилявся до цього висновку. Більшість випадків, що він дослідив, була, на його думку, спричинена саме цими двома факторами. По-перше, це найчастіше ставалося з жінками. А по-друге, усі ці спалахи одержимості, що переростали в епідемії. А ще ті екзорцисти… Каррас спохмурнів. Екзорцисти нерідко й самі ставали жертвами одержимості, як це відбулося 1634 року у французькому Лудені, в урсулинському жіночому монастирі. З чотирьох екзорцистів-єзуїтів, посланих туди, щоб покласти край епідемії одержимості, троє — отці Люка, Ляктанс і Транкілль — не лише стали одержимими, але й невдовзі померли, судячи з усього, від зупинки серця, спричиненої невпинною психомоторною гіперактивністю: вони безперестанно сипали лайками, нестямно ревіли й кидалися в конвульсіях на ліжку. А четвертий, отець Сурен, якому в той час було тридцять три роки і якого вважали одним із найяскравіших інтелектуалів Європи, збожеволів і потім двадцять п’ять років свого життя провів у притулку для божевільних. Каррас замислено кивнув сам до себе. Якщо хвороба Реґани істеричного характеру і якщо перші симптоми одержимості з’явилися внаслідок навіювання, тоді єдиним вірогідним джерелом цього навіювання міг бути лише розділ про одержимість у книжці про чаклунство. Він погортав сторінки. Чи прочитала це Реґана? Чи є якісь разючі подібності між описаними тут деталями й поведінкою Реґани? Невдовзі він знайшов деякі збіги.

…Описаний у розділі випадок із восьмирічною дівчинкою, що «ревла, наче бугай, низьким оглушливим басом». Реґана мукала, як віл.

…Випадок із Гелен Сміт, яку лікував видатний психолог Флорнуа. Він описав, як вона з «блискавичною швидкістю» змінювала свій голос і риси обличчя, перетворюючись на багатьох інших осіб. «Вона це робила при мені. Особа, що говорила з британським акцентом. Швидкі зміни. Миттєві».

…Випадок у Південній Африці, що описав очевидець, відомий етнолог Жуно. Він розповідав про жінку, яка однієї ночі зникла зі своєї домівки. Наступного ранку її знайшли «прив’язаною до верхівки» дуже високого дерева «тонкими ліанами», а згодом вона почала «сповзати з дерева головою донизу, із сичанням вистромлюючи язика, наче змія. Висячи на дереві, вона говорила мовою, якої ніхто ніколи не чув». Реґана плазувала змією слідом за Шерон. Верзла якусь нісенітницю. Спроба «невідомої мови»?

…Випадок із Жозефом і Тібо Бернерами, восьми й десяти років, які «лежали на спині й раптом починали крутитися з шаленою швидкістю, мов дзиґи». Це звучить як абсолютна вигадка або перебільшення, але дуже скидається на Реґану, що оберталася, наче дервіш.

Була ще подібність де в чому, додаткові підстави, щоб запідозрити навіювання: згадка про ненормальну силу, непристойні вислови, а ще свідчення про одержимість у Євангелії, що стали, мабуть, причиною, припускав Каррас, на диво релігійного характеру Реґаниної маячні в клініці Беррінджера. Ба більше, у розділі була згадка про початкові стадії одержимості: «…Перша стадія, інфестація, полягає в атакуванні оточення жертви звуками, запахами, пересуванням предметів без очевидних причин. А друга, власне одержимість, характеризується атаками на саму жертву з метою вселити в неї жах завданням травм та інших ушкоджень ударами рук і ніг». Стукіт. Жбурляння. Атаки капітана Говді.

«Гаразд, можливо… можливо, вона це прочитала», — думав Каррас. Але він не був певний. Ні, зовсім ні! І навіть Кріс. Вона також вагалася щодо ймовірності цього.

Каррас знову підійшов до вікна. Яка ж тоді відповідь? Справжня одержимість? Демон? Він опустив голову й похитав нею. Ой, та годі вже! Це неможливо! А от паранормальні явища? Звісно. Чому б ні? Про це повідомляло забагато компетентних очевидців. Лікарі. Психіатри. Узяти хоча б Жуно. Але як пояснити ці явища — ось у чому проблема. Він подумав про згаданого Естеррайхом шамана на Алтаї в Сибіру, що навмисне впадав ув одержимість для виконання «магічного акту». Коли його обстежили в клініці перед самим актом левітації, його пульс був на рівні ста ударів за хвилину, а потім узагалі підскочив до неймовірних двохсот ударів. Були також зафіксовані разючі зміни температури його тіла й частоти дихання. Отже, його паранормальні дії були тісно пов’язані з фізіологією! Їх спричиняла якась невідома тілесна енергія або сила! Але як докази одержимості, довідався Каррас, церква вимагає чітких і підтверджених свідчень про такі зовнішні феномени, що дозволяли б… Він забув точне формулювання, але, провівши пальцем по сторінці з книжки «Сатана», що лежала в нього на столі, Каррас це знайшов: «…підтверджених свідчень про такі зовнішні феномени, що дозволяли б припустити можливість екстраординарного втручання відмінного від людини інтелекту». Чи це стосувалося випадку з шаманом? Ні, не обов’язково. А з Реґаною? Чи це її випадок?

Каррас перечитав підкреслене олівцем місце в «Римському ритуалі»: «Екзорцист повинен пильнувати, щоб жоден із проявів хвороби пацієнта не залишився без пояснення». Каррас замислено кивнув. «Ну гаразд. Подивимося». Почав ходити по кімнаті, згадуючи всі прояви Реґаниної хвороби й намагаючись дати їм можливе пояснення. Перераховував їх подумки один за одним.

Разюча зміна рис обличчя Реґани.

Частково її хвороба й частково недостатнє харчування, хоча здебільшого, дійшов він висновку, причина цього — те, що психічна конституція людини знаходить вираження в її фізіономіці.

Разюча зміна голосу Реґани.

Йому ще треба почути її «справжній» голос, подумав Каррас. Навіть якщо він був високим, як стверджує її мати, постійне верещання могло огрубити голосові зв’язки, зробивши голос низьким. Єдина проблема, міркував він, це оглушлива й нез’ясована потужність цього голосу, бо навіть з огрублими зв’язками це неможливо пояснити фізіологічно. Але в патологічному стані вияви паранормальної сили, що перевищує потенційні властивості м’язів, — явище відоме й досить поширене. Можливо, цей загадковий ефект вплинув і на її голосові зв’язки та гортань.

Раптове збільшення словникового запасу й знань Реґани.

Криптомнезія: приховані уривки слів та фактів, які вона колись могла почути, навіть у немовлячому віці. У сновид, а також у людей на грані смерті приховані спогади нерідко виходять на поверхню з мало не фотографічною докладністю.

Здогад Реґани про те, що він священик.

