Екзорцист

Розділ перший

Її віднесли на край переповненого цвинтаря, де надгробки задихалися від тисняви.

Відправа була самотня, як її життя. Її брати з Брукліна. Бакалійник із крамнички на розі, що давав їй у кредит. Дивлячись, як її занурюють у пітьму світу без вікон, Деміен Каррас ридав із давно забутою скорботою.

— Ох, Диммі, Диммі…

Дядько поклав йому на плече руку.

— Не переймайся, Диммі, вона вже на небесах. Їй там добре.

«О Господи, хай буде так! Боже мій! Благаю! Хай буде так, мій Боже!»

Його чекали в машині, а він усе стояв біля могили. Нестерпною була думка про її самотність.

Їдучи до Пенсильванського вокзалу, він слухав, як його дядечки обговорювали свої недуги, так і не позбувшись іммігрантського акценту.

— …емфізема… тра’ в’язати з куревом… торік мало не ґеґнув, знаєте?

Вуста йому викривило від спазмів люті, але він не дав їм вирватися на волю, відчувши сором. Визирнув у вікно: вони проїхали повз благодійну установу, куди суботніми зимовими ранками, коли він іще лежав у постілі, вона ходила по молоко й мішечки з картоплею, а тоді проминули зоопарк у Центральному парку, де вона залишала його влітку, а сама тим часом жебракувала біля фонтана перед «Плазою». Побачивши цей готель, Каррас знову розридався, а тоді притлумив спогади, витираючи з пам’яті гірку вологу каяття. Чому ж любові довелося так довго чекати, чекати тієї миті, коли йому вже не потрібні доторки, коли все, що залишилося від людської близькості й відданості, обмежується розміром друкованої картки в його гаманці, призначеної для відправи: «In Memoriam…» Він знав. Це давня скорбота.

Він прибув у Джорджтаун якраз на вечерю, але зовсім не мав апетиту. Міряв кроками свою кімнату. Приятелі-єзуїти прийшли висловити спочуття. Надовго не затримувалися. Пообіцяли молитися.

Відразу по десятій з’явився Джо Даєр із пляшкою віскі. Гордо її продемонстрував: «Шівас ріґал»!

— Звідки ти взяв на це гроші, з церковних пожертвувань?

— Не будь ідіотом, бо я ж тоді порушив би клятву бідності.

— Ну, а звідки ж ти їх узяв?

— Украв.

Каррас усміхнувся, похитав головою, а тоді взяв склянку та олов’яний кухоль для кави й прополоскав їх у маленькій зливальниці ванної кімнати.

— Вірю тобі, — хрипко вимовив він.

— Ще ніколи не бачив глибшої віри.

Каррас відчув знайомий гострий біль. Притлумив його й подивився на Даєра, що сидів на ліжку, відкорковуючи пляшку віскі. Сів біля нього.

— Хочеш відпустити мені гріхи зараз чи пізніше? — спитав Даєр.

— Ти наливай, а гріхи відпустимо один одному.

Даєр наповнив склянку й кухоль.

— Ректори коледжів не повинні пити, — пробурмотів він. — Бо це поганий приклад. Гадаю, що позбавив його страшенної спокуси.

Каррас ковтнув віскі, але в цю байку не повірив. Він занадто добре знав ректора. Той був надзвичайно тактовний і делікатний, тож завжди діяв непрямим чином. Каррас знав, що Даєр прийшов не тільки як приятель, але й як особистий посланець ректора.

Йому було добре з Даєром. Той його смішив: згадував вечірку і Кріс Макніл, розповідав нові анекдоти про єзуїтського старосту з дисципліни. Пив дуже мало, але постійно підливав у склянку Каррасові, а коли побачив, що той уже засинає, встав із ліжка й дозволив Каррасові випростатися на ньому, тоді як сам сидів за столом і далі щось базікав, аж поки Каррас заплющив очі й уже не розрізняв Даєрових слів, чуючи лише невиразне бурмотіння.

Даєр підвівся, розв’язав шнурівки Каррасових черевиків і роззув його.

— Намірився тепер поцупити мої черевики? — пробурмотів напівсонний Каррас.

— Ні, просто я ворожу на складках шкіри. А тепер замовкни й спи.

— Ти єзуїтський кіт-злодюга.

Даєр легенько реготнув, а тоді накрив його знайденим у шафі пальтом.

— Слухай, хтось таки має дбати тут про сплату рахунків. Бо ви всі знай тільки перебираєте вервицю перед пияками на М-стрит.

