Екзорцист

Розділ третій

Консультант-невролог узяв рентґенівський знімок і знову став шукати заглиблень, які скидалися б на сліди від ударів по міді малесеньким молоточком. Доктор Клайн, склавши на грудях руки, стояв у нього за спиною. Вони намагалися знайти якісь ураження й накопичення рідини, а також імовірне зрушення шишкоподібної залози. Приглядалися до ознак так званого черепа Люкеншадля, тобто вм’ятин, що свідчили б про хронічний внутрішньочерепний тиск. Але не виявили нічого. Був четвер, 28 квітня.

Невролог зняв окуляри й акуратно поклав їх до лівої нагрудної кишені халата.

— Тут нічого немає, Семе. Нічого не можу побачити.

Клайн насупився, дивлячись у підлогу, і похитав головою.

— Незрозуміло, — мовив він.

— Хочеш зробити нові знімки?

— Не варто. Мабуть, я спробую ЛП, люмбальну пункцію.

— Гарна думка.

— А тим часом я волів би, щоб ти її оглянув.

— Хочеш сьогодні?

— Ну, я б… — Задзвонив телефон. — Перепрошую. — Він узяв слухавку. — Так?

— Вас питає місіс Макніл. Каже, що це терміново.

— На якій вона лінії?

— На третій.

Він натиснув на потрібну кнопку.

— Лікар Клайн слухає.

Голос Кріс у трубці був збентежений, на грані істерики.

— Ой, лікарю! Щось із Реґаною! Ви можете приїхати прямо зараз?

— А в чому річ?

— Я не знаю, лікарю, не здатна цього пояснити! Бога ради, приїздіть! Приїздіть негайно!

— Уже їду!

Він закінчив розмову й набрав реєстратуру.

— Сюзано, скажіть Дреснерові, щоб прийняв моїх пацієнтів. — Тоді поклав слухавку й почав скидати халата. — Це вона, Діку, — повідомив він. — Поїдеш зі мною? Це там, за мостом.

— Я маю вільну годинку.

— Чудово, ходімо.

Вони були на місці за кілька хвилин і вже від дверей, де їх зустріла перелякана Шерон, почули стогін і жахливі крики, що долинали з Реґаниної спальні.

— Я Шерон Спенсер, — представилася вона. — Прошу заходити. Вона нагорі.

Шерон провела їх до дверей Реґаниної спальні, легенько їх прочинила й покликала:

— Кріс, лікарі!

Кріс негайно підбігла до дверей із перекошеним від жаху обличчям.

— Ой Господи, заходьте! — мовила вона тремтячим голосом. — Заходьте й подивіться, що вона робить!

— Це лікар…

Так і не відрекомендувавши колеги, Клайн замовк на півслові, побачивши Реґану. Вона з істеричним вереском розмахувала руками, а тіло її, здавалося, підкидало саме себе над ліжком, а тоді із силою гепалося на матрац. Усе це відбувалося дуже швидко знову й знову.

— Ой мамо, зупини його! — верещала Реґана. — Зупини його! Він хоче мене вбити! Зупини його! Зупини-и-и-и-и-и-и його-о-о-о-о-о-о, мамо-о-о-о-о-о-о!

— Дитинко моя! — проскиглила Кріс, кусаючи собі кулак. Тоді благально глянула на Клайна. — Що діється, лікарю? Що це таке?

Лікар похитав головою й вп’явся очима в Реґану, з якою відбувалися дивні речі. Вона раз у раз злітала майже на фут над ліжком, а потім падала так, що їй аж дух забивало. Здавалося, її підіймали й кидали чиїсь невидимі руки. Кріс затулила руками рота, ошелешено дивлячись, як ці підкидання зненацька зупинилися, а Реґана почала гарячково звиватися, закотивши очі так, що не стало видно зіниць.

— Ой, він мене спалює… спалює! — стогнала вона, а її ноги засмикалися в конвульсіях.

