Екзорцист

Розділ шостий

У середу, 11 травня, вони повернулися додому. Коли Реґана лягла в ліжко, на віконниці почепили замок, а з її спальні та ванної повиносили всі дзеркала.

«…все менше світлих моментів, і я боюся, що тепер під час нападів у неї настає повна знетяма. Це щось нове й, очевидно, усуває можливість звичної істерії. Тим часом симптоми того, що ми називаємо парапсихічними явищами, мали…»

Доктор Клайн навчав Кріс і Шерон, як правильно провадити штучне годування Реґани під час періодів коми. Він вставив їй до носа спеціальну сустагенну трубку. — Насамперед…

Кріс примусила себе дивитися так, щоб не бачити обличчя доньки, чіплятися за ті слова, що їх говорив лікар, і відкидати ті, які вона почула в клініці.

— Отже, місіс Макніл, ви нічого не вписали в графі «релігія». Це правильно? Жодної релігійної освіти?

— Ну хіба що розуміння слова «Бог». У загальному сенсі. А що?

— Ну, по-перше, зміст більшості її марень… якщо це не цілковита нісенітниця, яку вона верзе… пов’язаний із релігією. Звідки, на вашу думку, вона могла цього набратися?

— Наведіть мені бодай якийсь приклад.

— Гаразд, ну, скажімо, «Ісус і Марія, позиція шістдесят дев’ять».

Клайн увів трубку до шлунка Реґани.

— Насамперед треба перевірити, чи рідина не потрапила в легені, — проінструктував він, стискаючи трубку, щоб перекрити потік сустагену. — Якщо ж…

— …синдром розладу, який тепер загалом не трапляється, хіба що в примітивних культурах. Ми називаємо його сомнамбулічною одержимістю. Чесно кажучи, ми мало що знаємо про цей розлад, крім того, що він починається через якийсь конфлікт або почуття провини, унаслідок чого у хворого створюється ілюзія, ніби його тілом оволодів сторонній розум або, якщо хочете, дух. У давнину, коли ще доволі міцною була віра в диявола, цією сторонньою сутністю був найчастіше демон. Проте вже у відносно недавніх випадках нею здебільшого ставав дух якогось небіжчика, нерідко того, кого міг знати або бачити хворий, маючи здатність підсвідомо імітувати голос і манери померлого, навіть інколи риси його обличчя.

Коли похмурий доктор Клайн пішов, Кріс подзвонила своєму агентові в Беверлі-Гіллз і повідомила його напівмертвим голосом, що вона вже точно не зможе бути режисеркою «Надії». Потім зателефонувала до місіс Перрін. Ніхто не відповів. Кріс повісила слухавку, відчуваючи, як наростає в душі розпач. Хто зможе їй допомогти, у відчаї думала вона. Чи є хтось такий? Або щось таке? Що?

— …Простіше діяти в ситуаціях із духами небіжчиків, адже в більшості таких випадків нема проявів агресії, гіперактивності або моторного збудження. Однак інша головна форма сомнамбулічної одержимості характеризується тим, що нова особистість завжди ставиться до першої лиховісно й вороже. Фактично її головна мета — прагнення завдати страждань, а інколи навіть убити…

До будинку на Проспект-стрит доставили гамівні паси, і Кріс, бліда й виснажена, стояла, спостерігаючи, як Карл прилаштовував їх до ліжка й рук Реґани. Коли Кріс поправляла подушку, підставляючи її зручніше Реґані під голову, швейцарець випростався й жалісливо подивився на змучене обличчя дівчинки.

— Вона буде видужати? — запитав він.

Кріс промовчала. Поки Карл говорив, вона витягла з-під Реґаниної подушки якийсь предмет і тепер спантеличено його розглядала. Тоді зиркнула на Карла й суворо запитала:

— Карле, хто поклав сюди розп’яття?

— Синдром — це тільки прояв якогось конфлікту, почуття провини за щось, тому ми намагаємося з’ясувати, що стало його першопричиною. Ну, і найкраща процедура в таких випадках — гіпнотерапія, але нам не вдалося її застосувати. Тоді ми спробували наркосинтез, але й тут зайшли в безвихідь.

— Що ж робити далі?

— Чекати. Здебільшого чекати. Ми будемо боротися й сподіватися на краще. А поки що її треба покласти в лікарню.

Кріс знайшла на кухні Шерон, яка ставила на стіл друкарську машинку. Вона щойно принесла її з дитячої кімнати в підвалі. Віллі біля зливальниці різала моркву для рагу.

Кріс, ледве стримуючи роздратування, запитала:

— Це ти поклала розп’яття під подушку, Шер?

Шерон розгубилася:

— Що ти маєш на увазі?

— Не ти?

— Кріс, я навіть не знаю, про що ти говориш! Слухай, я ж тобі вже казала, Кріс, казала в літаку, що я не мала з Реґ жодної розмови на релігійні теми, хіба що «Бог створив світ» і ще, можливо, пару…

— Добре, Шерон, добре. Я тобі вірю, але ж…

— Я нічого не клала! — буркнула, уникаючи звинувачень, Віллі.

— Чорт забирай, але хтось його мусив там покласти! — вибухнула раптово Кріс. Тоді вона налетіла на Карла, який саме зайшов до кухні й відчиняв дверцята холодильника. — Карле! — гостро гукнула вона йому.

— Так, мадам, — спокійно озвався Карл, не повертаючи голови. Він складав у рушничок кубики льоду.

— Я ще раз тебе питаю, — процідила крізь зуби Кріс, мало не зриваючись на крик: — Це ти поклав те кляте розп’яття під подушку Реґані?

— Ні, мадам. Не я. Я цього не робити, — відповів Карл, кидаючи на рушничок черговий кубик льоду.

— Цей довбаний хрест не міг прийти туди сам, чорт забирай! — заверещала Кріс, різко повертаючись до Віллі та Шерон. — То хто з вас тут бреше? Признавайтеся!

Карл зупинив свою роботу й повернувся, дивлячись на Кріс. Її несподівана лють приголомшила всіх у кімнаті, аж тут вона раптово впала в крісло й заридала, обхопивши голову тремтячими руками.

— Ой, пробачте, я сама не тямлю, що роблю! — вимовила вона, ридаючи, надламаним голосом. — О Господи, я вже нічого не тямлю!

Віллі й Карл мовчки на це дивилися, а Шерон підійшла ззаду до Кріс і почала заспокійливо масажувати їй шию та плечі.

— Усе гаразд. Усе гаразд.

Кріс витерла рукавом обличчя.

— Ага, я думаю, що хоч хто б це зробив… — Вона намацала в кишені носову хустинку, висякалася, а тоді продовжила: — Хоч хто б це зробив, він тільки хотів допомогти.

