День триффідів

10 Тіншем

Проїхати повз маєток було дуже важко. За кількома котеджами, з яких складалося село Тіншем, височіла стіна, що тяглася вздовж дороги, огороджуючи земельну ділянку. Ми їхали цією дорогою, доки не побачили масивні ворота з кованого заліза. За ними стояла молода жінка, на чиєму обличчі панувала холоднокровна серйозність усвідомлення свого обов’язку, витіснивши всі людські емоції. Вона була озброєна рушницею, яку носила зовсім не так, як треба. Я посигналив Коукеру, щоб він зупинився, і покликав її, вийшовши з машини. Її рот ворухнувся, але за гуркотом двигуна нічого не було чути. Я заглушив мотор.

— Це маєток Тіншем? — запитав я.

Вона не хотіла розголошувати назву свого місця.

— Звідки ви приїхали? Скільки вас? — запитала вона у відповідь.

Мені не хотілося, щоб вона вовтузилася з рушницею, з якою напевно не дружила. Не зводячи очей з її неспокійних пальців, я коротко пояснив, хто ми, чому приїхали, що привезли, і запевнив, що в кузовах немає нікого. Навряд чи вона мені повірила. Її очі свердлили мене тим похмурим, допитливим поглядом, що більше характерний для нишпорок і аж ніяк не підбадьорює. Мої слова не дуже розсіяли ту непродуману підозріливість, що робить добросовісних людей такими нудними. Коли вона вийшла, щоб оглянути вантажівки і перевірити мої слова, я побажав, щоб їй ніколи не довелося стикнутися з групою, щодо якої її підозри будуть виправданими. Їй дуже не хотілося визнати, що вона задоволена, бо це послаблювало її роль надійного охоронця, але зрештою вона погодилася нас впустити.

— Звертайте праворуч, — крикнула вона, коли я проїхав, і відразу ж повернулася охороняти ворота. За короткою алею з берестів лежав парк, розпланований у стилі кінця XVIII століття і втиканий деревами, яким не бракувало простору, щоб рости пишно. Будинок, коли ми його побачили, виявився не надто цікавим у культурному сенсі, але чималеньким особняком. Він простягнувся на довгу відстань і мав різні архітектурні стилі, ніби жоден з його власників не зміг протистояти спокусі залишити по собі особистий слід. Кожен з них, хоча й поважав роботу своїх предків, очевидно, почувався зобов’язаним висловити дух власної епохи. Самовпевнена зневага до попередніх рівнів породжувала вперту непокору. Це був, безумовно, смішний, але дружній та надійний на вигляд будинок.

Дорога привела нас до широкого подвір’я, де вже стояло кілька машин. Його оточували каретні сараї та конюшні, що тягнулися, ймовірно, на кілька миль. Коукер під’їхав до мене й виліз з кабіни. Поблизу не було нікого.

Ми зайшли у відчинені задні двері головного будинку й опинилися у довгому коридорі. У кінці його була кухня розкішних розмірів, звідки долинали тепло та запах їжі. З-за дверей у дальньому кутку було чути бурмотіння голосів та дзенькіт тарілок, але перш ніж ми дісталися до них, нам довелося пройти через темний коридор та ще одні двері.

Думаю, що місце, куди ми зайшли, було кімнатою для слуг у ті часи, коли штат прислуги був настільки великим, що можна було переплутати їхні імена. Приміщення було таким просторим, що за столами могли всістися і при цьому не юрмитися сто або й більше чоловік. Нинішніх мешканців, які сиділи на лавах за двома довгими столами, було, гадаю, чоловік п’ятдесят-шістдесят; з першого погляду було ясно, що вони сліпі. Доки вони тихо сиділи, кілька зрячих людей були дуже зайняті. За бічним столом троє дівчат старанно різали курятину. Я підійшов до однієї з них.

— Ми щойно приїхали, — сказав я. — Що нам робити?

Вона зупинилася, усе ще тримаючи в руках виделку, і відкинула рукою пасмо волосся.

— Буде добре, якщо один з вас візьметься за овочі, а інший допоможе з тарілками, — сказала вона.

Я взяв на себе командування двома здоровенними діжками картоплі й капусти. У перервах між роздачами я роздивлявся людей у залі. Джозелли серед них не було, як і жодної з більш помітних осіб, які висували пропозиції в будівлі Університету, хоча деякі жіночі обличчя здалися мені знайомими.

