Екзорцист

Розділ другий

Каррас заправив плівку в порожню бобіну магнітофона, що стояв на столі в кабінеті Френка Міранди, кругленького й сивочолого директора інституту мов і мовознавства. Зредагувавши окремі частини плівок і вставивши їх у різні бобіни, Каррас увімкнув магнітофон, і вони обоє, надівши навушники, слухали гарячкову й хриплу абракадабру. Коли закінчився запис, Каррас зсунув навушники на плечі й запитав:

— Що це таке, Френку? Чи є тут якісь натяки на мову?

Знявши також навушники, Міранда сидів на краєчку письмового столу, склавши руки на грудях і нахмуривши брови. Він спантеличено подивився на підлогу й сказав, хитаючи головою:

— Навіть не знаю. Щось дуже дивне. — Він подивився на Карраса. — Звідки ти це взяв?

— Я працюю над випадком роздвоєння особистості.

— Жартуєш! Священик?

— Не можу все розповісти.

— Так, звісно. Я розумію.

— Ну, але що з цим, Френку? Ти допоможеш?

Замислено дивлячись убік, Міранда обережно зняв окуляри для читання в черепаховій оправі, неуважно склав їх, а тоді засунув до нагрудної кишені бавовняного піджака.

— Знаєш, це не схоже на жодну з відомих мені мов, — сказав він. — Проте… — Нахмуривши брови, він подивився на Карраса. — Можеш прокрутити ще раз?

Каррас відмотав плівку, пустив її знову, після чого вимкнув магнітофон і спитав:

— Якісь ідеї?

— Ну, мушу сказати, що відчуваються мовні інтонації.

Єзуїт раптом відчув спалах надії, його очі на мить засяяли, але тоді знову згасли, коли він інстинктивно притлумив цю надію.

— Але я не впізнаю цієї мови, отче, — вів далі директор. — Вона давня чи сучасна? — поцікавився він.

— Я не знаю.

— Ну то, може, залиши плівку в мене? Я ще раз дуже ретельно проаналізую її разом зі своїми хлопцями. Можливо, хтось розпізнає, що це таке.

— Чи ти не міг би зробити собі копію, Френку? Я хотів би, щоб оригінал залишався в мене.

— О, ну звісно.

— Між іншим, я маю ще одну плівку. У тебе є трохи часу?

— Так, звичайно. А що на цій плівці?

— Дозволь спочатку про щось тебе запитати.

— Певна річ, що саме?

— Френку, якби я дав тобі зразки звичайної мови нібито двох різних людей, ти зумів би за допомогою семантичного аналізу визначити, чи ці різні мовні зразки могли б належати якійсь одній людині?

— Гадаю, що так. Ага. Безсумнівно. Тут може допомогти співвідношення між загальною кількістю слів у певному тексті й кількістю там різних слів. Якщо мати для аналізу зразки на тисячу або більше слів, можна легко перевірити частоту використання різних частин мови.

— І якою мірою ти вважаєш таку методику переконливою?

— Досить великою мірою. Розумієш, цей тест ігнорує будь-які зміни базового словника. Ідеться не просто про слова, а про їх вимовляння, про стиль. Ми називаємо це «індексом різноманітності». Непрофесіоналам це нелегко збагнути, але ми, звісно, цього й прагнемо. — Директор криво посміхнувся. Потім кивнув на плівку в руках у Карраса. — То тут є голос тієї іншої особи?

— Не зовсім.

— Не зовсім?

— Голос і слова на обох плівках лунали з уст тієї самої особи.

Директор звів брови.

— Тієї самої?

— Так. Я вже казав, що це випадок роздвоєння особистості. Чи міг би ти порівняти ці зразки, Френку? Тобто звучать ці голоси, як цілком різні, але мені цікаво знати, які будуть результати порівняльного аналізу.

Було видно, що директора це заінтригувало й втішило. Він вигукнув:

— Чудово! Так. Так, ми проведемо аналіз. Думаю, що я доручу це зробити Полові, моєму найкращому фахівцеві. Блискучий розум. Мені здається, що він навіть сни бачить якоюсь кодовою мовою індіанських радистів-шифрувальників.

— Маю ще одне прохання. Велике.

— Яке?

— Я волів би, щоб ти зробив це сам.

— Он як?

— Так. І якомога швидше. Якщо твоя ласка.

Директор зрозумів, яка важлива й термінова ця справа, судячи з голосу й очей Карраса.

— Гаразд, — кивнув він. — Я цим займуся.

Повернувшись до своєї кімнатки в єзуїтському гуртожитку, Каррас побачив записку, підсунуту під двері: прибула медична карта Реґани з клініки Беррінджера. Каррас квапливо рушив до приймальні, розписався в отриманні пакунка, повернувся до кімнати, сів за столом і почав жадібно читати, та врешті-решт, коли він дійшов до висновку психіатрів клініки, його обнадійливий настрій змінився розчаруванням і усвідомленням поразки: «…ознаки обсесії вини з подальшими істерично-сомнамбулістичними…» Далі можна було й не читати, тож Каррас уперся ліктями об стіл, зітхнув і затулив обличчя руками. «Не здавайся. Є місце для сумнівів. Інтерпретації». Але стосовно Реґаниних стигматів на шкірі, які, згідно з медичною картою, постійно з’являлися, поки її обстежували в клініці, у підсумковому аналізі зазначалося, що Реґана з її гіперактивною шкірою могла сама творити там ці загадкові літери, виводячи їх пальцем на шкірі незадовго до їхньої з’яви. Цей процес відомий як дерматографія, а підтвердженням цієї гіпотези міг слугувати той факт, що варто було зв’язати Реґанині руки запобіжними ременями, як загадкове явище припинилося.

Каррас підвів голову й глянув на телефон. Френк. Чи був тепер якийсь сенс у порівнюванні голосів на плівках? Дати відбій? «Так, мабуть», — дійшов висновку священик. Він підняв слухавку. Набрав номер. Відповіді не було. Залишивши повідомлення директорові інституту з проханням передзвонити, він підвівся, утомлено побрів до ванної й там побризкав на лице холодною водою. «Екзорцист повинен пильнувати, щоб жоден із проявів хвороби пацієнта не залишився без пояснення». Каррас стурбовано глянув на себе в дзеркалі. Може, він щось пропустив? Що саме? Запах квашеної капусти? Він зняв із вішака рушник і витер обличчя. Та ні, пригадав він, це все пояснюється самонавіюванням, а також свідченнями про те, що деколи психічно хворі мають здатність підсвідомо змушувати своє тіло виділяти всілякі запахи.

Каррас витер руки. Стукіт. Висування й засування шухляди. Чи це був психокінез? Справді? «І ви в це вірите?» Каррас раптово відчув, що думки починають йому плутатися, і повісив рушника на вішак. Утомлений. Занадто втомлений. Проте щось у його нутрі відмовлялося визнавати поразку, віддавати цю дитину на поталу сумнівним теоріям і гіпотезам, у руки кривавій історії зрад людського розуму.

Він вийшов із гуртожитку й швидко попрямував уздовж Проспект-стрит до сірих кам’яних мурів бібліотеки Лаїнґера Джорджтаунського університету. Зайшовши туди, він швидко проглянув указівник періодики, провівши пальцем по назвах, що починалися з літери «П». Коли знайшов те, що шукав, він сів за довгий дубовий стіл у читальні з науковим журналом, у якому була стаття про явище полтергейсту видатного німецького психіатра доктора Ганса Бендера. Безсумнівно, дійшов висновку єзуїт, дочитавши статтю, ретельно задокументовані, відзняті й досліджені впродовж багатьох років психокінетичні явища були реальні. Але! Жоден з описаних у статті випадків не був пов’язаний із демонічною одержимістю. Найпопулярніша гіпотеза скорше пояснювала це явище «скерованою мозком енергією», що творять підсвідомо, до того ж найчастіше… а це істотно, зазначив Каррас… підлітки в стані «вкрай високої внутрішньої напруги, гніву й роздратування».

Каррас легенько потер суглобами пальців кутики вологих і стомлених очей. Ще й далі відчуваючи непевність, він знову пригадав Реґанині симптоми, перебираючи їх, наче школярик, що старанно торкається кожної планки білого паркана-штахетника, ідучи повз нього. «Що я міг випустити з уваги?» — думав Каррас.

І втомлено зробив висновок, що відповідь була: «Нічого».

Він попрямував до будинку Макніл. Віллі його впустила й повела до дверей кабінету. Вони були зачинені. Віллі постукала.

— Отець Каррас, — повідомила вона, і Каррас почув ізсередини приглушене «Заходьте».

Каррас увійшов і зачинив за собою двері. Стоячи до нього спиною, Кріс упиралася ліктем об стійку бару, опустивши голову на руки. Не повертаючись, вона вимовила:

— Вітаю, отче, — хриплим і розпачливим голосом.