Лікарі з обох боків підступили до ліжка. Усе ще звиваючись і вигинаючись, Реґана закинула голову, випнувши роздуте, набрякле горло. Тепер вона бурмотіла щось незрозуміле дивним гортанним голосом: — …отхінєя… отхінєя…

Клайн нахилився, щоб помацати пульс.

— Ану гляньмо, люба, що з тобою сталося, — мовив він лагідно.

І раптом він полетів спиною через усю кімнату, зазнавши потужного й підступного удару рукою від Реґани, що зненацька сіла, викрививши обличчя від люті.

— Ця свиня моя! — проревла вона хрипким і гучним голосом. — Вона моя! Не чіпай її! Вона моя!

З горла в неї вихопився верескливий сміх, а тоді вона впала на спину, ніби її хтось штовхнув. Потім задерла нічну сорочку, виставивши назовні статеві органи.

— Єбіть мене! Єбіть! — волала вона до лікарів, а тоді почала нестямно мастурбувати обома руками. Наступної миті Кріс вибігла з кімнати, затамувавши ридання, коли Реґана запхала пальці до рота й облизала їх.

Приголомшений Клайн знову обережно підійшов до ліжка, на якому Реґана немовби обіймала саму себе, пестячи долонями власні плечі.

— Ах, так, моє золотце… — наспівувала вона тим дивним хрипким голосом. Очі в неї були заплющені, наче в екстазі. — Моя дитинко… моя квіточко… моя дорогенька… — Потім, як і раніше, почала звиватися, зі стогоном вимовляючи слова, що не мали ніякого сенсу. Та раптом знову сіла, розширивши очі від безпорадного жаху.

Вона нявкала, мов кицька.

Потім гавкала.

Потім іржала.

А потім, зігнувшись у талії, почала швидко й енергійно крутити тулубом. Вона аж задихалася, їй не вистачало повітря.

— Ой, зупиніть його! — ридала вона. — Прошу, зупиніть його! Мені боляче! Зупиніть його! Зупиніть! Я задихаюся!

Клайн більше не міг на це дивитися. Він схопив свій саквояж, підійшов до вікна й швидко почав готувати ін’єкцію.

Невролог, що залишився біля ліжка, побачив, як Реґана впала, наче від поштовху. Вона знову закотила очі й, борсаючись із боку на бік, гарячково бурмотіла щось низьким, гортанним голосом. Невролог нахилився до неї, намагаючись збагнути її слова. Тоді побачив, як його підкликав Клайн, випростався й швидко рушив до нього.

— Я введу їй лібріум, — сказав неголосно Клайн, піднявши шприц до світла. — Але треба її потримати.

Невролог кивнув. У нього був стурбований вигляд. Схиливши набік голову, він прислухався до бурмотіння з ліжка.

— Що вона говорить? — прошепотів Клайн.

— Не знаю. Якусь нісенітницю. Слова без сенсу. — І все ж таки, здавалося, він сам не задовольнився власним поясненням. — Але вона говорить так, ніби все це має якесь значення. У цьому відчувається логіка.

Клайн кивнув на ліжко, і вони обережно наблизилися до нього. Нещасна дитина раптом завмерла, немовби її заціпило, і лікарі, що зупинилися біля ліжка, обмінялися багатозначними поглядами. Тоді знову зосередилися на Реґані, що почала звиватися, прибираючи найнеймовірніших поз, вигинатися всім тілом, мов стягнена тятивою, так що аж голова торкалася п’ят. Вона верещала від болю.

Лікарі спантеличено поглянули один на одного, так наче водночас про щось подумали. Тоді Клайн дав знак неврологові. Але, перш ніж той устиг схопити дівчинку, вона раптом зомліла й налюрила в ліжко.

Клайн нахилився й підняв її повіку. Перевірив пульс.

— Знепритомніла на якийсь час, — пробурмотів він. — Думаю, її зсудомило. А ти?

— Я теж так гадаю.

— Ну, але треба застерегтися.

Він вправно зробив їй ін’єкцію.

