Екзорцист

Розділ четвертий

П’ятниця, 29 квітня. Кріс чекала в коридорі біля спальні, а лікар Клайн із відомим нейропсихіатром ретельно обстежували Реґану. Вони вже майже півгодини спостерігали за нею. Вона борсалася. Звивалася. Рвала на собі волосся, а вряди-годи кривилася, притискаючи руки до вух, немовби затуляла їх від несподіваного оглушливого шуму. Вигукувала лайки. Верещала від болю. Зрештою впала обличчям на ліжко, підібгавши ноги до живота, і почала тихо й нерозбірливо стогнати.

Психіатр підкликав Клайна до себе.

— Їй треба дати заспокійливе, — прошепотів він. — Я тоді спробую з нею поговорити.

Клайн кивнув і підготував для ін’єкції п’ятдесят міліграмів торазину. Але, як тільки лікарі наблизилися до ліжка, Реґана, ніби відчувши їхню присутність, швидко повернулася і, коли нейропсихіатр спробував її втримати, почала пронизливо й люто верещати. Кусала його. Боролася з ним. Відбивалася. Лише коли закликали на допомогу Карла, вдалося її втримати, щоб Клайн зміг зробити укол.

Доза виявилася недостатньою. Ввели ще п’ятдесят міліграмів. Зачекали.

Невдовзі Реґана стала поступливіша. Потім — сонлива. А тоді раптом здивовано глянула на лікарів.

— Де мама? Я хочу маму! — перелякано заплакала вона.

За знаком нейропсихіатра Клайн вийшов із кімнати.

— Мама зараз прийде, дитинко, — заспокійливо пообіцяв Реґані психіатр. Він сів на ліжко й погладив її по голові.

— Ну от, усе буде добре, дитинко. Я лікар.

— Я хочу маму!

— Мама вже йде. Вона близько. Тобі боляче, дитинко?

Реґана, по щоках якої котилися сльози, кивнула.

— Скажи мені де, дитинко. Де тобі болить?

— Скрізь! — ридаючи, відповіла Реґана.

— Ой, моє золотце!

— Мамо!

Кріс підбігла до ліжка й пригорнула її. Цілувала. Заспокоювала й втішала. Потім сама почала плакати від радості.

— О Реґ, ти повернулася! Ти тут! Це справді ти!

— Ой, мамо, він мені робив боляче! — схлипувала Реґана. — Не дозволяй йому цього робити! Прошу тебе! Добре?

Кріс спантеличено дивилася на неї, а тоді запитливо глянула на лікарів.

— Що це? Що це таке?

— Їй ввели велику дозу заспокійливого, — лагідно мовив психіатр.

— Маєте на увазі, що…

Він увірвав її на півслові, сказавши:

— Побачимо. — Тоді повернувся до Реґани. — Ти можеш розповісти, що сталося, дитинко?

— Я не знаю! — заплакано озвалася Реґана. — Не знаю! Не знаю, чому він так робить! Раніше він завжди був моїм другом!

— Хто він?

— Капітан Говді! А потім було так, наче в мені хтось сидить! Примушує робити різні речі!

— Це капітан Говді?

— Я не знаю!

— Але якась людина?

Реґана кивнула.

— Хто це, скажи?

— Я не знаю!

— Ну добре, тоді спробуймо щось інше, Реґано. Давай-но пограємо в одну гру, гаразд? — Він дістав із кишені блискучу кульку на срібному ланцюжку. — Ти бачила коли-небудь фільми про гіпнотизерів?

Реґана вирячила очі й урочисто кивнула.

— Так ось, я гіпнотизер, Реґано. Так, так, справді! Я весь час гіпнотизую людей. Це правда! Звісно, якщо вони дають згоду. І ось, якщо я зараз тебе загіпнотизую, Реґано, мені здається, це допоможе тобі вилікуватися. Так, та людина, що сидить у тобі, відразу ж вийде геть. Ти хочеш бути загіпнотизованою? Дивись, ось твоя мама поруч із тобою.

Реґана запитливо глянула на Кріс.

— Не бійся, сонечку, це не страшно, — підбадьорила її мати. — Спробуй.

Реґана повернулася до психіатра й кивнула головою.

— Добре, — тихенько мовила вона. — Але тільки трішки.

Психіатр усміхнувся й раптом обернувся, почувши, як позаду щось розбилося. Зі столу, на який спирався Клайн, упала на підлогу крихка ваза. Клайн спантеличено подивився на свій лікоть, потім — на скалки й нахилився, щоб позбирати їх.

— Не турбуйтеся, докторе, Віллі це прибере, — сказала йому Кріс.

— Семе, зачини, будь ласка, віконниці, — попросив Клайна психіатр. — І спусти штори.

Коли в кімнаті стало темно, психіатр узявся пальцями за ланцюжок і почав легенько розгойдувати кульку. Присвітив на неї лампочкою з авторучки. Кулька засяяла.

Він почав співуче приказувати гіпнотичне замовляння:

— Дивися сюди, Реґано, дивись уважно, і скоро ти відчуєш, як твої повіки важчають…

Невдовзі Реґана опинилася немовби в трансі.

— Надзвичайно піддатлива, — пробурмотів психіатр. Тоді запитав: — Тобі добре, Реґано?

— Так. — Голос у неї був м’який і притишений.

— Скільки тобі років, Реґано?

— Дванадцять.

— У тобі хтось сидить?

— Іноді.

— Коли?

— У різні часи.

— Це людина?

— Так.

— Хто це?

— Я не знаю.

— Капітан Говді?

— Не знаю.

— Це чоловік?

— Не знаю.

— Але він там?

— Так, інколи.

— А зараз?

— Не знаю.

— Якщо я його про щось запитаю, ти дозволиш йому відповісти?

— Ні!

— Чому?

— Я боюся!

— Чого саме?

— Я не знаю!

— Якщо він зі мною поговорить, Реґано, я думаю, він тебе залишить. Ти хочеш, щоб він тебе залишив?

— Так.

— Тоді дозволь йому говорити. Дозволяєш?

Довга пауза. А тоді нарешті:

— Так.

— Я зараз говорю до того, хто сидить усередині Реґани, — рішуче сказав психіатр. — Якщо ти там є, тебе також загіпнотизовано, і ти повинен відповідати на всі мої запитання. — Він витримав паузу, щоб навіювання проникло в Реґанину підсвідомість. Потім знову повторив: — Якщо ти там є, тебе також загіпнотизовано, і ти повинен відповідати на всі мої запитання. Отже, відповідай: ти там є?