Каррас стурбовано наблизився до неї.

— З вами все гаразд?

— Так, усе нормально, отче. Справді.

Каррас нахмурився, а його тривога поглибилася: у голосі Кріс відчувалася ледве стримувана напруга, а рука, що затуляла її обличчя, тремтіла. Тоді вона опустила руку й повернула до Карраса змарніле й вологе від сліз обличчя.

— Ну як там? — запитала вона. — Що нового?

Каррас пильно на неї подивився, перш ніж відповісти:

— Ну, насамперед я переглянув медичну карту з клініки Беррінджера і…

— Що? — напружено озвалася Кріс.

— Ну, я гадаю…

— Що ви гадаєте, отче Каррас? Що?

— Ну, якщо чесно, я вважаю, що Реґані найкраще може допомогти інтенсивна психотерапія.

Кріс мовчки подивилася на Карраса, округливши очі, а тоді дуже повільно похитала головою.

— У жодному разі!

— Де її батько? — запитав Каррас.

— У Європі.

— Чи ви повідомили його про те, що діється?

— Ні.

— Ну, мені здається, якби він був тут, це допомогло б.

— Слухайте, тут уже нічого не допоможе, за винятком чогось нечуваного! — вибухнула Кріс лунким і тремтячим голосом.

— Думаю, його таки слід викликати.

— Навіщо?

— Це могло б…

— Я вас просила вигнати геть демона, чорт забирай, а не запрошувати сюди ще одного! — викрикнула Кріс зі спотвореним від болю обличчям. — Що раптом трапилося з екзорцизмом?

— Послухайте…

— На біса мені потрібен той Говард?

— Поговоримо про це пізніше, коли…

— Кажіть зараз, чорти б його побрали! Яка в біса може бути користь із того Говарда?

— Ну, існує велика ймовірність того, що причиною хвороби Реґани стало почуття провини через…

— Провини через що? — верескнула Кріс, нестямно вирячивши очі.

— Це могло бути…

— Розлучення? Знов оте психоаналітичне лайно?

— Але…

— Реґана винна в тому, що вбила Берка Деннінґза! — пронизливо крикнула Кріс, притиснувши долоні до скроні. — Вона його вбила! Вона його вбила, і тепер її посадять, запроторять! О Боже мій, Боже…

І Кріс розридалася, а Каррас підхопив її обм’якле тіло й повів до дивана.

— Усе гаразд, — лагідно примовляв він, — усе гаразд…

— Ні, її заберуть… від мене, — ридала Кріс. — Її посадять… посадять…

— Усе гаразд.

Каррас поклав Кріс на диван і допоміг їй лягти там на повен зріст, а сам сів скраєчку, узявши її за руку. У голові нестямно літали думки. Про Кіндермена. Про Деннінґза. Ридання Кріс. Нереальність усього цього.

— Гаразд… усе гаразд… не переживайте… усе буде добре…

Невдовзі ридання стихли, і він допоміг їй сісти. Приніс їй воду й пачку паперових серветок, що їх знайшов на поличці за баром, а тоді сів біля неї.

— Ой, я така рада, — вимовила Кріс, сякаючись і шморгаючи носом.

— Ви раді?

— Ага, рада, що більше не тримаю це в собі.

— О, ну, так… так… так, це добре.

І єзуїт знову відчув на своїх плечах важкий тягар. «Нічого! Нічого більше не кажи!» — спробував він сам себе застерегти, але натомість лагідно спитав у Кріс:

— Хочете розповісти ще щось?

Кріс мовчки кивнула, а тоді ледь чутно вимовила:

— Так. Так, хочу. — Вона витерла очі й почала розповідати судомно й уривчасто про Кіндермена, про вузенькі смужки паперу, видерті зі сторінок книжки про чаклунство, і про її переконаність у тому, що Деннінґз був у Реґаниній спальні того вечора, коли помер. Про аномально потужну силу Реґани й про те, що Кріс бачила, на її думку, особу Деннінґза з головою, скрученою назад. Закінчивши, вона спустошено чекала, як на все це відреагує Каррас, і коли він уже збирався сказати, що про це думає, то подивився в її очі та на благальний вираз обличчя й натомість сказав:

— Ви ж не можете бути справді впевненою в тім, що це скоїла вона.

— А як же тоді голова Берка, скручена цілком назад? І те, що він казав?

— Ви ж і самі боляче вдарилися об стіну, — озвався Каррас. — Ви теж були в стані шоку. Вам це все уявилося.

Не відводячи від Карраса своїх помертвілих очей, Кріс тихенько вимовила:

— Ні. Берк мені сказав, що це скоїла вона. Вона виштовхнула його з вікна й убила.

Якусь мить священик ошелешено дивився на неї порожніми очима, а тоді опанував себе.

— Ваша донька психічно неврівноважена, — сказав він, — тому її словам не можна вірити.

Кріс опустила голову й похитала нею.

— Я не знаю, — ледь чутно прошепотіла вона. — Не знаю, чи роблю все правильно. Але я гадаю, що це скоїла вона, а отже, вона може вбити ще когось. Не знаю. — Вона знову звела на Карраса сповнений безнадії порожній погляд і хрипко прошепотіла йому: — Що ж мені робити?

У Карраса все опустилося всередині. Тягар, що тиснув йому на плечі, перетворився на бетонний розчин, що гуснув і прибирав обрисів його спини.

— Те, що мали зробити, ви вже зробили, — сказав він. — Ви все комусь розповіли, Кріс. Розповіли мені. Тож тепер залиште мені вирішувати, що тут найліпше зробити. Ви на це погодитеся? Будь ласка, залиште все мені.

Витираючи очі рукою, Кріс кивнула й сказала:

— Ага. Ну так, звичайно. Так буде найліпше. — Силувано всміхнувшись, вона додала слабеньким голосом: — Дякую, отче. Дуже вам дякую.

— Вам тепер краще?

— Так.

— Тоді зробите мені послугу?

— Звісно, що завгодно. Яку послугу?

— Підіть на якийсь фільм.

Якусь мить Кріс тупо на нього дивилася, а тоді всміхнулася й похитала головою.

— Ні, терпіти не можу кіно.

— Тоді відвідайте друга чи подругу.

Кріс тепло глянула на нього.

— Мій друг сидить отут.

— Вірю вам. Але хоч трохи відпочиньте, прошу вас. Ви обіцяєте?

— Так, обіцяю.

Каррасові ще щось пригадалося, і він запитав:

— Ви думаєте, це Деннінґз приніс нагору книжку чи вона вже там була?

— Думаю, що вже була.

Дивлячись трохи вбік, Каррас кивнув.

— Розумію, — тихенько мовив він. А тоді раптово підвівся. — Ну добре. До речі, віддати вже вам авто?

— Ні, нехай іще буде у вас.

— Тоді гаразд. Зайду ще до вас пізніше.

Опустивши голову, Кріс тихенько сказала:

— Добре.

Каррас вийшов із будинку на вулицю, а в його голові хаотично снували думки. Реґана вбила Деннінґза? Що за божевілля! Він уявив, як вона виштовхує його з вікна спальні і як він котиться вниз цими довгими й стрімкими кам’яними сходами, перевертаючись безпомічно знову й знову, аж поки його світ зненацька зупиняється. «Неможливо! — подумав Каррас. — Ні!» Але ж Кріс майже переконана, що так воно й сталося! Її істерика! «І це саме воно! — спробував переконати сам себе священик. — Це просто істерична гра уяви!» І все ж таки…

Каррас намагався впіймати інші переконливі пояснення, що відлітали, мов опале листя, гнане вітром.

