День триффідів

7 Нарада

Гадаю, що всі ми очікували, що ця нарада буде чимось на кшталт інструктажу. Графік, інструкції, завдання на день — щось таке. І я точно не очікував, що ми отримаємо поживу для роздумів.

Усе відбулося в маленькій лекційній залі, яку заради такого випадку освітили передніми фарами від машин та акумуляторними ліхтарями. Коли ми зайшли, то півдюжини чоловіків та двоє жінок (такий собі комітет) радилися за лекторським столом. На своє здивування, ми побачили в залі майже сотню людей. Поміж них переважали молоді жінки в пропорції приблизно чотири до одного. Я не одразу зрозумів, як мало з них є зрячими, аж доки Джозелла не звернула на це мою увагу.

У дорадчій групі своїм зростом домінував Майкл Бідлі. Поруч з ним я впізнав полковника. Інші обличчя були мені незнайомі, за винятком Елспет Кері, яка тепер змінила свою камеру на записник, вочевидь, заради нащадків. Їхня увага зосереджувалася здебільшого навколо літнього чоловіка, який мав негарний, але доброзичливий вигляд, окуляри в золотій оправі та чудове біле волосся, підстрижене радше з якихось тактичних міркувань. Усі вони трохи непокоїлися через нього.

Інша жінка з цієї групи була мало не дівчинкою — на вигляд їй було років двадцять два — двадцять три. Її обличчя свідчило, що вона не дуже рада виконувати свої обов’язки. Час від часу вона кидала нервові й невпевнені погляди на аудиторію.

Зайшла Сандра Тельмон, несучи з собою аркуш паперу. Якусь мить вона вивчала його, а потім швидко підійшла до групи і розсадила всіх по місцях. Помахом руки вона спрямувала Майкла за стіл, і нарада почалася.

Він підвівся, трохи згорбившись, і похмуро глянув на публіку, чекаючи, доки розмови стихнуть. А тоді заговорив приємним, добре поставленим голосом і таким тоном, ніби це була розмова біля домашнього вогнища.

— Багато з тих, хто тут зібрався, — почав він, — і досі ошелешені цією катастрофою. Знайомий нам світ зник в одну мить. Можливо, дехто вважає, що усьому настав кінець. Це не так. Але одразу скажу вам: усьому може настати кінець, якщо ми це дозволимо.

Ця катастрофа є колосальною, але в нас ще залишається шанс на виживання. Можливо, варто просто згадати, що людство стикається з таким великим лихом не вперше. Немає жодних сумнівів у тому, що колись у нашій історії був Великий потоп, скількома б міфами він не обріс потім. Ті, хто вижив після нього, ймовірно, вважали цю катастрофу такою ж грізною за масштабом, як і наша, а можливо, ще загрозливішою. Але вони не впали у розпач, вони почали все спочатку — і ми теж почнемо.

Жаліючи себе і думаючи про велику трагедію, ми нічого не збудуємо. Тож нам треба відкинути ці думки, бо ми повинні стати будівельниками.

Потрібно позбутися і романтичної драматизації: я хотів би підкреслити, що те, що сталося, навіть зараз не є найгіршим варіантом. Я, як і багато хто з вас, прожив своє життя в очікуванні гірших подій. І я все одно вважаю, що якби з нами не сталося цього, то ті, гірші, речі відбулися б.

Після 6 серпня 1945 року[12] шанси на виживання людської раси надзвичайно звузилися. Навіть два дні тому вони були вужчими, ніж зараз. Якщо вам потрібна драматизація, згадайте роки після 1945-го — коли безпечний простір звузився до натягнутої мотузки, якою ми рухалися, відчайдушно заплющуючи очі, щоб не дивитися в безодню, що розверзлася внизу.

Фатальну помилку могли зробити будь-якої миті. І це диво, що її не зробили. І вдвічі дивніше те, що це тривало не один рік.

Але рано чи пізно це мало статися. Не важливо як — через злочинний намір, недбалість чи просто нещасний випадок, — рівновагу було б втрачено, і руйнівні сили вирвалися б на волю.

