День триффідів

12 Безвихідь

Це було попередження, з яким я не став сперечатися і зупинився.

Чоловік був кремезним блондином. З гвинтівкою він поводився професійно. Тримаючи нас під прицілом, він двічі мотнув головою. Я сприйняв це як наказ вилазити з машини.

Вийшовши, я показав порожні руки. Коли я підійшов до вантажівки, з-за неї вийшов ще один чоловік разом з дівчиною. За моєю спиною почувся голос Коукера:

— Краще опусти гвинтівку, друзяко. Ви всі на виду.

Блондин відвів очі вбік, шукаючи Коукера. За бажання я міг би кинутися на нього, але натомість сказав:

— Він має рацію. Зрештою, ми мирні люди.

Чоловік недовірливо опустив гвинтівку. Коукер вийшов з-за моєї вантажівки, яка затуляла його машину.

— Ну і що це означає? Людина людині вовк? — поцікавився він.

— Вас усього двоє? — спитав другий чоловік.

Коукер глянув на нього.

— А ви кого очікували? Делегацію? Так, усього двоє.

Трійця помітно розслабилася. Блондин пояснив:

— Ми подумали, що це банда з якогось міста. Ми очікували, що вони можуть навідатися сюди по їжу.

— О, — сказав Коукер, — судячи з усього, ви давно вже в містах не були. Якщо це єдине, про що ви турбуєтеся, забудьте. Усі банди, які там є, турбуються зараз зовсім про інше. Іншими словами, якщо можна так сказати, займаються тим самим, що й ви.

— Думаєте, вони не приїдуть?

— Так, чорт забирай, я впевнений, що їх тут не буде, — він глянув на всіх трьох. — Ви з групи Майкла Бідлі?

Вони спантеличено перезирнулися.

— Шкода, — сказав Коукер. — Це була б наша справжня удача за довгий час.

— А що це за група Бідлі? — поцікавився блондин.

Після кількох годин у душній кабіні під сонцем мене мучили втома і спрага. Я запропонував перенести нашу розмову з вулиці у якесь зручніше місце. Ми обійшли їхні фургони, пробравшись через знайоме звалище коробок з печивом та чаєм, шматків бекону, мішків цукру, блоків солі та решти речей до маленького бару. За кухлем пива ми з Коукером коротко розповіли їм про те, що робили і що знаємо. Потім настала їхня черга.

Схоже, вони являли собою найактивнішу половину групи з шістьох чоловік: інші дві жінки та чоловік були в будинку, що правив їм за базу.

7 травня, приблизно опівдні, блондин та його дівчина їхали на захід власною машиною. Вони збиралися провести двотижневу відпустку в Корнволлі й вже проїхали чималу відстань, коли десь поблизу Крукерна з-за повороту виїхав двоповерховий автобус. Машина врізалася в нього, і все, що запам’ятав блондин, — це жахливий вигляд автобуса, який височів, немов скеля, нависаючи просто над ним.

Він прокинувся в ліжку і так само, як і я, виявив загадкову тишу навколо. Якихось серйозних травм у нього не виявилося — біль, кілька порізів та шум у голові. Коли ж, за його словами, до нього ніхто не прийшов, він оглянув це місце і виявив, що це маленька сільська лікарня. В одній палаті він знайшов свою дівчину та двох інших жінок, одна з яких була притомною, але не могла рухатися через руку та ногу, що були в гіпсі. У іншій палаті було двоє чоловіків: один — його нинішній компаньйон, а другий лежав зі зламаною ногою, також у гіпсі. Усього в цьому місці було одинадцятеро людей, вісім з яких були зрячі. Зі сліпих двоє були прикуті до ліжка і важко хворі. Персоналу взагалі видно не було. Почнемо з того, що його досвід був менш важким, ніж мій. Вони залишалися в маленькій лікарні, робили все, що могли для безпомічних людей, дивувалися тому, що трапилося, і сподівалися, що хтось прийде на допомогу. Вони не мали жодного уявлення про те, що сталося зі сліпими пацієнтами і не знали, як їх вилікувати. Усе, що вони могли, — це годувати їх і намагатися полегшити їхні страждання. Обидва померли наступного дня. Один чоловік зник, і ніхто не бачив, як він пішов. Ті люди, які лежали там з травмами, були місцевими, які постраждали, коли перевернувся автобус. Щойно вони достатньо видужали, то вирушили на пошуки рідних. Чисельність групи зменшилася до шести чоловік, у двох з яких були зламані кінцівки.

