День триффідів

8 Руйнування планів

Я блукав невідомим, пустельним містом, де зловісно дзвонив дзвін, а похмурий, безплотний голос кричав у порожнечі: «Звір на волі! Стережіться! Звір на волі!» А коли прокинувся, то почув, як справді калатає дзвоник. Це був дзвіночок, металевий голос якого звучав так різко, гучно, різко і приголомшливо, що я не одразу згадав, де перебуваю. Потім, коли я присів, все ще здивований, почулися голоси, які кричали «Пожежа!» Я вистрибнув з-під ковдри в чому був і побіг у коридор. Там пахло димом, було чути тупіт ніг та гупання дверей. Мені здалося, що більшість звуків лунають праворуч від мене, там де калатав дзвіночок та чулися перелякані голоси, тож я повернувся і побіг у той бік. У кінці коридору було трохи видно місячне світло, що потрапляло крізь високі вікна, розсіюючи темряву. Його було цілком достатньо для того, щоб я йшов посередині й не наштовхувався на людей, які рухалися навпомацки, тримаючись за стіни.

Я дістався сходів. Унизу в залі й досі дзвенів дзвіночок. Я чимдуж побіг сходами крізь дим, що ставав дедалі густішим. Уже біля самого низу я спіткнувся і впав. Туман миттєво став темрявою, в якій хмарою голок спалахнуло світло, і це було все…

Перше, що я відчув, — головний біль. Потім, розплющивши очі, я побачив яскраве світло. Спочатку воно здалося мені сліпучим, немов прожектор, але коли я розплющив очі ще раз, обережніше, то виявилося, що це звичайнісіньке вікно, до того ж брудне. Я зрозумів, що лежу на ліжку, але сідати і розслідувати далі не став: у голові немов хтось грав на трубі, і це відбивало всіляке бажання рухатися. Тож я тихо лежав, вивчаючи стелю, аж доки не виявив, що мої зап’ястя зв’язані разом.

Це витягло мене з летаргії, незважаючи на шум у голові. Зв’язали мене дуже акуратно — вправно, міцно, але не боляче. Навколо кожного зап’ястя було намотано кілька витків ізольованого дроту, зав’язаних у складний вузол так, щоб я не міг дотягнутися зубами. Кімната була маленькою і порожньою — окрім ліжка, на якому я лежав, тут не було нічого.

— Агов! — крикнув я. — Є тут хтось?

Десь за півхвилини почулося човгання ніг. Двері відчинилися і до кімнати зазирнула голова. Голова була маленька, укрита твідовою кепкою, нижче був стоячий комірець, а обличчя було темним від щетини. Вона була повернута в моєму напрямку, але очі не дивилися просто на мене.

— Здоров, друже, — доволі привітно сказала голова. — То ти вже при пам’яті? Зажди трохи, зара’ я тобі чаю принесу, — і знову зникла.

Вказівка почекати була зайвою, але довго чекати не довелося. За кілька хвилин він повернувся і приніс кухоль з чаєм, в якого замість ручки був шматок дроту.

— Де ти? — сказав він.

— Просто перед тобою, на ліжку, — відповів я йому.

Він помацав перед собою лівою рукою, аж доки не знайшов кінець ліжка, а тоді обійшов його і простягнув кухоль.

— Тримай, приятелю. Смак у нього трохи… дивний, бо Чарлі туди рому крапнув. Але я думаю, ти будеш не проти.

Я взяв кухоль в нього з рук, тримати його зв’язаними руками було трохи важко. Чай був міцним і солодким, та й рому не пошкодували. Може, смак і був дивний, але на мене він подіяв, як якийсь еліксир життя.

— Дякую, — сказав я. — Ти чарівник. Мене звати Білл.

Його, здається, звали Альф.

— Що сталося, Альфе? Що тут відбувається? — спитав я його.

Він сів на ліжко, простягнув мені сигарети й сірники. Я взяв одну, прикурив спочатку його сигарету, потім свою і віддав йому пачку.

— Ось яка справа, друже, — сказав він. — Ти, мабуть, знаєш, що вчора вранці в Університеті було шумно. Може, і ти там був?

Я сказав йому, що бачив це.

— Ну так от, після цього цей жартівник, Коукер — це той чувак, який вів розмову — трохи роздратувався. «Га-а-разд, — каже він злобним таким голосом. — Ці гниди самі напросилися. Я з ними намагався чесно поговорити. А тепер хай отримають по заслузі». Ну, ми зустріли ще кількох людей і одну стару, яка ще бачить, ну вони все це й влаштували. Сміливий він хлопець, цей Коукер.

— Ти хочеш сказати, що він влаштував увесь цей переполох і пожежі ніякої не було? — спитав я.

— Не сміши мене, яка пожежа! Усе, що вони зробили, — це натягнули дріт, запалили папір та якісь гілки в холі і почали калатати в старий дзвін. Ми розраховували, що першими побіжать зрячі, бо в коридорі трохи світив місяць. Коукер та інший чувак відправляли їх в нокаут, коли вони перечіплялися через дріт, а потім передавали їх нашим хлопцям, і ті вкладали їх у вантажівку. Що може бути простіше.

— Гм, — сумно сказав я. — Схоже, він спритник, цей Коукер. І скільки ж нас, простаків, потрапило в цю пастку?

— Я б сказав, що не один десяток, хоча потім виявилося, що п’ять чи шість чоловік — сліпі. Коли ми забили ними всю вантажівку, то втекли і залишили інших там, хай самі розбираються.

Що б не думав про нас Коукер, було ясно, що Альф не відчуває до нас жодної ворожості. Схоже, він ставився до всієї цієї справи ніби до якогось спорту. Така характеристика виявилася для мене трохи болісною, і я подумки зняв капелюх перед Альфом. Я добре розумів, що на його місці в мене забракло б духу думати про щось як про спорт. Я допив чай і взяв ще одну сигарету.