Ми не можемо сказати, наскільки погані наслідки б це мало. Наскільки все могло б бути погано — можливо, не залишилося б ані живих людей, ані самої планети…

А тепер порівняйте це з нашою ситуацією. Земля залишилася неушкодженою, без шрамів, і все ще може плодоносити. Вона може забезпечити нас їжею та сировиною. У нас є сховища знань, які можуть навчити нас усього, що робилося раніше — хоча про деякі речі краще б і не згадувати. І ми маємо засоби, здоров’я і сили, щоб почати будувати все знову.

Його промова була недовгою, але справила враження. Мабуть, вона змусила чималу частину аудиторії подумати, що ми перебуваємо все ж таки біля витоків чогось нового, а не чекаємо кінця світу. Незважаючи на те що він мало що пропонував, крім узагальнень, після завершення промови атмосфера в залі стала менш тривожною.

Після нього виступив полковник, який був людиною практичною і просто виклав факти. Він нагадав нам, що для нашого ж здоров’я буде доцільніше виїхати якомога далі від усіх забудованих районів і це планується зробити приблизно о 12-й годині наступного дня. Наразі вже зібрані майже всі предмети першої необхідності та деякі додаткові речі, що могли б дати достатній рівень комфорту. Враховуючи наші запаси, наша мета полягатиме в тому, щоб стати майже незалежними від зовнішніх джерел постачання щонайменше на один рік. Ми маємо провести цей період практично в стані облоги. Звичайно, було багато речей, які нам хотілося б взяти поза списками, але вони мають почекати, доки медичний персонал (на цих словах дівчина в комітеті зайшлася краскою) не дійде висновку, що групам безпечно залишати ізоляцію і вирушати за ними. Що ж стосується місця нашої ізоляції, то комітет після серйозних роздумів, враховуючи потребу в компактності, самодостатності та відокремленості, вирішив, що найкраще нашим цілям відповідатиме якась школа-пансіон або великий особняк у сільській місцевості.

Не можу сказати, чи то комітет ще не прийняв остаточного рішення щодо конкретного місця, чи, керуючись військовими уявленнями, полковник вирішив, що краще зберігати таємницю. Але в мене немає жодного сумніву, що того вечора він зробив найсерйознішу помилку, не назвавши ані це місце, ані його ймовірне розташування. Але тоді його практична манера справила на аудиторію підбадьорливе враження.

Після того як він сів на місце, знову підвівся Майкл. Він підбадьорливо заговорив до якоїсь дівчини, а потім представив її залові. Однією з наших найбільших тривог, сказав він, було те, що серед нас немає людей з медичними знаннями, і він відчуває велике полегшення, вітаючи міс Берр. Щоправда, вона не отримала медичних дипломів з гарними літерами, але є висококваліфікованою медсестрою. Сам він вважає, що нещодавно набуті знання є набагато ціннішими за дипломи, отримані багато років тому.

Дівчина, знову зашарівшись, сказала кілька слів про те, що рішуче налаштована довести свою справу до кінця, і трохи різко закінчила повідомленням про те, що зробить нам щеплення проти різних хвороб, тільки-но ми вийдемо із зали.

Якийсь маленький чоловічок, схожий на горобця, підкреслив, що здоров’я кожного є турботою всіх, і про будь-які симптоми захворювання потрібно повідомляти негайно, доки вплив інфекції не став занадто серйозним.

Коли він завершив, Сандра підвелася і представила останнього промовця групи: доктор Е. Г. Ворлесс, доктор наук, професор соціології в Університеті Кінґстона.

Біловолосий чоловік підійшов до столу. Він стояв там кілька секунд, торкаючись його кінчиками пальців і схиливши голову, ніби щось вивчав. Ті, хто сидів за столом, дивилися на нього уважно, з якоюсь тривогою. Полковник нахилився до Майкла і щось прошепотів йому на вухо; той кивнув, не зводячи очей з доктора. Старий підняв голову і пригладив волосся.

— Любі друзі, — сказав він, — думаю, що я можу назвати себе найстаршою людиною серед вас. За свої майже сімдесят років я багато чого навчився і багато чого змушений був забути — хоча і не так багато, як хотілося б. Але якщо під час багаторічного вивчення людських інституцій і була якась річ, яка вражала мене більше за їхню негнучкість, це їхнє різноманіття.

