День триффідів

4 Примари минулого

Щоб дати юрбі з «Кафе Рояль» достатній простір для маневру, я заскочив на бічну вуличку в Сохо, плануючи скоротити відстань до Ріджент-стрит.

Вочевидь, голод вигнав більше людей з домівок. Якою б не була причина, я виявив, що ті місця, куди я заходив, стали більш людними, ніж коли я залишив лікарню. На тротуарах та вузьких вуличках люди постійно стикалися одне з одним, біля вітрин крамниць, що їх розбивали тепер все частіше й частіше, скупчувався натовп, і це лише посилювало збентеження тих, хто намагався просуватися далі. Здавалося, ніхто в юрбах, що збиралися біля вітрин, не був до кінця впевнений, на яку саме крамницю вони натрапили. Деякі з тих, хто стояв попереду, обмацували все навколо, шукаючи знайомі об’єкти; інші нерозсудливо лізли вперед, ризикуючи розпороти собі живіт об уламки скла.

Я відчував, що маю допомогти цим людям знайти їжу. Але чи варто це робити? Якщо я поведу їх до ще не займаної крамниці з харчами, то натовп не лише змете там все за п’ять хвилин, а й затопче більш слабких людей під час цього процесу. Все одно незабаром усе продовольство зникне, а що тоді стане з тими тисячами, які залишаться голодними? Можливо, треба зібрати невелику групу і якось триматися разом невідомо скільки — але кого брати, а кого залишити? Що б я не намагався придумати, жодне рішення не здавалося мені правильним.

Навколо творилися брудні справи і не пахло жодним лицарством; усі намагалися вирвати одне в одного ласий шматок. Один чоловік, наштовхуючись на іншого й відчуваючи, що той несе якийсь пакунок, вихоплював його, сподіваючись, що там щось їстівне, і відходив убік, у той час як невдаха розлючено хапав руками повітря або лупив кулаками, не розбираючись. Одного разу мені довелося швидко відскочити вбік, щоб мене не збив з ніг якийсь старий чоловік, який мчав проїжджою частиною, не турбуючись про можливі перешкоди. Він жадібно, з хитрющим виразом обличчя, притискав до грудей дві банки червоної фарби. На розі дорогу мені перекрила група людей, які ледь не плакали від розчарування, оточивши спантеличену дитину, яка бачила, але була ще замала, щоб розуміти, чого від неї хочуть.

Я тривожився все більше. Інстинкт, який боровся з моїм цивілізованим прагненням допомогти цим людям, підказував мені триматися від них подалі. Вони швидко втрачали всі звичайні обмеження. Крім того, мене охоплювало якесь ірраціональне почуття провини від того, що я можу бачити, а вони — ні. Це спонукало мене приховувати від них свій зір навіть тоді, коли я просувався серед них. Пізніше я зрозумів, наскільки слушним був цей інстинкт.

Наблизившись до Голден-сквер, я почав подумувати про те, щоб звернути ліворуч і повернутися на Ріджент-стрит, де ширша дорога і легше рухатися. Я вже збирався зайти за ріг, щоб зробити це, аж раптом пролунав пронизливий крик, який зупинив і мене, й інших. Люди на всій вулиці теж стали й перелякано крутили головами, намагаючись здогадатися, що відбувається. Нервова напруга та стрес досягли межі: жінки вибухнули плачем, а чоловіки, в яких нерви були теж не в кращому стані — прокляттями. Адже звук був моторошний, це була одна з тих речей, яких вони підсвідомо очікували. Вони очікували, що він знову повториться.

І він повторився. Перелякав усіх і захлинувся зойком. Але тепер він уже був менш тривожним, бо всі його очікували. Цього разу я зміг визначити, звідки лунає звук. Кілька кроків — і я опинився біля входу до алеї. Коли я повернув туди, цей крик-напівзойк знову повторився.

Причину крику я побачив за кілька ярдів. Якась дівчина припала до землі, а в цей час кремезний чоловік гамселив її тонким латунним прутом. Її сукня була розірвана ззаду, і на тілі було видно червоні смуги. Коли я побачив ближче, то зрозумів, чому вона не втекла: руки були зв’язані за спиною, а кінець мотузки примотаний до лівого зап’ястя чоловіка.

