Екзорцист

Розділ третій

Рано-вранці 11-го квітня Кріс зателефонувала до свого лікаря в Лос-Анджелес і попросила, щоб він домовився з місцевим психіатром про консультацію з приводу Реґани.

— О? А що сталося?

Кріс пояснила, що, починаючи від дня народження Реґани — коли Говард так і не подзвонив — вона помітила несподівану й драматичну зміну в поведінці та характері доньки. Безсоння. Сварливість. Напади гніву. Розкида`ла й трощила свої іграшки. Верещала. Не хотіла їсти. До того ж стала якоюсь надміру енергійною. Постійно рухалася, щось зачіпала, перевертала, бігала, вистрибувала. Погано справлялася зі шкільними завданнями. Вигадала собі уявного партнера в грі. Раз по раз утинає якісь химерні штуки, щоб привернути увагу.

— Які саме? — запитав лікар.

Кріс розповіла про стукіт у стелю. Після огляду горища вона чула його ще двічі. При цьому Реґана обидва рази була у своїй кімнаті, а як тільки Кріс заходила, стукіт припинявся. Крім того, сказала вона, Реґана почала «губити» свої речі: сукенку, зубну щітку, книжки, черевички. Скаржилася, ніби «хтось рухає» її меблі. Зрештою наступного ранку після вечері в Білому домі Кріс побачила в Реґаниній спальні Карла, який майже із середини кімнати тягнув, ставлячи на місце, комод. Коли Кріс запитала, що він робить, той знову повторив, що «комусь дуже смішно», але відмовився щось детальніше пояснювати. Та невдовзі Кріс знайшла в кухні Реґану, яка бідкалася, що вночі, коли вона спала, хтось пересунув усі меблі. Після цього випадку, пояснила Кріс, її підозри остаточно сформувалися. Було ясно, що все це робила її дочка.

— Маєш на увазі сомнамбулізм? Вона це робить уві сні?

— Ні, Марку, вона це робить, коли не спить. Щоб привернути до себе увагу.

Кріс згадала про те, як нібито тряслося ліжко; це траплялося ще двічі, після чого Реґана завжди приходила спати до матері.

— Ну, це можна пояснити її власними підсвідомими рухами, — мовив лікар.

— Ні, Марку, я ж не сказала, що ліжко справді тряслося. Я сказала: це Реґана твердить, ніби воно трясеться.

— А ти впевнена, що цього не було?

— Ні, не зовсім.

— Бо це могли бути клонічні спазми, — пробурмотів він.

— Які спазми?

— Клонічні. Температура була?

— Ні. Слухай, — запитала Кріс, — то брати мені її до психіатра чи як?

— Кріс, ти згадувала шкільні завдання. Як у неї з математикою?

— А що?

— Скажи мені як? — наполіг він.

— Паскудно. Тобто раптово стало паскудно.

— Ясно.

— А чому ти спитав? — здивувалася Кріс.

— Ну, це частина синдрому.

— Синдрому? Якого синдрому?

— Нічого серйозного. Я б волів не робити припущень телефоном. Маєш олівця?

Він хотів, щоб вона записала ім’я одного вашинґтонського терапевта.

— Марку, а чи не міг би ти прилетіти сюди й перевірити її сам? — Вона пригадала Джеймі з його затяжною інфекцією. Тодішній її лікар виписав для нього новий антибіотик широкого спектру дії. Коли вона прийшла в місцеву аптеку, щоб оновити рецепт, фармацевт обережно її попередив: «Не хочу вас тривожити, мадам, але це… ну, зовсім новий препарат на ринку, і виявилося, що в Джорджії він викликав у маленьких хлопчиків апластичну анемію». Джеймі. Не вижив. Помер. Відтоді Кріс перестала довіряти лікарям. За винятком Марка, і то не відразу, а після кількох років. — Марку, чи не міг би ти?

— Ні, я не можу, але не хвилюйся. Цей терапевт, якого я тобі рекомендую, чудовий фахівець. Найкращий. Бери олівця.