Справді, французи кажуть autres temps, autres moeurs[13]. Якщо ми замислимося, то побачимо, що те, що в одній спільноті вважається чеснотою, в іншій може вважатися злочином; те, що змушує нас хмурити брови, в іншому місці викликало б схвалення; традиції, які засуджуються в одному столітті, підтримуються в іншому. Також ми маємо зрозуміти, що в кожному суспільстві й в кожний період є поширене переконання про моральну вузькість власних звичаїв.

Тепер, оскільки багато з цих переконань вступають у конфлікт, їх не можна вважати «правильними» в абсолютному сенсі. Найбільше, за що їх можна засуджувати — якщо їх можна засуджувати взагалі, — це за те, що вони були «правильними» у певний період для тих спільнот, які їх дотримувалися. Можливо, вони і досі є такими, але часто виявляється, що це не так, і ті спільноти, які продовжують сліпо дотримуватися їх, не беручи до уваги конкретних обставин, роблять це собі на шкоду — і можливо, прямують до остаточного знищення.

Публіка в залі не розуміла, до чого він хилить. Люди захвилювалися. Більшість з них звикла відразу ж вимикати радіо, коли чула подібні речі. І тепер вони почувалися немов у пастці. Промовець вирішив висловлюватися зрозуміліше.

— З цієї причини, — продовжував він, — ви не стали б сподіватися, що побачите в бідному індійському селі, яке живе на межі голоду, ті самі манери, звичаї та порядки, що, скажімо, панують на Мейфейр. Просто люди в теплій країні, де життя простіше, будуть відрізнятися від людей у перенаселеній, працелюбній країні за характером своїх чеснот. Інакше кажучи, інше середовище встановлює інші стандарти.

Я звертаю на це вашу увагу тому, що досі знаний нам світ зник, йому настав кінець.

Разом із цим світом зникли й умови, в яких ми жили і навчалися певних стандартів. Тепер ми маємо інші потреби, і наші цілі мають бути іншими. Якщо вам потрібні якісь приклади, я підкажу: сьогодні ми весь день легко дозволяли собі те, що ще два дні тому розглядалося як крадіжка зі зломом. Колишня модель більше не придатна, і тепер нам потрібно визначити, який спосіб життя найбільше пасує до нової. Ми повинні не просто почати будувати заново: ми повинні почати думати заново, а це набагато складніше та неприємніше.

Людина зберігає неймовірну здатність до фізичної адаптації. Але зазвичай кожна спільнота формує свідомість молоді за певним шаблоном, вводячи зв’язувальну речовину у вигляді упереджень. У результаті утворюється надзвичайно міцна субстанція, здатна успішно стримувати навіть тиск багатьох вроджених тенденцій та інстинктів. Таким чином можна створити людину, яка всупереч основному інстинкту самозбереження ризикуватиме життям заради ідеалу — але в такий самий спосіб утворюється і йолоп, який впевнений в усьому і знає, що є «правильним».

Зараз перед нами величезна кількість упереджень, яких ми навчилися і які мають або зникнути, або докорінно змінитися. Ми повинні прийняти та підтримувати одне головне упередження, а саме — те, що наша раса варта того, щоб зберегтися. Усе інше повинне певний час принаймні підпорядковуватися цій думці. Ми повинні дивитися на все, що робимо, запитуючи себе: «Це допоможе виживанню нашої раси чи перешкоджатиме нам?» Якщо допоможе, то ми мусимо це робити, навіть якщо ці дії суперечать тим ідеям, на яких нас виховували. Якщо ні, то ми мусимо уникати цих дій, навіть якщо така бездіяльність суперечитиме нашим попереднім уявленням про обов’язок і навіть про справедливість.

Це буде нелегка справа, бо давні упередження тримаються до останнього. Прості люди покладаються на підтримку правил поведінки та заповідей, те саме роблять невпевнені в собі й душевно ліниві — те саме робимо всі ми, більше ніж ми собі уявляємо. Тепер, коли ця організація зникла, наші арифметичні таблиці поведінки в ній вже не дають правильних відповідей. Ми повинні мати моральну мужність думати і планувати самостійно.