Я підійшов до цієї пари в той момент, коли він заніс руку для чергового удару. Мені легко вдалося вирвати прут в нього з руки, бо він нічого не очікував, і вдарити його в плече. Він одразу ж замахнувся в моєму напрямку важким черевиком, але я швидко відступив, а радіус його дій обмежувався мотузкою на зап’ясті. Доки я шукав у кишені ніж, він знову щосили вдарив повітря. Нічого там не зустрівши, чоловік розвернувся і добряче вперіщив дівчину. Потім лайнувся і потягнув мотузку, щоб змусити її підвестися. Я вдарив його в голову збоку, достатньо сильно, щоб зупинити і щоб у нього трохи пошуміло у вухах — я ніяк не міг змусити себе звалити з ніг сліпого, навіть такого типа, як цей. Доки він приходив до тями, я нахилився й перерізав мотузку. Потім відштовхнув його легким ударом в груди, від чого він трохи розвернувся, втративши орієнтацію. Уже вільною лівою рукою він розмахнувся і завдав би непоганого удару, але влучив не в мене, а у цегляну стіну. Після цього його вже нічого не цікавило, окрім болю в зламаних пальцях. Я допоміг дівчині встати, розв’язав її руки і повів вниз алеєю, в той час як кривдник досі ще лупцював повітря за нашими спинами.

Коли ми звернули на вулицю, дівчина почала виходити із заціпеніння й повернула до мене брудне, заплакане обличчя.

— Але ж ви зрячий, — недовірливо вимовила вона.

— Звичайно, — відповів я.

— О, слава Богу! Слава Богу! Я вже думала, що я одна така залишилася, — сказала вона і знову розплакалася.

Я озирнувся. За кілька ярдів був паб, де грав грамофон, чулися звуки розбитих склянок і вирувало старе добре життя. Ще за кілька ярдів стояв інший паб, який наразі залишився нерушеним. Сильним ударом плеча я вибив двері до бару. Потім наполовину заніс, наполовину завів дівчину і всадовив її на стілець. Розламав сусідній стілець і заклинив його ніжками ручки дверей, щоб сюди не навідалися інші гості, а тоді звернув увагу на пляшки з тоніком.

Ми не поспішали. Вона зробила перший ковток і вдихнула. Я дав їй час прийти до тями, крутячи в руках келих і слухаючи пісеньку, яку грав грамофон у іншому пабі, — популярну на той час, хоча і доволі сумну:

Сидячи, я крадькома роздивлявся дівчину. Її сукня, принаймні те, що від неї лишилося, була хорошої якості. Голос у неї теж був приємний і явно не поставлений на сцені чи в кіно, бо стрес на нього ніяк не вплинув. Вона була білявкою, але волосся було радше платиновим. Здається, під плямами та брудом ховалося гарне личко. Вона була на три чи чотири дюйми нижча за мене, струнка, але не худа. Схоже, що вона могла застосувати силу, якщо необхідно, але в її приблизно двадцять чотири роки ця сила не застосовувалася ні до чого, крім гри в м’яч, танців та, можливо, верхової їзди. Її руки були гарні й гладенькі, а нігті на пальцях — ті, що ще збереглися, — за довжиною були радше для краси.

Алкоголь поступово пішов їй на користь. Після першої порції вона прийшла до тями настільки, що в ній вже заговорили звички.

— О Боже, я ж, мабуть, маю жахливий вигляд, — зауважила вона.

Ніхто, крім мене, не в змозі був цього помітити, але я промовчав.

Вона встала і підійшла до дзеркала.

— Так і є, — підтвердила вона. — А де?..

— Можете спробувати он там, — запропонував я.

Минуло двадцять хвилин, перш ніж вона повернулася. Зважаючи на обмежені можливості, вона непогано привела себе до ладу, і її моральний стан значно покращився. Тепер вона вже більше нагадувала жертву насилля в уяві режисера, ніж справжню жертву.

— Сигарету? — сказав я, підсунувши ще одну склянку.