Тиша. А тоді сталося щось дивне. Дихання Реґани зробилося раптом важким і смердючим. Психіатр відчув його за півметра. Він присвітив на обличчя Реґани, і приголомшена Кріс ледве затамувала зойк, затуливши рукою рота й вирячивши очі. Риси її доньки перекривились у лиховісну маску: вуста розтяглися в боки, а набряклий язик по-вовчому хижо вистромився з рота.

— Ти той, хто ховається в Реґані? — запитав психіатр.

Дівчинка кивнула.

— Хто ти?

— Отхінєя, — відповіла вона гортанним голосом.

— Це твоє ім’я?

Вона знову кивнула.

— Ти чоловік?

Вона сказала:

— Кат.

— Це твоя відповідь?

— Кат.

— Якщо це означає «так», кивни головою.

Реґана кивнула.

— Ти говориш якоюсь чужинською мовою?

— Кат.

— Звідки ти?

— Агобдів.

— Це така місцевість?

— Агобдівяін, — відповіла Реґана.

Психіатр замислився, а тоді спробував інший підхід.

— Тепер, коли я запитуватиму, ти відповідатимеш жестами: якщо «так» — киватимеш головою, якщо «ні» — хитатимеш. Ти мене зрозумів?

Реґана кивнула головою.

— У твоїх відповідях є сенс? — запитав він у неї. — Так.

— Ти хтось, кого знала Реґана? — Ні.

— Кого вона знає? — Ні.

— Вона тебе придумала? — Ні.

— Ти існуєш насправді? — Так.

— Частина Реґани? — Ні.

— Був колись частиною Реґани? — Ні.

— Вона тобі подобається? — Ні.

— Не подобається? — Так.

— Ти її ненавидиш? — Так.

— За те, що вона щось зробила? — Так.

— Ти вважаєш її винною в розлученні батьків? — Ні.

— Це має якийсь стосунок до її батьків? — Ні.

— До друзів? — Ні.

— Але ти її ненавидиш? — Так.

— Ти караєш Реґану? — Так.

— Хочеш завдати їй болю? — Так.

— Убити її? — Так.

— І ти тоді помреш разом із нею? — Ні.

Ця відповідь занепокоїла психіатра, він опустив голову й замислився. Коли він поворухнувся, рипнули пружини ліжка. У задушливій тиші хрипле дихання Реґани немовби виривалося з якихось прогнилих смердючих міхів. Тут, поруч. І водночас десь ніби здалеку. І лиховісно.

Психіатр знову глянув на потворне, викривлене обличчя дівчинки. Його очі гостро світилися від роздумів.

— Чи може вона зробити щось таке, що змусило б тебе її залишити? — Так.

— Можеш сказати, що саме? — Так.

— Ти мені скажеш? — Ні.

— Але ж…

Зненацька психіатр аж зойкнув від болю, з жахом відчувши, що Реґана схопила його за мошонку й стискає залізною рукою. Вирячивши очі, він силкувався вивільнитись, але не міг.

— Семе! Семе, допоможи! — розпачливо прохрипів він.

Суцільний бедлам.

Кріс кинулася до вимикача.

Підбіг Клайн.

Реґана, відкинувши назад голову, зайшлася демонічним реготом, а тоді завила по-вовчому.

Кріс дотяглася до вимикача. Клацнула. Перед її очима немовби мигтіли заповільнені чорно-білі кадри з фільму жахів: Реґана та лікарі звивалися на ліжку клубком сплетених рук та ніг, гримас, криків і прокльонів серед завивання, скиглення й того страхітливого реготу. Реґана рохкала, мов порося, іржала, наче кінь, а тоді плівка побігла швидше, ліжко почало нестямно хитатися й підстрибувати, а очі в Реґани закотилися, і з глибини її нутра вихопився немовби з кров’ю пронизливий крик жаху.

Реґана обм’якла й знепритомніла.

Щось невимовне залишило кімнату.

Якусь закляту мить ніхто не міг поворухнутися. Тоді поволі й обережно лікарі розплуталися. Вони підвелися й заціпеніло дивилися на Реґану, а потім Клайн із непроникним обличчям наблизився до ліжка, поміряв Реґані пульс і, вдоволений результатом, поволі й обережно накрив її ковдрою, після чого кивнув Кріс та психіатрові. Вони вийшли з кімнати й спустилися до кабінету, де впродовж якогось часу всі мовчали. Кріс сиділа на дивані, а Клайн і психіатр — на стільцях навпроти неї. Психіатр замислено щипав себе за губу, утупившись у кавовий столик.

Урешті-решт він зітхнув і глянув на Кріс, погляд якої був сповнений відчаю.

— Що то за чортівня? — прошепотіла вона виснажено й розпачливо.

— Чи ви розпізнали мову, якою вона говорила?

Кріс похитала головою.

— Ви сповідуєте якусь релігію?

— Ні, не сповідую.

— А ваша дочка?

— Ні.

Після цього психіатр іще довго розпитував про все, пов’язане з психічним станом Реґани в минулому, а коли закінчив, мав вельми стурбований вигляд.

— Що ж це таке? — запитала його Кріс, стискаючи й розтискаючи побілілими від напруги пальцями зіжмакану носову хустинку. — Лікарю, що з нею?

Психіатр відповів ухильно:

— Ну, важко ще однозначно сказати, — мовив він. — І, якщо чесно, з мого боку було б украй безвідповідально ставити діагноз після такого короткого обстеження.

— Але ж якісь припущення у вас повинні бути, — наполягала Кріс.

Психіатр поторкав брову, дивлячись у підлогу, зітхнув, а тоді нарешті глянув на неї й сказав:

— Гаразд. Я розумію вашу стурбованість, тому поділюся деякими враженнями. Але не сприймайте це за остаточні висновки, добре?

Кріс нахилилася до нього й кивнула з напруженим виразом.

— Так, звісно. І що ж це за враження? — Вона знову почала обмацувати пальцями носову хустинку на своїх колінах, перебираючи стібки на облямівці, наче вервицю.

— Почну з того, — сказав їй психіатр, — що симуляція з її боку малоймовірна. Правда, Семе? — Клайн кивнув на знак згоди. — Ми це припускаємо з цілого ряду причин, — вів далі психіатр. — Скажімо, про це свідчать абсолютно неприродні й болючі тілесні деформації, а найголовніше, на мою думку, ці драматичні зміни рис її обличчя, коли ми розмовляли з так званою особою, що перебуває, як їй здається, у неї всередині. Такого психічного ефекту неможливо було б досягти, якби вона не вірила в цю особу. Ви стежите за ходом моєї думки?

— Гадаю, що так, — відповіла Кріс, — я тільки одного не розумію: звідки взялася та інша особа? Тобто я чула різні розмови про «роздвоєння особистості», але досі не знаю, як це пояснити.

