День триффідів

6 Зустріч

Коли я прокинувся, то почув, що Джозелла вже порається на кухні. На годиннику була майже сьома. Коли я пережив незручну процедуру гоління з холодною водою та перевдягнувся, квартирою вже плив запах тостів та кави. Зайшовши на кухню, я побачив, що дівчина тримає сковороду над примусом. Вона мала холоднокровний вигляд, який важко було пов’язати з переляканою постаттю вночі. І поводилася теж по-діловому.

— Боюся, що молоко є лише згущене. Холодильник не працює. Але всі продукти в нормі, — сказала вона.

Якусь мить мені важко було повірити, що оця практично вдягнена дівчина, яка стоїть переді мною, вчора нагадувала видіння з балу. Вона вибрала собі темно-синій гірськолижний костюм, а на ногах у неї були міцні черевики, над якими виднілися білі верхівки шкарпеток. На поясі з темної шкіри висів чудовий мисливський ніж, що замінював середньовічну зброю, знайдену мною вчора. Не знаю, в якому одязі я очікував її побачити та й чи думав про це взагалі, але практичність її вибору була аж ніяк не єдиним враженням, яке я дістав, побачивши її.

— Як ви думаєте, мені пасує? — спитала вона.

— Надзвичайно, — запевнив я її. І глянув на себе. — Хотів би я бути таким передбачливим, як ви. Домашній одяг не дуже підходить для роботи.

— Так, ви могли б вдягнутися краще, — погодилася вона, відверто глянувши на мій зім’ятий костюм.

— Це світло, що було вчора ввечері, — продовжувала вона, — ішло з Університетської вежі — принаймні я в цьому впевнена. У цьому напрямку більше немає нічого примітного. І відстань, здається, теж підходить.

Я зайшов до її кімнати і глянув на подряпину, яку вчора зробив на підвіконні. Як Джозелла й казала, вона дійсно вказувала просто на вежу. Зараз на щоглі цієї вежі тріпотіли два прапори. Один могли підняти випадково, але два точно були свідомим сигналом, денним еквівалентом світла. За сніданком ми вирішили відкласти нашу заплановану програму і спочатку навідатися до вежі.

За півгодини ми вийшли з квартири. Як я й сподівався, фургон, який стояв посеред вулиці, не привернув уваги мародерів і залишився не пограбованим. Не зволікаючи, ми кинули валізи, які дістала Джозелла, до кузова поруч із протитриффідним приладдям і поїхали.

Людей на вулицях було мало. Мабуть, утома та прохолода в повітрі змусили їх зрозуміти, що настала ніч, і вони ще не вилізли з тих місць, де ночували. Ті, кого ми побачили, більше трималися стічних канав, ніж стін, як вчора. Тепер більшість з них держала в руках палички або шматки дерева, простукуючи ними шлях вздовж бордюру. Так рухатися було набагато легше, ніж чіпляючись за фасади будинків з їхніми входами та виступами, а завдяки постукуванню зменшилася частота зіткнень.

Ми проїхали вперед без особливих труднощів і повернули на Стор-стрит, у кінці якої побачили Університетську вежу.

— Обережно, — сказала Джозелла, коли ми звернули на порожню дорогу. — Здається, там щось відбувається біля воріт.

Вона мала рацію. Коли ми наблизилися, то побачили невеличкий натовп за межами вулиці. Учорашній день виробив у нас відчуття відрази до натовпів. Я звернув на Гавер-стрит, проїхав ярдів п’ятдесят і зупинив машину.

— Як ви вважаєте, що там відбувається? Дізнаємося чи краще вшиємося звідси? — спитав я її.

— Мені хотілося б дізнатися, — одразу ж відповіла Джозелла.

— Добре. Мені теж, — погодився я.

— Я пам’ятаю цей район, — додала вона. — За будинками є якийсь сад. Якщо ми туди дістанемося, то зможемо побачити, що там відбувається, не втручаючись у події.

