День триффідів

15 Світ звужується

Відтоді я почав вести книгу записів. Це була суміш щоденника, списку запасів та нотаток. У ній є нотатки про місця, де я бував зі своїми експедиціями, детальні звіти про зібрані запаси, оцінки кількості доступних запасів, спостереження за станом приміщень із примітками про те, які з них потрібно очистити найперше, щоб уникнути подальшого руйнування. Харчі, пальне та насіння були постійними, але аж ніяк не єдиними об’єктами пошуку. У книзі є записи про одяг, інструменти, постільну білизну, зброю, кухонне приладдя, купу стовпів і дріт, дріт, і ще раз дріт, а також книги.

З цих записів я можу бачити, що за тиждень після повернення з Тіншема я почав зводити дротяну загорожу для захисту від триффідів. Ми вже мали бар’єри, що не давали їм потрапити в сад та наблизитися до будинку. Тепер я взявся за амбітніший план — звільнити від них кілька сотень акрів. Для цього потрібна була міцна дротяна огорожа, що повною мірою поєднувала в собі переваги природних перешкод та бар’єрів, і легший паркан зсередини, що убезпечував худобу або нас від випадкового удару жалом крізь головну огорожу. Це була важка, виснажлива робота, і, щоб завершити її, мені знадобилося кілька місяців.

Одночасно я намагався навчитися азів сільського господарства. Ця справа не з тих, яких можна легко навчитися з книжок. З одного боку, жодному автору таких книг ніколи не спадало на думку, що потенційний фермер починатиме з абсолютного нуля. Тому я виявив, що всі праці починалися ніби зсередини, з огляду на належну основу та знання термінології, яких у мене не було. Мої спеціалізовані біологічні знання були непридатні для розв’язання практичних проблем. Теоретична частина таких книжок здебільшого передбачала використання матеріалів та речовин, що були або недоступні для мене, або я просто не впізнав би їх, якби навіть і знайшов. Дуже швидко я почав розуміти, що на той момент випустив з уваги речі, які невдовзі можуть стати дефіцитними — хімічні добрива, імпортні корми, та все інше, крім простіших механізмів, тож задля врожаю доведеться пролити чимало поту, і невідомо, яким він буде.

Книжкові знання в галузі конярства, молочарства та забою худоби теж не давали адекватної практичної основи, достатньої для опанування цих мистецтв. У цій роботі було дуже багато випадків, коли не можна було просто відволіктися від справи й заглянути в потрібний розділ. Мало того, реальність постійно підкидала нам незрозумілі відхилення від простих книжних схем.

На щастя, у нас було достатньо часу, щоб учитися на власних помилках. Усвідомлення того, що мине ще кілька років, перш ніж ми зможемо покладатися лише на власні ресурси, дозволяло нам не впадати у відчай від наших розчарувань. Також нас підбадьорювала думка, що ми будемо ощадливо використовувати ті запаси, які нагромадили, і не дозволимо їх змарнувати.

З міркувань безпеки я чекав цілий рік, перш ніж знову вибрався до Лондона. Це була найвигідніша територія для моїх наскоків, і разом з тим вона справляла найбільш гнітюче враження. У цьому місці й досі виникало враження, що достатньо дотику чарівної палички, щоби вдихнути в нього життя, хоча багато машин на вулицях вже почало вкриватися іржею. А за рік зміни стали ще помітнішими. З фасадів будинків почали падати великі шматки штукатурки, засмічуючи тротуари. На вулицях вже можна було знайти шматки черепиці та ковпаки від димарів. У стічних канавах оселилися трава та бур’ян, перешкоджаючи відтоку води. Стічні жолоби на дахах були засмічені листям; у тріщинах та намулі, що зібрався за цей час, виросло більше трави і навіть невеличкі кущі. Майже кожна будівля почала обростати зеленою «перукою», під якою накопичувалася волога і гнив дах. Крізь вікна багатьох будинків можна було побачити провалену стелю, шпалери, що відшарувалися від стін, а також стіни, які взялися краплями вологи. Сади в парках та на площах перетворилися на дику місцевість, звідки рослинність виповзала на сусідні вулиці. Здавалося, рослини випирали звідусіль: пускали коріння між каменями бруківки, піднімалися з тріщин у бетоні, знаходили собі притулок навіть на сидіннях покинутих машин. Вони повільно вторгалися з усіх боків, відвойовуючи безводні простори, створені людиною. І от що цікаво: як тільки жива природа брала під контроль якесь місце, воно вже не справляло настільки гнітючого враження. Ніби за помахом чарівної палички, звідти тікала більшість привидів, повільно відступаючи в минуле.

Одного разу — не того і не наступного року, а пізніше — я знову стояв на Пікаділлі-серкус і, дивлячись на тамтешнє спустошення, намагався воскресити в уяві ті юрби, що колись там роїлися. Але це мені більше не вдавалося. Навіть у моїх спогадах вони здавалися нереальними. Тепер від них не лишилося й сліду. Вони стали таким самим фоном історії, як публіка римського Колізею чи ассирійська армія, і так само зникли з пам’яті. Ностальгія, що іноді вповзала в мою душу в ці тихі години, була здатна зворушити мене більше, ніж сама по собі сцена руйнування. Коли я був за містом, то міг згадувати приємні моменти з колишнього життя, а тут, серед важких будівель, що повільно руйнувалися, я, здається, здатен був згадати лише плутанину, розчарування, безцільний рух, дзвін порожніх посудин, що пронизував усе, і починав вагатися, чи так уже й багато ми втратили…

Свою першу пробну поїздку туди я здійснив сам і повернувся з ящиками протитриффідних патронів, паперу, деталей для двигуна, книжками, надрукованими шрифтом Брайля, та друкарською машинкою, що їх так хотів мати Денніс, і такими предметами розкоші, як випивка, солодощі, платівки, а також із купою книжок для всіх нас. За тиждень після цього разом зі мною поїхала Джозелла — по одяг не стільки для дорослих, скільки для дитини Мері і для малюка, якого вона тепер очікувала. Ця єдина поїздка до Лондона засмутила її.

