Екзорцист

Розділ другий

Він стояв на краю безлюдної платформи метро, дослухаючись до гуркоту поїзда, що міг би вгамувати біль, який був із ним постійно. Неначе пульс. Чутний лише в тиші. Він переклав у другу руку сумку й задивився вглиб тунелю. Цятки світла. Вони простяглися в пітьму, немов орієнтири безнадії.

Кахикання. Він поглянув ліворуч. Зарослий сивою щетиною волоцюга, що заціпеніло лежав у калюжі власної сечі, намагався підвестися, а його пожовклі очі вп’ялися у священика з рябим і скорботним обличчям.

Священик відвернувся. Він підійде. Почне скиглити. Допомошіть стагому слушителю вівтагя, очче! Пгошу вас! Рука із засохлим блювотинням хапається за плече. Намацування в кишені чудотворного медальйона. Смердючий перегар тисячі сповідей упереміш із вином, часником і затхлістю смертних гріхів вибльовується одночасно й душить… душить…

Священик почув, як підводиться волоцюга.

Не підходь!

Почув кроки.

О Господи, дай мені спокій!

— Ві’аю, о’че.

Він здригнувся. Зіщулився. Не мав сили повернутися. Не годен був знову шукати Христа в смороді й порожніх очах, Христа гнійників і закривавлених екскрементів, Христа, якого не могло там бути. Він машинально торкнувся рукава пальта, немовби намацував невидиму траурну стрічку. Йому смутно пригадався інший Христос.

— Я ка’олик, о’че!

Далекий гуркіт поїзда, що наближався. Раптом здалося, ніби хтось заточується. Священик повернувся й глянув. Пияк хитався, немовби непритомніючи, і, підкоряючись раптовій і підсвідомій спонуці, священик підбіг до нього, підхопив і відволік до лавки біля стіни.

— Я ка’олик, — бурмотів волоцюга. — Я ка’олик.

Священик опустив його на лавку, поклав його там, побачив поїзд метро. Швидко витяг із гаманця долар і запхав його в кишеню куртки пияка. Ураз подумав, що той його загубить. Витяг купюру й засунув її глибоко в кишеню вологих від сечі штанів, тоді схопив сумку й сів у вагон, притулившись там у кутку і вдаючи, що спить, аж до останньої зупинки метро, де піднявся на вулицю й рушив пішки до Фордгемського університету, дорога до якого була неблизька. Той долар призначався для таксі.

Коли він дістався гуртожитку для гостей, вписав своє ім’я в реєстраційному журналі. Деміен Каррас — написав він там. Ще раз придивився. Чогось там бракувало. Утомлено пригадав і додав літери «Т. І.», тобто «Товариство Ісуса». Поселився в кімнатку у Вайгел-холі й за якусь годину нарешті міцно заснув.

Наступного дня він відвідав збори Американської психіатричної асоціації. Як головний доповідач виступив там із промовою під назвою «Психологічні аспекти духовного розвитку», а на завершення дня випив пару чарочок і перекусив з іншими колегами-психіатрами. Платили за все вони. Невдовзі він їх залишив. Мав іще побачитися з матір’ю.

Від зупинки метро він попростував до обшарпаного житлового будинку з коричневого піщаника на Східній двадцять третій вулиці Мангеттену. Зупинившись біля сходів до темних дубових дверей, він подивився на дітей на ґанку. Недоглянутих. Убого вбраних. Неприкаяних. Йому пригадалося, як виселяли їх, приниження, яке він пережив, вертаючись додому зі своєю дівчиною із сьомого класу, коли вони побачили на розі вулиці його матір, що завзято порпалася там у сміттєвому баці. Каррас поволі піднявся сходами. Відчув запах, немовби хтось куховарив. Тепла, волога, напівзогнила солодкавість. Він пригадав відвідини подруги його матері, місіс Чойреллі, у її крихітній квартирці з вісімнадцятьма котами. Ухопившись за поруччя, піднімався, відчувши раптом неймовірну втому, спричинену, як він знав, почуттям провини. Він не повинен був її залишати. Самотньою. На сходовому майданчику четвертого поверху він намацав у кишені ключі й запхав їх у замкову шпарину: квартира 4С, житло його матері. Обережно прочинив двері, немовби незагоєну рану.

Вона радісно його привітала. Зойк. Поцілунок. Кинулася зварити каву. Смаглявий колір обличчя. Короткі вузлуваті ноги. Він сидів на кухні й слухав, як вона говорить, а брудні стіни й немита підлога немовби просякали його аж до кісток. Квартира була злиденною халупою. Соцзабезпечення й пара доларів щомісяця від її брата.

Вона сіла за стіл. Місіс така-то. Дядько такий-то. Досі з іммігрантським акцентом. Він уникав тих очей, що були криницями журби, очей, що цілими днями визирали у вікно.