Коли він проминав мало не прямовисні сходи за будинком, знизу, від річки, до Карраса долинули якісь звуки, він зупинився й поглянув униз, де вздовж річки тягнувся канал. Губна гармоніка. Хтось награвав «Долину Червоної річки», улюблену з дитинства пісню єзуїта. Він стояв і слухав, аж поки внизу змінилися вогні світлофора й меленхолійну мелодію заглушили шум машин, що рухалися М-стрит, та важкий тягар світу, що змучено стікав кров’ю серед викидних газів, благаючи про допомогу. Дивлячись невидющими очима на сходи, Каррас засунув руки в кишені й знову гарячково почав думати про скруту, у якій опинилися Кріс Макніл, Реґана, а ще давніше отець Люка, що штурхав ногами мертвого Транкілля. Щось треба робити. Але що? Чи він надіється перехитрити лікарів із клініки Беррінджера? «Ви справді священик чи вас відібрали на цю роль для фільму?» Каррас неуважливо кивнув, пригадавши випадок одержимості, що стався з одним французом на ім’я Ашілль, який, як і Реґана, називав себе дияволом і чия хвороба, як і Реґанина, мала своїм корінням почуття провини, тільки в ситуації з Ашіллем це були гризоти сумління за подружню зраду. Видатний психолог Жане вилікував його, навіявши йому гіпнотично присутність дружини, що з’явилася перед Ашіллем у його галюцинаціях і врочисто його вибачила. Каррас кивнув. Так, навіювання могло б спрацювати і з Реґаною. Але не через гіпноз. Це вже випробовували в клініці Беррінджера. Протидійним навіюванням для Реґани, подумав він, могло стати те, на чому постійно наполягала її мати. Ритуал екзорцизму. Реґана знала, що це таке і якого можна очікувати ефекту. Її реакція на святу воду. Вона прочитала про це в одному з розділів книжки, і в цьому ж розділі були описи успішних екзорцизмів. Це може спрацювати! Справді, може! Але ж як тоді дістати дозвіл із церковної канцелярії? Як надати всі свідчення, не згадуючи про Деннінґза? Каррас не міг би збрехати єпископові. Які ж тоді в нього є достатньо переконливі факти? Його скроні почали пульсувати від головного болю, і Каррас поторкав рукою чоло. Він знав, що йому треба виспатися. Але не міг собі цього дозволити. Не зараз. «Які ж факти? Плівки в інституті? Що міг там знайти Френк? Чи там було хоч щось, варте цих пошуків? Ні. Хоча хтозна? Реґана не змогла відрізнити святу воду від води з-під крана. Точно. Але ж, якщо вона нібито читала мої думки, чому тоді вона не вловила цієї різниці?» Каррас знову приклав руку до чола. Головний біль. Плутанина в думках. «Годі вже, малий! Хтось помирає! Прокинься!»

Повернувшись до своєї кімнати, Каррас подзвонив до інституту. Френка не було. Він замислено відклав слухавку. Свята вода. Вода з-під крана. Щось тут є. Він розгорнув «Ритуал» на сторінці з настановами для екзорцистів: «…злі духи… оманливі відповіді… може здатися, що вражений недугою зовсім не одержимий». «Чи це воно?» — подумав Каррас. Але відразу нетерпляче відігнав цю думку геть. «Про яку чортівню ти говориш? Які ще “злі духи”?»

Він різко згорнув книжку й знову почав переглядати медичні карти, гарячково й поспіхом шукаючи там бодай щось таке, що допомогло б йому виправдати необхідність екзорцизму. «Ось дещо. Жодного попереднього прояву істерії. Це вже щось. Хоч і слабенький доказ. Там ще щось було, — згадав він, — якась невідповідність. Що ж це було?» Він пригадав. «Не надто переконливо. Але хоч щось». Він подзвонив Кріс Макніл. Вона була заспана.

— Вітаю, отче.

— Я вас розбудив? Вибачте.

— Нічого, отче, усе гаразд. Справді. То в чому річ?

— Кріс, де б я міг знайти цього?.. — Каррас провів пальцем по карті. Зупинився. — Лікаря Клайна, — сказав він, — Семюела Клайна.

— Лікаря Клайна? Та він тут, зразу за мостом. У Росслині.

— Там, де медична клініка?

— Так, саме там. А що сталося?

— Прошу йому зателефонувати й сказати, що до нього прийде лікар Каррас і що я хотів би подивитися на електроенцефалограму Реґани. І не забудьте сказати, що прийде лікар Каррас.

— Зрозуміло.

Повісивши слухавку, Каррас відчепив свою колоратку, зняв сутану й чорні штани, перебрався швиденько в штани кольору хакі та светр, накинувши зверху чорний священицький плащ. Але коли поглянув на себе в дзеркало, насупився й подумав: «Священики й поліцаї! Як не приховуй, але їх відразу можна розпізнати». Каррас зняв плаща, скинув черевики й взувся в єдину свою пару взуття, що не була чорна, а саме в білі потерті тенісні туфлі «Треторн».

Він швидко поїхав автом Кріс до Росслину. Чекаючи на М-стрит перед мостом Кі-бридж, коли спалахне зелене світло, він подивився ліворуч і побачив Карла, що висідав із чорного седана, припаркованого перед крамницею спиртних напоїв «Діксі».

Водієм машини був Кіндермен.

Змінилося світло. Каррас розігнав авто, завернув на міст, а тоді подивився в дзеркальце заднього огляду. Чи вони його бачили? Він думав, що ні. «Але що вони там робили разом? Чи це було якось пов’язане з Реґаною? — стурбовано подумав він. — З Реґаною і?..»

Забудь про це! Усе своєю чергою!

Він припаркувався біля медичної клініки й піднявся вгору сходами до офісів лікаря Клайна. Лікар був зайнятий, але якась медсестра вручила Каррасові енцефалограму, і вже невдовзі він стояв у маленькій кабінці, поволі розкручуючи пальцями довгу вузеньку стрічку розграфленого паперу.

Прийшов Клайн, ковзнувши оком по вбранню Карраса.

— Ви лікар Каррас?

— Так.

— Сем Клайн. Радий вас бачити.

Вони обмінялися потисками рук, і Клайн запитав:

— Як там дівчинка?

— Трохи краще.

— Радий це чути. — Каррас знову придивився до стрічки, і Клайн долучився до нього, проводячи пальцем по хвилястому графіку. — Ось тут, бачите. Усе дуже регулярно. Жодної флюктуації, — зазначив він.

— Так, я це бачу. Дивно.

— Дивно? Як це?

— Ну, враховуючи те, що ми маємо справу з істерією.

— Що ви маєте на увазі?

— Та я не знаю, як добре це досліджено, — відповів Каррас, розкручуючи й далі паперову стрічку, — але один бельгієць на ім’я Ітека виявив, що істерія може спричиняти доволі дивні флюктуації на енцефалограмі: ледве помітний, але завжди однаковий рисунок. Я шукав його тут, але ніде не бачу.

Клайн ухильно буркнув:

— Навіть так.

Каррас перестав розкручувати стрічку й подивився на нього.

— Коли ви робили енцефалограму, хвороба вже була в гострій стадії, чи не так?

— Я б сказав, що так. Так. Так, безумовно.

— Ну, але ж чи не дивно тоді, що результат виявився таким досконалим? Навіть здорові пацієнти можуть інколи впливати на хвилі головного мозку, принаймні в межах нормального діапазону, а хвороба Реґани була в стані загострення, тож можна було очікувати побачити бодай якісь флюктуації. Якщо…

— Лікарю, місіс Сіммонз починає втрачати терпець, — урвала їхню бесіду медсестра, прочиняючи двері.

— Гаразд, іду, — сказав їй Клайн. Медсестра квапливо побігла назад, а він рушив до виходу в коридор, але тоді озирнувся, схопившись рукою за одвірок. — Ось вам і приклад істерії, — іронічно прокоментував він. — Вибачте. Мушу бігти.

Він причинив за собою двері. Каррас чув, як він ішов коридором, тоді відчинив якісь двері й сказав:

— Ну, то як ви почуваєтеся нині, місіс?.. — Двері зачинилися, тож решти речення Каррас не почув. Він іще раз пильно обстежив енцефалограму, а коли закінчив, скрутив стрічку й закріпив гумкою, а тоді віддав медсестрі в реєстратурі. Ще щось. Щось таке, що він міг би навести єпископові як доказ, що Реґана не мала жодної ознаки істерії, а отже, цілком могла бути одержима. Але, з другого боку, енцефалограма не пояснювала ще однієї загадки: чому не було флюктуацій, узагалі жодної?

Каррас поїхав назад до будинку Кріс, але, зупинившись на перехресті Проспект-стрит і Тридцять п’ятої, він аж заціпенів за кермом: на водійському сидінні авта, припаркованого під єзуїтським гуртожитком, побачив Кіндермена, що пильно вдивлявся перед собою, виставивши лікоть із вікна. Каррас завернув праворуч, перш ніж детектив із розслідування вбивств міг його помітити. Швидко знайшов вільне місце, припаркувався й замкнув авто на ключ, а тоді попростував за ріг, немовби прямуючи до гуртожитку. «Він що, стежить за будинком?» — стурбовано подумав Каррас. Його знову почав переслідувати привид Деннінґза. Чи не міг Кіндермен підозрювати, що Реґана?..

«Спокійно, хлопче! Спокійно! Не поспішай!»

Він обійшов авто ззаду й нахилився до відчиненого вікна з пасажирського боку.

— Вітаю, лейтенанте, — приязно мовив він. — Приїхали до мене в гості чи просто вирішили подихати свіжим повітрям?

Детектив розгублено озирнувся, але тоді засяяв усмішкою.

— Це ви, отець Каррас? Так ось де ви! Дуже радий вас бачити!

«Фальшива гра, — подумав Каррас. — Що він замислив? Не показуй йому, що ти стурбований! Невимушено підіграй!»

— А знаєте, що вас оштрафують? — Каррас показав на знак. — У будні стоянка заборонена з четвертої до шостої.

— Не страшно, — прохрипів Кіндермен. — Я ж розмовляю зі священиком. Тут, у Джорджтауні, кожна дамочка, що виписує штрафи, католичка.

