Екзорцист

Розділ п’ятий

Оточений зусібіч пишною зеленню улоговини, у якій розташувалося студентське містечко Джорджтаунського університету, Деміен Каррас підтюпцем колував овальною гаровою доріжкою в шортах кольору хакі й бавовняній футболці, просякнутій цілющим потом. Попереду на пагорбі пульсувала в такт його крокам біла, наче вапно, баня астрономічної обсерваторії, а позаду віддалявся корпус медичного факультету разом із грудками шлаків, що вилітали з-під його ніг, і рештками печалі. Відколи його звільнили від обов’язків, він щодня приходив сюди, долаючи милі й полюючи за втраченим сном. Він уже майже позбувся безсоння, майже вивільнився з лабетів скорботи, що стискала серце залізною хваткою, немов незмивне тавро. Коли він біг до знемоги, аж поки майже не падав із ніг, ця хватка послаблювалася, а то й узагалі щезала. На якийсь час.

Двадцять кіл.

Так, тепер краще. Набагато краще. Ще два кола.

Потужні м’язи його ніг наливалися кров’ю, пекли від болю й пульсували стрімкою лев’ячою грацією, а коли Каррас зробив черговий поворот, він помітив, що хтось сидить на лавці, де він залишив рушника, спортивну куртку й штани. То був огрядний чолов’яга середнього віку в обвислому пальті й м’якому зім’ятому фетровому капелюсі. Той чоловік, здається, стежив за ним. Справді? Так. Він провів його поглядом, коли Каррас пробігав повз нього.

Священик пришвидшив темп, долаючи потужними кроками останнє коло, а тоді перейшов на ходу, захекано проминув лавку, навіть не глянувши туди й притискаючи кулаки до боків, що важко здіймалися. Під натиском м’язистих грудей та плечей його футболка весь час розтягувалася, викривляючи трафаретний напис «ФІЛОСОФИ», нанесений чорними колись літерами, що давно вже зблякли від частого прання.

Чоловік у пальті підвівся й рушив до нього.

— Отець Каррас? — хрипло покликав його Кіндермен.

Священик озирнувся й коротко кивнув, примружившись від сонця й чекаючи, поки підійде детектив, а тоді кивком голови запропонував йому йти слідом і продовжив ходу. — Ви не заперечуєте? Бо інакше мене схоплять корчі, — задихано пояснив він.

— Зовсім ні, — відповів детектив без особливого ентузіазму, скривившись і запихаючи руки до кишень пальта. Він уже достатньо находився, плентаючи сюди від стоянки.

— Чи ми… ми вже зустрічалися? — запитав єзуїт.

— Ні, отче. Не зустрічалися. Просто мені сказали, що ви подібні до боксера, сказав якийсь священик у гуртожитку; забув, як його звати. — Він витягнув із кишені гаманця. — Маю жахливу пам’ять на імена.

— А вас як звати?

— Лейтенант Вільям Ф. Кіндермен, отче. — Він показав посвідчення особи. — Розслідування вбивств.

— Справді? — Каррас із непідробним хлоп’ячим зацікавленням оглянув значок і посвідчення. Він повернув до детектива своє спітніле й розчервоніле обличчя, що світилося наївною цікавістю, і запитав: — А що сталося?

— Знаєте що, отче? — відповів Кіндермен із таким виглядом, ніби зробив раптове відкриття, розглядаючи суворі риси обличчя єзуїта. — Це правда, знаєте, ви справді схожі на боксера! Ви мені вибачте, але що то за шрам над вашим оком? — Він показав пальцем. — Як у Марлона Брандо, отче, знаєте, у тому фільмі «У порту»; так, майже викапаний Марлон Брандо! Йому зробили шрам отут, — він продемонстрував це, натягнувши куточок ока, — через що виглядало, ніби його око напівзаплющене, весь час трохи замріяне, трохи сумне. І це якраз ви, — зробив він висновок, — Марлон Брандо. Вам це вже казали, отче?

— А вам кажуть, що ви схожі на Пола Ньюмена?

— Постійно. І повірте мені, що містер Ньюмен весь час намагається вибратися з цього тіла. Занадто тісно. Там іще також Кларк Ґейбл.

Каррас із напівусмішкою легенько похитав головою й відвернувся.

— А ви колись займалися боксом? — поцікавився детектив.

— Лише трішки.

— І де? У коледжі? Десь тут?

— Ні, у Нью-Йорку.

— А, я так і подумав! Турнір «Золоті рукавиці»! Правда?

— Вам уже можна давати капітана, — сказав йому, косо всміхнувшись, Каррас. — Ну а тим часом, лейтенанте, чим я можу прислужитися?

— Повільнішою ходою. — Детектив показав на горло. — Емфізема.