Я вибирався туди час від часу, шукаючи якісь необхідні речі, і використовував цю можливість, щоби прихопити трохи «предметів розкоші». Жодного разу я не бачив там нічого рухомого, окрім нечисленних горобців та випадкових триффідів. Котів та собак, які з кожним поколінням дичавіли все більше, можна було побачити в сільській місцевості, але не тут. Однак іноді я знаходив сліди інших, що приїздили сюди поповнити запаси, але ніколи не зустрічав їх.

Наприкінці четвертого року я здійснив останню поїздку і виявив, що тепер з’явилися ризики, про які раніше й не думав. Першим натяком став гуркіт за моєю спиною десь у внутрішніх передмістях. Я зупинив вантажівку і, озирнувшись, побачив пилюку, що підіймалася від купи каміння, яка лежала поперек дороги. Очевидно, вібрація від машини стала останньою краплею для фасаду будівлі, що вже готовий був розвалитися. Того дня я не звалив жодного будинку, але провів його у страху, що на мене може звалитися потік цегли або штукатурки. Відтоді я обмежував свої пошуки меншими містами і зазвичай ходив ними пішки.

Брайтон міг би стати нашим найбільшим джерелом постачання, але і з цією ідеєю довелося попрощатися. Коли я вирішив, що його можна відвідати, місто вже контролювали інші. Хто це був і скільки їх було, я так і не дізнався. Я просто побачив грубу стіну з каміння, наваленого поперек дороги, а на стіні напис фарбою:

НЕ НАБЛИЖАТИСЯ!

Цю пораду було підкріплено пострілом з гвинтівки, що підняв просто переді мною фонтанчик пилу. Поблизу не було жодної людини, яку можна було б переконати в тому, що від мене не буде жодної шкоди, — та й сенсу це робити не було.

Я розвернувся і замислено поїхав геть, розмірковуючи над тим, чи не настав час, коли Стівенові приготування до оборони можуть виявитися не такими вже й недоречними. Просто заради безпеки я взяв кілька кулеметів та мінометів з того самого джерела, де ми знайшли вогнемети, які застосовували проти триффідів.

У листопаді того другого року Джозелла народила першу дитину. Ми назвали хлопчика Девідом. Моя радість від нього часом затьмарювалася побоюваннями щодо того, з яким світом йому доведеться зіткнутися. Але Джозеллу це непокоїло набагато менше, ніж мене. Вона його обожнювала. Здавалося, він був для неї ніби компенсацією за все, що вона втратила і, за іронією долі, вона почала менше переживати про майбутнє, ніж до того. В усякому разі, він був здоровим хлопчиком, а це свідчило про те, що в майбутньому він буде здатен подбати про себе, тому я притлумив усі свої побоювання і став вкладати більше праці в землю, що одного дня мала б забезпечити нас усіх.

Минуло, мабуть, не так багато часу після цього, коли Джозелла змусила мене звернути більше уваги на триффідів. Пропрацювавши з ними багато років, я настільки звик вживати проти них запобіжні заходи, що їхнє перетворення на звичайну частину ландшафту було для мене не таким помітним, як для інших. Також я звик носити дротяні маски та рукавички, коли працював з ними, тож для мене було мало нового в тому, щоб надягати ці речі щоразу, коли я кудись виїздив. По суті, я звик мало зважати на триффідів — так само, як у районі, відомому епідеміями малярії, мало звертають увагу на москітів. Джозелла згадала про це, коли одного вечора ми лежали в ліжку і єдиним звуком був віддалений переривчастий стукіт їхніх твердих маленьких паличок об стебла.

— Останнім часом вони стали стукати голосніше, — зауважила вона.

Спочатку я не зрозумів, про що вона говорить. Цей звук був звичним фоном для тих місць, де я жив та працював, і якщо я не прислухався до нього спеціально, то не міг сказати, є він чи його нема. Тепер я прислухався.

— Я не відчуваю ніякої різниці, — сказав я.

— Немає ніякої різниці. Просто стукіт став голосніший, бо їх тепер набагато більше, ніж раніше.

— Я не помітив, — сказав я байдуже.

Щойно я спорудив паркан, мої інтереси звузилися до його меж, і я не цікавився тим, що відбувається назовні. Під час експедицій у мене склалося враження, що сфера поширення триффідів залишилася здебільшого без змін. Я згадав, що в деяких місцях їх було багато і це привертало мою увагу, але я припускав, що в цьому районі просто було кілька розплідників.

— Їх точно стало більше. Придивись до них завтра, — сказала вона.

Уранці я згадав її слова і визирнув з вікна, поки вдягався. Я зрозумів, що Джозелла мала рацію. За невеликою частиною паркану, помітною з вікна, їх можна було нарахувати більше сотні. Я згадав про це за сніданком. Сьюзен здивувалася.

— Але ж їх весь час стає все більше, — сказала вона. — Хіба ти не помічав?

— У мене є безліч інших речей, про які треба турбуватися, — відповів я, трохи роздратований її тоном. — За парканом вони не мають для нас жодного значення. Поки ми дбатимемо, щоб їхнього насіння тут не було, хай роблять за парканом, що їм заманеться.