— Ну, то що ти думаєш? — спитав Клайн, прикладаючи до місця уколу кружечок стерильної стрічки.

— Скронева частка. Звісно, можна припустити й шизофренію, Семе, хоча це все почалося занадто несподівано. Раніше ж у неї нічого такого не було?

— Ні, не було.

— Неврастенія?

Клайн похитав головою.

— Тоді, можливо, істерія?

— Я теж про це думав, — сказав Клайн.

— Звісно. Хоча жодна нормальна дитина не змогла б на власне бажання так перекрутити своє тіло, як це зробила вона, правда ж? — Він похитав головою. — Ні, мені здається, що це якась патологія, Семе: її неймовірна сила, параноя, галюцинації. Так, ці симптоми можна пояснити шизофренією. Проте скроневою часткою можна також пояснити конвульсії. Але мене тут турбує одна річ… — Він збентежено замовк і спохмурнів.

— Що саме?

— Ну, я не зовсім певний, але мені здалося, що я почув деякі ознаки дисоціації: «моє золотце»… «моя дитинко»… «моя квіточко»… «свиня». У мене склалося відчуття, що вона це говорила про саму себе. Тобі також це здалося чи я вже роблю зайві припущення?

Обмірковуючи це запитання, Клайн провів пальцем по нижній губі, а тоді відповів:

— Ну, чесно кажучи, я відразу про це не подумав, але тепер, коли ти зосередив на цьому увагу… — Він прокашлявся, перебуваючи в роздумах. — Можливо, — вимовив нарешті. — Так. Цілком можливо. — А тоді знизав плечима. — Ну, але поки вона непритомна, я зроблю їй ЛП, і тоді, може, ми щось зрозуміємо. Згоден?

Невролог кивнув.

Клайн понишпорив у своєму саквояжі, знайшов там таблетку, сховав її до кишені й запитав невролога:

— Ти ще залишишся?

Невролог глянув на годинника.

— Так, звісно.

— Тоді поговорімо з матір’ю.

Вони вийшли з кімнати в коридор.

Кріс і Шерон, похиливши голови, стояли біля сходів, спираючись на балюстраду. Коли до них підійшли лікарі, Кріс витерла ніс вологою зім’ятою хустинкою. Очі в неї були червоні від сліз.

— Вона спить, — сказав їй Клайн, — ми дали їй снодійне. Можливо, вона проспить аж до завтра.

— Це добре, — знесилено мовила Кріс, легенько кивнувши. — Ви вже пробачте, що я поводжуся, наче дитина…

— Ви чудово тримаєтеся, — заспокоїв її Клайн. — Це жахливе випробування. До речі, це лікар Річард Коулмен.

Кріс понуро всміхнулася.

— Дякую, що прийшли.

— Лікар Коулмен — невролог.

— О, справді? І що ви про це думаєте? — спитала вона, дивлячись то на одного, то на другого.

— Ну, ми й далі думаємо, що це скронева частка, — відповів Клайн, — і…

— Господи Ісусе, та що ви таке, чорт побери, плетете! — вибухнула раптово Кріс. — Дитина поводиться, як психопатка, як роздвоєна особа абощо! Тобто… — А тоді: — Ох! — ледь чутно й зболено зронила вона, намагаючись опанувати себе, і затулила чоло рукою. — Я просто не витримую, — мовила вона, утомлено подивившись на Клайна. — Прошу мене вибачити, — додала вона. — То що ви казали?

Цього разу відповів невролог.

— Місіс Макніл, — лагідно сказав він, — за всю історію медицини доведена не більш ніж сотня випадків роздвоєння особистості. Це дуже рідкісне явище. Я розумію спокусу звести все до психіатрії, але будь-який відповідальний психіатр насамперед дослідить усі соматичні можливості. Це найбезпечніший варіант.

— Ну гаразд, і що ж тоді далі?

— Поперекова пункція, — сказав Коулмен.

— Тобто зі спинного мозку? — збентежено перепитала Кріс.

Він кивнув.

