День триффідів

13 Подорож у надії

Цей ранок був отруєний дрібними невдачами. Спочатку це була вода в карбюраторі. Потім я примудрився проїхати дюжину миль на північ, вважаючи, що їду на схід, і перш ніж я встиг виправити помилку, у мене виникли проблеми з системою запалювання на похмурій гірській дорозі, де до найближчого поселення були милі. І ці затримки, і природна реакція на них добряче зіпсували той оптимістичний настрій, з яким я вирушив у дорогу. Коли я розв’язав цю проблему, була вже перша година дня, і погода змінилася на краще.

На небі з’явилося сонце. Світ знову засяяв яскравими барвами, але навіть це і той факт, що наступні двадцять миль я проїхав гладко, не змінили того депресивного настрою, що знову почав наближатися до мене. Тепер я був справді сам і не міг заглушити цього відчуття самотності. Вона знову тиснула на мене так само, як того дня, коли ми розділилися, вирушивши на пошуки Майкла Бідлі, тільки тепер з подвійною силою. До того я завжди думав про самотність як про щось негативне (через відсутність товариства) і, звичайно, сприймав її як щось тимчасове… Того дня я зрозумів, що це щось більше. Це відчуття, яке може тиснути й пригнічувати, спотворювати звичайні речі, обманювати розум. Скрізь мене підстерігало щось вороже, напружуючи нерви, що від тривоги натягувалися, мов тятива, не дозволяючи забувати, що ніхто не прийде на допомогу, ніхто не подбає про мене. Самотність створювала відчуття, що ти атом, який пливе у безмежжі, і весь час чекала можливості наповнити душу ще більшим і більшим страхом — вона справді намагалася це зробити, а цього їй дозволяти не можна аж ніяк…

Позбавити стадну істоту товариства означає скалічити її, вчинити насильство над її природою. В’язень і чернець усвідомлюють, що стадо існує поза місцем їхнього вигнання, проте вони є його частиною. Але коли стада більше не існує, то для стадної істоти це означає кінець існування. Вона почувається частиною цілого, якого немає, диваком без місця. І якщо вона не може дослухатися до свого розуму, тоді вона по-справжньому пропала, повністю і жахливо пропала і стає не більше ніж спазмом на кінцівці трупа.

Для того щоб опиратися цьому настрою, потрібно було набагато більше сил, ніж раніше. Лише сила моєї надії на те, що я знайду товариство наприкінці шляху, не давала мені повернутися назад і звільнитися від цієї напруги в товаристві Коукера та інших.

Те, що я бачив у дорозі, майже не впливало на мій настрій. Хоча деякі картини були жахливі, я вже звик до таких речей. Жах уже залишив їх, так само як він залишає поля великих битв, тьмяніючи в лабіринтах історії. Я вже не сприймав ці речі як частину великої, приголомшливої трагедії. Моя боротьба була лише особистим конфліктом з власними інстинктами. Безперервна оборона, за якою не видно було перемоги. Усією душею я відчував, що довго не протримаюся.

Щоб якось відволіктись, я їхав швидше, ніж мав би. В якомусь маленькому містечку, вже не пам’ятаю його назви, я заїхав за ріг і врізався просто у фургон, який перегородив усю вулицю. На щастя, моя міцна вантажівка відбулася лише подряпинами, але ці дві машини встигли зачепитися одна за одну з якоюсь диявольською винахідливістю, і відірвати їх одну від одної самому, та ще й у обмеженому просторі, виявилося дуже важкою справою. Ця проблема відібрала в мене цілу годину і вплинула на мене позитивно, повернувши мене до практичних питань.

Після цього я став їхати обережніше, якщо не брати до уваги тих кількох хвилин, коли я в’їхав до Нью-Фореста. Тут я трохи забув про обережність через те, що побачив крізь верхівки дерев гвинтокрил, що летів на невеликій висоті. Він був трохи попереду і перетинав мій шлях. Але, як на зло, дерева тут росли близько від дороги, і майже повністю приховували її з повітря. Я рвонувся вперед, але поки виїхав на більш відкриту місцевість, гвинтокрил уже обернувся на цяточку, що прямувала кудись на північ. Однак навіть сам його вигляд, схоже, додав мені сил.