Могла просто вгадати. Якщо вона справді читала розділ про одержимість, то, можливо, і чекала візиту священика. А згідно з Юнґом, підсвідоме сприйняття й чутливість хворих на істерію пацієнтів бувають часом у п’ятдесят разів гостріші, ніж у нормальних людей, і саме цим, на думку Юнґа, пояснювалося нібито автентичне «читання думок» медіумами під час спіритичних сеансів, адже їхня підсвідомість медіума насправді «читала» на столі майже невловні тремтіння й вібрації, створені руками особи, чиї думки нібито «читалися». Ці тремтіння творили своєрідні матриці літер або цифр. Так і Реґані, можливо, вдалося «прочитати», хто він такий, на підставі його поведінки або навіть пахощів мира на його руках.

Знання Реґани про смерть його матері.

Також могла вгадати. Адже йому вже сорок шість.

«Допомошіть стагому слушителю вівтагя, очче!»

Підручники в католицьких семінаріях допускали існування телепатії як цілком реального природного феномена.

Ранній розвиток інтелекту Реґани.

Це було найважче пояснити. Однак персонально досліджуючи випадки множинної особистості разом із нібито окультними феноменами, психіатр Юнґ дійшов висновку, що в стані істеричного сомнамбулізму загострюються не тільки підсвідомі сприйняття та відчуття, але й функціонування інтелекту, унаслідок чого нова особистість виявляється набагато розумнішою за стару. Але чи звичайний опис феномена пояснює його?

Він раптово зупинив ходу й нахилився над столом, усвідомивши, що Реґанин каламбур про Ірода мав значно глибше значення, ніж йому здалося спочатку, бо, коли фарисеї повідомили Христа про Іродові погрози, Христос, скільки пригадував єзуїт, відповів таке: «Ідіть і скажіть тому лисові, що я виганяю бісів!»

Він глянув на плівку з голосом Реґани, а тоді втомлено сів за стіл, запалив чергову сигарету, випустив нерівне кільце синювато-сірого диму, знову замислившись про тих хлопців Бернерів і про випадок із восьмирічною дівчинкою, що демонструвала всі симптоми повноцінної одержимості. Яку ця дівчинка могла прочитати книжку, що змусила б її підсвідомість так досконало зімітувати симптоми одержимості? І яким чином підсвідомість жертв у Китаї могла поділитися цими симптомами з підсвідомістю інших одержимих людей у Німеччині, Сибіру, Африці? І чому в різних культурах і в різні часи ці симптоми завжди були ідентичні?

«До речі, Каррасе, твоя мати тут, із нами».

Єзуїт дивився перед собою невидющими очима, затиснувши в пальцях сигарету, цівочки диму з якої підносилися вгору до короткочасного життя й миттєвої смерті, мов мимовільні спогади про забуті сни. Він подивився на ліву нижню шухляду письмового столу, якийсь час не ворушився, а тоді відкрив, нахилившись, шухляду й витягнув із неї вицвілий підручник англійської мови для дорослих. Підручник для вправ його матері. Він поклав його на стіл, зачекав, а тоді почав обережно й лагідно гортати сторінки. Спочатку багаторазово повторені літери абетки. Тоді простенькі вправи:

6-Й УРОК

МОЯ ПОВНА АДРЕСА

Між сторінками спроба написати листа:

Дорогий Диммі,

я чекала

Ще одна спроба. Незавершена. Він відвернувся. Побачив у шибі її очі… які чекали…

— Domine, non sum dignus.

Тепер це були очі Реґани.

— Скажи хоч слово…

Каррас подивився знову на плівку з голосом Реґани.

Він вийшов із кімнати й поніс плівку до лінгвістичного кабінету кампусу. Знайшов там магнітофон, сів, акуратно заправив кінець плівки в порожню бобіну, надів навушники, клацнув вимикачем, а тоді знеможено нахилився й почав напружено слухати. Спочатку тільки шипіння плівки. Гудіння моторчика. Раптово щось клацнуло. Якісь шуми. «Привіт, татку?» Свист від надмірної гучності. Приглушений голос Кріс Макніл звідкись іззаду: «Не так близько до мікрофона, сонечку. Трохи далі». — «Так?» — «Ні, більше». — «Так?» — «Ага, так добре. А тепер говори». Хихотіння. Удар мікрофоном об стіл. А тоді чистий ніжний голос Реґани Макніл: «Привіт, татку? Це я. М-м-м…» Сміх, тоді пошепки вбік: «Мамо, я не знаю, що казати!» — «Та просто розкажи йому про себе, сонечку. Скажи, чим ти займаєшся». Знову хихотіння. «Е-е-е, татку… Ну, знаєш… Тобто я маю надію, що ти мене добре чуєш, і, е-е-е… чекай-но. М-м-м, по-перше, ми… Ні, зачекай! По-перше, ми у Вашинґтоні, татку, знаєш? Це там, де живе президент, і цей його дім… знаєш, татку?.. Це… Чорт! Татку, зачекай, я краще почну спочатку. Розумієш, татку, там…»

Далі Каррас слухав неуважно, наче здалеку, крізь гупання крові в скронях, мов крізь шум океану, а його нутро сповнювало непоборне переконання: «Та істота, яку я бачив у кімнаті, не Реґана!»

Каррас повернувся до єзуїтського гуртожитку, знайшов там вільну кабінку й відправив месу перед початком ранкової години пік. Підняв для освячення гостію, і вона затремтіла в його пальцях із надією, у яку він не наважувався вірити, яку він відганяв кожною клітинкою тіла й кожнісіньким фібром душі.

— Бо це… є… тіло Моє, — прошепотів він напруженим голосом.

«Ні, це хліб! Звичайний хліб!»

Він не наважувався полюбити знову й втратити. Ця втрата була занадто велика, а біль — занадто гострий. Причиною його скепсису й сумнівів, його спроб усунути всі природні підстави очевидної Реґаниної одержимості було його несамовите й потужне прагнення віри. Він схилив голову й поклав освячену гостію до рота, де за якусь мить вона застрягне в сухості його горла. І його віри.

Після меси він пропустив сніданок, склав нашвидкуруч конспект лекції, а тоді прийшов на медфакультет Джорджтаунського університету, де хриплим голосом прочитав своїй аудиторії погано підготовлену лекцію:

— …стосовно симптомів маніакального психозу ви можете…

«Татку, це я… це я…»

Але хто була «я»?

Каррас рано відпустив студентів, повернувся до своєї кімнати, де негайно сів за стіл і ще раз ретельно ознайомився з позицією церкви стосовно паранормальних ознак демонічної одержимості. «Може, я був занадто прискіпливий?» — замислився він. Уважно перечитав найважливіші пункти, виділені в примірнику «Сатани»: «Телепатія… природне явище… навіть телекінез, пересування предметів на відстані… наші предки… наука… у наш час ми маємо бути обережніші, попри всі нібито паранормальні свідчення». Діставшись далі, Каррас почав читати повільніше: «Усі розмови з пацієнтом треба ретельно аналізувати, адже, якщо вони відповідають тим самим асоціаціям ідей і логіко-граматичним звичкам, які він демонструє в нормальному стані, одержимість треба ставити під сумнів».

