Екзорцист

Розділ перший

Кіндермен замислено схилився над столом у тремтливій пітьмі свого кабінету. Трішки підлаштував промінь настільної лампи. Перед ним лежали записи, стенограми, свідчення, теки з документами, звіти криміналістів, зроблені від руки нотатки. Розмірковуючи, він акуратно розклав усе це перед собою своєрідним колажем у формі троянди, немовби заперечуючи тим самим потворний висновок, до якого підводили його ці матеріали і який він відмовлявся сприйняти.

Енґстром був невинний. У мить смерті Деннінґза він був у дочки, приносив їй гроші для закупівлі наркотиків. Він збрехав про те, куди ходив того вечора, захищаючи її саму й оберігаючи її матір, що вірила в те, що Ельвіри вже немає на світі, а отже, вона вже не може завдати собі жодної шкоди й цілком здеградувати.

Кіндермен довідався про все це не від Карла. Того вечора, коли вони зустрілися в Ельвіриному коридорі, Карл уперто мовчав. Лише після того, як Кіндермен повідомив Ельвіру про те, чим загрожує батькові справа Деннінґза, вона наважилася розповісти правду. Знайшлися свідки, готові це підтвердити. Енґстром був невинний. Невинний і мовчазний стосовно подій, пов’язаних із родиною Макніл.

Кіндермен нахмурився, розглядаючи колаж: композиції чогось бракувало. Він пересунув одну з пелюсток — кутик письмового свідчення — трошечки нижче й правіше.

Троянди. Ельвіра. Він суворо її попередив: якщо впродовж двох тижнів вона не ляже до клініки, він зробить усе, щоб назбирати достатню кількість свідчень для її арешту. Хоч він і не вірив, що вона це зробить. Були часи, коли він дивився на закон пильно й не кліпаючи, немов на полуденне сонце, сподіваючись, що це його засліпить на короткий час і жертві його переслідування пощастить утекти. Енґстром був невинний. Що залишалося? Детектив із сопінням змінив позу, а тоді заплющив очі й уявив себе в гарячій пінистій ванні. «Повний ментальний розпродаж! — проголосив він сам собі. — Робимо нові висновки! Немає залишитися нічого! Абсолютно!» — додав він суворо, а тоді розплющив очі й заново проаналізував приголомшливу інформацію.

Факт. Смерть режисера Берка Деннінґза якимось чином явно пов’язана з оскверненнями в Святій Трійці. В обох випадках залучено чаклунство, а невідомий осквернитель міг легко стати вбивцею Деннінґза.

Факт. Фахівець із чаклунства, єзуїтський священик, неодноразово відвідував будинок родини Макніл.

Факт. Машинописний аркуш паперу з текстом блюзнірської вівтарної картки, знайденої у Святій Трійці, перевірено на наявність відбитків пальців. Відбитки виявлено з обох боків. Деякі належать Деміенові Каррасу. Але є й інші, що, судячи з розмірів, могли належати особі з дуже маленькими руками, цілком імовірно, що дитині.

Факт. Машинопис на вівтарній картці проаналізовано й порівняно з машинописом незавершеного листа, що його Шерон Спенсер витягла з друкарської машинки, зіжмакала й кинула в кошик для сміття, але не влучила, тоді як Кіндермен розпитував Кріс. Він підняв цей аркуш і нишком виніс його з будинку. І цей лист, і текст на вівтарній картці надруковані на тій самій машинці. Проте у звіті зазначено, що друкували їх різні люди. Особа, що друкувала блюзнірський текст, вдаряла по клавішах набагато сильніше, ніж Шерон Спенсер. Поза тим ця особа явно не була новачком, що друкує одним-двома пальцями, а друкувала професійно й досвідчено, до того ж напрошується висновок, що невідомий автор тексту вівтарної картки був наділений неймовірною силою.

Факт. Якщо смерть Берка Деннінґза не сталася внаслідок нещасного випадку, його вбила особа, наділена неймовірною силою.

Факт. Енґстром тепер поза підозрами.

Факт. Перевірка замовлень авіаквитків на внутрішні рейси показала, що Кріс Макніл возила дочку в Дейтон, штат Огайо. Кіндермен знав, що дочка захворіла, отже, її возили до клініки. А в Дейтоні це мала б бути клініка Беррінджера. Кіндермен узяв довідки, і в клініці підтвердили, що дочка була там на обстеженні. У клініці відмовилися розголошувати природу її хвороби, але це явно був серйозний психічний розлад.

Факт. Серйозні психічні розлади часом характеризуються надзвичайною фізичною силою.

Кіндермен зітхнув, заплющив очі й похитав головою. Він знову дійшов того самого висновку. Тоді розплющив очі й подивився в серцевину паперової троянди: вицвілий старий примірник загальнонаціонального журналу. На обкладинці були Кріс і Реґана. Він придивився до доньки: миле веснянкувате личко, кінський хвостик зі стрічкою, усмішка, брак передніх зубів. Він задивився в темряву за вікном, де починала сіятися мжичка.

Тоді спустився в гараж, сів у чорний седан без розпізнавальних знаків і поїхав лискучими від дощу вулицями до Джорджтауну, де припаркувався на східному боці Проспект-стрит і кілька хвилин мовчки сидів, дивлячись на Реґанине вікно. Може, постукати у двері й наполягти на побаченні з нею? Він опустив голову й потер чоло. «Вільяме Ф. Кіндермен, ти хвора людина! — подумав він. — Ти занедужав! Іди додому! Зажий ліки! Виспись! Тобі стане краще!» Він знову подивився на вікно й сумовито похитав головою. Ось куди привела його клята логіка. Він перевів погляд на таксі, що під’їхало до будинку. Запустив мотор і ввімкнув двірники на вітровому склі, устигнувши побачити, як із таксі вийшов високий літній чоловік. Той чоловік розрахувався з таксистом, тоді повернувся й завмер нерухомо в імлистому сяйві вуличного ліхтаря, дивлячись на вікно будинку, мов якийсь меланхолійний мандрівник, застиглий у часі. Коли таксі від’їхало й завернуло за ріг Тридцять шостої вулиці, Кіндермен швидко поїхав йому навздогін. За рогом поблимав фарами, сигналізуючи таксистові зупинитися, а в будинку Макніл у цей час Каррас і Карл тримали худющі ручки Реґани, поки Шерон робила їй ін’єкцію лібріуму, доводячи загальну дозу, уведену їй упродовж останніх двох годин, до чотирьохсот міліграмів. Каррас розумів, що це приголомшлива доза, але після затишшя, що тривало багато годин, демонічна сутність пробудилась у стані такої неймовірної люті, що знесилений організм Реґани міг цього просто не витримати.

Каррас і сам був виснажений. Відвідавши зранку церковну канцелярію, він прийшов сюди, щоб повідомити новину Кріс, а тоді, налаштувавши внутрішньовенне годування для Реґани, повернувся до своєї кімнатки в єзуїтському гуртожитку, де впав долілиць на ліжко й миттєво провалився в глибокий сон. Та не минуло й двох годин, як його розбудив гучний телефонний дзвінок. То була Шерон. Реґана була й далі непритомна, а її пульс поступово слабшав. Каррас квапливо побіг до їхнього будинку з медичним саквояжем і почав щипати ахіллове сухожилля Реґани, перевіряючи реакцію на біль. Реакції не було. Він міцно стиснув їй ніготь на руці. І знову жодної реакції. Каррас занепокоївся: хоч він і знав, що в деяких станах істерії або трансу хворий стає нечутливим до болю, але боявся, що Реґана опиниться в комі, звідки їй дуже легко буде зісковзнути в смерть. Він перевірив кров’яний тиск: дев’яносто на шістдесят. Тоді пульс: шістдесят за хвилину. Він пробув у кімнаті ще півтори години, перевіряючи її стан щоп’ятнадцять хвилин, аж поки переконався, що її тиск і пульс стабілізувалися, отже, вона перебувала не в шоковому стані, а просто в глибокому ступорі. Каррас звелів Шерон і далі щогодини перевіряти Реґані пульс, а сам повернувся до своєї кімнати й знову заснув. Але й цього разу його невдовзі розбудив телефонний дзвінок. З церковної канцелярії його повідомили, що екзорцистом буде Ланкестер Меррін, а Каррас йому асистуватиме.

Новина його приголомшила. Меррін! Філософ-палеонтолог! Разючий, потужний інтелект! Його книжки лихоманили церкву, інтерпретуючи віру через призму матерії, що й досі еволюціонує і якій суджено стати духом, щоб наприкінці часів з’єднатися з Христом, «Точкою Омегою».

Каррас одразу подзвонив Кріс, щоб повідомити новину, але виявив, що вона вже чула безпосередньо від єпископа про те, що Меррін прибуде наступного дня.

— Я сказала єпископові, що він може залишатися в нас, — додала Кріс. — Це ж триватиме один-два дні, чи не так?

Перш ніж відповісти, Каррас витримав паузу, а тоді неголосно сказав:

— Я не знаю. — Знову помовчав і додав: — Не варто забагато очікувати.

— Тобто, якщо це спрацює, — зронила пригніченим тоном Кріс.

— Я не мав на увазі, що це не спрацює, — заспокоїв її священик. — Але це може тривати якийсь час.

— Як довго?

— Буває по-різному. — Каррас знав, що екзорцизм може тривати тижнями, а то й місяцями, знав, що нерідко він узагалі не допомагає. Він очікував, що так воно й станеться, що на його плечі знову звалиться важкий тягар, що заперечуватиме зцілення через навіювання. — Це може протривати кілька днів або й тижнів, — сказав він їй і почув напівпошепки у відповідь:

— А скільки їй залишилося, отче Каррас?

Повісивши слухавку, він відчув себе знеможеним і виснаженим. Розтягнувся на ліжку, думаючи про Мерріна. Меррін! Він відчув хвилювання й надію, проте майже відразу їх змінила тривога. Він сам природним чином пасував на роль екзорциста, проте єпископ обрав іншого. Чому? Бо Меррін це вже робив раніше? Заплющивши очі, він пригадав, що екзорцистів обирають на засадах «благочестя» й «високих моральних якостей» і що в Євангелії від Матвія згадано, що коли учні запитали в Христа, чому вони не зуміли вигнати біса, він відповів: «Через ваше невірство». Керівництву було відомо про цю його проблему, як і Томові Бермінґему, ректорові Джорджтауну. Чи хтось із них натякнув про це єпископові?

Каррас засмучено перекрутився в ліжку. Почувся недостойним, некомпетентним, відкинутим. Це було боляче. Немовби нерозсудливо, та все одно боляче. Урешті-решт у пустку його серця просякнув сон, заповнюючи собою всі тріщинки й ніші.

І знову його розбудив телефон. Кріс повідомляла, що в Реґани раптом розпочався напад шаленства. Прибігши до їхнього будинку, перевірив у Реґани пульс. Був пришвидшений. Він дав їй лібріум, тоді ще одну дозу. І ще одну. Нарешті повернувся до кухні, де вмостився за столиком для сніданків разом із Кріс. Вона читала одну з книжок Мерріна, що їх замовила поштою.

— Мені це важко збагнути, — сказала тихенько Каррасові, проте було видно, яка вона зворушена. — Там є такі прекрасні місця… просто чудесні. — Вона погортала кілька сторінок назад до зазначеного розділу, а тоді підсунула книжку Каррасові.

— Ось тут, подивіться. Ви це читали?

— Я не знаю. Зараз подивлюся.

Каррас узяв книжку й почав читати:

Нам усім знайомі порядок, сталість, постійне оновлення матеріального світу, що нас оточує. Хоч які крихкі й ефемерні його частинки, хоч які непостійні й мінливі його компоненти, він сам залишається незмінним, пов’язаним в одне ціле законом сталості, тож вічно помираючи, він вічно відроджується знову. Розпад породжує свіжі форми буття, а смерть стає матір’ю тисяч нових існувань. Кожна година, що минає, — свідчення швидкоплинності й одночасно надійності й міцності цієї цілості. Це ніби відображення на воді, що залишається незмінним, хоча вода постійно тече. Сонце сідає, щоб піднятися знову. День щезає в пітьмі ночі, щоб народитися знову таким юним, немовби він ніколи й не згасав. Весна змінюється літом, а тоді осінню й зимою, щоб, повернувшись урешті-решт, ще впевненіше запанувати над могилою, до якої вона так рішуче квапилася з першої ж години свого життя. Ми оплакуємо травневий цвіт, бо він зів’яне, але ми знаємо, що одного дня травень візьме реванш у листопада завдяки обертанню того величного кола, що ніколи не зупиняється й вчить нас бути тверезими, коли нас п’янить надія, а в безодні нашого спустошення ніколи не впадати у відчай.