— Як ваші справи?

— Чесно кажучи, отче Каррас, лише так собі. А ваші?

— Не можу нарікати. Чи ви вже розкрили той випадок?

— Який?

— Ну, знаєте, з кінорежисером?

— О, цей випадок. — Детектив махнув рукою: мовляв, що тут говорити. — І не питайте! Слухайте, а що ви робите сьогодні? Маєте багато справ? Бо в мене є контрамарки до «Байоґрефу». Там крутять «Отелло».

— Залежно від того, хто там у ролях.

— Хто у ролях? Джон Вейн у ролі Отелло, а Дездемону грає Доріс Дей. Ви задоволені? Це безплатно, отець Марлон Страшенно Скрупульозний! І це Вільям Шекспір! Яка різниця, хто там у ролях! То що, підемо?

— Мабуть, цього разу без мене. Роботи по горло.

— Я бачу, — сумовито озвався детектив, дивлячись на обличчя єзуїта. — Працюєте, мабуть, допізна? Жахливо виглядаєте.

— Та я завжди виглядаю жахливо.

— Але тепер іще жахливіше. Забудьте про роботу! Перепочиньте хоч один вечорок! Дістанете насолоду!

Каррас вирішив для експерименту торкнутися оголеного нерва.

— А ви певні, що там сьогодні «Отелло»? — запитав він, пильно дивлячись на детектива. — Мені здавалося, що в «Байоґрефі» нині йде якийсь фільм за участю Кріс Макніл.

Детектив на мить завагався, але тоді швидко заперечив:

— Ні, ви помиляєтеся. Сьогодні там «Отелло».

— Он як. А що ж тоді привело вас сюди?

— Та ж ви! Я спеціально приїхав, щоб запросити вас на фільм!

— Так, їхати, мабуть, набагато легше, ніж зателефонувати.

Детектив вигнув брови у вельми непереконливій спробі надати собі невинного вигляду.

— Ваш телефон був зайнятий.

Єзуїт мовчки й стурбовано подивився на нього.

— У чому річ? — здивувався Кіндермен. — Що таке?

Каррас простягнув до нього руку, підняв Кіндермену повіку й придивився до його ока.

— Не знаю, — спохмурнів він. — Ви жахливо виглядаєте. Боюся, щоб ви не злягли з міфоманією.

— Не чув такої хвороби. Вона серйозна?

— Так, але не смертельна.

— То що це? Я збожеволію, якщо ви не скажете!

— Подивіться в словнику, — порадив йому Каррас.

— Слухайте, не будьте таким зарозумілим. Хоч інколи віддавайте кесареві кесареве. Я представник закону. Я міг би вас депортувати, ви це знаєте?

— За що?

— Психіатр не повинен принижувати людей, а ще, чесно кажучи, від цього будуть у захваті гої. Ви й так їм усім як кістка в горлі, отче. Справді, їм просто соромно за вас. Кому потрібен священик у кросівках і спортивній куртці?

Легенько всміхнувшись, Каррас кивнув.

— Мушу йти. Тримайтеся. — Він двічі поплескав на прощання рукою по віконній рамі, а тоді повернувся й поволі рушив до входу в гуртожиток.

— Підіть до психоаналітика! — хрипко гукнув йому вслід детектив. Тоді його приязний вираз обличчя змінився на вельми стурбований. Він зиркнув крізь вітрове скло на будинок, тоді запустив мотор і поїхав далі вулицею. Проминаючи Карраса, натиснув на клаксон і помахав рукою. Каррас помахав у відповідь, а коли авто Кіндермена завернуло за ріг на Тридцять шосту вулицю, він зупинився і якийсь час стояв нерухомо, потираючи чоло тремтячою рукою. Чи справді вона могла це зробити? Чи могла Реґана так жахливо замордувати Берка Деннінґза? Каррас обернувся й гарячковим поглядом придивився до вікна Реґани, міркуючи, що, Бога ради, діється в цьому будинку? І скільки промине ще часу, перш ніж Кіндермен зажадає побачити Реґану? Матиме нагоду побачити особу Деннінґза? Почути його? І скільки мине часу, перш ніж Реґану запроторять до психлікарні? Або вона помре?

Він мусить надати церковній канцелярії переконливі докази для проведення екзорцизму.

Він швидко перетнув вулицю до будинку Кріс Макніл, натиснув кнопку дзвінка й зачекав, поки його впустить Віллі.

— Місіс трохи спати зараз, — повідомила вона.

Каррас кивнув.

— Добре. Це добре. — Він пройшов повз неї й піднявся до спальні Реґани. Шукав якісь беззаперечні докази.

Він увійшов і побачив у кріслі біля вікна Карла. Той сидів мовчазно й нерухомо, немовби був вирізьблений із темного дерева. Склав на грудях руки й не відводив очей від Реґани.

Каррас підійшов до ліжка й подивився на дівчинку. Білки очей схожі на молочний туман, бурмотіння, заклинання з якогось іншого світу.

Каррас поволі нахилився й почав попускати один із гамівних ременів Реґани.

— Ні, отче! Ні!

Карл кинувся до ліжка й рвучко відштовхнув руку Карраса.

— Дуже погано, отче! Міцна! Вона міцна!

У Карлових очах світився непідробний жах. Каррас тепер не сумнівався в тому, що неймовірна сила Реґани не була вигадкою. Вона могла це зробити. Могла скрутити Деннінґзові в’язи. «Хутчіше, Каррасе! Поквапся! Знайди якісь докази! Думай!»

І тут він почув за спиною голос. Він лунав із ліжка.

— Ich möchte Sie etwas fragen, Herr Engstrom![6]

Відчувши, як спалахнув вогник надії, Каррас смикнув головою й подивився на ліжко, де побачив демонічні риси обличчя Реґани, що шкірилася до Карла.

— Tanzt Ihre Tochter gern? — глузливо мовила істота, а тоді вибухнула саркастичним реготом. Німецька мова. Вона запитала, чи клишонога донька Карла любить танцювати! Каррас подивився схвильовано на Карла й побачив, що той побагровів. Стиснувши кулаки так, що аж побіліли суглоби пальців, він люто дивився на Реґану, що й далі реготала.

— Карле, вам ліпше звідси вийти, — застеріг його Каррас.

Швейцарець похитав головою.

— Ні, я бути тут!

— Вийдіть, будьте ласкаві, — рішуче наполіг єзуїт, свердлячи Карла невблаганним поглядом, і той після коротких вагань повернувся й поспіхом залишив кімнату. Коли двері за ним зачинилися, регіт раптово урвався, а натомість зависла важка й гнітюча тиша.

Каррас подивився на ліжко. Демон спостерігав за ним. Він мав задоволений вигляд.

— Отже, ти повернувся, — прохрипів він. — Я здивований. Я думав, що конфуз зі святою водою відбив у тебе бажання з’являтися тут знову. Але ж я забув, що священики не мають сорому.

Каррас кілька разів глибоко вдихнув, щоб зосередитися й не губити думки. Він знав, що мовний тест на одержимість вимагає інтелектуальної бесіди як свідчення того, що зміст розмови не можна звести до прихованих лінгвістичних спогадів. «Спокійно! Не квапся! Пам’ятаєш ту дівчину?» Служницю-підлітка з Парижа, також нібито одержиму, що в стані марення щось белькотіла мовою, яку пізніше розпізнали як арамейський діалект сирійської. Каррас примусив себе згадати, який це спричинило фурор і як пізніше з’ясувалося, що дівчина якось працювала в пансіоні, де одним із пожильців був студент-теолог, який напередодні іспитів ходив своєю кімнатою, а також сходами пансіону, декламуючи вголос арамейські тексти. І дівчина це все могла чути.

«Спокійно. Не обпечися».

— Sprechen Sie deutsch? — запитав Каррас.

— Чергові забави?

— Sprechen Sie deutsch? — повторив єзуїт, ще й далі відчуваючи, як б’ється його пульс зі слабкою надією.

— Natürlich, — відповів із лиховісною посмішкою демон. — Mirable dictu[7], ти не погодишся?

Серце єзуїта мало не вистрибнуло з грудей. Не тільки німецька, але й латина! Та ще й у контексті!

— Quod nomen mihi est? — швидко запитав він. — Як мене звати?

— Каррас.

Священик почав схвильовано розпитувати далі.

— Ubi sum? — Де я?

— In cubiculo. — У кімнаті.

— Et ubi est cubiculum? — А де кімната?

— In domo. — У будинку.

— Ubi est Burke Dennings? — Де Берк Деннінґз?

— Mortuus. — Мертвий.

— Quomodo mortuus est? — Як він помер?

— Inventus est capite reverso. — Його знайшли зі скрученою головою.

— Quis occidit eum? — Хто його вбив?

— Реґана.

— Quomodo ea occidit ilium? Dic mihi exacte! — Як вона його вбила? Розкажи детальніше!