Хвилина вагання. Тоді:

— Уже взяла. Як його звати?

Вона записала ім’я й номер телефона.

— Нехай він її огляне, а потім зателефонує мені, — порадив лікар. — А про психіатра поки що забудь.

— Ти певен?

Він виголосив цілу тираду з приводу готовності широкого загалу визнавати психосоматичні хвороби, не визнаючи при цьому зворотного, а саме того, що причиною так званих духовних хвороб дуже часто виявляються тілесні недуги.

— Ось що б ти сказала, — навів він приклад, — якби була, Боже борони, моїм терапевтом, а я розповів би тобі, що страждаю від головного болю, нічних кошмарів, нудоти, безсоння й нечіткості бачення, а ще до того ж я постійно почуваюся розклеєним і до смерті боюся втратити роботу? Чи ти б не назвала мене невротиком?

— Мене краще про це не питати, Марку, я й так знаю, що ти невротик.

— Усі ці симптоми характерні для пухлини мозку, Кріс. Перевір тіло. Це насамперед. А тоді буде видно.

Кріс зателефонувала терапевтові й домовилася прийти того ж вечора до нього на прийняття. Вона тепер вільно могла розпоряджатися своїм часом. Фільмування закінчилося, принаймні для неї. Берк Деннінґз і далі спроквола наглядав за роботою так званого «другого підрозділу», або технічної спецгрупи, що займалася менш важливими сценами, здебільшого натурним зніманням із гелікоптера за містом, а також сценами з каскадерами або такими, де не брали участі провідні актори. Деннінґз стежив за тим, щоб кожен кадр був довершений.

Лікар практикував ув Арлінгтоні. Семюел Клайн. Поки Реґана із сердитим виразом обличчя чекала в кімнаті для обстеження, Клайн прийняв її матір у своєму кабінеті й вислухав коротку історію хвороби. Вона поділилася з ним тривогою. Він слухав, похитував головою, робив численні нотатки. Коли вона згадала про те, як трусилося ліжко, він дещо скептично нахмурився, але Кріс вела далі:

— Маркові здалося важливим те, що в Реґани виникли проблеми з математикою. Чому це так?

— Маєте на увазі шкільні завдання?

— Так, шкільні завдання, але особливо з математики. Що це означає?

— Ну, зачекаймо, поки я її огляну, місіс Макніл.

Він тоді попросив його вибачити й провів повне обстеження Реґани разом з аналізами сечі та крові. Сеча була потрібна для перевірки функціонування печінки й нирок, а кров — для цілого ряду тестів: на діабет, щитоподібну залозу, кількість еритроцитів у крові для виявлення можливої анемії й кількість лейкоцитів, щоб упевнитися, що нема всіляких екзотичних захворювань крові.

Закінчивши огляд, Клайн сів і поговорив із Реґаною, спостерігаючи за її поведінкою, а тоді повернувся у свій кабінет і почав виписувати рецепта.

— Таке враження, що в неї гіперкінетичний розлад поведінки.

— Що-що?

— Розлад нервової системи. Принаймні ми так вважаємо. Нам іще не до кінця зрозуміло, у чому тут річ, але в ранньому підлітковому віці таке часто трапляється. У неї наявні всі симптоми: гіперактивність, зміни настрою, труднощі з математикою.

— Ага, і знову математика. Чому саме вона?

— Це впливає на вміння зосередитися. — Він видер із маленького синього блокнотика аркуш із рецептом і вручив його Кріс. — Ось, це риталін.

— Що?

— Метилфенідат.

— Ага, он як.

— Десять міліграмів двічі на день. Рекомендую вживати першу дозу о восьмій ранку, а тоді о другій дня.

Кріс розглядала рецепта.

— То що це? Транквілізатор?

— Стимулятор.

— Стимулятор? Та ж вона і так постійно крутиться, як білка в колесі!

