День триффідів

9 Евакуація

Згадка про рудого юнака, який стріляв у нас, змусила мене зробити вибір на користь Вестмінстера.

Відтоді, як мені виповнилося шістнадцять, мій інтерес до зброї знизився, але в середовищі, яке скочувалося до варварства, мені здавалося, що потрібно бути готовим поводитися як варвар, або невдовзі вже ніяк поводитися не зможеш. На Сент-Джеймс-стрит було кілька крамниць, де колись люб’язно продавали усі види летальної зброї — від гвинтівок для новобранців до великокаліберних рушниць, з якими можна було полювати на слонів.

Я рушив туди зі змішаними відчуттями — сподіваючись на підтримку і побоюючись бандитизму. У мене ще був корисний мисливський ніж, а в кишені лежав револьвер — точний, немов лабораторні інструменти. Поруч на сидінні лежала помпова рушниця 12-го калібру і коробки з патронами. Я зробив вибір на користь рушниці, а не гвинтівки, бо її постріл не менш переконливий і вона обезголовлює триффіда з такою точністю, якої нечасто досягнеш за допомогою кулі. А тепер триффідів можна було побачити просто в Лондоні. Вони все ще намагалися уникати вулиць, але я вже помітив, як кілька з них незграбно пробираються через Гайд-парк, а інші — через Ґрін-парк. Імовірніше за все, це були декоративні, безпечно обрізані зразки, але я міг і помилятися.

Так я дістався Вестмінстера.

Смерть, цей кінець усього, була тут особливо помітною. На вулицях лежали покинуті машини, що стали вже звичною деталлю. У полі зору було дуже мало людей. Я помітив лише трьох, які рухалися. Двоє простукували свій шлях паличками, пробираючись крізь стічні канави Вайтхоллу, а третій був на Парламент-сквер. Він сидів поруч з пам’ятником Лінкольну і міцно тримав у руках найдорожчу власність — шматок бекону, від якого він відрізав рвані кавалки тупим ножем.

Над усім цим піднімалася будівля парламенту з годинником, стрілки якого зупинилися за три хвилини по шостій. Важко було повірити, що тепер усе це не має жодного значення; просто якийсь кондитерський виріб, виконаний у камені, який мирно розвалиться. Тепер його шпилі можуть обвалитися на газон, і жодні обурені депутати не репетуватимуть про ризик для їхніх цінних життів. У цих залах, звідки на весь світ лунали добрі наміри та страшенна безпринципність, із часом може обвалитися дах, і ніхто цього не зупинить, нікому не буде до цього діла. Поруч незворушно текла Темза. Так вона й тектиме, аж доки не обваляться набережні, а Вестмінстер знову не обернеться на острів у болоті.

У незадимленому повітрі було добре видно сріблясто-сірі обриси Абатства з чудовою ліпниною. Поважний вік виокремлював його серед ефемерних будівель, що височіли навколо. Воно твердо стояло на фундаменті віків, і, можливо, йому судилося ще не одне століття берегти в своїх стінах пам’ятники тим, чию працю тепер було зруйновано дощенту.

Я не став там затримуватися. Думаю, що найближчими роками на старе Абатство ще дивитимуться з романтичною меланхолією. Але така романтика — це сплав трагедії зі спогадами. Я був ще занадто близько до цієї трагедії.

Мало того, я почав відчувати щось нове — страх самотності. Я не почувався самотнім, коли йшов з лікарні вздовж Пікаділлі, а потім в усьому, що я бачив, була приголомшлива новизна. Тепер я вперше почав відчувати страх, який справжня самотність навіває видові, який за своєю природою є стадним. Я почувався голим, відкритим усім жахіттям, що блукали навколо…

Я змусив себе продовжити їхати по Вікторія-стрит. Мене лякав сам звук машини, від якого вулицями котилася луна. Я поривався її кинути й піти пішки, спритно пробираючись, немов звір у джунглях. Довелося докласти всю свою силу волі, щоб змусити себе і далі їхати й дотримуватися плану. Зі свого досвіду я вже знав, що мені слід робити, якщо опинюся в цьому районі: потрібно шукати продовольство у найближчому універмазі.