— Ми можемо виявити те, що не показали рентґен та енцефалограма. У будь-якому разі треба скористатися й цією нагодою. Я волів би зробити це прямо зараз, поки вона спить. Звичайно, я їй зроблю місцеву анестезію, але важливо уникнути зайвих рухів.

— Послухайте, а яким чином вона могла так підстрибувати над ліжком? — запитала Кріс, мружачи спантеличено очі.

— Ну, ми ж начебто вже про це говорили, — сказав Клайн. — Патологічні стани здатні спричиняти аномальну силу й пришвидшені моторні дії.

— Але ви казали, що самі не знаєте, чому це відбувається?

— Ну, це може бути пов’язане з мотивацією, — відповів Коулмен. — Але це все, що нам відомо.

— Ну то що, робимо пункцію? — запитав у Кріс Клайн. — Можемо починати?

Кріс раптово обм’якла й втупилася в підлогу.

— Починайте, — ледь чутно мовила вона. — Робіть усе, що треба. Аби тільки вона одужала.

— Можна від вас подзвонити? — спитав Клайн.

— Так, звісно. Ходімо. Там є телефон у кабінеті.

— І ще, до речі, — додав Клайн, коли Кріс уже рушила була коридором, — їй треба змінити постіль.

Шерон зронила:

— Я це зроблю, — і швидко пішла геть.

— Зварити вам кави? — запропонувала Кріс лікарям, які спускалися вслід за нею сходами. — Я відпустила на вечір прислугу, тож це буде розчинна.

Вони відмовилися.

— Я бачу, що ви ще не закріпили там вікно, — зауважив Клайн.

— Ні, але вже викликала майстрів, — сказала йому Кріс. — Завтра прийдуть і поставлять віконниці, що замикаються.

Вони зайшли в кабінет, звідки Клайн зателефонував ув офіс і звелів помічникові доставити сюди необхідне знаряддя й медикаменти.

— І підготуйте лабораторію для аналізу поперекової пункції, — розпорядився він. — Я сам його робитиму, коли прийду.

Закінчивши розмову, Клайн запитав у Кріс, що сталося, відколи він востаннє бачив Реґану.

— Чекайте-но, минулого вівтірка… — Кріс замислилася, — …ні, у вівторок нічого не було. Вона відразу пішла спати й прокинулася аж наступного ранку, досить пізно, а тоді… ой, ні, чекайте, — пригадала вона. — Ні, не зовсім так. Не пізно. Віллі зауважила, що чула її на кухні ранесенько. Я ще зраділа, що в неї прокинувся апетит. А тоді вона, здається, знову лягла в ліжко й залишалася там решту дня.

— Вона спала? — поцікавився Клайн.

— Ні, я думаю, вона читала. Ну, у мене тоді трохи поліпшився настрій. Тобто виглядало, що лібріум добре на неї подіяв. Вона ще була якась відчужена, і це мене дещо бентежило, але загалом було явне поліпшення. Тоді минулої ночі знову нічого не діялося, — провадила Кріс. — А нині вранці почалося. Господи, що то було!

Кріс розповіла, як вона сиділа в кухні, коли до неї з вереском збігла сходами Реґана, почала ховатися за стільцем у неї за спиною, схопила Кріс за руки й перелякано повідомила її пронизливим голосом, що за нею женеться капітан Говді, що він її щипає, б’є, штовхає, обсипає прокльонами, погрожує вбити.

— Ось він! — репетувала вона, показуючи на двері до кухні. А тоді впала на підлогу, її тіло судомно засмикалося, а вона зойкала, ридала й вигукувала, що Говді б’є її ногами. А після цього, сказала лікарям Кріс, Реґана раптом виставила руки й почала шалено вертітися посеред кухні, «наче дзиґа», і це тривало майже хвилину, аж поки вона знеможено впала на підлогу.

— А тоді цілком зненацька, — розпачливо закінчила розповідь Кріс, — я побачила в її очах… ненависть, жахливу ненависть, і вона мені сказала… Вона назвала мене… о Господи Ісусе!

