День триффідів

17 Стратегічний відступ

Як і натякала Джозелла, потреби квапитися не було. Доки ми проводили літо в Шернінґу, я міг підшукати для нас нову домівку на острові й за кілька поїздок перевезти туди найпотрібніші запаси та інструменти. А тим часом у нас згорів запас дров. Палива нам потрібно було не більше, ніж на кілька тижнів для кухні, тож наступного ранку ми зі Сьюзен вирушили по вугілля.

Напівгусенична машина не дуже підходила для цієї роботи, тож ми взяли повнопривідну вантажівку. Хоча до найближчого вугільного складу на залізниці було десять миль, нам довелося їхати об’їзними дорогами через те, що одні шляхи були заблоковані, а інші — у поганому стані. Тож поїздка зайняла в нас цілий день. Ніяких серйозних проблем не було, але додому ми потрапили уже в сутінках.

Пройшовши останній поворот під жалами триффідів, які невтомно хльоскали з обох боків, ми приголомшено зупинилися. За воротами, у дворі, стояла велетенська машина. Її вигляд настільки нас вразив, що ми кілька хвилин сиділи і витріщалися на неї, перш ніж Сьюзен, вдягнувши шолом та рукавички, вилізла й відчинила ворота.

Заїхавши у двір, ми підійшли роздивитися машину зблизька. Її шасі трималося на металевих гусеницях, що натякали на військове походження. Загалом вона справляла враження чогось середнього між закритим прогулянковим катером та фургоном, збудованим якимось любителем. Ми зі Сьюзен витріщилися спочатку на неї, потім одне на одного. І зайшли в будинок, щоб довідатися, що ж сталося.

У вітальні ми побачили, крім домашніх, чотирьох чоловіків, вдягнених у сіро-зелені гірськолижні костюми. Двоє з них мали пістолети, що висіли в кобурах на поясі праворуч, а інші двоє поставили біля стільців пістолети-кулемети.

Коли ми зайшли, Джозелла повернула до нас абсолютно безпристрасне обличчя.

— Це мій чоловік, Білл. Білле, це містер Торренс. Він каже, що є якоюсь офіційною особою і має до нас пропозиції, — я ніколи не чув, щоб вона розмовляла таким холодним тоном.

Якусь секунду я не знав, що відповісти. Чоловік, на якого вона вказала, не впізнав мене, зате я запам’ятав його дуже добре. Обличчя, яке дивилося на тебе крізь приціл, не може не закарбуватися в пам’яті. Крім того, він мав примітне руде волосся. Я добре пам’ятав, як цей вправний юнак змусив тікати мою групу в Гемпстеді. Я кивнув йому. Глянувши на мене, він сказав:

— Я так розумію, що ви тут головний, містере Мейсен?

— Це місце належить містерові Бренту, — відповів я.

— Я маю на увазі, це ви є організатором цієї групи?

— За цих обставин — так, — погодився я.

— Добре, — на його обличчі явно читалася фраза «ну а тепер ми про щось домовимося». — Я є командувачем Південно-Східного регіону, — додав він.

Він сказав ці слова так, ніби вони мали означати для мене щось важливе. Але вони не означали для мене нічого, про що я йому й сказав.

— Це означає, — продовжив він, — що я є головою Надзвичайної ради Південно-Східного регіону Британії. У зв’язку з цим одним з моїх обов’язків є нагляд за розподілом та розміщенням людських ресурсів.

— Справді, — сказав я, — я ніколи не чув про цю… гм-м… Раду.

— Можливо. Ми теж не знали про вашу групу, доки не побачили вчора пожежу.

Я чекав, поки він продовжить.

— Коли ми виявляємо таку групу, — сказав він, — моїм обов’язком є обстежити її, оцінити та внести необхідні поправки. Тож ви можете вважати це офіційним візитом.

— Від імені якоїсь офіційної Ради? Чи, може, вона самопроголошена? — поцікавився Денніс.

— Має бути якийсь правопорядок, — жорстко відповів чоловік. А потім, змінивши тон, продовжив: — Пристойне у вас тут місце, містере Мейсен.

— Не в мене, а в містера Брента, — виправив я.

— Забудьмо про містера Брента. Він тут лише тому, що ви дозволили йому залишитися.

Я глянув на Денніса. Його обличчя скам’яніло.

— Але ж це його власність, — сказав я.