— І все ж таки, — стривожено сказала Джозелла, — чи є якась причина, чому вони такими юрбами йдуть саме до цієї частини? Я впевнена, що вони підходять, і хотілося б знати чому.

На обличчі Сьюзен знову з’явилося те саме здивування, що мене роздратувало.

— Це ж він їх сюди притягує, — сказала вона.

— Не вказуй пальцем, — машинально сказала Джозелла. — Що ти маєш на увазі? Я впевнена, що Білл їх не притягує.

— Але ж він це робить. Він створює увесь цей шум і вони просто приходять.

— Послухай, — сказав я, — про що ти кажеш? Я що, посвистую уві сні чи як?

Сьюзен образилася.

— Добре. Раз ви мені не вірите, я вам все покажу після сніданку, — заявила вона й ображено замовкла.

Коли ми поснідали, вона вислизнула з-за столу і повернулася разом з моєю рушницею та біноклем. Ми вийшли на газон. Вона уважно оглянула місцевість, знайшла триффіда, який рухався доволі далеко від паркану, і передала мені бінокль. Я спостерігав за рослиною, яка повільно рухалася через поле. До неї було більше милі, і вона прямувала на захід.

— А тепер поспостерігай за ним, — сказала вона.

Вона вистрілила в повітря.

За кілька секунд триффід відчутно змінив курс і тепер рушив на південь.

— Бачиш? — сказала вона, потираючи плече.

— Ну, справді… Ти впевнена? Спробуй ще раз, — запропонував я.

Вона похитала головою.

— Нічого доброго з цього не вийде. Триффіди, які почули цей звук, зараз уже йдуть в цей бік. Хвилин за десять вони зупиняться і прислухаються. Якщо вони близько, то почують тих, що стукаються об паркан і продовжать рухатися. Якщо ж вони дуже далеко від нас і ми зробимо ще один постріл, то вони рушать сюди. А якщо нічого не почують, то трохи почекають і підуть туди, куди йшли.

Зізнаюся, я був дещо вражений її відкриттям.

— Ну… еее… — сказав я, — ти, мабуть, дуже уважно за ними спостерігала, Сьюзен?

— Я завжди за ними спостерігаю. Ненавиджу їх, — сказала вона так, ніби цього пояснення було достатньо.

Поки ми стояли, до нас підійшов Денніс.

— Я тебе підтримую, Сьюзен, — сказав він. — Мені це не подобається. З певного моменту мені це не до душі. Ці кляті штуки мають перед нами перевагу.

— Та ну… — почав я.

— Кажу тобі, вони більш небезпечні, ніж ми думаємо. Звідки вони дізналися? Вони вирвалися на свободу саме в той момент, коли їх не було кому зупинити. Вони оточили цей будинок уже наступного дня. Як це можна пояснити?

— У цьому для них немає нічого нового, — сказав я. — У районах з джунглями вони вешталися поблизу доріг. Дуже часто вони оточували маленьке село і намагалися туди вдертися, доки їх не виганяли. У багатьох місцях вони були небезпечними паразитами.

— Але ж не тут — ось до чого я веду. Вони нічого не робили, аж доки не склалися сприятливі умови. Вони навіть не намагалися нічого зробити. Але як тільки випала зручна нагода, то скористалися нею одразу — ніби знали, що їм вдасться.

— Та ну, будь розумним, Деннісе. Подумай, на що ти натякаєш, — сказав я.

— Я добре розумію, на що я натякаю, — на те, що так чи інакше щось подібне мало бути. Я не будую якоїсь конкретної теорії, а просто кажу: вони скористалися нашими проблемами з неймовірною швидкістю. Я також можу сказати, що зараз у їхній поведінці відчувається щось подібне до системи. Ви були настільки занурені у свої справи, що не помічали, як вони скупчуються і чекають біля огорожі, а Сьюзен помічала, і я чув, як вона про це говорить. Просто подумайте, на що вони чекають?

Тепер я вже не намагався відповісти, а просто запитав:

— То ви думаєте, що мені краще перестати стріляти зі звичайної рушниці, яка їх приваблює, а використовувати протитриффідну?

— Це не лише через рушницю, а через будь-який шум, — сказала Сьюзен. — Найгірше з трактором, бо він працює дуже гучно і довго, тож вони можуть легко визначити, звідки йде звук. Але вони можуть чути і двигун від електростанції. Я бачила, як вони розвертаються сюди, коли чують, що він заводиться.

— Мені хотілося б, — сказав я роздратовано, — щоб ти не казала «вони чують», ніби вони тварини. Вони не можуть «чути». Вони рослини.

— Але ж вони все одно якось чують, — вперто заперечила Сьюзен.

— Добре, хай там як, а ми щось з ними зробимо, — пообіцяв я.

І ми зробили. Першою пасткою став примітивний вітряк, що створював неймовірний шум. Ми поставили його за півмилі від дому. Це спрацювало. Він відтягнув триффідів від нашого паркану і з інших місць. Коли їх зібралося там кілька сотень, ми зі Сьюзен поїхали туди і спалили їх вогнеметами. Це спрацювало і вдруге, але після цього мало хто з них звертав на нього увагу. Нашим наступним кроком стала міцна загорожа, яку ми спорудили всередині паркану, а потім видалили одну частину основної загорожі, замінивши на ворота. За кілька днів ми відчинили ворота і знищили близько двох сотень триффідів, які зайшли всередину загорожі. Ця пастка теж була успішною на початку, але потім кількість спійманих особин впала, хоч ми й робили її в різних місцях.