Коли процес відновлення сил завершився, ми обмінялися історіями. Щоб дати їй трохи часу, я розповів про себе. Потім вона сказала:

— Трясця, як мені соромно. Я ж насправді зовсім не така — тобто не така, як ви мене побачили. Насправді я достатньо впевнена в собі, хоча ви, мабуть, так не думаєте. Але оце все було для мене занадто важким. Те, що сталося, — дуже погано, а перспектива жахливого майбутнього здалася мені настільки непосильним тягарем, що я запанікувала. Я почала думати, що я, мабуть, єдина людина в цьому світі, яка може бачити. Це гнітило мене, я відразу ж перелякалася і втратила розум, зламалася і розревлася, немов дівчина з вікторіанської мелодрами. Я б ніколи, ніколи не повірила, що можу бути такою.

— Не переймайтеся через це, — сказав я. — Найближчим часом ми, мабуть, багато дивного про себе дізнаємося.

— Але це мене справді турбує. Якщо я починаю отак… — вона не завершила речення.

— Я теж ледь не запанікував у лікарні, — сказав я. — Ми люди, а не обчислювальні машини.

Її звали Джозелла Плейтон. Щось у ній здавалося мені знайомим, але я не міг зрозуміти, що саме. Її будинок був на Ден-роуд, у Сент-Джонс-Вуді. Цей район більш-менш узгоджувався з моїми припущеннями. Я пам’ятав Ден-роуд. Окремі комфортабельні будинки, здебільшого потворні, але всі дорогі. Те, що їй вдалося уникнути загального лиха, було не меншою удачею, ніж в моєму випадку — ну, можливо, більшою. У понеділок вона була на вечірці, — здавалося, доволі бучній.

— Думаю, хтось вирішив, що буде весело, якщо змішати напої, — сказала вона. — Але під кінець я почувалася як ніколи кепсько, хоча й мало випила.

Вівторок вона згадувала як день страждань від нечуваного похмілля. Близько четвертої вона вирішила, що з неї вдосталь. Вона викликала служницю і дала інструкції не турбувати її, хоч би що сталося — проходження комети, землетрус або Судний день. Після цього ультиматуму вона випила сильну дозу снодійного, що натщесерце подіяла на неї, як нокаут.

Відтоді вона нічого не знала, аж доки цього ранку її не розбудив батько, який, спотикаючись, зайшов до кімнати.

— Джозелло, — сказав він, — заради Бога, виклич доктора Мейла. Скажи йому, що я осліп. Сліпий, мов кріт.

Вона зі здивуванням побачила, що вже майже дев’ята. Встала, швидко одягнулася. Слуги не реагували ні на дзвінок батька, ні на її власний. Коли вона спустилася, щоб розбудити їх, то з жахом виявила, що вони теж осліпли.

Телефон не працював, тож єдиним виходом для неї здалося сісти за кермо і привезти лікаря самій. Тихі вулиці, де не було жодної машини, здивували її, але перш ніж до неї дійшло, що сталося, вона проїхала майже милю. Коли ж вона зрозуміла, то запанікувала, а від паніки ще нікому не було користі. Була ймовірність, що лікар міг уникнути хвороби, так само як вона. Тож вона поїхала далі з відчайдушною, хоча й дедалі меншою надією.

На півдорозі по Ріджент-стрит двигун почав захлинатися і зрештою зупинився. В поспіху вона не глянула на датчик рівня пального і досуха спустошила запасний бак.

Якусь мить вона розгублено сиділа в машині. Тепер на неї дивилося кожне обличчя, але на той момент вона вже розуміла, що жоден з цих людей не може ані побачити її, ані якось допомогти. Вона вийшла з машини, сподіваючись знайти десь поблизу гараж і підготувалася йти пішки, якщо не вдасться. Коли вона захлопнула за собою двері, якийсь голос гукнув її:

— Гей! Хвилиночку, друже!

Вона озирнулася і побачила, як до неї навпомацки рухається чоловік.

— Що таке? — спитала вона. Його вигляд не викликав у неї жодної довіри.

Щойно він почув її голос, його манери відразу ж змінилися.

— Я заблукав і не знаю, де я, — сказав він.

— Це Ріджент-стрит. Просто за вами кінотеатр «Нью-Гелері», — сказала вона і повернулася, щоб іти.

— Покажіть мені, де край тротуару, міс, — сказав він.

Вона завагалася, і цієї миті він підійшов ближче. Його витягнута рука намацала її рукав і вхопилася за нього. Потім він зробив випад вперед і боляче схопив обидві її руки.