На цей момент вони вже зрозуміли, що катастрофа була настільки великою, що принаймні якийсь час їм доведеться захищати себе самотужки, але вони й досі не розуміли масштаб лиха повною мірою. Вони вирішили залишити лікарню і знайти більш зручне місце, бо вважали, що в містах ще багато зрячих людей і ця дезорганізація може спричинити безчинства юрби. Щодня вони очікували приходу цих юрб, коли закінчаться запаси продовольства у великих містах, і уявляли їх собі армією сарани, що рухається сільською місцевістю. Тому головною їхньою турботою було запастися продовольством, щоб приготуватися витримати облогу.

Після наших запевнень, що такий варіант малоймовірний, вони подивилися одне на одного трохи похмуро.

Це була дивно підібрана трійця. Блондин виявився членом Лондонської фондової біржі на ім’я Стівен Бреннелл. Його супутниця була привабливою дівчиною з гарною фігурою, яка іноді легковажно вередувала, але не дивувалася тому, чим могло б нагородити її далі життя. У неї була доволі другорядна кар’єра — вона моделювала сукні, продавала їх, грала ролі статистів у фільмах, проґавивши шанс потрапити до Голлівуду, була платною партнеркою в якихось маловідомих клубах і використовувала всі можливості, щоб ухилитися від виконання цих обов’язків — запланована поїздка до Корнволла явно була однією з таких. Вона була непохитно переконана в тому, що з Америкою нічого серйозного не сталося і треба лише трохи протриматися, доки прийдуть американці й наведуть лад. Вона була найменш стривоженою особою з усіх, кого я зустрів відтоді, як сталася катастрофа. Хоча часом вона трохи сумувала за розважальними закладами, але сподівалася, що американці швидко прийдуть і відновлять їх.

Третій член групи, темноволосий молодий чоловік, затаїв невдоволення. Він важко працював, відкладав гроші, щоб заснувати невеличку радіомайстерню, і мав певні амбіції. «Погляньте на Форда, — казав він, — і на лорда Нуффілда[19]: він починав з веломайстерні, не більшої за мою, і чого він досяг! І я таке збирався зробити. А тепер подивіться, в яку кляту халепу ми потрапили! Це несправедливо!» Долі, як він її бачив, тепер непотрібні були Форди та Нуффілди, але він не збирався їй коритися. Це була лише пауза для того, щоб випробувати його. І одного дня він таки твердо стане на ноги у своїй майстерні й зробить перший крок до мільйонерства.

Але найбільшим розчаруванням було те, що вони нічого не знали про групу Майкла Бідлі. Насправді, єдина зустріч з іншими людьми у них була в селі на кордоні з Девонширом, де вони побачили кількох чоловіків з рушницями, які порадили їм більше не пхати сюди носа. Ці люди, за їхніми словами, явно місцеві. Коукер припустив, що це мала бути невелика група.

— Якби вони належали до великої групи, то були б менш нервовими і більш допитливими, — запевняв він. — Але якщо група Бідлі є десь тут, то ми так чи інакше зможемо її знайти, — він звернувся до блондина: — Послухайте, а давайте триматися разом. Ми робитимемо, що зможемо, а коли знайдемо їх, то всім нам стане легше.

Усі троє з запитанням глянули одне на одного, а потім кивнули.

— Гаразд. Допоможіть нам з вантажем, і ми домовимося, — сказав блондин.

Мабуть, колись Чаркот-Олд-Гауз був укріпленим замком. Тепер його укріплювали заново. Колись у минулому рів, що оточував замок, осушили. Але Стівен був переконаний, що він успішно зруйнував дренажну систему і тепер рів можна поступово заповнити. Він планував підірвати засипані ділянки рову і таким чином завершити оточення. Наші новини про те, що це може не знадобитися, викликали у нього легкий жаль і розчарування. Кам’яні стіни будинку були товстими. За головними дверима лежав невеликий арсенал мінометів та бомб і кілька вогнеметів, які він показав нам із гордістю.