— Ой, вибачте. Звісно ж.

— Ви палите?

— Так, палю.

— Не варто цього робити.

— Послухайте, у чому річ? Чи не могли б ви перейти до суті, прошу вас, лейтенанте?

— Так, звісно; я постійно відхиляюся від теми. До речі, ви не зайняті? Я вас не відволікаю?

Каррас знову скоса подивився на Кіндермена поглядом, у якому читалося здивування.

— Відволікаєте від чого?

— Ну, можливо, від розумової молитви.

— Я думаю, вам таки скоро дадуть звання капітана, знаєте?

— Вибачте, отче. Я щось недочув?

Каррас похитав головою.

— Я сумніваюся, що ви бодай колись щось недочуваєте.

— Що ви маєте на увазі, отче? Що саме?

Кіндермен зупинився й зробив потужну спробу вдати спантеличеність, але, побачивши хитро прищурені єзуїтові очі, він опустив голову й жалісно всміхнувся.

— Ой, та звісно ж… психіатр. Кого я хотів надурити? Чуєте, це в мене просто така звичка, отче. Шмальц — методика Кіндермена. Ну, не буду видурнюватися й прямо скажу, про що мені йдеться.

— Про осквернення, — мовив Каррас.

— Отже, мій шмальц був марний, — зітхнув детектив.

— Вибачте.

— Нічого, отче, я сам це заслужив. Так, ці речі в церкві, — підтвердив він. — Правильно. Тільки йдеться, мабуть, про щось серйозніше, отче.

— Тобто про вбивство?

— Так, дайте мені ще одного копняка, отче Каррас. Мені це подобається.

Каррас знизав плечима.

— Ну, але ж «Відділ розслідування вбивств».

— Нормально, Марлоне Брандо. А вам не кажуть, що ви аж занадто мудрагель, як на священика?

— Mea culpa, — пробурмотів Каррас. Хоч він і всміхався, проте відчував жаль, що мимоволі міг применшити рівень самоповаги детектива. Він цього не хотів. І тепер був тільки радий, що дістав нагоду й самому виглядати збаламученим. — А який тут зв’язок? — запитав він, старанно насупивши брови. — Я щось не розумію.

Кіндермен наблизив до священика своє обличчя.

— Чуєте, отче, можна, щоб це було між нами? Конфіденційно? Щось на зразок сповіді, так би мовити?

— Так, звісно, — відповів Каррас. — І про що йдеться?

— Знаєте того режисера, що знімав був кіно, отче? Берка Деннінґза?

— Так, я його тут бачив.

— Ви його бачили, — кивнув на знак згоди детектив. — А вам відомо, як він помер?

Каррас знизав плечима.

— Ну, у газетах…

— Там була тільки частина всього.

— О?

— Так, частина. Тільки частина. Послухайте, що вам відомо про чаклунство?

Каррас збентежено скривився.

— Про що?

— Не поспішайте, слухайте, я зараз усе вам викладу.

— Маю надію.

— Так от, чаклунство… вам знайома ця тема? З чаклунського погляду, отче, а не полювання на них.

Каррас усміхнувся.

— Так, одного разу я написав про це статтю. З погляду психіатра.

— О, справді? Ой, це чудово! Прекрасно! Це додатковий бонус, отче Брандо! Ви можете значно більше мені допомогти, ніж я сподівався. Тоді слухайте… — Він схопив єзуїта за руку, і вони завернули за ріг, підходячи до лавки. — Гаразд, я в цій справі профан, не надто добре освічений. Маю на увазі формальну освіту, отче. Але я читаю. Слухайте, я знаю, що кажуть про людей із самоосвітою, що це жахливий приклад некваліфікованої робочої сили. Але стосовно мене… скажу вам прямо… я цього анітрохи не соромлюся. Анітрошечки, бо я… — Він раптом зупинив цей потік свідомості й похитав головою, дивлячись собі під ноги. — Шмальц, — простогнав він. — Я не годен його позбутися. — Він підвів голову. — Чуєте, ви вже мені вибачте; ви зайнятий.

— Так, я молюся.

Єзуїт це сказав із таким незворушним виглядом, що детектив аж раптово зупинився.

— Ви це серйозно? — спитав він, а тоді сам собі відповів: — Ні. — Він знову подивився на дорогу, і вони рушили далі. — Слухайте, я переходжу до суті справи. Осквернення, — сказав Кіндермен. — Чи це, на вашу думку, якось пов’язане з чаклунством?

— Так, можливо. Деякі ритуали використовують під час чорної меси.

— Чудово. А тепер щодо Деннінґза… ви читали, як він помер?

— Так, упав зі Сходів Гічкока.

— Ну, так я вам скажу, але… прошу вас… конфіденційно!

— Звісно.