— І що планується далі? — спитав я.

— У Коукера є ідея поділити всіх нас на групи, і в кожній буде один з вас. Ви будете шукати здобич і будете типу очима для решти. Ваше завдання — допомогти нам протриматися, аж доки хтось не прийде і не врятує нас від загибелі.

— Ясно, — сказав я.

Він підняв до мене голову. Альф був не дурний. Він вловив у моєму голосі більше, ніж я сам зрозумів.

— Думаєш, це все надовго? — спитав він.

— Не знаю. А що Коукер каже?

Схоже, Коукер не дуже хотів розголошувати деталі. Утім, Альф мав щодо цього власну думку.

— Якщо ти мене спитаєш, я скажу, що ніхто й не збирається по нас приходити. Якби було кому це робити, то вони вже давно б тут були. Якби це було маленьке містечко, то одна справа. Але ж ми в Лондоні! Ясна річ, сюди б допомога прийшла раніше, ніж будь-куди. Ні, я думаю, що якщо вони й досі не прийшли, це означає, що вони й не прийдуть, бо немає кому. Боже, та хіба ж можна було подумати, що таке станеться!

Я не сказав нічого. Альф був не з тих, кого можна задобрити підбадьорюванням.

— Ти теж так думаєш? — спитав він трохи згодом.

— Справи кепські, — погодився я, — але ще є шанс, що можуть з’явитися люди з-за кордону…

Він похитав головою.

— Вони б уже сюди приїхали. І їздили б вулицями на машинах з гучномовцями, вказуючи, що робити. Ні, друже, так і є: немає кому нас рятувати. Це факт.

Ми трохи помовчали, а потім він додав:

— Ех, а непогане ж у нас було життя.

Ми трохи поговорили про минуле. Він працював на різних роботах, кожна з яких мала якесь подвійне дно.

— Як не крути, а жилося непогано, — підсумував він. — А ти чим займався?

Я розповів йому. Це не справило на нього враження.

— А, триффіди. Гидкі створіння, як на мене. Якісь вони несправжні, чи що.

Більше ми про них і не згадували.

Альф пішов, залишивши мене на самоті з моїми думками та пачкою його сигарет. Я оглянув все навколо і трохи подумав про плани на майбутнє. Мені було цікаво, як інші сприймуть ці зміни. Особливо Джозелла.

Я встав з ліжка і підійшов до вікна. Панорама відкривалася жалюгідна. Сходова клітка, оточена прямовисними стінами, облицьованими білою плиткою, що спускалися вниз на чотири поверхи, а над головою — скляний ліхтар. Небагато тут вигадаєш. Альф замкнув за собою двері, але я спробував їх відчинити просто про всяк випадок. Ніщо в цій кімнаті не надихало мене. Вона нагадувала номер у тризірковому готелі, з якого викинули все, крім ліжка.

Я сів на це ліжко і замислився. Можливо, я успішно впорався б з Альфом, якщо в нього немає ножа. Але ніж в нього може й бути, а це неприємно. Погано, коли сліпий погрожує ножем — він може запросто мене скалічити. Крім того, наявна й інша проблема: я не знав, повз кого ще мені доведеться пройти, поки я вийду з будівлі. Та й Альфові я не хотів заподіяти жодної шкоди. Здається, мудріше дочекатися слушної нагоди — тієї, якою може скористатися зрячий серед сліпих.

За годину Альф повернувся з тарілкою їжі, ложкою та кухликом чаю.

— Трохи незручно буде їсти, — вибачився він. — Але мені сказали — ніяких ножів та виделок. Тому такі от справи.

За їжею я розпитав його про інших. Він небагато міг розповісти, бо не знав імен, але я дізнався, що серед тих, кого привезли, були і жінки, і чоловіки. Після трапези мене залишили самого на кілька годин, і я вирішив, що краще провести їх, виспавшись і позбувшись головного болю.

Коли Альф знову з’явився з їжею і незмінним кухликом чаю, разом з ним був чоловік, якого він називав Коукером. Тепер він мав більш втомлений вигляд, ніж тоді, коли я бачив його востаннє. Під пахвою він тримав стос паперів. Він подивився на мене, оцінюючи.

— Ви вже знаєте, в чому справа? — спитав він.

— Альф мені розповів, — зізнався я.

— Добре, — він кинув папери на ліжко, підняв верхній і я побачив, що це план вулиць Великого Лондона. Він вказав на територію, що охоплювала частину Гемпстеда та Свісс-Котедж, старанно обведену синім олівцем.

— Це ваш район, — сказав він. — Ваша група працює всередині цього району і більше ніде. Не можна, щоб усі групи полювали на ту саму здобич. Ваше завдання — знайти їжу в цьому районі й переконатися, що ваша група отримала її та інші речі, які їм потрібні. Зрозуміли?

— А якщо ні? — сказав я, дивлячись на нього.

— Ну тоді вони залишаться голодні. А якщо це станеться, усе може закінчитися для вас дуже погано. Деякі хлопці — гарячі голови, та й робимо ми все це не задля розваги. Тож поводьтеся обережніше. Завтра ми відвеземо вас туди на вантажівках разом з вашою групою. Після цього вашим завданням буде підтримувати їх доти, доки хтось не прийде і не наведе лад.

— А якщо ніхто не прийде? — запитав я.

— Хтось має прийти, — сказав він похмуро. — Хай там як, це ваша робота. І пам’ятайте: тримайтеся свого району.

Я зупинив його, коли він вже був на порозі.

— Міс Плейтон теж тут? — спитав я.

— Я не знаю ваших імен, — відповів він.

— Білявка, на зріст п’ять футів і шість або сім дюймів, сіро-блакитні очі, — не вгавав я.

— Тут є дівчина такого зросту, блондинка. Але я не дивився їй в очі. У мене є й важливіші справи, — відповів він і пішов.