— Ну, на сьогодні вже досить гострих відчуттів, — вишкірився демон. — Так, гадаю, що цілком досить. Хоча, знаючи тебе, я припускаю, що ти, звісно, вважатимеш, що, запитуючи в мене щось латиною, водночас формулював подумки й відповіді латиною. — Він розреготався. — Звичайно, підсвідомо. Ну що б ми з тобою робили без підсвідомості, Каррасе? Відчуваєш, до чого це я веду? Я взагалі не розмовляю латиною! Я просто читаю твої думки! Висмикував відповіді прямо з твоєї голови!

Каррас відчув миттєве розчарування, коли його впевненість розбилася вщент. Відчув біль і роздратування від надокучливого сумніву, що знову опанував його мозок.

Демон реготнув.

— Я знав, що з тобою так і буде, Каррасе, — прохрипів він. — Ось чому я так тебе люблю, любий мій ласий шматочку. Ось чому я так ціную розважливих людей.

Демон відкинув назад голову, вибухнувши нестямним реготом.

Єзуїт відчайдушно намагався сформулювати запитання, на які не може бути однієї правильної відповіді, лише багато. «Але, можливо, я думатиму про них усіх! — усвідомив він. — Тоді постав запитання, на яке ти сам не знаєш відповіді!» — подумав він. А те, чи відповідь була правильна, можна буде перевірити пізніше.

Він зачекав, поки стих регіт, і тоді запитав:

— Quam profundus est imus Oceanus Indicus? — Яка глибина Індійського океану в найглибшій точці?

Очі демона зблиснули.

— La plume de ma tante.

— Responde Latine.

— Bon jour! Bonne nuit!

— Quam…

Каррас замовк на півслові, бо істота закотила очі й виникла нова сутність, що плела нісенітниці. Роздратований Каррас нетерпляче домагався:

— Дай мені знову розмовляти з демоном!

Жодної відповіді. Лише дихання з якогось чужого берега.

— Quis es tu?[8] — гаркнув він хрипко й лунко.

Тільки тиша. Імпульсивне дихання. Гикавка.

— Дай мені поговорити з Берком Деннінґзом!

Гикавка, спазматична й невпинна. Каррас опустив голову й похитав нею, тоді пошкандибав до крісла з м’якою оббивкою, сів у нього, відхилився й заплющив очі. Напруження. Біль. І чекання…

Минав час. Каррас задрімав. Тоді струснув головою. «Не спи!» Ледве здіймаючи важкі повіки, він подивився на Реґану. Гикавки вже не було. Заплющені очі. Вона заснула?

Він підвівся, підійшов до ліжка, простягнув руку й помацав її пульс. Тоді нахилився й обстежив її губи. Були пересохлі. Він випростався, іще трохи зачекав, а тоді нарешті вийшов із кімнати й спустився на кухню в пошуках Шерон. Вона сиділа там за столом і їла суп із сендвічем.

— Зробити вам щось їсти, отче Каррас? — запитала вона. — Ви ж, мабуть, голодні.

— Ні, не голодний, — відповів Каррас. — Дякую. — Він сів, простягнув руку й узяв олівця та блокнота, що лежали біля друкарської машинки Шерон. — У неї була гикавка, — повідомив він. — У вас є компазин?

— Так, трохи є.

Він почав писати в блокноті.

— Тоді дайте їй сьогодні половинку двадцятип’ятиміліграмового супозиторію.

— Гаразд.

— У неї починається зневоднення, — вів далі Каррас, — тому я переводжу її на внутрішньовенне годування. Завтра зранку відразу подзвоніть на аптечний склад, щоб вони вам це все доставили. — Він підштовхнув блокнота до Шерон. — А тим часом, поки вона спить, почніть давати їй сустаген.

Шерон кивнула.

— Гаразд. Я все зроблю. — Набираючи ложкою суп, вона повернула до себе блокнот і переглянула список.

Каррас спостерігав за нею. Тоді насупився, зосереджено про щось міркуючи.

— Ви її репетиторка? — запитав він.

— Так, правильно.

— Чи ви її колись навчали латини?

— Латини? Ні, я не знаю латинської мови. А що таке?

— А німецької?

— Тільки французької.

— На якому рівні? La plume de ma tante?

— Десь так.

— Але жодної німецької чи латини?

— Ні.

— Але Енґстроми… чи вони інколи розмовляють німецькою?

— Ну, звичайно.

— У присутності Реґани?

Шерон підвелася й знизала плечима.

— Ну, мабуть, що інколи. — Вона рушила до кухонної зливальниці з тарілками й дорогою додала: — Фактично я в цьому досить певна.

— А чи ви колись вивчали латину? — поцікавився Каррас.

Шерон аж захихотіла:

— Я — латину? Ні, ніколи.

— Але розпізнали б, якби хтось заговорив нею?

— Думаю, що так.

Вона помила супницю й поставила її сушитися.

— Чи вона колись говорила латиною при вас?

— Реґана?

— Так. Відколи захворіла.

— Ні, ніколи.

— Якоюсь іншою мовою?

Замислившись, Шерон закрутила кран.

— Ну, можливо, мені здалося, але…

— Але що?

— Ну, я думаю… — Шерон насупила брови. — Я певна, що одного разу чула, як вона говорила російською мовою.

Каррас, у горлі якого пересохло, подивився на неї.

— А ви розмовляєте російською? — запитав він.

— Ну як, трішки. Вивчала два роки в коледжі, це й усе.

Каррас обм’як. «Отже, Реґана справді видобула латинські фрази в мене з голови!» Зі спорожнілим поглядом він опустив чоло на руки, охоплений сумнівами: «Телепатія найчастіше проявляється в стані великої напруги: суб’єкт завжди говорить мовою, відомою комусь із присутніх у кімнаті: “…думає те саме, що й я…”; “Bon jour…”; “La plume de ma tante…”; “Bonne nuit…”». З такими думками Каррас сумовито спостерігав, як кров обертається назад на вино.

«Що робити? Трохи поспати. Тоді вернутися й спробувати знову… спробувати знову…» Він підвівся й понуро глянув на Шерон. Притулившись спиною до зливальниці й склавши на грудях руки, вона замислено й зацікавлено спостерігала за ним.

— Я йду в гуртожиток, — сказав він їй. — Зателефонуйте, як тільки прокинеться Реґана.

— Так, я зателефоную.

— І компазин. Гаразд? Не забудете?

Вона похитала головою.

— Ні, зроблю це прямо зараз.

Каррас кивнув і, запхавши руки в кишені й опустивши голову, замислився, чи не забув дати Шерон ще якихось настанов. Завжди згадуються якісь додаткові речі, навіть тоді, коли, здавалося б, усе продумано до дрібниць.

— Отче, що відбувається? — почув, як до нього дуже серйозним голосом звертається Шерон. — Що це таке? Що насправді діється з нашою Реґ?

Каррас подивився на неї виснаженими пересохлими очима.

— Я не знаю, — відповів він без жодної емоції, — я справді не знаю.

Він повернувся й вийшов із кухні.

Проминаючи передпокій, Каррас почув за спиною кроки, що швидко наближалися.

— Отче Каррас!

Каррас озирнувся й побачив Карла з його светром у руках.

— Дуже вибачте, — сказав слуга, віддаючи светра. — Я думав закінчити багато раніше. Але я забути.

Каррас узяв светра. Плями від блювоти зникли, і светр мав свіжий, приємний запах.

— Це дуже люб’язно з вашого боку, Карле, — сказав йому лагідно священик. — Дякую вам.

— Це я вам дякую, отче Каррас, — сказав Карл, голос якого тремтів, а очі сльозилися. — Дякую, що ви допомагаєте міс Реґані. — Немовби засоромившись своїх слів, він швидко відвернувся й пішов геть.

Дивлячись йому вслід, Каррас пригадав, як побачив його в авті Кіндермена. Чому? Чергова загадка, чергова плутанина. Каррас відвернувся й утомлено відчинив двері. Була вже ніч. Він у розпачі ступив із темряви в пітьму.

Він перетнув вулицю до гуртожитку, мріючи про ліжко, але вирішив зупинитися біля кімнати Даєра. Постукав у двері, почув ізсередини:

— Заходьте й навертайтеся до віри! — і побачив, увійшовши, Даєра за друкарською машинкою «Ай-Бі-Ем Селектрік». Каррас сів на краєчок Даєрового ліжка, а юний єзуїт і далі щось друкував.

— Гей, Джо!

— Ага, я слухаю. Що там?

— Чи знаєш ти когось, хто проводив ритуал екзорцизму?[9]

— Джо Луїс, Макс Шмелінґ, 22 червня 1938 року.

— Джо, давай без жартів.

— Це ти давай без жартів. Екзорцизм? Ти що, знущаєшся?

Каррас нічого не відповів і якийсь час просто тупо дивився на Даєра, що далі друкував, а тоді підвівся й рушив до дверей.