Каррас легенько похитав головою. Щось тут не грає. Він подивився на малюнок на сторінці перед його очима. Демон. Його погляд ковзнув на напис під малюнком. «Пазузу». Каррас заплющився, уявляючи смерть екзорциста, отця Транкілля: його болісну агонію, ревіння, сичання та блювання, його жбурляння з ліжка на землю «демонами», розлюченими, що скоро він помре й вони вже не зможуть його мучити. А тоді Люка! О Боже! Отець Люка! Він падає навколішки біля ліжка умирущого Транкілля, молиться, а в мить його смерті Люка негайно приймає ідентичність Транкіллевих демонів і починає зловісно штурхати ногами ще не застиглий понівечений труп, що просмердівся екскрементами й блювотинням, тоді як четверо кремезних чоловіків намагаються його втримати, але він, судячи з опису, не зупиняється, аж поки небіжчика не виносять із кімнати. «Могло таке бути?» — дивується Каррас. Чи справді єдиною надією для Реґани може стати ритуал екзорцизму? Чи варто йому відчинити цю скриньку Пандори? Він не міг би просто потрусити її або залишити неторканою. Повинен дізнатися. Але ж як? Каррас розплющив очі. «…Розмови з пацієнтом треба ретельно…» Так. Так, чому б ні? Якщо виявиться, що зразки розмов Реґани й «демона» суттєво відрізняються, це означатиме ймовірність одержимості; якщо ж ці зразки будуть подібні, таку ймовірність слід буде відкинути.

Каррас підвівся й почав ходити кімнатою. «Що ще? Що ще? Швидко. Вона… Хвилиночку!» Каррас застиг як укопаний, замислено дивлячись на підлогу. «Той розділ у книжці з чаклунства. Чи в ньому згадувалося?.. Так! Так, саме так!» Там зазначалося, що демони незмінно й люто реагують на освячену гостію, нетлінні мощі або навіть… Каррас підняв голову й подивився перед собою, зненацька усвідомивши: «І на святу воду! Правильно! Це стане важливим свідоцтвом так чи інакше!» Він гарячково понишпорив у чорній валізі. Шукав там флакон для святої води.

Віллі впустила його в дім, і він одразу подивився вгору, де була спальня Реґани. Крики. Лайки. Але не тим глибоким, грубим голосом демона. А значно м’якішим. Надтріснутим. З британським акцентом… Так! Ця сутність короткочасно з’явилася, коли Каррас бачив Реґану.

Каррас поглянув на Віллі, що мовчки очікувала. Вона спантеличено дивилася на круглий римський комірець-колоратку й на сутану священика.

— Прошу сказати, де місіс Макніл?

Віллі показала нагору.

— Дякую вам.

Каррас попрямував до сходів. Піднявся ними. Побачив у коридорі Кріс. Вона сиділа на кріслі біля спальні Реґани з опущеною головою й складеними на грудях руками. Коли наблизився єзуїт, вона почула шелестіння його сутани, обернулася, побачила його й швидко підвелася.

— Вітаю, отче.

Каррас спохмурнів. Під її очима були сині мішки.

— Ви хоч поспали? — стурбовано запитав він.

— Ой, трошечки.

Каррас докірливо похитав головою.

— Кріс.

— Ну, але я не могла, — пояснила йому Кріс, киваючи на двері Реґаниної спальні. — Вона не вмовкала цілу ніч.

— Блювала?

— Ні. — Кріс торкнулася рукава його сутани, немовби хотіла кудись його відвести звідси. — Ходімо вниз, де зможемо…

— Ні, я хотів би її побачити, — рішуче відмовився Каррас.

— Прямо зараз?

«Щось тут не те», — подумав Каррас. Кріс виглядала напруженою. Переляканою.

— Чому б ні? — запитав він.

Вона нишком зиркнула на двері Реґаниної спальні. Звідти долинув пронизливий і нестямний голос із британським акцентом.

— Клятий наци-исте! Нацистська наволоч! — Кріс опустила голову й відвернулася. — Ну то йдіть, — ледь чутно мовила вона. — Заходьте.

— Чи є тут у вас магнітофончик? Знаєте, такий маленький, переносний? — поцікавився Каррас.

Кріс поглянула на нього.

— Так, отче, є. А що таке?

— Ви не могли б, якщо ваша ласка, принести його до кімнати разом із чистою бобіною?

Кріс раптом стурбовано нахмурилася.

— Навіщо? Чекайте-но хвилиночку. Ви що, хочете записати Реґану?

— Це важливо.

— Ніколи, отче! У жодному разі!

— Послухайте, мені тільки треба порівняти зразки її мови, — серйозним голосом пояснив Каррас. — Це може стати доказом для католицького керівництва, що ваша дочка й справді одержима!

Вони раптово повернулися, почувши особливо гучний потік огидних лайок, націлених на Карла, що якраз відчинив двері до спальні Реґани й виходив звідти з мішком для прання, заповненим брудними підгузками й постільною білизною. З попелястим лицем він зачинив за собою двері, приглушивши тираду, шо долинала зі спальні.

— Поміняв підгузки, Карле? — запитала Кріс.

Слуга перевів свій переляканий погляд із Карраса на Кріс.

— Поміняв, — коротко зронив він. Тоді повернувся й хутко рушив коридором до сходів. Кріс прислухалася до його поквапливих гулких кроків, а коли вони стихли, повернулася до Карраса й вимовила тихо й покірно, опустивши плечі й дивлячись у підлогу:

— Гаразд, отче. Вам усе принесуть.

І вона поспіхом рушила коридором геть.

Каррас дивився їй услід. «Що вона приховувала?» — думав він. Бо щось таки приховувала. Відчувши, що в спальні раптово запанувала тиша, він рушив до дверей, відчинив їх, увійшов, зачинив тихенько за собою двері й обернувся, дивлячись на цей жах. На цю виснажену й худющу, як скелет, істоту на ліжку, що пильно спостерігала за ним глузливими очима, сповненими підступності, ненависті й, що було найбентежніше, усвідомленням власної зверхності.

Каррас поволі наблизився до підніжжя ліжка й зупинився там, почувши, як у пластиковий підгузок із неголосним бульканням вилився рідкий вміст її кишок.

— Ну що, Каррасе, привіт! — приязно зустріла його Реґана.

— Привіт, — спокійно озвався священик. — То як ти почуваєшся?

— Оце зараз дуже тішуся, що можу тебе бачити. Так. Дуже тішуся. — Істота висолопила довгого обкладеного язика й зухвало зміряла Карраса очима. — Я бачу, ти прийшов із розгорнутими вітрилами. Дуже добре. — Чергове діарейне булькання. — Ти не проти цього смороду, Каррасе, га?

— Анітрохи.

— Яке брехло!

— Хіба тебе турбує брехня?

— Трошечки.

— Але ж диявол любить брехунів.

— Тільки хороших, любий Каррасе, тільки хороших. До того ж хто тобі сказав, що я диявол?

— Хіба не ти сам?

— Ой, можливо. Я міг таке сказати. Трохи погано почуваюся. До речі, ти мені повірив?