Детектив раптом болісно скривився, усвідомивши, що Каррас не має наміру сідати на лавку. Він зупинився, і священик також зупинився біля нього.

— Ви ж не проти? — тоскно вимовив він.

— Проти чого?

— Щоб ми зробили зупиночку? Можливо, присіли б?

— О, звісно. — Вони рушили назад до лавки.

— А вас не схоплять корчі?

— Ні, уже все гаразд.

— Ви певні?

— Так, певний.

Кіндермен вдоволено зітхнув, умощуючи на лавці свою огрядну тушу.

— О так, це ліпше, набагато ліпше, — зронив він. — Життя не завжди суцільна «Ніч ополудні».

— Ну то гаразд, Берк Деннінґз. Що з ним?

Детектив задивився на свої черевики.

— Ах, так, Деннінґз, Берк Деннінґз, Берк Деннінґз… — Він перевів погляд на Карраса, що витирав піт із чола краєчком рушника. — Берка Деннінґза, дорогий отче, — вимовив спокійно й неголосно детектив, — знайшли на цих сходах унизу рівно о сьомій нуль п’ять, а його голова була цілком скручена й обернена назад.

Здалеку, з бейсбольного поля, де тренувалася університетська команда, долинали збуджені вигуки. Каррас опустив рушника й витримав пильний погляд лейтенанта.

— І це не сталося під час падіння?

Кіндермен знизав плечима.

— Усе можливо, — сказав він.

— Але малоймовірно, — замислено додав священик.

— І що ж вам спадає на думку в контексті чаклунства?

Задумливо дивлячись кудись убік, Каррас присів на лавку біля Кіндермена.

— Саме так нібито ламали шиї відьмам демони. — Він поглянув на детектива. — Принаймні існує такий міф, — мовив він.

— То це міф?

— Ну, звісно, — відповів священик, — хоч я припускаю, що дехто й помирав так… скажімо, учасниці відьомського шабашу, що зраджували збіговисько або видавали секрети. — Він відвернувся. — Не знаю. Це лише припущення. — Каррас ізнову подивився на детектива. — Я тільки знаю, що так позначалися демонічні вбивства.

— Саме так, отче Каррас! Саме так! Мені в цьому зв’язку пригадалося одне вбивство в Лондоні. І це сталося тепер, отче, якихось чотири-п’ять років тому. Пам’ятаю, що читав про це в газетах.

— Так, я теж про це читав, але мені здається, це виявилося фальшивкою.

— Так, це правда. Але принаймні в цьому випадку можна побачити певний зв’язок між цією смертю й тим, що діялося в церкві. Можливо, це якийсь божевільний, отче, або людина, ображена церквою, можливо, це якийсь підсвідомий бунт.

Згорбившись і зчепивши перед собою руки, священик обернувся й зіткнувся з оцінним поглядом детектива.

— На що ви натякаєте? На якогось хворого священика? — спитав він. — Маєте таку підозру?

— Послухайте, це ж ви психіатр. Це ви мені скажіть.

Каррас відвернув голову.

— Ну, звісно, усі ці осквернення явно свідчать про патологію, — задумливо мовив він, — і якщо Деннінґз був замордований… ну, я припускаю, що вбивця теж мав патологічні нахили.

— І, можливо, володів деякими знаннями з галузі чаклунства?

Каррас замислено кивнув.

— Так, можливо.

— І кого ж можна віднести до цієї категорії, щоб він іще й жив неподалік і мав ночами доступ до церкви?

Каррас обернувся й витримав погляд Кіндермена; тоді, почувши удар по м’ячу биткою, відвернувся, дивлячись, як довгов’язий правий філдер ловить м’яча.

— Хворого священика, — пробурмотів він. — Можливо.

— Послухайте, отче, я розумію — повірте мені! — як це вам важко. Але ж для священиків тут, у кампусі, ви психіатр, чи не так?

Каррас повернувся до нього.

— Ні. Мені змінили обов’язки.

— Справді? Посеред року?

— Таке було розпорядження ордену.

— Але ж ви могли б знати, хто в цей час був здоровий, а хто ні, правда? Тобто здоровий у цьому сенсі. Ви б це знали.

— Ні, лейтенанте, не обов’язково. Зовсім ні. Хіба що цілком випадково. Я не психоаналітик. Я тільки давав консультації. Крім того, я не знаю нікого, хто відповідав би цьому описові.

Кіндермен випнув щелепу.

— Ну так, — сказав він, — лікарська етика. Навіть якби ви знали, усе одно не сказали б.

— Ні, мабуть, не сказав би.

— До речі… але це я так, між іншим… ця етика останнім часом вважається незаконною. Не хочу забивати вам голову дрібничками, отче, але нещодавно один психіатр, до того ж із сонячної Каліфорнії, опинився за ґратами за відмову повідомити поліцію про все, що він знав про свого пацієнта.