— Так, Джо, — сказав він, — я пожартував.

— Я так і подумав.

— Побачимося в кампусі.

— Придумай кумедніші жарти.

Каррас попрямував коридором, а коли заходив до своєї кімнати, побачив під дверима рожеву записку. Підняв її. Від Френка. Домашній телефон. «Прошу перетелефонувати…»

Каррас узяв слухавку й попросив, щоб його з’єднали з домашнім номером директора інституту. Чекаючи, він подивився на свою вільну праву руку. Вона тремтіла від розпачливого сподівання.

— Алло? — писклявий голосок маленького хлопчика.

— Чи можу я поговорити з твоїм батьком?

— Так. Хвилиночку. — Стук слухавки об стіл. Тоді її знову беруть. Той самий хлопчик. — А хто це?

— Отець Каррас.

— Отець Карітс?

— Каррас. Отець Каррас…

Слухавку знову відклали.

Каррас підніс тремтячу руку, легенько торкнувшись пальцями чола.

Шум у слухавці.

— Отець Каррас?

— Так, вітаю, Френку. Я все не міг до тебе додзвонитися.

— Ой, вибач. Я працював над твоїми плівками.

— І що, закінчив?

— Так. Між іншим, там доволі дивні речі.

— Так, я знаю, — сказав Каррас, намагаючись не виказувати голосом збудження. — Ну й що там цікавого? Що ти знайшов?

— Ну, насамперед співвідношення між кількістю слів…

— Так, Френку?

— Я не мав достатньої кількості зразків для абсолютної впевненості, як ти розумієш, але й цього було достатньо, щоб зробити доволі точні висновки, принаймні скільки це можливо з такими речами. Ну, я б сказав, що в будь-якому разі обидва голоси на плівках належать, найпевніше, двом різним особистостям.

— Найпевніше?

— Ну, я б не наполягав на цьому під присягою в суді, адже відмінності доволі мінімальні.

— Мінімальні… — повторив тупо Каррас. «Ось так і закінчується гра». — А що з тією абракадаброю? — поцікавився він. — Чи це якась мова?

Френк захихотів.

— Що такого смішного? — похмуро спитав єзуїт.

— Чи це був якийсь підступний психологічний тест, отче?

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, мені здається, ти щось там наплутав із плівками абощо. Там…

— Френку, це мова чи ні? — не дав йому договорити Каррас.

— О, я б сказав, що це, звичайно, мова.

Каррас ошелешено закляк.

— Ти що, жартуєш?

— Ні, анітрохи.

— І яка це мова?

— Англійська.

Якусь мить Каррас тупо дивився перед собою, а коли заговорив, у його голосі звучали металеві нотки.

— Френку, мені здається, у нас дуже поганий зв’язок. Може, ти поясниш мені свій жарт?

— Маєш поблизу магнітофон?

Він стояв поруч на столі.

— Так, маю.

— Там є перемикач на «зворотне відтворення»?

— Для чого це?

— Там є такий перемикач?

— Секундочку. — Каррас роздратовано відклав слухавку й зняв кришку магнітофона, щоб перевірити. — Так, є. Френку, що все це означає?

— Встав плівку в магнітофон і прокрути задом наперед.

— Що?

— У тебе завелися гремліни, — добродушно захихотів Френк. — Слухай-но, прокрути плівку, і поговоримо завтра. Добраніч, отче.

— На добраніч, Френку.

— Гарного настрою.

— Ага, якраз.

Каррас повісив слухавку. Мав спантеличений вигляд. Знайшов плівку з нісенітним белькотінням і вставив її в магнітофон. Спочатку прокрутив її нормально, киваючи головою. Жодної помилки. Суцільна абракадабра.

Прослухав її до кінця, а туді пустив у зворотному відтворенні. Почув свій голос задом наперед. А тоді Реґанин демонічний голос: «Марін марін каррас дай нам бути дай нам…»

Англійська мова! Безглузда! Але англійська!

«Як вона на таке спромоглася?» — не міг збагнути Каррас.

Він переслухав плівку до кінця, тоді перемотав і пустив знову. Тоді ще раз. І тут усвідомив, що порядок слів також був зворотний. Він зупинив плівку, перемотав її, а тоді сів за стіл з олівцем і блокнотом і почав прокручувати плівку від самого початку, ретельно транскрибуючи слова, що тривало досить довго з постійними зупинками магнітофона й відмотуванням плівки. Коли ж він нарешті закінчив цю роботу, записав транскрипції слів на іншому аркуші паперу у зворотному порядку. Тоді нахилився й перечитав записане:

…небезпека. Ще ні. [нерозбірливо] помре. Мало часу. Тепер [нерозбірливо]. Нехай вона помре. Ні, ні, солодко! У тілі солодко! Я відчуваю! Тут [нерозбірливо]. Краще [нерозбірливо], ніж пустота. Я боюся священика. Дай нам часу. Боюся священика! Він [нерозбірливо]. Ні, не цей, а [нерозбірливо] той, хто [нерозбірливо]. Він хворий. Ах, кров, відчуй кров, як вона [співає?].

Каррас запитав на плівці: «Хто ти?» — почувши у відповідь:

Я є ніхто. Я є ніхто.

Тоді Каррас запитав: «Це твоє ім’я?». Почув у відповідь:

Я не маю імені. Я є ніхто. Багато. Дай нам бути. Дай нам грітися в тілі. Не [нерозбірливо] з тіла в пустоту, у [нерозбірливо]. Залиши нас. Залиши нас. Дай нам бути. Каррас. Меррін. Меррін.

Знову й знову перечитував Каррас транскрипцію, стурбований її змістом і відчуттям, що з ним розмовляла більш ніж одна особа, аж поки врешті-решт від постійного повторення слова почали втрачати сенс, і він відклав транскрипцію, розтираючи руками чоло, очі й навіть думки. Зовсім не чужа мова. А вміння писати задом наперед було далеко не паранормальне чи навіть незвичне явище. Але розмовляти задом наперед, пристосовуючи й змінюючи фонетику так, щоб у зворотному порядку слова й фрази звучали цілком зрозуміло, — хіба така здатність не була недоступна навіть гіперстимульованому інтелектові, прискореній підсвідомості, на яку покликався Юнґ? Ні, ще щось… щось крутиться в його пам’яті. Тут він згадав. Пішов до поличок по книжку Юнґа «Психологія та патологія так званих окультних феноменів». Щось подібне він там бачив, згадував він, швидко гортаючи сторінки. Що це було?

І він знайшов опис експерименту з автоматичним письмом, під час якого підсвідомість суб’єкта була, як виглядає, здатна відповідати на його запитання анаграмами. Анаграмами!

Розгорнувши книжку на столі, він нахилився й прочитав опис частини експерименту.

ТРЕТІЙ ДЕНЬ

— Що таке чоловік? — Жадосом илпож текрен тяне.

— Це анаграма? — Так.

— Скільки в ній слів? — Три.

— Яке перше слово? — Дивись.

— А друге слово? — И-и-и-ись.

— Дивись? Я мушу це інтерпретувати сам? — Спробуй!

Піддослідний знайшов такий варіант: «Життя далеко неспроможне». Його вразив інтелектуальний рівень відповіді, що нібито свідчило про існування незалежного від нього самого розуму. Тому він продовжив розпитувати:

— Хто ти? — Клелія.

— Ти жінка? — Так.

— Чи ти жила на землі? — Ні.

— Ти колись іще народишся? — Так.

— Коли? — Через шість років.

— Чому ти розмовляєш зі мною? — Ічю ява Клелія дув.

Піддослідний інтерпретував цю відповідь як анаграму: «Я, Клелія, відчуваю».

ЧЕТВЕРТИЙ ДЕНЬ

— Це я відповідаю на запитання? — Так.

— Чи Клелія там? — Ні.

— А хто тоді там? — Нікого.

— Чи існує взагалі Клелія? — Ні.

— То з ким я тоді розмовляв учора? — Ні з ким.

Каррас перестав читати й похитав головою. «Тут не було нічого паранормального, — подумав він, — лише свідчення необмежених можливостей мозку». Він потягнувся по сигарету, сів і запалив її. «Я є ніхто. Багато». «Звідки це все, — дивувався Каррас, — цей моторошний зміст Реґаниної розмови? Звідти ж, звідки прийшла Клелія? Особистості, що раптово виникають?»

«Меррін… Меррін…», «Ах, кров…», «Він хворий…».