Каррас не відповів. Його дихання було рівне й глибоке. Даєр тихенько рушив до дверей і вимкнув світло.

— Крадіжка — це гріх, — пробурмотів у пітьмі Каррас.

— Mea culpa[4], — неголосно озвався Даєр.

Він іще якийсь час чекав, а тоді врешті-решт переконався, що Каррас заснув. І вийшов геть.

Каррас прокинувся серед ночі у сльозах. Йому снилася мати. Він стояв біля вікна високо на Мангеттені й бачив, як вона виходить із метро на другому боці вулиці. Вона стояла на узбіччі з брунатним пакетом для покупок і шукала його, кликала. Каррас помахав рукою. Вона його не бачила. Рушила вулицею. Автобуси. Вантажівки. Неприязні юрби. Її охопив страх. Вона повернулася до метро й почала спускатися вниз. Каррас занепокоївся, вибіг на вулицю й кликав її зі сльозами на очах. Ридав, не в змозі її знайти, уявляючи безпомічну й перелякану матір у лабіринті підземних тунелів.

Він зачекав, поки вщухнуть ридання, а тоді намацав руками віскі. Сидів на ліжку й пив у пітьмі. Обличчя зволожували сльози. Лилися безперестанку. Як у дитинстві, невимовна печаль.

Йому пригадався телефонний дзвінок від дядька:

— Диммі, там пухлина, у мозку. А вона не підпускає лікарів. Ото тільки верещить і всьо. Диммі, вона навіть балакає з тим клятим радівом. Тра’ її завезти до «Белв’ю». Звичайний шпиталь не дасть їй ради. Я гадаю, шо пару місяців, і вона буде, як нова копійка, а тоді ми заберемо її звідтам. Окей? Чуєш, Диммі, ми вже це зробили. Осьо нині вранці їй дали застрик, а тоді повезли в амбулянсі. Ми не хотіли тебе турбувати, хоч має ще бути судова розправа, і тобі тра’ підписати якісь папери. Шо? Приватний шпиталь? А хто за нього платитиме, Диммі? Ти?

Каррас навіть не пам’ятав, коли заснув.

Прокинувся він у стані апатії, а згадка про втрату немовби висмоктала всю кров із його мозку. Він поплентався до ванної, став під душ, поголився, вбрався в сутану. Була п’ята тридцять п’ять. Він прочинив двері до Святої Трійці, вбрався в рясу й відправив месу ліворуч від вівтаря.

— Memento etiam… — молився він із понурим відчаєм. — Пом’яни рабу твою Мері Каррас…

У дверцятах табернакля він побачив обличчя санітарки з приймального відділу «Белв’ю»; знову почув лемент з ізольованої палати.

— Ви її син?

— Так, я Деміен Каррас.

— Ну, я б не радила заходити. У неї припадок.

Він зазирнув крізь вічко в палату без вікон, де зі стелі звисала гола лампочка, стіни були оббиті чимось м’яким, а з меблів стояло лише ліжко, на якому вона щось нестямно вигукувала.

— …молю Тебе, даруй їй місце вічного спочинку, світла й миру…

Побачивши його й ззирнувшись із ним, вона раптово принишкла, а тоді підвелася з ліжка й поволі рушила до маленького, круглого, скляного вічка для спостереження з розгубленим і болісним виразом обличчя.

— Чому ти це робиш, Диммі? Чому?

Її очі були сумирніші, ніж у ягняти.

— Agnus Dei… — пробурмотів Каррас, похиливши голову й б’ючи себе кулаком у груди. — Агнцю Божий, що прийняв гріхи цього світу, даруй їй спочинок… — Він заплющив очі, підніс угору гостію й враз побачив матір у судовій залі, її маленькі зчеплені руки лежали в неї на колінях, і вона розгублено й покірно вислуховувала, як суддя розтлумачував їй діагноз, що поставив психіатр лікарні «Белв’ю».

— Ви все зрозуміли, Мері?

Вона кивнула, не розтуляючи рота; у неї забрали зубні протези.

— Ну, то що ви на це скажете, Мері?

Вона йому гордо відповіла:

— Мій хлопчик, він усе вам скаже.

Каррас нахилився над гостією, а з його вуст зірвався болісний стогін. Він бив себе в груди, немовби намагався повернути назад минулі роки, і бурмотів:

— Domine, non sum dignus. Скажи хоч слово — і душа моя зцілиться.