— То ти можеш бачити, чи не так? — сказав він. — Чому ж ти можеш, чорт забирай, а я та інші — ні?

Перш ніж вона зрозуміла, що відбувається, він розвернув її і звалив з ніг, а потім вперся коліном у спину. Він схопив її за обидва зап’ястя своєю великою рукою і зв’язав їх шматком мотузки, який витягнув з кишені. Потім підвівся і смикнув її, щоб вона теж стала на ноги.

— Чудово, — сказав він. — Тепер ти будеш моїми очима. Я голодний. Веди мене туди, де є хороше їдло. Ворушись.

Джозелла смикнулася вбік.

— Не піду. Розв’яжіть мені спочатку руки. Я…

Він перервав її, давши ляпас.

— Думаю, цього вистачить, дівчинко. Вперед. Знайди мені щось погризти. Їжу знайди, чуєш?

— Кажу вам, не буду.

— Ще й як будеш, дівчинко. Чорти б тебе взяли, — запевнив він її.

І їй таки довелося це робити.

Вона допомагала йому, але весь час шукала зручної нагоди, щоб утекти. А він саме цього й очікував. Одного разу їй майже вдалося це зробити, але він зреагував занадто швидко. Навіть коли вона вже звільнила руки, він підставив ногу, зваливши її на землю і перш ніж вона встигла встати, знову схопив її. Після цього він знайшов міцну мотузку і прив’язав її до свого зап’ястя.

Спочатку вона повела його до кав’ярні й показала холодильник. Агрегат вже не працював, але продукти в ньому ще були свіжі. Наступний візит був до бару, де йому захотілося випити ірландського віскі. Вона помітила, що пляшка стоїть на полиці, до якої він не може дотягнутися.

— Якби ви розв’язали мені руки… — запропонувала вона.

— Ага, щоб ти мене пляшкою по голові гепнула. Я не вчора народився, дівчинко. Ні, я питиму скотч. Де він?

Вона почала розповідати, що є в різних пляшках, яких він торкався рукою.

— Мабуть, я просто була приголомшена, — пояснила вона. — Зараз я вже бачу з півдюжини способів, як можна було його обдурити. Мабуть, пізніше я вбила б його, якби ви не з’явилися. Але неможливо в одну мить змінитися і стати жорстокою — принаймні я так не можу. Спочатку я просто не могла зібратися з думками, мені здавалося неможливим, що такі речі можуть відбуватися у наш час, що невдовзі хтось прийде і припинить це все.

Перш ніж вони пішли, у цьому барі відбулася бійка. Інша група чоловіків та жінок виявила, що двері відчинені, і зайшла всередину. Її викрадач необачно наказав їй, щоб вона розповіла їм, що в пляшках. Почувши це, вони перестали говорити і повернули до дівчини свої незрячі очі. Почувся шепіт, а потім двоє чоловіків обережно рушили вперед. З виразу їхніх облич було видно, що вони налаштовані рішуче. Вона різко смикнула за мотузку.

— Обережно! — вигукнула дівчина.

Не вагаючись ані секунди, її викрадач розмахнувся черевиком. Удар виявився вдалим. Один із чоловіків зігнувся, скрикнувши від болю. Другий стрибнув уперед, але вона встигла відійти вбік, і він з гуркотом врізався у шинквас.

— Краще облиш її, покидьку, — загарчав той, хто тримав її. Він загрозливо крутив головою туди-сюди. — Вона моя, чорт забирай. Я її знайшов.

Але було ясно, що інші так легко не здадуться. Навіть якби вони могли бачити грізне обличчя її супутника, це б їх навряд чи зупинило. Джозелла почала розуміти, що дар зору, навіть якщо про нього знають із чуток, став скарбом, який перевершує всі статки, і цей скарб без жорстокої боротьби не віддадуть.

Інші почали оточувати їх, тримаючи перед собою руки. Однією ногою вона дотягнулася до стільця, схопила його за ніжку й кинула в них на шляху.

— Швидше! — вигукнула вона, відтягуючи свого чоловіка назад.

Двоє чоловіків перечепилися через стілець, на них зверху звалилася жінка. Вони одразу ж почали борсатися на підлозі. Джозелла протиснулася повз них, і вони вибігли на вулицю.