— Ми знайшли склад зброї, — пояснив він, — і витратили цілий день на те, щоб перетягти це сюди.

Коли я глянув на ці речі, то вперше усвідомив, що за своїми наслідками ця катастрофа була милосерднішою, ніж будь-яке інше лихо меншого масштабу. Якби десять або п’ятнадцять відсотків населення залишилися неушкодженими, то таким маленьким спільнотам, цілком ймовірно, довелося б відбивати атаки голодних банд, захищаючи своє життя. Але за нинішніх обставин військові приготування Стівена були, ймовірніше за все, даремними. Та один пристрій таки міг стати в нагоді. Я вказав на вогнемети.

— Цією штукою зручно воювати з триффідами, — сказав я.

Він усміхнувся.

— Правда. Дуже ефективна зброя. Це єдина річ, яку ми проти них використовуємо. І, між іншим, це єдина зброя, що змушує триффідів тікати. Можна стріляти в них, доки вони на шматки не розлетяться, а вони з місця не поворухнуться. Думаю, вони не розуміють, звідки йде руйнування. Але один спалах тепла з цієї штуки, і вони кидаються навтьоки.

— Багато ви мали з ними клопоту? — спитав я.

Схоже, що ні. Час від часу два або три триффіди підходили до них і, отримавши опіки, тікали геть. Під час експедицій їм кілька разів вдалося втекти, але зазвичай вони виходили з машин хіба що в забудованих районах, де шанси побачити триффіда, який нишпорить у пошуках здобичі, були малоймовірні.

Того вечора ми всі вилізли на дах, щойно стемніло. Було ще зарано для місяця. Ми пильно дивилися на абсолютно темний ландшафт. Як ми не вглядалися в темряву, ніхто з нас не помітив жодного сигнального світла. Та й удень ніхто не зміг побачити жодного димку, який би нагадував про групу. Я почувався пригніченим, коли ми знову спустилися до вітальні, освітленої лампою.

— Тоді залишається єдиний вихід, — сказав Коукер. — Ми повинні розділити цей район на окремі ділянки й обшукати їх.

Але його слова прозвучали невпевнено. Я підозрюю, що він так само, як і я, вважав, що група Бідлі буде й надалі запалювати сигнальне світло вночі й подавати якийсь інший знак — можливо, стовп диму — вдень.

Та кращої пропозиції ні в кого не було, тож ми взялися за мапу і почали ділити її на секції, намагаючись зробити так, щоб на кожній ділянці була якась височина, звідки можна було б краще роздивитися місцевість.

Наступного дня ми подалися до містечка вантажівкою, а звідти роз’їхалися на пошуки меншими машинами.

Це був, безперечно, найсумніший день з того часу, як я вештався Вестмінстером, намагаючись відшукати там сліди Джозелли.

На перший погляд, все було не так уже й погано. Вільна дорога, залита сонячним світлом, свіжа зелень раннього літа. Дорожні знаки показували на «Ексетер та Захід» та інші місця, ніби там ще й досі жили звичним життям. Іноді, хоча й нечасто, можна було побачити птахів. Обабіч стежок росли польові квіти, які мали той самий вигляд, що й завжди.

Але інший бік картини був уже не таким приємним. Худоба на пасовиськах лежала мертва або сліпо блукала; недоєні корови мукали від болю; одні вівці збентежено стояли, готові покірно вмерти, так і не звільнившись із хащ ожини чи колючого дроту, інші безладно паслися або страждали від голоду, і в їхніх сліпих очах читався докір.

Повз ферми стало неприємно проїздити близько. З міркувань безпеки я опускав віконне скло лише на дюйм, але коли бачив біля дороги ферму, то зачиняв його повністю.