— О так.

— Тоді прийми мої вибачення, що я ввів тебе в оману. Я всього лише бідолашний нещасний демон. Бісик, а не диявол. Різниця незначна, але її добре відчуває наш отець у пеклі. Якась огидна назва — «пекло». Я пропонував змінити її на «Шотландський вимір», але він і слухати не хоче. Ти ж не нагадаєш йому, Каррасе, про цю мою обмовку, правда? Га? Коли його побачиш?

— Побачу його? Він що, тут?

— У сви`нці? Та де там. Ми всього лише невеличка вбога сімейка заблукалих душ. До речі, ти ж не станеш нас звинувачувати, що ми тут опинилися, правда? Бо, зрештою, нам і нема куди податися. Адже ми бездомні.

— І як довго ви плануєте тут залишатися?

Зі спотвореним від люті обличчям Реґана раптом зірвалася з подушки й нестямно заволала:

— Поки не здохне свиня! — а тоді так само раптово вона відкинулася на подушки, слиняво вишкірилася розпухлими губами й сказала: — Між іншим, який розкішний деньочок для екзорцизму.

Книжка! Вона це вичитала в книжці!

Глузливі очі пронизували його своїм поглядом.

— Швидше починай, Каррасе. Не барися.

— Ти цього хочеш?

— Ще й як.

— Але хіба це не вижене тебе з Реґани?

— Це зведе нас разом.

— Тебе й Реґану?

— Тебе і нас, мій ласий шматочок. Тебе і нас.

Каррас не відводив очей. Він відчув, як його потилиці легенько торкнулися крижані пальці. А тоді раптово це відчуття зникло. «Чи це був страх? — подумав Каррас. — Але страх чого?»

— Так, ти долучишся до нашої маленької сімейки, — провадила Реґана. — Розумієш, проблема з небесними знаками полягає в тому, що варто їх побачити хоч раз, як усі відмовки стають марні. Чи ти помітив, як рідко останнім часом згадують про чудеса? І це не наша провина, любий Каррасе. Ми стараємось!

Каррас смикнув головою, почувши раптом, як щось голосно грюкнуло. Шухляда комода виїхала на повну довжину, а тоді перед очима у схвильованого священика знову різко зачинилася. Ось воно! Підтверджене паранормальне явище! Та враз його емоції змінилися сумнівами, відпавши, мов зігнилий шматок кори зі старезного дерева, коли священик згадав про психокінез та всі природні пояснення цього явища. Почувши хихотіння, він знову подивився на Реґану. Вона задоволено шкірилася.

— Як приємно вести з тобою розмову, Каррасе, — зронила вона низьким гортанним голосом, — я відчуваю свободу. Я, мов розпусниця, розправляю свої широкі крила. Фактично я говорю все це з однією метою — поглибити твоє прокляття, мій лікарю, мій любий і безславний цілителю.

— Це ти зробив? Ти щойно висунув шухляду?

Істота, що звалася Реґаною, його не слухала. Вона зиркнула на двері, де з коридору долинали чиїсь швидкі кроки, а риси її обличчя набрали вигляду іншої особи, що вже з’являлася раніше.

— Клятий паскудний байстрюк! — зарепетувала вона хриплим голосом із британським акцентом. — Пиздуватий гун!

У двері хутко зайшов Карл із магнітофончиком. Відвертаючи очі від ліжка, він передав магнітофон Каррасові, а тоді швидко залишив кімнату з мертвотно-блідим обличчям.

— Геть, Гіммлере! Зникни з моїх очей! Піди відвідай свою клишоногу доньку! Принеси їй квашену капусту! Капусту й героїн, Торндайку! Їй це сподобається! Вона!..

Карл гримнув за собою дверима, і раптово істота в тілі Реґани стала приязною.

— О так, привіт, привіт, привіт! Що там чувати? — весело запитала вона, дивлячись, як Каррас ставить магнітофон на невеличкий круглий столик біля ліжка. — Ми будемо щось записувати, падре? Як гарно! Я так люблю бути комедіантом, знаєш! О так, страшенно люблю!

— От і чудово! — відповів Каррас, натискаючи червону кнопку запису, від чого запалився крихітний червоний вогник. — Я, до речі, Деміен Каррас. А ти хто?

— Тебе цікавлять мої заслуги, золотце? — захихотіла істота. — Ну, скажімо, я грав Пака в шкільній виставі «Сон літньої ночі». — Істота роззирнулася довкола. — Тут є щось випити, до речі? Усе в горлі пересохло.

— Назви своє ім’я, і я тобі щось розшукаю.

— Ага, звісно, — знову захихотіла істота. — А тоді хильнеш це сам.

— Чому б тобі не назвати своє ім’я? — наполягав Каррас.

— Йобаний злодюго!

На цих словах особа з британським акцентом зникла й натомість з’явилася демонічна Реґана.

— То що ми тепер робимо, Каррасе? О, я бачу. Записуємо. Як оригінально.

Каррас підсунув до ліжка стільця й сів на нього.

— Ти не проти? — запитав він.

— Зовсім ні. Почитай вашого Мільтона й побачиш, що мені подобаються пекельні машини. Вони блокують усі ті дурнуваті послання від «нього».

— Від кого це, від «нього»?

Істота гучно випустила гази.

— Ось тобі відповідь.

Раптово Каррас відчув потужний сморід. Він був подібний до…

— Квашеної капусти, Каррасе? Ти зауважив?

«І справді запах квашеної капусти», — здивувався єзуїт. Здавалося, що капустою тхнуло ліжко й тіло Реґани, але тоді цей запах зник і натомість повернувся знову знайомий гнилий сморід. Каррас нахмурився. «Чи це мені уявилось! Самонавіювання?»

— Хто та особа, з якою я щойно розмовляв? — запитав Каррас.

— Просто один із нашої сімейки.

— Демон?

— Ти занадто високої думки про нього. Слово «демон» означає «мудрець». А він дурень.

Каррас насторожився.

— О, справді? І якою це мовою «демон» означає «мудрець»? — запитав він.

— Як якою? Грецькою.

— Ти розмовляєш грецькою?

— Цілком вільно.

«Одна з ознак! — подумав схвильовано Каррас. — Розмова невідомою мовою!» Він на таке й не сподівався.

— Pos egnokas hoti piesbyteros eimi? — швидко запитав він класичною грецькою мовою.

— Я зараз не в настрої, Каррасе.

— О, я бачу. Значить, ти не…

— Я сказав, що я не в настрої!

Каррас подивився вбік, тоді знову повернувся й приязно спитав:

— Це ти примусив висунутися шухляду?

— О, можеш не сумніватися в цьому, Каррасе.

Каррас кивнув.

— Вражає. Ти, мабуть, надзвичайно потужний демон.

— О так, мій ласий шматочок, це правда. До речі, тобі подобається, що часом я звучу точнісінько, як мій старший брат Крутень? — Істота вибухла пронизливим хриплим реготом. Каррас зачекав, поки вщухне регіт.