Ми залишили машину й рушили вулицею, з надією вдивляючись у підвальні поверхи будинків. У третьому ми натрапили на відчинені двері. Прохід вів через будинок просто до саду. Це місце належало приблизно до дюжини будинків і було дуже цікаво розташоване: більша його частина лежала на рівні підвалів і тому була нижчою за навколишні вулиці, але дальній куток, який був найближчим до будівлі Університету, піднімався на якусь терасу, відокремлену від дороги високими металевими ворітьми й низькою стіною. З-за неї чулися голоси натовпу, що змішувалися в гомін. Ми перетнули газон, піднялися похилою гравійною стежкою і знайшли за стіною кущів місце, звідки можна було б спостерігати.

Натовп, який стояв на дорозі біля воріт Університету, налічував кілька сотень чоловіків та жінок. Він був більший, ніж можна було б подумати зі звуку, і я вперше зрозумів, наскільки тихим та пасивним у порівнянні зі зрячими є натовп сліпих. Звичайно, цілком природно, що вони могли покладатися лише на свої вуха, які були фактично єдиним джерелом інформації, тож що тихший був кожен з них, то краще було для решти, але раніше це не було для мене очевидним.

Що б там не відбувалося, це відбувалося попереду. Нам вдалося знайти вищий пагорб, звідки можна було бачити ворота, що ховалися за головами натовпу. Якийсь чоловік у кепці жваво розмовляв з тими, хто був за ворітьми. Схоже було, його слова не мали успіху, бо інша частина розмови, яку вів чоловік з другого боку воріт, складалася здебільшого з хитання головою.

— Що там? — пошепки спитала Джозелла.

Я допоміг їй вилізти поруч зі мною. Балакучий чоловік розвернувся, тож на якусь мить ми побачили його в профіль. Думаю, йому було близько тридцяти, він мав вузький та прямий ніс і доволі худорляву статуру. Волосся його було темним, але увагу до себе він привертав радше енергійною поведінкою, ніж зовнішністю.

Розмова, що велася через ворота, все більше заходила в глухий кут, і хоч голос худорлявого ставав усе гучнішим та наполегливішим, на співрозмовника це не справляло жодного помітного враження. Не було ніяких сумнівів у тому, що чоловік по той бік воріт може бачити: він уважно дивився на натовп крізь окуляри в роговій оправі. Трохи далі, у нього за спиною, стояла невеличка група, де було трохи більше трьох чоловік, щодо зору яких теж не варто було сумніватися. Вони так само уважно спостерігали за натовпом та його представником. Останній дратувався все більше. Його голос звучав усе гучніше, ніби він говорив для натовпу не менше, ніж для тих, хто стояв за воротами.

— Та послухайте мене, — гнівно говорив він. — Хіба ці люди, чорт забирай, не мають таких самих прав, як і ви? Невже їхня провина в тому, що вони сліпі? Ніхто в цьому не винний, але якщо вони помруть від голоду, то винні будете ви, і ви це розумієте.

У його голосі дивним чином поєднувалися брутальність та освіченість і його важко було назвати ні тим, ні іншим — бо жоден стиль не видавався для нього природним.

— Я показую їм, де дістати їжу. Я роблю для них все, що можу, але ж, Господи, я лише один, а їх — тисячі. Ви могли б теж показати їм, де знайти їжу, але ж ви… Дідько! Що ви для цього робите? Геть нічого, ось що. Говорите солодкі слова, а самі дбаєте лише про власну жалюгідну шкуру. Бачив я вже таких. «Іди до біса, Джеку, у мене все добре» — ось ваше гасло.

Він зневажливо плюнув і підніс свою довгу руку в ораторському пориві.

— Он там, — сказав він, обводячи рукою весь Лондон, — тисячі бідолах, які лише хочуть, щоб хтось показав їм, де їжа. І ви можете це зробити. Усе, що ви повинні зробити, — це показати їм. Але хіба ви це робите? Га, гниди? Ні, ви зачиняєтеся там і дозволяєте їм голодувати, хоча кожен з вас міг би врятувати сотні життів, лише підштовхнувши цих бідолах туди, де можна дістати їжу. Боже всемогутній, та невже ж ви не люди?

У голосі чоловіка лунала лють. У нього були свої аргументи, і він пристрасно їх обґрунтовував. Я відчув, як Джозелла інстинктивно схопила мене за руку. Чоловік, який стояв з другого боку воріт, щось сказав, але ми не розчули.