Очима, що злипалися від утоми, Каррас подивився на свій примірник «Сатани» і похмуро погортав сторінки до початкової фрази: «Нехай не керує мною дракон…» Видихаючи дим, Каррас заплющив очі, а тоді закашлявся, прикриваючи рота кулаком. Відчувши, яке вже в нього пересохле й запалене горло, він загасив сигарету в попільничці. Цілком виснажений, Каррас поволі й незграбно підвівся, вимкнув у кімнаті світло, опустив віконниці, скинув черевики й впав долілиць на вузеньке ліжко. У голові в нього гарячково кружляли уривки спогадів і думок. Реґана. Кіндермен. Деннінґз. Що робити? Він має допомогти! Він мусить допомогти! Але як? Звернутися до єпископа з тим, що в нього є? Навряд чи. Він аж ніяк не зможе надати переконливих аргументів.

Подумав, що варто було б роздягнутися, лягти під ковдру.

Занадто втомлений. Цей тягар. Він хотів би звільнитися від нього.

«…Дай нам бути!»

Каррас почав провалюватися у важкий, кам’яний сон, а його вуста ледь помітно рухалися, беззвучно шепочучи: «Дайте бути мені». А тоді раптово він підняв голову, пробуджений астматичним диханням і шурхотінням целофану. Розплющивши очі, він побачив у кімнаті незнайомця, переобтяженого зайвою вагою священика середнього віку з веснянкуватим обличчям і зачесаними назад на лисуватій голові ріденькими пасмами рудого волосся. Сидячи в кутку в кріслі з м’якою оббивкою, він стежив за Каррасом, здираючи целофан із сигаретної пачки «Ґолуаз». Священик усміхнувся.

— О, ну то вітаю.

Каррас звісив із ліжка ноги й сів.

— Ага, вітаю й до побачення, — буркнув Каррас. — Хто ви такий і якого дідька робите тут, у моїй кімнаті?

— Чуєте, ви мені вибачте, але коли я постукав і ви не озвалися, я побачив, що двері незамкнені, тож я й подумав, що просто зайду й зачекаю вас тут. А виявилося, ось ви де! — Священик показав на милиці, притулені до стіни біля ліжка. — Бачите, мені було б важко довго чекати в коридорі, якийсь час я можу постояти, але тоді мушу присісти. Маю надію, що ви мене пробачите. До речі, мене звати Ед Люка. Ваш отець-ректор запропонував мені побачитися з вами.

Каррас нахмурився й схилив голову вбік.

— Ви сказали «Люка»?

— Так, завжди був Люка, — підтвердив священик, вишкіривши довгі, пожовклі від нікотину зуби. Він видобув із пачки сигарету й поліз у кишеню по запальничку. — Не проти, щоб я закурив?

— Ні, не проти. Я сам курець.

— О, ну так, — сказав Люка, дивлячись на гору недопалків у попільничці на столі біля крісла. Він простягнув сигаретну пачку Каррасові. — Спробуєте «Ґолуаз»?

— Ні, дякую. Чуєте, ви сказали, що вас прислав Том Бермінґем?

— Старий добряга Том. Так, ми з ним давні приятелі. Були однокласниками в Реджіз, а потім проходили разом третю пробацію в коледжі Сейнт-Ендрю-он-Гудзон. Так, саме Том порекомендував мені побачитися з вами, тож я й сів на автобус «Ґрейгаунд» із Нью-Йорка. Я працюю у Фордгемі.

У Карраса раптово покращився настрій. Він вигукнув:

— О, Нью-Йорк! Це пов’язано з моїм проханням про нове призначення?

— Нове призначення? Ні, я нічого про це не знаю. Ідеться про особисту справу, — пояснив священик.

Каррас похилив плечі, втрачаючи надію.

— Ну, то гаразд, — значно понуріше мовив він. Тоді підвівся, рушив до дерев’яного стільця за письмовим столом, сів на нього й почав прискіпливо оглядати Люку. Зблизька Каррас міг бачити, що чорне вбрання священика було зім’яте, мішкувате й поношене. Плечі лисніли від лупи. Гість видобув із пачки сигарету й припалив її тремтливим вогником запальнички «Зіппо», що її він витяг із кишені цілком непомітно, наче фокусник, а тоді замислено випустив у повітря струмінь синювато-сірого диму, дивлячись на нього з явним задоволенням.

— Ах, що може краще за «Ґолуаз» заспокоювати нерви! — неквапливо вимовив він.

— А ви, Еде, нервуєтеся?

— Трошечки.

— Ну то гаразд, берімося до справи. Викладайте все, Еде. Чим я можу допомогти?

Люка стурбовано подивився на Карраса.

— Ви цілком виснажені, — сказав він. — Нам буде ліпше, мабуть, зустрітися завтра. Що ви на це? — а тоді швидко додав: — Так! Так, безперечно, завтра! Можете мені подати їх, будь ласка?

Він показав рукою на милиці.

— Ні-ні-ні! — заперечив Каррас. — Зі мною все гаразд, Еде! Усе гаразд!

Стиснувши руки між колінами й трохи нахилившись, Каррас пильно придивився до обличчя священика й сказав: — Зволікаючи, насправді ми чинимо опір.

Люка вигнув брову, а в його очах зблиснув натяк на розгубленість чи здивування.

— О, справді?

— Саме так.

Каррас придивився до ніг Люки.

— Це вас пригнічує? — запитав він.

— Що саме? А, мої ноги! Ну, мабуть, інколи.

— Це вроджене?

— Ні. Ні, результат падіння.

Якусь мить Каррас вивчав обличчя гостя. Ця ледь помітна, загадкова посмішка. Чи він колись її вже бачив?

— Як це прикро, — спочутливо пробурмотів Каррас.

— Ну, але такий уже нам дістався світ, хіба не так? — відреагував Люка, з кутика рота якого ще й далі звисала сигаретка «Ґолуаз». Він узяв її двома пальцями й прорік, випускаючи струмінь диму: — Що тут поробиш.

— Ну, гаразд, Еде, ближче до справи. Гаразд? Ви ж не їхали сюди із самого Нью-Йорка, щоб грати зі мною в пінг-понг, тому викладайте, що там у вас є. Розкажіть мені все. Гаразд? Нічого не приховуйте.

Люка лагідно похитав головою й подивився вбік.

— Ну, але це довга історія, — почав був він, але тоді мусив затулити долонею рота, коли на нього напав новий напад кашлю.

— Дати щось випити? — запитав Каррас.

Священик похитав головою, очі його сльозилися.

— Ні, ні, усе добре, — сказав він задихано. — Справді! — Спазм потроху минав. Він опустив голову й струсив із куртки сигаретний попіл. — Паршива звичка! — поскаржився він, а Каррас помітив на його чорній священицькій сорочці під курткою пляму від некруто звареного яйця.

— Гаразд, то в чому проблема? — запитав Каррас.

Люка звів на нього очі й зронив:

— У вас.

Каррас закліпав очима й перепитав:

— У мені?

— Так, Деміене, у вас. Том страшенно цим стурбований.

Каррас пильно дивився на Люку, починаючи щось усвідомлювати, адже очі й голос гостя були сповнені глибокого спочуття.

— Еде, а що ви робите у Фордгемі? — запитав Каррас.

— Даю консультації, — відповів священик.

— Консультації?

— Так, Деміене. Я психіатр.

Не відводячи очей, Каррас тупо повторив услід за ним:

— Психіатр.

Люка відвернув погляд.

— Ну, з чого ж мені почати? — неохоче промовив він. — Навіть не знаю. Делікатна справа. Дуже делікатна. Ну, добре, побачимо, що з цього вийде, — сказав він м’яко, нахиляючись і гасячи в попільничці «Ґолуаз». — Але, з другого боку, ви ж профі, — додав він, підводячи голову, — тож інколи найкраще говорити все відверто. — Священик знову закашлявся, прикриваючи кулаком рота. — От чорт! Вибачте мені! Справді! — Кашель припинився, і Люка серйозно подивився на Карраса. — Слухайте, це все через ту божевільну ситуацію з вами й родиною Макніл.

Каррас не міг стримати здивування.

— Макніл? — перепитав він. — Слухайте, звідки вам це відомо? Том ніколи в житті про це б не розповів. Ні, у жодному разі. Бо це ж могло б зашкодити родині.

— Є інші джерела.

— Які це джерела? Хто це? Або що?

— Хіба це має значення? — запитав священик. — Ні, зовсім ні. Мають значення тільки ваше здоров’я та емоційна стабільність, які опинилися під загрозою, а ця історія з родиною Макніл лише погіршує ситуацію, тому керівництво наказує вам усе це облишити. Облишити заради вашого ж добра, Каррасе, а також заради добра цілого ордену! — Священик так насупив свої кошлаті брови, що вони майже зійшлися докупи, а його очі й вираз обличчя набули загрозливого вигляду. — Облиште цю справу! — застеріг він, — поки це не призвело до серйозної біди, поки справи не стали значно гірші, набагато гірші! Нам не потрібні нові осквернення, Деміене, ви з цим погоджуєтеся?

Каррас дивився на гостя спантеличено, навіть шоковано.

— Осквернення? Еде, що ви таке говорите? Який стосунок має до цього моє психічне здоров’я?

Люка відхилився в кріслі.

