Екзорцист

Розділ другий

Реґана лежала горілиць на оглядовому столі доктора Клайна, розкинувши руки й ноги. Схопивши обома руками її стопу, він зігнув її до щиколотки, потримав якийсь час, а тоді раптово відпустив. Стопа повернулась у звичне положення. Декілька разів він повторив цю процедуру, але результат був незмінний. Здається, це його не задовольнило. Коли ж Реґана зненацька сіла й плюнула йому в обличчя, він звелів медсестрі залишитися в кімнаті, а сам повернувся у свій кабінет поговорити з Кріс.

Це було 26 квітня. Його не було в місті минулої неділі й понеділка, тож тільки цього ранку Кріс змогла додзвонитися до нього й розповісти про події під час вечірки й про те, як двигтіло ліжко.

— То воно справді рухалось?

— Так, рухалось.

— Як довго?

— Не знаю. Секунд десять, може, п’ятнадцять. Тобто це все, що я встигла побачити. Потім вона якось напружилась і помочилася в ліжко. Хоч, може, вона помочилася й раніше. Я не знаю. А після цього вона зненацька заснула мертвим сном і не прокидалась аж до наступного підвечір’я.

Клайн замислено увійшов до кабінету.

— Ну, то що це таке? — спитала стурбовано Кріс.

Коли вона тільки прийшла, він поділився з нею підозрами про те, що двигтіння ліжка було спричинене клонічними судомами, тобто навперемінними скороченнями й розслабленнями м’язів. Хронічна форма такої недуги, сказав він їй, — клонус, що нерідко свідчить про ураження мозку.

— Ну, але результати тесту були негативні, — сказав він, а тоді описав процедуру, пояснивши, що за наявності клонуса почергове згинання й розгинання стопи спричинилося б до клонічних судом. Сидячи за своїм столом, Клайн мав доволі стурбований вигляд. — Чи вона коли-небудь падала? — спитав він.

— Маєте на увазі голову?

— Ну так.

— Та начебто ні.

— Дитячі хвороби?

— Нічого незвичного: кір, свинка, вітрянка.

— Як часто ходить уві сні?

— Досі жодного разу.

— Жодного? Але ж того вечора вона ходила уві сні?

— Ну так, я ж вам, здається, казала. Вона й досі не знає, що тоді накоїла. Є й інші речі, яких вона також не пам’ятає.

Реґана спить. Дзвінок з-за океану від Говарда.

— Як там Реґ?

— Дуже дякую, що подзвонив на її день народження.

— Та я застряг на яхті. Але не діставай мене, заради Бога! Я ж їй відразу подзвонив, коли повернувся в готель!

— Ну так, аякже.

— Вона що, тобі не сказала?

— Ти з нею розмовляв?

— Так. Саме тому я й вирішив тобі подзвонити. Що за чортівня з нею діється, Кріс?

— Це ти про що?

— Та вона обізвала мене «хуєсосом» і кинула слухавку.

Переповідаючи цей випадок Клайнові, Кріс пояснила, що Реґана, остаточно прокинувшись, нічого не пам’ятала ні про телефонний дзвінок, ні про те, що сталося під час вечірки.

— То, може, вона й не вигадувала, коли казала, що хтось рухає меблі, — припустив Клайн.

— Я вас не розумію.

— Ну, скажімо, вона могла пересунути їх сама, але, мабуть, у стані автоматизму. Це такий собі різновид трансу. Особа не знає або не пригадує, що вона робила.

— Але ж у неї в кімнаті стоїть величезний комод, зроблений із тикового дерева. Він важить добрих півтонни. Як же вона могла б його зрушити?

— У патологічних випадках часто спостерігається надзвичайна сила.

— Справді? Яким це чином?

Клайн знизав плечима.

— Хтозна. Ну, а крім того, що ви мені розповіли, — провадив він, — чи не помічали в її поведінці ще чогось дивного?

— Ну, вона стала дуже неохайною.