Я взявся за мапу. Виділений район мені не дуже сподобався. Так, частину його займало передмістя з чистим повітрям, але за цих обставин набагато більше користі було б від району з доками та пакгаузами. Навряд чи в цьому кварталі були якісь значні склади. Але «приз не може дістатися всім», як сказав би Альф, та й у будь-якому випадку в мене не було намірів залишатися тут довше, ніж потрібно.

Коли Альф з’явився знову, я запитав його, чи не міг би він передати записку для Джозелли. Він похитав головою.

— Вибач, друже, але це заборонено.

Я пообіцяв йому, що там не буде нічого небезпечного, але він був непохитним. Та я його ні в чому не звинувачував. Він не мав жодних підстав мені довіряти і не міг прочитати записку, щоб переконатися, що вона безпечна, як я його переконував. Крім того, в мене не було ні олівця, ні паперу, тож я відмовився від цієї ідеї. Після наполегливих прохань він погодився дати їй знати, що я тут і дізнатися, куди її відправлять. Йому не дуже хотілося це робити, але він змушений був погодитися, що якщо ситуація хоч трохи владнається, то мені буде легше її знайти, бо я знатиму, звідки починати пошуки.

Після цього я трохи подумав про компанію, з якою тепер мав бути разом.

Проблема полягала в тому, що я не був цілковито налаштований на жоден курс. В усьому була винна проклята здатність бачити речі з двох точок зору. Я розумів здоровий глузд і перспективний підхід, що його пропонували Майкл Бідлі та його команда. Якби вони почали свою справу, то ми з Джозеллою без вагань поїхали б з ними і працювали разом — хоч я й розумів, що мені було б нелегко. Мене важко повністю переконати, що з кораблем, який тоне, нічого не вдієш, і я ніколи не був би впевнений, чи правильно обґрунтував свій вибір. Якщо ж жодної можливості організованого порятунку не було, то їхня пропозиція — це розумний варіант. Але, на жаль, розум — не єдине, чим керується людина. Я стикнувся з тими самими упередженнями, про які старий доктор казав, що їх важко подолати. Він мав цілковиту рацію: прийняти нові принципи дуже важко. Якби, наприклад, сталося диво і надійшла якась допомога, я розумію, що почувався б останньою сволотою через те, що втік, байдуже з яких мотивів, і як зневажав би себе та інших за те, що ми не залишились у Лондоні, щоб допомагати іншим якомога довше.

Але з іншого боку, якби допомоги не було, як би я почувався, зрозумівши, що змарнував час та сили, в той час як інші, розумніші люди взялися за порятунок ще тоді, коли ситуація була не настільки кепською?

Я розумів, що повинен остаточно вибрати правильний курс і триматися його. Але не міг. Я вагався. Так минуло кілька годин, і я заснув, все ще вагаючись.

Не було жодного способу дізнатися, яке рішення прийняла Джозелла. Я не отримав від неї жодних повідомлень. Але цього вечора до мене ще раз засунув свою голову Альф. Його інформація була короткою.

— Вестмінстер, — сказав він. — Господи! Не думаю, що ця група знайде багато їдла в будівлях парламенту.

Наступного дня Альф розбудив мене рано-вранці. Разом з ним прийшов підозрілий здоровило, який занадто демонстративно крутив у руках м’ясницький ніж. Альф підійшов і кинув на ліжко купу одягу. Його компаньйон зачинив двері й сперся на них, кидаючи хитрі погляди і граючись з ножем.

— Дай-но нам свої руки, друже, — сказав Альф.

Я простягнув руки. Він намацав дріт на зап’ястях і розрізав його кусачками.

— А тепер просто вдягнися, друже, — сказав він, відступаючи.

Я вдягнувся під пильним поглядом різуна, який стежив за кожним моїм рухом, мов яструб. Коли я завершив, Альф дістав наручники.

— Залишилося тільки це, — сказав він.

Я завагався. Чоловік біля дверей перестав спиратися на них і наставив ніж трохи вперед. Цей момент його явно зацікавив. Я вирішив, що зараз не час щось пробувати, і простягнув зап’ястя. Альф намацав їх і наклав наручники. Потім вийшов і приніс сніданок.

Майже за дві години після того з’явився інший чоловік, який теж тримав ніж на виду. Він махнув ним у бік дверей.

— Ходімо, — сказав він. Це було єдине слово, яке я від нього почув.

Згадка про ніж викликала неприємне відчуття в моїй спині, і з цим відчуттям я спустився вниз сходами і перетнув хол. На вулиці нас чекали дві вантажівки з людьми. Біля заднього борту однієї з них стояв Коукер з двома компаньйонами. Кивком голови він покликав мене до себе. Не кажучи ні слова, він просунув ланцюг в мене між руками. До обох кінців цього ланцюга були прив’язані ремені. Один був обмотаний навколо лівого зап’ястя дужого сліпого чоловіка, який стояв біля Коукера, а другий він прикріпив до правого зап’ястя такого ж здоровили, тож я опинився між ними. З ними в мене не було жодних шансів.

— На вашому місці я не робив би ніяких дурниць, — порадив мені Коукер. — Поводьтеся з ними чемно, і вони віддячать вам тим самим.

Наша трійця незграбно залізла на борт вантажівки, і обидві машини рушили.

Ми зупинились і висадилися десь біля Свісс-Котеджа. У полі зору було близько двадцяти людей, які безцільно блукали вздовж стічних канав. Почувши звук двигунів, всі вони повернулися в наш бік з недовірливими поглядами, і почали одночасно з надією і криками рухатися до нас, ніби були частинами одного механізму. Водії крикнули нам, щоб ми розібралися з ними. Потім трохи від’їхали назад, розвернулися і з гуркотом поїхали в тому напрямку, звідки приїхали. Люди, які сходилися до нас, зупинилися. Один або двоє щось прокричали вслід вантажівкам; решта, втративши надію, мовчки розвернулася і продовжила блукати далі. За п’ятдесят ярдів від нас стояла жінка; її охопила істерика і вона почала битися головою об стіну. Я відчув, як мене нудить.