Усупереч логіці, усупереч усьому раціональному досвіду, він молився, щоб Хтось почув його молитви.

Хоч він так не думав.

Після меси він повернувся до себе й спробував заснути.

Безуспішно.

Пізніше того ранку до нього раптом прийшов один молодий священик, якого він досі не зустрічав. Він постукав і зазирнув у відчинені двері.

— Ви не зайняті? Чи можна з вами побачитися?

В очах невимовний тягар; у голосі настирне благання.

На якусь мить Каррас відчув до нього ненависть.

— Заходьте, — лагідно вимовив він. Але внутрішньо лютував на ту частину свого єства, що так часто робила його безпомічним перед чиїмись проханнями. Він не мав над нею контролю, вона лежала в нього всередині, немовби якась змотана мотузка, завжди готова розмотатися й кинутися на порятунок того, хто про це просить. Вона не давала йому спокою. Навіть уві сні. У його сновидіннях, десь ніби скраю, часто лунав слабкий і далекий поклик когось у біді, і, прокинувшись, він іще кілька хвилин відчував гризоту від невиконаного обов’язку.

Молодий священик зніяковіло човгав ногами, не знаючи, куди подіти руки. Каррас терпляче допомагав йому освоїтися. Запропонував сигарети. Розчинну каву. Тоді силувано зобразив зацікавлення, коли засмучений юний гість поступово почав ділитися такою знайомою проблемою — жахливою самотністю священиків.

З усіх інших турбот, з якими стикався Каррас у їхньому середовищі, останнім часом ця стала найпоширенішою. Відлучені від своїх родин, а також від жінок, чимало єзуїтів побоювалися виявляти прихильність до інших священиків і зав’язувати по-справжньому глибокі та сповнені любові дружні стосунки.

— Скажімо, я хочу покласти руку на плече комусь іншому, але відразу боюся, щоб він не сприйняв мене за «голубого». Адже постійно чуєш ті всі байки про те, скількох прихованих геїв вабить до себе священицтво. Тому я й утримуюся від цього. Я навіть не приходжу до когось у кімнату, щоб послухати музику, або поговорити, або покурити. І не тому, що боюся його, я просто не хочу, щоб він подумав щось таке про мене.

Каррас відчув, як цей тягар поволі залишає молодого священика, лягаючи на його плечі. Він не опирався: нехай той виговориться. Знав, що цей молодик приходитиме до нього знову й знову в пошуках розради від самотності, намагаючись потоваришувати з Каррасом, а коли збагне, що це йому вдалося без жодного страху й застороги, можливо, зможе заприятелювати й з іншими.

Відчуваючи втому, Каррас поступово зосередився на особистій печалі. Він подивився на табличку, що хтось подарував минулого Різдва: «МОЄМУ БРАТОВІ ПОГАНО. Я РОЗДІЛЯЮ ЙОГО БІЛЬ. ЗУСТРІЧАЮ В НЬОМУ БОГА». Зустріч, що не відбулася. Він звинувачував самого себе. Наніс на карту всі вулички братових страждань, але так і не пройшовся ними, принаймні так йому здавалося. Відчував цей біль своїм власним.

Нарешті гість подивився на годинника. Був уже час на обід у трапезній. Він підвівся й, уже виходячи, звернув увагу на обкладинку роману, що лежав на Каррасовому столі.

— О, то у вас є «Тіні»? — спитав він.

— Ви це читали? — поцікавився Каррас.

Молодий священик похитав головою.

— Ні, не читав. А варто?

— Не знаю. Я щойно дочитав її, але не певний, чи все в ній зрозумів, — збрехав Каррас. Він подав йому книжку. — Хочете взяти? Бо я справді хотів би почути ще чиюсь думку.

— О так, звісно, — відповів єзуїт, розглядаючи суперобкладинку примірника. — Спробую повернути за пару днів.

Його настрій явно покращився.

Коли за молодим священиком рипнули й зачинилися двері, Каррас відчув полегшення. І спокій. Він узяв бревіарій і вийшов на подвір’я, де поволі ходив, читаючи літургію годин.

Пополудні до нього прийшов іще один гість — старенький пастор із церкви Святої Трійці, що вмостився на стільці біля письмового столу й висловив свої спочуття з приводу кончини Каррасової матері.

— Я відправив кілька мес за упокій її душі, Деміене, і одну також за вас, — прохрипів він із відчутним ірландським акцентом.

— Це так великодушно з вашого боку, отче. Дуже вам дякую.