— Так, це вельми цікаво, — сказав він, — але мене інтригує той фокус із шухлядою.

— Що саме?

— Це неймовірна річ! Мене цікавить, чи ти зміг би це ще раз повторити.

— З часом.

— Чому не зараз?

— Як це чому? Ми ж мусимо дати тобі хоч якісь підстави для сумнівів! Якраз достатньо, щоб забезпечити кінцевий результат. — Демонічна сутність лиховісно розреготалася. — Ах, як це незвично — атакувати правдою! Так, «захоплений радістю», справді!

Каррас дивився, відчуваючи, як його потилиці знову торкнулися крижані пальці. «Звідки знову цей страх? — дивувався він. — Чому?»

Огидно вишкірившись, Реґана сказала:

— Через мене.

Каррас знову відчув зачудування, але негайно відкинув цю емоцію: «У цьому стані вона просто може володіти телепатією».

— А ти можеш сказати, дияволе, про що я зараз думаю?

— Мій любий Каррасе, твої думки занадто нудні й зовсім мене не цікавлять.

— О, то ти не можеш прочитати мої думки. Ти це хотів сказати?

Реґана відвернулася, неуважливо стискаючи пальцями простирадло, і то піднімала вгору цей невеличкий полотняний конус, то опускала його вниз.

— Думай собі, що хочеш, — пробубоніла зрештою вона, — що хочеш.

Запала тиша. Каррас чув шелестіння магнітофонної плівки й важке хрипле дихання Реґани. Подумавши, що варто записати ще кілька зразків її мови в цьому стані, він нахилився до неї, зобразивши щире зацікавлення.

— Ти така дивовижна особа, — сказав він лагідно.

Вона повернулася до нього, насмішкувато вишкірившись.

— Глузуєш?

— Та ні, справді! Я б хотів дізнатися про тебе більше. Ти ж, наприклад, так і не сказав мені, хто ти такий.

— Ти що, глухий? Я вже ж тобі казав! Я диявол!

— Так, я розумію, але який диявол? Як тебе звати?

— Ет, що важить ім’я, Каррасе? Справді! Але гаразд, називай мене Говді, якщо тобі так зручніше.

— Ага, зрозуміло! Ти капітан Говді, приятель Реґани!

— Дуже близький її приятель, Каррасе.

— О, справді? Але чому ж ти тоді її мучиш?

— Тому, що я її приятель! Свинці це подобається!

— Це якась нісенітниця, капітане Говді. Чого б це Реґані мало подобатися, коли її мучать?

— Запитай у неї.

— А ти дозволиш їй відповісти?

— Не дозволю!

— Ну то який сенс мені запитувати?

— Жодного! — Очі істоти блищали глузливо й зловтішно.

— А хто та особа, з якою я розмовляв раніше? — запитав Каррас.

— Слухай, ти це вже в мене питав.

— Так, я знаю, але ж ти мені так і не відповів.

— Просто ще один гарний приятель цієї солодкої свинки.

— А можу я поговорити з ним?

— Ні. Він займається твоєю матір’ю. Вона смокче його член аж до волосні, Каррасе! До самого кореня! — Глибокий і низький регіт, а тоді істота додала: — Розкішний язичок. М’якенькі губки.

Каррас відчув, як його охоплює лють, а тоді раптово збагнув, що ця його лють скерована не на Реґану, а на демона! На демона! Він спробував угамувати свій гнів, набрав повні груди повітря, а тоді дістав із кишені маленький скляний флакончик і відкоркував його.

Реґана насторожено за цим стежила.

— Що це в тебе в руці? — прохрипіла вона, сахаючись назад.

— А ти не знаєш? Та ж це свята вода, дияволе! — відповів Каррас і почав бризкати водою на Реґану, яка заскиглила й намагалася вивільнитися з-під ременів. — Ой, це пече! Пече! — Реґана корчилася й ревіла від жаху та болю. — Припини, припини, святий байстрюче! — репетувала вона. — Припини-и-и-и-и-и!

Каррас дивився спорожнілими очима, і йому здалося, що обм’якли і тіло його, і душа. Він перестав бризкати, мляво опустивши руку з флаконом. «Істерія. Навіювання. Вона таки читала ту книжку!» Він подивився на магнітофон, а тоді похитав опущеною головою. «Чого цим перейматися?» Але тепер він звернув увагу на тишу, глибоку й невагому, подивився на Реґану й відразу спантеличено насупив брови. «Що це? — подумав він. — Що діється?» Демонічна подоба зникла, а натомість з’явились інші риси, подібні, але все ж таки інші. Очі закотилися, так що було видно лише білки. Губи зарухалися. Почулося якесь нісенітне й гарячкове бурмотіння. Каррас підступив до ліжка. Нахилився, щоб краще чути. «Нічого розбірливого, просто безглуздий набір складів, — подумав він, — і все ж таки вчувалися якісь інтонації, наче в нормальній мові. Чи це могло бути?» — замислився Каррас. Відчув надію. А ще відчув немовби тріпотіння крилець у грудях. Швидко схопив ці крильця й не відпускав. «Годі тобі, Деміене, не будь ідіотом!»

І все ж таки…

Він перевірив на магнітофоні рівень гучності, підкрутив її й пильно прислухався, нахиливши вухо мало не до губ Реґани, аж раптом безглузде бурмотіння припинилося й натомість було чути лише важке, з присвистом дихання. Це щось нове. Ні. Це хтось новий. Каррас випростався й зачудовано глянув на Реґану. Білки її очей. Тремтячі повіки.

— Хто ти? — запитав він.

— Отхінєя, — почулася відповідь болісним напівстогоном, напівшепотом. — Отхінєя. Отхінєя. — Здавалося, цей надтріснутий, тихий голос долинав звідкісь іздаля, з якогось темного замкненого простору на краю світів, десь поза часом, поза надією, навіть поза відчуженістю й розпачем.

Каррас нахмурився.

— Це твоє ім’я?

Ворухнулись уста. Гарячкові склади. Мляві. Нерозбірливі.

А потім і вони раптом затихли.

— Ти можеш мене розуміти? — запитав Каррас.

Тиша. Лише дихання, глибоке й повільне. Звук дихання крізь сон у лікарняному респіраторі. Каррас чекав. Сподівався ще чогось.

Нічого не було.

Каррас узяв магнітофон, востаннє пильно глянув на ліжко, а тоді вийшов із кімнати й спустився сходами вниз.

Кріс понуро сиділа на кухні разом із Шерон за столиком, на якому стояла кава. Побачивши священика, вони допитливо й стурбовано подивилися на нього.

— Піди перевір, як там Реґана, — неголосно попросила секретарку Кріс.

— Так, звісно. — Шерон сьорбнула останній ковточок кави, приязно всміхнулася Каррасові й вийшла. Каррас провів її поглядом, а коли вона зникла, сів за столик.

Тривожно зазираючи йому в очі, Кріс запитала:

— Ну що там? — Намірившись було відповідати, Каррас завагався, коли з комори нечутно вийшов і рушив до зливальниці відшкрябати каструлі Карл.