Обхід загорожі з вогнеметом кожні кілька днів допомагав знизити кількість триффідів, але це займало багато часу і невдовзі могли вичерпатися запаси пального. Вогнемет споживав його багато, а запаси в арсеналі були невеликі. Щойно вони закінчаться, наші цінні вогнемети мали стати просто брухтом, бо я не знав ані формули якогось ефективного пального, ані того, як його виготовити.

Двічі чи тричі ми спробували обстрілювати скупчення триффідів з міномета, але результати нас розчарували. Так само як і дерева, триффіди мали здатність зазнавати серйозних уражень, але без смертельної шкоди.

Минав час, і кількість триффідів, що збиралися біля загорожі, зростала, незважаючи на наші пастки і нерегулярні спалення. Вони нічого не робили й не намагалися. Просто влаштовувалися там, вростали своїм корінням у землю і залишалися. Здалеку вони здавалися пасивними, як будь-який живопліт, і якби кілька з них не перемовлялися між собою, то вони й не привертали б уваги. Але щоб розвіяти сумніви в їхній пильності, достатньо було виїхати машиною на дорогу. Ця їзда нагадувала прогін через стрій: їхні жала так шалено хльоскали, що, виїхавши на головну дорогу, доводилося зупинятися і витирати лобове скло від отрути.

Час від часу в когось з нас виникала нова ідея, як відлякувати триффідів — наприклад, обробити ґрунт біля паркану сильним розчином миш’яку, але вони відступали лише ненадовго.

Ми перепробували безліч таких хитрощів близько року або й більше, коли одного ранку Сьюзен забігла до нашої кімнати і сказала, що штуки прорвали загорожу і оточили будинок. Вона встала вранці, щоб, як завжди, подоїти корову. З вікна її спальні було видно сіре небо, але коли вона спустилася вниз, то опинилася в абсолютній темряві. Вона зрозуміла, що так не має бути, і увімкнула світло. Побачивши шкірясте зелене листя, що притиснулося до вікон, вона зрозуміла, що сталося.

Я навшпиньках підійшов до вікна і різко зачинив його. Але навіть тоді знизу вилетіло жало і ляснуло об скло. Ми глянули вниз, на хащі триффідів: десятеро чи дванадцятеро з них стояли просто під стінами будинку. Вогнемети були в одному з сараїв. Пішовши за ними, я нічим не ризикував. Вдягнувши товстий одяг, рукавиці, шкіряний шолом, окуляри та дротяну маску, я проклав собі шлях крізь юрбу триффідів, розмахуючи найбільшим різницьким ножем, який я тільки зміг знайти. Жала так часто хльоскали по дротяній масці, що вона намокла, і отрута почала дрібними краплинками потрапляти всередину. Вона затуманювала окуляри, тож перше, що мені довелося зробити, коли я зайшов до сараю, це змити її з обличчя. Розчищаючи собі шлях, я наважився увімкнути вогнемет лише на найменшу потужність, боячись підпалити двері та віконні рами, але і такий струмінь перелякав їх достатньо, щоб дати нам спокій.

Джозелла та Сьюзен стояли з вогнегасниками, доки я, нагадуючи щось середнє між водолазом та марсіанином, по черзі висовувався з вікон другого поверху і поливав вогнем юрбу цих тварюк, що оточили наш будинок. Знадобилося небагато часу, щоб спалити значну їх кількість і змусити решту рухатися. Сьюзен, тепер уже вдягнувшись для такої роботи, взяла другий вогнемет і взялася за надзвичайно приємну для неї справу — стала переслідувати триффідів, у той час як я відправився в поле, щоб знайти причину проблем. Це було неважко. Я одразу ж помітив місце, де в нашу огорожу і досі вливалися потоком триффіди, штовхаючись стеблами і розмахуючи листям. Потім вони трохи розходилися в різні боки, але всі рухалися в напрямку будинку. Перерізати їм шлях було просто. Струмінь вогню спереду зупинив їх; ще один струмінь, з іншого боку, змусив їх повертатися назад. Струмінь згори поквапив їх і змусив тікати тих, що запізнилися. Близько двадцяти ярдів паркану лежали на землі разом зі стовпами. Я поправив його на якийсь час, давши цим істотам достатньо вогню, щоб вони трималися подалі хоча б ще кілька годин.

Більшу частину дня ми з Джозеллою та Сьюзен витратили на те, щоб відремонтувати пролом у загорожі. Минуло ще кілька днів, перш ніж ми зі Сьюзен переконалися, що обстежили кожен куточок загорожі й знайшли всіх непроханих гостей. Ми продовжили огляд, перевіривши паркан по всій довжині та зміцнивши усі ненадійні секції. Але за чотири місяці триффіди прорвалися знову…

Цього разу в проломі лежало багато розчавлених триффідів. У нас склалося враження, що вони загинули через тисняву, що виникла біля паркану, перш ніж він впав, а потім були затоптані рештою.

Стало ясно, що потрібні нові захисні заходи. Жодна з частин загорожі не була міцнішою за ту, що впала. Найприйнятнішим засобом тримати їх на відстані здавалася електрифікація. Щоб посилити струм, я знайшов армійський генератор, змонтований на трейлері, і привіз його додому. Ми зі Сьюзен взялися прокладати електричні дроти. Не встигли ми завершити роботу, як ці тварюки прорвалися в іншому місці.