— Скільки їй було?

— Сімдесят.

— Ну, то вона достойно пожила.

Каррас відчув, як його охопила злість. О, справді?

Він подивився на вівтарну картку, яку приніс із собою пастор. Одну з трьох накритих пластиком карток, що їх використовують під час меси, із записами молитов, які промовляє священик. Каррас був здивований, чому пастор її сюди приніс. Відповідь не забарилася:

— Отже, Деміене, сьогодні знову це сталося. У церкві, знаєте. Чергове осквернення.

Пастор розповів йому про статую Діви Марії зліва від церковного вівтаря, яку розмалювали так, що вона стала схожою на повію. Тоді він передав Каррасові вівтарну картку.

— А це знайшли зранку якраз після вашого від’їзду до Нью-Йорка. То було в суботу? Так. Саме тоді. Ну, погляньте самі на це, добре? Я щойно розмовляв із сержантом поліції, і… ну, але то таке. Подивіться-но на картку, Деміене, гаразд?

Каррас почав розглядати картку, а пастор пояснив, що хтось запхав видрукований на машинці аркуш поміж оригінальною карткою й пластиком, що її накривав. Цей сурогатний текст, попри те, що там не бракувало друкарських помилок і неточностей, був написаний цілком вишуканою й зрозумілою латиною, змальовуючи в яскравих еротичних подробицях уявний лесбійський акт між Марією Маґдалиною й блаженною Дівою Марією.

— Годі вже, ви не мусите це все читати, — зронив пастор, забираючи картку, немовби боявся, що вона спричиниться до гріха. — Але це досконала латина; я маю на увазі стиль, церковний латинський стиль. Так ось, сержант каже, що мав розмову з одним психологом, і той гадає, що це робота якоїсь збоченої особи… тобто це міг би бути й священик, знаєте, дуже хворий священик. Чи таке могло б бути?

Каррас на мить замислився. Тоді кивнув головою.

— Так. Могло. Можливо, вияв якогось протесту в стані цілковитого сомнамбулізму. Не знаю. Але таке могло б бути. Безперечно. Цілком можливо.

— Чи вам спадають на думку якісь кандидатури, Деміене?

— Не розумію вас.

— Ну, але так чи інакше вони всі приходять до вас, хіба ні? Тобто ті всі збоченці, якщо такі є тут, у кампусі. Чи ви знаєте когось такого, Деміене? Тобто з такими оце хворобами?

— Ні, отче, не знаю.

— Ні. Ні, я й не думав, що ви мені скажете.

— Ні, не сказав би, але поза тим, отче, сомнамбулізм допомагає розв’язати цілий ряд можливих конфліктних ситуацій, і найчастіше цей розв’язок вельми символічний. Тому я й справді мало що міг би знати. До того ж, якби це був сновида, цілком імовірно, що його спіткала б цілковита амнезія, і він би й сам не мав жодного уявлення про свої попередні дії.

— А якби ви йому про це сказали? — обережно спитав пастор. Він легенько смикнув себе за мочку вуха тим звичним жестом, коли, як помітив Каррас, гадав, що поводиться підступно.

— Не знаю нікого, хто відповідав би вашому описові, — сказав Каррас.

— Так, розумію. Ну, я нічого іншого й не очікував. — Пастор підвівся й почовгав до дверей. — Знаєте, на кого ви мені всі схожі? На священиків!

Каррас чемно всміхнувся, а пастор повернувся й кинув йому на стіл вівтарну картку.

— Гадаю, вам не завадить добре дослідити цю річ, правда? Отож-бо, — додав він, а тоді знову пошкандибав до дверей, похиливши по-старечому плечі.

— Чи хтось знімав відбитки пальців? — запитав Каррас.

Старенький пастор зупинився й озирнувся.

— Ой, не думаю. Бо ж вони врешті-решт не шукають якогось кримінального злочинця, правда? Найпевніше, це просто якийсь божевільний парафіянин. Як ви гадаєте, Деміене? Це може бути хтось із нашої парафії? Знаєте, я починаю й сам так думати. Ні, це не був священик, зовсім ні, а хтось із парафіян. — Він знову смикнув себе за мочку вуха. — Що ви на це скажете?

— Не можу знати, отче.

— Ні. Ні, я й не думав, що ви мені скажете.

Пізніше того самого дня Карраса звільнили від обов’язків консультанта й призначили читати лекції з психіатрії на медичному факультеті Джорджтаунського університету. Йому велено відпочити.