Я повернувся до своїх компаньйонів.

— Ну, чого ви хочете для початку? — спитав я їх.

— Житло, — сказав один. — Нам потрібно якесь місце, де можна було б подрімати.

Я подумав, що це треба зробити хоча б для них. Не можна було просто втекти і кинути їх напризволяще. Раз ми вже просунулися аж сюди, то потрібно було знайти їм якийсь центр, щось на кшталт штаб-квартири, і почати працювати. Це мало бути місце, де можна було приймати здобич, складати її, годуватися і якось жити всією групою. Я порахував людей. Їх було п’ятдесят дві особи, чотирнадцять з них — жінки. Найкращим варіантом видавалося знайти готель. Це дозволило б уникнути проблем з ліжками та постільною білизною.

Місце, яке ми знайшли, виявилося одним зі славетних пансіонатів, що складалися з чотирьох будинків у вікторіанському стилі, з’єднаних разом. Тут було більше місця, ніж ми потребували. Коли ми зайшли туди, там уже було з півдюжини людей. Одному Богові відомо, що сталося з рештою. Ті, хто залишився, перелякано тулилися в одному з салонів — старий, стара (яка, як виявилося, була головною), чоловік середнього віку і троє дівчат. У головної ще вистачило духу, щоб зібратися і почати погрожувати, але впевненості, попри всі її суворі манери, в ній було мало. Старий спробував підтримати її, трохи поблефувавши. Інші мовчали, нервово повернувши до нас свої обличчя.

Я пояснив, що ми в’їжджаємо. Якщо їм це не подобається, вони можуть бути вільні; якщо ж вони воліють залишитися і розділити порівну те, що мають, то теж можуть це зробити. Вони були невдоволені. Їхня реакція дозволяла припустити, що десь тут лежать приховані запаси, якими вони не надто прагнуть ділитися. Коли ж вони зрозуміли, що ми хочемо зробити ще більші запаси, їхнє ставлення суттєво змінилося, і вони приготувалися мати для себе з цього вигоду.

Я вирішив, що маю залишитися хоча б на день-два, щоб допомогти групі облаштуватися. Гадаю, що Джозелла поставилася до своєї групи так само. Винахідливий чоловік цей Коукер: пошив нас у дурні й змусив віддуватися за інших. Але потім я вже викручуся і приєднаюся до неї.

Протягом наступних двох днів ми систематично працювали, займаючись більшими крамницями — здебільшого торговими мережами, і при цьому не надто великими. Майже скрізь перед нами вже встигли побувати інші. Вітрини крамниць були пошкоджені. Вікна розбиті, підлога засмічена напіввідкритими банками та упаковками з розлитим вмістом, що розчарував шукачів; тепер це все стало липкою та смердючою масою, що лежала посеред розбитого скла. Але зазвичай ці втрати були невеликими, а збитки — поверховими, і всередині крамниці або поза нею ми знаходили непошкоджені більші ящики.

Сліпим було дуже важко піднімати, носити важкі ящики і ставити їх на ручні візки. Не легше було й завозити їх до будівлі та складати. Але з часом вони навчилися з цим вправлятися.

Найпроблемнішим фактором була потреба в моїй присутності. Доки я не спрямовував роботу, вона практично не рухалася. Неможливо було використовувати більше однієї робочої групи одночасно, хоча ми могли б організувати дванадцятку. Так само нічого не відбувалося і в готелі, доки я працював разом зі своїми пошуковими загонами. Мало того, доки я обстежував та розвідував район — інші марнували час. Двоє зрячих людей могли б зробити вдвічі, а то й набагато більше роботи.

Від самого початку я був настільки зайнятий протягом дня, що не міг думати ні про що, крім поточних справ, а ввечері був настільки втомлений, що хотів лише спати. Я знову й знову казав собі: «Завтра ввечері. Я поставлю їх на ноги, щоб вони могли хоча б трохи протриматися. А потім вже втечу звідси і знайду Джозеллу».

Це звучало нормально, але щодня наставало завтра і зробити це ставало все важче.

Деякі з них почали потроху вчитися, але все одно без моєї присутності не відбувалося практично нічого, починаючи від пошуку й закінчуючи відкриванням банок. Здавалося, що потреба в мені не меншає, а навпаки більшає.

Їхньої провини в цьому не було. Але це ускладнювало ситуацію. Дехто з них працював щосили. Я лише змушений був спостерігати за ними, відчуваючи, що підло втекти і кинути їх для мене стає все важче. Кілька разів на день я проклинав чоловіка на ім’я Коукер за те, що він вплутав мене в цю ситуацію, але це не допомагало розв’язати проблему. Усе, що мені залишалося, — це хіба що запитувати себе, чим це все може закінчитися…

Перше передчуття (хоча я навряд чи вважав його таким) з’явилося в мене четвертого чи п’ятого ранку, коли ми знову збиралися на пошуки. Якась жінка з другого поверху крикнула, що нагорі є двоє хворих — як їй здалося, у дуже поганому стані.

Моїм вартовим це не сподобалося.

— Послухайте, — сказав я їм, — з мене вже досить цього ланцюга. Без нього було б набагато краще.

— А, ти вже надумав вислизнути і втекти до свого старого кодла? — сказав хтось.

— Я вас не дурю, — сказав я. — Я міг би позбутися цієї пари горил-аматорів хоч вдень, хоч вночі. Але я цього не зробив, бо нічого проти них не маю — хіба тільки вони є для мене парою тупуватих незручностей…

— Еее… — почав протестувати один з моїх вартових.

— Але, — продовжив я, — якщо вони не дозволять мені глянути, що сталося з цими людьми, то можуть очікувати, що я позбудуся їх будь-якої хвилини, починаючи відтепер.