Так, хтось вже обчистив продуктовий відділ у «Армі енд Неві сторз», але зараз там не було нікого.

Я вийшов через бічні двері. Кіт на тротуарі обнюхував щось, схоже на купу ганчірок. Я плеснув у долоні. Він зиркнув на мене і втік.

З-за рогу вийшов якийсь чоловік. На його обличчі був захоплений вираз; він уперто котив дорогою солідну головку сиру. Почувши мої кроки, він зупинив сир і став загрозливо розмахувати палицею. Я повернувся до своєї машини на головній вулиці.

Була ймовірність, що Джозелла теж вибрала готель як зручну штаб-квартиру. Я згадав, що біля станції Вікторія є кілька готелів, і поїхав туди. Виявилося, що їх набагато більше, ніж я думав. Після того як я оглянув зо два десятки, і не знайшов жодних слідів організованої групи, ця справа стала здаватися мені безнадійною.

Я шукав когось, у кого можна було б запитати. Мені здавалося, що хтось із тих, хто має завдячувати їй, ще лишився в живих. З того моменту, як я приїхав до цього кварталу, я бачив лише з півдюжини людей, здатних рухатися. А зараз, схоже, уже нікого не було. Нарешті на розі Букінгем-Палас-роуд я побачив стару жінку, яка, зіщулившись, сиділа на ґанку.

Вона гарячково возилася з якоюсь бляшанкою, зламавши нігті, то лаючись, то плачучи над нею. Я пішов до маленької крамнички поблизу і знайшов там десь п’ять-шість бляшанок з бобами, що лишилися непоміченими на високій полиці. Крім того, я знайшов ще й консервний ніж і тоді вже повернувся до неї. Вона й досі дряпала бляшанку.

— Краще викиньте її геть. Це кава, — сказав я їй.

Я поклав до її руки ніж і дав банку з бобами.

— Послухайте, — сказав я, — ви щось знаєте про зрячу дівчину, яка була десь тут поблизу? Швидше за все, вона була на чолі групи.

Я вже не дуже сподівався на успіх, але щось же таки допомогло цій старій жінці протриматися довше за більшість людей. Коли вона кивнула, це здалося мені надто чудовим, щоб бути правдою.

— Так, — сказала вона, почавши відкривати банку.

— Знаєте! І де ж вона? — зажадав я відповіді. Чомусь мені й на думку не спало, що це може бути хтось інший, окрім Джозелли.

Але вона похитала головою.

— Не знаю. Я трохи побула з їхньою групою, але потім загубила їх. Такій старій, як я, важко встигнути за молодими, тож я від них відстала. Вони не стали чекати на бідну стару, тому я їх вже більше не знайшла.

Вона і далі напружено працювала ножем.

— Де вона мешкає? — спитав я.

— Ми всі були в готелі. Не знаю, де він, інакше б я їх знову знайшла.

— А назву готелю ви не знаєте?

— Це не до мене. Навіщо знати назву місця, якщо ні ти, ні хтось інший не може її прочитати.

— Але ж ви повинні були щось запам’ятати.

— Ні, я нічого не пам’ятаю.

Вона взяла бляшанку і обережно понюхала її вміст.

— Послухайте сюди, — сказав я холодно. — Ви ж хочете зберегти ці бляшанки, чи не так?

Вона простягнула руку, щоб підсунути їх до себе.

— Ну тоді краще вам розповісти мені про цей готель, — вів я далі. — Маєте ж ви знати, наприклад, був він великий чи малий.

Вона замислилася, усе ще тримаючи руку біля бляшанок.

— Коли ми спускалися сходами, то було якесь відлуння — мабуть, він таки великуватий. І, певно, він був ще й дорогий, тобто там були товсті килими, хороші ліжка і простирадла.

— І більше нічого?

— Ні, ні… Хоча дещо було. З вулиці там дві маленькі сходинки, а заходиш крізь двері, що обертаються.