Частка чоловіків була тут набагато вищою, ніж у колишній групі, і вони були якось дивно відібрані. Лише небагатьох серед них можна було назвати лондонцями або принаймні містянами, а більшість становили селяни в робочому одязі. Певним винятком серед них був священик середнього віку, але всіх їх об’єднувала сліпота.

Серед жінок було більше різноманіття. Деякі були в міському одязі, що не дуже пасував до їхнього оточення, інші, ймовірно, місцеві. В останній групі була лише одна зряча дівчина, а в попередній близько півдюжини зрячих і певна кількість тих, хто хоч і не міг бачити, але принаймні не був неповоротким.

Коукер теж придивлявся до місця.

— Дивні якісь у них порядки, — тихо сказав він мені. — Ви її ще не побачили?

Я похитав головою, безутішно усвідомлюючи, що я покладав набагато більше надій на те, що знайду Джозеллу, ніж сам собі міг зізнатися.

— Смішно, — продовжував він, — але тут немає практично нікого з тієї групи, яку я забрав разом з вами — за винятком он тієї дівчини, яка займається нарізкою.

— Вона вас впізнала? — запитав я.

— Гадаю, що так. Уже нагородила мене злим поглядом.

Коли роздача та сервірування були завершені, ми взяли собі по тарілці й знайшли місця за столом. Меню та якість їжі не викликали нарікань — коли цілий тиждень харчуєшся холодними консервами, то вже якось більше цінуєш гарячі страви. Наприкінці трапези почувся стукіт по столу. Священик підвівся, зачекав, поки настане тиша, а тоді заговорив:

— Друзі мої, це чудово, що в кінці кожного дня ми дякуємо Богові за Його велике милосердя, за те, що Він зберіг нас у вирі цього лиха. Прошу вас помолитися за те, щоб Він зглянувся над тими, які ще блукають самі в темряві, і, можливо, Він захоче спрямувати їхні стопи до нас, щоб ми могли їм допомогти. Давайте попросимо Його, щоб ми пережили всі випробування, які лежать перед нами, і щоб в Його час і з Його допомогою ми змогли краще виконати свої обов’язки з відбудови кращого світу заради Його більшої слави.

Він схилив свою голову.

— Всемогутній і наймилосердніший Боже…

Після «амінь» він заспівав псалом. Коли все це закінчилося, зібрання розбилося на групи, кожен тримався за свого сусіда, і чотири зрячі дівчини вивели їх з приміщення.

Я прикурив сигарету. Коукер розгублено взяв у мене одну, не роблячи ніяких коментарів. До нас підійшла одна з дівчат.

— Допоможете нам прибрати? — спитала вона. — Сподіваюся, міс Дюран скоро прийде.

— Міс Дюран? — повторив я.

— Вона організатор, — пояснила вона. — З нею ви зможете поговорити про свої справи.

Минула година, і вже було майже темно, коли ми почули, що міс Дюран повернулася. Ми знайшли її у невеликій кімнатці, схожій на кабінет, де на столі стояли дві запалені свічки. Я відразу впізнав у ній ту темноволосу жінку з тонкими губами, яка була в опозиції під час зборів. Якусь мить уся її увага була зосереджена на Коукері. Вираз її обличчя був не більш дружелюбним, ніж тоді.

— Мені казали, — сказала вона, дивлячись на Коукера так, ніби він був якоюсь мерзотою, — що ви той чоловік, який організував напад на будівлю Університету?

Коукер погодився і чекав, що вона скаже далі.

— Тоді я можу також сказати вам, раз і назавжди, що у своїй спільноті ми не потребуємо таких жорстоких методів і не збираємося їх терпіти.

Коукер злегка усміхнувся. Він відповів їй у найкращих висловах середнього класу:

— Усе залежить від точки зору. Кого можна вважати більш жорстоким — тих, хто зрозумів свою відповідальність одразу й залишився, чи тих, хто зрозумів свою відповідальність пізніше і накивав п’ятами?

Вона і далі суворо дивилася на нього. Вираз її обличчя не змінився, але вона явно сформувала іншу думку про характер чоловіка, з яким їй довелося мати справу. І його відповідь, і його манери були явно не такими, як вона очікувала. Вона вирішила на якийсь час відкласти це питання, і повернулася до мене.