— Слухайте, я ще раз вам повторюю й прошу мені повірити, що я не збираюся запроторити свою дитину в божевільню!

— Мадам, це зовсім не…

— Мені начхати, як ви це називаєте! І не надійтеся! Вона буде тільки зі мною!

— Мені так жаль. Усім нам жаль.

— Ага, якраз. Господи Ісусе, вісімдесят вісім лікарів, і все, що мені можуть сказати, — це повна фігня і!..

Кріс зірвала целофан із синьої пачки імпортних французьких сигарет «Ґолуаз блонд», зробила кілька глибоких затяжок, а тоді швидко загасила сигарету в попільничці й пішла нагору подивитися на Реґану. Кола вона відчинила двері, розрізнила в напівтемряві спальні чоловічу постать біля Реґаниного ліжка, що сиділа на дерев’яному стільці з прямою спинкою, приклавши руку до чола Реґани. Кріс підступила ближче. То був Карл. Коли Кріс підійшла до ліжка, він не подивився на неї й нічого не сказав, далі пильно придивляючись до обличчя дівчинки. Щось було в його руці, що лежала на Реґаниному чолі. Що саме? Тут вона зрозуміла, що це був імпровізований пакет із льодом.

Здивована й зворушена, Кріс нагородила флегматичного швейцарця сповненим приязні поглядом, чого давно вже не робила, а коли він жодним порухом не відреагував на її присутність, тихенько вийшла з кімнати. Спустилася до кухні, сіла за столик для сніданків, випила кави і якийсь час замислено сиділа, дивлячись у простір, а тоді раптово підвелася й швидко рушила до обшитого панелями з червоного дерева кабінету.

— Одержимість лише певною мірою пов’язана з істерією, бо майже завжди причина синдрому — самонавіювання. Ваша донька могла довідатися про явище одержимості, повірити в нього й навіть знати, можливо, деякі симптоми, унаслідок чого її підсвідомість відтворює цей синдром. Розумієте? Так ось, якщо це твердо встановимо, але ви й далі будете проти госпіталізації, то можете спробувати ще одну річ, яку я вам запропоную. Шанс на успішне зцілення мізерний, як на мене, але все ж таки це шанс.

— Ой, та кажіть уже, Бога ради! Що це таке?

— Ви чули коли-небудь про екзорцизм, місіс Макніл?

Кріс була мало ознайомлена з книжками у своєму кабінеті, що дістались їй разом із меблями в будинку, тому зараз уважно переглядала палітурки з назвами.

— Це стилізований, доволі вже забутий ритуал, за допомогою якого рабини й священики намагалися вигнати злого духа. Тепер до нього вдаються лише католики, але й вони приховують це, ніби соромлячись. Та на особу, яка вважає себе одержимою, цей ритуал, я б сказав, таки справляє враження. Він часто спрацьовував, хоча, звісно, не з тієї причини, з якої гадали. Це була просто сила навіювання. Віра жертви у свою одержимість нерідко поступалася перед її вірою в могутність екзорцизму. Це… я бачу, ви спохмурніли. Ну, звісно, я розумію, що це звучить невірогідно. Тому дозвольте мені розповісти подібну історію, про яку відомо, що це реальний факт. Ідеться про австралійських аборигенів. Вони вірять, що неминуче помруть, якщо чаклун спрямує на них подумки «смертельне проміння». І вони таки вмирають, це факт! Просто лягають собі й повільно вмирають! Єдине, що їх найчастіше рятує, це подібна форма гіпнозу, протидійне «проміння» іншого чаклуна.

— То ви радите мені відвести доньку до знахаря?

— Ну, так… як крайній, відчайдушний захід. Саме це я вам і раджу. Приведіть її до католицького священика. Я розумію, що ця порада щонайменше дивна, можливо, навіть трохи небезпечна, поки ми не впевнимося остаточно, що вашій дочці було щось відомо про одержимість, і особливо про екзорцизм, перед тим як у неї виникли перші симптоми. Ви не думаєте, що вона могла десь про це прочитати?

— Ні.

— Побачити в кіно? У телевізорі? Почути з радіо?

— Ні.

— Може, вона читала Євангелія? Новий Заповіт?

— Ні, не читала. Чому ви це запитали?

— Там згадані випадки одержимості й екзорцизму, коли Христос виганяв бісів. Описані симптоми, фактично ідентичні явищам одержимості в наш час, тому…

— Слухайте, годі вже про це. Гаразд? Просто забудьте! Мені тільки не вистачає, щоб її батько почув, як я…

Кріс водила пальцями по палітурках, шукаючи й нічого не знаходячи, аж поки… «Стривай-но!» Її очі ковзнули назад до примірника на нижній поличці. Там стояла книжка з чаклунства, яку їй прислала Мері Джо Перрін. Кріс дістала її з полиці й хутко перебігла пальцем по змісту, аж поки раптово завмерла з думкою: «Ось! Ось воно!» Вона відчула, як її охопило збудження. Невже ті лікарі з клініки Беррінджера мали врешті-решт рацію? Невже це так і є? Може, і справді Реґана шляхом самонавіювання викликала в себе симптоми розладу, вичитавши про це на сторінках цієї книжки?

Розділ мав назву «Стан одержимості».

Кріс попрямувала до кухні, де Шерон перечитувала з блокнота стенограму, друкуючи одночасно листа. Кріс простягнула їй книжку.

— Шер, ти це колись читала?

Шерон, і далі друкуючи, перепитала:

— Читала що?

— Цю книжку про чаклунство.

Шерон перестала друкувати, подивилася на Кріс і на книжку, сказала:

— Ні, — і продовжила свою роботу.

— І ніколи її не бачила? Не ставила на книжкову поличку в кабінеті?

— Ні.

— А де Віллі?

— На ринку.

Кріс кивнула, якийсь час постояла в роздумах, а тоді піднялася до Реґаниної спальні, де й далі сидів, мов на чатах, біля ліжка доньки Карл.

— Карле!

— Так, мадам.

Кріс показала книжку.

— Чи ти випадково не знаходив це десь і не поставив потім разом з іншими книжками в кабінеті?

Карл повернувся з кам’яним виразом обличчя до Кріс, перевів погляд на книжку, а тоді знову на господиню.

— Ні, мадам, — заперечив він, — не я. — А тоді знову повернувся обличчям до Реґани.

Гаразд тоді, можливо, то Віллі.

Кріс повернулася на кухню, сіла за стіл і, розгорнувши книжку на розділі про одержимість, почала шукати якусь доречну інформацію про те, що, на думку лікарів із клініки Беррінджера, могло сприяти виникненню в Реґани відповідних симптомів.

І вона це знайшла.