— Як довго? — крикнув чоловік, який стояв з нашого боку. — Та звідки ж мені в біса знати, на скільки вистачить запасів їжі? Я знаю лише те, що якщо такі покидьки, як ви, не опустяться нижче своєї гідності й не допоможуть, то до того часу, як з цим клятим безладом розберуться, доживе набагато менше людей, — якусь мить він стояв, розлючено дивлячись на опонента. — Справа в тому, що ви боїтеся — боїтеся показати їм, де їжа. А чому? Та тому що чим більше з’їдять ці бідолахи, тим менше залишиться вашій компанії. У цьому ж справа, чи не так? Це і є правда — тільки вам бракує духу, щоб її визнати…

Ми знову не розчули відповіді іншого чоловіка, але, що б він не сказав, це анітрохи не заспокоїло оратора. Якусь мить він похмуро дивився крізь ґрати. А потім сказав:

— Гаразд, ви самі напросилися!

З блискавичною швидкістю він рвонувся до ґрат і схопив іншого за руку. Одним швидким рухом він протягнув її крізь огорожу і скрутив. Потім схопив за руку сліпого, який стояв за ним, і затиснув його рукою руку супротивника.

— Почекай тут, друже, — сказав він і стрибнув до головного засуву, на який були зачинені ворота.

Чоловік, який стояв з іншого боку, прийшов до тями. З шаленою силою він вдарив вільною рукою крізь ґрати. Цей випадковий удар потрапив сліпому в обличчя. Той дико закричав і лише зміцнив свою хватку. Лідер натовпу смикав засув воріт. У цю мить почувся постріл з гвинтівки. Куля з дзенькотом вдарилася об поручні і зрикошетила. Лідер нерішуче зупинився. Позаду нього почулися прокляття і один-два крики. Натовп захитався туди-сюди, ніби вагаючись — тікати чи штурмувати ворота. Люди на внутрішньому дворі прийняли рішення за них. Я побачив якогось молодика, який щось ховав під пахвою, і впав на землю, потягнувши за собою Джозеллу, якраз тієї миті, коли зататакав пістолет-кулемет.

Було видно, що стрілець навмисно спрямував зброю в повітря. Утім, її тріск та свист куль, що блискали у повітрі, стривожив натовп. Щоб владнати проблему, вистачило однієї короткої черги. Коли ми підняли голови, юрба вже втратила цілісність, і її учасники почали навпомацки рухатися в трьох можливих безпечних напрямках. Лідер зупинився лише для того, щоб вигукнути щось незрозуміле, а потім теж побіг. Він рушив на північ, угору по Малет-стрит, щосили намагаючись згуртувати своїх прихильників.

Я всівся там, де ми були, і подивився на Джозеллу. Вона уважно глянула на мене, а потім вниз на землю. Минуло кілька хвилин, перш ніж хтось із нас заговорив.

— Ну? — спитав я нарешті.

Вона підняла голову і подивилася через дорогу, а потім на останніх втікачів, які відстали від натовпу і зворушливо йшли навпомацки.

— Він мав рацію, — сказала вона. — Розумієте чи ні?

Я кивнув.

— Так, він мав рацію… І в той же час помилявся. Розумієте, немає ніяких «їх», які прийдуть і розв’яжуть цю проблему, — тепер я в цьому абсолютно впевнений. Її не розв’яжуть. Ми могли б зробити, як він каже. Могли б показати деяким, лише деяким з цих людей, де їжа. Ми могли б робити це кілька днів, можливо, кілька тижнів, а далі… Що далі?

— Це звучить так жахливо, так бездушно…

— Якщо поглянути на це чесно, є простий вибір, — сказав я. — Або ми поставимо собі за мету врятувати все, що можна врятувати від катастрофи, а отже, й себе. Або присвячуємо себе тому, що опікуємося цими людьми, намагаючись трохи продовжити їхнє життя. Це найоб’єктивніша думка, якої я можу дотримуватися.

Але я також бачу, що найгуманнішим варіантом, можливо, є шлях до самогубства. Чи варто марнувати час на продовження страждань, якщо ми вважаємо, що немає жодного шансу врятувати цих людей? Чи не краще буде просто це зрозуміти?

Вона повільно кивнула.

— Виходячи з цього, вибору в нас не так багато. І навіть якщо ми могли б врятувати кількох людей, то кого ми оберемо? Кого маємо обрати? І як довго зможемо це робити?