— Це погроза?

— Не будьте параноїком. Це просто випадкове зауваження, нічого більше.

Каррас підвівся й глянув на детектива.

— Я завжди зможу сказати судді, що це пов’язано з тайною сповіді, — сказав він, криво посміхнувшись, а тоді додав: — Це я так, до речі.

Детектив похмуро подивився на нього.

— Хочете зайнятися бізнесом, отче? — запитав він, а тоді втупився в тренувальне поле для бейсболу. — «Отче»? Який там «отче»? — прохрипів він. — Ви просто єврей, що вдає із себе іншого, але мушу вам сказати, що ви зайшли трохи задалеко.

Каррас підвівся з лавки й усміхнувся.

— Ага, смійтеся, — буркнув детектив, понуро дивлячись на Карраса. — Насолоджуйтеся собою, отче, смійтеся, скільки завгодно. — Але тоді він і сам пустотливо всміхнувся, явно задоволений собою, глянув на Карраса й сказав: — Я оце пригадав. Вступні іспити, щоб стати полісменом. Коли я їх складав, там було таке запитання: «Що таке рабієс і що з цим треба робити?» І хтось дав таку відповідь: «Рабієс — це єврейський священик, і я для нього зроблю все, що зможу». Кіндермен підніс угору руку й сказав: — Чесно! Так і було! Клянуся Господом!

Каррас тепло йому всміхнувся.

— Ходімо, я проведу вас до авта. Ви запаркувалися на стоянці?

Детектив подивився на нього, не бажаючи підводитися.

— То це вже все? — розчаровано спитав він.

Священик нахилився, поставивши ногу на лавку і впершись у коліно рукою.

— Послухайте, я справді нічого не приховую, — сказав він. — Справді. Якби я знав такого священика, якого ви розшукуєте, то принаймні сказав би вам, що така людина існує, не називаючи його імені. А тоді, мабуть, повідомив би про це керівництво. Але я не знаю нікого, хто бодай віддалено відповідав би образу людини, яку ви шукаєте.

— Ну ясно, — мовив Кіндермен, дивлячись під ноги й знову запхавши руки до кишень пальта. — Якщо на те пішло, я ніколи й не думав, що це міг би бути священик. Справді не думав. — Він підвів голову й кивнув у бік нижньої стоянки студентського містечка. — Я там запаркувався, — сказав він. Тоді підвівся, і вони рушили стежкою до головної будівлі. — Якби я висловив уголос, кого справді підозрюю, — вів далі детектив, — ви б подумали, що я збожеволів. Не знаю, — похитав він головою. — Не знаю. Усі ці секти, усі ці культи, де вбивають безпричинно… різні думки лізуть у голову. Щоб не відстати в наш час від життя, — поскаржився він, — треба бути трохи хворим на голову. — Він повернувся до Карраса. — А що це у вас на сорочці? — поцікавився він, кивнувши на груди єзуїта.

— Тобто?

— Та на футболці. Той напис. «Філософи». Що це таке?

— О, я просто одного року навчався в Меріленді, у Вудстоцькій семінарії, — пояснив Каррас. — Я там грав у бейсбольній команді нижчого рівня, і ми називалися «Філософами».

— Ага, зрозуміло. А команда вищого рівня?

— «Теологи».

Легенько всміхнувшись, детектив подивився на стежку.

— «Теологи» — «Філософи» — 3:2, — мовив він.

— Ні, «Філософи» — «Теологи» — 3:2.

— Та звісно, я це й мав на увазі.

— Звісно.

— Дивні речі, — замислено зронив детектив, — дуже дивні. Послухайте, отче, — сказав він, повертаючись до Карраса. — Послухайте, лікарю. Я збожеволів чи все ж таки тут, у Вашинґтоні, може відбуватися якийсь відьомський шабаш? Тепер, у наші дні.

— Ой, та годі вам, — глузливо зронив Каррас.

— Ага! Отже, може!

— «Отже, може»? Як це розуміти?

— Гаразд, отче, тепер я буду лікарем, — проголосив детектив із переможним виглядом, штрикнувши повітря вказівним пальцем. — Ви ж не сказали «ні», а знову вдали із себе мудрагеля, уникнувши відповіді. А це вже засіб оборони. Можливо, ви боїтеся виглядати надто довірливим: забобонний священик перед раціоналістом Кіндерменом, перед живим утілення Віку Освіти й Розуму, що іде поруч із вами! Ану, подивіться мені в очі й скажіть, що я помиляюся! Ну ж бо, подивіться! Гляньте! Не бійтеся!

Каррас повернув голову й з дедалі більшою повагою почав придивлятися до Кіндермена.