Безпосереднім наслідком поширеної віри в демонів було явище, відоме під назвою одержимості. Це стан, за якого багато індивідуумів вірило, ніби їхніми фізичними та розумовими функціями заволодіває й бере їх під контроль або демон (що було найхарактерніше для обговорюваного періоду), або дух якогось мерця. Немає такого історичного періоду й такої частини земної кулі, де б не виникало подібне явище, описи якого майже не відрізняються в деталях, проте воно ще й досі не дістало адекватного пояснення. Попри досягнення психіатрії, дуже мало нового з’явилося від часу першої публікації фундаментального дослідження Трауґотта Естеррайха в 1921 році.

Кріс нахмурилася. Досі не дістало пояснення? Після розмови з лікарями в клініці Беррінджера в неї склалося інше враження.

Відомо лише, що в різні часи з різними людьми відбувалися такі великі метаморфози, що всім, хто їх оточував, здавалося, ніби вони мають справу з цілком іншою особою. Інколи мінялися не тільки голос, манери, риси обличчя й характерні рухи, але й сама людина сприймала себе цілковито іншою особою, що має нове ім’я, чи то людське, чи демонічне, і свою власну біографію. На Малайському архіпелазі, де навіть у наш час одержимість — звичне, буденне явище, дух мерця, вселяючись в одержимого, примушує його імітувати свої жести, голос і манери з такою разючою подібністю, що родичі покійного заливаються сльозами. Та якщо не брати до уваги так звану квазіодержимість, тобто випадки, які можна врешті-решт пояснити симуляцією, параноєю чи істерією, проблема завжди полягала в інтерпретації цього феномена. Найдавніші інтерпретації були пов’язані зі спіритизмом, і це враження тільки підсилювалося тим фактом, що нова особистість, яка вселялася в жертву, могла виявляти цілком недоступні цій жертві здатності. За демонічної форми одержимості «демон», скажімо, може говорити мовами, незнайомими першій особистості.

Ось воно! Оті нісенітниці, що плете Реґана! Спроба розмовляти іншою мовою?

Кріс швидко читала далі.

…або викликати різні парапсихічні явища, наприклад телекінез: рух об’єктів без застосування матеріальної сили.

Стукіт у стелю? Двигтіння ліжка?

…У випадках одержимості мерцями трапляються явища, подібні до того, що описав Естеррайх, коли один чернець у стані одержимості раптово став чудовим танцюристом, хоча досі в нього жодного разу не було навіть нагоди танцювати. Ці прояви іноді бувають такі разючі, що визначний психіатр Юнґ після дослідження подібного випадку спромігся лише частково пояснити те, що, на його думку, «аж ніяк не могло бути симуляцією»…

Кріс нахмурилася. Усе це вселяло тривогу.

…а Вільям Джеймз, найвидатніший психолог, якого будь-коли народила Америка, дійшов висновку про «ймовірність спіритуалістичного тлумачення явища» після старанного дослідження так званого «вотсецького чуда» — дівчини-підлітка з містечка Вотсека в штаті Іллінойсі, яку стало неможливо відрізнити від Мері Рофф — дівчинки, що за 12 років до того померла в державному притулку для божевільних…

Захопившись, Кріс не чула дзвінка, не чула, як Шерон перестала друкувати й пішла відчинити двері.

Здебільшого вважається, що демонічна форма одержимості зародилася в ранньому християнстві, але фактично одержимість, як і екзорцизм, має давнішу історію. Давні єгиптяни, а також представники найдавніших цивілізацій із берегів Тигру і Євфрату вірили в те, що фізичний та духовний розлад виникає внаслідок вселення в людину демонів. Ось, наприклад, уривок з опису ритуалу екзорцизму, спрямованого проти хвороб дітей у Давньому Єгипті: «Забирайся геть, ти, що приходиш у темряві, чий ніс звернений назад, чиє обличчя перевернуте догори дриґом. Ти прийшов поцілувати це дитя? Я не дозволю тобі…»

— Кріс!

— Шер, я зайнята.

— З тобою хоче побачитися детектив.

— О Боже, Шерон, скажи йому… — Кріс раптом затнулася, а тоді підняла голову й додала: — А втім, ні, стривай, Шерон. Скажи, нехай увійде. Запроси його.

Шерон пішла, а Кріс дивилася невидющими очима на сторінки книжки, охоплена ще не до кінця сформованим передчуттям жаху, що насувається. Чутно, як зачинилися двері. Кроки, що наближаються. Відчуття очікування. «Очікування? Але чого?» Мов яскравий сон, що вислизає з пам’яті, вона відчувала щось ніби знайоме й водночас невловне.

Він зайшов разом із Шерон, зібгавши в руці криси капелюха й важко дихаючи, і шанобливо вклонився.

— Мені справді страшенно прикро, — сказав, наближаючись, Кіндермен. — Ви зайняті. Я бачу. Я вам набридаю.

— Що чути у світі? — запитала в нього Кріс.

— Нічого доброго. А як ваша донька?

— Без змін.

— Мені так жаль. — Хрипло дихаючи, Кіндермен зупинився біля столу, а його по-собачому печальні очі були вологі та стурбовані. — Знаєте, я б не хотів вас тривожити, тобто через вашу доньку, така прикрість. Мені це добре відомо, адже коли моя маленька Джулія злягла з… Чекайте-но, що це? Що це було? Вилетіло з голови. Це…

— Присядьте, будь ласка, — урвала його Кріс.

— О так, дуже вам дякую, — радісно прохрипів детектив, умощуючи свою тушу на крісло навпроти Шерон, що й далі друкувала, не звертаючи ні на що уваги.

— Вибачте. То що ви казали? — спитала Кріс.

— Ну, моя дочка, вона… ой, та то таке. Нічого важливого. Бо якщо мене не зупинити, я почну розповідати вам цілу історію свого життя, ви можете зняти про це кінофільм. Ні, справді! Просто неймовірно! Якби ви дізналися хоча б половину тих божевільних речей, що сталися з моєю родиною, ви б тоді… Але ні. Ні, це все дурниці. Ну добре, лише одну! Я розповім лише одну! Про те, як моя мати щоп’ятниці готувала нам начинену рибу, гаразд? Але перед цим упродовж тижня… цілісінького тижня… ніхто не може брати ванну, бо мати запускає туди карпа, і той там плаває туди-сюди, туди-сюди, бо мати каже, що це допомагає видалити з його організму отруту. Ну справді, хто б міг подумати! Хто б міг знати, що карпи весь цей час виношують жахливі, лиховісні та мстиві думки! Але годі вже. Справді. Хоч треба вряди-годи жартувати, щоб не розплакатися.

Кріс пильно приглядалася до нього. І чекала.