Вона ледь розуміла, навіщо це зробила — хіба тільки тому, що перспектива опинитися в рабстві у цієї групи лякала її ще більше. Чоловік їй навіть не подякував. Він просто наказав відшукати інший бар, порожній.

— Думаю, — сказала вона тоном судді, — що він був не таким вже й поганим чоловіком, хоча, глянувши на нього, цього не скажеш. Він просто був наляканий. Десь у глибині душі він був переляканий ще більше, ніж я. Він дав мені якусь їжу і щось попити. Бити мене він почав лише тому, що був п’яний, а я не хотіла йти до його будинку разом з ним. Не знаю, що сталося б, якби не ви, — вона зупинилася, а потім додала: — Але мені все одно соромно за себе. Мабуть, думаєте, он до чого може врешті-решт докотитися сучасна молода жінка, чи не так? Кричати і впадати у депресію… Дідько!

Вона вже мала набагато кращий вигляд і, очевидно, самопочуття, хоча й скривилася, коли потягнулася за келихом.

— Думаю, — сказав я, — що я мало зрозумів з того, що трапилося, і тому мені пощастило. Я мав би зробити більше висновків, коли побачив ту жінку з дитиною на Пікаділлі. Лише доля не дала мені потрапити в ту саму халепу, в яку потрапили ви.

— Ті, хто мають великий скарб, не можуть сподіватися на спокійне життя, — задумливо вимовила вона.

— Тепер матиму це на увазі, — сказав я.

— Я вже відчула це на собі, — зауважила вона.

Кілька хвилин ми сиділи мовчки, прислухаючись до шуму, що долинав з іншого паба.

— То що, власне, ми плануємо робити далі? — нарешті сказав я.

— Я мушу повернутися додому. Там мій батько. Зрозуміло, що зараз немає сенсу шукати лікаря, навіть якщо йому пощастило залишитися зрячим.

Здається, вона хотіла сказати щось іще, але завагалася.

— Не заперечуєте, якщо піду з вами? — спитав я. — Мені здається, що зараз не той час, коли ми можемо вештатися поодинці.

Вона повернулася і вдячно глянула на мене.

— Дякую. Я вже хотіла вас попросити, але подумала, раптом у вас теж є хтось, кого ви хочете знайти.

— Немає, — відповів я. — Принаймні в Лондоні.

— Я рада. Не те щоб я дуже боялася, що мене знову спіймають, — тепер я буду набагато обережнішою. Але, чесно кажучи, я боюся самотності. Я починаю почуватися настільки… настільки безпорадною та відрізаною від усього.

Я починав бачити ситуацію у новому світлі. Відчуття звільнення дедалі більше змінювалось усвідомленням того, з якою жорстокістю ми можемо зіткнутися. Спочатку неможливо було не відчувати якусь перевагу, а отже, і впевненість. Ми мали набагато більше шансів пережити цю катастрофу, ніж решта людей. Там, де їм доводилося рухатися навпомацки і здогадуватися, що перед ними, ми могли просто заходити і брати те, що нам потрібно. Але за всім цим стояло чимало інших проблем…

Я сказав:

— Цікаво, скільком людям вдалося уникнути цього лиха і зберегти зір? Я бачив одного чоловіка, дитину і малюка. Ви не зустріли нікого. Здається, ми ще побачимо, що зір тепер є дуже рідкісним даром. Дехто, як бачите, зрозумів, що єдиний їхній шанс вижити — це схопити когось, хто може бачити. А коли вони всі це зрозуміють, то наслідки будуть не надто добрі.

У той час мені здавалося, що нам доведеться обирати між двома варіантами: або ти живеш сам у постійному страху, що тебе схоплять, або об’єднуєшся з іншими в групу, на яку можна покластися, щоб захиститися від інших. Ми мали бути або лідерами, або полоненими — і перед очима поставала огидна картина кривавих гангстерських війн, що будуть вестися за те, щоб нами володіти. Я все ще прокручував у голові ці можливості, коли Джозелла підвелася й повернула мене до сучасності.

— Я мушу йти, — сказала вона. — Бідний тато. Вже за четверту.

Коли ми знову повернулися на Ріджент-стрит, дещо раптом спало мені на думку.

— Згадав, — сказав я, — думаю, я пам’ятаю, де тут поблизу є одна крамниця…

Крамниця все ще була там. Ми взяли собі пару мисливських ножів, що здавалися корисними, і ремені до них.