Проїхавши ще кілька миль, я опинився в маленькому селі, що акуратно розляглося біля трикутної зеленої галявини. На перший погляд, воно було просто чарівне — суміш будиночків, укритих соломою та червоною черепицею, квітучі сади — ніби зійшло зі сторінок дитячої книжки. Але, проїжджаючи повз сади, я не став придивлятися до них уважніше: у багатьох вже видно було недоречну й чужу постать триффіда, що височів посеред квітів. Я вже майже виїхав з села, коли побачив як з воріт одного садка на дорогу вибігла маленька фігурка, розмахуючи руками. Я зупинився, озирнувся, чи немає поблизу триффідів (це вже ставало інстинктом), узяв рушницю і виліз з машини.

Дитина була вдягнена в блакитну бавовняну сукню, білі шкарпетки та сандалі. На вигляд їй було років дев’ять або десять. Мила маленька дівчинка, тепер я бачив навіть її недоглянуті кучері й личко, по якому були розмазані сльози. Вона схопила мене за рукав.

— Будь ласка, будь ласка, — заговорила вона, кваплячи мене, — підійдіть і подивіться, що сталося з Томмі.

Я стояв і дивився на неї. Жахлива самотність, що мучила мене весь день, розвіялася. Мій розум ніби вирвався з ящика, який я для нього зробив. Мені захотілося підняти її і взяти на руки. Я відчув, як до очей підступили сльози. Я простягнув їй руку, і вона схопилася за неї. Разом ми пішли до воріт, з яких вона вибігла.

— Томмі он там, — сказала вона, вказуючи пальцем.

На маленькому газоні між клумбами лежав хлопчик років чотирьох. Щоб зрозуміти, що з ним сталося, мені вистачило одного погляду.

— Ця штука вдарила його, — сказала вона. — Ударила — і він впав. І мене хотіла вдарити, коли я стала йому допомагати. Бридка штука!

Я підняв голову і побачив верхівку триффіда, що стирчала з-за паркана, який оточував садок.

— Затули вуха, мені треба вистрілити, — сказав я.

Вона затулила, і я відстрелив верхівку триффіда.

— Бридка штука, — повторила вона. — Вона мертва?

Я вже збирався заспокоїти її і сказати, що так, коли триффід почав стукати своїми паличками по стовбуру, так само як тоді в Стіпл-Гані. Щоб заткнути його, я вистрілив ще раз.

— Так, — сказав я. — Тепер мертва.

Ми підійшли до хлопчика. На його блідій щоці палав багряний рубець від жала. Мабуть, це сталося кілька годин тому. Вона стала поруч з ним навколішки.

— Кепські справи, — лагідно сказав я їй.

Вона підняла голову, в очах блищали сльози.

— Томмі теж помер?

Я сів поруч з нею і похитав головою.

— Боюся, що так.

Трохи помовчавши, вона сказала:

— Бідний Томмі! Ми його поховаємо, як цуценят?

— Так, — сказав я їй.

За всю цю жахливу катастрофу це була єдина могила, яку я викопав, — і вона була дуже маленькою. Дівчинка зібрала маленький букетик квітів і поклала їх зверху. А потім ми поїхали звідти.

Її звали Сьюзен. Дуже давно, як їй здавалося, щось сталося з її татом та мамою, і вони осліпли. Батько вийшов покликати когось на допомогу і не повернувся. Пізніше пішла мати, суворо наказавши дітям не виходити з будинку. Вона повернулася і плакала. Наступного дня вона знову пішла і цього разу вже не повернулася. Діти з’їли все, що змогли знайти вдома, і їх став мучити голод. Врешті-решт Сьюзен настільки зголодніла, що вирішила порушити мамині накази і попросити допомоги в місіс Волтон у крамниці. Крамниця була відчинена, але місіс Волтон там не було. Сьюзен покликала її, але ніхто не вийшов, тож вона вирішила взяти трохи бісквітів та тістечок, а пізніше сказати про це місіс Волтон.