— Бо цього ніхто й не може по-справжньому пояснити. Ми вживаємо такі поняття, як «свідомість», «розум», «особистість», але насправді й самі ще не знаємо, що за цим стоїть. Тож коли я починаю говорити про множинну або роздвоєну особистість, можу лише послуговуватися деякими теоріями, що ставлять більше запитань, ніж дають відповідей. Фройд, скажімо, вважав, що свідомий розум пригнічує певні думки й почуття, які, однак, залишаються в підсвідомості особи, при цьому доволі потужними, і постійно шукають нагоди проявити себе у вигляді всіляких психіатричних симптомів. І ось коли цей непроявлений матеріал… чи, точніше, дисоційований, бо слово «дисоціація» означає відсторонення від основного потоку свідомості… Вам усе зрозуміло?

— Так, продовжуйте.

— Гаразд. Так ось, коли цей матеріал достатньо потужний або коли особистість суб’єкта слабка й дезорганізована, результатом може стати шизофренічний психоз. Але це не те ж саме, — застеріг він, — що й роздвоєння особистості. Шизофренія свідчить про руйнування й розпад особистості. А от коли дисоційований матеріал виявляється достатньо міцним, щоб витворити певну цілісність, організуватись якимось чином у підсвідомості індивідуума, ось тоді трапляються випадки, коли він починає функціонувати самостійно, як окрема особистість, перебираючи, іншими словами, на себе всі тілесні функції.

— І ви гадаєте, що саме це відбувається з Реґаною?

— Ну, це лише одна з теорій. Існують ще й інші, до того ж деякі з них використовують поняття так званої втечі в несвідоме, утечі від певних конфліктів або емоційних проблем. Історія хвороби вашої доньки не має жодного свідчення про шизофренію, та й енцефалограма не виявила мозкових хвиль, що зазвичай її супроводжують. Тому нам залишається зосередитися на загальних проявах істерії.

— Що й сталося зі мною минулого тижня, — пробурмотіла Кріс.

Психіатр стурбовано й криво посміхнувся.

— Істерія, — провадив він, — це форма неврозу, у якій емоційні відхилення перетворюються на тілесні розлади. І деякі її форми пов’язані з дисоціацією. Скажімо, психастенік перестає усвідомлювати власні дії й приписує їх комусь іншому. Проте його уявлення про іншу особистість доволі невиразне, на відміну від Реґани. Так ми підходимо до того, що Фройд назвав «конверсійною» формою істерії, породженою підсвідомим почуттям провини та потребою покарання. Невіддільна риса цього — дисоціація й навіть множинна особистість. А синдроми можуть проявлятися в епілептоїдних конвульсіях, галюцинаціях та аномальному моторному збудженні.

Кріс напружено й зосереджено слухала, намагаючись усе це збагнути.

— Ну, тут багато спільного зі станом Реґани, — мовила вона. — Ви так не вважаєте? Хіба що за винятком почуття провини. Тобто в чому вона могла почуватися винною?

— Ну, найбанальнішою відповіддю могло б бути ваше розлучення. Діти нерідко відчувають, що це ними знехтували, тож інколи покладають на себе всю відповідальність за відхід одного з батьків, і це могло стосуватися й випадку з вашою донькою. І ще я думаю про симптоми танатофобії — понурої й невротичної депресії, пов’язаної з думками про людську смертність. — Кріс дуже пильно на нього подивилася. — У дітей, — вів далі психіатр, — це буває пов’язане з почуттям провини, викликаним якимись родинними стресами, скажімо, зі страхом утратити когось із батьків. Це стається доволі часто, породжуючи лють і роздратування. Крім того, почуття провини, спричинене цим типом істерії, не обов’язково усвідомлюється розумом. Це може бути навіть те, що ми називаємо «вільним плаванням», тобто провиною, не пов’язаною ні з чим конкретним.

— Отже, цей страх смерті…

— Танатофобія.

— Так, те, що ви сказали. Чи це щось спадкове?

Дивлячись трохи вбік, щоб не показати, як його самого зацікавило це запитання, психіатр відповів:

— Ні. Ні, я так не думаю.

Кріс похилила голову й похитала нею.

— Я вже нічого не розумію, — зронила вона, — цілком збаламучена. — Вона звела на нього очі, довкола яких виднілися ледь помітні зморшки. — Тобто як саме вона з’являється, ця нова особистість?

Психіатр іще раз подивився на неї.

— Знову ж таки, це тільки припущення, — сказав він, — але якщо вважати, що це конверсійна істерія, породжена почуттям провини, то друга особистість — це просто посередник, який виконує покарання. Якби Реґана сама це робила, це означало б, що вона визнає свою провину. Але вона хоче уникнути цього визнання. Тому й з’являється друга особистість.

— І це все? Гадаєте, що в неї саме це?

— Я вже казав вам, що не знаю. — Було видно, що психіатр дуже ретельно добирає слова, немовби підшуковує пласкі округлі камінчики, які б ковзали й відбивалися від поверхні ставу. — Дуже незвично, щоб дитина її віку мала здатність зібрати докупи й скласти компоненти нової особистості. А дещо… ну, є ще деякі загадкові речі. Скажімо, її гра з «Дошкою Віджа» мала б свідчити про надзвичайну схильність до навіювання, а в той же час мені так і не вдалося її цілком загіпнотизувати. — Він знизав плечима. — Можливо, вона чинила опір. Але по-справжньому разючим, — зазначив він, — виявився рівень розвитку цієї нової особистості. Це явно не була дванадцятирічна дитина. А хтось набагато старший. А тоді ще та мова, якою вона розмовляла… — Він замовк, замислено споглядаючи камін. — Існує, звісно, подібний стан, — сказав психіатр, — але ми про нього мало що знаємо.

— Який це стан?

Він повернувся до неї.

— Ну, це така форма сомнамбулізму, коли суб’єкт раптово демонструє знання або вміння, яких ніколи не навчався, а та друга особистість має намір… — Він знову замовк на півслові. — Ну, але це все страшенно складні речі, — вимовив він зрештою, — а я їх надміру спрощую. — А ще він не договорив своє речення, бо побоявся надмірно засмутити Кріс, адже хотів був уже сказати, що та друга особистість має намір знищити першу.

— То який із цього всього висновок?

— Не зовсім зрозумілий. Потрібно, щоб її ретельно обстежила ціла команда спеціалістів: два-три тижні серйозних тестів у стаціонарних умовах, скажімо, у клініці Беррінджера в Дейтоні.

Кріс відвернулася, схиливши голову.

— Є з цим якісь проблеми? — запитав психіатр.