Триффіди гуляли на волі. Іноді я бачив, як вони рухаються через поля, або помічав їх нерухомі постаті біля огорож. На подвір’ях багатьох ферм вони сиділи на своїх улюблених купах гною, немов на тронах, і чекали, доки мертва худоба досягне потрібної стадії розкладу. Тепер я дивився на них з огидою, якої вони ніколи в мене не викликали. Жахливі чужі істоти, яких одні люди якимось чином створили, а інші в бездумній жадобі розплодили по всьому світу. Безглуздо навіть звинувачувати в їхньому виникненні природу. Їх розмножили так само, як ми розводимо гарні квіти або гротескні пародії собак… Я почав ненавидіти їх більше, ніж їхню звичку харчуватися мертвечиною — схоже, вони більше, ніж будь-хто інший, могли скористатися з нашого лиха…

Проходив день, і моє відчуття самотності ставало дедалі сильнішим. На кожному пагорбі або підйомі я зупинявся і роздивлявся місцевість настільки далеко, наскільки дозволяв мені бінокль. Одного разу я помітив дим і поїхав у його бік; це догоряв маленький потяг на рейках — досі не розумію, як це могло статися, бо поблизу не було нікого. Іншого разу прапор на штоку змусив мене поквапитися і під’їхати до якогось будинку — там було тихо, хоча й не порожньо. А якось мою увагу привернула якась рухлива біла пляма на схилі далекого пагорба. Але коли я глянув у бінокль, то помітив, що це декілька білих овець у паніці тікають від триффіда, який марно намагається вразити жалом їхні вкриті вовною спини. Ніде не було жодної ознаки живих людських істот.

Коли я зупинявся заради їжі, то не затримувався довше, ніж було потрібно. Я їв швидко, прислухаючись до тиші, що починала діяти мені на нерви, і палко бажав почути хоча б звук якоїсь машини, аби не почуватися самотнім.

Почалися галюцинації. Одного разу я побачив руку, яка махала мені з вікна, але коли під’їхав ближче, то виявилося, що це гілка гойдається перед вікном. Я побачив, як якийсь чоловік зупинився посеред поля, повернувся і спостерігає за мною, але бінокль показав, що це всього-на-всього опудало. Я чув голоси, які мене кликали, — їх можна було почути навіть крізь шум двигуна, тож я зупинявся і глушив мотор. Та ніяких голосів не було; лише на віддалі мукала недоєна корова.

Мені спало на думку, що, мабуть, по всій країні, то тут, то там залишилися чоловіки й жінки, які вважають, що вони зовсім самі, що вони єдині, хто вижив. Я пожалів їх, як і всіх, хто постраждав у цій катастрофі.

Після полудня із пригніченим настроєм та слабкою надією я продовжував нишпорити своєю ділянкою, побоюючись підірвати свою внутрішню впевненість. Зрештою я вдовольнився думкою, що якщо в моєму районі й була якась численна група, то вона свідомо ховалася від чужих очей. Я не міг проїхати кожною стежкою та путівцем, але готовий був заприсягнутися, що звук мого аж ніяк не слабкого клаксона було чути в кожному акрі мого сектора. Завершивши свої пошуки, я поїхав назад, до місця, де ми припаркували вантажівку, у найпохмурішому настрої за все моє життя. Нікого ще не було, і, щоб якось провести час і підняти настрій, я пішов до найближчого паба і налив собі доброго бренді.

Стівен прибув наступним. Здається, ця експедиція вразила його набагато більше, ніж мене, бо у відповідь на всі мої питання він похитав головою й одразу ж рушив до пляшки, яку я відкоркував. За десять хвилин до нас приєднався честолюбний радіомайстер. Він привіз із собою розпатланого юнака з дикими очима, який не голився і не мився, напевно, кілька тижнів. Цього хлопця він знайшов на дорозі; мабуть, це й було його єдиною професією. Одного вечора, він вже не міг сказати точно коли, він знайшов чудовий, затишний сарай, де вирішив заночувати. Того дня він пройшов більше миль, ніж зазвичай, тож одразу заснув. Наступного ранку він прокинувся в якомусь кошмарі і, здається, й досі був трохи невпевнений, чи то світ з’їхав з глузду, чи він сам. Ми подумали, що він таки й справді трохи несповна розуму, але в нього збереглося чітке уявлення про те, що треба робити з пивом.