— Була, наскільки я розумію. Але суспільства, яке дало йому дозвіл володіти цим майном, більше нема. Тому і його право на власність тепер перестало бути дійсним. Мало того, містер Брент — сліпий, а отже, в будь-якому випадку не може розглядатися як особа, що має якийсь вплив.

— Справді? — знову сказав я.

Я відчував огиду до цього рішучого молодика з першої зустрічі. Подальше знайомство анітрохи не пом’якшило це почуття. Він продовжував:

— Це питання виживання. Не треба дозволяти почуттям втручатися у важливі практичні заходи. Так от, місіс Мейсен сказала мені, що вас тут загалом восьмеро. П’ятеро дорослих, ця дівчинка, і двоє маленьких дітей. Усі ви зрячі, за винятком цих трьох, — вказав він на Денніса, Мері та Джойс.

— Саме так, — погодився я.

— Гм. Знаєте, це дуже непропорційно. Боюся, мені доведеться внести деякі зміни. У такі часи потрібно бути реалістами.

Ми з Джозеллою переглянулися. Я помітив у її очах застереження. Але я в будь-якому випадку не мав наміру тікати. Я вже побачив цього рудого в дії і хотів знати, з чим мені доведеться зіткнутися. Очевидно, він вгадав мої думки.

— Краще я змалюю вам обстановку, — сказав він. — Коротше кажучи, ситуація така. Регіональна штаб-квартира в Брайтоні. У Лондоні дуже швидко погіршилися умови. Але в Брайтоні ми змогли розчистити частину міста, встановити там карантин і почали керувати. Брайтон — велике місто. Коли епідемія закінчилася і ми змогли почати пересуватися, виявилося, що там багато складів. Ще не так давно ми їздили колонами до інших місць. Але тепер це вже складно. Шляхи все більше занепадають і доводиться задалеко їхати в об’їзд. Звичайно, так і мало статися. Ми розраховували, що це станеться на кілька років пізніше, але маємо те, що маємо. Можливо, на самому початку ми взяли забагато людей. У будь-якому випадку тепер нам доведеться розсіятися. Єдиний спосіб якось вижити — це годуватися із землі. Для цього потрібно розділитися на менші групи. У стандартній групі має бути один зрячий на десять сліпих плюс будь-яка кількість дітей.

Ваше місце цілком здатне прогодувати дві групи. Ми розмістимо тут ще сімнадцятеро сліпих, на додачу до тих трьох, які тут є — і знову ж таки, плюс будь-яка кількість дітей, яких вони можуть мати.

Я здивовано витріщив на нього очі.

— Ви серйозно вважаєте, що це місце може прогодувати двадцятьох людей з дітьми? — спитав я. — Та це ж абсолютно неможливо. Ми самі вже тут замислюємося, чи зможемо вижити.

Він впевнено похитав головою.

— Це цілком реально. І я пропоную вам керувати подвійною групою, яку ми тут розмістимо. Чесно кажучи, якщо ви не захочете цього робити, ми поставимо на чолі когось іншого. У такий час ми не можемо дозволити собі марнувати ресурси.

— Та ви подивіться на це місце, — повторив я, — це ж неможливо.

— Запевняю вас, що це можливо, містере Мейсен. Звичайно, вам доведеться трохи знизити стандарти, як і всім нам за наступні кілька років, але коли діти підростуть, вам доведеться попрацювати, щоб розширити господарство. Визнаю, наступні шість-сім років ви особисто будете гарувати, наче віл, але нічого не вдієш. Зате потім ви поступово зможете розслабитися і будете лише наглядати за роботою. Думаю, що це буде непогана віддача після кількох років важкої праці?

Яке майбутнє вас чекало б, якби ви і далі залишалися в такому стані? Нічого, крім важкої праці, аж доки ви не помрете в борозні, і ваші діти працюватимуть так само, лише намагаючись вижити, не більше. Де ж тут візьмуться лідери та адміністратори? У вашому нинішньому становищі ви будете мучитися ще двадцять років і всі ваші діти виростуть селюками. Якщо ж ви перейдете на наш бік, то станете головою клану, який працюватиме на вас, і передасте цю посаду в спадок своїм синам.

Я почав розуміти, до чого він хилить. І здивовано додав:

— То ви пропонуєте мені щось на кшталт… феодального маєтку?

— Ага, — сказав він, — бачу, ви почали розуміти. Звичайно, це цілком очевидна та природна форма соціально-економічного устрою за тих обставин, з якими ми зараз зіткнулися.