Вона похитала головою й похмуро відповіла:

— Та ні, просто я щойно втратила «Надію», ось і все.

— Не розумію вас.

— Довго пояснювати.

Психіатр подзвонив у клініку Беррінджера. Там погодилися прийняти Реґану наступного дня. Лікарі пішли.

Кріс намагалася затамувати біль від згадки про Деннінґза. Знову подумала про смерть, хробаків, пустку й невимовну самотність, тишу, застиглість і темряву внизу під землею: жодного поруху, жодного видиху, нічого. Цього занадто… цього занадто. Кріс опустила голову й заплакала. А тоді спробувала викинути це все з голови.

Готуючись до подорожі, Кріс якраз стояла в спальні, вибираючи маскувальну перуку для Дейтона, коли на порозі прочинених дверей з’явився Карл. Він повідомив, що хтось хоче її бачити.

— Хто саме?

— Детектив.

— Детектив? І він хоче бачити мене?

— Так, мадам.

Карл увійшов і подав Кріс візитівку: «ВІЛЬЯМ Ф. КІНДЕРМЕН, ЛЕЙТЕНАНТ СЛУЖБИ РОЗШУКУ». Слова були надруковані вишуканим рельєфним шрифтом, що пасував би якомусь торгівцеві антикваріатом. А в самому куточку притулився, мов бідний родич, маленький напис: «Відділ розслідування вбивств».

Кріс глянула на Карла, підозріло примруживши очі.

— А він часом не приніс із собою щось подібне до сценарію? Знаєш, у такому великому жовтому конверті абощо?

Кріс уже давно виявила, що у світі немає жодної людини, що не мала б роману, сценарію або задумів того чи іншого, захованих десь у ящику стола або в уявній шкарпетці. Вона мала здатність притягувати таких людей так само, як священики притягують до себе пияків і волоцюг.

Карл похитав головою.

— Ні, мадам.

Детектив. Чи це не пов’язано якимось чином із Берком?

Кріс знайшла його в передпокої, де він незграбно стояв, стискаючи криси м’якого пожмаканого капелюха своїми опецькуватими пальцями з лискучими від недавнього манікюру нігтями. Пухкенький, років шістдесяти з гаком, рожеві від мила щоки. З-під старомодного сірого твідового пальта, що було задовге й зашироке, визирали зім’яті й мішкуваті штани з манжетами. Побачивши Кріс, детектив зронив хрипливим голосом емфізематика:

— Хоч би скільки людей поставили в ряд, я б відразу розпізнав серед інших ваше обличчя, міс Макніл.

— Мене вже треба ставити в ряд для розпізнавання? — запитала Кріс.

— Та що ви, Бога ради! Ой, ні! Ні, звісно, ні! Ні, це суто рутинна процедура, — запевнив він її. — Ви, може, зайняті? Тоді краще завтра. Так, я прийду знову завтра.

Він почав був повертатися до виходу, коли Кріс стурбовано спитала:

— З чим це пов’язано? З Берком? Берком Деннінґзом?

Безтурботна й недбала легкість, з якою поводився детектив, ще більше її напружила, немовби стиснувши невидну пружину. Він обернувся й рушив до неї, скорботно дивлячись зволоженими карими очима, кутики яких обвисли і які, складалося враження, постійно зазирають кудись у давно минулі часи.

— Яка жахлива прикрість, — мовив він. — Яка прикрість.

— Його вбили? — спитала напрямки Кріс. — Бо ж ви розслідуєте вбивства. Це тому ви сюди прийшли? Берка вбили?

— Ні, я ж казав вам, що це звичайна рутина, — повторив детектив. — Ви ж розумієте, що це відомий чоловік, тож ми не могли це все так просто залишити. Не могли, — повторив він, безпомічно знизуючи плечима. — Принаймні одне-два запитання. Він просто впав? Його хтось підштовхнув? — Запитуючи це, він похитував головою, а також піднятою рукою з виставленою вперед долонею. Тоді стенув плечима й хрипло прошепотів: — Хто його зна?

— Його пограбували?

— Ні, міс Макніл, ніхто його не грабував, ніхто, але кому, зрештою, потрібні бодай якісь мотиви в такі оце часи? — Руки детектива постійно ворушилися, немовби то були пухкенькі рукавички, що їх смикали пальці знудженого ляльковика. — Та що там казати, для сучасного вбивці будь-який мотив стає обтяжливим, ба навіть стримувальним фактором. — Він похитав головою. — Це все наркотики, — зітхнув він. — Усі ті наркотики. — Він постукав кінчиками пальців по грудях. — Повірте мені, я сам батько, і коли бачу, що діється навколо, у мене аж серце розривається. Справді. У вас є діти?

— Так, одна дитина.

— Син чи дочка?

— Дочка?

— Бережи її Господь.

— Чуєте, ходімо в кабінет, — запропонувала йому Кріс і повела за собою, палко бажаючи почути, що ще він скаже про Деннінґза.

— Міс Макніл, чи не міг би я попросити вас про послугу?

Кріс зупинилася й повернулася до нього обличчям, очікуючи зі звичною втомою, що він попросить автографа для дітей. Ніколи не просять автографа для себе. Завжди для своїх дітей.

— Так, звісно, — люб’язно мовила вона, намагаючись приховати роздратування.

Детектив скривився й змахнув рукою.

— Мій шлунок, — пояснив він. — Чи у вас часом немає мінералки «Кальсо»? Як немає, то не турбуйтеся.

— Які там турботи, — відповіла Кріс із вимученою усмішкою. — Сідайте там, у кабінеті, — показала Кріс на стілець, а тоді повернулася й рушила до кухні. — Здається, є пляшчинка в холодильнику, — додала вона.

— Ні, я піду на кухню, — мовив детектив, шкандибаючи за нею вслід. — Я так не люблю завдавати зайвого клопоту.

— Жодного клопоту.

— Ні, справді, я й так вас відволікаю. У вас є діти? — знову запитав детектив, але відразу виправився: — Ой, зовсім вилетіло з голови. Ви ж казали мені. Дочка. Правильно. Лише одна. Скільки їй років?

— Щойно виповнилося дванадцять.

— А, тоді ще можете не хвилюватися. Ще ні. А от пізніше треба вже бути пильною. — Він похитав головою. — Оце коли щодня бачиш ту всю гидоту. Неймовірно! Жахіття! Божевілля! Знаєте, я оце поглянув на свою дружину пару днів тому… або пару тижнів, не пам’ятаю вже… і сказав їй: «Мері, цей світ… увесь цей світ… — Він підняв угору руки й обвів ними довкола. — …страждає від шаленого нервового зриву».

