День триффідів

5 Світло в темряві

Джозелла почала відновлювати самовладання. Явно намагаючись викинути з голови те, що вже лишилося позаду, вона спитала:

— Куди ми тепер їдемо?

— Спочатку до Клеркенвелла, — сказав я. — Потім ми подумаємо про те, як дістати вам одяг. Якщо хочете, побуваємо на Бонд-стрит[3], але спочатку Клеркенвелл.

— Але чому Клеркенвелл? Боже мій!

Вона недарма це вигукнула. Ми завернули за ріг і побачили, що попереду, за сімдесят ярдів, вулиця забита людьми. Вони з плачем та криком бігли в наш бік, спотикаючись і простягаючи перед собою руки. Не встигли ми заїхати на вулицю, як побачили жінку, яка спіткнулася і впала; інші попадали на неї, і вона зникла під купою людей, що відчайдушно лупили ногами та боролися між собою. За натовпом ми побачили причину паніки — три стебла з темним листям, що гойдалися над охопленими панікою головами. Я додав газу і поїхав в об’їзд.

Джозелла повернула до мене перелякане обличчя.

— Ви… ви бачили, що це було? Вони гнали їх.

— Так, — відповів я. — Тому ми й їдемо до Клеркенвелла. Це місце, де є найкращі протитриффідні рушниці та маски у світі.

Ми поїхали назад, продовживши рухатися обраним маршрутом, але я не знайшов вільного шляху, який сподівався побачити. На вулицях біля станції Кінґс-Кросс було ще більше людей. Навіть тримаючи руку на клаксоні, просуватися було все важче. Перед самою станцією рухатися стало взагалі неможливо. Не знаю, чому в цьому місці мали бути такі юрби. Здавалося, сюди зійшлися всі люди з кварталу. Ми не могли пробитися крізь них, а глянувши назад, зрозуміли, що повертатися так само безнадійно, як летіти. Ті, повз кого ми проїхали, уже замкнули зворотній шлях.

— Вилізайте, швидше! — сказав я. — Гадаю, вони женуться за нами.

— Але…

— Швидко! — коротко сказав я.

Я востаннє просигналив і вислизнув з машини за нею, залишивши увімкнений двигун. Ми вилізли дуже вчасно. Якийсь чоловік намацав ручку задніх дверей. Він відчинив її і заліз всередину. Нас ледь не збила з ніг юрба, що кинулася до машини. Почувся гнівний крик, коли хтось відчинив передні двері й теж виявив там порожні місця. На той момент ми самі благополучно стали частиною натовпу. Хтось схопив чоловіка, який відчинив задні двері, думаючи, що це він щойно покинув машину. Напруга почала зростати. Я міцно схопив за руку Джозеллу, і ми почали якомога непомітніше пробиратися крізь натовп.

Вилізши нарешті з юрби, ми якийсь час ішли пішки, шукаючи підходяще авто. Пройшовши з милю або близько того, ми знайшли його — це був фургон, що, мабуть, міг стати кориснішим за звичайну машину в тому плані, що почав повільно поставати в моїй голові.

Уже протягом двох-трьох століть у Клеркенвеллі виготовляли чудові, точні інструменти. Маленький завод, з яким я співпрацював у своїй галузі, іноді адаптував старі навички до нових потреб. Мені не дуже важко було знайти це підприємство, та й увійти туди не становило великих труднощів.

Коли ми знову поїхали, то відчували заспокійливу підтримку, адже в багажнику лежало кілька чудових протитриффідних рушниць, кілька тисяч маленьких сталевих бумерангів до них і кілька шоломів з дротяними сітками.

— Тепер по одяг? — запропонувала Джозелла, коли ми рушили.

— Попередній план відкритий для критики та змін, — сказав я їй. — Спочатку те, що можна назвати тимчасовим притулком, тобто місце, де можна взяти себе в руки і обговорити ситуацію.

— Тільки не бар, — запротестувала вона. — Барів з мене на сьогодні вдосталь.

— З мене теж, хоча мої друзі навряд чи б у це повірили, особливо якщо враховувати, що все безкоштовно, — погодився я. — Я мав на увазі порожню квартиру. Її не так важко буде знайти. Там ми могли б ненадовго розслабитися і накидати приблизний план кампанії. Крім того, там зручніше буде провести ніч. Або, якщо ви виявите, що пута умовностей усе ще тримають вас, незважаючи на особливі обставини, — можна знайти дві квартири.