— Ага, ви щось читаєте! — детектив придивився до книжки з чаклунства. — Це для фільму?

— Ні, просто гаю час.

— Щось добре?

— Я щойно почала.

— Чаклунство, — пробурмотів Кіндермен, нахиливши голову вбік, щоб прочитати назву книжки на першій сторінці.

— Ну, то як там справи? — спитала Кріс.

— Так, вибачте. Ви зайняті. Я швидко. Як я вже казав, я б вас не турбував, якби не…

— Якби не що?

Раптово спохмурнівши, детектив склав руки на гладенькій поверхні соснового стола.

— Ну, виглядає, що Берк…

— Чорт забирай! — роздратовано вигукнула Шерон, а тоді висмикнула з друкарської машинки листа, зібгала його й кинула, не дивлячись, у бік кошика для паперів біля ніг Кіндермена. Він і Кріс подивилися на неї, а коли секретарка зауважила їх, вона зронила:

— Ой, прошу вибачити! Я навіть не знала, що ви тут!

— Ви міс Фенстер? — запитав Кіндермен.

— Спенсер, — виправила його Шерон, а тоді відсунула назад крісло й підвелася, щоб підібрати з підлоги зім’ятий аркуш, бурмочучи: — Ніколи не казала, що я Джуліус Ервінґ[5].

— Нічого, не турбуйтесь, — сказав їй детектив, нахиляючись і піднімаючи з підлоги біля ніг зім’ятого листа.

— О, дякую. — Шерон повернулася й рушила назад до крісла.

— Перепрошую… то ви секретарка? — запитав у неї Кіндермен.

— Шерон, це… — Кріс повернулася до Кіндермена. — Вибачте, — сказала вона. — Нагадайте, як вас звати?

— Кіндермен. Вільям Ф. Кіндермен.

— А це Шерон. Шерон Спенсер.

Поштиво вклонившись, детектив сказав Шерон:

— Дуже приємно. — Шерон зацікавлено його розглядала, нахилившись і поклавши підборіддя на складені на друкарській машинці руки. — І ви, можливо, теж мені допоможете, — додав детектив.

Не забираючи рук із машинки, Шерон випросталась і перепитала:

— Я?

— Так, можливо. Того вечора, коли загинув містер Деннінґз, ви пішли до аптеки й залишили його в домі самого, правильно?

— Ну, не зовсім. Тут іще була Реґана.

— Це моя дочка, — уточнила Кріс.

— Як правильно писати?

— Р-е-ґ-а-н-а, — вимовила йому по літерах Кріс.

— Гарне ім’я, — сказав Кіндермен.

— Дякую.

Детектив знову повернувся до Шерон.

— Деннінґз того вечора прийшов, щоб побачитися з місіс Макніл?

— Так, правильно.

— Він мав її зачекати?

— Так, я сказала йому, що вона ось-ось повернеться.

— Дуже добре. А коли ви вийшли звідси? Ви пам’ятаєте?

— Чекайте-но. Я дивилася новини, отже… ой, ні, хвилиночку… так, правильно. Пригадую, що я розізлилася, бо аптекар сказав, що хлопець-кур’єр пішов уже додому, і я ще обурилася: «Як це пішов?» — бо було ще тільки пів на сьому. А Берк з’явився за якихось десять-двадцять хвилин після цього.

— Отже, — зробив висновок детектив, — він міг прийти о шостій сорок п’ять, якщо взяти середню цифру. Правильно?

— Ну й що з цього? — буркнула Кріс.

Невиразне роздратування, що його вона відчувала досі, ставало дедалі сильнішим.

— Ну, виникає запитання, місіс Макніл. Приходити сюди приблизно десь за чверть сьома, а вже через двадцять хвилин іти геть…

Кріс знизала плечима.

— Ой, ну але ж це був Берк, — сказала вона. — Якраз у його стилі.

— А чи також у його стилі, — поцікавився Кіндермен, — було вчащати в бари на М-стрит?

— Ні. Зовсім ні. Принаймні я такого не чула.

— Ні, я теж так подумав. Я це перевірив. А отже, у нього не було жодної підстави для того, щоб опинятися на тих сходах угорі біля вашого будинку, після того як він того вечора звідси пішов. І ще хіба в нього не було звички їздити на таксі? Чи він би не замовив звідси тачку, перед тим як виходити?

— Так, замовив би. Принаймні він завжди так робив.

— Тоді виникає запитання… Хіба ні?.. Чому і як він там опинився того вечора? І чому в жодному таксопарку того вечора не зареєстровано викликів із вашого дому, за винятком одного, коли таксі забирало звідси міс Спенсер рівно о шостій сорок сім?

Кріс ледь чутно вимовила:

— Я не знаю.

— Я в цьому й не сумнівався, — сказав їй детектив. — А справа тим часом стає дедалі серйознішою.

Кріс відчула, що їй важко дихати.

— У якому сенсі?

— Висновок патологоанатома, — вів далі Кіндермен, — аж ніяк не означає, що Деннінґз не міг померти внаслідок нещасливого випадку. Одначе…

— Ви хочете сказати, що його вбили?

— Ну, виглядає, що положення… — Кіндермен завагався. — Ви мені вибачте, — застеріг він, — але це буде не надто приємно.

— Кажіть.

— Положення, у якому була голова Деннінґза, і характерні розриви м’язів шиї…

— О Боже! — скривилася Кріс, заплющивши очі.

— Так, я попереджав, що це неприємні речі. Мені дуже шкода. Справді. Але зрозумійте, що такі наслідки… я гадаю, що не вдаватимуся, мабуть, у деталі… Цього б ніколи не могло статися, якби містер Деннінґз не впав із якоїсь відстані перед тим, як торкнутися сходів, скажімо, з двадцяти-тридцяти футів, і аж тоді покотився сходами вниз. Тому, якщо чесно, існує велика ймовірність того, що… — Тут Кіндермен повернувся до Шерон. Вона приголомшено слухала, широко розплющивши очі й склавши руки на грудях. — Ну, але дозвольте спочатку дещо у вас запитати, міс Спенсер. Коли ви пішли, він, містер Деннінґз, був де? З дитиною?

— Ні, він збирався щось випити тут, у кабінеті.

— А ваша дочка могла б пригадати, — звернувся він до Кріс, — чи заходив того вечора містер Деннінґз до її кімнати?

— Чому ви це питаєте?

— Чи ваша дочка могла б це пригадати?

— Яким чином? Я ж вам казала, що вона була під потужною дією заспокійливого і…

— Так, так, ви це мені казали, правильно, я пам’ятаю, але, можливо, вона прокидалася?

— Ні, не прокидалася, — заперечила Кріс.