— Чогось дивного, — повторив Клайн.

— Лікарю, для Реґани це досить дивно. Але чекайте-но! Чекайте! Ага, і ще ось таке: пригадуєте ту «Дошку Віджа», з якою вона бавилася? Капітана Говді?

Лікар кивнув головою.

— Її уявного партнера.

— Так от, тепер вона вже його чує.

Лікар нахилився до неї, склавши руки на столі. Його очі насторожилися, зменшившись до вузеньких шпарок.

— Вона його чує?

— Так. Учора вранці я почула, як вона розмовляла з Говді у своїй спальні. Тобто вона говорила, а потім чекала, неначе граючись із «Дошкою Віджа», але коли я зазирнула до кімнати, «Дошки Віджа» перед нею не було. Там була тільки Реґ, і вона, лікарю, кивала головою так, ніби згоджувалася з тим, що він їй казав.

— А чи вона його бачила?

— Не думаю. Її голова була схилена вбік, як буває, коли вона слухає платівки.

Лікар замислено похитав головою.

— Так-так, розумію. Ще якісь подібні явища? Їй не уявляються які-небудь речі? Запахи?

— Так, запахи! — згадала Кріс. — Їй здається, що в кімнаті тхне чимось неприємним.

— Ніби щось горіло?

— Саме так! Як ви вгадали?

— Іноді це симптом порушення електрохімічної діяльності мозку. Щодо вашої дочки йдеться про скроневу частку. — Лікар приклав собі до чола вказівного пальця. — Ось тут, спереду. Це рідкісне явище, але саме воно спричиняє дивні галюцинації, зазвичай перед конвульсіями. Якраз тому, на мою думку, його так часто плутають із шизофренією, але це не шизофренія, це викликано ураженням скроневої частки. Результати тесту на клонус не дали остаточної відповіді, тому я хотів би зробити їй електроенцефалограму. Ми тоді зможемо побачити малюнок її мозкових хвиль. Це доволі добрий тест патологічних явищ.

— І ви гадаєте, що причина саме в цьому? У скроневій частці?

— Простежується певний синдром, місіс Макніл. Скажімо, її неохайність, агресивність, соціально неприйнятна поведінка, неконтрольовані дії і, звісно, судоми, від яких труситься ліжко. Зазвичай після цього мочаться в ліжко, або блюють, або ж відбувається і те, і те, після чого настає глибокий сон.

— Ви хочете прямо зараз зробити цей тест? — запитала Кріс.

— Так, гадаю, що це треба зробити негайно, але їй потрібно дати заспокійливе. Якщо вона почне смикатися, це зведе нанівець усі результати. Тож чи дозволите мені дати їй, скажімо, двадцять п’ять міліграмів лібріуму?

— Господи, та робіть те, що потрібно, — зронила збентежена Кріс.

Вона пішла разом із ним у кімнату для обстеження. Реґана, побачивши, що лікар готує ін’єкцію, заверещала й почала брутально лаятись.

— Ой, сонечку, це тобі допоможе! — у розпачі благала Кріс. Вона силоміць тримала Реґану, поки Клайн робив укол.

— Я зараз повернуся, — сказав лікар і вийшов, щоб оглянути іншого пацієнта, а тим часом медсестра вкотила в кімнату електроенцефалограф. Коли лікар через деякий час повернувся, лібріум усе ще не подіяв. Клайн був здивований.

— Це була досить сильна доза, — сказав він Кріс.

Він увів іще двадцять п’ять міліграмів, вийшов, потім знову повернувся. Тепер Реґана стала поступливою й слухняною, тож він прикріпив до її голови змочені у фізіологічному розчині електроди.

— По чотири з кожного боку, — пояснив він Кріс. — Так ми дістанемо зразки мозкових хвиль із лівого й правого боків, щоб потім їх порівняти. Навіщо? Ну, просто бувають значні відхилення. Скажімо, у мене був схильний до галюцинацій пацієнт. Йому привиджувалися й причувалися різні речі. Так ось, порівнюючи зразки мозкових хвиль лівої й правої півкулі, я виявив розбіжність, яка свідчила про те, що той чоловік галюцинував лише однією півкулею.