— Ви теж брали в цьому участь? — запитала вона мене.

Я пояснив свою дещо негативну роль у цій справі й поставив власне запитання:

— Що сталося з Майклом Бідлі, полковником та іншими?

Це запитання їй не дуже сподобалося.

— Вони кудись поїхали, — різко сказала вона. — Це чиста, порядна спільнота зі стандартами — християнськими стандартами, — і ми збираємося їх дотримуватися. У нас немає місця для людей з розпусними поглядами. Занепадництво, аморальність і брак віри — ось причини того, що більша частина цього світу важко хвора. Обов’язок тих, хто вижив, — зрозуміти, що ми будуємо суспільство, де цього не повинно повторитися. Циніки й ті, хто вважає себе розумнішим за всіх, побачать, що вони тут не бажані, хоч би які блискучі теорії вони придумували для маскування своєї розпусності та матеріалізму. Ми є християнською спільнотою і хочемо залишатися такими, — вона з викликом глянула на мене.

— Отже, ви розкололися? — сказав я. — І куди вони поїхали?

Вона відповіла з кам’яним виразом на обличчі:

— Вони поїхали далі, а ми залишилися тут. Ось що має значення. Доки вони триматимуть свій вплив подалі від цього місця, вони можуть скільки завгодно працювати на місце в пеклі, якщо їм це подобається. А оскільки вони вирішили стати вище за Божі закони та цивілізовані звичаї, я не сумніваюся, що вони його заслужать.

Вона завершила свою декларацію, клацнувши зубами, що було натяком на те, що я тільки марнуватиму час, якщо розпитуватиму її далі. І повернулася до Коукера.

— Що ви можете робити? — поцікавилася вона.

— Різні речі, — спокійно відповів він. — Думаю, що буду робити все потроху, доки не побачу, де я найбільше потрібен.

Вона завагалася, це її трохи спантеличило. Вона явно збиралася прийняти рішення і дати вказівки, але змінила свою думку.

— Добре. Подивіться все, а завтра ввечері приходьте і поговоримо, — сказала вона.

Але Коукера не можна було так просто спекатися. Йому потрібні були деталі про розмір ділянки, кількість людей у будинку, співвідношення між зрячими та сліпими, і купа іншої інформації, і він її отримав.

Перш ніж ми пішли, я запитав про Джозеллу. Міс Дюран насупилася.

— Здається, я знаю це ім’я. Але звідки… Може, вона підтримувала консерваторів на останніх виборах?

— Не думаю. Вона, гм, якось написала одну книжку, — зізнався я.

— Вона… — почала вона. І тут я побачив, що вона згадала. — А, це… О, містере Мейсен, я думаю, що вона навряд чи належить до тих людей, яких би цікавила спільнота, яку ми тут будуємо.

У коридорі Коукер повернувся до мене. Тут було мало світла, але достатньо, щоб помітити його посмішку.

— Якась гнітюча ортодоксальність, — зауважив він. Потім з його обличчя зникла посмішка і він додав: — Знаєте, це дивний тип людей. Гордість та упередження. Вона хоче допомоги. Вона розуміє, що дуже сильно її потребує, але і пальцем не ворухне, щоб це визнати.

Він зупинився навпроти відчинених дверей. Було вже занадто темно, щоб у кімнаті можна було щось роздивитися. Але коли ми проходили повз неї раніше, там було достатньо світла, щоб побачити, що це чоловіча спальня.

— Я хочу поговорити з цими хлопцями. Побачимося пізніше.

Я подивився, як він заходить до кімнати і вітається з усіма («Здоровенькі були, друзі. Як справи?»), а потім повернувся до їдальні.

Єдиним джерелом світла там були три свічки, поставлені разом на одному столі. Поруч з ними сиділа якась дівчина і роздратовано дивилася на речі, які їй треба було заштопати.

— Привіт, — сказала вона. — Це ж жахіття якесь, правда? І як це за старих часів примудрялися щось робити після того, як стемніє?

— Це не такі вже й старі часи, — відповів я. — Це і майбутнє, і минуле — якщо хтось покаже нам, як виготовляти свічки.