— А коли ми розмовляли минулого разу, вона також була під дією цього препарату?

— Так, також.

— Бо мені здалося, що я побачив її того дня біля вікна.

— Ні, ви помилилися.

— Можливо. Мабуть. Я не певний.

— Слухайте, але чому ви це все запитуєте?

— Просто існує велика ймовірність, як я вже казав, що покійник був такий п’яний, що міг спіткнутися й випасти з вікна спальні вашої дочки. Хіба ні?

— Ніколи в житті. По-перше, це вікно постійно зачинене, а по-друге, Берк був завжди п’яний, але по ньому цього й видно не було. Берк навіть фільмуванням керував напідпитку. Як він міг спіткнутися й випасти з вікна?

— Можливо, ви сподівалися того вечора якихось гостей?

— Якихось гостей? Ні, зовсім ні.

— А чи є у вас друзі, які могли б прийти без попередження?

— Ніхто, крім Берка.

Детектив опустив голову й похитав нею.

— Так дивно, — утомлено зітхнув він. — Незрозуміло. — Тоді подивився на Кріс. — Покійний приходить у гості, перебуває тут тільки двадцять хвилин, так вас і не дочекавшись, а тоді залишає в будинку саму дуже хвору дівчинку? І як ви кажете, малоймовірно, щоб він випав із вікна. При цьому є лише один шанс із сотні або й тисячі так ушкодити шию під час падіння. — Він кивнув на книжку з чаклунства. — Ви читали в цій книжці про ритуальні вбивства?

Похоловши від дедалі сильнішої підозри, Кріс тихенько зронила:

— Ні.

— Може, у цій книжці й немає, — провадив Кіндермен. — Проте… ви вже мені пробачте, але я згадав це лише для того, щоб ви трохи замислилися. У бідолахи Деннінґза в’язи були скручені достоту так, як це роблять під час ритуального вбивства так звані демони, місіс Макніл.

Кріс стала цілком блідою.

— Якийсь божевільний убив містера Деннінґза і… — Кіндермен замовк. — Що сталося? — запитав він, зауваживши її раптову блідість і напружений погляд.

— Ні, нічого не сталося. Продовжуйте.

— Вельми вдячний. Я взагалі не хотів цього казати, щоб не завдавати вам болю. До того ж суто технічно ще й далі не можна не допускати можливості нещасного випадку. Але я так не думаю. Мої відчуття? Моє припущення? По-перше, я думаю, що його вбив якийсь кремезний чоловік. А по-друге, травми його черепа та інші згадані мною речі дають привід із великою певністю припускати… припускати, а не стверджувати… що вашого режисера спочатку вбили й тільки після цього виштовхнули з вікна вашої дочки. Але ж тут нікого не було, крім вашої дочки. Тож як це могло статися? А це могло статися лише в одному випадку: якщо хтось сюди прийшов після того, як дім залишила міс Спенсер, але перед тим, як повернулися ви. Хіба не так? Тому я ще раз прошу вас сказати мені: хто міг сюди прийти?

Кріс похилила голову.

— Господи, дайте подумати!

— Ох, мені так жаль. Це неприємні речі. Можливо, я й помиляюся. Але подумайте, гаразд? Хто міг би сюди прийти, скажіть, будь ласка?

Похмура Кріс іще якийсь час міркувала, а тоді підняла голову.

— Ні, вибачте мені. Мені просто ніхто не спадає на думку.

Кіндермен перевів погляд на Шерон.

— Може, тоді ви, міс Спенсер? До вас хтось сюди приходить?

— О ні, ніхто.

— А чи той вершник знає, де ти працюєш? — запитала в неї Кріс.

Кіндермен звів брови.

— Вершник?

— Приятель Шерон, — пояснила Кріс.

Шерон похитала головою.

— Він ніколи сюди не приходив, — сказала вона. — Крім того, він був у Бостоні на якійсь конференції того вечора.

— Він комівояжер? — запитав Кіндермен.

— Юрист.

— Ага. — Детектив знову глянув на Кріс. — Ваша прислуга? У них бувають гості? — поцікавився він.

— Ні, ніколи. Узагалі.

— Ви не очікували того дня якоїсь пошти? Або пакунка?

— Чому?

— Містер Деннінґз був… не хочеться говорити погано про покійника… але ж ви самі згадували, що, напиваючись, він ставав дещо… ну, скажімо так, дратівливий, здатний спровокувати сварку й розгнівати або навіть розлютити, наприклад, кур’єра, який доставив пакунок. То чи сподівалися ви якоїсь достави? Можливо, з хімчистки? Або якихось продуктів? Алкоголю? Пошти?

— Я навіть не знаю. Цим усім займається Карл.

— Ну так, звісно.

— Хочете його запитати? Прошу вас.

Детектив важко зітхнув. Відхилившись від столу, він засунув руки в кишені пальта й похмуро зиркнув на книжку з чаклунства.

— Не варто, не варто, це й так малоймовірно. У вас хвора дочка і… ну, годі вже. — Він махнув рукою, немовби завершуючи розмову. — Це все. На сьогодні досить. — Він підвівся. — Дякую, що приділили мені час, — сказав він Кріс, а тоді додав, повернувшись до Шерон: — Було дуже приємно зустрітися з вами, міс Спенсер.

— Мені теж, — неуважно відповіла Спенсер. Вона дивилася кудись у простір.

— Незрозуміло, — похитав головою Кіндермен. — Як дивно, як це все дивно. — Він немовби щось обмірковував. Тоді подивився на Кріс, яка підводилася з крісла. — Ну, прошу мені вибачити. Я намарне згаяв ваш час, — почав виправдовуватися він.

— Я проведу вас до дверей, — сказала йому Кріс.

Її голос був притишений, а обличчя — смутне.

— Ой, прошу вас, не треба турбуватися!

— Які там турботи.

— Ну, якщо ви наполягаєте.

— До речі, — сказав детектив, коли вони вже виходили з кухні, — я знаю, що це один шанс із мільйона, але ваша донька… ви не могли б запитати в неї, чи не бачила вона випадково того вечора у своїй кімнаті містера Деннінґза?

— Послухайте, якщо на те пішло, у нього взагалі не було причин туди підніматися.

— Так, я це знаю й розумію, що так воно, мабуть, і було, але якби певні британські лікарі не поцікавилися колись: «Що то за пліснява?» — ми б так і не мали досі пеніциліну. Я маю рацію? Прошу вас, запитайте. Ви це зробите?

— Гаразд, коли вона достатньо одужає, я запитаю.

— Це не зашкодить.

Вони підійшли до вхідних дверей.

— А тим часом… — почав говорити детектив. Але тоді завагався і, приклавши два пальці до губ, сказав серйозним голосом: — Чуєте, я б не хотів цього просити. Вибачте мені, будь ласка.