— Думаю, що мені приємніше було б знати, що хтось є поруч.

— Гаразд, — погодився я. — А потім вже буде операція № 2 — пошук одягу для леді та джентльменів. Можливо, для цього нам краще буде піти окремо, але кожен має добре пам’ятати, яку квартиру ми обрали.

— Т-так, — сказала вона трохи невпевнено.

— Усе буде добре, — заспокоїв я її. — Вбийте собі в голову ні з ким не розмовляти — і ніхто й не здогадається, що ви можете бачити. Тоді ви потрапили в халепу лише тому, що були не готові. «У країні сліпих одноокий — король».

— О, так, це ж Веллс сказав, правда? От тільки в цій історії все виявилося по-іншому.

— Головна відмінність полягає в тому, що ви маєте на увазі під словом «країна», в оригіналі — patria, — сказав я. — «Caecorum in patria luscus rex imperat omnis», — першим це сказав античний джентльмен, якого звали Фуллоній. Здається, це все, що ми про нього знаємо. Але тут зараз немає ніякої організованої patria, немає Держави, а є лише хаос. Веллс уявив собі народ, який адаптувався до сліпоти. Я не думаю, що це станеться тут, — я не бачу, як це може статися.

— І що ж, на вашу думку, має статися?

— Мої здогади не кращі за ваші. Принаймні невдовзі ми почнемо це розуміти. Краще давайте повернемося до того, що ми обговорювали. На чому ми зупинилися?

— На виборі одягу.

— О, так. Ну це просто: прослизнули до крамниці, приміряли кілька дрібничок і вислизнули. Ніяких триффідів у центрі Лондона ви не зустрінете — принаймні поки що.

— Ви так легко про це говорите, — сказала вона.

— Насправді, на душі мені зовсім не легко, — зізнався я. — Не думаю, що це чеснота — це радше просто звичка. А вперте небажання дивитися фактам в обличчя нічого нам не поверне і ніяк не допоможе. Я думаю, що нам краще сприймати себе не як грабіжників, а як людей, які проти власної волі успадкували все це майно.

— Так. Гадаю, що приблизно так воно і є, — погодилася вона.

Дівчина трохи помовчала. А потім повернулася до попереднього питання:

— А що після одягу? — спитала вона.

— Операція № 3, — відповів я, — яка, безумовно, являтиме собою вечерю.

Як я й очікував, з квартирою великих труднощів не виникло. Ми залишили машину замкненою посеред дороги біля заможного на вигляд будинку і піднялися на третій поверх. Не можу сказати, чому ми вибрали саме третій — хіба що тільки тому, що він був якнайдалі від дороги. Процес вибору квартири був простим. Ми стукали або дзвонили у двері і, якщо хтось відповідав, ішли далі. Так ми зробили тричі, перш ніж натрапили на двері, звідки не було жодної реакції. Щоб відчинити замок, виявилося достатньо одного удару плечем — і ми зайшли всередину.

Сам я ніколи не належав до тих, хто прагне орендувати квартиру за 2000 фунтів на рік, але коли зайшов, то виявив, що там є речі, які явно свідчать на користь такого бажання. Думаю, дизайнери цього інтер’єру були витонченими молодими людьми, обдаровані генієм, який поєднував у собі смак та розвинене відчуття актуальності, що обходиться так дорого. То тут, то там були явні derniers cris[4], одним з яких, без сумніву, судилося стати — якби світ продовжував рухатися в очікуваному напрямку — пристрастю завтрашнього дня, а інші, на мою думку, від самого початку були цілковитим марнуванням грошей. Загальне враження було як від торгової виставки з її зневагою до людських слабкостей: книжка, зсунута з місця на кілька дюймів або в обкладинці невідповідного кольору, зруйнувала б усю ретельно продуману рівновагу і тон, так само як і гість у невідповідному вбранні, котрий легковажно всівся б у розкішне крісло чи на канапу. Я глянув на Джозеллу, яка дивилася на все це широко розплющеними очима.

— Нас влаштує ця хатинка чи підемо далі? — спитав я.

— О, думаю, зараз ми це з’ясуємо, — сказала вона. І ми разом вирушили досліджувати квартиру, пробираючись через вишуканий кремовий килим.

Це було зовсім неочікувано, але навряд чи я зміг би знайти кращий спосіб відвернути її від подій цього дня. Наша екскурсія переривалася серією вигуків, в яких лунали захоплення, заздрість, задоволення, презирство і, мушу визнати, злоба. Зупинившись на порозі однієї кімнати, Джозелла вихлюпнула всі найагресивніші прояви жіночності.