Кріс судомно розридалася.

Клайн рушив до бару, наповнив водою з крану склянку й повернувся до Кріс. Її ридання вщухли.

— От чорт, де сигарета? — зронила вона тремтячим голосом, витираючи очі суглобом пальця.

Клайн подав їй воду й маленьку зелену пігулку.

— Спробуйте краще це, — порадив він.

— Це заспокійливе?

— Так.

— Дайте мені дві.

— Однієї досить.

Кріс відвернулася, ледь помітно всміхнувшись.

— Яка марнотратниця.

Вона проковтнула пігулку й віддала лікареві порожню склянку.

— Дякую, — вимовила неголосно, а тоді торкнулася чола кінчиками тремтячих пальців і похитала головою. — Ось так воно й почалося, — сумовито мовила вона. — Усі ці химерні речі. Немовби вона стала кимось іншим.

— Скажімо, капітаном Говді? — уточнив Коулмен.

Кріс спантеличено глянула на нього. Він дуже пильно на неї дивився.

— Що ви маєте на увазі? — спитала вона.

Він знизав плечима.

— Не знаю. Просто запитую.

Вона втупилася невидющими очима в камін.

— Я не знаю, — глухо вимовила вона. — Просто кимось. Кимось іншим.

Запала мовчанка. Тоді Коулмен підвівся. Він повідомив, що його чекає інший пацієнт, сказав пару заспокійливих фраз і попрощався.

Клайн провів його до дверей.

— Перевіриш цукор? — запитав його Коулмен.

— Та де там, я ж місцевий сільський дурник.

Коулмен ледь помітно всміхнувся.

— Мене й самого це все трохи бентежить, — сказав він. Замислено подивився вбік, провівши пальцями по губах і підборіддю. — Химерний випадок, — зронив він неголосно. — Дуже химерний. — Він повернувся до Клайна. — Дай мені знати, що ти знайдеш.

— Будеш удома?

— Так. Подзвони мені, добре?

— Гаразд.

Коулмен змахнув рукою й пішов.

Коли невдовзі доставили інструменти, Клайн знеболив Реґані новокаїном хребет, а тоді на очах у Кріс та Шерон почав видобувати спинномозкову рідину, пильно поглядаючи на манометр.

— Тиск нормальний, — пробурмотів він. Закінчивши, підійшов до вікна, щоб побачити при світлі, прозора чи каламутна рідина. Вона була прозора.

Він поклав до сумки пробірки з рідиною.

— Сумніваюся, що це станеться, — сказав Клайн, — але якби вона прокинулася серед ночі й була неспокійна, вам, мабуть, було б непогано мати медсестру, що могла б уколоти їй заспокійливе.

— Хіба я сама не можу цього зробити? — спитала Кріс.

— А чому не медсестра?

Кріс знизала плечима. Їй не хотілося згадувати про свою недовіру до лікарів і медсестер.

— Просто я воліла б зробити це сама, — ухильно відповіла вона.

— Ну, але робити уколи не так уже й легко, — застеріг Клайн. — Дуже небезпечно, якщо утвориться повітряна булька.

— Ой, та я вмію це робити, — втрутилася в розмову Шерон. — Моя мати управляла будинком для старих в Орегоні.

— О, то ти могла б це зробити, Шер? — запитала в неї Кріс. — Могла б залишитися тут на ніч?

— Але ж ідеться не тільки про цю ніч, — сказав Клайн. — Можливо, вона потребуватиме внутрішньовенного годування залежно від її стану.

— А ви не могли б мене цього навчити? — спитала в нього Кріс. Вона благально подивилася на нього. — Я мушу сама це робити.

Клайн кивнув і погодився:

— Так. Звісно. Спробую.

Він виписав рецепта на розчин торазину та одноразові шприци й передав його Кріс.

— Замовте це прямо зараз.

Кріс віддала рецепта Шерон.