— Все дуже непросто, — сказав я. — Я й гадки не маю, скільки цих напівкалік ми зможемо підтримувати, коли закінчаться запаси, що є під рукою, але не думаю, що цих людей буде дуже багато.

— Ви вже прийняли рішення, — сказала вона, глянувши на мене. Мені здалося, що в її голосі прозвучали несхвальні нотки.

— Люба моя, — сказав я їй, — мені ця вся ситуація не подобається не менше, ніж вам. Я відверто кажу вам про альтернативи. Або ми допомагаємо тим людям, які пережили катастрофу, відбудувати хоч якесь життя, або робимо моральний жест, який, якщо розібратися, важко назвати більше ніж жестом. А люди по той бік дороги явно налаштовані вижити.

Вона порила пальцями землю, а потім висипала з руки жменьку ґрунту.

— Думаю, ви маєте рацію, — сказала вона. — Але ви не помилялися і в тому, що мені це не подобається.

— Наше схвалення та несхвалення тепер уже точно не є вирішальним фактором, — припустив я.

— Може, мені просто важко позбутися відчуття, що все, що починається зі стрілянини, є якимось неправильним.

— Він стріляв у повітря, і дуже ймовірно, що запобіг сутичці, — зауважив я.

Тепер весь натовп розійшовся. Я переліз через стіну і допоміг Джозеллі спуститися. Чоловік, який стояв за воротами, відчинив їх і впустив нас.

— Скільки вас? — запитав він.

— Лише двоє. Ми бачили ваш сигнал минулої ночі, — сказав я йому.

— Добре. Проходьте, і ми знайдемо полковника, — сказав він, ведучи нас переднім двором.

Чоловік, якого він назвав полковником, сидів у маленькій кімнаті неподалік від входу, що раніше, ймовірно, призначалася для швейцарів. Це був кругловидий чоловік років п’ятдесяти. Волосся в нього було густе й сиве, але добре підстрижене. До зачіски пасували вуса, які мали такий вигляд, ніби жодна волосина не наважувалася вибитись із ладу. Його обличчя було рожевим, здоровим та жвавим, ніби належало набагато молодшій людині; його розум, як я виявив пізніше, теж не втратив жвавості. Він сидів за столом із купами паперів, що були складені в стоси з математичною точністю, а просто перед ним лежав чистий аркуш рожуватого паперу.

Коли ми зайшли, він повернувся до кожного з нас, змірявши напруженим та довгим поглядом і затримавши його довше, ніж це було б необхідно. Я впізнав цю методику. Вона має на меті продемонструвати, що власник погляду є проникливим суддею, який вміє швидко визначити свою людину; той, на кого дивляться, має відчути, що стикнувся з надійною людиною і не повинен задумувати ніяких дурниць — інакше його побачать наскрізь і визначать його слабкі сторони. Правильний хід — відповісти тим самим поглядом і тоді вас будуть вважати «корисним хлопцем». Я так і зробив. Полковник підняв ручку.

— Ваші прізвища, будь ласка.

Ми назвали їх.

— І адреси.

— Боюся, що за теперішніх обставин від них буде небагато користі, — відповів я. — Але якщо ви справді вважаєте, що вони вам потрібні… — і назвав адресу.

Він пробурмотів щось про систему, організацію та родичів і все записав. Потім запитав про вік, професію та решту даних. Він знову глянув на нас тим самим проникливим поглядом, потім зробив якісь примітки на кожному аркуші паперу й поклав їх до теки.

— Нам потрібні хороші люди. Усе це — жахлива справа. Потрібно ще багато зробити. Багато. Містер Бідлі розповість вам, що від вас вимагається.

Ми знову вийшли до холу. Джозелла захихотіла.

— Він забув хіба що попросити рекомендації у трьох примірниках, але думаю, що ми дістали роботу, — сказала вона.

Коли ми знайшли Майкла Бідлі, він виявився абсолютною протилежністю. Він був худий, високий, широкоплечий, трохи згорблений і чимось нагадував атлета, який втік до книжок. У спокійному стані його обличчя привертало увагу темними очима, що світилися м’яким мороком, але мало хто бачив його в спокої. Випадкові сиві пасма у волоссі мало що казали про його вік. Йому могло бути від тридцяти п’яти до п’ятдесяти років. Через очевидну втому оцінити його вік було ще складніше. Судячи з його вигляду, він, мабуть, був на ногах усю ніч, але бадьоро привітався з нами і махнув рукою молодій жінці, яка знову записала наші прізвища.