— Зовнішня її поведінка оманлива, — пояснив Клайн. — Це різновид гіперкомпенсації, надмірної реакції на депресію.

— Депресію?

Клайн кивнув.

— Депресію, — замислено повторила Кріс, відвернувшись і дивлячись на підлогу.

— Ну, ви ж згадували її батька.

Кріс поглянула на нього.

— Думаєте, лікарю, що я повинна відвести її до психіатра?

— О ні. Я б зачекав і подивився, чи не допоможе риталін. Мені справді здається, що це дасть нам відповідь. Зачекаємо два-три тижні.

— То ви гадаєте, це нерви?

— Підозрюю, що так.

— А те, що вона постійно щось вигадує? Це також припиниться?

Його відповідь спантеличила її. Він запитав, чи Реґана будь-коли раніше вживала лайку або казала непристойності.

— Дивне запитання. Та ні, ніколи.

— Розумієте, це все дуже схоже на ті її побрехеньки — цілком нетипова для неї поведінка, судячи з ваших слів, але певні нервові розлади можуть…

— Чекайте-но, секундочку, — втрутилася Кріс. — Звідки ви взагалі взяли, що вона говорить непристойності? Тобто ви дійсно таке сказали чи я щось не зрозуміла?

Клайн якусь мить із цікавістю її розглядав, а тоді обережно зізнався:

— Так, мушу сказати, що вона вживає лайливі слова. Ви цього не знали?

— Я й досі цього не знаю! Що ви таке говорите?

— Ну, вона видала цілий букет лайок, поки я її оглядав, місіс Макніл.

— Ви що, жартуєте, докторе? Наприклад?

Клайн відповів ухильно:

— Ну, можна сказати, що її словниковий запас вельми широкий.

— У якому сенсі? Тобто наведіть мені приклад!

Клайн стенув плечима.

— Ви маєте на увазі «гівно»? Чи «трахатися»?

Клайн полегшено зітхнув.

— Так, вона вживала ці слова, — підтвердив він.

— А ще що вона говорила? Конкретніше, якщо можна.

— Ну, якщо конкретніше, місіс Макніл, то вона порадила мені тримати мої паскудні пальці подалі від її пизди.

Кріс приголомшено зойкнула.

— Вона вживала такі слова?

— Ну, тут нічого дивного, місіс Макніл, і я б цим аж так не переймався. Як я вже казав, це просто частина синдрому.

Дивлячись на свої туфлі, Кріс похитала головою.

— Просто в це важко повірити, — ледь чутно мовила вона.

— Послухайте, я сумніваюся, що вона навіть розуміла, про що говорить.

— Ага, мабуть, — пробурмотіла Кріс. — Найпевніше.

— Спробуйте риталін, — порадив їй Клайн, — і побачимо, які будуть результати. А через два тижні я хотів би ще раз її обстежити.

Він звірився з календарем на столі.

— Зараз подивимося. Скажімо, середа двадцять сьомого. Чи це вам підійде?

— Ага, гаразд. — Пригнічена й понура Кріс підвелася, узяла рецепта й запхала його в кишеню пальта. — Так, звичайно. Двадцять сьомого буде добре.

— Я ваш великий прихильник, — зізнався Клайн, відчиняючи їй двері до приймальні.

Приклавши до губ вказівного пальця й опустивши голову, Кріс стурбовано зупинилася у дверях. Подивилася на лікаря.

— Ви не думаєте, докторе, що потрібен психіатр?

— Не знаю. Хоча найкращим поясненням завжди буває найпростіше. Зачекаємо. Зачекаємо й побачимо. — Клайн підбадьорливо всміхнувся. І додав: — Спробуйте не турбуватися.

— Як?

Коли Кріс везла Реґану додому, та запитала, що сказав лікар.

— Сказав, що це в тебе нерви.

— І все?

— І все.

Кріс вирішила не згадувати про непристойності.

Берк. Мабуть, наслухалася цього від Берка.

Але пізніше Кріс запитала в Шерон, чи та колись чула від Реґани подібні лайливі слова.