Вона зайшли до кухні, де Карл начищав пічку. Він не озирнувся й жодним іншим чином не засвідчив своєї присутності.

— Мені справді страшенно незручно, — прохрипів детектив, поки Кріс відчиняла холодильник, але він не зводив очей із Карла, швидко й допитливо обвівши потилицю слуги своїм гострим поглядом, подібним на якусь маленьку темну пташку, що ковзає понад озером, мало не торкаючись поверхні. — Я приходжу до знаменитої кінозірки, — вів далі він, — і прошу в неї мінералку «Кальсо». Це просто смішно.

Кріс дістала пляшечку й почала шукати, чим її відіткнути.

— Льоду? — запитала вона.

— Ой ні, не треба. Просто водичку.

Кріс відіткнула пляшку, знайшла склянку й налила в неї шипучу мінеральну воду.

— Пригадуєте той ваш фільм під назвою «Ангел»? — запитав детектив, поринувши в приємні спогади. — Я шість разів його дивився, — зізнався він.

— Якщо ви шукаєте вбивцю, заарештуйте режисера.

— Ой, ні-ні, то було таке чудо… справді… я був у захваті! За винятком одного маленького…

— Ходімо сюди, — урвала його Кріс. Вона показала на вощений сосновий столик для сніданків біля вікна, з квітчастими подушечками на сидіннях.

— Так, звісно, — погодився детектив.

Вони присіли, і Кріс подала йому мінеральну воду.

— О так, дякую, — зрадів він.

— Пусте. То що ви казали?

— Ага, про фільм… він справді був чудовий. Такий зворушливий. За винятком, можливо, одного маленького моментика, — наважився сказати детектив, — однієї крихітної, практично непомітної вади. І прошу вибачити мені, бо я в цих речах цілковитий профан. Вірите мені? Я просто звичайний глядач. Що я можу знати? Мені тільки здалося, що музичний супровід заважав деяким сценам. Був занадто нав’язливий. — Кріс намагалася стримати роздратування, а детектив тим часом зі щирим запалом почав викладати свої аргументи: — Це мені постійно нагадувало, що я дивлюся кіно. Розумієте, про що я? І ще ті всі надумані ракурси камери. Це так відволікало. До речі, стосовно музики… чи композитор не вкрав її, здається, у Мендельсона?

Кріс, яка вже якийсь час легенько барабанила пальцями по столику, раптово зупинилася. «Дивний якийсь детектив, — думала вона. — І чому це він постійно позирає на Карла?»

— Ми називаємо це не крадіжкою, а запозиченням, — сказала Кріс, ледь усміхнувшись, — але я тішуся, що вам сподобалася картина. Та ви пийте, — показала вона кивком на склянку з водою «Кальсо». — Бо вона видихається.

— Так, звісно. Я надто розбалакався. Вибачте мені.

Піднявши вгору склянку, немовби готуючись проголосити тост, огрядний детектив осушив її до дна, делікатно виставивши вбік мізинця.

— Ой, як добре, — видихнув він. Ставлячи на стіл порожню склянку, він зауважив Реґанину фігурку пташки. Вона тепер стояла посеред столу, а її довгий дзьобик кумедно нависав над сільничкою й перчанкою. — Як оригінально, — усміхнувся він. — І дотепно. — Він подивився на Кріс. — І хто ж це виліпив?

— Моя донька.

— Дуже гарно.

— Послухайте, мені б не хотілося…

— Так, так, я розумію. Ви маєте купу справ. Чуєте, ще одне-два запитання — і все. Фактично навіть тільки одне запитання — і я забираюся звідси. — Він зиркнув на годинника, немовби боявся запізнитися на якусь важливу зустріч. — Відколи бідолашний містер Деннінґз, — почав він, — завершив знімати в цій місцевості, чи не збирався він когось відвідати того вечора, коли трапилася біда? І чи мав він, крім вас, звісно, тут якихось приятелів?

— Він був тут того вечора, — сказала йому Кріс.

— О, справді? — детектив вигнув брови. — Приблизно коли стався нещасний випадок? — поцікавився він.

— А коли це сталося?

— О сьомій нуль п’ять вечора.

— Так, гадаю, що десь у той час.

— Ну, тоді все стає на свої місця. — Детектив кивнув і зачовгався на стільці, немовби збирався вставати. — Він був п’яний, вийшов звідси й упав на сходах. Так, цим усе й пояснюється. Безсумнівно. Але просто так, заради формальності, чи не могли б ви сказати, о котрій приблизно годині він вийшов із будинку?

Схиливши голову вбік, Кріс здивовано придивилася до нього. Він обмацував усе, що стосувалося правди, немовби той прискіпливий безженець, що перебирає на базарі овочі та фрукти.

— Не знаю, — відповіла вона. — Я його не бачила.

Детектива це спантеличило.

— Я щось не розумію.

— Ну, просто він прийшов і пішов, коли мене не було вдома. Я була тоді в лікаря в Росслині.

Детектив кивнув.

— Ага, тепер ясно. Ну так, звісно. Але як ви тоді довідалися, що він тут був?

— О, ну це мені сказала Шерон…

— Шерон? — не дав він їй договорити.

— Шерон Спенсер. Моя секретарка.

— Ага.

— Вона була тут, коли сюди заскочив Берк. Вона…

— Він прийшов до неї?

— Ні, до мене.

— Ясно, прошу продовжувати. Вибачте, що я вас перебиваю.

— Моя донька була хвора, і Шерон залишила його з нею, щоб забрати в аптеці ліки, а коли я прийшла додому, Берка вже тут не було.

— І коли саме це було, ви пам’ятаєте?

Кріс знизала плечима й підібгала губи.

— Десь приблизно о сьомій п’ятнадцять або сьомій тридцять.

— А коли ви вийшли з дому?

— Приблизно о шостій п’ятнадцять.

— А коли пішла міс Спенсер?

— Я не знаю.

— А в той проміжок часу, коли міс Спенсер уже пішла, а ви ще не повернулися, хто ще був у будинку з містером Деннінґзом, окрім вашої доньки?

— Нікого.

— Нікого? І він залишив хвору дитину саму?

Кріс кивнула з непроникним виразом обличчя.

— І прислуги не було?

— Ні, Віллі й Карл були…

— Хто це такі?

Кріс раптово відчула, як земля втікає в неї з-під ніг, коли збагнула, що ця нудна розмова перетворилася на справжнісінький допит.

— Ну, Карл якраз отут. — Кріс показала на нього кивком голови, дивлячись Карлові в спину, поки той і далі чистив пічку. — А Віллі — це його дружина, — пояснила Кріс. — Вони займаються моїм господарством. — «Чистить. Чистить до блиску. Навіщо? Адже пічку ретельно почистили ще вчора». — Вони відпросилися на вечір, — додала Кріс, — і коли я прийшла додому, їх іще не було. Але тоді Віллі… — Кріс замовкла, не відводячи погляду від Карлової спини.