— Так, це прекрасно, — тихо погодився Каррас, наливаючи собі чашку кави, а згори доносилося дедалі гучніше лютування демона:

— Вилупок… байстрюк… благочестивий лицемір!

— Вона любила класти мені на тарілку троянду… зранку, перед тим як я йшла на роботу, — неголосно мовила Кріс.

Каррас здивовано глянув на неї, і Кріс уточнила:

— Реґана.

Вона опустила очі.

— Так, дійсно. Я й забула.

— Забули що?

— Забула, що ви ж її ніколи не бачили.

Вона висякалась і витерла очі.

— Хочете трохи бренді до кави?

— Ні, дякую.

— Кава якась без смаку, — прошепотіла тремтячим голосом Кріс. — Мабуть, додам собі бренді. Перепрошую. — Вона підвелася й вийшла з кухні.

Каррас залишився сам, попиваючи неквапом каву. Відчував тепло светра під сутаною й ніяковість від того, що не зміг заспокоїти Кріс. Тоді пригадалися сумні спогади з дитинства, спогади про Реджі, його собаку-дворняжку, що лежав худющий, як скелет, заціпеніло в коробці в їхній занедбаній квартирі. Реджі тремтів у лихоманці й блював, а Каррас намагався вкрити його рушниками, напоїти теплим молоком, аж поки до них зайшов сусід, подивився на Реджі й сказав, хитаючи головою: «У вашого собаки чумка. Йому терміново потрібні уколи». Тоді одного дня кінець школи… усі виходять на вулицю… парами завертають за ріг… його зустрічає мати… несподівано… сумна… кладе йому в руку лискучу монетку в п’ятдесят центів… радість… стільки грошей!.. тоді її голос, тихий і лагідний: «Реджі помер…»

Він подивився на огорнену парою чорну гіркоту в чашці й відчув, що його руки не здатні ані втішити, ані зцілити.

— …побожний байстрюк!

Демон. Усе ще лютував.

«Вашому собаці терміново потрібні уколи».

Каррас миттєво підвівся й рушив до Реґаниної спальні, де тримав її, поки Шерон робила чергову ін’єкцію лібріуму, довівши загальну дозу до п’ятисот міліграмів. Шерон витирала тампоном місце уколу, готуючись заліпити його пластирем «Бенд-Ейд», а Каррас збентежено дивився на Реґану, бо безтямні непристойності, що зривалися з її вуст, не були, здається, націлені на будь-кого з присутніх у кімнаті, а скорше на когось невидимого… або відсутнього.

Він струсив головою.

— Зараз прийду, — сказав він Шерон.

Його непокоїла Кріс, тож спустився до кухні, де вона сиділа самотньо за столом, наливаючи собі бренді до кави.

— Ви справді не хочете трошечки, отче? — запитала вона в нього.

Похитавши головою, він підійшов до столу й втомлено сів, затуливши лице руками. Він чув, як клацала об порцеляну ложечка, розмішуючи каву.

— Чи ви розмовляли з її батьком? — поцікавився він.

— Так, він дзвонив, — відповіла Кріс. — Хотів поговорити з Реґ.

— І що ви йому сказали?

— Що вона пішла в гості.

Тиша. Каррас більше не чув клацань. Звів очі й побачив, що Кріс дивиться в стелю. А тоді й він це зауважив: непристойні вигуки припинилися.

— Мабуть, почав діяти лібріум, — полегшено зітхнув він.

Дзвінок у двері. Каррас глянув на двері, а тоді на Кріс, що дивилася на нього з німим запитанням в очах, боязко вигнувши брови. Кіндермен?

Минали секунди, а вони сиділи й прислухалися. Ніхто не поспішав відчиняти двері. Віллі вже відпочивала в себе в кімнаті, а Шерон і Карл були й досі нагорі. Кріс раптово звелася на ноги, пішла в передпокій і там, ставши навколішки на дивані, відслонила штору й крадькома визирнула у вікно, щоб побачити, хто дзвонить. Ні, це не Кіндермен. Дякувати Богу! То був високий літній чоловік у потертому чорному дощовику й чорному фетровому капелюсі. Він стояв під дощем, терпляче схиливши голову й тримаючи в руці чорну валізку. На мить у сяйві вуличного ліхтаря зблиснула срібна пряжка, коли він зручніше поправив у руці валізку. Що це таке діється?

Ще один дзвінок.

Кріс спантеличено встала з дивана й пішла до вхідних дверей. Легенько їх прочинивши, вона визирнула в пітьму, мружачи очі від дрібнесенької мжички. Краї капелюха затуляли обличчя чоловіка.

— Так, вітаю, чим можу допомогти?

— Місіс Макніл? — долинув голос із тіні, м’який, вишуканий і дуже соковитий.

Незнайомець почав знімати капелюха, а Кріс кивнула головою й враз уже бачила перед собою дивовижні очі: вони світилися інтелектом, добротою й розумінням, з них лився спокій, заповнюючи її єство, повноводною й цілющою рікою, джерело якої було водночас і в ньому, і поза ним, а течія була розмірена, проте нестримна й нескінченна.

— Я отець Ланкестер Меррін, — представився він.

Якусь мить Кріс мовчки дивилася на худе, аскетичне обличчя, на різьблені й немовби виполіровані мильним каменем вилиці; потім швидко розчинила двері навстіж.

— О Господи, прошу заходити! Прошу! Боже, я… Чесно! Я не знаю, де…

Він увійшов, і вона зачинила за ним двері.

— Тобто я ж вас чекала тільки завтра! — виправдовувалася Кріс.

— Так, я знаю, — почула вона його голос.

Повернувшись, вона побачила, що він стояв, нахиливши вбік голову й дивлячись угору, наче до чогось дослухався… ні, скоріше відчував, подумала Кріс, чиюсь незриму присутність, якусь далеку вібрацію, уже добре знайому йому. Вона збентежено стежила за ним. Їй здалося, що його шкіра обвітрена чужими вітрами, сонцем, яке сяяло вдалині від її часу та простору.

Що він робить?

— Можу я взяти вашу валізку, отче?

— Усе гаразд, — м’яко озвався він. Ще й далі ніби щось відчував. Щось зондував. — Вона вже ніби продовження моєї руки, старезна… і дуже пошарпана. — Він подивився на Кріс із теплою втомленою усмішкою в очах. — Я звик до її ваги. Чи тут отець Каррас?

— Так, тут. Він у кухні. А чи ви вже вечеряли, отче?

Меррін не відповів. Натомість звів очі догори, почувши, як там відчиняються двері.

— Так, я перекусив у поїзді.

— І ви певні, що не хочете ще попоїсти?

Жодної відповіді. Було чутно, як нагорі зачинилися двері. Меррін знову м’яко подивився на Кріс.

— Ні, дякую, — сказав він. — Ви дуже люб’язні.

Ще й далі розгублена, Кріс пролепетала:

— Боже мій, такий дощ. Якби я знала, що ви прибуваєте, я б зустріла вас на вокзалі.

— Усе гаразд.

— Ви довго чекали таксі?

— Пару хвилин.

— Я візьму, отче!

Карл. Він швидко збіг сходами, вихопив із рук священика валізку й поніс її далі коридором.

— Ми приготували для вас ліжко в кабінеті, отче. — Кріс заметушилася. — Воно дуже зручне, і вам там ніхто не заважатиме. Я покажу вам, де воно. — Вона ступила пару кроків, а тоді зупинилася. — Чи ви хотіли б спочатку привітатися з отцем Каррасом?

— Спершу я хотів би подивитися на вашу дочку.

— Тобто прямо зараз, отче? — засумнівалася Кріс.

Меррін знову подивився на стелю, пильно й якось відчужено.

— Так, зараз, — озвався він. — Гадаю, що зараз.

— Але я певна, що вона спить.

— Думаю, що ні.

— Ну, якщо…

Зненацька Кріс здригнулася, зачувши нагорі голос демона. Гулкий і водночас приглушений, хрипливий, мов якесь передчасне поховання, він заревів:

— Мер-р-рі-і-і-і-і-і-і-і-і-і-ін! — Потім розлігся глухий потужний удар, немовби хтось щосили гупнув об стіну спальні довбнею.

— Боже всемогутній! — видихнула Кріс, притиснувши поблідлу руку до грудей. Вона приголомшено глянула на Мерріна. Священик не рухався. Він і далі дивився вгору, напружено, але спокійно, і в його очах не було й тіні подиву. Скорше, подумала Кріс, це було схоже на впізнавання.

Ще один удар струснув стіни.

— Мер-р-рі-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-ін!

Єзуїт повільно рушив із місця, не зважаючи ні на Кріс, яка зачудовано розтулила рота, ні на Карла, що занепокоєно вислизнув із кабінету, ні на Карраса, що ошелешено став у дверях кухні, тоді як страхітливе гупання й ревіння не втихали. Меррін спокійно піднімався сходами, тримаючись тонкою, мов алебастровою, рукою за бильце.

Каррас підійшов до Кріс, і вони разом стежили, як Меррін увійшов до Реґаниної спальні й причинив за собою двері. На якийсь час запала тиша. Тоді раптом демон злісно зареготав, і Меррін швидко вийшов із кімнати, зачинив двері й хутко рушив коридором. За його спиною знову прочинилися двері до спальні, з яких вистромила голову Шерон, з дивним виразом обличчя дивлячись йому вслід.

Меррін стрімко спустився сходами й простягнув руку Каррасові, що чекав унизу.

— Отче Каррас!

— Вітаю вас, отче.

Меррін стиснув у руках долоню Карраса, серйозно й стурбовано вдивляючись у його обличчя. Тим часом регіт нагорі змінився лиховісною лайкою на адресу Мерріна.

— У вас дуже стомлений вигляд, — сказав Меррін. — Ви стомилися?

— Ні.

— Добре. Маєте із собою дощовик?

— Ні, не маю.

— Ну, то візьміть мій, — сказав сивочолий єзуїт, розстібаючи вологий від дощу плащ. — Я хотів би, щоб ви пішли в гуртожиток, Деміене, і принесли сутану для мене, два стихарі, пурпурову єпітрахиль, трохи святої води й два примірники «Римського ритуалу», великі. — Він подав дощовика спантеличеному Каррасові. — Я гадаю, нам треба починати.

Каррас нахмурився.

— Тобто як? Оце зараз?

— Гадаю, що так.

— А ви не хотіли б спершу ознайомитися з історією хвороби?

— Навіщо?

Каррас збагнув, що не має чого відповісти. І відвів погляд від тих бентежних очей.

— Гаразд, отче, — сказав він. Одягнув дощовика й рушив до виходу. — Зараз усе принесу.

Карл кинувся вслід, випередив Карраса й відчинив йому вхідні двері. Вони обмінялися короткими поглядами, і Каррас вийшов у дощову ніч. Меррін подивився на Кріс.

— Я мав би запитати у вас. Ви не проти, щоб ми почали відразу?

Вона весь час спостерігала за ним, відчуваючи неабияке полегшення від його рішучості, цілеспрямованості й упевненості, що увірвалися в цей дім, мов ясний сонячний день.

— Ні, я тільки рада, — вдячно відповіла вона. — Але ж ви, мабуть, такі втомлені, отче Меррін.

Старий священик помітив, як вона стурбовано зиркнула нагору, де біснувався демон.

— Хочете випити кави? — запитала вона голосом, у якому відчувались і наполегливість, і благання. — Вона гаряча й щойно зварена. Вип’єте трішки?

Меррін зауважив, як вона нервово стискала й розтискала пальці, а також побачив чорні кола довкола її очей.

— Так, вип’ю, — погодився він. — Дякую вам. — Щось тяжке було обережно відсунуте вбік, діставши команду зачекати. — Якщо вам не важко.

Кріс повела його на кухню, і невдовзі він уже стояв, притулившись до плити, тримаючи в руках кухлик чорної кави. Кріс дістала пляшку бренді.

— Додати вам до кави, отче? — запитала вона.

Меррін схилив голову й подивився без жодної емоції на кухлик із кавою.

— Ну, лікарі мені цього не радять, — сказав він, — але моя воля, дякувати Богу, слабка.

Кріс закліпала очима, не зовсім певна, що він цим хотів сказати, аж поки не побачила його усміхнені очі. Він простягнув їй кухлик.

— Так, дякую вам.

Кріс додала, усміхаючись, бренді.

— Яке гарне у вас ім’я, — сказав їй Меррін. — Кріс Макніл. Це ж не псевдонім?

Наливаючи бренді до своєї кави, Кріс похитала головою.

— Ні, я справді не Сейді Ґлатц із «сім’ї» Менсона[10].

— Дякувати Богу за це, — пробурмотів Меррін, опустивши очі.

Кріс лагідно всміхнулася й сіла.

— А ім’я Ланкестер, отче? Таке незвичне. Вас назвали на чиюсь честь?