— Що ж, вельми проникливо, — зізнався він. — Чудовий хід!

— От і добре, — сказав Кіндермен. — Тепер запитую ще раз: чи може в окрузі Колумбія існувати якась відьомська секта?

Каррас знову замислено глянув на стежку.

— Ну, я цього не можу знати, — мовив він, — але в Європі є міста, де відбуваються чорні меси.

— Тобто тепер, у наш час?

— О так, тепер. Фактично в Європі центр сатанинського поклоніння розташований в Італії, у Турині. Дивна річ.

— Чому так?

— Бо там зберігається плащаниця Христа.

— Ви маєте на увазі поклоніння сатані, як колись, отче, у давнину? Знаєте, я читав, до слова, про ці речі, із сексом, статуями й хтозна-чим іще. Не хочу викликати у вас огиду, але невже це все відбувалося? Насправді?

— Я не знаю.

— Лише скажіть вашу думку, отче. Усе гаразд. У мене немає «жучків».

Каррас криво посміхнувся детективові, а тоді знову задивився на стежку.

— Ну гаразд, — мовив він. — Я думаю, що це справжні речі, точніше, я маю таку підозру, і більшість моїх розважань засновані на патології. Отже, чорні меси. Вони відбуваються. Але всі, хто беруть у них участь, страждають на серйозний психічний розлад, і то вельми специфічний розлад. Цей розлад має фактично клінічну назву — «сатанізм», і це стосується людей, які не здатні дістати сексуальне задоволення, якщо це не пов’язано з якимись блюзнірськими діями. Тому я думаю…

— Себто «підозрюєте».

— Так, я підозрюю, що чорні меси служили просто виправданням для цього.

— Служать.

— Служили й служать.

— Служили й служать, — луною озвався детектив. — А яку назву має психічний розлад, коли особа прагне, щоб останнє слово завжди залишалося за нею?

— Каррасманія, — відповів з усмішкою священик.

— Дякую. Це була прогалина в моїх широких пізнаннях про химерні й екзотичні речі. Але тим часом, ви вже мені вибачте, як пояснити всі ці речі, пов’язані зі статуями Ісуса й Марії?

— Що саме?

— Чи це правда?

— Ну, гадаю, це може зацікавити вас як полісмена. — Наукова зацікавленість єзуїта явно зростала, а його рухи пожвавішали. — В архівах паризької поліції й досі зберігається справа двох ченців із монастиря неподалік… чекайте-но… — Він почухав потилицю, намагаючись пригадати місцевість. — Так, здається, того, що в Крепі, — сказав нарешті він. Тоді знизав плечима. — Ну, але яка різниця. Десь там поблизу. Так от, двоє ченців прийшли в один готельчик і почали агресивно вимагати, щоб їм дали ліжко на трьох… для них обох і для статуї Діви Марії в людський зріст, що її вони принесли із собою.

— Яке жахіття, — зронив Кіндермен.

— Без жартів. Але це зайвий раз підтверджує, що те, про що ви читали, засноване на фактах.

— Ну так, усе, що пов’язане із сексом, можливо, але це зовсім інша історія. Хай там як, але що ви думаєте про ритуальні вбивства, отче? Це правда? Скажіть мені! Використання крові новонароджених немовлят? — Детектив покликався на ще одну річ, вичитану в книжці про чаклунство, — опис того, як священик-розстрига під час чорної меси інколи робив надріз на зап’ясті новонародженого немовляти, збираючи в потир кров, яку згодом освячували й споживали, наче Святе Причастя. — Щось схоже на історії про євреїв, — додав детектив. — Як ті викрадали християнських малюків і пили їхню кров. Ви мені вибачте, але ж це ваші колеги поширювали ці байки.

— Якщо це правда, вибачте мені.

— Ідіть і більше не грішіть. Даю вам відпущення.

У порожніх очах священика промайнув швидкою тінню темний і скорботний спогад болю. Він відвернув голову й задивився перед собою.

— Так, справді.

— Що ви сказали?

— Ну, я справді нічого не знаю про ритуальні вбивства, — сказав Каррас, — не маю уявлення. Знаю тільки, що одна повитуха у Швейцарії колись зізналася, що вбила для чорної меси тридцять чи сорок немовлят. Хоча, можливо, її примусили зізнатися в цьому тортурами, — уточнив він, знизавши плечима. — Хоча треба визнати, що історія, яку вона розповіла, звучала вельми переконливо. Вона описала, як ховала в рукаві довгу тонку голку, а тоді, допомагаючи народитися дитині, витягала голку, застромлювала її в тім’ячко немовляти й ховала голку назад. Жодного сліду, — пояснив Каррас, повертаючись до Кіндермена. — Немовля здавалося мертвонародженим. Ви чули про упередження, з яким ставилися до повитух європейські католики? Ну, то воно від цього й почалося.