— Що Віллі? — нагадав їй детектив.

Кріс подивилася на нього, знизавши плечима.

— Ой, та нічого, — зронила вона. Потяглася по сигарету. Кіндермен дав їй вогню. — Отже, тільки ваша донька знає, — запитав він, — коли звідси пішов Берк Деннінґз?

— Це справді був нещасний випадок?

— Ой, та звісно. Це все рутинне опитування, міс Макніл. Абсолютно. Вашого друга Деннінґза ніхто не пограбував, тож якою могла бути мотивація?

— Берк умів дратувати людей, — похмуро визнала Кріс. — Можливо, хтось там на сходах не витримав і вдарив його.

— У неї є ім’я, у цієї пташки? Нічого не спадає на думку. Нічого цікавого. — Детектив вертів у пальцях Реґанину фігурку. Помітивши пильний погляд Кріс, він забрав руку, дещо зніяковівши. — Вибачте, ви дуже зайняті. Ще тільки хвилиночку — і все. То ваша донька… вона, мабуть, знає, коли пішов містер Деннінґз?

— Ні, не знає. Їй дали велику дозу снодійного.

— Ой, як прикро, як прикро. — Детектив стурбовано опустив повіки. — У неї щось серйозне? — запитав він.

— Боюся, що так.

— Можу я запитати?.. — Він зробив делікатний жест рукою.

— Ми ще нічого не знаємо.

— Остерігайтеся протягів, — порадив із серйозним виглядом детектив. — Протяг узимку, коли будинок опалюється, це просто летючий килим для перенесення бактерій. Так завжди казала моя мати. Можливо, це просто забобон або міф. Можливо. Я не знаю. Хоча, чесно кажучи, для мене будь-який міф — це як меню в розкішному французькому ресторані: гламурне й хитромудре маскування чогось такого, що ви інакше навіть до рота не взяли б, ось як ту лімську квасолю, що її постійно додають, коли ви замовляєте гамбурзький стейк.

Кріс відчула, як спадає напруга. Цей химерний кулінарний відступ її заспокоїв. Перед нею знову був кудлатий і безпечний сенбернар.

— Там її спальня, міс Макніл? Вашої доньки? — Детектив показував на стелю. — З великим еркерним вікном, з якого видно сходи?

Кріс кивнула.

— Так, це спальня Реґани.

— Тримайте вікно зачиненим — і їй стане ліпше.

Кріс, що ще хвилю перед тим була напруженою, тепер ледве стрималася від сміху.

— Так, звісно, — погодилася вона, — хоча воно, до речі, і так завжди зачинене й затулене віконницями.

— Так, береженого Бог береже, — повчально зацитував прислів’я детектив. Він запхав пухкеньку руку до внутрішньої кишені пальта, а його погляд упав на пальці Кріс, якими вона знову почала барабанити по столі. — Ой, так, ви зайняті, — мовив він. — Ну, ми вже закінчили. Мушу ще тільки дещо записати… рутина, звіти… і все.

Він видобув із кишені пальта видруковану на мімеографі й пожмакану програмку шкільної постави «Сірано де Бержерака», понишпорив ув іншій кишені й витяг із неї короткий жовтий цурпалок звичайного олівця, що виглядав так, ніби його заточували ножем або ножицями, а тоді притиснув програмку до поверхні столу, розгладив на ній складки і, наготувавши жовтий цурпалок олівчика, прохрипів:

— Одне-два імені — і це все. Отже, Спенсер через літеру «с»?

— Так, через «с».

— Через «с», — повторив детектив, записуючи прізвище на берегах програмки. — А ваші помічники по господарству? Джозеф і Віллі?..

— Ні, Карл і Віллі Енґстроми.

— Карл. Так, правильно, Карл Енґстром. — Він нашкрябав ім’я, міцно притискаючи олівця до програмки. — Незабутні часи, — хрипливо видихнув він, обертаючи програмку в пошуках вільного місця. — Ой, ні, зачекайте! Зовсім забув! Так, ваші помічники. Ви казали, що вони прийшли додому о котрій годині?

— Я нічого не казала. Карле, коли ти повернувся додому вчора? — гукнула його Кріс.

Швейцарець повернув голову з непроникним виразом.

— Я приходжу рівно о дев’ятій тридцять.

— Ну, так, правильно. Ти ж забув свої ключі. — Вона знову подивилася на детектива. — Пригадую, що я ще подивилася на годинник у кухні, коли почула його дзвінок у двері.

— Бачили якийсь гарний фільм? — запитав у Карла детектив. — Я ніколи не читаю рецензій, — додав він, звертаючись до Кріс. — Мені цікаво, що кажуть люди, глядачі.

— «Лір» із Полом Скофілдом, — повідомив детектива Карл.

— Ага, я теж його бачив! Чудовий фільм!

— Я бачу його в кінотеатрі «Джеміні», — вів далі Карл. — Сеанс о шостій годині. Відразу після цього я сідаю в автобус перед кінотеатром і…

— Прошу вас, це вже цілком зайве, — запротестував детектив, піднявши вгору руку долонею до Карла. — Ні, цього досить, справді!

— Мені не важко.

— Якщо вже ви наполягаєте.

— Я виходжу на перехресті Вісконсин-авеню та М-стрит. Думаю, що о дев’ятій двадцять. А тоді йду додому.

— Слухайте, цього було й непотрібно розповідати, — сказав йому детектив, — та все одно дуже вам дякую, це було вельми люб’язно з вашого боку. До речі, а фільм вам сподобався?

— Був добрий.

— Так, і я так собі думав. Надзвичайний. Ну а тепер… — Він знову повернувся до Кріс і щось нашкрябав на програмці. — Я змарнував ваш час, але така в мене робота. Такі вже в неї печальні інь і ян. Для цілісності. Ну, ще секундочка — і ми закінчимо, — заспокійливо мовив він, а тоді додав: — Трагічно… трагічно… — ще щось дописуючи на берегах. — Такий талант, Берк Деннінґз. І цей чоловік розбирався в людях, я переконаний, і знав, як із ними поводитися. Бо ті, хто з ним працювали, могли виставити його як у гарному, так і в поганому світлі… Я маю на увазі операторів, звукорежисерів, композитора, не кажучи вже, вибачте мені, про акторів. Прошу виправити мене, якщо я помиляюся, але мені здається, що в наш час будь-який видатний кінорежисер повинен у роботі з акторським складом демонструвати неабиякі якості психолога. Я помиляюся?

