Екзорцист

Епілог

У вікно спальні Кріс сочилося прозоре червневе світло. Вона склала блузку, поклавши її зверху на решту речей у валізці, що лежала на ліжку, а тоді закрила її. Швидко рушила до дверей.

— Гаразд, усе готове, — сказала вона Карлові, а коли швейцарець прийшов замкнути валізу, Кріс попрямувала коридором до Реґаниної спальні. — Гей, Реґ, чи ти вже готова? — гукнула вона.

Минуло вже шість тижнів, відколи померли священики. Відколи всі зазнали шоку, а Кіндермен усе ретельно розслідував. А відповідей так і не було. Лише непевні здогади й безсонні ночі, сповнені сліз. Смерть Мерріна була спричинена закупоркою коронарної артерії, а от щодо Карраса…

— Загадково, — прохрипів емфіземно лейтенант Кіндермен. — Ні. Дівчинка тут непричетна, — вирішив він. Вона не могла цього зробити: була міцно прив’язана гамівними ременями. Отже, Каррас сам зірвав віконниці й вистрибнув із вікна, навмисне заподіявши собі смерть. Але ж чому? У спробі уникнути чогось іще жахливішого? Кіндермен одразу відкинув цей варіант, адже священик, якби хотів урятуватися, міг би спокійно вийти через двері. Та й Каррас був не з тих, хто рятувався б утечею. Чого ж тоді він скоїв цей фатальний стрибок?

Для Кіндермена ця відповідь почала формуватися, коли Даєр згадав про емоційні конфлікти Карраса: почуття провини стосовно матері та її смерті, його власні проблеми з вірою. А коли Кіндермен додав до цього ще й постійний брак сну впродовж кількох днів, бентегу й почуття провини у зв’язку з неминучою смертю Реґани, атаки демона, що прибирав образу його матері, а тоді врешті-решт шок, спричинений смертю Мерріна, він дійшов сумного висновку, що свідомість єзуїта, попри те, що він і сам був психіатр, просто не витримала цього тягаря провини. Навіть більше, розслідуючи загадкову смерть Берка Деннінґза, детектив вичитав із джерел на тему одержимості, що екзорцисти й самі часом стають одержимі, до того ж у дуже подібних ситуаціях, коли потужні почуття провини й потреба бути покараними посилюють процеси самонавіювання. Каррас дозрів до цього, хоча Даєр і відмовлявся з цим погодитися. Кіндермен знову й знову повертався до будинку, де видужувала Реґана, постійно розпитуючи Кріс, чи могла вже Реґана пригадати, що сталося тієї ночі в її спальні, але вона у відповідь лише хитала головою або казала «ні», тож урешті-решт справу просто закрили.

Кріс зазирнула в спальню Реґани. Та незадоволено дивилася на майже повну валізку, що лежала в неї на ліжку, притискаючи до грудей дві м’які іграшки. Вони поспішали на літак пополудні до Лос-Анджелеса, а Шерон і подружжя Енґстромів залишалися, щоб усе остаточно залагодити з будинком перед від’їздом, після чого Карл мав перетнути майже всю країну на червоному «ягуарі», повертаючись додому.

— Як тобі пакується, котику? — запитала Кріс. Реґана глянула на неї, схиливши вбік голову. Ще трохи бліде личко. Трохи худеньке. З темними колами під очима.

— Тут зовсім мало місця! — насуплено буркнула вона й надула губки.

— Ну але ж ти не можеш забрати із собою все, дитинко. Залиши, що не вміщається, і Віллі потім привезе. Поквапся, золотце. Інакше ми не встигнемо на літак.

— Добре, мамусю.

— Ну й чудово.

Кріс залишила Реґану й швидко збігла сходами вниз. Почула дзвінок у двері, пішла й відчинила їх.

— Вітаю, Кріс. — То був сумовитий отець Даєр. — Я просто прийшов попрощатися, — сказав він.

— Заходьте. Я власне збиралася вам зателефонувати.

— Та ні, Кріс, не треба, ви й так поспішаєте.

Вона взяла його за руку й затягнула всередину.

— Ой, та годі вже вам! Я якраз хотіла випити кави. Буду рада, якщо ви долучитеся.

— Ну, якщо ви наполягаєте…

Вона наполягла, і вони пішли до кухні, де сіли за столик, пили каву й обмінювалися люб’язностями, а довкола них метушилися Шерон та Енґстроми. Кріс заговорила про Мерріна, про те, як дивно й приємно було їй бачити на його похоронах стількох високоповажних гостей, зокрема й закордонних. Тоді якийсь час вони просто мовчали, а Даєр скорботно дивився у свою чашку. Кріс немовби прочитала його думки.