— Здуріти можна! — здивувалася Кріс.

— Власне. Ліве око й вухо функціонували нормально, і тільки права півкуля бачила видіння й чула голоси. Ну от, зараз побачимо, — сказав Клайн, вмикаючи енцефалограф і показуючи на хвилі, що побігли флюоресцентним екраном. — Це дві півкулі разом, — пояснив він. — Я тепер шукатиму такі шпичасті хвилі, — він зобразив їх у повітрі вказівним пальцем, — особливо з дуже високою амплітудою, від чотирьох до восьми за секунду. Якщо вони з’являться, матимемо справу зі скроневою часткою.

Він уважно розглядав енцефалограму, але так і не виявив ні дисритмії, ні шпичастих хвиль, ні сплюснутих, жодного відхилення. У порівняльному режимі результати також були цілком нормальні. Клайн спохмурнів. Він не міг цього зрозуміти. Тоді повторив процедуру.

Те саме.

Клайн покликав медсестру, щоб та приглянула за Реґаною, а сам разом із матір’ю повернувся до кабінету. Кріс сіла на стілець і запитала:

— Ну, то в чому тут річ?

Замислено склавши руки на грудях, Клайн присів на краєчок письмового столу.

— Ну, енцефалограма мала б підтвердити наявність недуги, — мовив він, — хоча брак дисритмії не переконує мене остаточно, що її нема. Це могла б бути істерика, хоча малюнок до й після конвульсії занадто незвичний.

Кріс насупила брови.

— Лікарю, ви постійно говорите про це, про «конвульсію». Але як точно називається ця хвороба?

— Ну, це не зовсім хвороба, — похмуро й неголосно відповів Клайн.

— А як тоді це називається, лікарю? Маю на увазі цей специфічний випадок.

— Вам це відомо як епілепсія.

— О Господи Ісусе!

— Не треба перейматися, — заспокоїв її Клайн. — Я бачу, що ваші уявлення про епілепсію, як і в більшості звичайних людей, спотворені й пов’язані з численними міфами.

— А чи вона спадкова? — запитала, здригнувшись, Кріс.

— Це один із тих міфів, — спокійно відповів Клайн. — Принаймні такої думки більшість лікарів. Розумієте, конвульсії можна викликати практично в будь-кого. Просто більшість із нас народжується з доволі високим порогом опору конвульсіям, а в декого цей поріг низький, тож відмінність між вами й епілептиком полягає тільки в цьому. Нічого більше. Лише ступінь опору. Це не хвороба.

— А що це тоді, довбані галюцинації?

— Це розлад, контрольований розлад. Існує дуже багато його різновидів, місіс Макніл. Скажімо, ось ви сидите тут, а тоді на якусь секунду немовби забуваєтесь, пропускаючи частину моїх слів. Це й є різновид епілепсії. Справжнісінький епілептичний напад.

— Ну так, лікарю, але в Реґани щось інше. Не вірю я в епілепсію. Та й чому це все стається так раптово?

— Ви маєте рацію. Тобто ми й далі не певні в цьому, і цілком можливо, що ви мали слушність і все це пов’язане з психосоматикою. Хоч я й сумніваюся в цьому. А відповідаючи на ваше запитання, хочу зазначити, що цілий ряд змін у функціонуванні мозку може спричинити конвульсію в епілептика: тривога, втома, емоційний стрес, навіть якась певна нота музичного інструмента. У мене був пацієнт, у якого судоми траплялися тільки в автобусі, коли він був за один квартал від дому. Ну, і врешті-решт ми з’ясували, що причиною було мерехтливе світло від білого штахетника, що відбивалось у вікні автобуса. А в іншу пору дня чи коли автобус рухався з іншою швидкістю, жодної конвульсії не ставалося. Той чоловік мав ураження мозку, немовби шрам, спричинений якоюсь дитячою хворобою. У вашої доньки такий шрам спереду… у скроневій частці… і коли на нього потрапляє специфічний електроімпульс відповідної довжини хвилі й частоти, це спричиняє цілий спалах ненормальних реакцій із глибини скроневої частки. Розумієте?

