День триффідів

11 Подорож триває

Мій наступний ранок був якимось безладним. Я озирався навколо, допомагав то тут, то там і ставив багато запитань.

Ніч була нестерпною. Доки я не влігся спати, я не усвідомлював, наскільки сильно сподівався знайти Джозеллу в Тіншемі. Хоч і втомився від поїздки, я не міг заснути; я лежав у темряві, почуваючись безпорадно і розгублено. Я настільки впевнено вважав, що вона й група Бідлі будуть там, що навіть не розглядав інших варіантів, окрім як приєднатися до них. Тепер мені вперше спало на думку, що, навіть якщо мені й вдасться їх знайти, її там може не бути. Якщо вона залишила Вестмінстер незадовго до того, як я приїхав туди на пошуки, вона могла серйозно відстати від головної групи. Вочевидь, потрібно було детально розпитати, хто приїздив до Тіншема протягом попередніх двох днів.

Бо наразі я був змушений припускати, що вона їхала цим шляхом. Це була моя єдина стежка. А це означало також припустити, що вона повернулася до Університету і знайшла адресу, написану крейдою на стіні — у той час як вона, цілком можливо, взагалі туди не поверталася, а, пригнічена цією ситуацією, вибрала найшвидший маршрут із того смердючого місця, яким став Лондон.

Але найважче для мене було визнати, що вона могла заразитися тією хворобою, якою б вона не була, що знищила обидві наші групи. Я навіть не розглядав такої можливості…

У цій безсонній чіткості передсвітанкових годин я зробив для себе одне відкриття: моє бажання приєднатися до групи Бідлі було вторинним порівняно з бажанням знайти Джозеллу. І якщо я знайду їх, а її там не буде, то результатом буде наступний рух, і це точно не буде відмова від пошуків…

Коли я прокинувся, ліжко Коукера вже було порожнім, і я вирішив присвятити цей ранок здебільшого розпитуванням. Однією з проблем було те, що, схоже, нікому не спадало на думку записувати імена тих, хто навідувався до Тіншема без запрошення і їхав далі. Ім’я Джозелли нічого не говорило іншим, за винятком тих небагатьох, які згадували її несхвально. Мій опис її зовнішності не викликав спогадів, на які можна було б звернути увагу. Я встановив, що тут точно не було дівчини в темно-синьому гірськолижному костюмі, але це аж ніяк не означало, що вона була вдягнена так само. Мої розпитування завершилися тим, що я всім набрид і ще більше розчарувався. Існувала слабка ймовірність, що вона могла бути тією дівчиною, яка приїздила за день до нас, але я не вірив, що вона не залишила б жодного сліду в пам’яті мешканців маєтку — хоча б виходячи з упередженості…

Коукер з’явився на обіді. Він брав участь у широкому огляді приміщень, провів облік живого інвентарю, а також сліпих. Відшукав джерело з чистою водою. Вивчив запаси харчів — і для людей, і для тварин. Виявив, як багато сліпих дівчат були доведені до розпачу цією катастрофою і домовився з іншими про організацію навчань для них, щоб навчити їх усього, що можливо.

Він зрозумів, що більшість чоловіків засмутилися через запевнення священика, що вони зможуть робити купу корисних речей — таких, як… е-е-е… плетіння кошиків та ткацтво, і він зробив усе можливе, щоб розвіяти їхній смуток більш приємними перспективами. Зустрівши міс Дюран, він сказав їй, що, якщо не доручити сліпим жінкам частину обов’язків, які виконують зрячі, за десять днів усе піде шкереберть, а якщо молитви священика про те, щоб до них приєдналося більше сліпих, будуть почуті, у цьому місці взагалі неможливо буде працювати. Він уже почав ділитися подальшими думками, зокрема, про те, що необхідно негайно почати створювати запаси їжі та майструвати пристрої, що дозволили б сліпим працювати, але вона обірвала його. Він зрозумів, що вона стурбована набагато більше, ніж визнає, але рішучість, яка дозволила їй розірвати відносини з іншою групою, тепер підштовхнула її до невдячного гніву на нього. Наприкінці розмови міс Дюран проінформувала його, що, за її даними, ані він, ані його погляди не узгоджуються з поглядами спільноти.