— Зовсім ні, бо всі ми сумніваємося у власних силах.

— Навіть ви?

— Насамперед я. Але Берк чудово вмів підтримати моральний дух. — Кріс невпевнено знизала плечима. — Але, з другого боку, його характер був, звісно, не найприємніший.

Детектив обернув програмку.

— Ну, з видатними особистостями таке, мабуть, трапляється. З людьми його рівня. — Він знову почав щось записувати. — Але багато чого залежить і від звичайних маленьких людей, які відповідають за всілякі дрібнички, бо ці дрібнички, якщо їх не виконати належним чином, перетворюються вже на великі проблеми. Ви так не гадаєте?

Кріс похитала головою, розглядаючи свої нігті.

— Коли Берк розлючувався, — сказала вона, — йому було байдуже, якого рангу людину він атакує. Але це з ним траплялося, лише коли він напивався.

— Гаразд, ми закінчили. Це вже все. — Кіндермен поставив останню крапку, але раптово ще щось пригадав. — Ой, ні, зачекайте. Подружжя Енґстромів. Вони пішли й повернулися разом?

— Ні, Віллі пішла на фільм про бітлів, — відповіла Кріс, випередивши Карла, що вже повертав голову. — Вона прийшла через кілька хвилин після мене.

— Ой, та навіщо я все це розпитую? — понарікав Кіндермен. — Це ж не має жодного стосунку до справи. — Він склав програмку й запхав її разом з олівцем до внутрішньої кишені пальта. — Ну ось і все, — задоволено мовив він. — Коли я повернуся до свого кабінету, звісно ж, пригадаю ще якісь запитання до вас, про які забув. Зі мною це постійно трапляється. Але то таке, — додав він, — я ж завжди зможу вам подзвонити. — Він звівся на ноги, і Кріс також підвелася.

— Але мене не буде пару тижнів у місті, — сказала вона.

— Не страшно, — запевнив він її. — Це не горить. — Він із добродушною усмішкою подивився на фігурку. — Ой, як це гарно, справді чудово. — Він нахилився, узяв її до рук і потер великим пальцем дзьобик виліпленої пташки, а тоді поставив її назад на стіл і рушив до виходу. — У вас є добрий лікар? — поцікавився детектив, коли Кріс відпроваджувала його до вхідних дверей. — Для вашої дочки, звісно.

— Ну, цього добра в мене вистачає, — похмуро буркнула Кріс. — У будь-якому разі я кладу її до клініки, де працюють не гірші за вас професіонали, тільки вони мають справу з вірусами.

— Будемо сподіватися, міс Макніл, що вони набагато кращі за мене. Ця клініка десь поза містом?

— Так. Вона в Огайо.

— Добра клініка?

— Побачимо.

— Бережіть її від протягів.

Вони підійшли до вхідних дверей.

— Ну, я волів би сказати, що мені було дуже приємно, — мовив із серйозним виглядом детектив, тримаючи за криси свого капелюха, — але, враховуючи ситуацію… — Він легенько вклонився, похитав головою, а тоді знову звів очі. — Мені страшенно прикро.

Склавши на грудях руки й опустивши голову, Кріс неголосно сказала:

— Дякую вам. Дуже вам дякую.

Детектив прочинив двері, вийшов на вулицю, надів капелюха й знову подивився на Кріс.

— Ну, бажаю дочці одужати, — мовив він.

Кріс понуро всміхнулася.

— А вам бажаю врятувати світ.

Детектив сумовито й приязно кивнув, а тоді повернувся й, важко дихаючи, поволі пошкандибав вулицею. Кріс дивилася, як він підходить до поліційного авта, припаркованого на розі. Детектив схопився рукою за капелюх, коли з півдня раптово налетів різкий порив вітру, від чого залопотіли поли його обвислого пальта. Кріс опустила очі й зачинила двері.

Сідаючи вже на пасажирське сидіння поліційного авта, Кіндермен озирнувся й подивився на будинок. Йому здалося, ніби він зауважив якийсь рух у Реґаниному вікні, немовби чиясь худенька постать спритно відскочила вбік, ховаючись. Він не був певний. Бачив це бічним зором і так швидко, що це могло йому й привидітися. Він уважніше приглянувся й помітив, що віконниці відчинені. Дивно. Бо ж Кріс йому сказала, що вони постійно замкнені. Ще якийсь час детектив спостерігав за вікном. Там більше ніхто не з’являвся. Збентежено насупившись, детектив похитав головою, а тоді відкрив бардачок машини, дістав звідти складаного ножика й конверт для збору свідчень, витягнув найменше лезо ножика, засунув великого пальця в конверт і видобув із-під нігтя мікроскопічні частинки пофарбованої в зелений колір глини, що їх він непомітно зішкрябав, тримаючи в руках Реґанину фігурку. Закінчивши, він запечатав конверта й поклав його до внутрішньої кишені пальта.

— Гаразд, — сказав він водієві, — можемо їхати. — Вони від’їхали від бордюру, а коли вже прямували Проспект-стрит, Кіндермен попередив водія: — Обережно, — помітивши попереду скупчення автівок. Потім опустив голову, заплющив очі, утомлено стиснув пальцями перенісся й розпачливо зронив: — О Боже, що то за світ. Що за життя.

Пізніше того вечора, коли доктор Клайн робив Реґані ін’єкцію п’ятдесяти міліграмів спарину, щоб забезпечити її спокійний стан під час транспортування до Дейтона, штат Огайо, Кіндермен замислено стояв у своєму офісі, впираючись долонями в стіл і розмірковуючи, що можуть означати розрізнені фрагменти цієї загадкової інформації. Єдиним джерелом світла в кімнаті був вузенький промінь від допотопної настільної лампи, що яскраво освітлювала безладно розкидані там рапорти. Він вірив у те, що так може значно ліпше зосередити увагу. У пітьмі чулося його важке аденоїдне дихання, його погляд блукав з одного документа на інший, та зрештою детектив набрав повні груди повітря й заплющив очі. «Повний ментальний розпродаж! — нагадав він сам собі, як робив завжди, коли намагався очистити свій мозок для свіжого погляду. — Не має залишитися нічого!» Знову розплющив очі й перечитав звіт патологоанатома, що розтинав Деннінґза:

…розрив спинного мозку, проламаний череп, зламана шия, численні контузії, рани та садна; розтягнення шкіри шиї; екхімоз шкіри шиї; розриви платизми, кивального, ремінного, трапецієподібного та деяких дрібніших м’язів шиї, перелом хребта й хребців, розрив передньої та задньої поздовжніх зв’язок…

Він визирнув із вікна на темне місто. Баня Капітолія була підсвічена, а отже, конгрес іще й досі працював. Детектив іще раз заплющив очі, пригадуючи розмову з патологоанатомом того вечора, коли помер Деннінґз, майже опівночі, об 11:55.