— Повірю вам на слово, — пригнічено зітхнула Кріс. — Але скажу чесно, лікарю: я не можу збагнути, яким чином вона аж так могла змінитися.

— З ураженою скроневою часткою таке трапляється дуже часто й може тривати днями, а то й тижнями. Нерідко поведінка стає деструктивною, навіть злочинною. Зміна така разюча, що дві-три сотні років тому людей із розладами скроневих часток сприймали як осіб, одержимих дияволом.

— Яких-яких осіб?

— Таких, якими оволодів демон. Розумієте, щось подібне до забобонної версії розщеплення особистості.

Кріс заплющила очі й підперла кулаком чоло.

— Послухайте, скажіть мені щось добре, — хрипко пробурмотіла вона.

— Ну, не варто хвилюватися. Якщо це справді ураження, певною мірою їй пощастило. Треба буде просто видалити цей шрам.

— О, як чудово.

— Або її мозок просто відчуває тиск. Знаєте, я б волів зробити рентґенівський знімок її голови. Тут, у будівлі, є рентґенолог, можливо, він міг би прямо зараз вас прийняти. Зв’язатися з ним?

— Та ясно, чорт забирай, давайте, не тягніть.

Клайн подзвонив і все залагодив. Йому сказали, що можуть негайно її прийняти. Він повісив слухавку й почав виписувати рецепта.

— Двадцять перший кабінет на другому поверсі. Я вам, мабуть, зателефоную завтра або в четвер. Хочу порадитися з неврологом. А тим часом відміняю риталін. Спробуймо якийсь час давати їй лібріум.

Він відірвав аркушика з рецептом і передав їй.

— Намагайтеся бути біля неї, місіс Макніл. У цьому стані сомнамбулічного трансу, якщо це справді він, вона завжди може собі зашкодити. Ваша спальня близько від неї?

— Так, поруч.

— Це добре. На першому поверсі?

— Ні, на другому.

— Вікна в її спальні великі?

— Ну, є одне. А в чому річ?

— Ну, нехай воно буде зачинене, можливо, навіть варто повісити там замок. У стані трансу вона може випасти з нього. Колись у мене був…

— Пацієнт, — договорила за нього Кріс із ледь помітною кривою, утомленою посмішкою.

Клайн вишкірив зуби.

— Багато їх було в мене, чи не так?

— Так, чимало.

Вона підперла рукою обличчя й замислено нахилилася вперед.

— Знаєте, я щойно ще одне пригадала.

— Що саме?

— Ну, ви казали, що після припадку вона відразу мала б засинати глибоким сном. Як-от у суботу. Тобто ви ж саме так казали?

— Ну так, — кивнув головою Клайн. — Казав.

— Ну, а чому тоді всі інші рази, коли нарікала, що трясеться її ліжко, вона так і не могла заснути?

— Ви мені цього не казали.

— Ну, але було саме так. Вона нормально виглядала. Просто приходила й просилася до мене в ліжко.

— Мочилася у своє ліжко? Блювала?

Кріс похитала головою.

— Була нормальна.

Клайн насупився й легенько пожував губу.

— Ну, почекаємо результатів рентґену, — сказав він зрештою.

Почуваючись украй виснаженою, Кріс відпровадила Реґану до рентґенолога, залишалася з нею, поки робили знімки, а тоді відвезла додому. Після другої ін’єкції дівчинка стала на диво мовчазною, і Кріс спробувала її розворушити:

— Може, пограємо в «Монополію» або ще в якусь гру, котику?