Очікуючи нового шоку, Кріс напружилася й запитала:

— Що?

— Для моєї дочки… ви б не могли дати автографа? — Щоки детектива почервоніли. Після миттєвого здивування Кріс мало не розсміялася з полегшенням. Їй стало смішно за свої страхи, за розпач, за слабкість людської натури.

— Ой, та звісно! Маєте ручку?

— Уже даю! — миттєво відповів Кіндермен, витягаючи з кишені пальта ручку. Тоді він іще понишпорив у кишені куртки й витяг звідти візитівку. Передав це все Кріс. — Вона буде в захваті.

— Як її звати? — запитала Кріс, притиснувши візитівку до дверей і наготувавшись писати. У відповідь почула лише сопіння за спиною. Вона озирнулася й побачила в очах Кіндермена та на його розпашілому обличчі сліди вагань і напруженої внутрішньої боротьби.

— Я збрехав, — сказав він урешті-решт, а в його погляді світилися одночасно розпач і виклик. — Це для мене автограф. Напишіть «Вільямові… Вільямові Ф. Кіндермену»… там на звороті видно, як правильно пишеться.

Кріс подивилася на нього з несподіваною приязню, перевірила написання прізвища й вивела на картці: «Вільям Ф. Кіндермен, я вас люблю! Кріс Макніл», а тоді віддала йому візитівку, яку він запхав у кишеню, не читаючи, що там написано.

— Ви дуже приємна жінка, — сказав він Кріс із дурнуватою усмішкою.

— Дякую. А ви дуже приємний чоловік.

Він іще більше зашарівся.

— Ні, неправда. Я набридливий. — Він відчинив двері. — Не звертайте уваги на все, що я вам нині казав. Забудьте це. Думайте лише про доньку. Про вашу доньку!

Кріс кивнула, а коли Кіндермен ступив на широкий і низенький ґанок, оточений чорною залізною огорожею, її знову почав охоплювати смуток. Кіндермен озирнувся, зауваживши при денному світлі темні мішки під очима кінозірки.

— То ви запитаєте її? — нагадав він, і вона відповіла:

— Так, обіцяю.

— Ну, то до побачення. І бережіть себе.

— Ви теж.

Кріс зачинила двері, притулилася до них спиною й заплющила очі, але майже відразу їх розплющила, почувши дзвінок у двері. Відчинила їх, побачивши там Кіндермена. Він скривив вибачливу міну.

— Я вам так надокучаю. Мені страшенно прикро. Але я забув свою ручку.

Кріс опустила голову й побачила, що ручка ще й досі була в її руці. Вона ледь помітно всміхнулася й віддала її детективові.

— І ще одне, — додав він. — Я знаю, що це безглуздо, але я знаю також, що не зможу сьогодні заснути, думаючи, що десь тут може блукати якийсь психопат або наркоман, а я не перевірив кожної найменшої деталі. Чи не міг би я… ні, ні, це просто безглуздя, це… так, так, пробачте мені, але я справді думаю, що мушу. Чи не міг би я перекинутися словом із містером Енґстромом, як ви гадаєте? Стосовно достави, спитати про доставу.

Кріс прочинила ширше двері.

— Звісно, заходьте. Можете поговорити з ним у кабінеті.

— Ні, ви зайняті. Ви дуже люб’язні, але я й так вас замучив. Я можу поговорити з ним тут. Це нормально. Тут буде нормально.

Він відступив на крок і притулився до залізної огорожі ґанку.

— Якщо ви так наполягаєте, — легенько всміхнулася Кріс. — Я думаю, він нагорі з Реґаною. Зараз покличу його сюди.

— Буду вам вельми вдячний.

Кріс зачинила двері, а невдовзі їх відчинив Карл. Він вийшов на ґанок, не зачиняючи дверей і тримаючи рукою дверну клямку. Виструнчившись перед Кіндерменом, він дивився своїми холодними ясними очима прямо на нього.

— Так? — зронив Карл без жодної емоції.

— Ви маєте право нічого не відповідати, — сказав Кіндермен замість привітання, свердлячи його сталевим поглядом. — Якщо ви відмовитеся від права нічого не відповідати, — швидко й загрозливо провадив детектив, — усе, що ви скажете, може бути використане проти вас у суді. Ви маєте право зв’язатися з вашим адвокатом і вимагати, щоб він був присутній під час допиту. Якщо ви не маєте можливості залучити свого адвоката, він буде призначений вам безплатно до початку допиту. Вам зрозумілі всі ваші права, що їх я щойно розтлумачив?

На гілках бузини біля будинку щебетали пташки, а з М-стрит долинав приглушений гул машин, подібний до дзижчання бджіл на лугу.

Карл і оком не змигнув, коли відповів:

— Так.

— Ви хочете відмовитися від права зберігати мовчанку?

— Так.

— Ви хочете відмовитися від права зв’язатися з адвокатом, щоб він був присутній під час допиту?

— Так.

— Ви раніше стверджували, що ввечері двадцять восьмого квітня, коли помер британський режисер Берк Деннінґз, ви дивилися фільм у кінотеатрі.

— Я дивився.

— А коли саме ви зайшли до кінотеатру?

— Я не пам’ятаю.

— Ви раніше стверджували, що були на сеансі, який розпочинався о шостій годині. Чи це вам допоможе пригадати?

— Так, сеанс о шостій годині. Я пригадати.

— І ви дивилися картину… фільм… від самого початку?

— Я дивився.

— І вийшли звідти, коли закінчився фільм?

— Коли закінчився.

— Не раніше?

— Ні, я бачити весь фільм.

— І вийшовши з кінотеатру, ви сіли на автобус «Ді Сі транзит» біля входу до театру, а тоді вийшли з нього на розі М-стрит і Вісконсин-авеню приблизно о дев’ятій двадцять вечора?

— Так.

— І пішли додому.

— Я йти додому.

— І були вже вдома приблизно о дев’ятій тридцять?

— Я бути точно о дев’ятій тридцять, — відповів Карл.

— Ви впевнені.

— Так, я дивитися на годинник. Це точно.

— І ви дивилися весь фільм до кінця?

— Так, я це сказав.

— Ваші відповіді записуються на плівку, містере Енґстром. Тому я хочу, щоб ви були абсолютно впевнені у своїх словах.

— Я впевнений.

— Ви пригадуєте сварку, що виникла між білетером і п’яним глядачем за п’ять хвилин до закінчення сеансу?

— Так, я пам’ятати.

— Ви може назвати мені причину сварки?

— Той чоловік був п’яний і порушував спокій.

— І що з ним зробили врешті-решт?