Я вважав, що ця система буде ефективною, якщо ми триматимемо її увімкненою весь час — або принаймні більшу частину часу. Але існувала проблема — споживання пального. Бензин був одним з найцінніших наших запасів. Стосовно їжі, то ми ще могли сподіватися, що щось виростимо, але тільки-но стануть недоступними бензин та дизельне пальне, разом з ними зникне більшість наших зручностей. Закінчаться експедиції, а разом з ними і поповнення запасів. Почнеться справжнє первісне життя. Тож з міркувань економії струм на огорожу подавався лише на кілька хвилин два-три рази на день. Це змушувало триффідів відстрибувати на кілька ярдів і не дозволяло їм тиснути на паркан. Як додаткову охорону ми встановили на внутрішньому паркані сигналізацію, що дозволяла нам впоратися з будь-якими проривами, перш ніж вони стануть небезпечними.

Проблема полягала в тому, що триффіди були явно здатні вчитися з власного досвіду, принаймні в певних межах. Наприклад, ми виявили, що вони призвичаїлися до нашої практики вмикати струм вночі та вранці. Ми почали помічати, що вони тримаються від загорожі подалі, коли ми зазвичай вмикаємо двигун, і починають наближатися невдовзі після того, як ми його вимикаємо. Неможливо було сказати, чи пов’язують вони наявність струму в загорожі зі звуком двигуна, але пізніше ми перестали сумніватися в тому, що це так і є.

Змінити графік увімкнення струму і зробити його хаотичним було доволі легко, але Сьюзен, яка продовжувала вивчати їх із невпинною ворожістю, невдовзі почала стверджувати, що період, на який удар струмом може тримати їх подалі від огорожі, стабільно скорочується. Утім, електрифікований дріт та періодичні напади на тих, хто найщільніше скупчувався біля огорожі, дали нам можливість більше року бути вільними від їхніх набігів; ми вже навчилися достатньо добре стримувати їх, щоб вони стали не більше ніж дрібною перешкодою.

Під захистом паркану ми продовжили навчатися сільському господарству і життя поступово увійшло в буденний ритм.

Одного літнього дня шостого року ми з Джозеллою вибралися разом на узбережжя; ми поїхали напівгусеничною машиною, якою я тепер часто користувався — настільки вже зіпсувалися дороги. Для Джозі це було свято. Уже багато місяців вона не була за межами загорожі. Хатні клопоти й діти прив’язували її до дому, і вона могла вибиратися лише в нечисленні поїздки, коли виникала потреба, але тепер ми вже досягли того етапу, коли знали, що можемо без проблем залишити господарство на Сьюзен, і відчули полегшення, переїхавши через гори і опинившись на іншому боці. Ми зупинили машину на нижчих південних схилах і всілися там.

Це був чудовий червневий день; у чистій блакиті неба пливли лише кілька легеньких хмарок. Сонце світило на пляжі та море так само яскраво, як у ті часи, коли ці пляжі були переповнені купальниками, а море всіяне невеличкими човнами. Кілька хвилин ми дивилися на цей пейзаж мовчки. Потім Джозелла сказала:

— Тобі ще здається, що варто заплющити на хвильку очі, розплющити — і все буде як колись, Білле? Мені — так.

— Уже не так часто, — відповів я. — Але мені довелося побачити більше, ніж тобі. І все одно, іноді…

— А поглянь-но на чайок: вони такі, як і колись.

— Цього року птахів побільшало, — погодився я. — І я цьому радий.

Здалеку маленьке містечко нагадувало імпресіоністську картину: воно і досі являло собою ту саму купу будиночків та бунгало з червоними дахами, заселеними здебільшого представниками середнього класу, які вдало пішли на пенсію. Але це враження могло тривати не більше кількох хвилин. Хоча на дахах ще досі можна було помітити черепицю, стіни вже були ледь помітні. Охайні сади вже зникли під нестримним натиском зелені, серед якої то там, то тут мерехтіли плямки кольору від нащадків старанно вирощуваних квітів. Навіть дороги з цієї відстані нагадували зелені килими. Коли ми наблизилися до них, то побачили, що цей ефект м’якої зелені — ілюзія: вони заросли великими, жорсткими бур’янами.

— Лише кілька років тому, — задумливо сказала Джозелла, — люди скаржилися, що ці бунгало руйнують ландшафт. А подивись на них тепер.

— Так, ландшафт бере реванш, — сказав я. — Природа, здається, завершила свою роботу: хто міг подумати, що в колишніх людях було стільки темпераменту?

— Це мене й лякає. Здається, ніби все вирвалося на волю. І радіє, що з нами все закінчено і можна йти власним шляхом. Не знаю… Може, ми просто дуримо самих себе відтоді, як усе це сталося? Ти не думаєш, що нам справді кінець, Білле?

У мене було набагато більше часу, щоб замислитися над цим під час своїх вилазок.

— Якби це була не ти, кохана, я, можливо, відповів би за правильним героїчним шаблоном — сказав би щось оманливе, що часто сприймається як віра та рішучість.

— Але оскільки це я…?

— Я дам тобі чесну відповідь — не зовсім. Доки є життя, є й надія.

Кілька секунд ми мовчки дивилися на цей пейзаж.

— Я вважаю, — розвинув я далі свою думку, — лише вважаю, зверни увагу, що ми маємо маленький шанс — настільки маленький, що потрібно буде багато часу, щоб повернути все назад. Якби не було триффідів, я б сказав, що цей шанс навіть дуже великий, але й тоді знадобилося б чимало часу. Але триффіди — це серйозний чинник. Жодній цивілізації не доводилося боротися з чимось подібним. Чи зможуть вони відібрати у нас цей світ? Чи нам таки вдасться їх зупинити?