— Я спатиму тут! — заявила вона.

— О Господи, — вихопилося в мене. — Ну… на колір і смак товариш не всяк.

— Не будьте таким занудою. Може, це мій останній шанс побути в такій декадентській атмосфері. Крім того, хіба ви не знаєте, що кожна дівчина в душі є трошки кінозіркою? Тож дозвольте цій кінозірці востаннє спробувати веселого життя.

— Спробуєте, — сказав я. — Але я сподіваюся, що тут є спокійніше місце. Бережи мене Бог спати в ліжку, над яким нависає дзеркальна стеля.

— Над ванною теж є дзеркало, — сказала вона, зазирнувши до суміжної кімнати.

— Навіть не знаю, як це назвати — зенітом чи найнижчим рівнем декадансу, — сказав я. — Утім, ви все одно не зможете нею скористатися. Бо гарячої води вже нема.

— О, я й забула. Яка ганьба, — розчаровано вигукнула вона.

Ми завершили оглядати приміщення, виявивши, що решта кімнат не такі чудові. Потім вона вийшла шукати одяг. Я оглянув ресурси та недоліки квартири, а потім вирушив у власну експедицію.

Щойно я вийшов з квартири, відчинилися двері іншого помешкання, далі по коридору. Я завмер на місці. З квартири вийшов юнак, який вів за руку світловолосу дівчину. Коли вона переступила поріг, він забрав руку.

— Почекай хвилинку, люба, — сказав він.

Він пройшов три або чотири кроки товстим килимом, що поглинав усі звуки. Тримаючи перед собою руки, він намацав вікно у кінці коридору. Потім знайшов шпінгалет і відчинив його. Я помітив, що з іншого боку є пожежна драбина.

— Що ти там робиш, Джиммі? — спитала вона.

— Просто перевіряю, — сказав він, швидко підійшовши до неї і знову взявши за руку. — Ходімо, люба.

Вона затрималася.

— Джиммі, мені не хочеться йти звідси. У нашій квартирі ми принаймні знаємо, де ми є. Як ми знайдемо їжу? Як ми будемо жити?

— У квартирі, люба, ми взагалі ніякої їжі не знайдемо і тому довго не проживемо. Ходімо, кохана. Не бійся.

— Але я боюся, Джиммі, боюся.

Вона вчепилася в нього, і він обійняв її однією рукою.

— Все буде добре, люба. Ходімо.

— Але ж, Джиммі, ми йдемо не туди…

— Ти переплутала, дорогенька. Це правильний шлях.

— Джиммі, я так боюся. Давай повернемося.

— Уже занадто пізно, люба.

Біля вікна він зупинився, ретельно промацав місце однією рукою. Потім обійняв її обома руками, притиснувши до себе.

— Мабуть, все було занадто чудово, щоб тривати довго, — тихо сказав він. — Я кохаю тебе, серденько моє. Сильно-сильно кохаю.

Вона обернулася, підставивши губи для поцілунку.

Потім він підняв її на руки, повернувся і зробив крок просто у вікно…

— Ти мусиш відростити собі товсту шкіру, — сказав я. — Мусиш. Інакше доведеться весь час бути п’яним. Такі речі, мабуть, відбуваються скрізь. І будуть відбуватися. Припустімо, що ти дістав би для них їжу, щоб вони протрималися ще кілька днів. А що далі? Тобі доведеться прийняти це і змиритися. Іншого виходу немає, хіба що шукати спасіння в алкоголі. Якщо ти не боротимешся за власне життя всупереч усьому цьому, то не виживеш… Виживуть лише ті, хто зможе зробити свій розум нечутливим та витерпіти це…

Щоб зібрати те, що я хотів, мені знадобилося більше часу, ніж я очікував. Минуло близько двох годин, перш ніж я повернувся. Відчиняючи двері, я випустив з рук одну чи дві речі. З надмірно жіночної кімнати почувся трохи знервований голос Джозелли.

— Це я, — заспокоїв я її, рушивши по коридору зі своїм вантажем.

Я залишив свою здобич на кухні й повернувся за тим, що випало з рук. Проходячи біля її дверей, я зупинився.

— Не заходьте, — сказала вона.

— Та я й не збирався, — запротестував я. — Просто хотів дізнатися, чи вмієте ви готувати?