Годі було й сумніватися, що цей чоловік збирається втілювати свої наміри абсолютно серйозно. Я уник коментарів, лише повторивши свої слова:

— Але це місце просто не зможе прогодувати таку кількість людей.

— Протягом наступних кількох років вам, жодних сумнівів, доведеться годувати їх здебільшого товченими триффідами, а таких харчів тут точно не бракуватиме, достатньо лише глянути навколо.

— Та це ж корм для худоби! — сказав я.

— Але він може підтримувати сили і, як мені казали, багатий на важливі вітаміни. А жебракам, особливо сліпим, немає з чого вибирати.

— Ви що, серйозно пропонуєте мені взяти під свою опіку усіх цих людей і годувати їх кормом для худоби?

— Послухайте, містер Мейсен. Якби не ми, усіх цих сліпих і їхніх дітей вже давно не було б в живих. Вони повинні робити те, що їм кажуть, брати те, що дають, і дякувати за те, що отримують. Якщо ж вони захочуть відмовитися від того, що ми пропонуємо, — що ж, самі собі влаштують похорон.

Я вирішив, що буде не дуже розумно сказати, що я думаю про його філософію. І тому зайшов з іншого боку:

— Я не розумію… Просто скажіть мені, яку участь берете у всьому цьому ви і ваша Рада?

— Раді належить верховна та законодавча влада. Вона буде правити. Також вона контролюватиме збройні сили.

— Збройні сили, — тупо повторив я.

— Саме так. Ці сили набиратимуться з рекрутів у феодальних маєтках. У свою чергу, ви матимете право звертатися до Ради за допомогою у випадках нападів ззовні або бунтів всередині.

Я почав відчувати, що це мене трохи втомлює.

— Армія! Це, я так розумію, буде невеликий мобільний поліційний загін?

— Я бачу, ви не зрозуміли ширшого аспекту ситуації, містере Мейсен. Ви ж розумієте, що це лихо не обмежується цими островами. Це катастрофа світового масштабу. Скрізь панує той самий хаос — інакше ми б вже почули інші новини, — і в кожній країні, ймовірно, лишилася жменька тих, хто вижив. Тому цілком очевидно, чи не так, що перша країна, яка стане на ноги і наведе в себе лад, матиме шанс принести порядок і в інші місця? Невже ви вважаєте, що нам слід залишити цю місію іншій європейській країні та дозволити їй стати новою провідною силою в Європі, а можливо, й ще далі? Звичайно ж, ні. Нашим національним обов’язком є якомога швидше стати на ноги і здобути панівний статус, щоб не дати організуватися небезпечній опозиції. Отже, що швидше ми створимо силу, здатну знеохотити усіх можливих агресорів, то краще.

На якийсь час у кімнаті запала тиша. Потім Денніс неприродно засміявся:

— Боже всемогутній! Ми пережили усе це — і тепер цей чоловік пропонує почати війну?

Торренс різко сказав:

— Здається, я трохи незрозуміло висловився. Слово «війна» є невиправданим перебільшенням. Це буде просто замирення та управління племенами, які повертаються до первісного беззаконня.

— Якщо тільки ця сама великодушна ідея не спала на думку й їм, — припустив Денніс.

Я зрозумів, що Сьюзен та Джозелла пильно дивляться на мене. Джозелла вказала очима на Сьюзен, і я зрозумів, у чому справа.

— Давайте все з’ясуємо, — сказав я. — Ви очікуєте, що ми, троє зрячих, повністю відповідатимемо за двадцять сліпих та невідому кількість дітей. Мені здається…

— Сліпі люди не є абсолютно безпомічними. Вони можуть багато робити, в тому числі й для власних дітей, і допомагати готувати для себе їжу. За належної організації значна частина вашої роботи може бути зведена до нагляду та скерування. Але вас буде двоє, а не троє, містере Мейсен. Ви і ваша дружина.

Я глянув на Сьюзен, яка сиділа випроставшись, у своєму синьому комбінезоні з червоною стрічкою у волоссі. З благанням в очах вона переводила погляд з мене на Джозеллу.

— Троє, — сказав я.

— Мені шкода, містере Мейсен. У кожній групі має бути десять осіб. Дівчинка може поїхати до штаб-квартири. Ми знайдемо для неї корисну справу, аж доки вона не підросте достатньо, щоб взяти під своє керівництво власну групу.