Реґана похитала головою, а тоді глянула на матір невидющими очима, які, здавалося, були занурені в безкрай.

— Я хочу спати, — сказала вона млявим голосом, таким самим відсутнім, як і її погляд. І пішла сходами до своєї спальні.

«Мабуть, це лібріум так на неї подіяв», — подумала Кріс, стурбовано дивлячись їй услід.

Тоді зітхнула й рушила до кухні. Налила собі кави й присіла за столик до Шерон.

— Як пішло? — поцікавилася Шерон.

— Ой, Господи!

Кріс кинула на стіл рецепта.

— Подзвони, щоб це приготували, — звеліла вона, а тоді розповіла, що казав їй лікар. — Якщо я буду зайнята або кудись піду, не спускай із неї очей, Шер, добре? Клайн сказав мені, що… — Усвідомлення. Раптове. — Мушу не забути.

Кріс підвелася з-за столу й рушила до Реґаниної кімнати, де та спала, накрившись ковдрою. Кріс підійшла до вікна, засунула до кінця шпінгалет, а тоді глянула вниз. Там було видно стрімкі сходи, що мало не прямовисно пірнали аж до М-стрит.

Господи, треба негайно викликати слюсаря, щоб поставив замок!

Кріс повернулася до кухні, додала дещо до списку необхідних справ, що їх мала залагодити Шерон, повідомила Віллі меню на вечерю й передзвонила своєму агентові стосовно фільму, до якого її запросили як режисера.

— Як тобі сценарій? — поцікавився він.

— Він чудовий, Еде. Берімося до роботи. Коли треба починати?

— Ну, твоя частина запланована на липень, тож варто негайно починати готуватися.

— Тобто прямо зараз?

— Прямо зараз. Це інакше, ніж акторська гра, Кріс. Треба багато чого підготувати. Ти маєш попрацювати з художником-постановником, костюмером, гримером, продюсером. А ще треба знайти оператора й монтажера, розкадрувати. Та ти й сама це все знаєш, Кріс.

— От чорт! — невтішно зронила вона.

— Якісь проблеми?

— Так, Еде. Проблеми з Реґаною. Вона дуже важко захворіла.

— Ой, як прикро, дитино.

— Ще б пак.

— А що сталося, Кріс?

— Ніхто ще не знає. Чекаємо результатів обстеження. Чуєш, Еде, я не можу її залишити.

— А хто ж тобі каже її залишати?

— Та ні, Еде, ти не розумієш. Я мушу бути з нею вдома. Вона потребує моєї уваги. Чуєш, мені важко це все пояснити, Еде, тут стільки всього наплутано. Чому б нам не відкласти це на якийсь час?

— Не можемо. Вони планують показ на Різдво в «Мюзик-холі», тому й підганяють усіх зі строками.

— О Господи, Еде, могли б зачекати зо два тижні! Це ж небагато!

— Слухай, ти так діставала мене, що хочеш бути режисером, а тепер раптово…

— Так, я знаю, знаю. Я хочу цього, Еде, страшенно хочу, але ти просто мусиш їм сказати, що мені потрібно ще трохи часу.

— І якщо я це зроблю, ми самі себе закопаємо. Принаймні я так гадаю. Послухай, вони ж і не збиралися тобі це пропонувати, сама знаєш. Вони це зробили заради Мура, а тепер, якщо вони скажуть йому, що ти ще не певна, чи хочеш до цього братися, він сам буде радий мати відмовку. Отже, роби, що хочеш. Мені однаково. Ця штука все одно не принесе грошей, хіба що матиме шалений успіх. Я тільки попереджаю тебе: попрошу їх про затримку — і ми самі поставимо на цьому хрест, так я вважаю. Ну, то що я маю їм сказати?

Кріс зітхнула.

— О Господи!

— Ага, нелегке рішення.