Ці двоє поступилися здоровому глузду, але коли ми зайшли до кімнати, то намагалися триматися подалі, наскільки це дозволяв ланцюг. Постраждалими виявилися двоє чоловіків — один молодий, другий середнього віку. Обидва мали високу температуру і скаржилися на сильний біль у кишечнику. Я не дуже знався на таких речах, але мені й не треба було багато знати, щоб занепокоїтися. Я не придумав нічого, окрім як перенести їх до порожнього будинку неподалік, і сказав одній з жінок опікуватися ними якомога краще.

Так почався день невдач. Наступна з цих невдач, зовсім іншого характеру, сталася приблизно опівдні.

Ми обчистили більшість продовольчих крамниць, що були поблизу, і я вирішив трохи розширити радіус пошуків. З того, що я пам’ятав про околиці, я вважав, що ми маємо знайти ще одну торгову вулицю за півмилі на північ, тож я повів свою групу тим шляхом. Крамницю ми там знайшли, але разом з нею й дещо інше.

Коли ми завернули за ріг, я зупинився. Попереду одного з продуктових магазинів група людей вивозила ящики і складала їх до вантажівки. Якби не інший автомобіль, їх можна було б сплутати з моєю власною групою. Я зупинив свою групу, де було чоловік двадцять, щоб подумати, як нам бути далі. Я схилявся до того, щоб відійти та уникнути можливих проблем, знайшовши іншу крамницю; не було сенсу вступати в конфлікт, адже в різних крамницях було ще чимало продуктів, які можна було взяти, маючи достатню організацію. Та першим прийняв рішення не я. Доки я вагався, з дверей крамниці впевнено вийшов рудий юнак. Він був зрячим, у цьому не було жодних сумнівів, як і в тому, що він нас побачив.

Він не поділяв моєї нерішучості й швидко засунув руку до кишені. Наступної миті в стіну поруч зі мною врізалася куля.

Ненадовго виникла німа сцена. І мої, і його люди дивилися одне на одного своїми незрячими очима, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Потім він знову вистрелив. Мабуть, він цілився в мене, але куля влучила в чоловіка ліворуч. Той буркнув, ніби був здивований і з якимось зітханням впав на землю. Я сховався за ріг, потягнувши за собою іншого вартового.

— Швидше, — сказав я йому. — Давай ключа від наручників. У такому стані я нічого не зроблю.

Він лише посміхнувся, ніби все зрозумів. Це була людина однієї ідеї.

— Ага, — сказав він. — Утекти захотів. Мене не обдуриш.

— Заради Бога… От клятий блазень, — сказав я, підтягуючи до себе на ланцюгу тіло першого вартового, щоб мати більший радіус дій.

Цей дурень почав сперечатися. Одному Богові відомо, які хитрощі він приписував мені, ворушачи своїми дурними мізками. Тепер вже ланцюг був достатньо ослаблений, щоб я міг підняти руки. Я стукнув його по голові обома кулаками, і він сповз по стіні. Цей удар позбавив його аргументів. Ключ я знайшов у бічній кишені.

— Слухайте сюди, — сказав я іншим. — Розвертайтеся і йдіть прямо. Не відділяйтеся від групи або теж дістанете кулю. А тепер ворушіться.

Я відімкнув один браслет, позбувся ланцюга і переліз через стіну до чийогось саду. Там я припав до землі і відстебнув другий браслет. Потім я обережно, оглядаючись, рушив до дальнього кінця стіни. Юнак з пістолетом не став бігти за нами, чого можна було очікувати. Він ще був разом зі своєю групою, роздаючи їм вказівки. І тут я подумав: а навіщо йому поспішати? Ми від нього не відстрілювалися, тож він, мабуть, подумав, що ми неозброєні, і не зможемо швидко втекти.

Роздавши вказівки, він упевнено вийшов на дорогу, щоб зручніше було бачити відступ нашої групи, і почав рухатися за ними. На розі він зупинився, глянув на двох моїх вартових, що лежали на землі. Мабуть, ланцюг навів його на думку, що один з них був очами нашої банди, бо він поклав пістолет у кишеню і, не кваплячись, подався за рештою.

Це було не те, чого я очікував, і мені знадобилася хвилина, щоб зрозуміти його задум. Потім я здогадався, що для нього найвигідніше було простежити за групою, щоб виявити нашу штаб-квартиру і побачити, яку здобич він там зможе захопити. Мушу визнати, що визначати вдалі можливості він міг набагато швидше за мене, або краще продумував це заздалегідь. Я був радий, що сказав своїй групі йти прямо. Радше за все, вони вже втомилися, але я розраховував, що ніхто з них не зможе знайти дороги назад до готелю, а отже, і привести його туди. Якщо вони триматимуться разом, я зможу зібрати їх пізніше без особливих труднощів. Найголовніше — вирішити, що робити з чоловіком, у якого пістолет і який не проти ним скористатися.

У деяких частинах світу можна зайти до першого-ліпшого будинку і знайти там зручну вогнепальну зброю. На жаль, Гемпстед до таких місць не належав — це було респектабельне передмістя. Мабуть, десь тут можна було знайти мисливську рушницю, але на неї довелося б пополювати. Єдине, що мені спало на думку, — це тримати його в полі зору, вичікуючи, доки випаде нагода з ним розібратися. Я зламав гілку, знову переліз через стіну й пішов уздовж бордюру, сподіваючись, що мене не відрізнити від сотень сліпих, які так само блукали вулицями.

Протягом певного відрізку дорога була прямою. Рудий юнак був ярдів за п’ятдесят від мене, а моя група — ще за п’ятдесят ярдів попереду нього. Ми йшли так десь із півмилі. Я відчув полегшення, побачивши, що ніхто з передньої групи не проявив жодного наміру звернути на дорогу, що вела до нашої бази. Я вже почав думати, скільки вони пройдуть, перш ніж зрозуміють, що зайшли достатньо далеко, як сталася неочікувана пригода. Один чоловік, який відставав від решти, зупинився. Він кинув палицю і схопився руками за живіт, а потім впав на землю і став качатися від болю. Інші не стали зупинятися заради нього. Вони мали чути його стогони, але, мабуть, не знали, що він з їхньої групи.