— Усе гаразд, — мовила м’яко Кріс. — Кажіть, отче Каррас. То що там сталося, нагорі? Що ви про це думаєте?

Каррас зчепив перед собою руки на столі.

— З’явилися дві особи, — розповів він, — одну з яких я ніколи не бачив раніше, а другу лише побіжно. Дорослий чоловік. З британським акцентом. Це хтось із ваших знайомих?

— А це так важливо? — спитала Кріс.

Каррас знову помітив на її обличчі дивне напруження.

— Я гадаю, що так, — мовив він. — Так, це важливо.

Кріс подивилася на синій порцеляновий молочник на столі. А тоді сказала:

— Так, я його знала.

— Знали?

Вона глянула на нього й тихенько вимовила:

— Берк Деннінґз.

— Режисер?

— Так.

— Той режисер, що…

— Так.

Розмірковуючи над її відповіддю, Каррас подивився на її руки. У Кріс ледь-ледь здригався вказівний палець.

— Може, хочете кави або ще чогось, отче?

Каррас звів очі.

— Ні, дякую, — сказав він. — Не треба, — а тоді, склавши руки на столі, нахилився до неї. — Отже, Реґана була з ним знайома? — запитав він.

— Тобто з Берком?

— Так, з Деннінґзом.

— Ну…

Раптом щось гучно забряжчало. Кріс перелякано здригнулася, а тоді побачила, що це з Карлових рук випала на підлогу сковорідка, а коли він нагнувся й підняв її, то знову випустив із рук.

— Боже всемогутній, Карле!

— Вибачте, мадам! Вибачте!

— Ану забирайся звідси, Карле! Перепочинь! Піди в кіно чи ще кудись!

— Ні, мадам, краще я…

— Карле, не сперечайся! — гостро озвалася Кріс. — Забирайся! Піди кудись бодай на годинку! Нам усім пора вже забратися звідси! Іди геть!

— Так, іди геть! — луною озвалася Віллі, заходячи на кухню й хапаючи з Карлових рук сковорідку. Вона роздратовано підштовхнула його до комори.

Карл кинув оком на Карраса й Кріс і вийшов.

— Вибачте, отче, — пробурмотіла Кріс. Вона сягнула по сигарету. — Останнім часом йому було дуже нелегко.

— Ви мали рацію, — лагідно сказав Каррас. Тоді взяв коробку із сірниками. — Дійсно, вам усім варто буде звідси забратися. — Припалив їй сигарету, загасив сірника, поклав його в попільничку й додав: — І вам особисто теж.

— Так, я знаю. І як той Берк… чи хто там іще… тобто що він казав? — Кріс пильно дивилася на священика.

Каррас знизав плечима.

— Лише лаявся.

— І все?

Священик уловив легенькі нотки страху в її голосі.

— Загалом так, — відповів він. А тоді притишив голос: — До речі, чи в Карла є дочка?

— Дочка? Ні, принаймні мені це невідомо. Або, якщо це й так, він ніколи про неї не згадує.

— Ви певні?

Кріс повернулася до Віллі, що драяла зливальницю.

— Чуєш, Віллі, ви ж не маєте дочки, правда?

Віллі відповіла, не піднімаючи голови:

— Була, мадам, але вона давно померти.

— Ой, Віллі, прийміть спочуття.

— Дякую вам.

Кріс повернулася знову до Карраса.

— Я вперше про неї почула, — прошепотіла вона. — А чому ви спитали? Звідки ви дізналися?

— Про це згадала Реґана.

Кріс недовірливо на нього глянула й прошепотіла:

— Що?

— Вона згадала. Чи раніше вона колись демонструвала ознаки… ну… екстрасенсорики?

— Екстрасенсорики, отче?

— Так.

Вагаючись, Кріс відвела очі й спохмурніла.

— Я не знаю. Не певна. Тобто доволі часто траплялося, що вона думала про ті самі речі, що й я, але ж хіба такого не буває з дуже близькими людьми?

Каррас кивнув і погодився:

— Так. Буває. Тепер оця третя особа, про яку я згадував… це та, що з’являлася, коли вона була під дією гіпнозу?

— Та, що плела нісенітниці?

— Саме так. Хто це?

— Я не знаю.

— Зовсім вам не знайома?

— Ні, зовсім.

— Чи ви вже домовилися про медичні карти Реґани?

— Вони будуть тут по обіді. Їх доставлять особисто вам, отче. Інакше вони взагалі не хотіли їх давати, і то я мусила вчинити страшний скандал.

— Так, я припускав, що виникнуть проблеми.

— Вони й виникли. Але карти будуть у вас.

— Це добре.

Склавши на грудях руки, Кріс відхилилася в кріслі й похмуро подивилася на Карраса.

— Гаразд, отче, то яка наша ситуація? Де ми опинилися врешті?

— Ну, ваша донька…

— Ні, ви ж розумієте, про що я, — урвала його Кріс. — Тобто чи збираєтеся ви дістати дозвіл на екзорцизм?

Каррас опустив очі й легенько похитав головою.

— Я просто не маю великої надії, що мені вдасться переконати єпископа.

— Тобто як це «не маєте надії»? Поясніть.

Каррас запхав руку в кишеню, видобув флакончик для святої води й показав його Кріс.

— Бачите це? — запитав він.

— А що це таке?

— Я сказав Реґані, що це була свята вода, — м’яко відповів Каррас, — і коли я почав на неї бризкати, вона відреагувала дуже бурхливо.

— О, то це добре, отче. Хіба ні?

— Ні. Бо це зовсім не свята вода, а звичайна вода з-під крана.

— Ну? А яка тут різниця, отче?

— Святу воду освячено.

— Ой, я дуже цьому рада, отче! Справді рада! — роздратовано огризнулася Кріс. — Можливо, деякі демони просто тупі!

— Ви справді вірите, що в неї вселився демон?

— Я вірю, що в неї всередині є щось таке, що прагне її вбити, а те, що воно нездатне відрізнити сечу від пепсі, не має великого значення, ви так не гадаєте, отче Каррас? Вибачте, але ж ви хотіли взнати мою думку! — Кріс роздратовано загасила в попільничці сигарету. — То що ви тепер мені кажете? Екзорцизму не буде?

— Послухайте, я тільки починаю все з’ясовувати, — різко відповів їй Каррас, також починаючи дратуватися. — Але в церкви є певні критерії, яких треба дотримуватися, і для цього є вагомі підстави, щоб замість користі не завдати ще більшої шкоди, а також щоб не давати приводу для поширення марновірних нісенітниць, що їх роками нам приписують! Таких, скажімо, як священики, що левітують, або статуї Пресвятої Богородиці, що нібито плачуть кривавими сльозами в Страсну п’ятницю та інші свята! Гадаю, що я можу прожити без того, щоб робити свій внесок у такі дурниці!

— Може, дати вам пігулку лібріуму, отче?

— Вибачте, але ви хотіли взнати мою думку.

— Гадаю, ви мене ознайомили з нею.