— Можу варити некруті яйця, — відповів її приглушений голос.

— Цього я й боявся. Є страх як багато речей, яких нам доведеться навчитися, — сказав я їй.

Я повернувся на кухню, поставив примус на непотрібну тепер електроплиту і зайнявся готуванням їжі.

Коли я накрив маленький столик у вітальні, він справив на мене доволі непогане враження. Щоб підсилити його, я поставив кілька свічок та світильників і приготувався їх запалити. Джозелла ще не з’являлася на очі, але кілька хвилин тому було чутно, як дзюрчить вода. Я покликав її.

— Уже йду, — відгукнулася вона.

Я підійшов до вікна і визирнув на вулицю. Цілком свідомо я почав прощатися з усім, що бачив. Башти, шпилі, фасади з білого вапняку здавалися білими або рожевими на тлі заходу сонця. У різних місцях спалахнули нові пожежі. Дим піднімався великими чорними плямами, іноді внизу було видно язики полум’я.

Цілком ймовірно, сказав я собі, що вже післязавтра я не побачу жодної з цих знайомих будівель. Мине час, перш ніж сюди можна буде повернутися, але це місце вже не буде таким, як колись. Над ним попрацюють пожежі та погода, і воно набуде мертвого та покинутого вигляду. Але зараз, на відстані, йому ще вдається маскуватися під живе місто.

Мій батько розповідав мені, що перед війною з Гітлером він ходив Лондоном з широко розплющеними очима, вдивляючись у красу будівель, якої до того не помічав, — і прощався з нею. Тепер я відчував щось подібне. Але зараз все було набагато гірше. Набагато гірше, ніж могли очікувати ті, кому вдалося пережити ту війну, — бо це був ворог, якого вони не переживуть. Це була не хвиля погромів та зловмисних підпалів, а просто довгий та повільний шлях до занепаду й загибелі.

Коли я стояв там, у той момент, моє серце все ще опиралося тому, що казав мій розум. Навіть тоді мені все одно здавалося, що вся ця катастрофа занадто серйозна, занадто неприродна, аби статися насправді. І все ж я знав, що такі випадки в історії траплялися аж ніяк не вперше. Трупи інших великих міст лежать поховані в пустелях та знищені джунглями Азії. Деякі з них зникли так давно, що ніхто вже не знає їхніх назв. Але ті, хто жив там, теж, мабуть, не могли повірити в їхню смерть, так само як і я не міг повірити в розклад одного з великих міст сучасності…

Я подумав, що, певно, одна з найбільш стійких та приємних галюцинацій нашої раси — це віра в те, що «цього не може статися», що наш маленький час та простір є недосяжним для катаклізмів. А тепер це відбувається тут. Хоча і не мало бути нічого дивного в тому, що я спостерігав за початком кінця Лондона — і, дуже ймовірно, що так само й інші люди спостерігали за початком кінця Нью-Йорка, Парижа, Сан-Франциско, Буенос-Айреса, Бомбея та всіх інших міст, яким судилося пройти шляхом тих, що нині лежать під покровом джунглів.

Я все ще дивився у вікно, коли почув за спиною якийсь рух. Озирнувшись, я побачив, що в кімнату зайшла Джозелла. На ній була довга гарна сукня з блакитного жоржету, а на плечах — маленька курточка з білого хутра. На шиї сяяла підвіска з кількома синьо-білими діамантами на простому ланцюжку, в сережках були менші камінці, але теж гарні. Її обличчя та волосся були свіжими, ніби вона щойно побувала в салоні краси. Вона пройшла по підлозі, виблискуючи сріблястими капцями та панчохами-павутинками. Я дивився на неї, не кажучи ні слова, і її маленька усмішка зникла.

— Вам не подобається? — сказала вона з якимось дитячим напіврозчаруванням.

— Це чудово… ви красуня, — сказав я їй. — Просто я такого не очікував…

Їй потрібно було щось більше. Я розумів, що цей її «показ мод» мав мало спільного зі мною, або й зовсім не мав. І додав:

— Ви прощаєтеся?

В її очах з’явився інший погляд.

— Ви мене розумієте. Я сподівалася, що зрозумієте.

— Думаю, що так. Я радий, що ви це робите. Буде приємно згадувати, — сказав я. Відтак простягнув їй руку і підвів до вікна. — Я теж уже попрощався з цим усім.