— Справжня проблема в тому, щоб знайти якийсь простий спосіб боротися з ними. Нам ще не настільки погано, бо ми можемо тримати їх подалі. Але що робитимуть наші онуки? Невже їм доведеться провести усе своє життя в людських резерваціях, які залишатимуться вільними від триффідів лише ціною нескінченної каторги?

— Я впевнений, що простий спосіб є. Але для того щоб його знайти, потрібно складне дослідження. А в нас немає для цього ресурсів.

— Ми маємо всі ресурси, треба їх лише взяти, — перервала мене Джозелла.

— Матеріальні — так. А от інтелектуальні — ні. Нам потрібна команда, команда фахівців, які зможуть розібратися з триффідами раз і назавжди. Щось можна зробити. Я впевнений. Можливо, щось на кшталт отрути, яка має вибіркову дію. Якби можна було створити правильні гормони, що порушували б рівновагу в триффідів, але не діяли б на інших істот… Це має бути можливо, якщо мати достатньо інтелектуального потенціалу для такої роботи…

— Якщо ти так думаєш, то чому б тобі не спробувати? — запитала Джозелла.

— З багатьох причин. По-перше, це не в моїх силах — я дуже посередній біохімік, і я лише один. Крім того, знадобилася б лабораторія та обладнання. Мало того, потрібен час, а мені доводиться робити дуже багато інших справ. Та навіть якби я й мав такі здібності, знадобилося б обладнання для виробництва великої кількості синтетичних гормонів. А це вже робота для цілої фабрики. Але ще до цього потрібно було б мати команду дослідників.

— Людей можна навчити.

— Так, якщо їм непотрібно думати про те, як просто вижити. Я зібрав купу книжок з біохімії, сподіваючись, що колись з’являться люди, які зможуть ними скористатися, — я навчу Девіда всього, що зможу, а він повинен передати це іншим поколінням. Але доки ми не маємо трохи часу, щоб попрацювати над ними, я не бачу іншого виходу, крім резервацій.

Джозелла насупилася, побачивши групу з чотирьох триффідів, що прогулювалися внизу.

— Казали, що найсерйознішими суперниками людини були комахи. Мені здається, що в триффідів є щось спільне з деякими видами комах. О, я розумію, що з біологічної точки зору вони є рослинами. Але я маю на увазі, що вони не турбуються про окремих особин, а ці особини теж не сильно дбають про себе. Поодинці вони мають щось, що з натяжкою можна назвати інтелектом; але коли вони об’єднуються, то їхня поведінка вже більше схожа на осмислену. Вони об’єднуються для досягнення певної мети, так само як це роблять бджоли або мурахи, але можна сказати, що жоден з них не розуміє ані цієї мети або схеми, хоча і є її частиною. Усе це дуже дивно — і, можливо, нам цього не зрозуміти. Вони настільки інші. Мені здається, що це суперечить усім нашим уявленням про спадкові ознаки. Невже бджола або триффід мають якийсь ген, що відповідає за суспільну організацію, або невже мураха має ген, що відповідає за архітектуру? І якщо в них все це є, то чому ми досі не розвинули якийсь ген, що відповідав би за мову або за приготування їжі? У будь-якому разі, що б це не було, триффіди, схоже, мають щось подібне. Можливо, жодна з окремих особин не розуміє, навіщо вештається біля нашого паркану, але вся група разом розуміє, що їхня мета — дістати нас, і рано чи пізно вони це зроблять.

— І все ж таки є речі, які можуть їх зупинити, — сказав я. — Я зовсім не хотів, щоб ти засмучувалася через усе це.

— Ні, це буває хіба що іноді, коли я втомлена. Зазвичай я занадто зайнята, щоб перейматися тим, що станеться через багато років. Ні, як правило, я не заходжу далі легкого смутку — такої собі лагідної меланхолії, яку так цінували в XVIII столітті. Я стаю сентиментальною, коли ти ставиш платівки, — є щось моторошне в тому, що великий оркестр, якого вже немає, грає для маленької групи людей, які живуть в оточенні та поступово стають все примітивнішими, повертає мене в минуле, і мене охоплює сум від думки про все те, чого більше ніколи не буде, і про те, що відбувається зараз. Ти теж таке інколи відчуваєш?

— Гм, так, — зізнався я. — Але я сприймаю теперішній час спокійніше. Якби це було можливо, я побажав би повернути старий світ назад, але з однією умовою. Розумієш, незважаючи на все, що сталося, в глибині душі я почуваюся щасливішим, ніж до того. Розумієш, Джозі?

Вона торкнулася моєї руки.

— Я теж це відчуваю. Ні, мене засмучує не те, як багато ми втратили, а те, що наші діти усього цього ніколи не побачать.

— Так, це буде проблемою — виховати їх з надіями та цілями, — визнав я. — Ми не можемо не орієнтуватися на минуле. Але вони не повинні весь час озиратися назад. Традиційне уявлення про зниклий золотий вік та предків-чарівників — це найгірше, що тільки можна вигадати. Цілі раси мали цей своєрідний комплекс меншовартості, що перетворювався на байдужість до величного минулого. Але як ми збираємося цьому перешкодити?

— Якби я була дитиною, — сказала вона задумливо, — я думаю, мені хотілося б мати якийсь мотив. Якби мені не дали такого мотиву, це означало б, що мені дозволили думати, ніби я живу у світі, що був просто безглуздо зруйнований, і сама я почала б думати, що моє життя не має сенсу. А це жах як важко, бо схоже, що саме так і сталося…

Вона ще трохи подумала, а потім додала:

— Ти не думаєш, що ми могли б… що було б справедливо почати створювати якийсь міф, аби допомогти їм? Історію про світ, який був неймовірно розумним, але настільки зіпсованим, що мав бути знищений або знищив сам себе в результаті нещасного випадку? Щось на кшталт Всесвітнього потопу. Це не створило б у них відчуття неповноцінності, а лише спонукало б будувати, і цього разу збудувати щось краще.