Юнак глянув на нього і завагався. Він змінив свій курс і підійшов ближче, придивляючись до скорченої постаті. Зупинившись за кілька футів від чоловіка, він став, пильно дивлячись на нього. Приблизно з чверть хвилини він обережно роздивлявся хворого. Потім повільно, але цілком свідомо, витягнув з кишені пістолет і вистрелив йому в голову.

Почувши звук пострілу, група зупинилася. Те саме зробив і я. Юнак навіть не намагався наближатися до них — схоже, він взагалі втратив до них інтерес. Він розвернувся і пішов назад посередині дороги. Я згадав про свою роль і, стукаючи палицею, почав рухатися вперед. Він пройшов повз, не звернувши на мене жодної уваги, але я встиг побачити його обличчя: воно було занепокоєним та похмурим… Я продовжив іти, аж доки він не відійшов на безпечну відстань, а тоді вже поспішив до групи. Зупинившись через постріл, вони сперечалися, йти далі чи ні.

Я перервав цю суперечку, сказавши, що тепер мені вже не заважають мої безголові вартові й ми зробимо по-іншому. Я заберу вантажівку, приїду хвилин за десять і відвезу їх на базу.

Звістка про нову організовану групу змусила нас тривожитися, але наше місце виявилося невикритим. Єдині новини, які мали для нас ті, хто залишався, — це те, що ще двоє чоловіків та жінка страждають від болю в животі, і їх віднесли до іншого будинку.

Ми зробили все, що могли, для того, аби інші могли оборонятися від мародерів, доки мене не буде. Потім я взяв нову групу і ми знову поїхали вантажівкою — цього разу в іншому напрямку.

Я згадав, що раніше, коли я приїздив на Гемпстедську пустку, то часто виходив на автовокзалі, де була купа маленьких крамничок та крамниць. За допомогою плану вулиць я доволі легко знайшов це місце, а знайшовши, виявив, що воно, на диво, ціле. Якщо не зважати на три чи чотири розбиті вікна, то весь цей район мав такий вигляд, ніби його закрили на вихідні.

Але були й відмінності. По-перше, над цією місцевістю ще ніколи не нависала така тиша — ані в будні, ані в неділю. Крім того, на вулиці вже лежало кілька трупів. До цього часу ми вже достатньо призвичаїлися до них і звертали мало уваги. Насправді, мене здивувало, що людей так мало, але потім я дійшов висновку, що більшість з них знайшла якийсь притулок або зі страху, або через те, що заслабла пізніше. Це була одна з причин, чому ні в кого не виникало бажання заходити до житлових будинків.

Я зупинив вантажівку перед продовольчою крамницею і прислухався кілька секунд. Тиша накрила нас, немов ковдра. Жодна паличка не стукала об землю, і жодна людина не з’являлася в полі зору. Нічого не рухалося.

— Добре, — сказав я. — Висаджуйтеся, хлопці.

Замкнені двері крамниці швидко відчинилися під нашим напором. Усередині були охайні ряди діжок з маслом, сири, шматки бекону, ящики з цукром і купа інших продуктів. Я сказав групі братися до роботи. Тепер вони вже навчилися працювати і були набагато вправнішими, тож я міг залишити їх самих і обстежити задню частину крамниці, а потім спуститися в підвал.

Я вже був унизу і вивчав вміст ящиків, коли почув крики десь ззовні. Десь наді мною голосно затупотіли чоботи. Один чоловік впав у підвал через люк, вдарившись головою. Він не рухався і не подавав жодних звуків. Я здригнувся від думки, що там, мабуть, зав’язалася бійка з іншою бандою. Переступивши через тіло чоловіка, я обережно піднявся схожими на драбину сходами, тримаючи одну руку над головою для захисту.

Спочатку я побачив купу чобіт, що човгали в неприємній близькості від мене і задкували до люка. Я встиг швидко ухилитися від них, мало не діставши по голові. Потім піднявся якраз вчасно: у цей момент розбилося скло вітрини, і разом з ним з вулиці впало троє чоловіків. Над ними захльоскав довгий зелений батіг, що зачепив одного з лежачих. Двоє інших, спотикаючись, пробралися вглиб крамниці. Вони відтіснили назад решту, і у відкритий люк звалилося ще двоє.

Вистачило одного лише погляду на цей батіг, аби зрозуміти, що сталося. За останні кілька днів я майже забув про триффідів. Залізши на якийсь ящик, я зміг глянути над головами людей. У полі зору було три триффіди: один стояв на дорозі й ще двоє — ближче, на бруківці. На вулиці, не рухаючись, лежали четверо людей. Тепер я зрозумів, чому ці крамниці залишилися цілими і чому на пустищі не було людей. Я одразу ж вилаяв себе за те, що не придивився уважніше до трупів, що лежали на дорозі. Один лише погляд на слід від жала був би достатнім попередженням про небезпеку.

— Не рухайтеся! — крикнув я. — Стійте на місці.

Я скочив з ящика, відштовхнув двох чоловіків, які стояли на відчиненій кришці люка і зачинив її.

— Там ззаду є двері, — сказав я їм. — А тепер заспокойтеся.

Спочатку ці двоє заспокоїлися. Але потім триффід зі свистом просунув своє жало крізь розбиту вітрину. Один чоловік з криком впав на підлогу. Решта запанікувала і кинулася тікати, збивши мене з ніг. У дверях почалася тиснява. За нашими спинами ще двічі хльоснуло жало, перш ніж ми опинилися в безпеці.

У задній кімнаті я озирнувся, відхекуючись. Нас було семеро.