— Його геть. Його викинути геть.

— Жодної сварки там не було. А чи пригадуєте ви, що під час шестигодинного сеансу через технічну несправність показ фільму перервали на п’ятнадцять хвилин?

— Я не пам’ятати.

— І не пам’ятаєте, як обурено свистіли глядачі.

— Ні, нічого. Не було несправності.

— Ви впевнені?

— Не було нічого.

— Було, і в журналі кіномеханіка зафіксовано, що сеанс того вечора закінчився не о восьмій сорок, а приблизно о восьмій п’ятдесят п’ять, а отже, наступний автобус міг вас доставити на ріг М-стрит і Вісконсин не о дев’ятій двадцять, а о дев’ятій сорок п’ять, і, відповідно, додому ви могли прийти найраніше за п’ять хвилин десята, а не о пів на десяту, що засвідчила також і місіс Макніл. Чи могли б ви тепер пояснити цю загадкову невідповідність?

Карл ні на мить не втратив витримки й навіть тепер відповів спокійно й незворушно:

— Ні. Я не можу.

Детектив мовчки на нього дивився, а тоді зітхнув і опустив голову, вимикаючи записувальний пристрій, захований у підкладці його пальта. Якийсь час дивився собі під ноги, а тоді знову глянув на Карла.

— Містере Енґстром… — почав він утомлено й спочутливо. — Скоєно серйозний злочин. Вас у ньому підозрюють. Містер Деннінґз знущався з вас. Я про це дізнався з різних джерел. І ви явно збрехали про місце свого перебування під час його загибелі. Нерідко трапляється… ми ж усі люди зі своїми вадами… що одружений чоловік інколи може опинитися там, де, як він стверджує, його не було. Ви, мабуть, звернули увагу на те, що ми розмовляємо з вами наодинці? Без зайвих свідків? І без вашої дружини? Я зараз уже не записую розмову. Диктофон вимкнуто. Можете мені довіритись. Якщо так сталося, що ви були десь того вечора не з вашою дружиною, а з іншою жінкою, ви це мені скажіть, я все перевірю, над вами не висітиме підозра, а ваша дружина нічого не довідається. А тепер скажіть мені, де ви були в той час, коли помер Деннінґз?

Щось промайнуло на дні Карлових очей, але знову згасло, і він вперто процідив крізь зуби:

— У кіно!

Детектив невідривно дивився на нього, мовчки й нерухомо, лише чутно було його хрипле дихання. Це тривало кілька секунд, а тоді Карл запитав ледь-ледь тремтячим голосом:

— Ви мене арештувати?

Детектив нічого не відповів, тільки далі, не кліпаючи, дивився на нього, а коли здалося, що Карл знову почне щось говорити, детектив різко відштовхнувся від перил і рушив до припаркованого поліційного авта з водієм, засунувши руки в кишені й неквапливо чимчикуючи та роздивляючись навсібіч, немовби якийсь цікавий турист. Карл дивився з непроникним і флегматичним виразом, як Кіндермен відчинив дверцята авта, дістав із коробки, причепленої до панелі приладів, паперову хустинку, висякався й ліниво глянув на протилежний бік річки, немовби прикидуючи, чи не варто пообідати в «Марріот гот шопп». Потім він сів ув авто, не озираючись.

Коли авто від’їхало й завернуло за ріг Тридцять п’ятої вулиці, Карл подивився на свою руку.

Рука тремтіла.

Кріс почула, як зачиняються вхідні двері. Вона замислено сиділа біля бару в кабінеті, наливаючи в склянку з льодом горілку. Кроки. Карл піднімався сходами. Кріс узяла склянку, відпила ковточок, а тоді поволі рушила до кухні, помішуючи напій вказівним пальцем і дивлячись прямо перед собою відсутнім поглядом. Сталося щось жахливе. Немовби світло, що просочується попід дверима в потемнілий коридор, відблиск жахіття, що насувалося, дедалі глибше проникав у її свідомість. Що там лежить за цими дверима?

Вона боялася їх відчиняти.

Зайшла на кухню, сіла за стіл, відпила зі склянки, а тоді пригадала: «Я думаю, що його вбив якийсь кремезний чоловік». Вона подивилася на книжку з чаклунства. Щось там про це було. Але що? І знову легенькі кроки вниз сходами. Це Шерон вертається з Реґаниної спальні. Заходить на кухню. Сідає за стіл і вставляє новий аркуш паперу в друкарську машинку «Ай-Бі-Ем».

— Досить моторошно, — пробурмотіла вона, торкаючись кінчиками пальців клавіатури й приглядаючись до стенографічних нотаток на столі.

Дивлячись перед собою, Кріс неуважно відпила ковточок, тоді відставила склянку й знову втупилась в обкладинку книжки.

У кімнаті зависло відчуття неспокою.

Не відриваючи очей від нотаток, Шерон спробувала розвіяти тишу напруженим низьким голосом:

— Довкола М-стрит і Вісконсин є море гіпівських притулків. Там і наркомани, і окультисти, і кого там тільки немає. Полісмени їх називають «пекельними псами». Цікаво, чи не міг Берк…

— Ой, та заткайся, Шер! — вибухнула раптово Кріс. — Забудь про це, ясно? З мене досить однієї Реґ! Ти зрозуміла?

Запала мовчанка, а тоді Шерон почала друкувати в шаленому темпі, а Кріс уперлася ліктями об стіл і затулила долонями обличчя. Шерон зненацька рвучко відсунула крісло так, що аж зарипіла підлога, зірвалася з місця й рушила з кухні геть.

— Я йду прогулятися, Кріс, — зронила вона крижаним голосом.

— Чудово! І тримайся подалі від клятої М-стрит! — гукнула Кріс, не підносячи голови.

— Ясно!

— І від Н-стрит!

Кріс почула, як відчинилися й зачинилися вхідні двері, зітхнула, забрала з обличчя руки й підвела голову. Її почало гризти сумління. Цей емоційний вибух допоміг їй зняти напругу. Але не зовсім: той лиховісний відблиск хоч і став не таким пронизливим, проте й далі залишався десь на краю її свідомості. «Позбудься його!» Кріс набрала повні груди повітря й спробувала зосередитися на книжці. Знайшла відповідне місце й почала нетерпляче, гарячково гортати сторінки, шукаючи специфічних описів, що відповідали б симптомам Реґаниної хвороби: «…синдром демонічної одержимості… випадок із восьмирічною дівчинкою… ненормальне… чотири міцних чоловіки не могли втримати її від…»

Перегорнувши сторінку, Кріс завмерла.

Тоді кроки: Віллі прийшла на кухню з продуктами.

— Віллі? — безбарвним голосом гукнула Кріс, не відриваючи очей від книжки.