— Оце вже краще, — сказав я. — Ви впевнені в цьому? Бо якщо я його не знайду, вас я знайти точно зможу.

— Богом клянуся, містере. Дві маленькі сходинки і двері, що обертаються.

Вона порилася в подертій сумці, дістала брудну ложку і почала їсти боби так, ніби це були якісь райські солодощі.

Я виявив, що навколо все ще багато готелів і серед них напрочуд багато тих, що мають обертові двері. Але я продовжував пошуки. Коли ж я таки знайшов його, помилитися було неможливо. Сліди та запах були занадто знайомі.

— Тут хтось є? — крикнув я, стоячи в лункому вестибюлі.

Я вже збирався йти далі, коли з одного боку почувся стогін. У напівтемному закутку на канапі лежав якийсь чоловік. Навіть при такому тьмяному світлі було видно, що йому вже кінець. Я не став підходити дуже близько. Його очі розплющилися. На якусь мить я помітив, що він зрячий.

— Ви тут? — сказав він.

— Так, я хотів…

— Води, — сказав він. — Заради Бога, дайте мені трохи води…

Я зайшов до їдальні, а відтак у службове приміщення. Крани були сухі. Я вичавив трохи води з двох сифонів у великий глек. Потім взяв його разом з чашкою і поставив туди, куди він міг дотягтися.

— Дякую, друже, — сказав він. — Я сам впораюся. Тримайся від мене подалі.

Він занурив чашку в посудину і випив її до дна.

— О Боже, — сказав він. — Як мені хотілося води! — потім повторив цю дію. — Що ти тут ро’ш, друже? Сам бачиш, тут небезпечно.

— Я шукаю дівчину. Зрячу дівчину. Її звати Джозелла. Вона тут?

— Вона була тут. Ти запізнився, друже.

Раптова підозра пронизала мене, немов гострий біль.

— Ви ж не хочете сказати, що…?

— Та ні. Заспокойся, друже. Вона не заразилася, як я. Вона просто пішла звідси, як і всі, хто міг ходити.

— А куди пішла, не знаєте?

— Цього я тобі не можу сказати, друже.

— Розумію, — похмуро сказав я.

— Ти теж краще йди, друже. Бо ще трохи побудеш і залишишся тут назавжди, як я.

Він мав рацію. Я встав, дивлячись на нього.

— Може, вам ще щось принести?

— Ні. Цього мені вистачить. Думаю, ще трохи — і мені вже нічого не буде потрібно, — він зупинився, а потім додав: — Бувай, хлопче, дуже тобі дякую. А якщо її знайдеш, то подбай про неї, вона хороша дівчина.

Трохи пізніше, коли я їв консервовану шинку, запиваючи її пляшкою пива, мені спало на думку, що я не спитав чоловіка, коли пішла Джозелла. Утім, вирішив я, у його стані він вже навряд чи добре орієнтувався в часі.

Тепер у мене на думці було лише одне місце, куди треба піти, — будівля Університету.

Я розраховував, що Джозелла подумала про те саме — є надія, що хтось з нашої розсіяної групи міг повернутися туди, намагаючись возз’єднатися. Ця надія не була дуже сильною, бо здоровий глузд мав би змусити їх покинути місто ще кілька днів тому.

На вежі досі виднілися два прапори, безвольно звисаючи у теплому повітрі раннього вечора. З двох дюжин вантажівок, які зібрали на передньому дворі, чотири ще стояли на місці, явно нерушені. Я припаркувався поруч і зайшов до будівлі. У тиші було добре чути стукіт моїх кроків.

— Агов! Агов! — крикнув я. — Є тут хтось?

Луна від мого голосу покотилася коридорами та верхніми поверхами, обернулась на шепіт, а потім і зовсім затихла. Я підійшов до дверей, що вели до іншого крила, і знову крикнув. Луна від голосу знову затихла, осівши тихо, немов пил. І тільки повернувшись назад, я помітив, що на стіні біля вхідних дверей зроблено напис крейдою. Це була просто адреса великими літерами:

МАЄТОК ТІНШЕМ

ТІНШЕМ, ПОБЛИЗУ ДІВАЙЗІЗА, ВІЛТШИР

Принаймні це вже було хоч щось.