— Таке могло статися під час падіння?

— Ну, це вкрай малоймовірно. Цьому б насамперед завадили кивальні та трапецієподібні м’язи. Поза тим іще треба було б подолати опір зчленувань шийного відділу хребта, а також зв’язок, що утримують разом кістки.

— Але просто кажучи, усе ж таки це можливо?

— Так. Він був п’яний, і всі ці м’язи, поза сумнівом, були в розслабленому стані. Можливо, якщо початковий удар або поштовх був достатньо потужний і…

— Він пролетів метрів десять-дванадцять до місця падіння?

— Ну так, власне; і якщо відразу після удару його голова в чомусь застрягла… іншими словами, якщо щось завадило нормальному обертанню його тіла разом із головою… тоді, можливо… і я підкреслюю, тільки можливо… що ми отримали б такий результат.

— А чи могла це зробити з ним якась інша людина?

— Так, але це мав би бути чоловік, наділений неймовірною силою.

Кіндермен перевірив, чи відповідають дійсності слова Карла Енґстрома про місце його перебування тоді, коли загинув Деннінґз. Час кіносеансу збігався, як і розклад автобусного руху. Ба більше, водій автобуса, на який Карл, за його словами, сів біля кінотеатру, здав зміну на перехресті Вісконсин-авеню та М-стрит, де Карл нібито вийшов на вулицю приблизно о дев’ятій двадцять. Відбулася перезмінка, і водій, який закінчував роботу, записав час свого прибуття в журналі: рівно о дев’ятій вісімнадцять. Проте на Кіндерменовому столі лежало повідомлення про відкриття 27 серпня 1963 року кримінальної справи на Енґстрома, якого звинувачено в тому, що впродовж кількох місяців він викрадав наркотичні препарати з оселі одного лікаря в Беверлі-Гіллз, де Карл і Віллі тоді працювали.

…народився 20 квітня 1921 року в Цюриху, Швейцарія. 7 вересня 1941 року одружився з Віллі Браун. Дочка Ельвіра народилася 11 січня 1943 року в Нью-Йорку, теперішня адреса проживання невідома. Відповідач…

Подальша інформація збивала детектива з пантелику.

Лікар, чиє свідчення вважали sine qua non, абсолютно необхідним для успішного судового переслідування, зненацька — і без жодного пояснення — забрав звинувачувальну заяву. Чому він так зробив? А коли лише через два місяці Кріс Макніл наймала Енґстромів на роботу, лікар дав йому позитивну характеристику.

Як це все пояснити?

Не було сумніву, що Енґстром поцупив наркотики, а проте результати медичного обстеження в період розгляду судової справи свідчили про брак будь-яких доказів того, що він був наркоман або бодай інколи вживав наркотики.

Чому так?

Не розплющуючи очей, детектив упівголоса процитував початок поеми Льюїса Керрола «Джабервака»: «Смажніло, і стрізькі товки ґирляли й ґимбли на горві…» Це був іще один його трюк для очищення мозку, і, закінчивши цитування, він розплющив очі й сфокусував погляд на ротонді Капітолія. Намагався викинути з голови все зайве, але, як завжди, виявив, що це завдання нездійсненне. Зітхнувши, глянув на звіт поліційного психолога про нещодавнє осквернення в церкві Святої Трійці: «…статуя… фалос… людські екскременти… Деміен Каррас». Підкреслив ці слова червоним. У тиші, що порушувалася тільки його хрипким диханням, він дістав наукову працю з чаклунства й розгорнув її на зазначеній скріпкою сторінці:

Чорна меса… форма поклоніння дияволові, ритуал, що складається насамперед із (1) заклику («проповіді») до творення зла серед людської спільноти, (2) злягання з демоном (вельми болючим, адже пеніс демона незмінно називають «крижаним») і (3) різноманітних осквернень, здебільшого сексуального характеру. Скажімо, виготовлялися незвично великі євхаристичні гостії (з борошна, фекалій, менструальної крові та гною), що їх потім розтинали й вживали як штучні вагіни, з якими люто злучалися священики, марячи, що вони ґвалтують Діву Марію або чинять содомський гріх з Ісусом Христом. Деколи глибоко в дівочу вагіну запихали фігурку Христа, а в її анус вставляли гостію, яку священик згодом розламував, вигукуючи богохульства й займаючись із дівчиною анальним сексом. Нерідко в ритуалі використовували також зображення в натуральну величину Христа й Діви Марії. Наприклад, образ Діви, що була зазвичай зображена в розпусній подобі шльондри, доповнювався грудьми, що їх могли смоктати прибічники культу, а також вагіною, у яку вони могли вставляти свої пеніси. Статуї Христа були оснащені фалосом для вчинення актів феляції чоловіками й жінками, а також для застромлювання їх у жіночі вагіни й чоловічі ануси. Інколи функцію такої статуї виконувала жива людина, яку прив’язували до хреста й вивержене сім’я якої збирали в богохульно освячений потир і використовували для виготовлення євхаристичної гостії для пізнішого освячення на вкритому екскрементами вівтарі. Це…

Кіндермен погортав сторінки, зупинившись на підкресленому параграфі, у якому йшлося про ритуальне вбивство, неспішно його перечитав, покусуючи подушечку вказівного пальця, а коли закінчив, насупився, похитав головою й замислено звів очі на лампу. Вимкнув її й вийшов з офісу.

Він поїхав у морг.

Коли Кіндермен підійшов до молодого працівника моргу, той сидів за письмовим столом, жуючи бутерброд із шинкою та сиром і струшуючи крихти з кросворда.

— Деннінґз, — хрипко зронив детектив.

Працівник кивнув, поспіхом заповнив горизонтальний рядок із п’яти літер, а тоді рушив уздовж коридора, тримаючи в руці бутерброд.

— Це там, — коротко повідомив він. Кіндермен рушив із капелюхом у руках услід за ним, услід за ледь чутним запахом кминового насіння й гірчиці, аж до рядів холодильних камер, у яких незрячі очі вже не бачили ніяких снів.

Вони зупинилися біля камери номер 32. Працівник із байдужим виразом відчинив дверцята й витягнув назовні тіло. Він відкусив шматок бутерброда — і на сіре покривало впав шматочок змащеної майонезом кірки. Кіндермен якийсь час дивився, а тоді поволі й обережно відсунув простирадло, щоб побачити ще раз те, у що він ніяк не міг повірити: голова Деннінґза була цілковито скручена й обернена назад.