— Сандра Тельмон, — пояснив він. — Сандра — наш професійний нагадувач, послідовність — це її звична справа, і тому ми вважаємо, що нам послало її провидіння.

Молода жінка кивнула мені, суворіше глянула на Джозеллу і задумливо сказала:

— Ми вже зустрічалися.

Потім вона зиркнула в блокнот на колінах. На її приємному, хоч і звичайному обличчі з’явилася квола усмішка.

— О так, звичайно, — сказала вона, згадавши.

— Що я вам говорила? Такі речі чіпляються, немов липучка, — сказала Джозелла.

— Про що це ви? — поцікавився Майкл Бідлі.

Я пояснив. Він уважніше глянув на Джозеллу. Та зітхнула.

— Будь ласка, забудьте про це. Я вже трохи втомилася переживати це знову й знову.

Схоже, це його приємно здивувало.

— Добре, — сказав він, кивнув і повернувся до столу. — Тепер перейдімо до справи. Ви вже бачилися з Жаком?

— Якщо це той полковник, який грається в держслужбовця, то так, — сказав я.

Він усміхнувся.

— Ми повинні знати, в якому ми становищі. Якщо ми не знатимемо свого особового складу, то нічого не зробимо, — сказав він, явно наслідуючи манеру полковника. — Це цілком справедливо, — продовжив він. — Буде краще, якщо я дам вам приблизне уявлення, в якому ми становищі. Наразі нас тут приблизно тридцять п’ять. Сподіваємося, що протягом дня до нас приєднаються й інші люди. Зараз у нас двадцять вісім зрячих. Інші, сліпі, — це дружини, чоловіки і двоє або троє дітей. На цей момент загальна ідея полягає в тому, щоб виїхати звідси завтра, якщо будемо готові — у безпечніше місце, як ви самі розумієте.

Я кивнув.

— Ми теж вирішили забратися звідси ввечері з тієї самої причини, — сказав я йому.

— Який у вас транспорт?

Я пояснив йому поточні координати фургона.

— Ми планували зробити сьогодні запаси, — додав я. — Поки що в нас практично нічого немає, крім певної кількості протитриффідних рушниць.

Він підняв брови. Дівчина Сандра теж подивилася на мене здивовано.

— Дивні ж запаси ви робите в першу чергу, — зазначив він.

Я пояснив їм причину. Мабуть, це вийшло в мене непереконливо, бо на жодного з них не справило великого враження. Він байдуже кивнув і продовжив:

— Добре, якщо ви поїдете з нами, ось що я пропоную. Приїдьте сюди своєю машиною, вивантажте свої речі, а потім поїдьте і обміняйте її на велику вантажівку. Потім… о, до речі, хтось з вас знається на медицині? — спитав він, змінивши тему.

Ми похитали головами.

Він трохи насупився.

— Шкода. Бо в нас тут жодного медика. Буду здивований, якщо нам невдовзі не знадобиться лікар — та й у будь-якому разі нам всім потрібно зробити щеплення… І все-таки посилати вас двох по медичне обладнання — погана ідея. А як щодо продовольчих крамниць та універмагів? Годиться?

Він погортав кілька сторінок, з’єднаних скріпкою, вийняв одну і подав мені. На аркуші був заголовок «№ 15», а нижче — надрукований на машинці перелік консервів, каструль, сковорідок і деяких постільних речей.

— Не треба жорстко дотримуватися списку, — сказав він, — але намагайтеся йти за ним, і ми уникнемо надмірного копіювання. Звертайте увагу на речі найкращої якості. Беручи їжу, дивіться на її корисність для здоров’я — тобто навіть якщо кукурудзяні пластівці були вашою найбільшою пристрастю в житті, забудьте про них. Я радив би вам шукати на складах та у великих оптових магазинах, — він забрав список і написав на ньому дві чи три адреси. — Ваше завдання — консерви та пакунки. Не звертайте уваги, наприклад, на мішки з борошном — цим займається інша група, — він задумливо глянув на Джозеллу. — Боюся, що це важка справа, але це єдина корисна робота, яку ви зараз зможете виконати. Зробіть якомога більше до настання темряви. Приблизно о 9.30 вечора будуть загальні збори та обговорення.