Що відбувалося в її голові в той момент, коли ми стояли поруч, — це її секрет. У моїй крутився якийсь калейдоскоп життя і всього того, чому тепер було покладено край — або, можливо, це більше нагадувало те, як гортають величезний фотоальбом зі знімками, об’єднаними всеосяжним «а пам’ятаєш?».

Ми довго дивилися у вікно, і кожен загубився у власних думках. Потім вона зітхнула і глянула на свою сукню, торкнувшись пальцями ніжного шовку.

— Це дурниця? Витівка на тлі охопленого вогнем Риму? — сказала вона з гіркою усмішкою.

— Ні, це мило, — сказав я. — Дякую, що ви це зробили. Це милий жест і нагадування про те, що, попри всі недоліки, у цьому світі було так багато краси. Ви не могли вчинити — і виглядати — гарніше.

З її усмішки зник сум.

— Дякую вам, Білле, — вона замовкла, а потім додала: — Я вам ще не дякувала? Гадаю, що ні. Якби ви не допомогли мені, коли я…

— А якби не ви, — сказав я, — я б, мабуть, уже лежав і обливався п’яними сльозами в якомусь барі. Мені так само є за що вам дякувати. Зараз не той час, щоб бути самому, — а потім, щоб змінити тему, додав: — Якщо вже ми заговорили про випивку, то тут є чудове амонтільядо[5] і ще деякі цікавинки, які варто спробувати. Нам дісталася чудово облаштована квартира.

Я налив хересу, і ми підняли келихи.

— За здоров’я, силу та удачу, — сказав я.

Вона кивнула. Ми випили.

— А що, — спитала Джозелла, коли ми взялися смакувати дорогий паштет, — як сюди раптом повернеться власник усього цього?

— У такому випадку ми все пояснимо, і він або вона будуть лише вдячні, що тут є хтось, хто може показати, що в якій пляшці й усе таке, але я думаю, що такого, ймовірніше за все, не станеться.

— Ні, — погодилася вона, поміркувавши. — Ні. Думаю, що це малоймовірно. Мені цікаво… — вона оглянула кімнату, і її очі зупинилися на рифленому білому п’єдесталі. — Ви не намагалися вмикати радіо… я так думаю, що ця штука і є радіо, чи не так?

— Це ще й телевізор, — сказав я їй, — але користі від нього жодної. Струму немає.

— Звичайно, я й забула. Гадаю, ми ще якийсь час забуватимемо про такі речі.

— Але я пробував вмикати один приймач, коли виходив у місто, — сказав я. — Він був на батарейках. Жодних результатів. На всіх частотах тихо, мов у могилі.

— Тобто така ситуація скрізь?

— Боюся, що так. Щоправда, були якісь сигнали морзянкою на сорокадвохметровій хвилі. А більше нічого. Навіть від літаків чи суден сигналів немає. Цікаво, звідки був цей бідолаха.

— Отже, нас чекає жахливе майбутнє, Білле?

— Ні, я не збираюся затьмарювати цими думками свою вечерю, — сказав я. — Спочатку задоволення, а потім уже справи — а майбутнє точно належить до справ. Давайте поговоримо про щось цікавіше. Наприклад, скільки романів у вас було і чому ніхто не одружився з вами до цього — або таки одружився? Розкажіть мені про своє життя, будь ласка.

— Добре, — сказала вона, — я народилася за три милі звідси. І мою маму це дуже роздратувало.

Я підняв брови.

— Розумієте, вона вбила собі в голову, що я маю народитися американкою. Але коли машина привезла її до аеропорту, було вже запізно. Вона була сповнена імпульсів і, думаю, деякі з них передалися мені в спадок.

Вона продовжувала теревенити. В її дитинстві не було нічого визначного, але, гадаю, їй приємно було підбивати підсумки, відволікаючись від тієї ситуації, в якій ми опинилися. А мені приємно було слухати, як вона балакає про знайомі та приємні речі, що нині усі зникли з цього світу. Ми пройшли її дитинство, шкільні роки і «публічне зізнання» — оскільки цей термін все ж таки щось значив для неї.

— Я ледь не вийшла заміж, коли мені було дев’ятнадцять, — зізналася вона. — І тепер рада, що цього не сталося. Але тоді я так не думала. Я мала жахливу й гучну сварку з татом, який зруйнував наші плани, бо вже тоді побачив, що Лайонел був ще тим пройдоїдом і…

— Ким? — перервав я.