Минуло ще з півгодини, і приїхав Коукер. Його супроводжували цуценя німецької вівчарки та стара леді. Вона була вдягнена у своє, ймовірно, найкраще вбрання. Її чистота й охайність були настільки ж помітними, наскільки їх бракувало в нашого іншого новобранця. Манірно вагаючись, вона зупинилася на порозі бару. Коукер представив її нам:

— Це місіс Форсетт, єдина власниця крамниці «Форсетт Юніверсал Сторз», а у комплекті з нею — і приблизно десяти будиночків, двох пабів і церкви, відомих як Чиппінґтон Дурні. І місіс Форсетт вміє готувати. Хлопці, як вона вміє готувати!

Місіс Форсетт з гідністю висловила нам вдячність, пройшла вперед, обережно всілася і дозволила налити їй склянку портвейну, після чого випила ще одну.

У відповідь на наші запитання вона зізналася, що того фатального вечора й уночі спала міцніше, ніж зазвичай. Вона не стала пояснювати, чому в неї був такий міцний сон, а ми не стали допитуватися. Вона проспала половину наступного дня, доки щось її не розбудило. Почувалася вона недобре, тому й не намагалася вставати, доки не минула друга половина дня. Їй здалося дивним, але добрим знаком, що за цей час ніхто не завітав до її крамниці. Коли ж вона таки піднялася і підійшла до дверей, то побачила одну з цих «жахливих триффідних тварюк», що стояла в її саду, і чоловіка, який лежав на стежці біля воріт — принаймні вона бачила його ноги. Вона вже збиралася підійти до нього, коли побачила, як ворушиться триффід, і встигла вчасно зачинити двері. Цей момент для неї явно був неприємним, і згадка про нього спонукала її налити третю склянку портвейну.

Після цього вона вирішила почекати, доки хтось не прийде і не прибере і триффіда, і чоловіка. Минало, на диво, багато часу, але ніхто не приходив; утім, з тими запасами, що були в її крамниці, вона могла жити досить комфортно. Вона все ще чекала, пояснювала місіс Форсетт, з безпосередньою неуважністю наливаючи собі четверту склянку, коли Коукер, зацікавившись димом, що йшов з її димаря, відстрелив триффідові верхівку і зайшов усередину.

Вона нагодувала його, а він, своєю чергою, дав їй пораду. Переконати її у справжньому стані речей виявилося нелегкою справою. Зрештою він запропонував: хай вона прогуляється селом, тримаючись подалі від триффідів, а він повернеться о п’ятій вечора дізнатися її думку. Повернувшись, він побачив, що вона вже вдягнулася, зібрала речі й цілком готова їхати.

Того вечора у Чаркотт-Олд-Гауз ми знову зібралися біля мапи. Коукер почав виділяти нові райони пошуку. Ми спостерігали за ним без ентузіазму. Нарешті Стівен висловив те, що думали всі ми (в тому числі, й сам Коукер):

— Послухай, ми всі проїхали місцевість у радіусі п’ятнадцяти миль. Уже ясно, що в найближчих околицях їх немає. Або ваша інформація неправильна, або вони вирішили не зупинятися і поїхали далі. Якщо ми продовжимо шукати так, як сьогодні, то, як на мене, просто змарнуємо час.

Коукер поклав на стіл циркуль, який він тримав у руках.

— І що ж ти пропонуєш?

— Ну, мені здається, що ми змогли б дослідити набагато більший район з повітря, і це вийде і швидше, і краще. Я готовий закластися, що, почувши звук двигуна у повітрі, будь-хто вилізе і якось дасть про себе знати.

Коукер похитав головою.

— І як ми про це раніше не подумали. Звичайно, це має бути гвинтокрил, — але де нам його взяти і хто буде пілотом?

— О, я зможу розібратися в такій штуці, — впевнено сказав радіомайстер.

У його тоні було щось переконливе.

— Ти колись керував гвинтокрилом? — спитав Коукер.

— Ні, — зізнався радіомайстер, — але я не думаю, що це важко, якщо маєш трохи спритності.

— Гм, — сказав Коукер, стримано глянувши на нього.

Стівен згадав розташування двох авіабаз королівських ВПС неподалік, а від Йоувілля проходила лінія повітряного таксі.

Всупереч усім нашим сумнівам, радіомайстер виявився вправним пілотом. Здавалося, він був абсолютно впевнений у тому, що його інстинктивне відчуття техніки його не підведе. Попрактикувавшись з півгодини, він підняв гвинтокрил в повітря, і ми полетіли назад до Чаркотта.