Повертаючись, вона помітила кілька цих штук. Одна з них вдарила її жалом, але прорахувалася зі зростом, і жало просвистіло в дівчини над головою. Вона перелякалася і решту шляху додому пробігла. Після цього вона дуже обережно ставилася до цих штук і під час подальших вилазок казала Томмі, щоб він теж був обережний. Але він був такий маленький, і не зміг помітити одну з них, що ховалася в сусідському саду, коли він вийшов гуляти. Сьюзен кілька разів намагалася підібратися до нього, але якою б не була обережною, щоразу бачила, як легко тремтить і ворушиться верхівка триффіда…

Десь за годину я вирішив, що вже час зупинятися на ніч. Я залишив її у вантажівці, а сам оглянув кілька будиночків, аж доки не знайшов один підхожий, в якому ми згодом і повечеряли. Я мало що знав про маленьких дівчаток, але ця, схоже, змогла мене здивувати, визнавши, що її дієта, яка складалася майже з самого лише печива, тістечок та цукерок, виявилася не такою поживною, як вона сподівалася. Потім я трохи привів її до ладу і, попрацювавши за її вказівками щіткою для волосся, був задоволений результатом. Вона ж зі свого боку, схоже, змогла на якийсь час забути про все, що сталося, і тішилася, що їй є з ким поговорити.

Я її добре розумів, бо і сам почувався так само.

Але невдовзі після того, як я вклав її спати і знову спустився вниз, я почув її плач.

Я повернувся назад.

— Усе добре, Сьюзен, — сказав я. — Усе добре. Бідолашному Томмі не було боляче, усе було дуже швидко, — я сів біля неї на ліжку і взяв за руку. Вона перестала плакати.

— Це не лише через Томмі, — сказала вона. — Це було після Томмі — коли поруч нікого, взагалі нікого не було. Мені було так страшно…

— Знаю, — сказав я. — Я це добре знаю. Бо мені теж було страшно.

Вона глянула на мене.

— Але ж зараз вам не страшно?

— Ні. І тобі теж. Ми просто будемо триматися разом, щоб нам обом не було страшно.

— Так, — серйозно сказала вона. — Думаю, так буде краще…

Після цього ми обговорили деякі речі, аж доки вона не заснула.

— Куди ми їдемо? — сказала вона, коли ми вирушили в дорогу наступного ранку.

Я сказав, що ми шукаємо одну леді.

— А де вона? — запитала Сьюзен.

Я не міг дати точної відповіді.

— А коли ми її знайдемо? — запитала вона.

На це питання я теж не міг задовільно відповісти.

— А вона вродлива? — знову запитала Сьюзен.

— Так, — відповів я, радий, що хоч цього разу можу бути конкретним.

Здається, така відповідь чомусь задовольнила Сьюзен.

— Добре, — схвально зазначила вона, і ми перейшли до інших тем.

Через неї я намагався оминати більші міста, але і в сільській місцевості важко було уникнути багатьох неприємних видовищ. Зрештою я перестав удавати, ніби їх немає. Сьюзен ставилася до них з таким неупередженим інтересом, ніби це був звичайний пейзаж. Вони не тривожили її, але спантеличували і спонукали до запитань. Подумавши про те, що їй доведеться зростати у світі, де вже не буде стільки надмірної сором’язливості та евфемізмів, як за часів мого дитинства, я постарався розповісти про всі ці жахи та дивні речі якомога об’єктивніше. Це було добре й для мене.

Опівдні небо затягнуло хмарами і знову почався дощ. Коли о п’ятій ми зупинилися на дорозі неподалік від Пулборо, він і досі падав, мов з відра.