— Пройдоїдом. Щось середнє між пройдисвітом і дармоїдом — ледацюга, одним словом. Тож тоді я розсварилася з родиною і пішла жити до знайомої, в якої була власна квартира. Сім’я перестала мене утримувати, що було дуже нерозумно з їхнього боку, бо могло мати геть інший ефект, ніж вони сподівалися. Не сталося цього лише тому, що спосіб життя усіх знайомих мені дівчат, які пішли цим шляхом, здався мені дуже втомливим. Мало задоволень, жахливі ревнощі, з якими доводиться миритися, та ще й так багато планування. Не повірите, скільки треба прорахувати, щоб підтримувати одного або двох запасних — чи радше додаткових — коханців у хорошому настрої… — вона замислилася.

— Неважливо, — сказав я. — Я зрозумів, що ви хотіли сказати. Вам просто не хотілося мати коханців.

— А у вас гарна інтуїція. Хай там як, а я не могла сидіти на шиї в тієї дівчини. Потрібно було заробляти гроші, тож я написала книжку.

Мені здалося, що я її неправильно почув.

— Ви пішли на біржу? — перепитав я.

— Я написала книжку[6], — вона глянула на мене й усміхнулася. — Мабуть, я маю вигляд жахливої дурепи, бо саме так на мене дивилися, коли я казала, що пишу книжку. Хоча книжка була не така вже й хороша, тобто не така, як в Олдоса[7] чи Чарльза або інших подібних авторів, але вона мала успіх.

Я утримався від запитання, якого з усіх можливих Чарльзів вона мала на увазі. А просто спитав:

— Ви маєте на увазі, що її видали?

— О, так. І вона справді принесла мені чимало грошей. Ще й права на екранізацію…

— А що це була за книжка? — поцікавився я.

— Вона називалася «Секс — це моя пригода».

Я витріщився на неї, а потім ляснув себе по лобі.

— Джозелла Плейтон. Ну звичайно! Ніяк не міг зрозуміти, чому це ім’я було ледь не скрізь. І ви написали цю книжку? — недовірливо додав я.

Не знаю, як я її раніше не згадав. Її фото було скрізь — і фото було не таке вже й гарне, якщо порівняти з оригіналом — і книжка теж була всюди. Дві великі бібліотеки, які видавали книжки додому, заборонили її, ймовірно, лише через назву. Після цього успіх їй був гарантований і продажі злетіли до сотень тисяч примірників. Джозелла засміялася. Мені приємно було це чути.

— О, дорогенький, — сказала вона. — У вас вираз обличчя точнісінько як у моїх родичів.

— Мені важко їм за це дорікнути, — відповів я.

— Ви хоч книжку читали? — спитала вона.

Я похитав головою. Вона зітхнула.

— От смішні люди. Все, що ви знаєте, — це назва та реклама, і цього досить, щоб вас шокувати. А насправді це маленька невинна книжечка. Суміш наївних хитрощів та рожевої романтики з плямками дівочого рум’янцю. Але назва була вдалою ідеєю.

— Залежить від того, що ви вважаєте вдалим, — сказав я. — Ви ж туди ще й своє справжнє ім’я поставили.

— Так, — погодилася вона, — це було помилкою. Видавці переконали мене, що так буде набагато краще для реклами. Зі своєї точки зору вони, звичайно, мали рацію. Але на якийсь час це принесло мені лиху славу — я подумки хихотіла, коли бачила, як дивляться на мене люди в ресторанах та громадських місцях — здається, їм було важко пов’язати те, що вони бачили, з тим, що склалося в них у голові. До моєї квартири стали регулярно навідуватися люди, які були мені неприємні, і, щоб позбутися їх, я повернулася додому — тим більше, що я вже довела, що мене не примусять повертатися.

А книжка таки зіпсувала мені репутацію. Настільки буквально люди сприймали цю назву. Здається, мені доводилося тримати постійну оборону проти тих, хто мені не подобався, а ті, хто подобався, були або налякані, або шоковані. І що найбільше дратувало — це те, що книжка навіть не була аморальною: це просто був легковажний епатаж, і розумні люди мали б це зрозуміти.

Вона замислено зупинилася. Мені спало на думку, що розумні люди, мабуть, вирішували, що авторка книжки «Секс — це моя пригода» — теж легковажна особа, схильна до епатажу, але я не став цього казати. Усі ми в молодості робимо дурниці, про які потім незручно згадувати, але чомусь не вважаємо дурницями те, що приносить нам фінансовий успіх.