Я глянув на напис і замислився. Уже за годину або й швидше стане темно. До Дівайзіза приблизно сто миль, або й більше. Я знову вийшов надвір і оглянув вантажівки. Одна з них була останньою, в якій я приїхав і до якої складав розкидане протитриффідне обладнання. Я згадав, що решту вантажу там становив корисний набір їжі та інших припасів. Було б набагато краще поїхати з цим, ніж з порожніми руками. І все ж таки без нагальної потреби мені не хотілося їхати за кермом будь-чого, не кажучи вже про величезну навантажену машину, бо від їзди нічною дорогою цілком імовірно можна було очікувати різних небезпек. Якщо ж почати її розвантажувати, то були шанси, що я змарную більше часу на пошук іншої автівки та перенесення вантажу, ніж просто переночувавши. Виїзд рано-вранці здавався мені більш перспективним. Я переніс коробки з патронами в кабіну вантажівки, щоб бути готовим. А рушниця була зі мною.

Я знайшов кімнату, звідки вибіг через фальшиву пожежну тривогу, в тому ж вигляді, в якому й залишив; мій одяг на стільці, навіть портсигар і запальничка лежали там, де я їх поклав, — біля імпровізованого ліжка.

Було ще зарано, щоб думати про сон. Я прикурив сигарету, поклав портсигар у кишеню й вирішив вийти надвір.

Перш ніж зайти до Рассел-сквер, я обережно озирнувся навколо. Я вже почав з підозрою ставитися до відкритих просторів. Як і слід було очікувати, я таки помітив одного триффіда. Він стояв у північно-західному кутку, стояв абсолютно нерухомо, але був значно вищий за навколишні чагарники. Я підійшов ближче і зрізав його верхівку одним пострілом. Шум у тихому саду навряд чи міг бути більш тривожним, навіть якби я вистрілив з гаубиці. Коли я переконався, що навколо немає інших триффідів, які крадуться в хащах, я зайшов до саду і всівся, обпершись спиною на дерево.

Я залишався там хвилин двадцять. Сонце вже було низько, і половина саду була в тіні. Невдовзі мені довелося б іти. Доки було світло, я ще міг якось тримати себе в руках; у темряві ж мене непомітно охоплювали емоції. Можливо, найближчим часом мені доведеться провести у темряві цілі години, відчуваючи такий самий страх, як і мої далекі пращури, які з недовірою спостерігали за ніччю, що панувала за межами їхньої печери. Я затримався, щоб кинути ще один погляд на Рассел-сквер, ніби тут була сторінка історії, яку я вивчав до того, як перегорнути. І, стоячи там, я почув шарудіння кроків на дорозі — легкий звук, але в тиші він звучав так, ніби крутилися жорна.

Я розвернувся, тримаючи рушницю напоготові. Робінзон Крузо не менше перелякався, побачивши слід людської ноги, ніж я, коли почув кроки, бо це явно не були невпевнені кроки сліпого. У сутінках я побачив, як майнув вогник. Коли він зійшов з дороги в сад, я побачив, що це чоловік. Очевидно, він помітив мене раніше, ніж я його, бо йшов просто до мене.

— Не стріляйте, — сказав він, піднімаючи порожні руки.

Я не впізнав його, доки він не пройшов ще кілька ярдів. Одночасно й він впізнав мене.

— О, це ви, — сказав він.

Я не опускав рушницю.

— Здоровенькі були, Коукере. Що вам треба? Хочете, щоб я поїхав з іншою маленькою групою? — запитав я.

— Ні. Можете опустити цю штуку. Усе одно від неї забагато шуму. Через неї я вас і знайшов. Ні, — повторив він знову, — з мене досить. Я забираюся звідси подалі.

— Я теж, — сказав я і опустив рушницю.

— Що сталося з вашою групою? — спитав він.

Я розповів йому. Він кивнув.

— З моєю те саме. І з іншими, мабуть, теж. Що ж, ми спробували…

— Це було неправильно, — сказав я.