— Мабуть, на честь якогось торгового корабля, — пробурмотів Меррін, дивлячись кудись у простір. Відсьорбнув трохи кави, а тоді сказав: — Або мосту. Так, гадаю, на честь мосту. — Подивившись на Кріс, він додав із ледь помітною усмішкою: — Інша річ — Деміен. Як же мені хотілося б мати подібне ім’я. Таке чудове.

— А звідки воно походить, отче? Це ім’я?

— Так звали священика, що присвятив своє життя опіці над прокаженими на острові Молокай. Пізніше він заразився сам. — Меррін подивився вбік. — Гарне ім’я, — додав він знову. — З таким ім’ям я міг би погодитися навіть на прізвище Ґлатц.

Кріс захихотіла. Зникла її напруга. Вона відчула легкість. І ще якийсь час вона розмовляла з Мерріном про різні дріб’язки, домашні справи. Нарешті в кухні з’явилася Шерон, і лише тоді Меррін намірився йти. Так, ніби він тільки й чекав її приходу, бо відразу ж поніс до зливальниці свій кухлик, прополоскав його й поставив сушитися на стійку для посуду. — Гарна була кава, якраз така, яку я люблю, — сказав він.

Кріс підвелася й запропонувала:

— Я проведу вас до вашої кімнати. — Меррін подякував і рушив услід за нею до дверей кабінету, де вона йому сказала: — Якщо вам буде щось потрібно, отче, дайте знати.

Він поклав їй руку на плече й стиснув легенько й заспокійливо, а Кріс відчула, як її тіло наповнилося теплом і силою, і ще вона відчула спокій і якесь дивне відчуття… «Чого саме? — подумала вона. — Безпеки? Так, чогось такого».

— Ви дуже добра людина, — сказала вона. Його очі світилися усміхом.

— Дякую, — відповів він. Забрав із її плеча руку, а коли вона відійшла, його обличчя раптом викривилося від болю. Він увійшов до кабінету й зачинив за собою двері. Видобув із кишені штанів бляшанку з написом «Аспірин Баєр», відкрив її, узяв таблетку нітрогліцерину й обережно поклав собі під язик.

Зайшовши до кухні, Кріс зупинилася біля дверей і подивилася на Шерон. Та стояла біля плити, приклавши долоню до кавоварки, де грілася кава. Стурбовано дивилася кудись перед собою. Занепокоївшись, Кріс підступила до неї й лагідно мовила:

— Чуєш, дорогенька, може, ти б трішки перепочила?

Якусь мить Шерон не відповідала. Тоді повернулася й втупилася відсутнім поглядом у Кріс.

— Вибач. Ти щось казала?

Кріс побачила її напружене обличчя, відсутній погляд.

— Що там сталося, Шерон? — запитала вона.

— Сталося де?

— Коли отець Меррін зайшов до спальні Реґани?

— О, там… — Злегка насупившись, Шерон перевела свій відсутній погляд у якусь точку в просторі між сумнівом і спогадом. — Так, кумедна річ.

— Кумедна?

— Дивна. Вони просто… — Шерон зробила паузу. — Ну, просто якийсь час дивилися одне на одного, а тоді Реґана… та істота… сказала…

— Що?

— Вона сказала: «Цього разу ти програєш».

Кріс чекала, не відводячи від Шерон погляду.

— А тоді?

— Це все, — озвалася Шерон. — Він повернувся й вийшов із кімнати.

— І як він виглядав? — наполягала Кріс.

— Кумедно.

— О Господи, Шерон, придумай якесь інше слово! — огризнулася Кріс і вже збиралася ще щось додати, коли помітила, що Шерон задерла голову до стелі, немовби прислухаючись. Кріс простежила за її поглядом, також це відчувши: тишу, раптове припинення демонічного біснування, але натомість щось інше… щось нове… що наростало.

Жінки обмінялися скоса поглядами.

— Ти теж це відчуваєш? — запитала Шерон.

Кріс кивнула. Щось нове в будинку. Напруга. Поступове загуснення й вібрація повітря, немовби там поволі накопичувалися ворожі енергії. Дзвінок у двері пролунав наче з іншого світу.

Шерон відвернулася.

— Я відчиню.

Вона рушила до передпокою й відчинила двері. То був Каррас. Він тримав картонну коробку для білизни.

— Отець Меррін у кабінеті, — сказала йому Шерон.

— Дякую.

Каррас швидко рушив до кабінету, легенько постукав і зайшов із коробкою.

— Вибачте, отче, — почав він говорити, — я мав трохи…

Каррас замовк на півслові. Меррін стояв навколішки біля ліжка в штанах і футболці, схиливши чоло на міцно стиснуті перед собою руки, і на якусь мить Каррас прикипів до землі, немовби, випадково завернувши за ріг, зустрів самого себе в дитинстві з перекинутою через руку сутаною вівтарного хлопчика-міністранта, але цей хлопчик пробіг далі, його не впізнавши.

Каррас перевів погляд на відкриту коробку для білизни з крапельками дощу на накрохмаленій тканині. Підійшов до дивана, безшумно виклав туди вміст коробки, а закінчивши, зняв дощовика й акуратно повісив його на спинку стільця. Подивившись на Мерріна, побачив, що священик хреститься, і швидко відвернувся. Узяв більший із двох білих бавовняних стихарів і вже почав одягати його поверх сутани, коли почув, що Меррін підводиться й прямує до нього. Поправляючи на собі стихар, Каррас повернувся до нього, а старий священик зупинився біля дивана, турботливо оглядаючи все викладене з коробки.

Каррас сягнув по светра.

— Я подумав, що вам було б варто вбрати це під сутану, отче, — сказав він, подаючи светра. — Часом у її кімнаті стає страшенно холодно.

Меррін подивився на светра й торкнувся його пальцями.

— Це дуже дбайливо з вашого боку, Деміене. Дякую вам.

Каррас узяв із дивана Меррінову сутану й дивився, як той натягає через голову светра. І тільки тепер, спостерігаючи за цими буденними, прозаїчними діями, він цілком зненацька відчув, якою разючою силою впливу наділений цей чоловік, ця мить, ця загусла тиша в будинку, що тисне на нього своїм тягарем, позбавляючи можливості дихати й погрожуючи розтрощити його такий міцний і реальний світ. Він раптом усвідомив, що хтось висмикує з його рук сутану. Меррін. Він уже вбирав її на себе.

— Вам відомі правила екзорцизму, Деміене?

— Так.

Меррін почав застібати сутану.

— Особливо важливо пам’ятати, що слід уникати розмов із демоном.

«З демоном!» — подумав Каррас. Сказано так буденно. Його це просто вразило.

— Ми можемо запитувати про те, що стосується справи, — сказав Меррін. — А все поза цим загрожує небезпекою. Величезною. — Він узяв із рук Карраса стихаря й почав натягати його на сутану. — Особливо старайтеся не слухати того, що він говоритиме. Демон підступний. Він буде брехати, щоб нас заплутати, але також змішуватиме брехню з правдою, щоб болючіше нас уразити. Це психологічна атака, Деміене. І дуже потужна. Не слухайте його. Пам’ятайте про це. Не слухайте.

Коли Каррас подавав йому єпітрахиль, екзорцист запитав:

— Чи є ще щось, про що ви хотіли б запитати, Деміене?

Каррас похитав головою.

— Ні. Але гадаю, було б корисно розповісти вам усе про різних особистостей, що їх являла Реґана. Досі їх було, здається, три.

Поправляючи на плечах єпітрахиль, Меррін спокійно уточнив:

— Є тільки один. — Тоді він узяв примірники «Римського ритуалу» і передав один Каррасові. — Літанію до всіх святих ми пропустимо. Ви маєте святу воду, Деміене?

Каррас витягнув із кишені маленьку закорковану пляшечку. Меррін узяв її, а тоді спокійно кивнув на двері.

— Прошу йти першим, Деміене.

Нагорі, біля входу до Реґаниної спальні, їх уже напружено чекали Шерон і Кріс. Убрані в теплі светри й куртки, вони повернулися на звук дверей, що відчинялися, і побачили Мерріна й Карраса, які врочистою ходою наближалися до сходів. Разючий у них вигляд, подумала Кріс: високий худорлявий Меррін і Каррас із темним, немовби висіченим зі скелі обличчям, що так контрастувало з невинною білиною стихаря. Вона дивилася, як вони поволі піднімалися сходами, і хоча її раціональний розум переконував, що вони не наділені якимись надприродними силами, та все ж відчувала дивовижне й глибоке зворушення, коли щось нашіптувало душі, що такі сили в них, можливо, є. Вона відчула, як пришвидшено закалатало серце.

Біля дверей до кімнати єзуїти зупинилися. Каррас нахмурився, побачивши Кріс у светрі й куртці.

— Ви хочете зайти?

— Гадаєте, не варто?

— Не треба, будь ласка, — наполіг Каррас. — Ні. Це буде помилка.

Кріс подивилася запитливо на Мерріна.

— Отцеві Каррасу ліпше знати, — спокійно мовив екзорцист.

Кріс знову подивилася на Карраса. Опустила голову.

— Гаразд, — зронила сумовито. Тоді притулилася спиною до стіни. — Я почекаю тут.

— Яке середнє ім’я вашої доньки? — запитав Меррін.

— Тереза.

— Яке гарне ім’я, — тепло мовив старий священик. Він якусь мить заспокійливо дивився на Кріс, а коли повернувся й поглянув на двері до спальні Реґани, Кріс знову відчула ту напругу, ту загуслу пітьму, що скрутилася, мов гадюка, кільцями там. У спальні.

За цими дверима.

Меррін кивнув.

— Гаразд, — м’яко мовив він.

Каррас відчинив двері й мало не відсахнувся від смороду та крижаного холоду.

У кутку кімнати сидів на стільці, загорнувшись у вилинялу мисливську куртку із зеленої овчини, Карл. Він очікувально глянув на Карраса, що швидко перевів погляд на демона в ліжку, чиї блискучі очі дивилися повз нього в коридор. Вони вп’ялися в Мерріна.

Каррас підійшов до підніжжя ліжка, а Меррін, високий і стрункий, поволі наблизився збоку, зупинився й поглянув у сповнені ненависті очі. У кімнаті повисла задушлива тиша. Тоді Реґана облизала хижим почорнілим язиком свої потріскані й розпухлі губи. Здалося, ніби хтось розгладжує рукою зіжмаканий пергамент.

— Ну, зарозумілий мерзотнику! — гарикнув демонічний голос. — Нарешті! Нарешті ти прийшов!

Старий священик підняв руку й перехрестив ліжко, а тоді все, що було в кімнаті. Потім відвернувся й відкоркував пляшечку зі святою водою.

— Ах, так! Знову свята сеча! — прохрипів демонічний голос. — Сперма святих!

Меррін підняв пляшечку, і демонічна фізія посиніла й викривилась, а голос просичав:

— Ти що, байстрюче, наважишся? Ти посмієш?

Меррін почав кропити святою водою, а демон відкинув голову, його рот і м’язи шиї затремтіли від люті.

— Ну-ну, кропи! Кропи, Мерріне! Змочи нас! Утопи у своєму поті! Твій піт освячений, святий Мерріне! Нахилися й пердни хмарами фіміаму! Нахилися й покажи свій святий зад, щоб ми йому поклонялися й щоб обожнювали його, Мерріне! Цілували б його! Робили б…

— Замовкни!

Слово вдарило, наче грім. Каррас здригнувся й здивовано поглянув на Мерріна, що владно вп’явся очима в Реґану. І демон замовк. Не відводив погляду.

Його очі стали розгублені. Кліпали. Чекали.

Меррін буденно заткнув пляшечку зі святою водою й віддав Каррасові. Психіатр засунув її до кишені й дивився, як Меррін став біля ліжка навколішки, заплющив очі й почав промовляти молитву:

— Отче наш…

Реґана плюнула, влучивши Мерріну в обличчя жовтавим згустком слизу. Мокротиння поволі стікало щокою екзорциста.

— …нехай прийде царство Твоє… — І далі зі схиленою головою Меррін продовжив, не зупиняючись, молитву, а тоді витяг із кишені носову хустинку й неквапливо витер плювок. — …і не введи нас у спокусу, — вимовив він м’яко.

— Але визволи нас від лукавого, — відізвався Каррас.

Швидко звів погляд. Реґана закотила очі так, що виднілися тільки білки.

Каррас відчув неспокій. Відчув щось у кімнаті. Зосередився на тексті молитви, що її промовляв Меррін:

— Боже й Отче нашого Господа Ісуса Христа, заклинаю Твоїм святим ім’ям, смиренно молю тебе, щоб Ти у доброті Твоїй через Господа нашого Ісуса Христа дарував мені допомогу супроти цього нечистого духа, що терзає дитя Твоє.

— Амінь, — відгукнувся Каррас.