— Ця книжка перекосила все моє життя, — поскаржилася вона. — Щоб якось урівноважити ситуацію, я почала писати іншу. Але я рада, що вже її не завершу: вона була набагато різкіша.

— З такою ж гучною назвою? — спитав я.

Вона похитала головою:

— Вона мала називатися «Тут покинута».

— Гм-м… так, їй бракує того вогника, що був у першої, — сказав я. — Це якась цитата?

— Так, — кивнула вона. — Це з містера Конгріва: «Тут покинута діва спочиває від любові».

— Е-е-е… о-о-о, — сказав я і подумав, що це й справді трохи занадто.

— А тепер, — сказав я, — гадаю, що настав час накреслити приблизний план подальшої кампанії. Дозвольте мені спочатку поділитися деякими спостереженнями.

Ми всілися у неймовірно зручних кріслах. Між нами на маленькому столику стояла каво-машина та дві склянки. Джозеллина була маленька, з куантро[8]. А плутократичний на вигляд пузатий келих з калюжкою безцінного бренді — мій. Джозелла видихнула трохи диму і зробила ковток. Смакуючи напій, вона сказала:

— Цікаво, чи спробуємо ми ще колись свіжих апельсинів? Добре, продовжуйте.

— Ну, заплющувати очі на певні факти не треба. Гадаю, що невдовзі всі запаси почистять. Як не завтра, то післязавтра. Тому краще вже зараз почати розуміти, як розвиватимуться події. Поки що в резервуарах є вода. Невдовзі її не стане. Усе місто почне смердіти, немов одна велика каналізація. На вулицях вже валяються трупи, і з кожним днем їх ставатиме все більше, — я помітив, як вона здригнулася. Змальовуючи загальну обстановку, я на мить забув, що означає для неї ця згадка. І квапливо додав: — Це може означати спалах тифу, холери чи бозна-чого. Тому необхідно втекти звідси, перш ніж це почнеться.

Вона кивнула, погоджуючись зі мною.

— І наступне питання, певно, буде таким: куди їхати? У вас є якісь ідеї? — спитав я її.

— Ну, якщо в загальних рисах, то, думаю, кудись подалі. Туди, де є хороше водопостачання, на яке можна сподіватися — можливо, якийсь колодязь. І думаю, що воно має бути десь на височині — в розумних межах — якесь місце, де буде хороший чистий вітер.

— Так, — сказав я, — про чистий вітер я не подумав, але ви маєте рацію. Вершина пагорба з хорошим водопостачанням — це нелегко зробити без підготовки, — я замислився. — Лейк-Дістрикт? Ні, це дуже далеко. Можливо, Уельс? Або, можливо, Ексмур чи Дартмур? А може, одразу до Корнуолу? Навколо Лендс-Енду[9] ми мали б переважно чистий південно-західний вітер з Атлантичного океану. Але такий шлях був би водночас довгим. Можливо, ми залежатимемо від міст, коли стане безпечно їх знову відвідати.

— А як щодо Сассекського Даунса[10]? — запропонувала Джозелла. — Я знаю чудову стару ферму на півночі, якщо їхати в напрямку Пулборо. Вона не на вершині пагорба, але доволі високо. Там є водяний насос, і я думаю, що вони самі виробляють електрику. Там все перероблено та модернізовано.

— Справді, спокусливе місце. Але воно неподалік від густонаселених місць. Ви не думаєте, що нам краще поїхати кудись подалі?

— Ну, я думала про це. А скільки часу мине, перш ніж у містах знову стане безпечно?

— Поняття не маю, — зізнався я. — Гадаю, що близько року. Мені здається, що цього часу буде достатньо, щоб там стало безпечно.

— Розумію. Але якщо ми справді поїдемо дуже далеко, то нелегко потім буде діставати якесь продовольство.

— А це слушна думка, — погодився я.

Ми відклали питання про наш пункт призначення і почали розробляти детальний план від’їзду. Вранці було вирішено спочатку знайти вантажівку — простору вантажівку — і ми склали список необхідних речей, які туди покладемо. Якщо зможемо зібрати всі запаси завтра, то вирушимо вже наступного вечора, якщо ж ні (а список зростав і зростав, що робило такий варіант все більш імовірним), то ризикуємо провести в Лондоні ще одну ніч і поїдемо лише через день.