— Ми з дружиною вважаємо Сьюзен власною дочкою, — різко сказав я.

— Повторюю, мені дуже шкода. Але такі правила.

Я уважно дивився на нього кілька хвилин. Він відповів мені тим самим поглядом. Нарешті я сказав:

— Якщо це має статися, то ми вимагаємо для неї гарантій та зобов’язань.

Я почув, як мої домашні ахнули. Торренс трохи розслабився.

— Звичайно, ми дамо вам усі можливі гарантії, — сказав він.

Я кивнув.

— Мені потрібен час, щоб усе це обміркувати. Усе це для мене справа нова і дещо приголомшлива. Дещо спало мені на думку вже зараз. Наше обладнання зносилося. Зараз уже важко знайти щось нове і непошкоджене. Я бачу, що найближчим часом мені знадобляться сильні робочі коні.

— З кіньми наразі важко. У нас дуже маленьке поголів’я. Можливо, якийсь час вам доведеться використовувати людську силу.

— Тепер приміщення, — продовжив я. — Господарські будівлі будуть замалі для наших потреб, а я не зможу звести нові приміщення самотужки, навіть з уже готових елементів.

— Думаю, в цьому ми зможемо вам допомогти.

Ми продовжували обговорювати деталі ще хвилин двадцять. Потім я продемонстрував йому щось на кшталт люб’язності й позбувся, відправивши на екскурсію господарством у похмурому супроводі Сьюзен.

— Білле, що в біса… — почала Джозелла, коли за ним та його компаньйонами зачинилися двері.

Я розповів їй все, що знав про Торренса та його метод розв’язання проблем.

— Це мене аж ніяк не дивує, — зауважив Денніс. — Знаєте, що дивно — я раптом почав ставитися до триффідів з якоюсь симпатією. Думаю, що без їхнього втручання подібних випадків було б набагато більше. Якщо вони є єдиним чинником, який може завадити поверненню кріпацтва, то варто лише побажати їм удачі.

— Усе це — повний абсурд, — сказав я. — Як ми з Джозеллою зможемо опікуватися цілою юрбою, та ще й встигати боронитися від триффідів? Але, — додав я, — ми зараз навряд чи в тому становищі, щоб казати категоричне «ні» чотирьом озброєним людям.

— Отже, ти не…

— Кохана, — сказав я, — ти що, справді уявляєш мене в образі феодального сеньйора, який керує сервами та вілланами, розмахуючи батогом? І це якщо триффіди не встигнуть мене з’їсти…

— Але ж ти сказав…

— Послухай, — сказав я. — Уже сутеніє. Повертатися для них вже буде запізно. Їм доведеться залишитися на ніч. Думаю, що завтра їм спаде на думку забрати з собою Сьюзен — вона буде непоганою заручницею, щоб змусити нас добре поводитися. Крім того, вони можуть зоставити одного-двох чоловік наглядати за нами. І тоді навряд чи ми їх здолаємо, еге ж?

— Так, але…

— Ну, я сподіваюся, що переконав їх, що підтримую їхню ідею. Сьогодні ми влаштуємо вечерю, яка буде натяком на згоду. Приготуй її на славу. Хай всі наїдяться. І дітей теж нагодуй як слід. Вистав на стіл нашу найкращу випивку. Дивися, щоб Торренс та його братва пили якомога більше, але самі не дуже прикладайтеся до чарки. Ближче до кінця трапези я ненадовго зникну. Ти продовжуй відвертати їхню увагу. Постав якісь платівки з вульгарними піснями чи щось таке. І всі допомагайте підтримувати веселощі. І ще одне: щоб ніхто не згадував про Майкла Бідлі та його групу. Мабуть, Торренс уже знає про колонію на острові Вайт, але він не повинен знати, що і нам про неї відомо. І що мені ще буде потрібно, то це мішок цукру.

— Цукру? — не розуміючи, повторила Джозелла.

— Немає? Ну тоді великий жбан меду. Думаю, що він теж згодиться.

Кожен переконливо зіграв свою роль на вечері. Група не лише відтанула, а й трохи почала теплішати. Крім більш ортодоксальних напоїв, Джозелла виставила мед власного виробництва, і він теж був сприйнятий схвально. Гості були вже у стані щасливої розслабленості, коли я непомітно вийшов.