— Почуваюся наче пірат, — сказала Джозелла, застібаючи свій ремінь.

— Думаю, краще бути піратом, ніж його коханкою, — сказав я.

Пройшовши кілька ярдів угору по вулиці, ми наштовхнулися на великий блискучий седан. Здавалося, що двигун у цієї автівки мав би просто муркотіти. Але коли я її завів, гуркіт здійнявся такий, що перекрив би увесь звичайний вуличний рух. Ми рушили на північ, весь час роблячи зиґзаґи, щоб не врізатися в кинуті машини та людей, які завмирали посеред дороги, почувши, як ми наближаємося. Всю дорогу вони з надією озиралися, коли ми під’їздили, і опускали голови, зрозумівши, що ми їдемо далі. По дорозі ми побачили одну будівлю, що зайнялася яскравим полум’ям, і хмару диму від іншої пожежі десь на Оксфорд-стрит. На Оксфорд-серкус було більше людей, але ми акуратно об’їхали їх, оминули будівлю «Бі-Бі-Сі» й рушили далі на північ, до Ріджентс-парку.

Я відчув полегшення, вибравшись з вулиць на відкритий простір. Тут не було нещасних людей, які блукали навпомацки. Єдині рухомі об’єкти, які ми побачили на широких смугах трави, — це дві або три невеликі групи триффідів; похитуючись, вони рухалися на південь. Якимось чином їм вдалося вирвати свої кілки із землі, і тепер вони тягли їх за собою на ланцюгах. Я пам’ятав, що в парку було кілька зразків з необрізаним жалом, кілька прив’язаних, але більшість з них перебували за подвійною загорожею біля зоопарку. Тож мені було дивно, як їм вдалося вирватися. Джозелла теж помітила їх.

— Для них мало що зміниться, — сказала вона.

Решту дороги ми проїхали майже не затримуючись. За кілька хвилин я зупинився біля будинку, на який вона вказала. Ми вилізли з машини, і я відчинив ворота. Коротка доріжка огинала густий чагарник, що приховував більшу частину будинку, якщо дивитися з дороги. Коли ми зайшли за ріг, Джозелла закричала і кинулася вперед. На гравії, впавши на живіт, лежала якась людина. Її голова була повернута набік, тож можна було бачити одну сторону обличчя. Я відразу ж помітив яскраво-червону смугу на щоці.

— Стояти! — крикнув я їй.

Тривоги в моєму голосі виявилося достатньо, щоб стримати її.

Тепер я помітив триффіда. Він ховався серед кущів, дуже близько від розпростертої фігури.

— Назад! Негайно! — крикнув я.

Усе ще дивлячись на чоловіка, що лежав на землі, вона завагалася.

— Але ж я повинна… — почала вона, повертаючись до мене. А потім зупинилася, витріщила очі й закричала.

Я повернувся і побачив, що лише за кілька футів від мене височіє триффід.

Машинально, одним рухом я закрив очі руками. Почулося хльоскання жала, але мене не збило з ніг і навіть не обпекло. У такі моменти розум працює з блискавичною швидкістю; утім, зараз радше інстинкт, ніж мозок, змусив мене відскочити, перш ніж триффід встиг вдарити знову. Я кинувся на нього, щоб звалити на землю, і, навіть упавши разом із ним, тримався за верхню частину стебла, намагаючись вирвати чашечку та жало. Стебла триффідів не кусаються, але їх можна пошкодити. Цей був добряче пошкоджений, перш ніж я встав.

Джозела приголомшено стояла на місці.

— Йдіть сюди, — сказав я їй. — Там, у кущах за вашою спиною, є й інші.

Вона перелякано глянула через плече і підійшла.

— Але ж він вдарив вас, — не вірячи власним очам, сказала вона. — Чому ж ви не?..

— Не знаю. Мав би загинути, — відповів я.

Я глянув на поваленого триффіда. Раптом згадавши про ножі, які ми взяли для захисту від інших ворогів, я скористався своїм, щоб вирізати жало. Я оглянув рослину.

— Це все пояснює, — сказав я, вказавши на мішечки з отрутою. — Вони сплющилися, бо зовсім порожні. Якби вони були повні або заповнені хоча б частково… — я опустив великий палець вниз.