— Куди ми тепер? — спитала Сьюзен.

— А от в цьому й проблема, — зізнався я. — Нам треба кудись туди, — я махнув рукою на південь, де крізь туман проглядався обрис Даунса[21].

Я щосили намагався згадати, що ще Джозелла казала про це місце, але пам’ятав лише, що будинок стояв з північного боку гір, і в мене склалося враження, що він стоїть перед болотистою низиною, яка відділяла їх від Пулборо. Тепер, коли я заїхав так далеко, це здавалося дуже нечіткою вказівкою: Даунс простягнувся на цілі милі й на схід, і на захід.

— Мабуть, перше, що нам треба зробити, — це подивитися, чи немає на тому боці якогось димку, — припустив я.

— Але ж крізь цей дощ взагалі щось важко побачити, — практично і цілком справедливо зауважила Сьюзен.

За півгодини дощ люб’язно перестав падати. Ми вийшли з вантажівки і залізли на якусь стіну. Якийсь час ми уважно вивчали нижні схили гір, але ні гострі очі Сьюзен, ні мій бінокль, не помітили жодної ознаки диму або якоїсь діяльності. Потім дощ почався знову.

— Я зголодніла, — сказала Сьюзен.

У той момент їжа мене мало цікавила. Тепер я був так близько, що моє бажання дізнатися, чи правильними були мої припущення переважило все інше. Доки Сьюзен їла, я піднявся вантажівкою на гору, що стояла за нами, щоб краще бачити місцевість. Між струменями дощу та в сутінках, що все більше перетворювалися на темряву, ми знову уважно і безрезультатно роздивлялися іншу сторону долини. У всій долині не було видно ніяких ознак життя або руху, крім кількох корів, овець та триффідів, які час від часу нишпорили в полі.

І раптом мені спала на думку одна ідея; я вирішив спуститися в село. Мені не хотілося брати з собою Сьюзен, бо я знав, що це місце може бути неприємним, але я не міг залишити її тут. Коли ми опинилися там, я виявив, що всі ці жахіття вразили її менше, ніж мене; діти зовсім по-іншому сприймають страшні речі, аж доки їх не навчать, чого треба боятися. Депресія охоплювала лише мене. Сьюзен виявляла до усього цього радше інтерес, ніж відразу. Вона забула про смуток, знайшовши багряний шовковий макінтош і вбравшись у нього, хоч він і був на кілька розмірів більший за неї. Мій пошук теж дав результати. Я повернувся до вантажівки з фарою, схожою на маленький прожектор, — ми знайшли її на чудовому «роллс-ройсі».

Я прилаштував цю штуку на якійсь опорі поруч з вікном кабіни і підключив до акумулятора. Тепер нам залишалося тільки дочекатися темряви і сподіватися, що дощ припиниться.

Коли стало темно, дощ майже затих. Я ввімкнув світло і послав у темряву потужний промінь. Повільно повертаючи лампу з одного боку в інший, і намагаючись спрямовувати її світло на протилежні схили, я з тривогою вдивлявся, прагнучи побачити якесь світло у відповідь. Разів шість я зупиняв її і вимикав на кілька секунд в кінці кожного повороту, шукаючи бодай найменший проблиск у темряві. Але щоразу ніч над горами залишалася чорною, мов смола. Потім дощ став падати сильніше. Я спрямував промінь уперед і став чекати, слухаючи, як по даху кабіни барабанять краплі, у той час як Сьюзен заснула, схилившись мені на плече. За годину цей барабанний бій стишився до стукоту, а потім і зовсім припинився. Сьюзен прокинулася, коли я знов почав крутити лампу. Коли я завершив уже шостий поворот, вона закричала:

— Дивіться, Білле! Он воно! Світло!

Вона вказувала на кілька градусів зліва від нас. Я вимкнув лампу і глянув туди. Важко було сказати напевно. Якщо нас не обманювали очі, це було якесь тьмяне світло, ніби якийсь далекий світлячок. І коли ми дивилися на нього, дощ знову почав лити як з відра. Невдовзі крізь бінокль вже нічого не було видно.