Він знову кивнув.

— Так, — визнав він. — Гадаю, ваша група від самого початку думала в правильному напрямку — тільки він не здавався правильним ще тиждень тому.

— Шість днів тому, — виправив його я.

— Тиждень, — сказав він.

— Ні, я впевнений… Та яка тепер в біса різниця? За цих обставин, — продовжив я, — що ви скажете на те, щоб оголосити амністію і почати все спочатку?

Він погодився.

— Я все неправильно зрозумів, — повторив він. — Я вважав себе єдиним, хто сприймає ситуацію серйозно, але виявилося, що я сприймав її недостатньо серйозно. Мені не вірилося, що все це триватиме і що не буде ніякої допомоги. А тепер погляньте на це! Та таке, мабуть, скрізь. Європа, Азія, Америка — подумайте тільки, і Америка в таких руїнах! Але, мабуть, так і є. Якби в них було не так, то вони вже були б тут, допомагали б — це в їхньому стилі. Ні, гадаю, ваша група розуміла це краще від самого початку.

Ми трохи подумали, а потім я запитав:

— Це захворювання, ця чума — як ви думаєте, що це?

— Хоч убийте, не знаю, друже. Я думав, що це тиф, але хтось сказав мені, що тиф розвивається довше, — тож я й не знаю. Не розумію, чому я сам не заразився — мабуть, тому, що був здатен триматися подалі від хворих і бачити, що їм чисту їжу. Я їв лише з бляшанок, які відкривав сам і пив пиво тільки з пляшок. Утім, хоч мені поки що й щастило, я не хочу затримуватися тут довше. Куди ви тепер їдете?

Я розповів йому про адресу, написану крейдою на стіні. Він ще не бачив її. Він був на шляху до будівлі Університету, коли звук мого пострілу змусив його рухатись обережніше.

— Це… — почав я й одразу ж замовк. Із заходу від нас почувся звук заведеного двигуна. Він швидко набрав оберти і затих, віддалившись.

— Ну хоч хтось врятувався, — сказав Коукер. — І той, хто написав цю адресу. У вас є ідеї, хто це міг бути?

Я знизав плечима. Можна було цілком логічно припустити, що це міг бути один з членів групи, на яку здійснив наліт Коукер, або якась зряча людина, яку його групі не вдалося спіймати. З напису неможливо було сказати, як давно він був зроблений. Він подумав над цим.

— Буде краще, якщо ми триматимемося вдвох. Я складу вам компанію і подивлюся, що тут відбувається. Гаразд?

— Гаразд, — погодився я. — А зараз я піду спати, завтра зранку виїжджаємо.

Коли я прокинувся, він ще спав. Я вдягнув лижний костюм та взув важкі черевики — в такому вбранні я почувався набагато зручніше, ніж в тому, яке мені дала його група. Коли я повернувся з сумкою різних пакунків та бляшанок, він уже встиг прокинутися і вдягнутися. За сніданком ми вирішили завітати до Тіншема на двох заповнених вантажівках, а не їхати в одній.

— І подивіться, чи зачиняються вікна в кабіні, — порадив я. — Навколо Лондона чимало розплідників триффідів, особливо із заходу.

— Угу. Я бачив кілька цих гидких тварюк, — сказав він легковажно.

— Я теж їх бачив. У дії, — відповів я.

У першому гаражі, до якого зайшли, ми зламали бензоколонку і заправилися. А потім рушили тихими вулицями на захід, гуркочучи, немов танкова колона, разом з моєю тритонкою на чолі.