Я взяв вузол з ковдрами та одягом і пакунок з їжею, які приготував заздалегідь, і поспішив з ними до сараю, де стояла наша напівгусенична машина. Узявши шланг, що приєднувався до нашого резервуара з паливом, я заповнив її бак по вінця. Потім я звернув увагу на дивну машину Торренса. Підсвічуючи динамічним ліхтариком, я знайшов кришку горловини бака, відкрив її і залив туди близько кварти меду. Решту меду я залив у резервуар.

До мене долинали співи з вечірки — здається, все йшло добре. Потім я поклав до своєї машини протитриффідне спорядження та інші речі, про які згадав вже пізніше, і повернувся до решти, аж доки на вечірці не запанувала атмосфера, яку навіть уважний спостерігач міг би назвати сентиментальною і доброзичливою.

Знадобилося ще майже дві години, щоб вони заснули.

На небі зійшов місяць, і усе подвір’я було залите білим світлом. Я забув змазати двері сараю і тепер лаявся щоразу, коли вони рипіли. Решта йшла за мною вервечкою. Бренти та Джойс були добре знайомі з місцевістю і не потребували провідника. За ними йшли Джозелла та Сьюзен, несучи дітей. Девід подав голос лише раз, але Джозелла швидко затулила йому рукою рота. Вона пішла вперед, все ще тримаючи його. Я побачив, що інші залізли на заднє сидіння, і зачинив машину. Потім сів за кермо, поцілував Джозеллу і глибоко вдихнув.

За огорожею було видно, як триффіди скупчилися біля воріт; вони завжди так робили, якщо не тривожити їх кілька годин.

Дякувати небесам, двигун завівся одразу. Я ввімкнув низьку передачу і, об’їхавши машину Торренса, врізався просто у ворота. Важкий бампер з тріском відчинив їх. Ми занурилися в гірлянду з дроту та зламаних дощок, збивши з ніг з десяток триффідів, у той час як решта люто хльоскала жалами. Потім ми виїхали на дорогу.

Проїхавши поворот, за яким можна було побачити Шернінґ згори, ми зупинилися і заглушили мотор. Деякі вікна засвітилися, і ми побачили, як хтось сів у машину і ввімкнув фари, заливши будинок сяяти яскравим світлом. Закрутився стартер. Коли я почув, як завівся двигун, мене охопила тривога, хоча я й знав, що наша машина в кілька разів швидша за цей незграбний пристрій. Біля воріт їхня машина почала смикатися на гусеницях. Не встигла вона завершити поворот, як двигун почав чхати і зупинився. Знову задзижчав стартер. Він продовжував роздратовано дзижчати, але безрезультатно.

Триффіди помітили, що ворота відчинені. У місячному сяйві та світлі фар ми побачили, як хитаються їхні високі й стрункі постаті і вони незграбним потоком заливають подвір’я, а інші стікаються до стежки з різних боків і рухаються за ними…

Я глянув на Джозеллу. Вона не лила сльози відрами; вона взагалі не плакала. Вона глянула на мене, а потім подивилася на Девіда, який дрімав у неї на руках.

— Я маю все, що мені потрібно, — сказала вона. — Одного разу ти знову привезеш нас сюди, Білле.

— Приємно, коли дружина так впевнена у чоловікові, кохана, але… Чорт забирай, ніяких «але». Я ще привезу вас сюди, — сказав я.

Я виліз з машини, щоб почистити бампер від уламків та витерти отруту зі скла, щоб було видно дорогу — дорогу подалі звідси, через вершини пагорбів, на південний захід.

Далі моя особиста історія об’єднується з історіями інших. Ви знайдете її в чудовій історії нашої колонії, що її написала Елспет Кері.

Тепер усі наші надії зосереджуються тут. Навряд чи щось вийде з неофеодального плану Торренса, хоча якась кількість його маєтків і досі функціонує, а їхні мешканці, як ми чули, ледве животіють за огорожами. Але їх залишилося не так багато. Час від часу Іван повідомляє, що черговий маєток впав і триффіди, які його оточували, розійшлися і пішли брати в облогу інші.

Тож ми повинні виконувати своє завдання самотужки. Зараз ми вважаємо, що можемо знайти вихід, але попереду ще багато праці й досліджень, перш ніж ми, або наші діти, або онуки перетнуть вузькі протоки і вирушать у хрестовий похід проти триффідів, невпинно відтісняючи їх все далі й далі, аж доки не знищимо останнього з них на землі, яку вони в нас відібрали.