Ми вже повернулися до дверей, коли він сказав:

— Маєте якийсь револьвер?

— Я й не думав про це, — зізнався я.

— Краще візьміть — про всяк випадок. Достатньо просто вистрілити в повітря, — сказав він. Потім дістав з шухляди два револьвери і дав їх нам. — Від них менше бруду, ніж від цього, — додав він, глянувши на гарний ніж Джозелли. — Вдалого полювання.

Навіть коли ми розвантажили фургон і поїхали на пошуки, людей на вулицях виявилося менше, ніж учора. Ті ж, хто вийшов, зачувши звук двигуна, воліли потрапити на тротуар, ніж чіплятися до нас.

Перша вантажівка, що нам сподобалася, виявилася непрактичною — там було багато дерев’яних ящиків, занадто важких, щоб ми могли їх витягти. З наступною знахідкою пощастило більше: п’ятитонка, майже нова і порожня. Ми пересіли в неї, залишивши фургон напризволяще.

За першою адресою жалюзі вантажної платформи були зачинені, але вони без проблем поступилися наполегливому лому з сусідньої крамниці й легко піднялися вгору. Всередині ми виявили знахідку. На платформі стояли три вантажівки, в одній з яких було повно ящиків з м’ясними консервами.

— Ви можете повести одну з цих машин? — спитав я Джозеллу.

Вона глянула на вантажівку.

— Чому б і ні? Загальний принцип керування той самий, чи не так? А проблеми із заторами на дорозі точно не буде.

Ми вирішили заїхати за нею пізніше, і подалися порожньою вантажівкою на інший склад, де завантажили пакунки з ковдрами, пледами та пікейними покривалами, потім рушили далі, розжившись гуркітливою сумішшю горщиків, сковорідок, казанків та чайників. Коли ми заповнили її, то відчули, що добряче втомилися цього ранку і наша робота виявилася важчою, ніж ми думали. Вона змусила нас зголодніти, тож ми втамували свій голод у маленькому пабі, що досі залишався вцілілим.

У ділових та комерційних районах панував пригнічений настрій — хоча ця пригніченість все ж таки більше відповідала звичайній неділі чи державному святу, ніж катастрофі. У цих місцях було дуже мало людей. Якби катастрофа трапилася вдень, а не вночі, коли робітники вже пішли додому, то тут була б зовсім інша, жахлива сцена.

Підкріпившись, ми забрали іншу вантажівку з продовольчого складу і повільно та без пригод повернулися ними до Університету. Ми припаркували їх на передньому дворі й поїхали знову. Близько 6.30 ми повернулися назад іще з двома добряче наладованими вантажівками та відчуттям чудово виконаної корисної роботи.

Майкл Бідлі вийшов з будівлі, щоб оглянути нашу здобич. Він схвалив усе, крім півдюжини ящиків, які я додав у другу вантажівку.

— Що там? — спитав він.

— Протитриффідні рушниці та заряди до них, — відповів я.

Він задумливо глянув на мене.

— О так, ви ж приїхали з купою антитриффідних речей, — сказав він.

— Гадаю, що вони нам знадобляться, — відповів я.

Він замислився. Я зрозумів, що мене вважають трохи схибленим через триффідів. Швидше за все, на його думку, це упередження, які виникли внаслідок моєї професії, та ще й посилилися фобією, що виникла після того, як триффід мене вжалив, і замислився, чи немає в мене інших, не таких безпечних дивацтв.

— Послухайте, — сказав я, — ми привезли вдвох чотири вантажівки. Я просто хочу, щоб в одній з них було місце для цих ящиків. Якщо ви вважаєте, що це місце потрібне для чогось іншого, то я можу поїхати і знайти трейлер або іншу вантажівку.

— Та ні, хай лежать. Вони займають небагато місця, — промовив він.

Ми зайшли до будівлі й випили чаю в імпровізованій їдальні, яку за всіма правилами організувала миловидна жінка середнього віку.

— Він думає, — сказав я Джозеллі, — що в мене не всі вдома через триффідів.