— О Господи!

— Атож, наше століття так і не винайшло ліків від божевілля. Але…

— Зачекайте-но, хвилиночку! — урвав його детектив. — Оці історії… що ви згадали, їх розповідали люди, яких, можливо, піддавали тортурам, правильно? Отже, вони фактично невірогідні. Люди підписувалися під зізнаннями, а пізніше всілякі махінатори, благочестиві психи й ненависники додавали туди все, що хотіли. Тобто тоді ще ж не існувало жодного габеас корпус, правильно? Жодної презумпції невинності.

— Цілковита правда, але було й чимало добровільних зізнань.

— Цікаво, хто б зізнавався в такому добровільно?

— Безсумнівно, люди з порушеннями психіки.

— Ага, ще одне надійне джерело!

— Ну так, лейтенанте, можливо, ви й тут маєте рацію. Я просто граю роль адвоката диявола.

— І це вам дуже добре вдається.

— Послухайте, нерідко ми забуваємо, що люди, достатньо безумні для зізнання в таких речах, можуть бути також достатньо безумні для вчинення їх. Візьмімо, наприклад, міфи про вовкулак. Вони, звичайно, сміховинні: ніхто не може перетворитися на вовка. Але що, як певна особа така хвора психічно, що не просто думає, що стає вовкулакою, але й діє таким чином?

— Це все теорія, святий отче, чи факт?

— Факт. Був, скажімо, такий собі Вільям Штумпф. А може, його звали Карл. Я вже не пригадую. Жив у шістнадцятому столітті в Німеччині. Він уявляв себе вовкулакою й замордував десь двадцятеро чи тридцятеро дітей.

— Тобто він… — у лапках, отче… — зізнався в цьому?

— Так, і, на мою думку, його зізнання було вагоме. Коли його впіймали, він пожирав мізки двох своїх молодих невісток.

З освітленого квітневим сонцем тренувального бейсбольного поля чітко долинали в прозорому повітрі вигуки гравців і удари битки по м’ячу: «Ну ж бо, Прайсе, лови, швидше, рухайся!»

Вони підійшли до стоянки, якийсь короткий час нічого не кажучи, а коли наблизилися до поліційного авта, детектив сумовито глянув на священика.

— Кого ж мені тепер шукати, отче? — спитав він.

— Мабуть, якогось психа-наркомана, — відповів Каррас.

Дивлячись на хідник, детектив обміркував цю пропозицію, а тоді мовчки кивнув.

— Так, отче, слушно. Так. Мабуть. — Він підняв голову й привітно глянув на Карраса. — Чуєте, отче, а вам куди? Хочете, щоб я вас підкинув?

— Ні, лейтенанте, дякую. Мені тут близенько пішки.

— Та то нічого! Скористайтеся нагодою! — підбадьорив його детектив, запрошуючи Карраса сісти на заднє сидіння. — Ви тоді всім своїм друзям розкажете, як вас підвозили в поліційному авті. А я підпишу сертифікат із підтвердженням. Усі вам будуть заздрити. Ходіть, сідайте!

Священик кивнув і з сумовитою напівусмішкою сказав:

— Гаразд, — а тоді вмостився на задньому сидінні, після чого детектив ледве втиснувся в авто з протилежного боку.

— Дуже добре, — задихано зронив детектив. — І, до речі, святий отче, пішки ніколи не буває близенько. Ніколи! — Він повернувся до полісмена за кермом і скомандував: — Avanti!

— Куди, сер?

— Тридцять шоста й Проспект-стрит, з лівого боку вулиці.

Коли водій кивнув і почав виїжджати заднім ходом зі стоянки, Каррас запитливо глянув на детектива.

— Звідки ви знаєте, де я живу? — запитав він.

— Хіба це не єзуїтський гуртожиток? Чи, може, ви не єзуїт?

Каррас відвернувся, дивлячись у вітрове скло, як поліційне авто поволі прямує до вхідної брами кампусу.

— Так, дійсно, — неголосно мовив він. Лише кілька днів тому він переїхав зі свого помешкання на подвір’ї церкви Святої Трійці до гуртожитку, сподіваючись, що це заохотить людей, яких він консультував, і далі звертатися до нього по допомогу.

— Ви любите кіно, отче Каррас?

— Так, люблю.

— А бачили «Ліра» з Полом Скофілдом?

— Ні, не бачив.

— А я вже бачив. Я дістаю контрамарки.

— Щастить вам.

— Дістаю контрамарки на найкращі фільми, але місіс К. занадто втомлюється. Ніколи не складає мені компанію.

— Це погано.

— Так, бо я терпіти не можу ходити сам. Бо знаєте, я люблю потім обговорити фільм, подискутувати, покритикувати.