Він помовчав, задумливо оглядаючи аудиторію, а потім сказав:

— Є одна річ, яку ви повинні добре розуміти, перш ніж вирішите приєднатися до нашої спільноти. Усі, хто це зроблять, гратимуть за нашими правилами. Чоловіки повинні працювати, а жінки повинні мати дітей. Якщо ви не можете з цим погодитися, вам немає місця в нашій спільноті.

Після певного періоду мертвої тиші він додав:

— Ми можемо дозволити собі підтримувати обмежену кількість незрячих жінок, бо вони народять зрячих дітей. Ми не можемо дозволити собі підтримувати сліпих чоловіків. У нашому новому світі діти стають набагато важливішими за чоловіків.

Після того як він перестав говорити, тиша тривала ще кілька секунд, а потім бурмотіння окремих людей швидко переросло в загальний шум.

Я глянув на Джозеллу. На моє здивування, вона єхидно посміхалася.

— Що вас розвеселило? — спитав я трохи різко.

— Здебільшого вирази обличчя людей, — відповіла вона.

Я змушений був визнати, що вона мала причини посміхатися. Оглянувши зал, я подивився на Майкла. Його очі рухалися від одної частини публіки до іншої, він ніби намагався підсумувати реакцію.

— Майкл трохи непокоїться, — сказав я.

— Йому є через що переживати, — відповіла Джозелла, — якби Бріґам Янґ[14] зміг досягти успіху в середині ХІХ століття, це була б легка перемога.

— А ви часом буваєте грубою дівчиною, — сказав я. — Ви що, уже були в курсі цього?

— Не зовсім, але ж я не така вже й тупа. Крім того, доки вас тут не було, хтось привіз цілий автобус, в якому була більшість цих сліпих дівчат. Усі вони приїхали з якоїсь установи. Я сказала собі: навіщо забирати їх звідти, коли їх тисячі на вулицях? Відповідь була очевидною: а) до того як вони осліпли, вони дістали якусь професійну підготовку; і б) вони всі дівчата. Дійти цих висновків було не надто важко.

— Гм, — сказав я. — Усе залежить від світогляду. Маю сказати, що мені таке на думку не спало б. А ви…

— Цс-с, — сказала вона мені, коли в залі стало тихо.

З місця підвелася якась жінка — дещо молода, висока, темноволоса і рішуча на вигляд. Поки вона чекала, то, здавалося, ледь стримувалася, щоб не заговорити, але пізніше таки заговорила:

— Чи маємо ми розуміти, — поцікавилася вона з металом у голосі, — чи маємо ми розуміти виступ останнього промовця як заклик до вільного кохання? — а потім сіла на місце, усім своїм виглядом демонструючи рішучу незгоду.

Доктор Ворлесс пригладив волосся, глянувши на неї.

— Я думаю, що людина, яка запитала мене, повинна розуміти, що я не згадував кохання взагалі — ані вільне, ані куплене, ані отримане в обмін на щось. Чи не могла б вона висловитися зрозуміліше?

Жінка знову підвелася.

— Думаю, що промовець мене зрозумів. Я питаю, чи не натякає він на скасування шлюбного права?

— Право, яким ми його знаємо, скасоване обставинами. Зараз на нашу долю випало завдання створити ті закони, які підходять для наших умов і, якщо необхідно, контролювати їхнє виконання.

— Але ж є Божий закон і якісь правила пристойності.

— Мадам. У Соломона було триста — чи п’ятсот? — дружин, і Бог явно не засуджував його за це. Будь-який мусульманин неухильно продовжує вважати цілком пристойним мати трьох дружин. Це питання місцевих звичаїв. Пізніше ми всі маємо вирішити, якими будуть наші закони в цьому та інших питаннях з тим, щоб вони приносили найбільше користі для цієї спільноти.

Цей комітет після обговорення вирішив, що якщо ми хочемо встановити новий стан речей і уникнути скочування до варварства — що є істотною загрозою, — ми маємо переконатися, що ті, хто хоче приєднатися до нас, виконуватимуть певні обов’язки.

Ніхто з нас не збирається повертати умови, які ми втратили. Ми пропонуємо діяльне життя в найкращих умовах, які ми можемо винайти, і щастя, яке буде досягнуте всупереч незгодам. Замість цього ми просимо про готовність та продуктивність. Ми нікого не примушуємо. Вибір за вами. Ті, кому наша пропозиція не подобається, мають повне право іти в інше місце і засновувати окрему спільноту за тими правилами, які їм до вподоби.