— Гадаю, що так, — вона підняла голову і глянула на мене. — Ви сьогодні приїхали з Лондона?

— Так, — зізнався я.

— Там зараз погано?

— Йому кінець, — сказав я.

— Ви, мабуть, бачили чимало жахливих речей? — припустила вона.

— Бачив, — коротко сказав я. — Як довго ви тут?

Без особливого натхнення вона в загальних рисах змалювала мені обстановку.

Під час нападу Коукера в його тенета потрапило лише півдюжини зрячих. Вона та міс Дюран були з тих, на кого не звернули уваги. Протягом наступного дня міс Дюран взяла на себе керівництво, але не досягла в цьому великих успіхів. Про те, щоб поїхати негайно, не могло бути й мови, бо тільки один з тих, хто залишився, хоча б колись намагався водити вантажівку. Протягом цього дня і більшу частину наступного вони підтримували зі своєю групою майже такі самі стосунки, як я зі своєю у Гемпстеді. Але ближче до кінця другого дня повернулися Майкл Бідлі та ще двоє людей, і ввечері від їхньої групи відкололися ще кілька чоловік. На середину наступного дня в них були водії для десятка машин. Вони вирішили, що буде розважливіше поїхати негайно, ніж чекати на можливе повернення інших.

Маєток Тіншем був обраний як пробне місце призначення за пропозицією полковника, бо він знав, що це місце добре підходить для ізольованого проживання компактної групи, а це була одна з тих якостей, що їх вони шукали.

Група була погано підібрана, і її лідери добре це розуміли. За день після їхнього приїзду відбулася нарада, менша, але схожа на ту, що була раніше в будівлі Університету. Майкл та його секція оголосили, що потрібно ще багато чого зробити, і вони не збираються марнувати енергію на заспокоєння групи, яка розколюється через дріб’язкові упередження та сварки. Надто багато стоїть на кону, і час тисне. Флоренс Дюран погодилася з ними. Те, що сталося зі світом, було достатньо серйозним попередженням. Вона не могла зрозуміти, як хтось може бути настільки невдячним за диво, що зберегло їх і навіть думати про збереження руйнівних теорій, які підривали становище християнської віри протягом століття. Особисто вона не мала жодного бажання жити в спільноті, де одна частина буде постійно намагатися спотворити просту віру тих, хто не соромився показувати свою вдячність Богові, дотримуючись Його законів. Вона була так само добре здатна зрозуміти серйозність ситуації. Правильним курсом, на її думку, було приділити повну увагу попередженню, що його дав Бог, і одразу ж повернутися до Його вчення.

Хоча поділ груп був очевидним, вони залишилися в нерівних умовах. Міс Дюран виявила, що її прихильники — це п’ятеро зрячих дівчат, більше десяти сліпих дівчат, кілька чоловіків та жінок середнього віку, також сліпих, і жодного зрячого чоловіка. За цих обставин не було ніякого сумніву в тому, що секцією, якій доведеться поїхати, буде секція Майкла Бідлі. Вантажівки все ще були наладовані, тож вони не стали зволікати і по обіді поїхали, залишивши міс Дюран та її послідовників тонути або плисти згідно з їхніми принципами.

До того часу в групи не було можливостей ознайомитися з потенціалом маєтку та його околиць. Головна частина будинку була зачинена, а в приміщеннях для слуг були знайдені сліди нещодавніх мешканців. Пізніше огляд городу дав чітку картину того, що сталося з тими, хто доглядав за цим місцем. Тіла чоловіка, жінки та дівчини лежали поруч у купці розкиданих фруктів. Поруч терпляче чекала пара триффідів, закопавшись корінням у землю. Схожий стан справ був поруч зі зразковою фермою на дальньому кінці ділянки. Було незрозуміло, як сюди потрапили триффіди — пролізли до парку крізь якісь відчинені ворота чи це просто були зразки з необрізаним жалом, які вирвалися на свободу. Але було ясно, що вони становлять загрозу і з ними потрібно впоратися, перш ніж вони встигнуть завдати більших збитків. Міс Дюран відправила одну зрячу дівчину обійти загорожу й зачинити усі двері або вікна. А сама пішла до зброярні. Незважаючи на відсутність досвіду, їй та ще одній молодій жінці вдалося повідстрілювати верхівки триффідів, яких було двадцять шість. Більше їх у загорожі не було видно, і вони сподівалися, що триффідів більше немає.