Я повернувся до дверей. Задня частина крамниці була поза межами досяжності триффідів, доки вони залишалися на вулиці. Я зміг дістатися до кришки люка і підняти її. Звідти висунулися двоє людей, які впали туди після того, як я виліз. Один з них колисав зламану руку, другий був просто в синцях і лаявся.

За межами задньої кімнати було невеличке подвір’я, оточене восьмифутовою цегляною стіною з дверцятами. Я став обережнішим.

Замість того щоб іти просто до дверей, я заліз на дах прибудови, щоб роздивитися околиці. Ці двері, наскільки я бачив, вели до вузької алеї, що йшла через усю довжину блока. Вона була порожньою.

Але з дальнього боку за стіною, що, схоже, була межею з садами приватних будинків, я помітив серед кущів верхівки двох триффідів. Їх могло бути більше. Стіна з того боку була нижче, і їхня висота дозволяла їм діставати жалами через алею. Я пояснив це своїм людям.

— От кляті тварюки, — сказав один з них. — Завжди ненавидів цих вилупків.

Я продовжив огляд. Сусідня будівля з північного боку виявилася службою прокату автомобілів, на території якої ще залишилося три машини. Перевести групу через дві проміжні стіни, особливо чоловіка зі зламаною рукою, було дуже важко, але нам це вдалося. Якимось чином я зміг ще запакувати усіх до величезного «даймлера». Коли ми всілися, я відчинив ворота і побіг назад до машини.

Триффіди зреагували швидко. Унікальна чутливість до звуків підказала їм, що щось сталося. Коли ми виїхали з воріт, кілька з них уже встигли підкрастися до входу. У наш бік захльоскали жала, які лише марно стукали об зачинені вікна. Я різко розвернувся, збив одного триффіда на землю і переїхав. Потім, зробивши околиці трохи чистішими, ми виїхали на дорогу.

Вечір того дня став для мене найгіршим з самого початку катастрофи. Вільний від двох вартових, я зайняв невеличку кімнату, де міг побути на самоті. Я поставив на камінній полиці шість свічок, запалив їх і довго сидів у кріслі, обдумуючи наше становище. Повернувшись, ми побачили, що один з двох хворих уже помер, а другий був явно при смерті. Крім того, з’явилося ще чотири хворих. Коли ми закінчили вечеряти — ще двоє. Я й гадки не мав, у чому причина хвороби. Враховуючи відсутність лікарів і те, як розгорталися події, це могло бути що завгодно. Я подумав про черевний тиф, але мої туманні уявлення про інкубаційний період підказували, що це не так — утім, якби я й знав напевне, це не мало великого значення. Усе, що я знав про цю хворобу, — це те, що вона настільки бридка, що змусила рудого хлопця скористатися пістолетом і відбила в нього бажання стежити за нашою групою.

Я почав замислюватися: чи не зробив я своїй групі ведмежу послугу з самого початку? Мені вдалося зберегти їхні життя, але я розмістив їх між бандою-конкурентом з одного боку та триффідами, що вторгаються з Гемпстед-Гіт, — з другого. Тепер ще й ця хвороба. І все, чого вдалося досягти — це лише ненадовго відстрочити голод.

Я не знав, як мені вийти з цієї ситуації.

Потім я згадав про Джозеллу. Мабуть, в її районі відбувалися ті самі, а може, й ще гірші речі.

Я зловив себе на тому, що знову думаю про Майкла Бідлі та його групу. Ще тоді я знав, що вони чинять логічно, а тепер подумав, що, мабуть, вони проявили й справжню гуманність. Вони зрозуміли, що рятувати всіх — безнадійна справа; краще спробувати врятувати жменьку людей. Дати іншим марні надії — це не набагато краще за жорстокість.

Крім того, були ми самі. Якщо взагалі існувала якась мета, то для чого нас берегли? Невже просто для того, щоб ми марнували свої сили на виконання жалюгідних завдань?

Я вирішив, що завтра відправлюся на пошуки Джозелли і ми розберемося в цьому разом…

На дверях клацнув замок. Потім вони повільно відчинилися.

— Хто там? — спитав я.

— А, це ви, — почувся дівочий голос.

Вона зайшла, зачинивши за собою двері.

— Чого ви хочете? — спитав я.

Вона була високою і стрункою. На вигляд менше двадцяти. Волосся трохи кучеряве, каштанового кольору. Вона була тиха, але її не можна було не помітити — щось таке було в її фігурі та рисах обличчя. Вона визначила моє розташування за рухами та голосом. Якби її золотисто-карі очі не дивилися на моє ліве плече, я був би впевнений, що вона вивчає мене.

Вона відповіла не одразу. У її поведінці відчувалася якась нерішучість, що, схоже, не дуже їй пасувала. Я чекав, доки вона почне говорити. В мене ніби щось застрягло в горлі. Розумієте, вона була молодою і вродливою. Усе життя мало бути перед нею, і, можливо, це було б чудове життя… А хіба молодість і краса не викликають трохи суму за будь-яких обставин?

— Ви збираєтеся втекти звідси? — запитала вона тихо. Це було наполовину питання, наполовину твердження, що звучало трохи невпевнено.

— Я цього ніколи не казав, — заперечив я.

— Так, — погодилася вона. — Але це кажуть інші, і вони мають рацію, чи не так?

Я нічого на це не відповів. Вона вела далі:

— Ви не можете. Ви не можете їх отак кинути. Ви їм потрібні.

— Від мене тут жодної користі, — відповів я. — Усі надії марні.

— А якщо виявиться, що ні?

— Не в цьому випадку. Якби була якась надія на порятунок, ми б уже про це довідалися.

— А якби це врешті-решт сталося, а ви просто кинули нас?

— Гадаєте, я про це не думав? Кажу вам, від мене тут жодної користі. Я тут наче ліки, які вводять пацієнтові, аби він протримався трохи довше. Але від цього він не видужає, це лише відстрочить його смерть.