Подорож була виснажливою. Через кожні приблизно двадцять ярдів нам доводилося об’їздити якийсь покинутий транспорт. Час від часу траплялися дві-три машини, які перекривали дорогу і нам доводилося зупинятися, щоб зіштовхнути одну з них на узбіччя. Серед них було дуже мало розбитих. Схоже, сліпота вражала водіїв швидко, але не настільки раптово, щоб вони не могли втримати кермо. Зазвичай вони встигали звернути на узбіччя, перш ніж зупинитися. Якби катастрофа сталася вдень, то магістралі стали б абсолютно непрохідними і нам довелося б вибиратися з центру бічними вуличками; ми витратили б цілі дні, об’їжджаючи непролазні хащі машин і намагаючись знайти інший шлях. Я виявив, що ми просуваємося не так повільно, як здавалося, і лише коли, проїхавши кілька миль, помітив перевернуту машину, зрозумів, що ми їдемо маршрутом, який інші вже встигли очистити перед нами.

На далеких околицях Стейнса ми почали відчувати, що Лондон нарешті залишився позаду. Я зупинився і підійшов до Коукера. Коли він вимкнув двигун, упала тиша, густа й неприродна, яку порушувало лише клацання металу, що охолоджувався. Раптом мені спало на думку, що з того моменту, як ми виїхали, я не бачив жодної живої істоти за винятком кількох горобців. Коукер виліз із кабіни, став посеред дороги, прислухаючись і озираючись навколо, і пробурмотів:

А он там, перед нами,

лежать широкі пустелі вічності.

Я суворо глянув на нього. На його серйозному, замисленому обличчі раптом з’явилася посмішка.

— Чи ви віддаєте перевагу Шеллі? — спитав він і продовжив:

Мене звати Озімандіас, король королів,

Погляньте на мої творіння, могутність та впадіть у відчай!

Добре, давайте знайдемо якусь їжу.

— Коукере, — сказав я, коли ми завершили свою трапезу, сидячи на прилавку крамниці і намащуючи печиво джемом, — ви мене просто вражаєте. Хто ви? Коли я вперше побачив вас, то вважав пустомолотом, — якщо ви пробачите мені це слово, — який верзе нісенітниці на портовому жаргоні. А тепер ви цитуєте мені Марвелла[17]. Це якесь безглуздя.

Він усміхнувся.

— Я теж ніколи цього не розумів, — сказав він. — Як, власне, і належить гібридові, ти ніколи не знаєш, хто ти є. Моя мати теж не знала, від кого я, принаймні вона так і не змогла цього довести і завжди сердилася на мене через те, що не змогла отримати ніяких грошей на моє утримання. Це зробило мене невдоволеним, коли я був дитиною; а коли я залишив школу, то ходив на різні мітинги — усі, де протестували проти чогось. Це давало мені відчуття єдності з тими, хто на них ходив. Думаю, що я здавався цим людям дотепним. Хай там як, а вони брали мене з собою на різні типу політичні збіговиська. Згодом мені набридло розважати їх і дивитися, як вони сміються і разом зі мною, і з мене, коли б я не висловив свої думки. Я подумав, що мені потрібна якась освіта і тоді, можливо, я й з них зможу трохи посміятися, тож я почав ходити до вечірньої школи і практикувати промови, як і вони, коли це було необхідно. Схоже, є чимало людей, які не розуміють, що з людиною треба розмовляти її власною мовою, якщо хочеш, щоб вона сприйняла тебе серйозно. Якщо просто говорити грубо і цитувати Шеллі, вони вважатимуть вас милим, на кшталт мавпочки в цирку, але не звертатимуть жодної уваги на ваші слова. Потрібно розмовляти жаргоном, до якого вони звикли, щоб до вас дослухалися. Але це працює й по-іншому. Половина політичної інтелігенції, яка виступає перед робітничою публікою, не може чітко викласти свою думку — і не стільки тому, що вони стоять на голову вище слухачів, скільки тому, що ці хлопці здебільшого прислухаються до голосу, а не до слів, і тому з великим скепсисом сприймають те, що чують, тому що це трохи дотепно і не схоже на нормальну розмову. Тож я зрозумів, що треба стати білінгвом і використовувати правильну мову в правильному місці, а часом і неправильну у неправильному — для ефекту раптовості. Дивовижно, який струс вони від цього дістають. Ця англійська кастова система — чудова штука. З того часу я досяг чималих успіхів у ораторському мистецтві. Не те щоб це можна було назвати стабільною роботою, але вона була цікавою та різноманітною. Вілфред Коукер. Виступи на мітингах. Тема не має значення. Це я.

— Як це — тема не має значення? — поцікавився я.

— Ну я такий собі засіб для поширення усного слова, як друкарський верстат — для друкованого. Йому непотрібно вірити в те, що він друкує.

Я ненадовго залишив цю тему.

— А як сталося, що вас не спіткало те, що й інших? — запитав я. — Ви ж не були в лікарні, чи не так?

— Я? Ні. Так сталося, що я виступав з промовою на мітингу протесту проти упередженого ставлення поліції до одного невеличкого страйку. Ми почали близько шостої, а вже о пів на сьому поліцейські самі приїхали і наказали нам розійтися. Я знайшов невеличкий люк і спустився в підвал. Вони теж спустилися, подивилися, але не знайшли мене, бо я сховався в купі стружки. Вони трохи потупцяли наді мною, а потім стало тихо. Але я залишився лежати. Не виходив, бо не хотів потрапити в чудову маленьку пастку. А вранці, коли я поцікавився, що та як, то дізнався, що сталося, — він задумливо помовчав. — Що ж, те легковажне життя закінчилося, і схоже, що мої специфічні здібності відтепер будуть не дуже потрібні, — додав він.

Я не став сперечатися. Ми завершили нашу трапезу, і він зліз з прилавка.

— Їдьмо. Краще нам рухатися. «Завтра до незнайомих полів і нових пасовиськ», — якщо вам потрібна якась банальна цитата.

— Вона більш ніж банальна, та ще й неточна, — сказав я. — «Лісів», а не «полів»[18].

Він нахмурився і замислився.

— Правильно, друже, так і є, — зізнався він.

Я почав відчувати те саме просвітлення духу, що й Коукер. Вигляд відкритої місцевості породжував якусь надію в душі. Так, молодий зелений врожай вже ніколи не приберуть із полів, коли він дозріє, як і фрукти на деревах; і сільська місцевість більше ніколи не буде мати такого упорядкованого й охайного вигляду, як тоді; але вона все одно буде жити по-своєму. Вона не така, як міста, що стали порожніми й зупинилися назавжди. Це було місце, де можна було працювати, прагнути майбутнього і знаходити його. Через це все моє життя минулого тижня нагадувало щура, який шукає крихти, нишпорячи в купах сміття. Дивлячись на поля, я відчував, як піднімається мій настрій.

Місця на кшталт Рідінга або Ньюбері на якийсь час повертали нас до лондонської атмосфери, але вони були не більше ніж западинами на графіку повернення до життя.

Тут неможливо було довго сумувати, гарний настрій воскресав, немов птах Фенікс. Корисно це чи згубно, але це лише частина нашої волі до життя — крім того, саме ця якість дала нам можливість вплутуватися в одну виснажливу війну за іншою. Але це необхідна частина нашого механізму, і завдяки їй ми можемо лише якийсь час плакати навіть над океаном розлитого молока — це ефектне видовище мусить незабаром стати банальним, якщо життя буде задовільним. Під блакитним небом, де кілька хмарок пливли, немов небесні айсберги, міста перетворилися на менш гнітючий спогад, і сенс життя знову наповнив нас силами, немов чистий вітер. Можливо, це не виправдання, але це принаймні пояснює, чому час від часу я здивовано усвідомлював, що співаю, коли їду за кермом.

У Ганґерфорді ми зупинилися, щоб запастися їжею та пальним. Відчуття звільнення продовжувало зростати, коли ми проїздили милями незайманої місцевості. Тепер вона вже не здавалася самотньою, лише сплячою та дружньою. Навіть випадкові групи триффідів, що рухалися полем або стояли, чіпляючись корінням за ґрунт, і не проявляли жодної ворожості, не псували мені настрою. Вони знову стали просто об’єктами мого професійного інтересу.

Не доїжджаючи до Дівайзіза, ми зупинилися, щоб звіритися з мапою. Проїхавши ще трохи, ми звернули праворуч, на бічну дорогу, і в’їхали в село Тіншем.