Машина кружляла над місцевістю чотири дні, розширюючи кола. Перші два дні спостерігачем був Коукер, потім його замінив я. Загалом ми виявили десять маленьких груп. Ніхто з них нічого не знав про групу Бідлі, й у жодній не було Джозелли. Коли ми бачили якусь групу, то приземлялися. Зазвичай людей було по двоє-троє осіб. У найбільшій групі було семеро чоловік. Вони вітали нас з надією та хвилюванням, але коли виявляли, що ми представляємо таку саму групу, а не якийсь пошуково-рятувальний загін, то здебільшого втрачали до нас інтерес. Ми мало що могли їм запропонувати. Дехто від розчарування засипав нас лайкою та погрозами, але більшість просто знову піддавалася зневірі. Зазвичай вони не дуже хотіли об’єднуватися з іншими групами, і були схильні триматися за те, що мали, облаштовуючись у своїх притулках якомога зручніше, і чекаючи приходу американців, які рано чи пізно мали знайти сюди дорогу.

Схоже, це переконання стало поширеною і нав’язливою ідеєю. Наші припущення про те, що в тих американців, які вижили, і своїх проблем більш ніж повно, сприймалися як надмірний песимізм. Американці, запевняли нас, ніколи б не дозволили такому статися у власній країні. І все ж, попри мікоберівську[20] зацикленість на американських «феях-хресних», ми залишили кожній групі мапу, де було вказане приблизне розташування груп, які ми вже виявили — на той випадок, якщо вони змінять свою думку і захочуть триматися разом.

Польоти були не надто приємним завданням, але все ж таки це було краще, ніж самому обшукувати територію. Однак наприкінці четвертого дня, що теж не дав результатів, було вирішено відмовитися від пошуків.

Принаймні таке рішення прийняла решта з групи. Я не погоджувався з ними. На відміну від мене, ці пошуки не мали для них особистого значення. Кого б вони не знайшли, зараз чи згодом, для них це були незнайомці. Пошуки групи Бідлі для мене були засобом, а не метою. Якби я знайшов їх і побачив би, що Джозелли з ними немає, то продовжив би шукати далі. Але не можна було очікувати, що інші присвячуватимуть більше часу пошукам суто в моїх інтересах.

Я зі здивуванням зрозумів, що за весь цей час я не зустрів жодної людини, яка б когось розшукувала. Кожен з них, за винятком Стівена та його дівчини, був повністю відірваний від друзів або родичів, які пов’язували б його з минулим і починав нове життя разом з людьми, які були для нього незнайомцями. Лише я, наскільки міг зрозуміти, швидко створив новий зв’язок, настільки короткий, що ледве міг усвідомлювати, яке значення він мав для мене в той час…

Щойно ми вирішили покинути пошуки, Коукер сказав:

— Добре. Тепер нам потрібно подумати, що ми робитимемо далі самі.

— Зробити запаси на зиму, і жити далі. Що ми ще маємо робити? — спитав Стівен.

— Я думав про це, — сказав Коукер. — Може, якийсь час все буде добре. А потім?

— Якщо в нас закінчаться запаси, то навколо ще повно всього валяється, — сказав радіомайстер.

— Американці будуть тут до Різдва, — сказала подруга Стівена.

— Послухайте, — терпляче сказав їй Коукер. — Залиште ви тих американців департаментові захмарних мрій хоча б на хвильку, будь ласка. Просто уявіть собі світ, в якому більше немає ніяких американців. Можете?

Дівчина витріщилася на нього.

— Але ж вони мають бути, — сказала вона.

Коукер сумно зітхнув і перемкнув свою увагу на радіомайстра.

— Ці запаси ненадовго. Я вважаю, що ми отримали хорошу перевагу при створенні нового світу. Ми маємо достатній стартовий капітал, з якого можемо все почати, але він не вічний. Ми не змогли б з’їсти всю їжу, яка тут є, навіть якщо вона пролежала б тут не одне покоління, а вона не пролежить. Більша її частина дуже швидко зіпсується. І це стосується не лише їжі. Усе, що ми бачимо, повільно, але неухильно, розвалиться на шматки. Якщо ми хочемо наступного року поїсти щось свіженьке, то нам доведеться вирощувати це самим. Зараз може здаватися, що до цього ще далеко, але прийде час, коли ми будемо змушені все вирощувати самі. Настане й той час, коли зносяться або заіржавіють усі трактори і заправити їх буде нічим, і тоді нам доведеться йти до природи і дякувати коням — якщо вони ще будуть.