Вона замовкла на кілька секунд. А потім невпевнено сказала:

— Життя — дуже цінна річ. Навіть таке життя, — вона майже втратила самовладання.

Я не міг нічого сказати. Вона взяла себе в руки.

— Ви можете підтримувати нас. Завжди є шанс — просто шанс, що щось може статися, навіть зараз.

Я вже сказав, що думав про це, тож не став повторювати.

— Це так важко, — сказала вона, ніби думаючи вголос. — Якби ж я тільки могла бачити вас… Але тоді, звичайно, я могла б… Ви молодий? З голосу здається, що так.

— Мені близько тридцяти, — відповів я. — І я дуже звичайний.

— А мені вісімнадцять. Коли з’явилася комета, у мене був день народження.

Я не знав, що сказати; усе, що спадало на думку, здавалося жорстоким. Пауза затягнулася. Я бачив, як вона стиснула руки. Потім вона опустила їх, кісточки пальців були абсолютно білими. Здавалося, що вона хоче щось сказати, але не може.

— Що? — сказав я їй. — Що я можу зробити, окрім як трохи продовжити це?

Вона закусила губу, а потім сказала:

— Вони… вони сказали, що, мабуть, ви самотній, — сказала вона. — Я подумала, що якби у вас, — її голос затнувся, а кісточки пальців ще трохи побіліли, — можливо, якби у вас був хтось… я маю на увазі, хтось тут, то, може, ви б не захотіли залишати нас. Можливо, ви залишилися б з нами?

— О Боже, — тихо вимовив я.

Я глянув на неї. Вона стояла випроставшись, її губи трохи тремтіли. А мали ж бути кавалери, які зі шкіри вилазили, домагаючись бодай найменшої її усмішки. Вона мала б бути щасливою та безтурботною на якийсь час, а потім щасливою від турботи. Життя мало зачаровувати її, а кохання п’янити своєю ніжністю…

— Ви б добре ставилися до мене, чи не так? — сказала вона. — Розумієте, у мене немає…

— Припиніть! Припиніть це! — сказав я. — Ви не повинні мені цього говорити. А тепер, будь ласка, йдіть.

Але вона не йшла. Вона стояла і дивилася на мене очима, які мене не бачили.

— Йдіть! — повторив я.

Я не зміг витримати її докору. Вона просто була собою — одним з тисяч зруйнованих молодих життів…

— Я ж знаю, що ви зараз плачете! — сказала вона.

— Йдіть! Заради Бога, йдіть! — сказав я.

Вона завагалася, потім повернулася і навпомацки рушила до дверей. Коли вона вже виходила, я сказав:

— Можете сказати їм, що я залишаюся.

Перше, що я відчув, прокинувшись наступного ранку, — це неприємний запах. Я вже й раніше чув його то тут, то там, але, на щастя, погода була прохолодною. Але тепер я виявив, що трохи проспав і день трохи тепліший. Я не буду детально описувати цей запах: той, хто його чув, ніколи його не забуде, а для решти його важко описати. Він ішов від кожного міста й містечка цілими тижнями, і мандрував з кожним вітром. Коли я прокинувся того ранку, цей запах переконав мене, що кінець настав. Смерть — це просто моторошний кінець життя, руйнування того, що вже віджило.

Кілька хвилин я лежав у роздумах. Єдине, що потрібно було зараз зробити, — це посадити мою групу до вантажівок й по черзі відвезти їх за місто. Але що робити з запасами, які ми зібрали? Їх теж потрібно завантажити і взяти з собою, а я єдиний, хто може сидіти за кермом… На це пішли б дні — якби, звичайно, у мене були ці дні…

Після цього я подумав про те, що відбувається зараз в будинку. У ньому було напрочуд тихо. Прислухавшись, я почув стогін у іншій кімнаті. Стривожений, я підскочив з ліжка і швидко одягнувся. На сходах я знову прислухався. У будинку було тихо, ніхто не човгав ногами. У мене одразу виникло бридке відчуття, ніби історія повторюється і я знову опинився у лікарні.

— Агов! Є тут хтось? — крикнув я.

Кілька голосів відгукнулися. Я відчинив найближчі двері. Там лежав якийсь чоловік; він був у дуже поганому стані й вже марив. Тут я нічим не міг зарадити. Я знову зачинив двері.

Мої кроки голосно звучали на дерев’яних сходах. З наступного поверху почувся жіночий голос:

— Білле! Білле!

Вона лежала в ліжку в маленькій кімнаті, ця дівчина, яка приходила побачити мене минулої ночі. Вона повернула голову, коли я зайшов. Я зрозумів, що вона теж хвора.

— Не підходьте ближче, — сказала вона. — Це ви, Білле?

— Так.

— Я знала, що це ви. Ви ще можете ходити — іншим вже доводиться повзати. Я рада, Білле. Я сказала їм, що ви не підете, але вони сказали, що ви вже пішли. Тепер вони всі пішли, всі, хто міг ходити.

— Я спав, — сказав я. — Що трапилося?

— Усе більше й більше людей хворіє. Вони налякані.

Я безпорадно сказав:

— Що я можу для вас зробити? Чи можу я щось дістати для вас?

Її обличчя скривилося від болю, вона обхопила себе руками, і скорчилася. Спазм минув, і по її чолу потекли тонкі струмки поту.

— Так, будь ласка, Білле. Я не дуже хоробра людина. Ви могли б дістати для мене щось… щоб усе це закінчити?

Я повернувся з аптеки за десять хвилин. Дав їй склянку води, а в іншу руку поклав таблетки.

Вона трохи потримала все це, а потім сказала:

— Як марно, а все могло бути по-іншому. Дякую вам, Білле, за те, що спробували.

Я подивився на неї. Для мене все це здавалося ще більш марним — я подумав, як багато людей сказали б мені в цій ситуації: «Візьміть мене з собою», — а вона сказала: «Залишайтеся з нами».

І я навіть не дізнався, як її звати.