До того ж я мав дякувати своєму набутому імунітету до отрути. І все ж на долонях в мене з’явилася бліда червона смуга, а шия просто жахливо свербіла. Я почухав її, поки стояв, роздивляючись жало.

— Дивно… — пробурмотів я радше самому собі, але вона почула мене.

— Я ніколи не бачив, щоб їхні мішечки з отрутою були настільки порожні. Він, мабуть, достобіса людей встиг вжалити.

Але навряд чи вона мене почула. Уся її увага була прикута до чоловіка, який лежав на доріжці, і вона дивилася на триффіда, що вичікував неподалік.

— Ми можемо якось забрати його звідси? — спитала вона.

— Лише тоді, коли вдасться розібратися з цими істотами, — сказав я їй. — Крім того… боюся, що ми вже нічим йому не зможемо допомогти.

— Ви хочете сказати, що він мертвий?

Я кивнув.

— Так. Жодних сумнівів. Я бачив людей, яких жалили триффіди. Хто він? — додав я.

— Старий Пірсон. Він займався у нас садом і батька возив. Такий чудовий був дідусь… я змалечку його знала.

— Мені шкода… — почав я, намагаючись придумати щось відповідне моментові, але вона перервала мене.

— Гляньте! Гляньте! — вона вказала на доріжку, що повертала за будинок. З-за рогу було видно жіночу ногу в чорній панчосі та туфлі.

Ми обережно оглянули все навколо, а потім спокійно перейшли на місце, звідки можна було краще бачити. Якась дівчинка в чорній сукні лежала на доріжці, наполовину впавши у квітник. На її гарному, квітучому личку був яскравий червоний рубець. У Джозелли перехопило подих, а на обличчі з’явилися сльози.

— О, це ж Енні! Бідна маленька Енні, — сказала вона.

Я спробував трохи заспокоїти її.

— Вони навряд чи це відчули, обидва, — сказав я. — Коли укус достатньо сильний, щоб убити, це милосердна смерть.

Ми не помітили в кущах жодного триффіда. Можливо, цей один убив обох. Разом ми підійшли до будинку і зайшли через чорний хід. Джозелла погукала. Відповіді не було. Вона гукнула знову. Ми обидва вслухалися в повну тишу, що огорнула будинок. Вона повернулася і глянула на мене. Жоден з нас не сказав ні слова. Дівчина тихенько пройшла коридором до завішених сукном дверей. Щойно вона відчинила їх, пролунав свист, схожий на хльоскання батога, і щось вдарилося об двері та раму приблизно за дюйм від її голови. Джозелла швидко зачинила двері й повернула до мене перелякане обличчя.

— Там, у залі, є один, — сказала вона.

Вона говорила перелякано, напівпошепки, ніби хтось міг нас почути.

Ми знову повернулися до парадних дверей через сад. Ідучи по траві, щоб не було чути наших кроків, ми рухалися навколо будинку, доки не змогли добутися до зали. Французьке вікно, що виходило в сад, було відчинене, скло на одній з його половинок розбите. По килиму тягнулася брудна стежка. У кінці її посеред кімнати стояв триффід. Верхівка його стебла легко коливалася, майже торкаючись стелі. Біля його вологого, волохатого стовбура лежало тіло літнього чоловіка, вдягненого в яскравий шовковий халат. Я схопив Джозеллу за руку, бо боявся, що вона може кинутися туди.

— Це ваш батько? — спитав я її, хоча це й так було зрозуміло.

— Так, — відповіла вона і затулила очі руками. Її тіло трохи тремтіло.

Я стояв на місці, не зводячи очей з триффіда, щоб не дати йому рушити в наш бік. Потім я подумав про свою хустку і дав її дівчині. Більше тут вже нічим було зарадити. Трохи пізніше вона якось взяла себе в руки. Згадавши людей, яких ми бачили цього дня, я сказав:

— Знаєте, я думаю, що краще б зі мною сталося щось подібне, ніж бути таким, як ті, інші.

— Так, — погодилася вона, трохи помовчавши.

Вона підняла очі на небо. Над нами була спокійна, бездонна блакить, в якій, мов білі пір’їнки, плавало кілька хмарок.