Каррас сягнув по сигаретну пачку.

— Мені теж, — попросила Кріс.

Каррас подав їй пачку. Кріс узяла сигарету, тоді Каррас. Він припалив обидві сигарети, і вони затягнулися й видихнули дим із явним полегшенням, що довкола знову запанував спокій.

— Прошу вибачити, — сказав Каррас, втупивши очі в стіл.

— Ага, ці сигарети без фільтра вас колись уб’ють.

Вони курили мовчки, а Кріс дивилася крізь височенне, від стелі до підлоги, вікно на міст Кі-бридж. Почула м’яке періодичне постукування. Кріс обернулася й побачила, що Каррас, не відводячи очей від сигаретної пачки, поволі крутив її між пальцями.

Раптом він підвів голову й зіткнувся з вологим і запитливим поглядом Кріс.

— Гаразд, послухайте, — сказав він, — я зараз розповім вам про деякі ознаки, що їх може визнати церква за докази, перед тим як дати офіційний дозвіл на проведення ритуалу екзорцизму.

— Ага, добре. Хотіла б їх почути.

— По-перше, говоріння мовою, якої людина досі не знала й не вивчала. Я над цим працюю. Побачимо. Тоді ще ясновидіння, хоча в наш час це можуть пояснити звичайною телепатією або екстрасенсорикою.

— І ви в це вірите?

Каррас пильно подивився на неї, на її недовірливу, похмуру міну. «Вона це серйозно», подумав він.

— У наші дні це неможливо заперечувати, — сказав він їй, — хоча, як я вже казав, тут немає нічого надприродного.

— От тобі й на, Чарлі Браун!

— Я бачу, що й ви не позбавлені скепсису.

— А які інші симптоми?

— Ну, останнє, що може прийняти церква… я процитую… це «здатності, недоступні її можливостям або віку». Це може означати що завгодно, тобто будь-які незбагненні паранормальні або окультні явища.

— О, справді? А що тоді з тими стуками об стіну або тим, як її підкидало над ліжком?

— Саме по собі це нічого не означає.

— Ну, а що тоді з тими штуками на її шкірі?

— Якими штуками?

— Я вам не казала?

— Що не казали?

— О, та це сталося в клініці Беррінджера, — пояснила Кріс. — Там з’явилися… ну… — Вона провела пальцем по грудях. — Знаєте, немовби написи? Якісь букви. Вони з’являлися в неї на грудях, а тоді щезали. Ось так.

Каррас нахмурився.

— Ви сказали «букви». Не слова?

— Ні, не слова. Просто літера «М» раз або двічі. Тоді літера «Л».

— І ви це бачили? — запитав у неї Каррас.

— Не бачила. Але мені сказали.

— Хто вам сказав?

— Та як хто, чорт забирай, лікарі в клініці! — роздратовано зронила Кріс. А тоді вибачилася: — Гаразд, перепрошую. Та ви й самі побачите в медичній карті. Це не вигадка.

— Але це також може бути природним явищем.

— Де? У Трансильванії?! — знову вибухнула Кріс, не вірячи власним вухам.

Каррас похитав головою.

— Слухайте, мені траплялись у журналах описи подібних речей, і єпископ може висунути це як контраргумент проти нас. Я пригадую один випадок, коли тюремний психіатр описував, як його пацієнт-в’язень міг вводити себе в стан трансу, від чого на його шкірі з’являлися знаки зодіаку. — Він показав собі на груди. — Шкіра там немовби піднімалася.

— Бачу, що вас нелегко примусити повірити в чудеса, га?

— Що я можу вам сказати? Одного разу провели-таки експеримент, під час якого загіпнотизована людина впадала в стан трансу, а тоді на кожній її руці робили хірургічні надрізи. Людині казали, що її ліва рука кривавитиме, а права — ні. Так воно й сталося: ліва рука кривавила, а права — ні.

— Ого!

— Власне, що ого! Мозок контролював кровотік. Яким чином? Хтозна. Але таке трапляється. Так й у випадках зі стигматами… от як у того в’язня, про якого я згадував, або навіть, можливо, у Реґани… мозок підсвідомо регулює рівень кровотоку до шкіри, скеровуючи його насамперед до тих частин, що їх він хоче підняти. І так виникають букви, образи, можливо, навіть цілі слова. Загадкове явище, але далеко не надприродне.

— Міцний ви горішок, отче Каррас, чи ви це знаєте?

— Правила встановлюю не я.

— Ну, але підтримуєте їх явно душею й серцем.

Священик замислено опустив голову й приклав до губ кінчик великого пальця, а тоді забрав його й подивився на Кріс.

— Послухайте, може, це вам допоможе зрозуміти, — вимовив він повільно й лагідно. — Церква… не я, а церква… колись опублікувала засторогу для екзорцистів. Я прочитав її цієї ночі. Там зазначено, що більшість людей, які вважають себе одержимими або яких інші люди вважають одержимими… а тепер я вам зацитую слово в слово: «насамперед потребують допомоги лікарів, а не священиків». Як ви гадаєте, коли була видана ця засторога?

— Не знаю… Коли?

— У тисяча п’ятсот вісімдесят третьому році.

Кріс якийсь час здивовано на нього дивилася, а тоді опустила голову й пробурмотіла:

— Це був, мабуть, до біса складний рік. — Вона почула, як підводиться зі стільця священик.

— Зачекаймо, поки я перегляну медичні карти з клініки, — сказав він, — а тим часом віднесу плівку з листом Реґани до батька й плівку, яку я щойно записав, до інституту мов і мовознавства Джорджтаунського університету. Цілком можливо, що її нісенітне бурмотіння може виявитися якоюсь мовою. Я в цьому сумніваюся. Але все може бути. Також буде важливо порівняти зразки мови Реґани в нормальному стані з тим, що я щойно записав. Якщо вони подібні, ви знатимете напевно, що вона зовсім не одержима.

— І що тоді? — запитала в нього Кріс.

Священик пильно подивився їй у вічі. Там був справжній вихор емоцій. «Боже мій, — подумав Каррас, — вона стурбована тим, що її дочка, можливо, не одержима!» Він знову відчув, що тут прихована ще якась, глибша проблема.

— Чи не міг би я тимчасово скористатися вашим автом? — запитав він.

Кріс похмуро дивилася вбік.

— Ви навіть моїм життям можете скористатися. Лише поверніть авто до четверга. Ніколи не знати, можливо, воно мені знадобиться.

Каррас із болем дивився на її безпомічно похилену голову. Він дуже хотів би взяти Кріс за руку й запевнити її, що все буде добре. Але не міг цього зробити. Бо й сам у це не вірив.

Кріс підвелася.

— Я піду по ключі.

Вона віддалялася, мов безнадійна молитва.