— Вона так нічого й не пригадує, — тихенько мовила вона. — Мені дуже жаль.

Єзуїт засмучено кивнув. Кріс подивилася на свою тарілку зі сніданком. Вона так поспішала, що навіть не встигла поснідати. Троянда й далі там лежала. Вона взяла її за стебло й задумливо покрутила пальцями.

— А він так і не познайомився з нею, — пробурмотіла вона. Тоді перестала вертіти троянду й звела погляд на Даєра. Він пильно на неї дивився.

— Як ви гадаєте, що сталося насправді? — м’яко запитав він Кріс. — Тобто як невіруюча. Гадаєте, вона справді була одержима?

Кріс замислилася, опустивши голову й далі машинально крутячи пальцями троянду.

— Не знаю, отче Даєр. Я просто не знаю. Ось ви приходите до Бога й хочете з’ясувати, чи Він є, але Йому потрібні мільйони років для того, щоб виспатися, бо інакше він стає дратівливим. Ви розумієте, про що я? Він ніколи нічого не каже. А от коли мова заходить про диявола… — Вона подивилася на Даєра. — З дияволом усе інакше. Я можу в нього повірити, фактично я вже, мабуть, повірила. А знаєте чому? Бо саме цей паскудник робить усі рекламні ролики.

Даєр якусь мить із любов’ю на неї дивився, а тоді неголосно сказав:

— Але якщо все зло, що існує у світі, змушує вас повірити в диявола, Кріс, то як ви поясните існування у світі добра?

Кріс не відводила очей від Даєра. Ці слова змусили її замислитися й спохмурніти, аж поки врешті-решт вона відвернулася й легенько кивнула головою.

— Ніколи про це не думала, — пробурмотіла вона. — Ви маєте слушність. — Сум і шок від смерті Карраса оповивали її меланхолійною імлою, але вона спробувала зосередитися на цьому невибагливому запрошенні до світла й надії, пригадавши, що їй сказав Даєр, проводжаючи Кріс до авта після поховання Карраса на єзуїтському цвинтарі кампусу. «Ви б не зайшли на хвильку до нас?» — запитала вона його. «О, я був би радий, але не можу пропустити учту», — відповів він. Побачивши її спантеличений вигляд, пояснив: «Коли помирає єзуїт, ми влаштовуємо святкову учту. Для нього це тільки початок».

— Ви казали, що в нього були проблеми з вірою?

Даєр кивнув. Кріс опустила голову й похитала нею.

— Не можу в це повірити, — вимовила розгублено вона. — Я ще в житті не стикалася із сильнішою вірою.

— Машина вже тут, мадам!

Немовби прокинувшись зі сну, Кріс гукнула у відповідь:

— Гаразд, Карле! Ми вже йдемо! — Вона підвелася, і Даєр теж. — Ні, не поспішайте, отче. Я лише піду нагору по Реґану.

Даєр замислено кивнув.

— Гаразд. — Він думав про загадковий вигук Карраса: «Ні!» — а тоді тупіт ніг нагорі перед тим, як той вистрибнув із вікна. Щось тут було незрозуміле, міркував він. Але що? Кріс і Шерон пригадували все дуже нечітко. А ще Даєр постійно думав про той загадково радісний вираз очей Карраса. І ще щось там було, пригадалося йому: якесь неймовірно світле сяйво… але чого? Він цього не знав, але йому здалося, що це скидалося на радість перемоги. Тріумфу. Непоясненним чином ця думка викликала в ньому піднесення. Йому стало легше на душі. Рушив до передпокою, тримаючи руки в кишенях, а тоді притулився до одвірка, дивлячись, як Карл допомагає водієві завантажити речі в багажник лімузина. Даєр витер чоло: надворі було волого й задушливо. Він озирнувся, почувши за спиною кроки. Це спускалися сходами, тримаючись за руки, Кріс і Реґана. Вони підійшли до нього. Кріс поцілувала його в щоку, тоді лагідно торкнулася щоки рукою, зазираючи в сумні очі священика.

— Усе гаразд, Кріс. Я маю відчуття, що все буде добре.

— Ну й чудово, — відповіла Кріс. Вона подивилася на Реґану. — Сонечку, це отець Даєр, — сказала вона. — Привітайся з ним.

— Приємно познайомитися, отче Даєр.