— Так… — сказав я, замислившись над цим. — Так. Часто краще розповідати дітям правду. Пізніше це полегшить їм життя. Тільки навіщо вдавати, ніби це міф?

Джозелла засумнівалася.

— Що ти маєш на увазі? — сказала вона. — Так, триффіди були чиєюсь провиною або помилкою. Але решта?..

— Не думаю, що нам слід дуже звинувачувати когось у тому, що виникли триффіди. Речовини, які вони давали, за тих обставин були дуже цінними. Ніхто не може сказати, яке нове відкриття могло тоді статися — новий тип двигуна чи триффід, — але за нормальних обставин ми могли б з ними впоратися. Ми мали від них чимало корисного, доки обставини були не на їхню користь.

— Ну але ж обставини змінилися не з нашої вини. Це була одна з тих речей — на кшталт землетрусів чи ураганів, — що їх страхові компанії називають обставинами нездоланної сили. Можливо, це і було покарання. Але ж комету не ми самі принесли.

— Справді, Джозелло? Ти в цьому впевнена?

Вона глянула на мене.

— Що ти хочеш сказати, Білле? Як це було можливо?

— Лише те, що маю на увазі, люба: а чи була це взагалі комета? Розумієш, до комет уже давно сформувалася така собі забобонна недовіра. Я розумію, що ми вже були достатньо сучасні, щоб не ставати на коліна на вулицях, молячись до них, але ця фобія все одно існувала століттями. Вони були прикметами та символами небесного гніву і попереджень про те, що кінець наближається, і використовувалися у великій кількості різних історій та пророцтв. Тому, коли ти бачиш приголомшливе небесне явище, що може бути більш природним, ніж прив’язати його до комети? Спростування потребує часу — а часу в нас якраз і не було. І коли після цього відбувається справжня катастрофа, то в очах кожного вона лише підтверджує те, що це була комета.

Джозелла кинула на мене дуже холодний погляд.

— Білле, ти намагаєшся сказати мені, що вважаєш, ніби це взагалі була не комета?

— Саме так, — погодився я.

— Але… я не розумію. Що ще це могло бути?

Я відкрив пачку сигарет у вакуумній упаковці й прикурив одну на двох.

— Пам’ятаєш, Майкл Бідлі казав, що багато років ми рухалися натягнутою мотузкою?

— Так, але…

— Так от, я думаю, що сталося так, що ми впали з неї і лише небагатьом вдалося пережити падіння.

Я зробив затяжку і подивився на море, а потім на безмежне блакитне небо, що розкинулося над ним.

— Там, нагорі, — продовжив я, — там нагорі була і, можливо, й досі є невідома кількість супутникової зброї, що кружляє й кружляє навколо Землі. Просто безліч прихованих загроз, що літають на орбіті, чекаючи, доки хтось або щось їх запустить. Що в них було? Ні ти, ні я цього не знаємо. Якісь надсекретні речовини. Усе, що ми чули, — це припущення: ядерне паливо, радіоактивний пил, бактерії, віруси… А тепер припустімо, що один з таких типів зброї налаштований так, що виділяє випромінювання, якого не можуть витримати наші очі, яке може випалити або принаймні пошкодити оптичний нерв?

Джозелла стиснула мою руку.

— О ні, Білле! Ні, вони не могли… Це було б… жорстоко. О, я не можу повірити… О ні, Білле!

— Мила моя, уся ця зброя там, нагорі, була жорстокою… Припустімо тепер, що сталася якась помилка або аварія — можливо, й справді пов’язана з цим кометним сміттям, якщо можна так висловитися, — і деякі з цих штук почали вибухати…

Хтось починає говорити про комету. Можливо, тоді ніхто не збирався це спростовувати — та й часу, в будь-якому випадку, виявилося замало…

Ну звичайно, ці пристрої були призначені для того, щоб діяти близько від земної поверхні, де ефект від них поширювався б на визначену та обчислену територію. Але вони запрацювали там, у космосі, і, можливо, зіткнулися з атмосферою — так чи інакше вони діяли настільки широко, що люди в усьому світі отримали пряму дозу випромінювання…

Що сталося насправді, тепер можна хіба здогадуватись. Але в одному я впевнений: якимось чином ми скинули на себе купу цієї гидоти. І ця чума теж походить звідти — це був не тиф…

Я вважаю, що було б наївно вірити у фатальний збіг, ніби комета, що з’являється раз на кілька тисяч років, з’явилася саме тоді, коли ми досягли успіхів у виробництві супутникової зброї. Ні, я думаю, що ми просто доволі довго балансували на мотузці, і рано чи пізно нога мала з неї зісковзнути.

— Ну, якщо ти так на це дивишся… — пробурмотіла Джозелла. Вона зупинилася і довгий час розгублено мовчала. А потім сказала:

— Думаю, у певному сенсі це мало б бути ще жахливіше, ніж ідея про природу, яка завдала нам удару наосліп. Але я все одно не вважаю, що це жахливо. Ця версія дозволяє мені почуватися не настільки безнадійно, бо принаймні дозволяє зрозуміти те, що сталося. Якщо все було так, то це принаймні той випадок, повторення якого можна уникнути — це просто ще одна з помилок, яких нашим нащадкам доведеться уникати. О, любий, як багато було цих помилок! Але ми можемо запобігти їм.