Це пауза, яка послана нам небесами, щоб ми оговталися від першого шоку і почали збиратися докупи, але це не більше ніж пауза. Потім нам доведеться орати, згодом — навчитися кувати лемеші, а ще пізніше — навчитися топити залізо, з якого ми ці лемеші будемо робити. Зараз ми стоїмо на дорозі, яка вестиме нас далі й далі в минуле, доки ми не зможемо — якщо зможемо — навчитися добре робити всі ті речі, які ми зношуємо. Тільки тоді ми зможемо зупинитися на цій стежці, що веде нас до варварства. Але тільки-но ми зможемо це зробити, тоді, можливо, ми почнемо знову повільно повзти вгору.

Він озирнувся навколо, аби переконатися, що ми його розуміємо.

— Ми можемо це зробити, якщо захочемо. Найцінніша частина нашої переваги — це знання. Це той короткий шлях, який дозволить нам не повторити долі наших предків. Усі ці знання вже є в книгах, і нам потрібно лише постаратися дістати їх.

Решта слухачів дивилася на Коукера з інтересом. Вони вперше стали свідками його ораторських здібностей.

— Отже, — продовжував далі він, — зі свого знання історії я можу сказати, що для користування знаннями потрібна одна річ — вільний час. Коли всім доводиться важко працювати, щоб вижити, і немає вільного часу на роздуми, знання застоюються, а разом з ними й люди. Роздумами можуть займатися здебільшого люди, які не залучені до виробничого процесу — люди, які майже повністю живуть за рахунок праці інших, але насправді являють собою довгострокову інвестицію. Освіта зростала в містах та великих інституціях, а сільська місцевість підтримувала їх своєю працею. Ви згодні зі мною?

Стівен насупив брови.

— Більш-менш, але я не розумію, до чого ти хилиш…

— Справа саме в цьому — у оптимальному розмірі. Громада нашого розміру не може сподіватися ні на що, крім існування і поступового занепаду. Якщо ми залишатимемося в тому стані, як є, а нас лише десятеро, то нас неминуче чекає поступове і безглузде згасання. Якщо в нас будуть діти, то через працю в нас вистачатиме часу лише на те, щоб дати їм елементарну освіту; виросте ще одне покоління — і ми матимемо дикунів або йолопів. Для того аби протриматися самостійно і скористатися тими знаннями, що є в бібліотеках, нам потрібні вчитель, лікар та керівник, і ми повинні бути в змозі підтримувати їх, у той час як вони допомагатимуть нам.

— Ну і?.. — сказав Стівен після паузи.

— Я думав про те місце, що ми бачили разом з Біллом, — про Тіншем. Жінці, яка намагається ним керувати, конче потрібна допомога. В її розпорядженні близько п’ятдесяти чи шістдесяти людей, і лише десь десять-дванадцять з них зрячі. Вона не може так керувати. Вона знає, що не може, але не хотіла цього визнавати. Вона не хотіла зоставатися перед нами в боргу, і тому не стала просити нас залишитися. Але вона була б дуже рада, якби ми повернулися і попросили, щоб нас прийняли.

— Боже мій, — вихопилося в мене. — То ти думаєш, що вона навмисно вказала нам хибний шлях?

— Не знаю. Можливо, я несправедливо до неї ставлюся, але хіба не дивно, що ми й досі не чули й не бачили нічого, що нагадувало б про Бідлі та його компанію? Так чи інакше, прагнула вона того чи ні, але все вийшло саме так, бо я вирішив повернутися туди. Якщо вам потрібні причини, то ось вони, дві головні причини. Перша — якщо це місце розвалиться, то це буде жахливе марнотратство і ганьба для всіх, хто там є. Друга — воно розташоване набагато краще за цей замок. Там є ферма, яку неважко буде привести до ладу; це практично автономне господарство, але його потрібно буде розширювати в разі потреби. Щоб запустити та утримувати його, потрібно набагато більше робочої сили.