Але я просив би вас дуже уважно подумати, чи маєте ви дозвіл від Бога позбавляти жінку щастя виконувати її природні функції.

Після цього почалася безладна дискусія, яка скотилася до деталізації та гіпотез, на які тоді ще не було відповідей. Але ніхто не збирався її обривати. Що довше вона тривала, то менш дивною здавалася ця ідея.

Ми з Джозеллою підійшли до столика, на якому міс Берр розклала свої інструменти. Нам зробили кілька уколів, а потім ми знову сіли, прислухаючись до суперечок.

— Як ви думаєте, скільки з них вирішать приєднатися? — спитав я її.

Вона озирнулася навколо.

— Майже всі — до ранку, — відповіла вона.

Я засумнівався, адже ще тривали запеклі суперечки. Джозелла сказала:

— Якби ви були жінкою і вам треба було подумати перед сном годинку або дві, що обрати — дітей та організацію, яка за вами доглядатиме, чи відданість принципам, які цілком ймовірно можуть означати, що у вас не буде ані дітей, ані того, хто вами опікуватиметься — думаю, ви не дуже сумнівалися б. Та й, врешті-решт, більшість жінок хочуть мати дітей — а чоловіки є тим, що доктор Ворлесс міг би назвати місцевим засобом для досягнення цієї мети.

— Доволі цинічно з вашого боку.

— Якщо ви справді вважаєте, що це цинічно, то ви, мабуть, дуже сентиментальна людина. Я кажу про реальних жінок, а не про персонажів із журналів та фільмів.

— О, — сказав я.

Якийсь час вона задумливо сиділа, а потім поступово почала хмуритися. Нарешті вона мовила:

— Мене ось що турбує: скількох дітей вони очікують? Я люблю дітей, так, але є певні межі.

Дебати протривали ще з годину, а потім були припинені. Майкл попросив, щоб список тих, хто хоче приєднатися до його плану, був у його кабінеті до 10-ї ранку. Полковник попросив усіх, хто може водити вантажівки, повідомити йому про це до 7.00, і нарада завершилася.

Ми з Джозеллою помандрували надвір. Вечір був теплим. Світло на вежі знову з надією світило в небо. Над дахом музею піднявся місяць. Ми знайшли низьку стіну, вилізли на неї і всілися, дивлячись на сад і слухаючи, як шелестить вітерець у гілках дерев. Ми курили майже в повній тиші. Коли я докурив свою сигарету, то викинув недопалка і глибоко вдихнув.

— Джозелло, — сказав я.

— Га? — відповіла вона, майже не відриваючись від своїх думок.

— Джозелло, — знову сказав я. — Я… ммм… про цих дітей. Я… був би, так би мовити, надзвичайно гордий і щасливий, якби вони були і моїми, і твоїми.

Якусь мить вона сиділа абсолютно спокійно, нічого не кажучи. Потім повернулася до мене. Її світле волосся виблискувало в місячному сяйві, але обличчя й очі були в тіні. Я чекав, у грудях з усіх сил калатало серце — так, що було аж трохи боляче. Вона з дивовижним спокоєм відповіла:

— Дякую, любий Білле. Я теж була б гордою та щасливою.

Я зітхнув. Серце не стало битися тихіше, і я побачив, як тремтить моя рука, коли простягнув її до неї. Якусь мить я не міг знайти слів. Але їх знайшла Джозелла. Вона сказала:

— Але тепер це буде не так просто.

Мене аж струсонуло.

— Що ти маєш на увазі? — спитав я.

Вона відповіла, трохи подумавши:

— Думаю, що якби я була на місці цих людей, — вона кивнула в бік вежі, — то встановила б правило. Я поділила б нас на групи. І сказала б, що кожен чоловік, який одружиться зі зрячою дівчиною, мусить взяти опіку ще над двома сліпими. Я абсолютно впевнена, що я це зробила б.

Я витріщився на її обличчя, сховане в тіні.

— Цього не може бути, — запротестував я.

— Боюся, що може, Білле.

— Але ж послухай…

— Ти не думаєш, що в них може бути в голові якась подібна ідея — хоча б виходячи з того, що вони говорили?