Я не повинен був її залишати.

Вона не вміла ні читати, ні писати по-англійськи, тому він написав за неї кілька листів, а тоді почав ремонтувати настроювач її хриплячого пластмасового радіоприймача. Її світ. Новини. Мер Ліндсі.

Він пішов у ванну кімнату. На кахлях підлоги розгорнута пожовкла газета. Іржаві плями у ванні й зливальниці. Старий корсет на підлозі. Це зерня, з якого проросло його покликання. Він шукав порятунку від цього в любові, але тепер любов охолола, і ночами він чув, як вона свистить у його серці, немовби лагідний плач заблукалого вітру.

За чверть одинадцята він поцілував її на прощання, пообіцявши якомога скоріше повернутися.

Пішов, налаштувавши радіо на канал із новинами.

Повернувшись у свою кімнату у Вайгел-холі, Каррас подумав, чи не написати йому листа голові єзуїтів Мерілендської єпархії. Йому вже доводилося звертатися до нього раніше з проханням перевести його до Нью-Йоркської єпархії, щоб бути ближче до матері, а ще з проханням дістати викладацьку посаду й позбутися обов’язків психолога-консультанта. Підставою для останнього прохання він назвав свою «непридатність» для цієї роботи.

Голова Мерілендської єпархії обговорив це з ним під час щорічного інспектування Джорджтаунського університету, що дуже скидалося на приїзд у військову частину армійського генерал-інспектора з метою конфіденційного вислуховування тих, хто має якісь нарікання або скарги. Коли йшлося про матір Деміена Карраса, єпископ кивав і висловлював спочуття, а от стосовно його так званої «непридатності» вважав, що вся попередня діяльність Карраса явно суперечить такому висновку. І все ж таки Каррас наполягав на своєму й добився зустрічі з ректором Джорджтаунського університету Томом Бермінґемом. «Ідеться про щось більше, ніж психіатрія, Томе. Ти сам це знаєш. Деякі їхні проблеми зводяться до покликання, до сенсу їхнього життя. Томе, це не завжди пояснюється сексуальними комплексами, ідеться про їхню віру, і я тут безсилий. Це завеликий тягар. Я мушу зробити паузу».

«І в чому ж проблема?»

«Томе, мені здається, що я втратив віру».

Бермінґем не почав допитуватися щодо причин його сумнівів. І Каррас був йому вдячний за це. Він знав, що його відповіді звучали б безумно. Потреба роздирати їжу зубами, а тоді випорожнюватися. Дев’ять набожних перших п’ятниць моєї матері. Смердячі шкарпетки. Талідомідні немовлята. Стаття в газеті про юного прислужника вівтаря, що стояв на автобусній зупинці. На нього напали незнайомці, облили керосином і підпалили. Ні. Ні, занадто емоційно. Нечітко. Ірраціонально. Якщо ж говорити про логіку, то поставало питання мовчазності Бога. У світі, де було стільки зла, що великою мірою породжувалося сумнівами, чистосердечною розгубленістю людей доброї волі. Невже розсудливий Бог відмовився б покласти цьому край? Не проявивши Себе врешті-решт? Не мовивши жодного слова?

«Господи, яви нам знак…»

Воскресіння Лазаря було вповите імлою в далекому минулому.

Ніхто з тих, що тепер живе, не чули його сміху.

Чому ж немає знаку?

Каррас нерідко прагнув жити в той час, що й Христос: щоб його побачити, доторкнутися, зазирнути в очі. О Господи, явися мені! Дай знати про Себе! Прийди в сни!

Його поглинала ця жага.

І ось він сидів за столом, тримаючи ручку над аркушем паперу. Можливо, єпископ не відповідав йому не через брак часу. «Можливо, — подумав Каррас, — він зрозумів, що віра, врешті-решт, залежить від любові».

Бермінґем пообіцяв розглянути його прохання, спробувати вплинути на єпископа, але досі так нічого й не зроблено. Каррас дописав листа й ліг спати.

Він неохоче прокинувся о п’ятій ранку, пішов до каплички у Вайгел-холі по гостію для меси, а тоді повернувся у свою кімнатку. «Et clamor meus ad te veniat, — скорботно шепотів він слова молитви. — І нехай моє волання дійде до Тебе…» Підняв угору гостію для висвячення й з болем пригадав, яку радість колись відчував у такі миті. Знову відчув, як і щоранку, гостру судому від раптового й ледь помітного проблиску далекої й давно втраченої любові. Розламав над потиром гостію. «Мир залишаю вам. Мій мир вам даю». Він поклав у рот гостію й проковтнув паперовий смак відчаю. Завершивши месу, акуратно витер потир і поклав його в сумку. Поквапився до поїзда, що відправлявся до Вашинґтона о сьомій десять, несучи в чорному саквояжі біль.