Огляд села наступного дня показав, що триффідів там ще більше. Мешканці, які вижили, або зачинилися у власних будинках, щоб просидіти там, доки не закінчаться запаси або їм пощастило не зіткнутися з триффідами, коли вони вибиралися за продовольством. Усіх, кого можна було знайти, зібрали та привели назад до маєтку. Вони були здорові, і більшість з них була сильними людьми, але хай там як, зараз вони були радше тягарем, ніж допомогою, бо жоден з них не міг бачити.

Протягом дня прибули ще чотири молодих жінки. Дві по черзі вели заповнену вантажівку і привезли з собою сліпу дівчину. Ще одна приїхала на машині сама. Швидко озирнувшись навколо, вона оголосила, що організації бракує привабливості, і поїхала. З тих кількох, які приїхали наступними днями, залишитися вирішили всього двоє. Але ці двоє були жінками. Більшість чоловіків, схоже, проявила більшу жорстокість та безжалісність, звільняючись від формацій групи Коукера, і повернулася здебільшого для того, аби приєднатися до початкової групи.

Про Джозеллу ця дівчина не змогла мені розповісти нічого. Вона явно почула це ім’я вперше, і всі мої спроби описати її не викликали в неї ніяких спогадів.

Коли ми ще розмовляли, у кімнаті раптом засвітилися електричні лампи. Дівчина глянула на них з побожним трепетом людини, яка відчула полегшення. Вона задула свічки і повернулася до штопання, час від часу кидаючи погляд на лампи, ніби бажаючи впевнитися, що вони ще на місці.

За кілька хвилин до кімнати зайшов Коукер.

— Я так розумію, це ваших рук справа? — сказав я, киваючи на лампи.

— Так, — зізнався він. — Тут у них власна електростанція. Краще використати бензин, ніж дозволити йому випаруватися.

— Ви хочете сказати, що в нас весь цей час могло бути світло? — запитала дівчина.

— Так, якби ви просто потурбувалися про те, щоб запустити двигун, — сказав Коукер, дивлячись на неї. — Якщо вам хотілося світла, то чому б не спробувати?

— Я не знала, де він, крім того, я нічого не тямлю у двигунах або електриці.

Коукер продовжував замислено дивитися на неї.

— Отже, ви просто сиділи в темряві, — зауважив він. — І як ви думаєте, довго вам вдасться протриматися, якщо ви будете просто сидіти в темряві, в той час як потрібно діяти?

Дівчину, схоже, зачепив його тон.

— Я не винна, що не тямлю в таких речах.

— А отут я не погоджуюся, — сказав Коукер. — Це не лише ваша провина, вона виникла сама собою. Мало того, це така собі симуляція — вважати себе занадто духовною, щоб розбиратися у чомусь механічному. Це обмежена і дуже нерозумна форма марнославства. Бог дає людині будь-якої статі мозок для того, щоб докопуватися до правди. І невміння ними користуватися зовсім не є чеснотою, якою варто хвалитися. Навіть у жінки є недолік, за який її варто критикувати.

На її обличчі з’явилося цілком логічне роздратування. Та й сам Коукер мав знервований вигляд, відколи зайшов. Вона сказала:

— Це все дуже добре, але в різних людей розум працює в різних напрямках. Чоловіки розуміються на тому, як працюють машини та електрика. А жінок, як правило, такі речі просто не цікавлять.

— Не треба мені замилювати очі цією сумішшю міфу та афектації, я в це не повірю, — сказав Коукер. — Ви добре знаєте, що жінки можуть і здатні — або принаймні були здатні — керувати найбільш складними та чутливими пристроями, якщо завдавали собі трохи клопоту розібратися в них. Але зазвичай вони занадто ліниві, щоб напружитися, якщо тільки обставини не змушують їх цього зробити. Навіщо їм перейматися, якщо є традиція розглядати безпорадність як жіночу чесноту і завдяки їй роботу можна просто зіпхнути на когось іншого? Зазвичай це поза, не варта нічого, крім розвінчування. Фактично, це заохочувалося. Чоловіки грали цю роль, мужньо ремонтуючи пилосмок для бідної коханої і майстерно замінюючи спалений запобіжник. Увесь цей «цирк» був прийнятним для обох сторін. Груба практичність доповнює духовну витонченість та чарівну залежність — він є простаком, який бруднить свої руки.