— Можливо, — погодився я. — Але якщо вони встановлять таке правило, це одна річ. Я не розумію…

— Ти хочеш сказати, що любиш мене недостатньо сильно, щоб взяти опіку ще над двома іншими жінками?

Я проковтнув і теж заперечив:

— Послухай. Це все божевілля. Це неприродно. Що ти пропонуєш…

Вона підняла руку, зупинивши мене.

— Просто послухай мене, Білле. Я розумію, що спочатку це звучить трохи приголомшливо, але в цьому немає нічого божевільного. Усе це добре зрозуміло і не дуже просто. Усе це, — вона махнула рукою навколо, — щось змінило в мені. Це ніби побачити все в іншому світлі. І одна з тих речей, які я бачу, — це те, що ті з нас, хто виживе, будуть набагато ближчими одне до одного, більш залежними одне від одного, більше схожими… більше схожими на плем’я, ніж до того.

Увесь день, поки ми їздили, я бачила нещасних людей, які скоро помруть. І весь час я думала: «Ну а як же милість Божа…» А потім я сказала собі: «Це диво! Я заслуговую на краще не більше, ніж будь-хто з цих людей. Але ж це сталося. І я все ще існую, тож маю виправдати своє право на існування». Якимось чином це змусило мене почуватися ближчою до цих людей, ніж до того. Це змусило мене весь час запитувати себе: чим я можу їм допомогти?

— Розумієш, ми повинні зробити щось, щоб виправдати це диво, Білле. Я могла бути однією з цих сліпих дівчат; ти міг бути одним з тих чоловіків, які блукають вулицями. Ми небагато можемо зробити. Але якщо ми спробуємо доглянути хоча б за деякими з них, то ми повернемо частину свого боргу — крихітну часточку того, що ми винні. Ти ж розумієш це, Білле?

Я покрутив цю думку в голові хвилину або більше.

— Гадаю, — сказав я, — це найдивніший аргумент, який я чув сьогодні — якщо не за все життя. І все ж…

— І все ж він правильний, чи не так, Білле? Я знаю, що це правильно. Я намагалася поставити себе на місце однієї з цих сліпих дівчат, і я знаю. Ми тримаємо в своїх руках шанс завбільшки з життя, яке могли б мати й вони. Ми дамо їм його як частину нашої вдячності чи просто утримаємося з огляду на забобони, яких нас колись навчали? Ось у чому справа.

Якусь мить я сидів мовчки. Я анітрохи не сумнівався в тому, що кожне слово Джозелли було щирим. Я думав над долями таких цілеспрямованих та радикальних жінок, як Флоренс Найтінгейл[15] та Елізабет Фрай[16]. З такими жінками нічого не вдієш — і зрештою виявляється, що вони мають рацію.

— Дуже добре, — сказав я їй. — Якщо ти вважаєш, що так правильно, то так і має бути. Я сподіваюся…

Вона перервала мене.

— О, Білле, я знала, що ти мене зрозумієш. О, я така рада, така рада. Ти зробив мене такою щасливою.

— Сподіваюся… — почав я знову за деякий час.

Джозелла погладила мою руку.

— Ти взагалі не повинен турбуватися, милий. Я виберу двох милих, розумних дівчат.

— О, — тільки й сказав я.

Ми продовжували сидіти там, на стіні, тримаючись за руки, дивлячись на плямисті дерева, але в темряві вже небагато можна було роздивитися, принаймні з мого боку. Потім у будівлі позаду нас хтось увімкнув грамофон, почувся вальс Штрауса. У цій жвавій музиці, що линула порожнім подвір’ям, було щось болісно ностальгійне. На якусь мить дорога попереду нас перетворилася на примарний бальний зал; усе закрутилося у вихорі барв, а місяць правив за кришталеву люстру.

Джозелла зіслизнула зі стіни. Вона витягнула руки вперед, її зап’ястя та пальці заколихалися, тіло загойдалося, вона танцювала, легка, мов пушинка, у великому колі місячного світла. Вона обійшла навколо мене, її очі світилися, а руки манили до себе.

І ми затанцювали — на порозі невідомого майбутнього, під відлуння зниклого минулого.