— О Господи, ні, — відповіла розгублена Шерон. — Ні, ніколи. Тобто навіть не останнім часом. Хоча, мені здається, щось таке згадувала її вчителька мистецтва.

— Десь недавно, Шерон?

— Минулого тижня. Але ця жінка така святенниця. Я просто подумала, що Реґана сказала їй «чорт» або «кака». Знаєш, щось таке.

— До речі, Шер, чи розмовляла ти з Реґ про релігію?

Шерон почервоніла.

— Ну, трохи; небагато. Бо ж важко уникнути таких тем. Кріс, вона ставить стільки запитань, і… ну… — Вона безпомічно знизала плечима. — Просто важко. Тобто як я можу відповісти, не сказавши про те, що вважаю великою брехнею?

— Дай їй можливість вибору.

Усі наступні дні, що передували запланованій званій вечері, Кріс дуже ретельно стежила за тим, щоб Реґана отримувала належні дози риталіну. Проте вона не помічала жодної ознаки поліпшення. Навпаки, з’являлися ледь помітні ознаки поступового погіршення: постійна забудькуватість, неохайність, нарікання на те, що її нудить. Щодо методів привертання уваги, старі більше не повторювалися, зате виникло щось нове — скарги на гидкий, неприємний «запах» у спальні Реґани. На її наполягання Кріс одного дня старанно принюхалась, однак нічого не відчула.

— Ти не чуєш запаху? — здивовано запитала Реґана.

— А що, він і зараз тут є?

— Ну так, звісно!

— І на що він схожий, пташко?

Реґана наморщила носа.

— Ну, наче щось горіло.

— Справді?

Кріс знову принюхалася, цього разу ще ретельніше.

— Невже ти не чуєш?

— Ага, тепер я чую. Зараз відчинимо на хвильку вікно й провітримо.

Насправді Кріс не чула жодного запаху, але вирішила не сперечатися, принаймні до відвідин лікаря. Мала також доволі й інших турбот. По-перше, треба було готуватися до званої вечері. По-друге, — вирішити, що робити зі сценарієм. Хоча вона й далі була захоплена перспективою випробувати свої сили як режисер, природна обережність утримувала від поспішного рішення. Тим часом її агент щодня їй телефонував. Вона сказала йому, що дала переглянути сценарій Деннінґзові, щоб почути його думку, і має надію, що той його читає, а не споживає.

Третьою й найважливішою турботою Кріс були її невдалі фінансові вкладення: купівля конвертованих облігацій шляхом наперед виплачених відсотків та інвестиція в нафтову свердловину в південній Лівії. Метою обох цих проектів був захист її прибутків від надмірного оподаткування. Але сталося набагато гірше: свердловина вичерпалася, а стрімкий ріст відсоткових ставок призвів до масового розпродажу облігацій. Для обговорення цих проблем і прилетів до неї її фінансовий менеджер. Він прибув у місто в четвер. А вже в п’ятницю, коли все їй докладно розтлумачив, вона вирішила, що їй тепер потрібно робити, і менеджер із цим погодився, проте спохмурнів, коли вона повідомила його про намір купити «феррарі».

— Тобто нове?

— А чому б ні? Знаєш, я їздила на ньому колись під час знімання. Якщо ми напишемо їм на завод і нагадаємо про це, можливо, вони продадуть нам зі знижкою? Ти так не думаєш?

Менеджер так не думав. І застеріг її, що таке придбання, на його думку, буде марнотратством.

— Бене, та ж я заробила торік вісімсот тисяч, а ти мені кажеш, що я не можу купити якесь дурнувате авто! Та це ж безглуздя, хіба ні? Куди діваються всі гроші?