Коли вона дала йому ключі, Каррас повернувся до своєї кімнати в гуртожитку, де залишив магнітофончик Кріс, узяв плівку з голосом Реґани й знову перетнув вулицю до припаркованого авта акторки. Коли він умощувався на водійському сидінні, то почув Карла Енґстрома, що гукав із порога будинку Кріс:

— Отче Каррас! — Каррас озирнувся. Карл збіга`в униз ґанком. На ходу вбирав чорну шкіряну куртку й махав рукою. — Отче Каррас! Хвилиночку, прошу! — покликав він, підбігаючи до авта Кріс.

Каррас нахилився й опустив вікно з пасажирського боку, куди підбіг Карл, запитуючи в Карраса:

— Ви куди їдете, отче Каррас?

— Дюпонт-серкл.

— Ага, чудово! Ви могти мене підкинути, будь ласка, отче? Ви не проти?

— З радістю, Карле. Сідайте.

— Дякую вам, отче!

Карл сів до авта й зачинив дверцята. Каррас запустив мотор.

— Місіс Макніл мала рацію, Карле, — сказав він. — Вам варто піти десь розвіятися.

— Так, я теж так думаю. Я йти дивитися кіно, отче.

— Прекрасно.

Каррас натиснув на газ і від’їхав від хідника.

Якийсь час вони їхали мовчки. Каррас був зайнятий пошуками відповідей.

Одержимість? Неможливо! Свята вода!

І все ж таки…

— Карле, ви добре знали містера Деннінґза?

Карл, який сидів заціпеніло й нерухомо, дивлячись перед собою у вітрове скло, відповів:

— Так. Так, я знати його.

— Коли Реґана… тобто, коли вона прибирає подобу Деннінґза… чи у вас не з’являється враження, що це дійсно він.

Важка тиша.

А тоді коротко й без жодної емоції:

— Так.

Каррас кивнув і пробурмотів:

— Ясно.

Після цього вони вже їхали мовчки аж до самого Дюпонт-серкл, де зупинилися перед світлофором. Каррас відчинив дверцята.

— Я вийти тут, отець Каррас.

— Справді? Тут?

— Так, я звідси сідати в автобус. — Він виліз з авта і, тримаючись рукою за відчинені дверцята, нахилився й сказав: — Дякую вам, отче Каррас. Дуже дякую.

— Не хочете, щоб я підкинув вас далі? Я маю вільний час.

— Ні, ні, отче! Тут добре! Дуже добре!

— Ну гаразд. Гарного вам фільму.

— Дякую, отче! Дякую вам!

Карл зачинив дверцята авта, зупинився в безпечній зоні, чекаючи, коли світлофор спалахне зеленим, а коли Каррас від’їхав, він іще деякий час нерухомо дивився вслід яскраво-червоному «ягуарові», аж поки той зник за поворотом на Массачусетс-авеню. Карл подивився на світлофор. Світло змінилося, і він побіг до автобуса, що саме під’їжджав до зупинки. Він сів у нього, купив квиток із пересадкою, пізніше пересів ув інший автобус і врешті-решт висадився з нього в північно-східній частині міста, проминув три квартали, а тоді увійшов до занедбаного багатоквартирного будинку. Біля підніжжя понурих сходів він зупинився, вдихаючи різкі запахи з малесеньких кухоньок, почув десь угорі приглушений немовлячий плач і побачив таргана, що швидко вискочив з-за плінтуса, рухаючись хаотичними зигзагами. Цієї миті Карл почав на очах утрачати свою стоїчну витримку й незворушність, але тоді опанував себе, рушив до сходів, поклав руку на перила й почав поволі здійматися старими рипучими дерев’яними сходами. Кожен його крок відлунював у вухах докором.

На другому поверсі Карл підступив до дверей у темному закутку і якусь мить стояв там, приклавши руку до одвірка. Він подивився на стіну: облущена фарба, графіті, нашкрябані олівцем закарлючки «Піті + Шарлотта» з датою внизу й малюнком серця, розділеного навпіл тонкою нерівною тріщинкою в штукатурці. Карл натиснув дзвінок і чекав, похиливши голову. Зсередини долинув скрип пружин ліжка. Глухе бурмотіння. Тоді чиїсь нерівні кроки, немовби хтось незграбно волік ногу в ортопедичному черевику, аж раптом двері рвучко відчинилися, скільки дозволяв дверний ланцюжок, і в отворі виникла жінка в плямистій рожевій комбінації зі східним орнаментом пейслі та сигаретою, що звисала з кутика її рота.

— А, це ти, — прохрипіла вона й зняла ланцюжок.

Карл подивився в сповнені гіркоти очі, у ці понурі колодязі болю й докорів, швидко обвів поглядом розпусний вигин її губ і зів’яле обличчя, колишня дівоча краса якого була похована живцем у тисячах мотельних номерів, у тисячах пробуджень після незатишних снів із затамованим плачем після згадок про втрачену благодать.

— Пішли ’го на хуй!

Грубий чоловічий голос зсередини квартири.

Язик заплітається. Коханець.

Дівчина відвернула голову.

— Заткайся, мудило, то мій старий! — гарикнула вона, а тоді знову повернулася до Карла. — Чуєш, старий, він упився. Тобі краще не заходити.

Карл кивнув.

Порожні очі дівчини простежили за рухом його руки, коли він поліз до задньої кишені штанів по гаманець.

— Як мама? — спитала вона, затягуючись сигаретою й не відводячи очей від його пальців, що витягали з гаманця десятидоларові купюри.

— З нею все нормально, — коротко кивнув Карл. — З матір’ю все нормально.

Коли він простягнув їй гроші, дівчина натужно закашлялася, прикриваючи рукою рота.

— Йобані сигарети! — поскаржилася вона, мало не задихаючись, — мушу кидати, чорти б їх побрали! — Карл дивився на струпи від уколів на її руці, відчуваючи, як у нього з-під пальців вислизають купюри.

— Дякую, старий.

— Господи, ну швидше ти! — прогарчав ізсередини коханець.

— Слухай, старий, краще, мабуть, закінчуємо. Гаразд? Ти ж знаєш, який він буває.

— Ельвіро!.. — Карл раптово простягнув крізь отвір у дверях руку й схопив її зап’ясток. — Тут тепер є клініка в Нью-Йорку! — благально прошепотів він, а вона, скрививши міну, намагалася вивільнитися з Карлової хватки.

— Відпусти!

— Я вишлю тебе туди! Тобі там допоможуть! Ти не йти до в’язниці! Це…

— Господи, та годі вже, старий! — верескнула Ельвіра, вириваючи руку.

— Ні, ні, будь ласка!

Дочка щосили грюкнула дверима.

Заклякши мовчки й нерухомо в цій вогкій, розписаній графіті труні його надій, слуга-швейцарець довго дивився кудись невидющими очима, а тоді поволі й скорботно похилив голову.

Зсередини квартири він міг чути приглушену розмову, що закінчилася цинічним і лунким жіночим реготом, після чого на неї напав черговий напад кашлю. Карл відвернувся.

І відчув раптовий шок.

— Мабуть, нам варто поговорити, — сказав задихано Кіндермен, не витягаючи рук із кишень пальта й сумовито дивлячись на Карла. — Так, гадаю, нам варто поговорити.