Каррас мовчки кивнув, а тоді подивився на свої великі й міцні руки, зчеплені на колінах. Запала тиша. А тоді Кіндермен благальним тоном запитав:

— А ви б не бажали піти якось зі мною в кіно? Безплатно.

— Так, я знаю. Ви дістаєте контрамарки.

— То ви б не бажали?

— Як каже Елвуд П. Дауд у «Гарві»: «Коли?»

— О, я вам подзвоню! — детектив сяйнув усмішкою.

— Гаразд, домовилися. Чекатиму.

Вони виїхали з брами студентського містечка, завернули праворуч, а тоді ліворуч на Проспект-стрит, під’їхали до гуртожитку й зупинилися. Каррас прочинив дверцята і, дивлячись на детектива, сказав:

— Дякую, що підкинули, — а тоді виліз з авта, зачинив дверцята, сперся руками об відчинене вікно й зронив: — Мені жаль, що я не дуже вам допоміг.

— Та ні, допомогли, — заперечив детектив. — Дякую вам. Ну, а я зателефоную щодо фільму, обов’язково.

— З нетерпінням чекатиму, — сказав Каррас. — Бережіть себе.

— Ага. Ви теж.

Каррас випростався, повернувся й рушив був геть, коли почув за спиною:

— Отче, зачекайте!

Каррас озирнувся й побачив, що Кіндермен вийшов із машини й підкликав його кивком голови. Каррас рушив назад і зустрів Кіндермена на хіднику.

— Чуєте, отче, я зовсім забув, — сказав йому детектив. — Цілком вилетіло з голови. Знаєте, про ту картку з написами на ній латиною? Яку знайшли в церкві?

— Так, вівтарну картку.

— Вам краще знати. Вона збереглася?

— Так, вона в моїй кімнаті. Я перевіряв, що там написано, але вже закінчив. Вона вам потрібна?

— Можливо, щось підкаже. Так. Я можу її взяти?

— Звісно. Зачекайте, я зараз вам принесу.

— Був би вдячний.

Поки Кіндермен очікував, притулившись до поліційного авта, єзуїт швиденько пішов до своєї кімнатки на першому поверсі, знайшов картку, поклав її в жовтий конверт, знову вийшов на вулицю й вручив конверта Кіндерменові.

— Ось маєте.

— Дякую вам, отче, — сказав Кіндермен, піднявши конверта вгору й пильно розглядаючи. — Гадаю, там могли залишитися відбитки пальців. — Тоді він збентежено зиркнув на Карраса й вигукнув: — Ой! Та ж ви давали картку, як Кірк Дуґлас у «Детективній історії»? Без рукавичок? Голими руками.

— Визнаю провину.

— І без жодного пояснення, — буркнув Кіндермен. Він похитав головою і, похмуро дивлячись на Карраса, додав: — Ви явно не отець Браун. Нічого, можливо, ми все одно щось тут розшукаємо. — Він підняв угору конверта. — Ви, до речі, кажете, що досліджували це?

Каррас кивнув.

— Так, досліджував.

— І ваші висновки? Чекаю, затамувавши дух.

— Важко сказати, — відповів Каррас, — хіба що мотивом була, мабуть, ненависть до католицизму. Хтозна? З певністю можна сказати лише те, що чоловік, який це писав, має серйозні порушення психіки.

— А звідки ви знаєте, що це був чоловік?

Каррас знизав плечима й відвернувся, проводжаючи поглядом ваговоза з пивом «Ґюнтер», що прогуркотів бруківкою вулиці. — Ну, взагалі я цього не знаю, — визнав він.

— А чи не міг би це бути якийсь розбишака-підліток?

— Ні, не міг би. — Каррас знову подивився на Кіндермена. — Бо це латина, — пояснив він.

— Латина? О, себто написи на вівтарній картці.

— Так. Бездоганна латина, лейтенанте, навіть більше, відчувається вишуканий і дуже індивідуальний стиль.

— Аж так?

— Аж так. Таке враження, що той, хто це писав, думає латиною.

— А священики на це здатні?

— Ой, та годі вам! — глузливо вишкірився Каррас.

— Прошу відповісти на запитання, отче Параноя.

Каррас знову глянув на Кіндермена й після короткої паузи визнав:

— Гаразд, хай буде так. У процесі нашого навчання настає момент, коли ми справді починаємо думати латиною… це стосується принаймні єзуїтів і ще, можливо, представників кількох інших орденів. У Вудстоцькій семінарії в Меріленді нам викладали латиною курс філософії.

— Для чого?

— Для точності думки. Англійською неможливо виразити деякі найтонші нюанси й відмінності.

— Зрозуміло.

Священик раптом посерйознішав і, пильно дивлячись на детектива, мало не впритул наблизив до нього обличчя.