— Боюся, він ще дізнається, що це не так, — відповіла вона. — Дивно, що ніхто інший про них не подумав.

— Усі ці люди тримаються центру міста, тож нічого дивного. Зрештою, ми й самі сьогодні жодного триффіда не бачили.

— Думаєте, вони ходитимуть тут, посеред вулиць?

— Важко сказати. Можливо, якісь і заблукають.

— Як ви думаєте, яким чином вони вирвалися на волю? — спитала вона.

— Якщо вони достатньо довго й сильно смикаються, будучи прив’язаними до палі, то це зрештою трапляється. Прориви, що час від часу траплялися на фермах, як правило, були викликані тим, що вони скупчувалися біля одної секції паркану і тиснули на неї, аж доки вона не падала.

— А чому ви не робили паркани міцнішими?

— Ми могли б, але нам не хотілося фіксувати їх намертво. Це траплялося не так часто, а коли й траплялося, то вони просто переходили з одного поля на інше, і ми просто заганяли їх назад і піднімали паркан. Не думаю, що вони йтимуть сюди навмисно. З погляду триффідів, місто — це щось на кшталт пустелі, тож вони рухатимуться назовні, у відкриту місцевість. Ви колись користувалися протитриффідною рушницею? — додав я.

Вона похитала головою.

— Я подумав, що варто б трохи попрактикуватися, після того як я розберуся з цим одягом, якщо ви хочете спробувати, — запропонував я.

Я витратив близько години на те, щоб знайти придатний одяг, посягнувши на її ідею з лижним костюмом та важкими черевиками, а коли вийшов, то побачив, що вона перевдягнулася в сукню весняно-зеленого кольору. Ми взяли пару протитриффідних рушниць і пішли в сад Рассел-сквер, що був неподалік. Там ми провели півгодини, стинаючи верхівки з найбільш придатних кущів, коли якась молода жінка в цегляно-червоній куртці з поясом та елегантних зелених штанях, прогулюючись, перетнула газон і наставила на нас невеличку камеру.

— Хто ви? Преса? — поцікавилася Джозелла.

— Щось таке, — відповіла жінка, — принаймні я роблю офіційний звіт. Елспет Кері.

— Так швидко? — зауважив я. — Бачу тут руку полковника, який в усьому любить порядок.

— Ви маєте рацію, — погодилася вона і кинула погляд на Джозеллу. — А ви міс Плейтон. Я часто запитувала себе…

— Послухайте, — перервала її Джозелла. — Чому в цьому світі, що розвалюється на шматки, моя репутація повинна бути єдиною статичною річчю? Чому про це не можна забути?

— М-м-м, — замислено сказала міс Кері. — Угу, — а потім змінила тему: — Чому ви так сильно зацікавилися триффідами? — спитала вона.

Ми розповіли їй.

— Вони вважають, — сказала Джозелла, — що Білл або перелякався, або несповна розуму.

Міс Кері повернула свій погляд до мене. Її обличчя було радше цікавим, ніж привабливим, і більш засмагле, ніж наші. Очі були темно-карі, спокійні та спостережливі.

— А що ви думаєте? — спитала вона.

— Ну, я вважаю, що вони достатньо проблемні, щоб сприймати їх серйозно, коли вони виходять з-під контролю, — сказав я їй.

Вона кивнула.

— Доволі правдиво. Я була в тих місцях, де вони вийшли з-під контролю. Це жахливо. Але в Англії — ну, мені важко уявити тут подібне.

— Тут їх мало що може зупинити, — сказав я.

Її відповідь, якщо вона і збиралася відповісти, була перервана гуркотом двигуна над головою. Ми глянули в небо і побачили гвинтокрил, що сідав на дах Британського музею.

— Це Іван, — сказала міс Кері. — Він подумав, що може знайти гвинтокрил. Мушу піти і відзняти, як він сідає. Побачимося, — і вона рушила.

Джозелла лягла на траву, заклала руки за голову й задивилася в небо. Коли двигун гвинтокрила зупинився, настала набагато більша тиша, ніж до того.