Я не наважувався їхати. Якщо це світло, то воно може бути непомітним з рівнини. Я ще раз спрямував нашу лампу вперед і приготувався чекати стільки, скільки витримаю. Минула ще майже година, перш ніж дощ знову перестав. Якраз у цей момент я вимкнув нашу лампу.

— Є! — радісно закричала Сьюзен. — Дивіться! Дивіться!

Це було світло. Достатньо яскраве, щоб прогнати будь-які сумніви, хоча крізь бінокль неможливо було побачити ніяких деталей.

Я знову ввімкнув лампу і передав літеру V абеткою Морзе — це був єдиний знак з Морзе, крім SOS, який я знав, тож це мало спрацювати. Доки ми спостерігали за іншим ліхтарем, він заблимав, давши серію коротких та довгих сигналів, що, на жаль, нічого для мене не означали. Про всяк випадок я передав ще кілька літер V, намалював на мапі приблизне розташування ліхтаря і перемкнувся на фари.

— Це та леді? — спитала Сьюзен.

— Так, це має бути вона, — відповів я. — Має бути.

Це була поганенька поїздка. Щоб перетнути болотисту низину, потрібно було звернути на захід від нас, а потім знову повернути на схід і поїхати вздовж підніжжя гір. Не встигли ми проїхати й милі, як щось затулило нам світло, і на додачу до того, що нам довелося пробиратися темними дорогами, дощ знову пішов сильніше. Доглядати за дренажними системами тепер було нікому, тож деякі поля вже були майже затоплені, і місцями вода заливала дорогу. Мені доводилося їхати з виснажливою обережністю, стримуючи бажання натиснути педаль газу до підлоги.

Щойно ми вибралися на другий бік долини, повінь залишилася позаду, але швидше ми їхати не стали, бо на стежках було повно незначних ухилів та неочікуваних поворотів. Уся моя увага була прикута до дороги, у той час як дівчинка дивилася на гори, спостерігаючи, чи не з’явиться світло знову. Ми досягли точки, де лінія на мапі перетиналася з тим, що мало бути дорогою, якою ми їхали, але світла не було видно. Я спробував повернути на підйомі. Потім нам знадобилася ще година, щоб виїхати назад з крейдяного кар’єру, куди нас вів цей шлях.

Ми поїхали далі, нижчою дорогою. Згодом Сьюзен помітила, що праворуч від нас, між гілками, блиснуло світло. Наступний поворот був вдалішим. Ми знову поїхали вгору схилом, аж доки не побачили маленький квадратик освітленого вікна десь за півмилі від нас.

Та навіть тоді, маючи під рукою мапу, знайти правильну стежку до нього виявилося нелегко. Ми довго хиталися, все ще їдучи на низькій передачі, але щоразу, як дивилися на вікно, виявлялося, що воно анітрохи не стало ближчим. Ця дорога не підходила для громіздких вантажівок. На вужчих ділянках нам доводилося проштовхуватися між чагарником та кущами ожини, які дряпали нас з боків, ніби намагаючись зупинити.

Нарешті ми побачили ліхтар, що гойдався попереду. Він рухався, показуючи нам проїзд крізь ворота. Потім зупинився. Я проїхав один чи два ярди і зупинив машину. Коли я відчинив двері, то світло від ліхтаря блиснуло мені просто в очі. За ним я побачив постать у дощовику, що весь блищав від вологи.

Удаваний спокій, який прозвучав у її голосі, був зіпсований невеличким зламом:

— Привіт, Білле. Довго ж тебе не було.

Я вискочив з машини.

— О, Білле… Я не можу… О, любий мій, я так сподівалася… О, Білле… — говорила Джозелла.

Я забув про Сьюзен, аж доки вона сама не озвалася з машини.

— Ви ж намокнете, дурненькі. Чому ви не цілуєтеся в будинку?