— Шер, займися цим, добре? Просто подзвони, і тобі все доставлять. Я хочу бути з лікарем, коли він робитиме аналізи. — Кріс повернулася до Клайна й сумовито глянула на нього. — Ви ж не заперечуєте?

Клайн помітив напругу в її розгубленому й безпомічному погляді.

— Звісно, ні, — відповів він, — звісно, я розумію, як вам важко. Я щось подібне відчуваю, коли говорю з механіками про своє авто.

Кріс мовчки на нього дивилася.

Вони вийшли з будинку рівно о 6:18 вечора.

Клайн зробив кілька аналізів у лабораторії Росслинської клініки. Спочатку перевірив рівень білка.

Нормальний.

Тоді — кількість кров’яних клітин.

— Забагато червоних, — пояснив Клайн, — означає кровотечу. А надмірна кількість білих свідчить про інфекцію. — Він особливо шукав ознак грибкової інфекції, що нерідко ставала причиною хронічних і малозрозумілих відхилень у поведінці.

І знову нічого.

Зрештою він перевірив іще рідину на вміст цукру.

— І як? — запитала Кріс.

— Ну, — сказав він їй, — рівень цукру в спинномозковій рідині має становити дві третини від його кількості в крові. Будь-яке значне зниження цієї пропорції свідчитиме про хворобу, за якої бактерії живляться цукром спинномозкової рідини, і цим можна було б пояснити симптоми вашої дочки.

Але він знову нічого не знайшов.

Кріс склала на грудях руки й похитала головою.

— І знову те ж саме, — понуро пробурмотіла вона.

Якийсь час Клайн розмірковував. Тоді нарешті повернувся й глянув на Кріс.

— Чи ви тримаєте вдома наркотики?

— Що?

— Амфетаміни? ЛСД?

Кріс похитала головою й відповіла:

— Ні. Слухайте, я б вам сама сказала. Але ні, у нас нічого такого немає.

Лікар кивнув, втупився у свої черевики, потім звів очі на Кріс і похмуро сказав:

— Що ж, гадаю, нам настав час порадитися з психіатром.

Кріс повернулася додому рівно о 7:21 вечора й прямо з дверей покликала:

— Шерон?

Жодної відповіді. Шерон там не було.

Кріс піднялася до Реґаниної спальні, де та й далі міцно спала, укрита ковдрою. Кріс зауважила, що в кімнаті пахне сечею. Поглянула на вікно. «Господи Ісусе, відчинене навстіж!» Вона подумала, що Шерон, мабуть, відчинила його, провітрюючи кімнату. Але де ж вона сама? Куди могла піти? Кріс рушила до вікна, зачинила його та замкнула на шпінгалет і почала спускатися сходами саме тоді, коли у вхідні двері заходила Віллі.

— Вітаю, Віллі. Було щось цікаве нині?

— Магазини, місіс. І кіно.

— А де Карл, Віллі?

Віллі байдуже махнула рукою.

— Цього разу він давати мені нагоду подивитися «Бітлз». Самій.

— Це гарно!

— Так, мадам.

Віллі переможно підняла два пальці у вигляді букви «V».

На годиннику була 7:35.

О 8:01, коли Кріс розмовляла в кабінеті телефоном зі своїм агентом, вона почула, як знову відчинилися й зачинилися вхідні двері, тоді зацокотіли високі підбори, і ось у кабінет зайшла Шерон із кількома пакунками в руках, які вона поставила на підлогу. Шерон тоді плюхнула в м’яке крісло, чекаючи, поки Кріс закінчить розмову.

— Де ти була? — спитала Кріс, поклавши слухавку.

— О, він що, не сказав тобі?

— А хто мав мені сказати?

— Берк. Хіба він не тут?

— Він тут був?

— Ти хочеш сказати, що його не було, коли ти повернулася?

— Слухай, давай-но все спочатку, — сказала Кріс.