— Не можу повірити, — сказала вона. — Намагаюся, але все одно не можу повірити. Все це не може відбуватися… відбуватися… відбуватися… Це якийсь сон. Завтра цей сад наповниться шумом. Вулицями будуть з гуркотом їхати червоні автобуси, юрби людей поспішатимуть тротуарами, будуть блимати світлофори на перехрестях… Кінець світу не може бути таким, це неможливо…

У мене теж було схоже відчуття. Будинки, дерева, абсурдно помпезні готелі з іншого боку площі були занадто нормальними — занадто готовими прийти до тями за одним лише дотиком…

— І все ж, — сказав я, — гадаю, що динозаври, якщо вони були здатні думати, вважали так само. Як бачите, таке час від часу трапляється.

— Але чому це трапилося з нами? Це все одно що читати в газетах про приголомшливі речі, які трапилися з іншими людьми — завжди з іншими. У нас немає нічого особливого.

— А хіба люди завжди не запитують «чому я?». Чи то солдат, в якого загинули всі друзі, чи хлопець, який тікає через махінації з рахунками. Я б сказав, що це просто сліпа випадковість.

— Випадковість у тому, що це сталося чи в тому, що це сталося саме зараз?

— Зараз. Це мало статися в якийсь час. Думати, що певний вид істот домінуватиме вічно — це неприродно.

— Не розумію чому.

— Ну, це дуже важке питання. Але неможливо сперечатися з висновком, що життя є динамічним і не може стояти на місці. У той чи інший спосіб, але зміни мають відбуватися. Зверніть увагу, я не вважаю, що нам настав остаточний кінець, але спроба, чорт забирай, була непогана.

— Отже, ви справді вважаєте, що це кінець — для людей, я маю на увазі?

— Можливо. Але я думаю, що не цього разу.

Це міг бути кінець. Я в цьому не сумнівався. Але залишалися маленькі групи на кшталт нашої. Я бачив порожній світ, у якому розсіяні нечисленні спільноти борються за те, щоб повернути над ним контроль. Я мав вірити, що принаймні декому з них це вдасться.

— Ні, — повторив я, — це не має бути кінець. Ми все ще здатні адаптуватися і маємо кращі переваги, ніж наші предки. Допоки серед нас залишатимуться розсудливі та здорові люди, у нас є шанс — величезний шанс.

Джозелла не відповіла. Вона лежала на траві горілиць з відсутнім поглядом. Думаю, я здогадався, які думки крутяться зараз в її голові, але не сказав нічого. Вона трохи помовчала, а потім сказала:

— Знаєте, в усій цій ситуації найбільше мене шокує те, як легко ми втратили світ, який здавався таким безпечним та надійним.

Вона мала цілковиту рацію. Схоже, саме ця простота якимось чином і стала головною причиною шоку. Добре знайома з усіма силами, які підтримують рівновагу, людина забуває про них і розглядає безпеку як щось звичайне. Але це не так. Мабуть, до того мені ніколи не спадало на думку, що перевага людини пов’язана з її мозком аж ніяк не в першу чергу, як це написано в багатьох книгах. Вона була пов’язана зі здатністю мозку використовувати інформацію, що передається за допомогою вузького діапазону видимих променів світла. Усі здобутки цивілізації, яких досягла або могла досягти людина, ґрунтуються на її здатності сприймати цей діапазон вібрацій від червоного до фіолетового. Без цього вона загине. На якусь мить я зрозумів, наскільки крихкою є людська сила і які дива людина створила за допомогою такого тендітного інструмента…

Думки Джозелли рухалися іншим шляхом.

— Це буде дуже дивний світ — точніше, те, що від нього лишилося. На мою думку, ми його не дуже любитимемо, — сказала вона.

Цей погляд здався мені дивним — це все одно що протестувати проти смерті або народження — мовляв, це мені не подобається. Я волів спочатку розібратися, як усе мало б бути, а вже потім робити зі свого боку все, аби змінити те, що мені не подобається найбільше. Але я стримався.

Час від часу ми чули звуки вантажівок, що під’їжджали до дальнього кінця будівлі. Було ясно, що до кінця цієї години має повернутися більшість продовольчих загонів. Я глянув на годинник і потягнувся за протитриффідними рушницями, що лежали поруч на траві.

— Якщо ми хочемо повечеряти до того, як послухаємо думки інших людей про всю цю ситуацію, то нам час іти, — сказав я.