— О так, — уже впевненіше повторила вона. — Бідний тато. Він би не витримав сліпоти. Він дуже сильно все це любив, — вона ще раз оглянула кімнату. — Що робитимемо? Я не можу піти…

У цю мить я помітив, як у ще вцілілому віконному склі відбився якийсь рух. Я озирнувся й побачив ще одного триффіда, який вирвався з кущів і йде газоном. Похитуючись, він рухався просто на нас. Я чув, як шелестить шкірясте листя, коли стебло похитується туди-сюди.

Баритися не було часу. Я й гадки не мав, скільки тут ще може бути триффідів. Я знову схопив Джозеллу за руку, і ми побігли тим шляхом, яким прийшли. Лише коли нам вдалося залізти до машини, вона по-справжньому розридалася.

Якщо виплачеться, їй стане легше. Я прикурив сигарету і замислився над тим, що робити далі. Звичайно, вона не захоче кидати батька там, де ми його знайшли. Їй захочеться поховати його по-людськи, і, мабуть, нам разом доведеться копати могилу і робити все, що заведено. А перш ніж ми хоча б спробуємо це зробити, потрібно якось позбутися триффідів, які вже були там, і не дати наблизитися іншим. Загалом, мені було б легше кинути всю цю справу — адже це був не мій батько…

Що більше я думав про цей новий аспект ситуації, що склалася, то менше мені подобалося, що я й гадки не маю, скільки триффідів може бути в Лондоні. У кожному парку їх було щонайменше кілька. Як правило, їм підрізали жала, і вони могли вештатися навколо, часто бувало так, що триффідів тримали прив’язаними до кілка, не чіпаючи жал, або обгородивши дротяною сіткою. Думаючи про тих, яких ми зустріли в Ріджентс-парку, я запитав себе, скільки їх могли тримати за загорожами в зоопарку і скільки з них уже встигло втекти. Якась кількість була і в приватних садах — ці мали б бути з обрізаними жалами, але ніколи не можна сказати, наскільки далеко може зайти людська легковажність. Крім того, було ще й кілька розплідників та експериментальних станцій…

Розмірковуючи над цим, я відчув, як десь у глибині мозку крутиться якась інша думка; якісь асоціації, що ніяк не могли з’єднатися. Якусь хвилину чи дві я намагався зібрати їх докупи, і раптом все стало на місця. Я майже почув голос Волтера:

— Кажу тобі, триффід має набагато більші шанси вижити, ніж сліпа людина.

Звичайно, він говорив про людину, осліплену жалом триффіда. І все ж таки це було потрясіння. Більше ніж потрясіння. Це мене трохи налякало.

Я спробував згадати. Ні, це просто загальні припущення — і все ж тепер вони здавалися трохи моторошними…

— Заберіть наш зір, — сказав він, — і вся наша перевага над ними зникне.

Звичайно, збіги трапляються весь час, але тут їх можна помітити всюди…

Хрускіт гравію повернув мене до реальності. Це один із триффідів, гойдаючись, рухався доріжкою до воріт. Я нахилився і підняв скло.

— Їдьмо! Їдьмо! — істерично закричала Джозелла.

— Тут ми в безпеці, — сказав я їй. — Я хочу подивитися, що він робить.

У цю мить я зрозумів, що одне з моїх питань розв’язано. Звикнувши до триффідів, я забув, що відчувають інші люди, коли бачать цю рослину з необрізаним жалом. Я відразу збагнув, що про те, аби повертатися назад, немає й мови. Дивлячись на озброєного триффіда, Джозелла думала лише про одне: як втекти від нього подалі.

Ця істота зупинилася біля одного з ворітних стовпів. Можна було заприсягтися, що вона прислухається до навколишніх звуків. Ми сиділи абсолютно нерухомо й спокійно. Джозелла з жахом дивилася на триффіда. Я очікував, що він кинеться до машини, але цього не сталося. Вочевидь, наші приглушені голоси всередині ввели його в оману і він вирішив, що ми десь далеко.

Маленькі голі палички почали різко стукати по стеблу. Він похитнувся, незграбно розвернувся вправо і зник за поворотом наступної доріжки.

Джозелла полегшено зітхнула.

— О, давайте швидше заберемося звідси, доки він не повернувся, — почала благати мене вона.

Я завів двигун, розвернувся, і ми знову поїхали в бік Лондона.