— Ох, цей уже мені навіжений, — буркнула Шерон, хитаючи головою. — Аптекар не міг доставити замовлення, тож, коли прийшов Берк, я подумала: «От і чудово, він побуде тут із Реґаною, поки я збігаю по торазин». — Вона знову похитала головою. — Марні сподіванки.

— Так, марні. А що ти ще накупила?

— Ну, я подумала, що маю трохи часу, тому пішла й купила ще гумове простирадло для Реґаниного ліжка.

— Чи ти вже щось їла?

— Ні, думала якраз зробити собі бутерброд. Зробити й тобі?

— Було б непогано.

— То як там аналізи? — поцікавилася Шерон, поки вони йшли до кухні.

— Усі негативні, — понуро відповіла Кріс. — Треба шукати психіатра.

Після кави з бутербродами Шерон показала Кріс, як робити ін’єкції.

— По-перше, — пояснила вона, — треба впевнитися, що немає повітряних бульок, а по-друге, намагатися не потрапляти у вену. Дивися, спочатку трохи випускаєш зі шприца повітря, ось так, — показала вона, — а тоді перевіряєш, чи там немає крові.

Кріс трохи повправлялася на грейпфруті, поступово діючи дедалі вправніше. О 9:28 пролунав дзвінок у двері. Віллі їх відчинила. Там був Карл. Проходячи повз кухню до своєї кімнати, він привітався кивком голови й пояснив, що забув узяти ключі.

— Не вірю власним вухам, — звернулася до Шерон Кріс. — Це він уперше визнав свою помилку.

Решту вечора вони провели за телевізором у кабінеті.

Об 11:46 Шерон відповіла на дзвінок, сказала:

— Секундочку, — а тоді передала слухавку Кріс, повідомивши: — Це Чак.

Молодий режисер із допоміжної групи. Голос у нього був сумний.

— Ви вже чули новину, Кріс?

— Ні, яку?

— Погану.

— Погану?

— Берк мертвий.

Він був п’яний. Спіткнувся. Упав на крутих сходах біля будинку й покотився вниз, де лише випадковий перехожий на М-стрит бачив, як він провалювався в нескінченну ніч. Зламана шия. Кривава й безладна сцена, його остання.

Слухавка випала Кріс із рук, вона беззвучно заридала, а тоді, похитуючись, почала підводитися. Шерон підбігла до неї, підхопила попід руки, щоб та не впала, повісила слухавку й всадовила Кріс на диван.

— Що сталося? У чому річ?

— Берк мертвий!

— О Боже, Кріс! Ні! Як це сталося?

Але Кріс лише хитала головою. Вона не могла говорити. Невтішно ридала.

Потім вони розмовляли. Багато годин. Кріс пила. Згадувала Деннінґза. То сміялася. То плакала.

— О Боже мій, — постійно зітхала вона. — Бідолашний навіжений Берк… бідолашний старенький Берк…

Їй весь час пригадувався той сон про смерть.

Десь уже по п’ятій ранку Кріс стояла замислено біля бару, спираючись на лікті. Її очі були неймовірно сумні, і вона похилила голову, чекаючи Шерон, що мала принести з кухні тацю з льодом. Нарешті почула її кроки.

— Досі не можу в це повірити, — сказала Шерон, заходячи в кабінет.

Кріс піднесла голову. Повернула її. І враз завмерла.

Слідом за Шерон, по-зміїному вигинаючись усім тілом так, що голова ледь не торкалася п’ят, повзла Реґана, швидко вистромлюючи й втягуючи язик із гадючим сичанням і ледь помітно гойдаючи головою, мов кобра.

— Шерон? — вимовила Кріс, заціпеніло на це дивлячись.

Шерон зупинилася. Реґана також. Озирнувшись, Шерон не побачила нікого. І раптом зойкнула й відстрибнула, відчувши, як Реґана доторкнулася до її щиколотки язиком.

Кріс зблідла й схопилася рукою за щоку.

— Дзвони лікареві й піднімай його з ліжка! Нехай приїде негайно!

Реґана плазувала за Шерон невідступно, хоч би куди та йшла.