І що більш важливо, воно достатньо велике, щоб виділити час на навчання — навчання спочатку сліпих, а потім і зрячих дітей, коли вони з’являться. Я вірю, що це можливо зробити, і робитиму все, що в моїх силах, а якщо ця зарозуміла міс Дюран не здатна цього зрозуміти, то хай піде і втопиться в річці.

Тепер справа ось в чому. Я вважаю, що міг би зробити це за певних обставин, і я знаю, що якщо наша група піде туди, то ми реорганізуємо і запустимо наше господарство за кілька тижнів. Потім ми житимемо як громада, яка зростатиме і докладатиме максимум зусиль, щоб протриматися самостійно. Альтернативою є залишатися маленькою групою, яка і далі занепадатиме, з часом відчуваючи все більшу самотність та відчай. То що ви думаєте?

Ми трохи посперечалися щодо деталей, але сумнівів здебільшого не було. Ті з нас, хто їздив на пошуки, сповна відчули, якою жахливою може бути самотність. Ніхто не був сильно прив’язаний до нинішнього притулку. Його вибрали через оборонні якості, які важко було б заперечити. Але більшість членів групи вже відчувала, як усіх дедалі більше гнітить ізоляція. Думка про ширше та різноманітніше товариство сама по собі була привабливою. За годину дискусія точилася вже здебільшого навколо питань транспорту та деталей переїзду, і пропозиція Коукера була в основному прийнята. Сумнівалася лише дівчина Стівена.

— А цей Тіншем, він є на мапах? — стурбовано спитала вона.

— Не переймайтеся, — заспокоїв її Коукер. — Він є на всіх найкращих американських мапах.

Наступного дня, рано-вранці, я зрозумів, що не поїду з ними до Тіншема. Можливо, пізніше, але не зараз…

Спочатку я прагнув скласти їм компанію, щоб витягнути з міс Дюран правду про те, куди поїхала група Бідлі. Але потім я з тривогою був змушений визнати, що не знаю, чи була з ними Джозелла — і, по суті, вся інформація, яку я зміг зібрати, підказувала мені, що не була. Вона точно не проїздила повз Тіншем. Але якщо вона не поїхала їх шукати, то куди ж тоді вона рушила? Навряд чи вона залишила якусь другу вказівку в будівлі Університету, яку я міг би не помітити…

А потім, немов спалах світла, у моїй пам’яті виринула розмова, яку ми мали в реквізованій квартирі. Ось вона сидить у своїй блакитній вечірній сукні, а в сяйві свічок виблискують діаманти… «А як щодо Сассекського Даунса?.. Я знаю чудову стару ферму на півночі». І тоді я зрозумів, куди повинен їхати…

Уранці я сказав про це Коукеру. Він поставився до мене зі співчуттям, але було видно, що він не хоче сильно мене обнадіювати.

— Гаразд. Роби, як вважаєш за краще, — погодився він. — Сподіваюся… Хай там як, а ви знатимете, де ми є, і зможете приїхати до Тіншема та допомогти вправити цій жінці мозок.

Того ранку погода зіпсувалася. Дощ періщив як з відра, коли я заліз до знайомої вантажівки. Але мою душу наповнювали радість і надія; навіть якби дощ був удесятеро сильнішим, це не засмутило б мене і не змінило б моїх планів. Коукер вийшов надвір провести мене. Я розумів, чому він надає цьому такого значення: хоч він нічого й не казав, було ясно, що його й досі турбують спогади про перший нерозважливий план та його наслідки. Дощ вирівняв його волосся, і вода струмками стікала з його шиї; він став біля кабіни і простягнув мені руку.

— Обережніше, Білле. Зараз уже немає «швидкої допомоги», а їй буде приємніше побачити тебе живим і здоровим. Удачі тобі, і передай їй від мене вибачення, коли її побачиш.

Хоча він і сказав «коли», у його тоні явно звучало «якщо».

Я побажав їм удачі в Тіншемі. Потім витиснув зчеплення, і машина, хлюпаючи, рушила багнистою дорогою.