Лише близько опівночі ми завершили додавати наші другорядні потреби до списку того, що повинні зібрати насамперед. Результат нагадував магазинний каталог. Але оскільки ці клопоти допомогли нам відволіктися від поганих думок хоча б на вечір, вони були того варті.

Джозелла позіхнула й підвелася.

— Я вже сонна, — сказала вона. — А на неймовірному ліжку на мене чекають шовкові простирадла.

Вона ніби пливла по товстому килиму. Торкнувшись дверної ручки, вона зупинилась і сумно глянула на своє відображення у довгому дзеркалі.

— Було трохи весело, — сказала вона й послала в дзеркало поцілунок рукою.

— На добраніч, суєтне солодке видіння, — сказав я їй.

Вона повернулася, подарувавши мені маленьку усмішку, і зникла у дверях, немов туман.

Я налив собі останню краплю чудового бренді, погрів у руках і випив.

— Ніколи, тепер вже ніколи ти не побачиш такого видовища, — сказав я собі. — Sic transit…[11]

А потім, не чекаючи, доки мене остаточно здолає меланхолія, я потягнувся до свого більш скромного ліжка.

Я зручно витягнувся на ліжку і майже задрімав, коли у двері постукали.

— Білле, — сказав голос Джозелли. — Швидше йдіть сюди. Там світло!

— Яке ще світло? — спитав я, вилізаючи з ліжка.

— На вулиці. Йдіть і гляньте.

Вона стояла в проході, загорнувшись у одяг, що міг належати лише власниці цієї чудової спальні.

— О Господи, — нервово вимовив я.

— Не будьте дурнем, — роздратовано сказала вона мені. — Йдіть і подивіться на світло.

Світло, безумовно, було. Визирнувши з її вікна в напрямку, який я вважав північним сходом, я побачив яскравий промінь, подібний до прожектора, який неухильно піднімався вгору.

— Це має означати, що є ще хтось, хто здатен бачити, — сказав я.

— Так, — погодилася вона.

Я спробував визначити, звідки йде світло, але у навколишній темряві це неможливо було зробити. Я був упевнений, що прожектор розміщувався недалеко і його промінь починався в повітрі — а це означало, що він, ймовірно, був встановлений на високій будівлі. Я завагався.

— Краще залишмо це до завтра, — вирішив я.

Мене аж ніяк не приваблювала ідея шукати шлях до світла, пробираючись темними вулицями. І можливо — навряд чи, але цілком можливо — це просто була пастка. Навіть якийсь розумний сліпий, якого охопив відчай, міг би змонтувати таку штуку навпомацки.

Я знайшов пилочку для нігтів і присів навпочіпки, щоб очі опинилися на рівні підвіконня. За допомогою пилочки я накреслив лінію у фарбі, позначивши точний напрям джерела променю. А потім повернувся до своєї кімнати.

Я не спав годину або й більше. Ніч посилювала тишу міста, і звуки, що розривали її, викликали більший відчай. Час від часу з вулиці лунали нервові голоси, що аж зривалися від істерії. Від одного крику просто кров похолола в жилах — здавалося, що ця людина дістає жахливе задоволення від свого божевілля. Десь неподалік було чути нескінченний, безнадійний плач. Двічі я почув одиночні пістолетні постріли. Я щиро дякував тим силам, якими б вони не були, що допомогли зустрітися нам із Джозеллою.

Повна самотність була найгіршим станом, який я тільки міг уявити. Бути одному означало бути ніким. Компанія означала мету, а мета допомагала втримати хворобливі страхи на відстані. Я намагався відвернути увагу від звуків, думаючи про те, що мені доведеться робити завтра, післязавтра і в інші дні; про те, що міг означати цей промінь світла і як це може на нас вплинути. А плач на задньому плані тривав і тривав, нагадуючи мені про те, що я бачив сьогодні й побачу завтра…

Двері відчинилися, змусивши мене перелякано підскочити. Це була Джозелла з запаленою свічкою в руці. Її очі були розплющені й сумні, і вона плакала.

— Я не можу спати, — сказала вона. — Я налякана, жахливо налякана. Ви чуєте їх — усіх цих нещасних людей? Я не можу це витримати…

Вона прийшла до мене, як дитина, яка шукала підтримки. Не певен, що мені ця підтримка була потрібна менше, ніж їй.

Вона заснула раніше за мене, поклавши голову мені на плече.

Спогади про цей день ніяк не хотіли залишати мене у спокої. Та все ж я заснув. Останньою згадкою був ніжний та сумний голос дівчини, яка співала: