День триффідів

3 Місто сліпих

Двері паба гойднулися позаду мене, і я рушив до розвилки головної дороги. Там я завагався. Ліворуч, за милями приміських вулиць, простягалося чисте поле; праворуч — Лондон: Вест-Енд, а за ним — Сіті. Я відчував, що мої сили трохи відновилися, але мене охопила якась дивна відчуженість, і я не знав, куди йти. На думку не спадало нічого, що хоча б віддалено нагадувало план, і, хоч я почав розуміти, що стикнувся не просто з локальною катастрофою, та все одно був занадто шокований, аби почати думати. Який план міг зарадити такій справі? Я відчував себе забутим, закинутим, і ще до кінця не усвідомлював, де я і що зі мною.

У жодному напрямку не їхали машини, навіть звуків їхніх не було чути. Єдиними ознаками життя були нечисленні люди, що рухалися навпомацки, хапаючись за вітрини магазинів.

Цей день був ідеальним для раннього літа. Сонячне проміння лилося з блакитного неба, всіяного жмутками білих, ніби вовняних, хмаринок. Небо було чистим і свіжим, на ньому виднівся лише один мазок від стовпа брудного диму, що піднімався за будинками десь на півночі.

Я нерішуче стояв ще кілька хвилин. Потім повернув на схід, у бік Лондона…

І досі не можу пояснити, чому я так зробив. Можливо, я інстинктивно шукав знайомі місця або вважав, що якщо десь і залишилася якась влада, то вона має бути саме там.

Бренді зробив мене голоднішим, ніж будь-коли, але виявилося, що знайти їжу не так легко, як здавалося. Нібито й були магазини — порожні та без охорони — і я голодний і з грошима міг заплатити або, якщо не захочу, просто розбити вітрину і взяти що захочу.

І все ж важко було переконати себе це зробити. Нелегко було визнати після тридцяти років законослухняного і чесного життя, що все настільки фундаментально змінилося. Крім того, я чомусь вважав, що доки залишатимуся нормальним, то і ситуація якимось немислимим чином повернеться до нормального стану. Це, безумовно, було абсурдно, але в мене було сильне відчуття, що варто мені лише розбити хоч одне скло — і колишнє життя доведеться кинути назавжди: мені доведеться стати грабіжником, мародером, харчуватися мертвими рештками системи, яка живила мене. Якась дурна благопристойність у зруйнованому світі — і все ж мені приємно згадувати, що цивілізовані звички не покинули мене одразу і якийсь час я блукав серед вітрин, ковтаючи слину, в той час як мої застарілі переконання змушували мене залишатися голодним.

Приблизно за милю проблема розв’язалася сама собою в доволі заплутаний спосіб. Якесь таксі врізалось у вітрину й зарилося радіатором у купу делікатесів. Це вже здавалося мені кращим — принаймні це не я розбив вітрину. Я переліз через таксі й забрав те, що зосталося від смаколиків. Але й навіть тоді в мене ще залишалися колишні стандарти: я добросовісно поклав гроші за товар на прилавок.

Майже через дорогу був сад. Колись там розміщувалося кладовище біля вже зниклої церкви. Старі надгробки відсунули до цегляної стіни, що оточувала це місце, вільний простір укрили дерном і насипали гравійні доріжки. Я пообідав на одній з лавочок, що стояли під деревами, які були вкриті молодим листям і мали гарний вигляд.

Це місце було самотнім та спокійним. Ніхто сюди не заходив, хоча час від часу повз поручні біля входу човгала якась постать. Я кинув кілька крихт горобцям, першим птахам, яких я побачив того дня, і почувався вже краще, спостерігаючи за тим, як зухвало й байдуже вони ставляться до катастрофи.

Доївши, я прикурив сигарету. Доки я сидів і курив, думаючи, куди мені слід іти і що робити, тишу порушили звуки піаніно, що долинали з будинку, вікна якого виходили на сад. За хвильку почав співати дівочий голос. Це була балада Байрона:

Я слухав, дивлячись на візерунок, який утворювали молоді листочки та гілки на тлі свіжого блакитного неба. Пісня закінчилася. Звуки піаніно затихли. А потім почувся плач. У ньому не було жодної пристрасті: приглушений, безпорадний, зневірений, сповнений горя плач. Не знаю, хто вона була — співачка чи просто людина, яка оплакувала свої втрачені надії. Але я вже не міг її слухати. Я тихо вийшов на вулицю, і якийсь час мої очі були затуманені сльозами.

Навіть у Гайд-Парк-Корнер було майже порожньо, коли я туди дістався. На дорогах стояли нечисленні забуті Богом легковики й вантажівки. Схоже було, дуже мало з них вийшли з-під контролю під час руху. Один автобус з’їхав з дороги і залишився відпочивати у Ґрін-парку; біля артилерійського меморіалу лежав кінь із залишками збруї та розколотим об цей меморіал черепом. Єдиними рухомими об’єктами були чоловіки та ще менша кількість жінок, які обережно просувалися вперед, намацуючи огорожі або поручні, і човгали, завбачливо витягуючи перед собою руки, якщо нічого такого попереду не було. Також, що доволі несподівано, у цьому місці опинилися одна або дві кішки з непошкодженими очима, які спостерігали за усією цією ситуацією з характерним для котів самовладанням. У цій моторошній тиші їм не щастило: горобців було мало, а голуби зникли.

Мене й досі немов магнітом тягнуло до старого центру, і я рушив у бік Пікаділлі. Я вже дістався цієї дороги і збирався рушити нею, коли почув різкий новий звук — рівномірний стукіт, що лунав неподалік і підійшов ближче. Оглянувши Парк-Лейн, я виявив його джерело. Чоловік, одягнений краще за інших, швидко рухався мені назустріч, стукаючи по стінах білим ціпком. Почувши звук моїх кроків, він зупинився й уважно прислухався.

— Усе гаразд, — сказав я йому. — Проходьте.

Мені полегшало на душі, коли я його побачив. Він був, так би мовити, звичайним сліпим. Його темні окуляри не справляли такого тривожного враження, як відсутні погляди інших.

— Тоді постійте спокійно, — сказав він. — Я вже сьогодні наштовхнувся на бозна-скільки дурнів. Що в біса відбувається? Чому навколо така тиша? Я знаю, що зараз не ніч, бо відчуваю сонячне світло. Чому ж все навколо не так?

Я розповів йому все, що знав.

Коли я закінчив, він мовчав майже хвилину, а потім коротко й невесело реготнув.

— Он воно що трапилося, — сказав він. — Тепер їм самим буде потрібен цей клятий патронаж.

Сказавши це, він трохи виклично випростався.

— Дякую. Нехай вам щастить, — сказав він і рушив на захід з надмірно незалежним виглядом.

Упевнений стукіт його ціпка поступово затих, коли я рушив далі, по Пікаділлі.

Тут вже було більше людей, а посеред дороги валялися перекинуті машини, між якими мені довелося протискатися. Я вже менше турбувався через тих, хто навпомацки рухався вздовж будівель, бо, зачувши мої кроки, вони зупинялися, готуючись до можливого зіткнення. Такі зіткнення відбувалися тут всюди, і дещо кинулося мені у вічі. Люди рухалися навпомацки з різних кінців будівлі, аж доки не стукалися одне об одного. Одним з тих, хто зіткнувся, був молодик у добре пошитому костюмі з краваткою, яку він явно вибрав на дотик, а іншою — жінка з маленькою дитиною. Дитина проскиглила щось нерозбірливе. Молодик почав протискатися повз жінку. А потім різко зупинився.

— Заждіть хвилинку, — сказав він. — Ваша дитина може бачити?

— Так, — відповіла вона. — А я — ні.

Молодик повернувся. Він підніс палець до вітрини крамниці, вказуючи на неї.

— Скажи, синку, що там? — спитав він.

— Я не синок, — заперечила дитина.

— Давай, Мері. Скажи джентльмену, — підбадьорила її мати.

— Гарненькі леді, — сказала дитина.

Молодик взяв жінку за руку і підійшов до наступної вітрини.

— А тут що? — знову спитав він.

— Яблука та інші речі, — відповіла дитина.

— Чудово! — вигукнув молодик.

Він стягнув з себе черевик і з розмаху вдарив по вітрині каблуком. Йому бракувало досвіду — скло розбилося лише з другого удару, звук якого луною покотився по вулиці. Він взув черевика й обережно засунув руку в отвір, трохи порухав і намацав там два апельсини. Один він дав жінці, а другий — дитині.

Потім поліз іще раз, витягнув ще й для себе і почав чистити. Жінка покрутила плід в руках.

— Але… — почала вона.

— Що таке? Не любите апельсини? — сказав він.

— Але ж це неправильно, — сказала вона. — Ми не повинні їх брати. Не так.

— А як ще ви плануєте добувати їжу? — спитав він.

— Думаю… ну, не знаю, — засумнівалася вона.

— Отож-бо й воно. Їжте, і ходімо шукати щось серйозніше.

Вона все ще тримала апельсин у руці, нахиливши голову, ніби дивилася на нього.

— Усе одно, мені здається, що це неправильно, — сказала вона, але в її голосі вже було менше впевненості.

За мить вона опустила дитину на землю і почала чистити апельсин…

Пікаділлі-серкус була найлюднішим місцем, яке мені досі доводилося бачити. Після інших районів здавалося, що вона заповнена людьми, хоча насправді тут їх було менше сотні. Здебільшого вони були вбрані у дивний, погано підібраний одяг і стривожено нишпорили навколо; було видно, що вони й досі шоковані. Часом невдача викликала в них вибух лайки та безглуздої люті. Це було моторошно чути, бо ці вибухи були викликані страхом та дитячим роздратуванням. Але, за деякими винятками, тут менше розмовляли і менше шуміли. Здавалося, що через сліпоту люди замкнулись у собі.

Виняток зайняв позицію на одному з острівців безпеки посеред проїжджої частини. Це був високий, старий, сухорлявий чоловік; на голові в нього кущилося жорстке сиве волосся. Він рішуче говорив про покаяння, Божий гнів та невтішну долю грішників. Ніхто не звертав на нього уваги: день гніву для більшості з них вже настав.

А потім здалеку почувся звук, який привернув увагу всіх. Це був хор, який співав усе голосніше:

Ця похмура та немелодійна пісня заповнювала порожні вулиці, незграбно повторюючись то там, то тут. Кожна голова в Серкус крутилася туди-сюди, намагаючись визначити, звідки ж цей звук лунає. Чоловік, який пророкував Страшний Суд, підвищив голос, намагаючись перекричати суперників. Незграбний хор, який ремствував на свою долю, залунав ближче:

Музичним супроводом слугувало човгання ніг, які намагалися рухатися більш-менш в такт.

Зі свого місця я побачив, як вони однією колоною виходять з бічної вулички на Шафтсбері-авеню, а звідти повертають до Серкус. Другий чоловік тримав руки на плечах ватажка, за нього тримався третій і далі, й далі — загалом їх було двадцять п’ять або тридцять. Коли ця пісня завершилася, хтось завів «Пиво, пиво, славне пиво», але на такій ноті, що вона просто захлинулася.

Вони вперто тягнулися вперед, аж доки не дісталися центру Пікаділлі й ватажок не подав голос. Голос в нього був гучний, немов на параді:

— Компанія, стій!

Тепер всі інші на Серкус застигли і повернули голови, намагаючись здогадатися, хто ж там прийшов. Ватажок знову підвищив голос, імітуючи професійного гіда:

— Ось м-м-ми й тут, джентльмени. Пікаділлі, хай йому трясця, Серкус. Центр світу. П-пуп Землі. Місце, де всі шляхетні люди насолоджуються вином, жінками та піснями.

Він був аж ніяк не сліпий. Доки він говорив, його очі рухалися туди-сюди, оцінюючи все навколо. Мабуть, йому, як і мені, випадково вдалося зберегти зір, але він був добряче напідпитку, як і чоловіки, що трималися за нього.

— І ми т-теж будемо насолоджуватися, — додав він. — Наступна зупинка — відомий готель «Кафе Рояль» з усіма напоями, що там є.

— Т-а-а-к, а як щодо жінок? — запитав якийсь голос і почувся сміх.

— А, жінки. Яку тобі? — спитав ватажок.

Він зробив крок вперед і схопив за руку якусь дівчину. Вона заверещала, коли він поволік її до того, хто говорив, але ватажок не звернув на це жодної уваги.

— Тримай, д-друже. І не кажи потім, що я про тебе не д-дбаю. Це персик, гаряча штучка, якщо тобі не все одно.

— Гей, а мені? — вигукнув інший.

— Ти, друже? Ну давай подивимося. Тобі блондинку чи брюнетку?

Згадуючи те, що було потім, я розумію, що повівся як дурень. Моя голова була напхана стандартами та умовностями, що більше не діяли. Мені не спадало на думку, що кожен, хто потрапив до цієї банди, мав набагато більший шанс вижити з ними, ніж самотужки. Запалений сумішшю шкільної героїки та шляхетних настроїв, я кинувся на нього. Він помітив мене лише тоді, коли я наблизився й замахнувся, цілячись у щелепу. На жаль, він зреагував швидше…

Коли я прийшов до тями, то виявив, що лежу на дорозі. Голоси банди все тихше лунали вдалині, і пророк відновив своє красномовство, насилаючи на них грізні прокляття, пекельний вогонь та вогненну геєну.

До мене повернувся здоровий глузд, і я подякував долі, що все не склалося гірше. Якби я таки поцілив у нього, то навряд чи уник би відповідальності за людей, яких він вів за собою. Зрештою, про його методи можна думати що завгодно, але він був очима цієї групи, і вони йшли за ним заради їжі та напоїв. І жінки за ними підуть добровільно, щойно зголодніють. І тепер, озирнувшись навколо, я засумнівався, чи хоч одна з присутніх жінок стала б проти цього всерйоз заперечувати. Тож, якщо подумати, мені дуже пощастило, що я уник сумнівного підвищення до ватажка банди.

Пам’ятаючи, що вони попрямували до «Кафе Рояль», я вирішив відновити сили і трохи прочистити мізки в готелі «Ріджент Палас». Напевно, там вже могли побувати й інші, але там було ще багато пляшок, до яких вони точно не дісталися.

Думаю, що саме там, зручно всівшись з бренді та сигаретою в руці, я нарешті почав усвідомлювати, що все, що я бачив, — справжнє й остаточне. Назад вороття не буде. Ніколи. Усьому, що я знав, настав кінець…

Мабуть, цей удар був потрібен, аби мене переконати. Тепер я зрозумів, що в моєму житті більше немає орієнтирів. Мій спосіб життя, плани, амбіції, очікування — всі вони були знищені одним ударом разом з умовами, що їх формували. Гадаю, що якби в мене були на той момент родичі або близькі люди, то я б почувався знедоленим від горя і прагнув би накласти на себе руки. Але те, від чого моє буття часом здавалося порожнім, тепер виявилося удачею. Мати й батько померли, єдина спроба одружитися зазнала невдачі ще кілька років тому і тепер не було жодної людини, яка б залежала від мене. І я усвідомив, що всупереч обставинам, які склалися, відчуваю полегшення…

І це не був лише вплив бренді, хоча і він залишався. Думаю, що ці емоції спричинило відчуття чогось свіжого й нового, з чим я тепер стикнувся. Усі ці давні, заяложені проблеми — і особисті, і загальні — були розв’язані одним махом. Лише небу було відомо, які інші клопоти можуть з’явитися замість них — а схоже було, що їх буде багато — але це вже будуть нові проблеми. Я став господарем самому собі й більше не був гвинтиком у механізмі. Можливо, світ, з яким я стикнуся, буде сповнений жахів та небезпек, але я сам даватиму собі з ним раду. Мене більше не будуть кидати туди-сюди різні сили та інтереси, яких я ніколи не розумів і на які ніколи не звертав уваги.

Ні, бренді тут взагалі було ні до чого, бо навіть зараз, через роки, в мені ще лишилася якась часточка цього почуття — хоча, можливо, в той момент бренді трохи спростило мій погляд на речі.

Потім постало і маленьке питання: що робити далі, де і як починати це нове життя? Але того дня я не дозволив цим турботам бентежити мене. Я випив і вийшов з готелю, аби побачити, що може запропонувати цей дивний світ.