Він завдав нового удару, тепер уже розпалившись:

— Досі ми могли собі дозволити забавлятися цими розумовими лінощами та паразитуванням. Незважаючи на всі розмови про рівність статей, що ведуться не одне покоління, жінки мають забагато особистої зацікавленості у своїй залежності, аби позбутися її. Вони роблять мінімум необхідних модифікацій, щоб змінити умови, але це завжди мінімум — і при цьому він супроводжується наріканнями, — він зупинився. — Сумніваєтеся? Тоді подумайте над тим фактом, що і нахабне дівчисько, і жінка-інтелектуал розігрували цей трюк з високою чутливістю, кожна по-своєму. Але тільки-но прийшла війна і принесла з собою соціальний обов’язок та санкції — обидві змогли стати досвідченими механіками.

— Але вони не були хорошими механіками, — зауважила вона. — Усі це кажуть.

— А, захисний механізм у дії. Дозвольте мені зазначити, що ледь не кожен був зацікавлений у тому, щоб так говорити. У той же час, — визнав він, — це певною мірою була правда. А чому? Та тому що майже всі вони змушені були вчитися поспіхом і без належної підготовки, а ще тому що їм доводилося відучуватися від звичок, які заохочувалися протягом багатьох років, коли вважалося, що такі інтереси є для них чужими або занадто грубими для їхніх витончених натур.

— Не розумію, чому вам потрібно накидатися на мене. Я не єдина, хто не запустив цей нещасний двигун.

Коукер посміхнувся.

— Ви маєте рацію. Це несправедливо. Просто потрібно було знайти готовий до роботи двигун, і те, що ніхто цього не зробив, і змусило мене про це говорити. А ще тупість і несерйозність.

— Тоді я вважаю, що ви можете сказати все це міс Дюран, а не мені.

— Не турбуйтеся, скажу. Але це не лише її справа. Це стосується і вас, і всіх інших. Розумієте, саме це я і маю на увазі. Часи докорінно змінилися. Ви вже не можете більше сказати: «Ой, любий, я не розуміюся на таких речах» і зіпхнути справу комусь іншому. Тепер уже невігластво не плутатимуть з простодушністю, і це дуже важливо. Тепер невігластво більше не вважатимуть чимось милим або дотепним. Воно буде небезпечним, дуже небезпечним. Доки всі ми якнайшвидше не спроможемося на те, щоб зрозуміти безліч речей, якими ми до того не цікавилися, доти ні ми, ні ті, хто від нас залежить, не пройдемо випробування, що випали на нашу долю.

— Я не розумію, чому ви виливаєте на мене все своє презирство до жінок через якийсь брудний старий двигун, — пробурчала вона.

Коукер закотив очі.

— О великий Боже! І оце я тут намагаюся пояснити, що жінки мають усі здібності, які їм лише треба спромогтися використати!

— Ви сказали, що ми паразити. А це дуже неприємні речі.

— А я й не намагаюся казати вам приємні слова. Я просто сказав, що в зниклому нині світі жінки були особисто зацікавлені в тому, щоб грати роль паразитів.

— І все це лише через те, що я нічого не знаю про смердючий, шумний двигун.

— Дідько! — сказав Коукер. — Та забудьте ви про той двигун бодай на хвилину.

— Ну а чому тоді?

— Просто так сталося, що двигун — це символ. Справа в тому, що всім нам доведеться вчитися не лише того, що нам подобається, а й того, як керувати спільнотою та підтримувати її. Люди більше не зможуть просто заповнювати виборчий бюлетень і доручати роботу комусь іншому. І більше не буде вважатися, що жінка виконала всі свої зобов’язання перед суспільством, переконавши якогось чоловіка підтримувати її та забезпечувати нішею, де вона може безвідповідально плодити дітей, освіту яким буде давати хтось інший.

— Добре, але я не розумію, як це стосується двигунів…

— Послухайте, — терпляче сказав Коукер. — Якби ви мали дитину, ви хотіли б, щоб вона виросла дикуном чи цивілізованою людиною?

— Цивілізованою людиною, звичайно.