Меррін підвівся й далі читав із побожністю молитву:

— Боже, Творцю й захиснику роду людського, зглянься із жалем на рабу Твою Реґану Терезу Макніл, що потрапила в пастку древнього недруга людини, заклятого ворога роду людського, що…

Каррас підняв голову, почувши сичання Реґани, і побачив, що вона сидить, виблискуючи білками очей, язик її швидко з’являється й зникає в роті, а голова повільно гойдається, наче в кобри, і він знову відчув неспокій. Заглянув у текст «Ритуалу».

— Урятуй свою рабу, — стояв і молився Меррін, читаючи зі свого примірника.

— Яка вірить у Тебе, мій Боже, — відізвався Каррас.

— Хай вона знайде надійну опору в Тобі, Господи…

— Перед лицем ворога.

Поки Меррін читав дальший рядок:

— Нехай не має влади над нею ворог, — Каррас почув, як зойкнула в нього за спиною Шерон, і, швидко озирнувшись, побачив, що вона спантеличено дивиться на ліжко. Здивований цим, він і собі повернувся в той бік. І раптом аж закляк.

Передня частина ліжка підіймалася над підлогою!

Каррас приголомшено дивився, не вірячи своїм очам. Чотири дюйми. Півфута. Фут. Аж ось почали підійматися й задні ніжки.

— Gott in Himmel![11] — перелякано прошепотів Карл. Але Каррас цього не чув і не бачив, як хреститься Карл, коли задня частина ліжка піднялася на один рівень із передньою.

«Цього не може бути!» — подумав він.

Ліжко піднялося ще на фут і зависло в повітрі, похитуючись, наче на хвилях спокійного озера.

— Отче Каррас?

Реґана розхитувалася й сичала.

— Отче Каррас?

Каррас озирнувся. Екзорцист спокійно дивився на нього, показуючи кивком голови на примірник «Ритуалу» в руках Карраса.

— Відповідь, будь ласка, Деміене.

Каррас дивився на нього відсутнім поглядом, нічого не розуміючи й не усвідомлюючи, що Шерон вибігла з кімнати.

— Нехай не має влади над нею ворог, — повторив Меррін.

Каррас, серце якого калатало, похапцем глянув у текст і видихнув відповідь:

— І нехай не зможе зашкодити їй син беззаконня.

— Господи, почуй мою молитву, — промовляв далі Меррін.

— І нехай моє волання дійде до Тебе.

— Господь із тобою.

— І з духом твоїм.

Меррін почав чергову довгу молитву, а Каррас знову прикипів поглядом до ліжка, до своїх сподівань на Бога й на божественні надприродні енергії, що ширяли в порожньому повітрі. Усе його єство було охоплене піднесенням. «Ось воно! Ось тут! Прямо переді мною!» Він раптом озирнувся, почувши, як відчинилися двері. У кімнату вбігли Шерон і Кріс, що заціпеніла, не вірячи власним очам, і зойкнула:

— Господи Ісусе!

— Отче всемогутній, предвічний Боже…

Екзорцист діловито підняв руку й тричі неквапно перехрестив чоло Реґани, не припиняючи читати далі текст «Ритуалу»:

— …який послав свого єдинородного Сина в цей світ здолати рикучого лева…

Сичання припинилося, і з рота Реґани вихопилося несамовите воляче мукання, від якого проймала дрож.

— …і врятуй від загибелі, вирви з кігтів полуденного біса цю людську істоту, створену за Твоїм образом та…

Мукання посилилося, роздираючи плоть і пронизуючи кістки.

— Боже й Господи всього сущого… — Меррін буденно простягнув руку й притиснув до Реґаниної шиї краєчок єпітрахилі, не припиняючи молитву: — …чиєю могутністю сатана був скинутий із неба, мов блискавка, всели жах у звіра, що спустошує тепер Твій виноградник…

Ревіння стихло, і спочатку запанувала дзвеняча тиша, а тоді з Реґаниного рота почала короткими уривчастими цівками вивергатися густа й смердюча зеленкувата блювотина, що скрапувала з її губ на руку Мерріна. Але він її не забирав.

— Нехай Твоя всемогутня рука вижене цього лихого демона з тіла Реґани Терези Макніл, яка…

Каррас краєм вуха почув, що відчинилися двері й Кріс прожогом вилетіла з кімнати.

— Вижени цього мучителя невинних…

Ліжко почало хитатися спочатку ліниво, потім дедалі сильніше, аж раптом воно вже ходило ходором вгору й вниз. Блювота й далі сочилася з Реґаниного рота, а Меррін лише спокійно поправляв єпітрахиль, міцно притискаючи її до шиї Реґани.

— Дай мужність Твоїм слугам, щоб вони рішуче чинили опір цьому нечестивому драконові, не даючи йому сповнитися зневагою до тих, хто вірить у Тебе, і…

Раптом ліжко перестало хитатися й перед очима приголомшеного Карраса поволі й легко, мов пір’їнка, воно опустилося на підлогу, легенько гупнувши об килим.

— Господи, даруй цій…

Заціпенілий Каррас перевів погляд. Меррінова рука. Він не міг її бачити. Вона ховалася під цілою горою смердючого блювотиння, що парувало.

— Деміене?

Каррас звів очі.

— Господи, почуй мою молитву, — лагідно вимовив екзорцист.

Каррас обернувся.

— І нехай моє волання дійде до Тебе.

Меррін підняв єпітрахиль, відступив на крок назад, а тоді в кімнаті гучно пролунав його владний голос:

— Я виганяю тебе, нечистий духу, разом з усією ворожою силою! З усіма пекельними примарами! З кожним твоїм дикунським супутником! — З Меррінової руки на килим скрапувала блювотина. — Це тобі наказує Христос, який колись угамував вітер, море й бурю! Який…

Реґана перестала блювати й сиділа тепер мовчки й нерухомо, а білки її очей лиховісно виблискували до Мерріна. Каррас пильно вдивлявся в неї, тимчасом як вщухали його збудження й шок, а його мозок починав гарячково розмірковувати, пхаючи без дозволу свої пальці в найсокровенніші глибини й закутки логічних сумнівів: полтергейст, психокінетична активність, підліткова напруга, керована підсвідомістю енергія. Тоді, щось пригадавши, він нахмурився. Підійшов до ліжка, нахилився, узяв руку Реґани. І виявив те, чого боявся. Як у того шамана в Сибіру, Реґанин пульс бився з неймовірною швидкістю. Від цього відразу немовби померкло сонце, і, дивлячись на годинника, Каррас рахував удари серця, неначе аргументи проти свого власного життя.

— Це Він наказує тобі, Він, хто скинув тебе додолу з небесних висот!..

Голосні заклинання Мерріна відгукувалися десь на краю свідомості Карраса невблаганними ударами. Пульс дівчинки став іще частішим. Потім іще. Каррас глянув на Реґану. Вона лежала мовчазна. Нерухома. Тоненькі цівки пари піднімалися в крижане повітря від блювотиння, немовби смердюча пожертва. І тут на руках у нього почало підійматися волосся, коли страхітливо повільно, мов у кошмарному мареві, голова Реґани почала повертатись, як у манекена, зі скрипом іржавого механізму, аж поки в нього вп’ялися жахливі, палючі більма цих мертвотних очей.

— А тому тремти від страху, сатано…

Голова так само повільно знову повернулася до Мерріна.

— … ти, занапаснику справедливості! Ти, породжувачу смерті! Ти, зраднику людства! Ти, грабіжнику життя! Ти…

Каррас насторожено роззирнувся, бо світло в кімнаті почало мерехтіти, слабнути, а потім набрало кольору моторошного, мигтючого бурштину. Каррас здригнувся. У кімнаті стало ще холодніше.

— …ти, князю вбивць! Ти, творцю безчестя! Ти, вороже людського роду! Ти…

У кімнаті почулося приглушене гупання. Потім іще. Тоді, рівномірно струшуючи стіни, підлогу, стелю, розляглися страхітливі удари, немов пульсування величезного хворого серця.

— Зникни ти, потворо! Твоє місце — на відлюдді! Твоя оселя — у гадючому кублі! Іди й плазуй із гаддям! Це тобі наказує сам Бог! Кров…

Гупання ставало все гучнішим, лиховісно частішало й пришвидшувалося.

— Я заклинаю тебе, древній змію…

Ще частіше…

— …суддею живих і мертвих, твоїм Творцем, Творцем цілого Всесвіту…

Заверещала Шерон, притискаючи долоні до вух, бо гупання стало оглушливим і раптом пришвидшилося до просто страхітливого темпу.

Неймовірно частим був і пульс у Реґани. Його удари вже годі було злічити. Меррін нахилився над ліжком і спокійно перехрестив великим пальцем закаляні блювотиною Реґанині груди. Гупання заглушало слова його молитви.

Раптом Каррас відчув, що пульс сповільнився, і, коли Меррін, і далі ревно молячись, перехрестив чоло Реґани, жахливе гупання враз урвалося.

— О Володарю неба і землі, ангелів і архангелів… — Каррас уже міг почути молитву Мерріна, а пульс у Реґани ставав дедалі повільнішим…

— Пихатий байстрюче Мерріне! Покидьок! Ти програєш! Вона здохне! Свиня здохне!

Мерехтлива імла почала прояснюватися, а демон знову став несамовито клясти Мерріна.

— Чванливий фазан! Ветхий єретик, що сміє вірите в те, що Всесвіт одного разу стане Христом! Заклинаю тебе, подивись-но на мене! Так, на мене подивися, гнидо! — Демон смикнувся й плюнув Меррінові в обличчя, прохрипівши після цього: — Ось як твій господар зцілює сліпих!

— Боже й Господи всього сущого… — промовляв молитву Меррін, незворушно сягаючи по носову хустинку й витираючи слину.

— А тепер дотримайся його вчення, Мерріне! Нумо! Запхай свого освяченого хуя до рота свинці й очисти його, зроби помазання своєю зморщеною реліквією, і вона буде зцілена, святий Мерріне! Так, станеться чудо! Це…

— …порятуй рабу Твою…

— Лицемір! Тобі взагалі начхати на свиню. Начхати абсолютно! Вона просто черговий привід позмагатися зі мною!

— …я смиренно…

— Брехло! Брехливий байстрюк! Скажи нам, де твоя смиренність, Мерріне? У пустелі? Серед руїн? Серед могил, куди ти втік, ховаючись від побратимів? Від тих, хто недостойний тебе, від калік і вбогих духом? Чи ти спілкуєшся з людьми, побожна блювото?..

— …порятуй…

— Твоя оселя у фазанячому гнізді, Мерріне! Твоє місце в тобі самому! Вертайся на вершину гори й розмовляй із тим єдиним, хто рівний тобі!

Меррін незворушно промовляв молитви, а потік образливих лайок не вщухав:

— Чи ти зголоднів, святий Мерріне? Ось, я даю тобі нектар і амброзію, даю тобі хліб насущний від твого Бога! — глузливо гаркнув демон, а Реґана випустила струмінь проносу. — Бо це тіло моє! Освяти його, святий Мерріне!

Відчуваючи огиду, Каррас зосередив усю свою увагу на тексті. Меррін саме читав уривок зі святого Луки:

…І той відказав: «Леґіон», бо багато ввійшло в нього демонів. І благали Його, щоб Він їм не звелів іти в безодню. Пасся ж там на горі гурт великих свиней. І просилися демони ті, щоб дозволив піти їм у них. І дозволив Він їм. А як демони вийшли з того чоловіка, то в свиней увійшли. І череда кинулась із кручі до озера — і потопилась…

— Віллі, я приніс тобі благу вість! — прохрипів демон. Каррас звів очі й побачив біля дверей Віллі з оберемком чистих рушників і простирадл. — Я приніс вістку про спокуту! — зловтішався він. — Ельвіра жива! Вона жива! Вона…

Віллі приголомшено заклякла, а Карл обернувся й крикнув їй:

— Ні, Віллі! Ні!

— …наркоманка, Віллі, безнадійна…

— Віллі, не слухай! — закричав Карл.

— Сказати тобі, де вона живе?

— Не слухай! Не слухай! — Карл виштовхував Віллі з кімнати.

— Піди до неї в гості на День матері, Віллі! Зроби їй сюрприз! Піди і…

Раптово демон замовк і вп’явся очима в Карраса. Той іще раз помацав у Реґани пульс і побачив, що він уже достатньо сильний, отже, можна було знову ввести лібріум. Він рушив до Шерон, щоб попросити її підготувати все для ін’єкції.

— Каррасе, ти її хочеш? — вишкірився демон. — Вона твоя! Так, ця кобила твоя! Можеш її об’їздити! Вона ж і так щоночі фантазує про тебе, Каррасе! Так, про тебе й про твій довгий товстий священицький хуй!

Шерон почервоніла й відвернулася, поки Каррас пояснював їй, що вже безпечно давати Реґані лібріум.

— А також свічку компазину, якщо вона знову почне блювати, — додав він.

Шерон кивнула, не підводячи голови, і попрямувала до дверей. Коли вона проходила повз ліжко, Реґана гаркнула їй:

— Шльондра! — а тоді смикнулася й влучила їй в обличчя струменем блювоти. Шерон застигла, немов у паралічі, і тут з’явилася подоба Деннінґза й заволала: — Блядюга! Курва!

Шерон кинулася геть із кімнати.

Особа Деннінґза тепер скривилася з огидою, роззирнулася довкола й запитала:

— Може, хтось нарешті відчинить це вікно? Будь ласка, у цій кімнаті страшенно смердить! Це ж просто… ні-ні-ні, не треба! — змінив він раптом думку. — Ні, заради всіх святих, не треба, бо ще хтось може піти на той світ! — Він зареготав, потворно підморгнув Каррасові й зник.

— Це Він виганяє тебе…

— О, справді, Мерріне? Справді?

Повернулася демонічна сутність, а Меррін і далі молився, прикладав єпітрахиль і знаменував її хрестом, а сутність осипала його прокльонами.

«Занадто довго, — стурбовано подумав Каррас. — Цей припадок триває задовго».

— А ось і велика свинюка! Свиноматка!

Озирнувшись, Каррас побачив Кріс, що підходила до нього з одноразовим шприцом і тампоном. Вона не підносила голови, намагаючись не чути демонічних образ, а Каррас, нахмурившись, підійшов до неї.

— Шерон перевдягається, — пояснила Кріс, — а Карл…

Каррас не дав їй договорити, зронивши коротко:

— Гаразд, — і вони разом наблизилися до ліжка.

— Ага, іди-но поглянь на свій виріб, свиноматко! Поглянь!

Кріс щосили намагалася нічого не бачити й не чути, а Каррас тим часом притиснув до ліжка Реґанину руку, що зовсім не чинила опору.

— Поглянь на цю гидоту! Поглянь на смертоносну сучку! — лютував демон. — Ти задоволена? Це ж ти сама зробила! Так, так, сама зі своєю кар’єрою понад усе, кар’єрою, важливішою, ніж чоловік, ніж вона, ніж…

Каррас озирнувся. Кріс стояла заціпеніло.

— Коліть, — рішуче спонукав він її. — Не слухайте! Коліть!

— …твоє розлучення! Покличеш священиків, так? Священики тобі не допоможуть! Свиня збожеволіла! Ти ще не второпала? Ти довела її до божевілля, до вбивства, до…

— Я не можу! — З викривленим обличчям Кріс дивилася на шприц, що аж ходором ходив у її тремтячій руці. Вона похитала головою. — Я не можу цього зробити!

Каррас забрав шприц у неї з руки.

— Гаразд, протріть! Протріть шкіру тампоном! Ось тут!

— …у її домовині, сучко…

— Не слухайте! — знову попередив акторку Каррас, і тут демонічна сутність різко повернула голову, а її налиті кров’ю очі люто вирячилися. — І ти, Каррасе! Ага! Тоді про тебе!

Кріс протерла Реґані руку.

— А тепер ідіть! — звелів їй Каррас, застромлюючи голку у виснажену плоть.

Кріс вибігла з кімнати.

— О, ми знаємо, який ти добрий до матерів, любий Каррасе! — гарикнув демон. Священик зблід і на мить застиг. Тоді повільно витяг з-під шкіри голку й подивився на білки Реґаниних очей. З її рота раптом полинув спів. Солодкий чистий голос. Наче в хлопчика з церковного хору: — Tantum ergo sacramentum veneremur cernui…

Це був гімн, який співають під час католицького благословення. В обличчі Карраса не було ані кровинки. Цей дивний спів, від якого кров холола в жилах, здавався Каррасові химерною порожнечею, вакуумом, що невпинно й чітко затягував у себе все жахіття цього вечора. Він звів погляд на Мерріна з рушником у руках. Утомленими дбайливими рухами той витирав Реґані обличчя й шию.

— …et antiquum documentum…

Цей спів. «Чий це голос?» — намагався пригадати Каррас. А тоді окремі фрагменти: Деннінґз… вікно… Спустошеним поглядом він побачив Шерон, яка увійшла в кімнату й узяла з рук Мерріна рушник.

— Я все зроблю, отче, — сказала йому вона. — Зі мною вже все нормально. Я перевдягну й помию її, перш ніж давати компазин. Гаразд? Ви можете обидва зачекати в коридорі?

Обидва священики вийшли в теплу сутінь передпокою й стомлено прихилилися до стіни. Похиливши голови й склавши на грудях руки, вони прислухалися до моторошного, приглушеного співу, що долинав зсередини. Каррас перший порушив мовчанку:

— Ви… ви раніше сказали, отче, що ми матимемо справу тільки з однією сутністю.

— Так.

Приглушені голоси, похилені голови, наче на сповіді.

— Усе інше — це лише різні форми нападу, — пояснив Меррін. — А сутність одна… тільки одна. Це демон. — Запала тиша. Тоді Меррін мовив просто: — Я знаю, що ви сумніваєтеся. Але цього демона я вже зустрічав раніше. І він могутній, Деміене. Могутній.

Тиша. І знову заговорив Каррас:

— Ми кажемо, що демон не може вплинути на волю жертви.

— Так, це правда. Тут немає гріха.

— Яка ж тоді мета одержимості? У чому сенс?

— Хтозна? — відповів Меррін. — І хто може мати надію, що дізнається? І все ж таки мені здається, що демон обирає своєю ціллю не одержимого, а нас… спостерігачів… кожну особу в будинку. І я думаю… я думаю, що його мета — вселити в нас відчай, щоб ми відкинули власну людяність, Деміене, побачили себе насамперед як ницих і брудних тварин, потворних, недостойних, без почуття власної гідності. І в цьому, мабуть, і полягає суть одержимості — у втраті почуття гідності. Адже віра в Бога, як на мене, не має стосунку до розуму, я думаю, що вона пов’язана з любов’ю, з усвідомленням тієї можливості, що Бог колись міг полюбити нас. — Меррін замовк, а тоді провадив далі поволі й вдумливо, немовби аналізуючи себе самого: — І знову хто може справді знати. Але беззаперечно… принаймні для мене… що демон знає наші найболючіші місця. О так, він це чудово знає. Колись давно я зневірився в тому, що зможу полюбити ближнього свого. Деякі люди… мене відштовхували, я відчував до них відразу. Тож, думав, як я міг би полюбити їх? Це мучило мене, Деміене, примусило зневіритися в самому собі, а тоді дуже швидко призвело до зневіри до Бога. Моя віра зазнала краху.

Каррас здивовано обернувся й заінтриговано глянув на Мерріна.

— І що ж сталося? — запитав він.

— А, просто… я врешті-решт збагнув, що Бог ніколи б не вимагав від мене психологічно неможливих речей. Що любов, про яку він просив, пов’язана з моєю волею, а не з емоціями. Ні. Зовсім не з ними. Він просив, щоб я діяв із любов’ю, з любов’ю до інших. І те, що я мав би так діяти стосовно тих, до кого відчуваю відразу, був, на моє переконання, найбільший акт любові. — Меррін опустив голову й почав говорити ще м’якше: — Я знаю, що все це вам повинно здаватися очевидним, Деміене. Я знаю це. Але тоді я цього не бачив. Дивна сліпота. Скільком одруженим чоловікам і жінкам, — сумовито додав Меррін, — повинно здаватися, що вони втратили кохання лише тому, що їхні серця перестали радісно битися, коли вони бачать одне одного. О пресвяті небеса! — похитав він головою. А тоді кивнув. — Ось де, на мою думку, Деміене, прихована її суть… одержимості. Не у війнах, як декому здається… не до такої міри… і дуже рідко в ось таких надзвичайних втручаннях, як тут… з цією дівчинкою… з бідолашною дитиною. Ні, Деміене, я бачу найчастіше ознаки одержимості в маленьких речах: у безглуздих дріб’язкових сварках і непорозуміннях, у жорстокому й образливому слові, що зривається мимоволі з язика в суперечці між друзями. Між закоханими. Між подружжями. Цього цілком достатньо, і нам уже не потрібен сатана, щоб розпалювати наші війни, ми й самі їх розпалимо… самі.

З кімнати все ще линув мелодійний спів, примусивши Мерріна поглянути відчуженим поглядом на двері.

— А все ж таки навіть із цього… зі зла… зрештою якимось чином народиться добро. Можливо, ми цього ніколи не зрозуміємо й навіть не побачимо. — Меррін зробив паузу. — Можливо, зло — це тигель, з якого постає добро, — міркував він далі. — І можливо, навіть сатана всупереч самому собі якимось чином служить цій справі, виконуючи волю Божу.

Меррін більше нічого не сказав, і якийсь час вони стояли мовчки, поки Каррас розмірковував над цими словами, аж доки йому не спало на думку ще одне заперечення.

— Після того як демона вигнано, — запитав він, — що може завадити йому повернутися знову?

— Я не знаю, — відповів Меррін. — А проте цього, здається, ніколи не трапляється. Ні, ніколи. — Меррін приклав руку до обличчя й пощипав куточки очей. — Деміен… яке чудове ім’я, — пробурмотів він. Каррас відчув у його голосі виснаження. І ще щось. Якесь занепокоєння. Якийсь затамований біль.

Раптом Меррін відштовхнувся від стіни, вибачився і, далі затуляючи рукою обличчя, квапливо пішов коридором до ванної. «Що сталося?» — здивувався Каррас. Він відчув раптово заздрість і захоплення перед такою могутньою та простою вірою екзорциста. Тоді повернувся до дверей. Спів. Він затих. Невже ця ніч нарешті добігла кінця?

Через декілька хвилин зі спальні вийшла Шерон зі смердючим оберемком постільної білизни й одягу.

— Вона заснула, — повідомила Шерон, а тоді відразу відвернулася й рушила далі коридором.

Каррас набрав повні груди повітря й знову зайшов до спальні. Відчув холод. І стійкий сморід. Повільно підійшов до ліжка. Реґана спала. Нарешті. І Каррас подумав, що тепер і він зможе відпочити. Нахилившись, він схопив тоненьку руку Реґани, а тоді підняв свою другу руку й втупив очі в секундну стрілку годинника.

— Чого ти се робиш мені, Диммі?

Серце єзуїта похололо.

— Чого ти се робиш?

Каррас не міг поворухнутися, не міг дихнути, не наважувався глянути туди, звідки долинав цей тужливий голос: боявся побачити там очі — осудливі, самотні. Очі його матері. Його матері!

— Ти покидати мене, щоб бути священиком, Диммі, відправити мене в притулок…

«Не дивись!»

— А тепер ти мене проганяєш?..

«Це не вона!»

— Чого ти се робиш?..

Голова його розколювалася, серце мало не вилітало з грудей. Каррас міцно заплющив очі, а голос звучав усе благальніше, ставав сльозливим і наляканим.

— Ти завжди хороший хлопчик, Диммі! Прошу тебе! Я боюся! Прошу, не проганяй мене кудись, Диммі! Прошу тебе!

«Ти не моя мати!»

— Там нічого! Тільки темно, Диммі! Самотньо!

— Ти не моя мати! — палко прошепотів Каррас.

— Диммі, прошу тебе!

— Ти не моя мати! — болісно заволав Каррас.

— Ой, заради всіх святих, Каррасе!

З’явилася подоба Деннінґза.

— Слухай, виганяти нас звідси просто нечесно! — почав підлещуватися він. — Слухай, щодо мене, то цілком справедливо, щоб я був тут! Я це визнаю. Бо ж сучка знищила моє тіло, і я вважаю, що маю право залишитися в її тілі, хіба не так? Ой, заради Христа, Каррасе, поглянь на мене, чого ти? Ну ж бо! Бо я ж не так часто маю нагоду щось сказати. Та обернися ж ти. Я не кусатимусь і не бризкатиму на тебе блювотинням абощо. Ніяких таких речей. Це ж я тепер.

Каррас розплющив очі й побачив подобу Деннінґза.

— Ось так воно ліпше, — вів далі той. — Слухай, вона мене вбила. Не той прислужник, Каррасе, а вона! О так, повір мені! — Він ствердно кивнув. — Вона! Я собі робив свою справу біля бару, знаєш, а тоді мені здалося, що я почув, як вона стогне в спальні нагорі. Ну, то я ж мусив перевірити, що там її турбує, тому врешті-решт піднявся нагору, а вона, уяви собі, схопила мене щосили за горлянку, мала пизда! — Його голос став тепер плаксивий і жалісний. — Боже мій, я ще в житті не бачив такої сили! Почала верещати, нібито я трахав її матір чи щось таке, що нібито через мене вони розлучилися. Я всього не розібрав. Але уяви собі, любчику, вона виштовхнула мене з того йобаного вікна! — Голос став надтріснутим і пронизливим. — Вона мене вбила, блядь! Ясно? І що, гадаєш, справедливо тепер викидати мене з неї? Ну, справді, Каррасе, скажи! Це справедливо?

Каррас проковтнув слину, а тоді хрипко заговорив:

— Ну, якщо ти й справді Берк Деннінґз…

— Я ж кажу тобі, що це я! Ти що, блядь, оглух?

— Ну, якщо це так, скажи мені, чому твоя голова була скручена назад?

— Клятий єзуїте! — тихо вилаялась істота.

— То що це було?

Подоба Деннінґза ухильно відвела очі.

— О, та штука з головою. Химерна штука. Так. Дуже химерна.

— І як це сталося?

Істота відвернулася.

— Ой, та чесно, кого це цікавить? Назад, уперед — яка різниця, це все дурнички й дрібнички, переливання з пустого в порожнє.

Каррас опустив голову й знов узяв Реґану за руку, дивлячись на годинника й рахуючи її пульс.

— Диммі, прошу тебе! Не залишати мене саму, прошу!

Його мати.

— Якби ти був не священик, а лікар, я б жити в гарному будинку, Диммі, а не з тарганами, не зовсім сама в тій паскудній квартирці!

Він силкувався не зважати на все те, не відводячи очей від годинника, але знову почув заплаканий голос:

— Диммі, прошу тебе!

— Ти не моя мати!

— Ти що, боїшся правди? — Це вже був демон. Розлючений. — Ти віриш у те, що тобі каже Меррін, дурню? Віриш, що він добрий і святий? Але ж це не так! Він пихатий і недостойний! Я доведу це тобі, Каррасе! Доведу смертю свині! Вона здохне, і її не врятують ні ти, ні Бог Мерріна! Вона здохне через Меррінову гординю й твоє невігластво! Неук! Не можна було давати їй лібріум!

Каррас приголомшено поглянув в очі, що палали зловтіхою та пронизливим презирством, тоді знову подивився на годинника.

— Ну як там її пульс, ми вже помітили, Каррасе? Помітили?

Каррас стурбовано нахмурився. Пульс був дуже швидкий і…

— Слабенький? — рявкнув демон. — Так-так. Уже недовго лишилося. Ще крапельку.

Каррас відпустив Реґанину руку, поспіхом схопив свій медичний саквояж, витяг стетоскоп і приклав його Реґані до грудей, а демон біснувався:

— Слухай, Каррасе! Слухай! Добре слухай!

Каррас слухав із дедалі стурбованішим виглядом. Тони серця Реґани були далекі й невиразні.

— Я не дам їй спати!

Каррас позирнув на демона й відчув крижаний холод.

— Ні, Каррасе! — гарчав той. — Вона не засне! Ти чуєш? Я не дам свині спати!

Демон відкинув голову, зловтішно регочучи. Каррас заціпеніло дивився й не почув, як у кімнату зайшов Меррін, аж поки екзорцист став поруч нього, пильно й стурбовано придивляючись до обличчя Реґани.

— У чому річ? — запитав Меррін.

— Демон, — понуро відповів йому Каррас. — Він сказав, що не дасть їй спати. — Тоді звів змарнілі очі на Мерріна. — Її серце почало здавати, отче. Якщо вона не матиме змоги відпочити, то помре від серцевої недостатності.

Меррін видимо занепокоївся.

— А ви можете дати їй якісь ліки? — запитав він. — Що-небудь, щоб вона заснула?

— Ні, це небезпечно. Вона може впасти в кому. — Каррас подивився на Реґану. Вона тепер кудкудакала, мов курка на сідалі. — Якщо її тиск іще трохи впаде…

Священик не зміг договорити.

— Що ж можна зробити? — запитав Меррін.

— Нічого, — відказав Каррас. — Нічого. — Він знову стурбовано глянув на Мерріна. — Хоча не знаю, — додав він. — Не можу бути певним. Тобто, можливо, з’явились якісь нові методики. Я мушу зателефонувати фахівцеві-кардіологу!

Меррін кивнув і сказав:

— Так. Непогана думка.

Він подивився, як Каррас зачинив за собою двері до спальні, а тоді ледь чутно додав:

— А я молитимуся.

Каррас знайшов на кухні Кріс, а з кімнатки біля комори було чутно ридання Віллі та заспокійливий голос Карла. Каррас пояснив, що йому треба терміново проконсультуватися з лікарем, не вдаючись у деталі Реґаниного стану, щоб не лякати Кріс. Вона погодилась, і Каррас зателефонував приятелеві, відомому фахівцеві з медичного факультету Джорджтаунського університету, розбудивши його серед ночі й коротко пояснивши ситуацію.

— Зараз приїду, — сказав фахівець.

Менш ніж за півгодини він прибув до будинку, де, опинившись у спальні Реґани, відреагував на холод, сморід і загальний стан Реґани із сумішшю збентеження, жаху й спочуття. Коли він увійшов до кімнати, Реґана тихенько плела якісь нісенітниці, а поки він її оглядав, почергово співала або видавала тваринячі звуки. Тоді з’явився Деннінґз.

— Ох, це жахіття, — почав він нарікати фахівцеві. — Просто кошмар! Ох, я сподіваюся, що ви хоч чимось допоможете! Чи є якийсь вихід? Бо ж ми не маємо куди подітися, розумієте, і все тому… Ох, чорти б побрали того впертого диявола! — Фахівець міряв Реґані тиск, дивлячись на це все вибалушеними очима, а Деннінґз тим часом подивився на Карраса й поскаржився: — Якого біса ти тут робиш! Невже не бачиш, що мала сучка має лежати в лікарні? Їй місце в дурці, Каррасе! І ти це знаєш! Заради всіх святих, невже ми не можемо припинити весь цей блядський маразм! Якщо вона помре, ти будеш у цьому винен, і ти це знаєш! Ти і тільки ти! Тобто якщо цей самопомазаний другий Син Божий упертий, як осел, це не означає, що й ти повинен поводитися, як ідіот! Ти ж лікар! Тобі краще знати, Каррасе! Ну ж бо, добре моє серце, вияви спочуття. У наші дні такі проблеми з квартирним питанням, жахливий брак житлової площі!

І знову повернувся демон, виючи, як вовк. Фахівець із кам’яним обличчям зняв манжету сфігмоманометра й так само з приголомшено виряченими очима кивнув Каррасові. Він закінчив.

Вони вийшли в коридор, де фахівець озирнувся на двері спальні, а тоді глянув на Карраса й запитав:

— Що за чортівня там діється, отче?

Єзуїт відвів очі.

— Я не можу цього сказати, — м’яко відповів він.

— Не можете чи не хочете?

Каррас знову подивився на нього.

— Мабуть, і те, і друге, — зізнався він. — То як там у неї із серцем?

Фахівець мав дуже стурбований вигляд.

— Вона мусить припинити свою активність. Їй треба спати… виспатися, поки не впав кров’яний тиск.

— Що я тут можу зробити, Майку?

— Молитися.

Кардіолог пішов, а Каррас іще довго дивився йому вслід, і кожна його артерія, кожен нерв благали відпочинку, благали надії, благали чудес, хоч він і був певний, що нічого цього не буде. Він заплющив очі, але відразу здригнувся, пригадавши: «Не можна було давати їй лібріум!» Каррас затулив рота кулаком, бо його горло вже стискалося спазмами жалю й пекучого каяття. Він набрав повні груди повітря, тоді ще раз, після чого, розплющивши очі, рушив до дверей Реґаниної спальні й штовхнув їх рукою, що була легша, ніж його душа.

Меррін стояв біля ліжка, дивлячись на Реґану, що пронизливо іржала, наче кінь. Він почув, як увійшов Каррас, повернувся й допитливо на нього глянув, але Каррас тільки похмуро похитав головою. Меррін кивнув. Скорботний вираз його обличчя змінився прийняттям неминучого, а коли він знову повернувся до Реґани, його риси були вже сповнені суворої рішучості.

Меррін став на коліна біля ліжка.

— Отче наш… — почав він.

Реґана захляпала його темною смердючою жовчю, а тоді рявкнула:

— Ти програєш! Вона здохне! Вона здохне!

Каррас узяв свій примірник «Римського ритуалу». Розгорнув його. Тоді звів очі на Реґану.

— Порятуй рабу Твою, — молився Меррін.

— Перед лицем супостата.

«Засни, Реґано! Засни!» — нестямно повторював Каррас подумки.

Та Реґана не заснула.

Ні на світанку.

Ні вдень.

Ні вночі.

Ні навіть у неділю, коли частота пульсу сягнула ста сорока ударів за хвилину, напади накочувалися безперервно, а Каррас і Меррін затято повторювали ритуал, так і не склепивши очей. Каррас гарячково перебирав усі засоби порятунку: гамівне простирадло, щоб звести до мінімуму Реґанині рухи, видворення всіх на якийсь час зі спальні, щоб перевірити, чи брак спонук зупинить її припадки. Жоден метод не мав успіху. А репетування Реґани виснажувало її не менше за рухи. Проте кров’яний тиск не падав. «Але як довго це ще протриває? — болісно міркував Каррас. — О Боже, не дай їй умерти!» Він так часто повторював подумки цю страдницьку молитву, що вона вже майже стала літанією.

«Не дай їй умерти! Нехай вона засне! Нехай засне!»

Тієї неділі приблизно о сьомій вечора Каррас німо сидів біля Мерріна в спальні, виснажений і обтяжений нищівними атаками демона, що ставив у провину Каррасові і його брак віри, і медичну некомпетентність, і втечу від матері в пошуках вищого статусу. І ще Реґана! Реґана! Його провина теж!

«Не можна було давати їй лібріум!»

Священики якраз завершили черговий цикл ритуалу й тепер відпочивали, слухаючи, як Реґана співає «Паніс ангелікус» тим своїм солодким голосом хлопчика з хору. Вони майже не виходили з кімнати. Каррас лише одного разу пішов перебратися й узяти душ. Хоч у холодній кімнаті було легше залишатися бадьорим, навіть серед цього задушливого смороду, до якого зранку долучився гнильний дух розкладу плоті.

Гарячково дивлячись на Реґану почервонілими очима, Каррас почув якийсь звук. Немовби хрускіт. Цей звук повторювався щоразу, коли Каррас кліпав очима. І тут він зрозумів: це його власні, укриті кіркою повіки. Він подивився на Мерріна. Старий екзорцист годинами майже нічого не говорив. Інколи розповідав якусь невибагливу історію з власного дитинства. Ділився спогадами. Усілякими дурничками. Скажімо, про те, що в нього колись була качечка, яку він назвав Кленсі. Каррас був надзвичайно стурбований його станом. Його віком. Браком сну. Словесними атаками демона. Коли Меррін заплющив очі, схиливши голову на груди, Каррас подивився на Реґану, а тоді втомлено підвівся й поплентався до ліжка, де перевірив її пульс і почав міряти тиск. Чіпляючи їй на руку манжету сфігмоманометра, він закліпав повіками, бо йому вже туманилося в очах.

— Нині День матері, Диммі.

На якусь мить священик заціпенів, а його серце ладне було вирватися з грудей. Тоді поволі, украй поволі він подивився в очі, що вже не належали Реґані, в очі, сповнені печалі й докору. Очі його матері.

— Я тобі не добра? Чому ти лишив мене помирати саму, Диммі? Чому? Чому ти…

— Деміене!

Меррін міцно стиснув Карраса за руку.

— Прошу вас, ідіть і трохи відпочиньте, Деміене.

— Диммі, прошу тебе!

— Не слухайте, Деміене! Ідіть! Негайно!

Каррас, до горла якого підкотив клубок, повернувся й вийшов зі спальні, а тоді ще якийсь час кволо й нерішуче простояв у коридорі. Кави? Було б чудово освіжитися. Але ще більше він мріяв про душ. Та коли він залишив будинок Макніл і зайшов до своєї кімнатки в гуртожитку, одного вигляду ліжка вистачило для зміни пріоритетів. «Забудь про душ, чоловіче! Спати! Хоч півгодинки!» Він простягнув руку до телефона, щоб попросити чергового вчасно його розбудити, і тут телефон сам задзвонив.

— Алло, — хрипко озвався Каррас.

— До вас хтось прийшов, отче Каррас. Містер Кіндермен.

Каррас затримав на якусь мить дихання, а тоді покірно видихнув.

— Гаразд, скажіть йому, що я зараз вийду, — знесилено мовив він. Поклавши слухавку, Каррас помітив на столі пачку сигарет «Кемел» без фільтра. До них була причеплена записка від Даєра.