— Гм, ну, — сказав я, — у будь-якому випадку, щойно вони переб’ють всіх триффідів і вилізуть з цього безладу, вони матимуть купу шансів наробити власних помилок.

— Бідолахи, — сказала вона, ніби дивилася на ряди праправнуків, — але ж ми небагато їм можемо запропонувати, чи не так?

— Люди казали: «Життя таке, яким ми його робимо».

— Мій любий Білле, майже в усіх випадках це лише купа… але не хочу бути грубою. Але думаю, мій дядько Тед теж любив так казати, доки хтось не скинув з літака бомбу, що відірвала йому обидві ноги. Після цього він змінив свою думку. Я не зробила у своєму житті нічого такого, що допомогло б мені залишитися в живих, — вона викинула свій недопалок. — Білле, а що зробили ми, щоб нам пощастило у всій цій обстановці? Час від часу, коли я не відчуваю себе виснаженою й егоїстичною, я думаю про те, як нам насправді пощастило і хочу так чи інакше віддячити за це. Але потім думаю, що якби був хтось або щось, кому можна було б віддячити, то вони обрали б того, хто заслуговував би на таку долю набагато більше, ніж я. Усе це занадто складно для простої дівчини.

— І я, — сказав я, — вважаю, що якби хтось тримав кермо влади над усім, то багатьох речей в історії просто не сталося б. Але я не дозволяю собі дуже цим перейматися. Нам пощастило, мила моя. Якщо завтра це зміниться — що ж, хай буде так. Що б не сталося, це не забере того часу, який ми провели разом. Це більше, ніж я заслуговував, і більше, ніж більшість чоловіків отримують за все своє життя.

Ми ще трохи посиділи, дивлячись на порожнє море, а потім поїхали до маленького містечка.

Після пошуку, під час якого ми знайшли більшість речей зі списку, ми вирушили на пікнік на узбережжі, обравши ділянку з довгою смугою гальки позаду, куди жоден триффід не зміг би підкрастися непоміченим.

— Нам потрібно частіше так вибиратися, доки є можливість, — сказала Джозелла. — Тепер, коли Сьюзен підросла, я вже не настільки прив’язана до справ.

— Якщо хтось і заслужив право на відпочинок, то це ти, — погодився я.

Я сказав це, відчуваючи, що хотів би вибратися разом і попрощатися зі знайомими місцями, доки це ще можливо. Щороку перспектива ув’язнення ставала все реальнішою. Уже зараз для того, щоб поїхати на північ від Шернінґа, доводилося обирати багатомильний окружний шлях, аби об’їхати місцевість, що знову перетворювалася на болото. Усі шляхи швидко псувалися через ерозію від дощів та водних потоків, а також від коріння рослин, що пробивало поверхню. Часу, доки ще можна буде довезти додому цистерну з пальним, залишалося все менше. Одного разу одна з них застрягне посеред дороги і, швидше за все, заблокує її назавжди. Напівгусеничними машинами можна буде й надалі їздити по ґрунту, якщо він достатньо сухий, але з часом навіть для них буде все важче знайти придатний маршрут.

— І ми повинні влаштувати справжню останню гулянку, — сказав я. — Ти знову гарно вберешся, і ми поїдемо до…

— Цс-с, — перервала мене Джозелла, піднявши палець і повернувши вухо до вітру.

Я затамував подих і напружив слух. У повітрі почулася якась пульсація. Цей звук був слабкий, але поступово наростав.

— Це… це літак! — вигукнула Джозелла.

Ми подивилися на захід, прикривши очі руками від сонця. Це дзижчання було не сильнішим, ніж у комахи. Звук зростав настільки повільно, що це міг бути лише гвинтокрил, будь-яке інше повітряне судно просто пролетіло б над нами, і ми б його не почули.

Джозелла помітила його першою. З узбережжя він здавався маленькою крапочкою, що летіла в наш бік, паралельно до берега. Коли крапка побільшала, ми почали шаленіше махати руками і кричати на всю горлянку, що було не дуже розумно. Пілот не міг би не помітити нас на відкритому пляжі, якби полетів далі, але якраз цього він і не зробив. За кілька миль від нас він різко розвернувся на північ і полетів подалі від берега. Ми й далі щосили махали руками, сподіваючись, що він, можливо, помітить нас хоча б краєчком ока. Але ні курс машини, ні звук двигуна анітрохи не змінився. Він впевнено і незворушно летів у бік гір.

Ми опустили руки і подивилися одне на одного.

— Якщо він зміг прилетіти один раз, то зможе прилетіти ще, — уперто, хоча й не дуже переконливо сказала Джозелла.

Але ця машина змінила наш день. Вона майже зруйнувала те смирення, яке ми старанно зміцнювали в собі. Ми казали собі, що інші групи мають бути, але вони не в кращому становищі, ніж ми, а може, у ще гіршому. Але коли перед очима, немов з минулого, з’явився гвинтокрил, він збудив у нас більше, ніж спогади: його поява дозволяла припустити, що комусь вдалося влаштуватися краще, ніж нам. Чи не було в цих почуттях трохи заздрості? Це змусило нас згадати і про те, що, якими б щасливими ми не почувалися, за своєю природою ми все ж таки стадні істоти.

Неспокій, який залишив по собі гвинтокрил, зіпсував нам настрій і сплутав думки. За мовчазною згодою ми почали пакувати речі, підійшли до машини, кожен занурений у власні думки, і поїхали додому.