— Ну от, в такому разі ви повинні зрозуміти, що для цього дитині потрібне цивілізоване оточення. Стандарти, які вона засвоїть, вона засвоїть від нас. Ми всі мусимо зрозуміти це якнайкраще і жити якомога розумніше, щоб дати їй якомога більше. Для всіх нас це означатиме важче працювати і більше думати. Зміна умов повинна привести до зміни світогляду.

Дівчина підібрала свої речі й кілька секунд критично дивилася на Коукера.

— Думаю, що з такими поглядами вам буде ближчою група містера Бідлі, — сказала вона. — Ми не збираємося міняти свій світогляд або поступатися своїми принципами. Ось чому ми відокремилися від іншої групи. Тому, якщо вам не підходить шлях гідної і порядної людини, краще їдьте в якесь інше місце, — і видавши звук, що дуже нагадував пирхання, вона вийшла з кімнати.

Коукер подивився їй услід. Коли двері зачинилися, він висловив свої емоції жаргоном вантажника. Я розреготався.

— А чого ви очікували? — сказав я. — Ви стаєте дибки і звертаєтеся до цієї дівчини так, ніби це публічна зустріч з правопорушниками і вона відповідальна за всю західну соціальну систему. А потім дивуєтеся, що вона образилася.

— Я думав, що вона поступиться здоровому глузду, — пробурмотів він.

— Не розумію чому. Більшість з нас цього не робить — ми керуємося звичками. Вона опиратиметься будь-якій зміні, розумній чи нерозумній, яка вступає в конфлікт з її попередньо виробленими уявленнями про правильне та пристойне і буде абсолютно щиро вважати, що демонструє стійкість характеру. Ви занадто квапите події. Покажіть Єлисейські поля людині, яка щойно втратила домівку, і вона зверне на них мало уваги; залиште її там ненадовго — і вона думатиме, що її світ був подібним до них, тільки затишнішим. З часом вона пристосується, але буде переконано заперечувати, що пристосувалася.

— Іншими словами, потрібно просто імпровізувати. Не намагатися нічого планувати. Так ми недалеко зайдемо.

— З цього й починається лідерство. Лідер займається плануванням, але в нього достатньо мудрості, щоб цього не казати. Коли зміни стають необхідними, він впроваджує їх непомітно, як поступку обставинам — тимчасову, звичайно — і якщо він хороший лідер, то робить це в правильній послідовності й в остаточній формі. Будь-який план завжди викликатиме рішучі заперечення, а поступки потрібно робити в надзвичайних випадках.

— Для мене це звучить ніби якийсь мак’явеллізм. Я волію розуміти, чого прагну, і рухатися просто до мети.

— А більшість людей — ні, хоча й заперечують, що це не так. Вони воліють, щоб їх задобрювали, лестили або навіть керували ними. У такому випадку вони ніколи не роблять помилок, а якщо й роблять, то ці помилки спричинені чимось або кимось іншим. Рухатися напролом — це механістичний погляд на речі, а люди — не машини. Вони мають власний розум — здебільшого селянський — і почуваються зручніше, коли рухаються знайомою борозною.

— Схоже, ви не надто високо оцінюєте шанси Бідлі на успіх. А він повністю покладається на план.

— У нього виникнуть власні проблеми. Але його група таки зробила вибір. А ця — навпаки, — зауважив я. — І це сталося просто тому, що тут опираються будь-якому плану, — я замовк, а потім додав: — Знаєте, ця дівчина мала рацію в одному. Вам краще залишити цю групу. Її поведінка — це зразок того, з чим ви стикнетеся, якщо спробуєте керувати цією групою по-своєму. Не можна доправити отару овець на ринок, ведучи їх ідеально прямою лінією, але є інші способи привести їх туди.

— Сьогодні ви висловлюєтеся надзвичайно цинічно і метафорично, — зауважив Коукер.

Я заперечив.

— Немає нічого цинічного в тому, що я помітив, як пастух керує своїми вівцями.

— Але декому може здатися цинічним, що ви ставитеся до людських істот, як до овець.

— Але це менш цинічно і більш корисно, ніж ставитися до них, як до купи шасі, пристосованих для дистанційного управління силою думки.

— Гм, — сказав Коукер. — Мені слід про це подумати.