У капличці на підставці для колін навпроти свічників знайшли ключики від «Клубу плейбоїв». Це часом не твої? Можеш зголоситися по них до приймальні.

Джо

Тепло всміхнувшись, Каррас відклав убік записку, швидко перебрався в чистий одяг і рушив до приймальні, де біля телефонного комутатора стояв Кіндермен, акуратно міняючи місцями квіти у вазі. Тримаючи в руках стебло рожевої камелії, він озирнувся й побачив Карраса.

— Ага, отче! Отче Каррас! — життєрадісно привітав його Кіндермен, але вираз його обличчя відразу став стурбованим, коли він побачив виснажене обличчя єзуїта. Відклав камелію й рушив йому назустріч. — У вас жахливий вигляд! — вигукнув він. — Що сталося? Це все тому, що ви забагато бігаєте на стадіоні! Облиште це, отче, бо все одно рано чи пізно помрете. Ходімо ліпше зі мною! — Він схопив Карраса за лікоть і підштовхнув до виходу на вулицю. — Маєте вільну хвилинку? — запитав він, коли вони вже виходили з дверей.

— Хіба що справді хвилинку, — пробурмотів Каррас. — А в чому річ?

— Треба поговорити. Мені потрібна порада, нічого більше. Тільки порада.

— З якого приводу?

— Зараз поясню. А поки що прогуляймося. Подихаймо свіжим повітрям. Насолодімся життям. — Він узяв єзуїта попід руку й повів його на другий бік вулиці. — Ах, ви тільки погляньте на це! Яка краса! Просто чудо! — Він показав на сонце, що вже сідало, занурюючись у води Потомаку, аж раптом цю тишу пронизали сміх і базікання студентів Джорджтаунського університету, що скупчилися біля якоїсь пивнички на розі Тридцять шостої вулиці. Хтось лупнув іншого по руці, і між ними почалася дружня штурханина. — Ах, коледж… — сумовито зітхнув Кіндермен, спостерігаючи за цими жвавими молодиками. — Я так ніколи й не вступив… а от тепер шкодую… — Він знову подивився на Карраса й стурбовано нахмурився. — Але справді ви так погано виглядаєте, — сказав він. — Що сталося? Ви захворіли?

«Коли ж той Кіндермен нарешті заговорить по суті?» — хотів би знати Каррас.

— Ні, просто багато справ, — відповів єзуїт.

— Тоді не кваптеся, — прохрипів Кіндермен. — Повільніше. А ви, до речі, бачили у «Вотерґейті» балет Большого театру?

— Ні.

— Я теж не бачив. А шкода. Вони такі елегантні… такі граціозні!

Вони наблизилися до низького кам’яного муру трамвайного депо, звідки можна було безперешкодно насолоджуватися заходом сонця, і зупинилися там. Каррас зіперся рукою об мур і подивився на Кіндермена.

— Гаразд, то що там у вас на умі? — запитав його Каррас.

— Ах, що там казати, отче, — зітхнув Кіндермен. Він відвернувся, поклав сплетені руки на мур, задумливо глянув на річку й сказав: — Боюся, що в мене виникла проблема.

— Професійна?

— Ну, частково, тільки частково.

— І що ж це?

— Ну, насамперед це… — Кіндермен завагався, а тоді повів далі: — Насамперед це пов’язане, я б сказав, з етикою, отче Каррас. Питання… — Так і не договоривши, детектив притулився спиною до муру, подивився на хідник і насупився. — Я просто не маю кому про це розповісти, не кажучи вже про мого шефа, капітана. Я просто не годен. Не годен йому це все пояснити. Отож я й подумав… — Раптом очі детектива засяяли. — У мене була тітка… ви мусите це почути — кумедна історія. Вона роками жахалася… жахалася… мого дядька. Бідолашна жіночка, вона ніколи не наважувалася сказати йому хоч слово… ніколи… не кажучи вже про те, щоб підвищити на нього голос. Отож-бо щоразу, коли він доводив її до нестями, вона швиденько бігла до шафи у своїй спальні й там у темряві… ви просто не повірите!.. У темряві, самотньо, серед одягу, що там висів, і нетлі, вона проклинала… лаяла на всі заставки… мого дядька і хвилин двадцять виповідала все, що вона про нього думає! Справді! Тобто репетувала, як навіжена! А тоді виходила в гарному настрої, ішла й цілувала його в щічку. І що ви на це скажете, отче Каррас? Добра терапія чи ні?

— Дуже добра, — відповів Каррас, ледь-ледь усміхнувшись. — То я тепер ваша шафа? Ви це хотіли сказати?

— Деякою мірою, — похмуро зронив детектив. — Але значно серйозніше. І шафа мусить заговорити.

— Маєте сигаретку?

Кіндермен із недовірою зиркнув на Карраса.

— Це в моєму стані я мав би курити?

— Ні, не мали б, — пробурмотів Каррас, дивлячись на річку й зчепивши руки, що лежали на мурі. Інакше було б занадто помітно, що вони тремтять.

— Оце так лікар! Не дав би Бог мені захворіти десь у джунглях, де замість Альберта Швайцера були б зі мною тільки ви! Ви й далі лікуєте бородавки жабами, лікарю Каррас?

— Ропухами, — відповів ледь чутно Каррас.

Кіндермен нахмурився.

— Щось ви сьогодні дуже невеселий, отче Каррас. Щось трапилося. А що саме? Скажіть-но мені.

Каррас опустив голову й промовчав. А тоді неголосно вимовив:

— Гаразд. Запитуйте в шафи все, що вам потрібно.

Зітхнувши, детектив подивився на річку.

— Як я вже казав… — почав був він. Тоді почухав великим пальцем чоло й провадив далі: — Як я вже казав… ну, припустімо, я розслідую одну справу, отче Каррас. Це вбивство.

— Деннінґз?

— Ні, вам ця справа незнайома, отче. Я це говорю суто гіпотетично.

— Ясно.

— Це мені видається схожим на ритуальне чаклунське вбивство, — замислено вів далі детектив, ретельно добираючи слова. — І от припустімо, що в цьому будинку… у цьому гіпотетичному будинку… мешкає п’ять осіб, і вбивцею має бути одна з них. — Ніби акцентуючи на цьому, він ударив по стіні ребром долоні. — І я це знаю. Я знаю це… знаю, що це доведений факт. — Він зробив паузу, важко дихаючи. — Але проблема в тому, що… усі свідчення… ну, вони вказують на дитину, отче Каррас. Маленьку дівчинку років десяти, можливо, дванадцяти… просто дитину, що могла б бути моєю донькою. Я знаю, це звучить невірогідно… безглуздо… але це правда. І от до цього будинку, отче Каррас, приходить дуже відомий католицький священик, і, розслідуючи цю гіпотетичну справу, отче, я довідуюся завдяки своїй гіпотетичній геніальності, що цей священик колись вилікував дуже специфічну хворобу. Психічну хворобу, до речі, про що я згадую просто так, між іншим, задля вашої цікавості.

Каррас скорботно опустив голову й кивнув.

— Так, продовжуйте, — понуро зронив він. — Що ще?

— Що ще? Багато чого. Виглядає, що ця хвороба… ну, вона пов’язана із сатанізмом, а ще із силою… так, із неймовірною силою. І ця… гіпотетична дівчинка, припустімо, могла б дуже легко скрутити чоловікові в’язи. — Тепер уже детектив опустив голову й кивав нею. — Так… так, вона могла це зробити. А отже, виникає запитання… — Детектив скривив замислену міну, а тоді провадив далі: — Розумієте… розумієте, отче, ця дівчинка не несе відповідальності. Вона божевільна, отче, не керує своїми діями, до того ж вона ще дитина, отче Каррас! Дитина! Але її хвороба… дуже небезпечна. Вона може ще когось убити. Хтозна? — Детектив знову відвернувся й задивився на річку. — Велика проблема, — сказав він неголосно й похмуро. — І що тут робити? Тобто гіпотетично. Просто забути? Забути й сподіватися, що вона… — Кіндермен витримав паузу, — …що вона видужає? — Він сягнув по хустинку й висякався. — Ну, я просто не знаю. Не знаю. Жахливе рішення, — сказав він, шукаючи чистого місця на хустинці. — Так, жахливе. Просто жахливе. Гіршого не буває. І я страшенно не хочу його ухвалювати. — Він знову висякався, а тоді сховав назад у кишеню вологу хустинку. — Отче, ну що робити в такому випадку? — запитав він, повертаючись знову до Карраса. — Тобто гіпотетично. Як ви гадаєте, яке тут мало б бути правильне рішення?

На якусь мить Каррас відчув, як у його нутрі підноситься хвиля протесту, відчув утому й роздратування від чергового тягаря, що впав на його плечі. Почекав, доки це все вляжеться, а тоді, рішуче глянувши прямо в очі детективові, він м’яко відповів:

— Я віддав би це в руки вищій владі.

— Гадаю, вона зараз там.

— Так. І нехай вона зробить свою справу, лейтенанте.

Якийсь час вони пильно дивилися один на одного. Тоді Кіндермен кивнув і вимовив:

— Так, отче. Так. Я так і думав, що ви це скажете. — Він знову подивився на захід сонця. — Яка краса, — зронив він. — І що нас примушує діставати насолоду від цього видовища, а не від Пізанської вежі? Не кажучи вже про ящірок і панцирників. Ще одна загадка. — Він відгорнув рукав, щоб глянути на годинника. — Ну, мушу вже йти. Ще трохи, і моя місіс К. почне репетувати, що вечеря захолола. — Він знову повернувся до Карраса. — Дякую вам, отче. Я тепер краще почуваюся… набагато краще. О, до речі, чи не могли б ви зробити мені послугу? Передати вістку? Якби вам довелося при нагоді зустріти чоловіка з прізвищем Енґстром, прошу йому переказати… ну просто скажіть йому, що Ельвіра в клініці. З нею все гаразд. Він усе зрозуміє. Чи ви це зробите? Тобто якщо цілком випадково його десь зустрінете?

Не зовсім розуміючи, про що йдеться, Каррас погодився:

— Так, я це зроблю.

— Слухайте, коли ж ми нарешті сходимо разом у кіно, отче?

Каррас опустив очі, кивнув і пробурмотів:

— Скоро.

— Ви наче той рабин, у якого питають про прихід месії, а він завжди відказує: «Скоро». Слухайте, зробіть-но мені ще одну послугу, добре? — Каррас звів очі й побачив стурбований вигляд детектива. — Годі вам уже бігати там по колу. Краще ходіть. Гаразд, отче? Трохи поволіше. Зробите це заради мене, будь ласка?

Каррас легенько всміхнувся й сказав:

— Зроблю.

Засунувши руки в кишені пальта, детектив похмуро глянув на хідник.

— Ну, так, я знаю, — зронив він, киваючи головою. — Скоро. Завжди скоро. — Він почав був іти, а тоді зупинився, поклав руку на плече єзуїтові, легенько його потиснув і сказав: — Вам вітання від вашого режисера Елії Казана.

Якийсь час Каррас дивився йому вслід, сповнений любові й зачудування дивовижними лабіринтами серця й неймовірністю спокут. Він подивився на рожеві хмари над річкою, що відпливали кудись на захід, на край світу, світячись легенько, наче затамовані обіцянки. Був час, коли він часто бачив Бога в подібних видивах, відчував Його подих у забарвленні хмар, і йому тепер пригадалися улюблені колись рядки сонета:

Каррас притис руку до губ, відчувши, як із горла до кутиків очей підступають смуток і біль утрати при згадці про рядок псалма, що колись переповнював його радістю. «Господи, — пригадав він із болем, — полюбив я оселю дому Твого».

Каррас зачекав. Не наважувався більше дивитися на захід сонця.

Натомість подивився на вікно Реґани.

Шерон, відчинивши йому двері, сказала, що нічого не змінилося. Тримала в руках оберемок смердючої білизни. Сказала, вибачаючись:

— Мушу закинути це все в пральну машину.

Каррас подивився їй услід. Подумав про каву. Але тоді почув, що демон лиховісно гаркає на Мерріна. Рушив до сходів і враз пригадав про вістку, яку він мав переказати Карлові. Де ж він? Каррас повернувся, щоб запитати про це Шерон, але вона вже зникла на сходах до підвалу. Пішов пошукати Карла в кухні. Його там не було. Тільки Кріс. Впираючись ліктями об стіл і притуливши руки до скронь, вона сиділа за столиком для сніданків, дивлячись на… Що це було? Каррас тихенько наблизився до неї. Зупинився. То був фотоальбом. Уривки паперу. Наклеєні фотографії. Кріс не бачила його.

— Вибачте, будь ласка, — м’яко сказав Каррас. — Чи Карл у себе в кімнаті?

Кріс подивилася на нього відсутнім поглядом і похитала головою.