— І мені дуже приємно познайомитися з тобою.

Кріс зиркнула на годинника.

— Мусимо вже йти, отче.

— Було чудово побачитися. Ой ні, зачекайте! Я мало не забув! — Священик дістав щось із кишені пальта. — Це належало йому, — сказав він.

Кріс подивилася на чудотворний медальйон на ланцюжку, що лежав на простягнутій долоні Даєра.

— Святий Христофор. Я подумав, що ви, мабуть, воліли б це мати.

Кріс доволі довго дивилася мовчки й замислено на медальйон, нахмуривши брови й немовби сумніваючись, що їй робити, а тоді поволі простягла руку, узяла його, поклала в кишеню пальта й сказала Даєрові:

— Дякую, отче. Так. Так, це правда. — Тоді вона поквапила Реґану: — Ходімо, сонечку, — але, беручи доньку за руку, Кріс зауважила, що та спохмурніла, прикипівши поглядом до круглого римського комірця-колоратки єзуїта, немовби раптом пригадавши забуту печаль. Тоді вона зненацька простягла руки до священика. Молодий священик здивовано нахилився, а Реґана, поклавши руки йому на плечі, поцілувала єзуїта в щоку, після чого, забравши руки, спантеличено відвернулася, немовби дивуючись, чому вона це зробила.

Кріс раптом відчула, що її очі стали вологими, вона швидко відвела погляд, схопила Реґану за руку й сказала хриплим голосом:

— Ну все, нам справді треба поспішати. Ходімо, сонечку. Попрощайся з отцем Даєром.

— Па-па, отче.

Даєр усміхнувся й помахав на прощання рукою зі словами:

— До побачення. Безпечної вам дороги додому.

— Отче, я подзвоню вам із Лос-Анджелеса, — кинула Кріс через плече. Лише пізніше вона почала розмірковувати, що він насправді мав на увазі, кажучи «додому».

— Бережіть себе.

— Ви теж.

Даєр дивився їм услід. Коли водій відчинив їм двері, Кріс обернулася й помахала, а тоді послала повітряний цілунок. Даєр помахав у відповідь, дивлячись, як вона сідає на заднє сидіння лімузина поруч із Реґаною. Коли авто почало рухатися, Реґана пильно дивилася на Даєра через заднє вікно, аж поки лімузин завернув за ріг і зник з очей.

Даєр глянув ліворуч, почувши, як завищали гальма. То було поліційне авто. З нього виліз Кіндермен. Він швидко обійшов авто спереду, помахав рукою й поспіхом рушив до Даєра, гукаючи:

— Я прийшов попрощатися.

— Вони щойно поїхали.

Детектив засмучено застиг на місці.

— Справді? Я запізнився?

Даєр кивнув.

Кіндермен подивився з жалем на Проспект-стрит, опустив голову й похитав нею.

— Ох! — пробурмотів він. Тоді подивився на Даєра. Підступив до нього й турботливо запитав: — Як там дівчинка?

— Виглядала добре. Цілком добре.

— Це прекрасно. Немає справді нічого важливішого. — Детектив підняв руку й глянув на годинника. — Ну, знову до справ, — сказав він, — знову до праці. Бувайте, отче. — Він відвернувся й рушив до поліційного авта, але враз зупинився, повернув голову й допитливо глянув на священика. — Ви ходите в кіно, отче Даєр? Любите фільми?

— Ну, звичайно.

Кіндермен обернувся й наблизився до Даєра.

— Я маю контрамарки, — сказав він із притиском. — І то на сьогоднішній вечірній сеанс у «Байоґрефі». Ви б не хотіли піти?

— А що там крутять?

— «Буремний перевал».

— І хто в ролях?

— Хто в ролях? — Детектив звів докупи брови, глянув з-під лоба й грубувато буркнув: — Сонні Боно в ролі Гіткліфа, а Шер грає Кетрін Ерншоу. То ви йдете чи ні?

— Я вже це бачив.

Детектив зиркнув на єзуїта, тоді відвернувся й сумовито пробурмотів:

— Ще один! — А тоді знову глянув на Даєра з усмішкою, узяв його попід руку й поволі повів тротуаром. — Мені оце пригадався один рядок із фільму «Касабланка», — привітно мовив він. — Там наприкінці Гамфрі Боґарт каже героєві Клода Рейнса: «Луї, мені здається, це початок чудової дружби».

— А знаєте, ви трохи схожі на Боґарта.

— Ви це помітили?

Забуваючи, вони намагалися пам’ятати.