— Ой, та годі вам! — цинічно вишкірився він. — Ви стаєте єзуїтом, залишивши бідолашну матір помирати самотньо й злиденно! І кого ж тоді ненавидіти за це підсвідомо, як не католицьку церкву? — Тут священик знову нахилився, згорбивши спину, і просичав: — Не будьте тупим! Тримайтеся подалі від тих Макніл!

Схиливши голову вбік, немовби про щось здогадуючись, Каррас підвівся, не відводячи очей від священика, і хрипко запитав:

— Хто ти в біса такий, чоловіче? Хто ти?

М’який дзвінок телефона на письмовому столі примусив Карраса відвести стурбований погляд від отця Люки.

— Стережіться Шерон! — різко застеріг той Карраса, аж тут раптом телефон задзвенів так голосно, що Каррас прокинувся, збагнувши, що це був сон. Він заспано підвівся з ліжка, рушив, похитуючись, до вимикача, увімкнув світло, а тоді підійшов до столу й узяв слухавку. То була Шерон. «Котра година?» — запитав він у неї. Початок четвертої. Чи не міг би він прямо зараз прийти до них? «О Господи!» — простогнав подумки Каррас, але відповів: «Так». Так. Він прийде. І знову почувся в пастці, у капкані, у западні.

Він поплентався до обкладеної білими кахлями ванни, побризкав на лице холодною водою і, витираючи його, згадав раптово сон з отцем Люкою. Що це означало? Можливо, нічого. Поміркує над цим пізніше. Виходячи вже з кімнати, Каррас зупинився на порозі, а тоді повернувся назад по чорного вовняного светра. Натягнув його через голову й тут раптом завмер, тупо дивлячись на край столу біля крісла в кутку. Набравши повні груди повітря, він поволі туди підступив, простягнув руку до попільнички, узяв недопалок сигарети, а тоді якийсь час нерухомо стояв, приголомшено його розглядаючи. Це був «Ґолуаз». Сумбурні думки. Припущення. Холоднеча. А тоді наполегливо: «Стережіться Шерон!» Каррас поклав назад у попільничку недопалок «Ґолуазу», поспіхом залишив кімнату, перетнув коридор і опинився на Проспект-стрит, де повітря було прозоре, нерухоме й вологе. Він проминув сходи, перейшов на другий бік вулиці й побачив на порозі будинку Макніл біля відчинених вхідних дверей Шерон, яка вже чекала його. Перелякана й спантеличена, вона тримала в одній руці ліхтарика, а другою стискала біля шиї краї ковдри, накинутої прямо на плечі.

— Вибачте, отче, — хрипко прошепотіла вона, коли єзуїт увійшов у будинок, — але я подумала, що ви повинні це побачити.

— Що саме?

Шерон безшумно зачинила двері.

— Я мушу вам показати, — прошепотіла вона. — Тільки тихенько, прошу. Не хочу розбудити Кріс. Їй не потрібно це бачити. — Вона поманила пальцем, і Каррас пішов за нею вслід, навшпиньки піднімаючись сходами до спальні Реґани. Увійшовши, єзуїт відчув холод. Кімната була крижана. Нахмурившись, він запитливо глянув на Шерон. Вона кивнула головою, прошепотівши: — Так, отче. Так. Радіатори увімкнені. — Вони поглянули на Реґану, білки очей якої моторошно ясніли в тьмяному світлі лампи. Вона, як видно, була в стані коми. Важко дихала. Лежала нерухомо. Зонд був на місці, і сустаген поволі точився в її тіло.

Шерон тихенько рушила до ліжка, і Каррас, усе ще приголомшений холодом, пішов за нею. Коли вони стали біля ліжка, він побачив на чолі Реґани краплі поту. Глянув на її руки, міцно стиснуті гамівними пасками.

Шерон нахилилася, обережно відгорнула біло-рожеву піжаму Реґани, і Карраса охопив гострий жаль, коли він побачив виснажене дитяче тільце й випнуті ребра, по яких можна було порахувати тижні або й дні, які їй іще залишилося жити.

Він відчув на собі виснажений погляд Шерон.

— Я не знаю, може, це припинилося, — прошепотіла вона. — Але ось дивіться, стежте за її грудьми.

Шерон увімкнула ліхтарика й освітила голі Реґанині груди, а єзуїт спантеличено простежив за її поглядом. Запала тиша. Дихання з легеньким присвистом Реґани. Стеження. Холод. І раптом єзуїт приголомшено звів брови, помітивши, як щось діється зі шкірою на грудях Реґани: якісь червоні плями, але з чіткими контурами. Він придивився пильніше.

— Ось воно, з’являється! — різко прошепотіла Шерон.

Зненацька шкіра на руках Карраса взялася сиротами, але не від крижаного холоду, що панував у кімнаті, а від того, що він побачив на грудях Реґани — від виразних слів, що проступили чіткими, мов барельєф, криваво-червоними літерами на шкірі. Від двох слів:

рятуйте мене

Вирячивши очі, Шерон прикипіла поглядом до цих слів, а її віддих був крижаний, коли вона прошепотіла:

— Це її почерк, отче.

О дев’ятій годині ранку отець Деміен Каррас прийшов до ректора Джорджтаунського університету й попросив дозволу провести ритуал екзорцизму. Він дістав такий дозвіл і негайно по тому подався до єпископа єпархії, що уважно й серйозно вислухав його.

— Ви певні, що це справжня одержимість? — запитав наприкінці єпископ.

— Ну, я дійшов доволі переконливого висновку, що все відповідає умовам, викладеним у «Ритуалі», — ухильно відповів Каррас. Він досі не міг наважитися повірити в це. Не розум, а серце штовхало його на цей крок: жаль і надія на можливість лікування шляхом навіювання.

— Ви самі хочете виконати ритуал?

Каррас відчув піднесення. Він ніби побачив, як прочинилися двері, за якими він зможе позбутися нестерпного тягаря турбот і присмеркових зустрічей із примарою власної віри.

— Так, Ваше Преосвященство, — відповів він.

— Як у вас зі здоров’ям?

— Усе гаразд, Ваше Преосвященство.

— Чи вам раніше траплялося займатися подібними речами?

— Ні. Не траплялося.

— Що ж, побачимо. Було б, можливо, краще мати досвідчену людину. Їх, звичайно, не так тепер і багато, але, може, хто-небудь повернувся із закордонної місії. Я довідаюся про це. І як тільки дізнаюся, я вам зателефоную.

Коли Каррас пішов, єпископ зателефонував ректорові Джорджтаунського університету, і вони вже вдруге того дня поговорили про Карраса.

— Що ж, він знає ситуацію, — сказав ректор у певний момент розмови. — Я не думаю, що його участь у ритуалі в ролі асистента становитиме якусь небезпеку. Усе одно там має бути присутній психіатр.

— А щодо самого екзорциста? Хто міг би підійти? Я не в курсі цих справ.

— Ну є, скажімо, Ланкестер Меррін.

— Меррін? Я думав, що він в Іраку. Здається, я читав, що він займається розкопками Ніневії.

— Так, в околицях Мосула. Усе правильно. Але розкопки закінчилися, і він повернувся вже три-чотири місяці тому, Майку. Він тепер у Вудстоку.

— Викладає?

— Ні, працює над новою книжкою.

— Допомагай нам, Господи! Але чи він не застарий для цього? Як у нього зі здоров’ям?

— Ну, мабуть, незле, а то б не гасав світом, розкопуючи могили, як ти гадаєш?

— Так, у цьому щось є.

— Крім того, він має досвід, Майку.

— Я цього не знав.

— Ну, принаймні так кажуть.

— А коли це було? Я маю на увазі досвід?

— О, я думаю, років десять-двадцять тому, десь в Африці. Сам екзорцизм тривав, здається, кілька місяців. Я чув, що він тоді ледве сам залишився живий.

— Ну, тоді сумнівно, що він захоче ще раз це повторити.

— Ми тут робимо те, що нам звеліли, Майку. Усі бунтарі перебувають там, з мирянами.

— Дякую, що нагадав.

— Ну, то що ти думаєш?

— Слухай, це вже я залишаю на розсуд тобі й керівництву.

Рано ввечері того ж дня юний схоласт, що готувався стати священиком, прямував територією Вудстоцької семінарії в штаті Меріленд. Він розшукував худорлявого й сивочолого старого єзуїта. Знайшов його на стежці в гайочку, де той прогулювався на самоті. Вручив йому телеграму. Старий священик спокійно подякував йому, а тоді продовжив свої роздуми й свою прогулянку на лоні природи, яку він так любив. Час від часу він зупинявся, щоб послухати спів вільшанки, подивитися на барвистого метелика, що сів на гілочку. Телеграму він не розгортав і не читав. Він знав, що там написано. Прочитав її ще в куряві храмів Ніневії. Був до цього готовий.

Він продовжив ритуал прощання.