— Пішов десь у справах, — хрипко відповіла вона. Каррас почув, як вона шморгнула носом. А тоді пробурмотіла: — Там є кава, отче. Зараз буде готова.

Каррас подивився на вогник кавоварки, а тоді почув, що Кріс підвелася з-за столу. Він озирнувся й побачив, як вона швидко пробігла повз нього, відвертаючи обличчя. Почув її тремтливе «Вибачте» — і Кріс вибігла з кухні. Каррас подивився на фотоальбом. Знімали прихованою камерою. Маленька дівчинка. Гарненька. Каррас, зрозумівши, що дивиться на Реґану, відчув, як стислося серце. Ось вона задмухує на день народження свічечки на торті зі збитими вершками, а ось сидить у шортах і футболці на березі озера, весело махаючи на камеру рукою. На футболці було видно напис: «ТАБІР…» Далі він не міг розібрати. На протилежній сторінці розлінований аркуш паперу, списаний дитячим почерком:

Під віршем напис: «Я ТЕБЕ ЛЮБЛЮ! ВІТАЮ З ДНЕМ МАТЕРІ!» А тоді підпис олівчиком: «Реґ».

Каррас заплющив очі. Він не мав сил на це дивитися. Утомлено відвернувся, чекаючи, коли буде готова кава. Опустив голову, стиснувши руками край столу, і знову заплющив очі. «Не думай про це! — наказував він сам собі. — Не думай!» Але не міг позбутися цих думок і, слухаючи, як булькоче вода в кавоварці, відчув, що знову починають тремтіти його руки, а спочуття раптово обертається на сліпу лють. Він лютував на цю хворобу, біль, на дитяче страждання, на тілесну крихкість і на потворну й страхітливу реальність смерті.

«Якби замість звичайної глини…»

Лють поступилася місцем печалі й безпомічному роздратуванню.

«…зібрати все найкраще…»

Він не годен був чекати на каву. Він мусить іти. Мусить зробити щось. Допомогти комусь. Спробувати. Він вийшов із кухні, а коли проходив повз вітальню, зазирнув у відчинені двері й побачив там Кріс, що ридала на дивані, а Шерон намагалася її заспокоїти. Він відвернувся й почав підніматися сходами, чуючи, як безтямно реве на Мерріна демон:

— …мав програти! Ти мав програти, і ти це знав! Ти мерзотник, Мерріне! Байстрюк! Повертайся! Повертайся і…

Каррас намагався не слухати.

«…чи пташиний спів».

Увійшовши до спальні Реґани, Каррас усвідомив, що забув одягти светра. Легенько здригаючись від холоду, він поглянув на Реґану. Її голова була схилена вбік і трохи відвернута від нього, а демонічний голос і далі лютував.

Він поволі й виснажено підійшов до крісла, узяв ковдру й лише тоді помітив відсутність Мерріна. За кілька секунд, пригадавши, що має зміряти Реґані тиск, Каррас утомлено підвівся й поплентався до неї, але враз шоковано сахнувся. Меррін, обм’яклий і безсилий, лежав долілиць на підлозі біля ліжка. Приголомшений Каррас опустився навколішки. Перевернув його. Обличчя Мерріна було синє. Каррас почав шукати пульс. А тоді з гострим, пронизливим болем збагнув, що Меррін мертвий.

— Святий пердун! Ти що, помер? Помер? Каррасе, ану зціли його! — лютував демон. — Поверни його до життя й дай нам закінчити, дай нам…

Серцева недостатність. Коронарна артерія.

— О Боже, — простогнав напівпошепки Каррас. — Господи, ні! — Каррас заплющив очі й розпачливо труснув головою, а потім зненацька з дикою силою стиснув пальцями бліду руку Мерріна, ніби хотів вичавити з її сухожилків останні краплини життя.

— …благочестивий…

Каррас відкинувся назад і важко зітхнув. Потім він побачив маленькі таблетки, розкидані по підлозі. Підняв одну й з болем зрозумів, що Меррін усе знав. Нітрогліцерин. Він усе знав. Каррас подивився в мертве обличчя Мерріна червоними, повними сліз очима. «…Ідіть і трохи відпочиньте, Деміене».

— Навіть хробаки не їстимуть твоє падло, ти!..

Почувши слова демона, Каррас підвів голову й затремтів від неприборканої, смертоносної люті.

«Не слухай!»

— …гомосексуальний…

«Не слухай! Не слухай!»

На чолі Карраса, люто пульсуючи, випнулася вена. Він узяв руки Мерріна й почав обережно складати їх навхрест на грудях, та раптом почув, як демон рявкнув:

— А тепер запхай йому хуя в руки! — і побачив, як згусток смердючої слини влучив мертвому священикові в око. — Останній обряд! — глузливо гарикнув демон, відхилив голову й дико зареготав.

Каррас німотно дивився на плювок. Не міг поворухнутися. Не чув нічого, крім клекотіння власної крові. А тоді повільно, весь тремтячи, підвів обличчя, викривлене багровим спазмом ненависті й люті.

— Ти сучий син! — просичав він шепотом, що просвистів у повітрі, наче батіг, і хоч Каррас не рухався, здавалося, ніби він, наче змія, розмотує свої кільця, а сухожилки на його шиї натяглися, немов дроти. Демон перестав реготати й лиховісно зиркав на нього. — Це ти програв! — почав глузувати Каррас. — Невдахо! Ти завжди програєш! — Реґана забризкала його блювотинням. Він не звертав уваги. — Так, ти дуже вправний із дітьми! — процідив він крізь зуби. — З маленькими дівчатками! Оце й усе? А ти спробуй із кимось більшим! Ану! — Він простяг руки, наче великі тілесні гачки, і почав поволі заманювати до себе. — Давай! Давай, невдахо! Спробуй зі мною! Залиш дівчинку й вселися в мене! Спробуй мене!

Наступної миті Каррас раптом смикнувся всім тілом й закинув голову назад, дивлячись у стелю, а тоді знову засмикався в конвульсіях, при цьому риси обличчя єзуїта перетворилися на суцільну маску ненависті й люті, а його великі й міцні руки, немовби відчуваючи невидний опір, намагалися схопити за горло Реґану Макніл, що заходилася вереском.

Кріс і Шерон почули нагорі шум. Вони були в кабінеті. Кріс сиділа біля бару, а Шерон стояла за стійкою, змішуючи коктейль. Обидві жінки разом глянули на стелю, почувши переполох у Реґаниній спальні. Нажаханий вереск Реґани, а тоді голос Карраса, що люто волав: «Ні!» Звук падіння. Різкі удари в меблі. І в стіни. Кріс перекинула склянку з напоєм, здригнувшись від цього шаленого гуркоту, від брязкоту розбитого скла, і вже за мить вони удвох із Шерон мчали вгору сходами до дверей Реґаниної спальні. Ускочили всередину. На підлозі лежали віконниці, зірвані із завіс! І вікно! Велика шибка була геть розтрощена!

Вони стурбовано кинулися до вікна, і тільки тепер Кріс побачила на підлозі біля ліжка Мерріна. Вона зойкнула й застигла від жаху. Тоді підбігла до нього. Стала навколішки.

— О Боже мій! — заскиглила вона. — Шерон! Шер, іди сюди! Скоріше йди!..

Шерон раптом заверещала, урвавши її на півслові. Поблідла Кріс подивилася на Шерон, що стояла біля вікна, дивлячись униз, на сходи, і притуливши руки до щік.

— Шер, що там?

— Каррас! Отець Каррас! — крикнула в істериці Шерон, вибігаючи з кімнати. Кріс із пополотнілим обличчям швидко підбігла до вікна. Глянула вниз. Відчула, як із грудей вискакує серце. Там, біля підніжжя сходів на М-стрит, серед юрби, що збиралася навколо, нерухомо лежав закривавлений Каррас.

Кріс нажахано дивилася туди, приклавши руку до щоки, і намагалася поворушити губами. Сказати щось. Але їй це не вдавалося.

— Мамо?

Її кликав з-за спини тоненький плаксивий голосочок. Кріс почала повертатися, вирячивши очі й не сміючи повірити в те, що вона щойно почула. Голосок знову озвався. Її, Реґани.

— Мамо, що сталося? Прийди до мене! Мамо, мені страшно! Ой, мамо, прошу тебе! Будь ласка! Прошу, прийди сюди!

Кріс обернулась і побачила в очах дочки сльози сум’яття. І ось вона вже бігла до ліжка, ридаючи:

— Реґ! Ой, моя дитинко, моя дитинко! Ой, Реґ! Це справді ти! Це справді ти!

Шерон тим часом вибігла з будинку й нестямно кинулася до єзуїтського гуртожитку, де почала домагатися Даєра. Він швидко прийшов до приймальні. Вона все йому сказала. Він приголомшено на неї подивився.

— Викликали швидку? — запитав він у неї.

— О Боже! Ні, не викликала! Я навіть не подумала!

Даєр швидко дав розпорядження операторові телекомутатора, а тоді побіг коридором разом із Шерон. Перетнув вулицю. Помчав додолу сходами.

— Пропустіть мене, будь ласка! Дайте пройти! — Проштовхуючись крізь натовп, Даєр чув байдужі репліки: «Що сталося?» — «Якийсь чоловік упав зі сходів». — «Ага, мабуть, напився. Бачили блювотиння?» — «Ходімо, котику, ми вже запізнюємося».

Нарешті Даєр зумів проштовхатися й на якусь мить застиг у позачасовому вимірі горя, у просторі, де повітря було занадто болюче, щоб ним дихати.

Каррас лежав горілиць, а під його головою розтікалася калюжа з крові. Рот був напіврозтулений, очі химерно світилися, а сам він пильно дивився вгору, немовби терпляче очікував, коли засяють зірки на якомусь привабливому, загадковому обрії. Аж ось його очі глянули на Даєра. Піднесено засяяли. Від завершення. Від чогось на взір тріумфу.

А тоді в них відчулося якесь благання. Щось термінове.

— Прошу відійти! Дайте дорогу! — Полісмен. Даєр став навколішки й приклав до розбитого, зраненого обличчя легку, лагідну руку, наче погладжуючи. Стільки поранень. З рота червоною стрічкою сочилася кров.

— Деміене… — Даєр замовк, щоб погамувати тремтіння в голосі, і побачив в очах Карраса слабке світло, м’яке благання.

Даєр нахилився ближче:

— Ти можеш говорити?

Каррас повільно простяг пальці до руки Даєра. Схопив її й легенько стиснув.

Стримуючи сльози, Даєр нахилився ближче і, приклавши вуста до вуха Карраса, тихенько запитав:

— Чи ти бажаєш висповідатися, Деміене?

Легенький потиск.

— Чи ти розкаюєшся в усіх гріхах твого життя й у тому, що ти зневажав Усемогутнього Бога?

Пальці поволі розтиснулися, а тоді стиснулися знову.

Трохи відхилившись, Даєр поволі осінив хресним знаменням Карраса, а тоді зворушено вимовив слова відпущення гріхів:

— Ego te absolvo…

Величезна сльоза викотилася з кутика Каррасового ока, і Даєр відчув ще міцніший потиск його руки, що не слабнув, аж поки Даєр відпускав гріхи:

— …in nomine Patris, et Filii, et Spiritus Sancti. Amen.

Даєр знову нахилився до Карраса, припавши вустами до його вуха. Ковтнув клубок, що підкотив до горла. А тоді тихенько запитав:

— Чи ти?.. — Даєр замовк на півслові. Рука, що стискала його зап’ястя, раптом обм’якла. Він відхилив голову й побачив очі, сповнені спокою. І ще там щось було. В очах світилася немовби радість наприкінці сердечних прагнень. Очі ще дивилися. Але вже не на цей світ. Не на цей.

Поволі й обережно Даєр опустив йому повіки. Почув сирену карети швидкої допомоги. Почав був казати:

— Прощавай… — але не зміг договорити. Опустив голову й заридав.

Приїхала швидка. Карраса поклали на ноші, а коли його вже завантажили всередину, Даєр також туди заліз і сів біля санітара. А тоді взяв Карраса за руку.

— Ви вже нічим йому не допоможете, отче, — лагідно сказав санітар. — Не варто турбуватися. Залишайтеся.

Не відводячи очей від понівеченого обличчя, Даєр поволі похитав головою й тихо відповів:

— Ні, я поїду.

Санітар подивився на задні дверцята швидкої, де стояв, терпляче очікуючи й запитливо вигнувши брови, водій. Санітар мовчки кивнув — і водій зачинив задні дверцята.

Шерон, стоячи на хіднику, мовчки дивилася, як від’їжджає швидка. Чула, як обговорюють подію перехожі.

— Що там сталося?

— А чорт його знає.

Сирена швидкої пронизала нічне повітря над річкою. А тоді раптом вона стихла.

Водій пригадав, що час уже не має жодного значення.