— Так, мадам, я тут, — озвалася Віллі. Вона ставила сумки з продуктами на білий кахель кухонного столу. Кріс із непроникним виразом підняла тремтячими пальцями книжку й запитала:

— Це ти принесла в кабінет цю книжку, Віллі?

Віллі підступила на пару кроків, зиркнула скоса на книжку, коротко кивнула й рушила назад до сумок із продуктами зі словами:

— Так, місіс. Так. Так, я принести її.

— Віллі, а де ти її знайшла? — запитала помертвілим голосом Кріс.

— Нагорі, у спальні, — відказала Віллі, витягаючи із сумок продукти й ставлячи на кухонний стіл.

Кріс не відводила очей від сторінок книжки, що лежала перед нею на столі.

— У чиїй спальні, Віллі?

— У спальні міс Реґани, місіс. Я знайти її під ліжком, коли прибирала.

Широко розплющивши очі, Кріс запитала онімілим голосом:

— Коли ти її знайшла?

— Коли всі поїхати в лікарню, мадам, коли я чистила в спальні Реґани.

— Віллі, ти в цьому певна?

— Я певна.

Кріс дивилася на сторінки книжки і якийсь час не ворушилася, не кліпала, не дихала, бо спогад про відчинене вікно в Реґаниній спальні в день нещасливого випадку з Деннінґзом увірвався нестримно в її пам’ять, простягнувши кігті, мов хижий птах, що знав її ім’я. Вона впізнала щось до болю знайоме, дивлячись на праву сторінку розгорнутої книжки, з краю якої по всій довжині була акуратно відірвана вузенька смужка паперу.

Кріс рвучко звела голову. Якась метушня в спальні Реґани: швидкі й гучні удари зі страхітливим відлунням, важким і водночас приглушеним, немовби хтось гатив молотом по вапняковій стіні якоїсь древньої гробниці.

Болісний, нажаханий вереск Реґани. У ньому розпач, благання!

Карл сердито й нажахано кричить на Реґану!

Кріс вискочила з кухні.

Боже всемогутній! Що це діється? Що?

Кріс, мов божевільна, кинулася вгору сходами на другий поверх, до спальні Реґани, почула удар, хтось покотився й важко впав на підлогу, а її донька ридала:

— Ні! Ой ні, не треба! Ой ні, прошу! — А Карл волав!.. Ні! Ні, то не Карл! То хтось інший погрожував і лютував низьким страхітливим басом!

Кріс промчала коридором і аж задихнулася, ускочивши до спальні. Стояла, паралізована шоком, тоді як моторошні удари й далі важко гупали, струшуючи стіни. Карл лежав непритомний на підлозі біля комода, а Реґана розкарячила ноги на ліжку, що нестямно двигтіло й ходило ходором. Її очі були витріщені від жаху, а обличчя — вимащене кров’ю, що крапала з її носа, звідки хтось видер назогастральний зонд. Реґана перелякано дивилася на затиснуте в її руках розп’яття кольору слонової кістки, що застигло в повітрі, націлившись прямісінько на її вагіну.

— Ой, будь ласка! Ой, ні, прошу! — верещала вона, а її руки дедалі ближче підсовували розп’яття, одночасно немовби опираючись цьому.

— Робитимеш, як я тобі скажу, паскудо! Ти це зробиш!

Це загрозливе ревіння, ці слова вилітали з вуст самої Реґани, а її голос став грубий, гортанний, сповнений люті, тоді як риси її обличчя зненацька викривилися, перетворившись на ту лиховісну демонічну подобу, що з’являлася під час гіпнозу, і на очах у приголомшеної Кріс ці дві подоби, ці два голоси почали миттєво взаємозмінюватися:

— Ні!

— Ти це зробиш!

— Ні! Будь ласка, ні!

— Ти зробиш, сучко, або я тебе приб’ю!

І знову Реґана з виряченими очима. Вона тремтіла, передчуваючи прихід чогось жахливого й неминучого, а з її широко роззявленого рота лунав вереск, аж поки в неї знову не вселилася демонічна сутність, заволодівши нею; кімнату раптово сповнив сморід, а зі стін почав точитися крижаний холод. Страшне гупання припинилося, а пронизливий крик Реґани перетворився на гортанний, ґвалтовний регіт зловтішної ненависті й переможної люті. Вона застромила розп’яття у свою вагіну й почала нестямно мастурбувати, волаючи низьким, грубим, оглушливим голосом:

— Тепер ти моя, сучко, смердюча корова! Так, нехай тебе трахне Ісус, трахне тебе, трахне!

Кріс немовби прикипіла від жаху до підлоги, притискаючи долоні до щік, тоді як кімнату заповнював демонічний і тріумфальний регіт, а з Реґаниної вагіни почала литися на біле простирадло кров. Зненацька з горла Кріс вирвався несамовитий крик, вона кинулася до ліжка, наосліп хапаючи розп’яття, але риси Реґаниного обличчя викривилися в пекельну маску, і вона розлючено схопила Кріс за волосся, потужно смикнула її голову донизу, міцно притисла обличчям до своєї закривавленої піхви й почала вертіти тазом.

— Ага-а, мамуся нашої свинки! — почала еротично стогнати Реґана. — Лижи мене, лижи мене, лижи! А-а-а-ах! — Тоді тією рукою, що притискала голову Кріс, вона смикнула її догори, а другою з такою силою вдарила в груди, що Кріс полетіла шкереберть через усю кімнату, ударившись із розгону об стіну, тоді як Реґана глузливо зареготала.

Кріс сповзла на підлогу, охоплена жахом, у голові в неї вертілися образи, звуки, вона не могла сфокусувати свій зір, а в її вухах лунав якийсь хаотичний і спотворений дзвін. Вона спробувала підвестися — їй бракувало сил, щоб відштовхнутися руками від підлоги; похитуючись, вона звела очі на ліжко, де Реґана сиділа спиною до неї, лагідно й чуттєво запихаючи в піхву розп’яття, знову витягаючи його, а тоді застромлюючи назад, примовляючи тим низьким, глибоким басом:

— Ах, моя свинко, так, моє солодке поросятку, моє…

Кріс, обличчя якої було заюшене кров’ю, а погляд — розфокусований, поповзла, долаючи біль у кінцівках, до ліжка, але враз зіщулилась і відсахнулася від невимовного жаху, коли їй здалося, що вона побачила немовби в тумані, крізь пелену, як голова її доньки поволі й невблаганно почала повертатися довкола нерухомого тулуба, аж поки Кріс уздріла перед собою сердиті лисячі очі Берка Деннінґза.

— Знаєш, що вона зробила, твоя пиздувата дочка?

Кріс заверещала й зомліла.