Він нагадав їй, що більшість її грошей були в «податкових гаванях». Тоді перерахував численні джерела її видатків: федеральний прибутковий податок, податок її штату, розрахункова сума податку на майбутній дохід, податок на власність, комісійні її агентові, йому самому й рекламному агентові, що сукупно становлять до двадцяти відсотків її доходів, а ще один і чверть відсотка відрахувань у Благодійний фонд діячів кіно, витрати на модний одяг, зарплати Віллі, Карла, Шерон і доглядача за будинком у Лос-Анджелесі, усілякі дорожні витрати й, урешті-решт, її щомісячні видатки.

— Чи ти ще зніматимешся цього року? — поцікавився він.

Кріс знизала плечима.

— Не знаю. А що, потрібно?

— Так, я вважаю, що було б варто.

Упершись ліктями в коліна, Кріс замислено обхопила лице долонями, а тоді, похмуро зиркнувши на фінансового менеджера, запитала:

— А що ти скажеш про «хонду»?

Він не відповів нічого.

Пізніше того вечора Кріс спробувала забути про свої турботи й цілком зосередитися на підготуванні до вечірки, призначеної на наступний день.

— Подаймо карі й зробімо шведський стіл замість розсаджувати всіх на вечерю, — запропонувала вона Віллі й Карлові. — Поставимо стіл у кінці вітальні. Гаразд?

— Дуже добре, мадам, — одразу відповів Карл.

— Віллі, що думаєш? Подамо на десерт свіжий фруктовий салат?

— Так, мадам, чудово! — знову озвався Карл.

— Дякую, Віллі.

Вона запросила цікаве й різношерсте товариство. На додачу до Берка («Тільки приходь тверезий, чортяко!») і молодого режисера з допоміжної групи вона чекала одного сенатора з дружиною, астронавта з «Аполлона» (також із дружиною), двох єзуїтів із Джорджтауна, кількох сусідів, а також Мері Джо Перрін та Елен Клірі.

Мері Джо Перрін була огрядна сивоголова ясновидиця з Вашинґтона, з якою Кріс познайомилася на прийнятті в Білому домі, відразу відчувши до неї величезну симпатію. Вона очікувала, що та буде сувора й неприязна, але врешті сказала їй: «Та ви зовсім не така!», — бо Мері Джо виявилася милою, приємною й безпретензійною. Елен Клірі, жіночка середнього віку, працювала секретарем у держдепартаменті, а коли Кріс подорожувала Росією, вона обіймала якусь посаду в посольстві США в Москві. Елен тоді доклала чималих зусиль, рятуючи Кріс від численних ускладнень і непорозумінь, що траплялися впродовж її подорожі, спричинених великою мірою прямотою й відвертістю рудоволосої акторки. Кріс завжди з теплотою згадувала про неї й відразу розшукала, прибувши до Вашинґтона.

— Гей, Шер, а які саме священики приходять?

— Я ще не певна. Я запросила ректора й декана коледжу, але думаю, що ректор присилає замість себе когось іншого. Сьогодні пізно вранці мені подзвонив його секретар і повідомив, що його, мабуть, не буде в місті.

— І кого ж він присилає? — запитала Кріс, приховуючи свою зацікавленість.

— Зараз подивлюся. — Шерон почала ритися у своїх паперах. — Ага, ось воно. Буде його помічник. Отець Джозеф Даєр.

— Он як.

Кріс мала розчарований вигляд.

— А де Реґ? — запитала вона.

— Унизу.

— Знаєш, можливо, тобі варто тримати там свою друкарську машинку, як ти гадаєш? Бо ти тоді зможеш там друкувати й пильнувати за Реґаною. Добре? Мені не подобається, що вона там постійно сама.

— Гарна думка.

— Гаразд, це пізніше. А зараз іди додому, Шер. Помедитуй. Побався з кониками.

Коли всі справи були залагоджені, Кріс знову стурбовано подумала про Реґану. Сіла дивитися телевізор, але не могла зосередитись. Її опосів неспокій. Щось дивне було в будинку. Немовби якась в’язка тиша. Обтяжливий тлін.

Опівночі в будинку всі вже спали.

Ніщо не порушувало спокій. Тієї ночі.