— Нелегке. Гаразд, Еде, послухай, можливо… — Кріс замислилася. Тоді похитала головою. — Нічого, Еде. Вони просто мусять зачекати, — зронила вона. — Нема на те ради.

— Твоє рішення.

— Дай мені знати, що вони скажуть.

— Звісно. І мені дуже прикро чути про твою доньку.

— Дякую, Еде.

— Бережи себе.

— Ти теж.

Кріс пригнічено повісила слухавку, запалила сигарету, а тоді звернулася до Шерон:

— До речі, я розмовляла з Говардом, чи я тобі казала?

— О, коли? Розповіла йому про Реґану?

— Так, сказала, що він міг би приїхати й побачитися з нею.

— І він приїде?

— Не знаю. Не думаю, — відповіла Кріс.

— Міг би й зробити таку спробу.

— Так, я знаю, — зітхнула Кріс. — Але треба зрозуміти і його емоційний стан, Шер.

— Що ти маєш на увазі?

— Ой, ну, та вся ця ситуація з «містером Кріс Макнілом»! Реґана була частиною цього. Вона була в грі, а він — поза грою. Завжди тільки ми вдвох із Реґаною на журнальних обкладинках, і на прем’єрах тільки я і Реґ, мати й дочка, ельфи-близнючки. — Вона насуплено струсила пальцем попіл сигарети. — Хтозна, чорт забирай. Усе таке заплутане. Але мені так важко знайти з ним спільну мову, Шер, у мене нічого не виходить. — Вона сягнула по книжку, що лежала біля ліктя Шерон. — Що це ти читаєш?

— О, я й забула. Це для тебе. Її принесла місіс Перрін.

— Вона була тут?

— Так, сьогодні зранку. Шкодувала, що не застала тебе, вона їде за місто, але сказала, що подзвонить, коли повернеться.

Кріс кивнула й глянула на обкладинку: «Дослідження культу диявола та споріднених окультних явищ». Тоді розгорнула книжку й знайшла там записку:

Люба Кріс,

я проходила повз бібліотечну книгарню Джорджтаунського університету й узяла це для тебе. Тут є кілька розділів, присвячених чорній месі. Я радила б тобі прочитати всю книжку — гадаю, що й решта тебе вельми зацікавить. До скорої зустрічі.

Мері Джо

— Приємна жіночка, — сказала Кріс.

— Так, справді.

Кріс погортала сторінки книжки.

— Ну й що тут пишуть про чорну месу? Якісь жахіття?

— Не знаю, — відповіла Шерон. — Я не читала.

— Тобі заборонив твій гуру?

Шерон розтягнулася.

— Ой, у мене відраза до таких речей.

— Справді? А що сталося з твоїм комплексом Ісуса?

— Ой, припини!

Кріс підштовхнула книжку по столу до Шерон.

— Ось, прочитай і розкажи, що там діється.

— Щоб мене мучили кошмари?

— А як ти гадаєш, за що отримуєш гроші?

— За те, щоб мене знудило.

— Це я й сама можу, — буркнула Кріс, беручи вечірню газету. — Варто тільки заковтнути поради свого бізнес-менеджера — і цілий тиждень гарантовано блюватимеш кров’ю. — Кріс раптово відклала вбік газету. — Можеш увімкнути радіо, Шер? Послухаємо новини.

Шерон повечеряла разом із Кріс, а тоді пішла на побачення. Книжку вона забула. Кріс побачила її на столі й думала була почитати, та врешті-решт почулася занадто втомленою. Залишила книжку на столі й пішла нагору. Зазирнула до Реґани, що й далі спала, накрита ковдрою. Ще раз перевірила вікно. Надійно зачинене. Виходячи з кімнати, Кріс залишила відчиненими навстіж двері, а перед тим, як лягти в ліжко, відчинила двері й до своєї спальні. Трохи подивилась якийсь телефільм, а тоді заснула. Наступного ранку книжка про поклоніння дияволові загадково зникла зі столу. Ніхто цього не зауважив.