— Чуєте, лейтенанте, чи можу я вам сказати, хто справді це міг би зробити, на мою думку?

Детектив заінтриговано звів брови.

— Так, кажіть!

— Домініканці. Займіться ними серйозно.

Каррас усміхнувся, а коли вже повернувся й рушив геть, детектив гукнув йому вслід:

— Я збрехав! Ви подібні до Села Мінео!

Каррас озирнувся, усміхаючись, привітно помахав рукою, а тоді відчинив двері до гуртожитку й зайшов туди, тоді як детектив стояв незрушно на хіднику, замислено дивлячись услід і бурмочучи:

— Він мов той камертон під водою. — Ще якийсь час він розглядав вхідні двері гуртожитку. А тоді раптово повернувся, відчинив передні праві дверцята поліційної машини, умостився на пасажирському сидінні й звелів водієві: — Назад в управління. Швидко. Порушуй правила.

Нове помешкання Карраса в єзуїтському гуртожитку не мало зайвих меблів: лише вбудовані в одну стіну книжкові полички, односпальне ліжко, два зручні крісла та ще письмовий стіл і дерев’яний стілець із прямою спинкою. На столі стояло фото його матері в молодості, а на стіні над ліжком мовчазним докором висіло бронзове розп’яття. Каррасові було цілком достатньо цієї маленької кімнатки. Він мало дбав про матеріальні речі; головне, щоб ті, які йому належали, трималися в чистоті.

Він швиденько взяв душ, перевдягнувся в білу футболку й чиноси кольору хакі, а тоді рушив на вечерю до священичої трапезної, де побачив рожевощокого Даєра. Той самотньо сидів у кутку за столиком у побляклому светрі з песиком Снупі на грудях. Каррас попрямував до нього.

— Вітаю, Деміене.

— Привіт, Джо.

Зупинившись перед своїм стільцем, Каррас перехрестився й заплющив очі, швиденько й нечутно пробурмотівши молитву, а тоді сів за стіл і розклав на колінах серветку.

— Як життя, неробо? — поцікавився Даєр.

— Ти це про що? Я працюю.

— Одна лекція на тиждень?

— Головне — якість. Що на вечерю?

— Тобі відняло нюх?

Каррас скривив міну.

— От лихо, нині собачий день?

Сардельки й квашена капуста.

— Головне — кількість, — вишкірився Даєр, а коли Каррас простягнув руку по глечик із молоком, молодий священик спокійно попередив, намащуючи маслом кусень пшеничного хліба: — Я б цього не робив. Бачиш бульбашки? Селітра.

— Якраз для мене. — Нахиляючи склянку, щоб наповнити її, Каррас почув, як хтось підсовує стільця до їхнього столу.

— Ну, я нарешті прочитав цю книжку, — весело повідомив новоприбулець.

Каррас звів очі й одразу відчув бентегу, відчув свинцевий тягар на плечах, упізнавши молодого священика, що приходив до нього нещодавно по пораду, який не годен був ні з ким потоваришувати.

— О, і якої ви думки про неї? — запитав Каррас, удаючи зацікавленість. Відставив глечика з молоком, немов пожертву за порушену дев’ятницю.

Молодий священик почав говорити, а за якихось півгодини Даєр уже бігав від одного столу до іншого, а вся трапезна заливалася реготом. Каррас зиркнув на годинника.

— Не хочете вбрати куртку й прогулятися вулицею? — запитав він молодого священика. — Я завжди намагаюся не пропустити захід сонця.

Невдовзі вони вже спиралися на поруччя сходів, що стрімко спускалися вниз до М-стрит. Кінець дня. Лискучі промені призахідного сонця запалювали хмари тріумфальним вогнем, а тоді розпадалися на безліч золотистих і червоних цяточок, що вкривали потемнілі води річки. Колись це видовище допомагало Каррасові пізнати Бога. Давно вже. Немов покинутий коханець, він і далі приходив на побачення.

Упиваючись красою, молоденький священик вимовив:

— Яке це чудо. Справді.

— Так, чудо.

Годинник на університетській вежі пробамкав годину — сьому вечора.

О 7:23 лейтенант Кіндермен обмірковував результати спектрографічного аналізу, згідно з яким фарба з виготовленої Реґаною фігурки була тотожна взірцям фарби, зішкрябаної з оскверненої статуї Діви Марії, а о 8:47 у нетрях північно-східної частини міста з багатоквартирного будинку, де аж кишіло від щурів, вийшов Карл Енґстром. Він пройшов три квартали на південь, до автобусної зупинки, де якусь хвилину чекав із непроникним обличчям, а тоді обхопив руками ліхтарного стовпа й розридався, припавши до нього.

Лейтенант Кіндермен у цей час дивився кіно.