— Проблема цієї жінки в тому, що вона природжений лідер, — сказав він. — І це не має жодного стосунку до її піднесених принципів.

— Це ганебно, — сказав я. — Ви маєте на увазі, що її принципи настільки бездоганні, що це зобов’язує її взяти все на свою відповідальність і вважати своїм обов’язком керівництво іншими людьми.

— Це одне й те саме, — сказав він.

— Авжеж, але краще сказати так, — зауважив я.

— Якщо вона швидко не візьметься за організацію, у цьому місці почнеться безлад. Ви вже бачили їхнє обладнання?

Я похитав головою і розповів, як провів свій ранок.

— Схоже, у вас небагато змінилося. То що далі? — спитав він.

— Я поїду за групою Майкла Бідлі, — сказав я.

— А якщо її там немає?

— Поки що я сподіваюся, що вона там. Має бути. А куди вона ще мала б поїхати?

Він почав щось говорити, але зупинився. А потім знову продовжив:

— Думаю, я поїду з вами. Мабуть, там мені теж не зрадіють, якщо побачать, — враховуючи те, що сталося. Але я це переживу. Я вже бачив, як одна група розсипалася на шматки, і не хочу бачити, як з цією станеться те саме — менш повільно і, можливо, більш огидно. Дивно, чи не так? Схоже, добрі наміри — це зараз найнебезпечніше, що може трапитися. І це достобіса ганебно, бо цим місцем можна керувати, незважаючи на частку сліпих. Усе необхідне лежить розкидане, тільки бери, і ще якийсь час буде лежати. Потрібно лише організувати процес.

— І бажання його організувати, — додав я.

— І це теж, — погодився він. — Знаєте, проблема в тому, що, попри все, люди так і не збагнули, що це катастрофа. Вони не хочуть про це думати, це було б занадто фатально. У глибині свідомості вони всі живуть у наметах, поводяться вперто і чекають на щось або когось.

— Це правда, але навряд чи слід цьому дивуватися, — зізнався я. — Щоб переконати в цьому нас, багато чого знадобилося, а вони не бачили того, що бачили ми. І тут, у сільській місцевості, це все чомусь здається менш фатальним і раптовим.

— Що ж, невдовзі їм доведеться це усвідомити, якщо вони хочуть вижити, — сказав Коукер, ще раз оглянувши залу. — Ніяке диво їх не врятує.

— Дайте їм час. Вони прийдуть до цього, як і ми. Ви завжди так поспішаєте. Час, самі знаєте, не гроші.

— Гроші більше не мають значення, а от час має. Вони повинні думати про врожай, обладнувати млин, щоб молоти борошно, подбати про запаси на зиму.

Я похитав головою.

— Це не є настільки терміновим, Коукере. У містах мають залишатися величезні запаси борошна і, з огляду на ситуацію, мало хто зможе ними скористатися. Ми зможемо жити на капітал ще доволі довго. Що слід зробити негайно, то це навчити сліпих працювати, перш ніж вони будуть змушені взятися за справу.

— Усе одно, якщо нічого не робити, то ті зрячі, які тут працюють, просто зламаються. Достатньо, щоб в одного або двох здали нерви, — і в цьому місці настане справжній безлад.

Я змушений був погодитися.

Після обіду мені вдалося знайти міс Дюран. Схоже, ніхто не знав або не замислювався над тим, куди поїхали Майкл Бідлі та його група, але я не міг повірити, що вони поїхали, не залишивши ніяких вказівок для тих, хто міг би приєднатися до них. Міс Дюран була незадоволена. Спочатку я подумав, що вона відмовиться мені будь-що розповідати. Але її невдоволення було пов’язане не лише з тим, що я віддав перевагу іншій групі. Втрата працездатного чоловіка, навіть чужого за духом, за цих обставин мала серйозне значення. І все ж вона вирішила не показувати свою слабкість і не стала просити мене залишитися. У кінці вона різко відповіла:

— Вони планували направитися кудись в район Бімінстера в Дорсеті. Більше мені вам нічого сказати.

Я повернувся і розповів усе Коукеру. Він озирнувся і з жалем похитав головою.

— Добре, — сказав він. — Завтра ми заберемося з цього кубла.

— Ви говорите, як піонер на Заході, — сказав я йому. — Принаймні більше нагадуєте піонера, ніж англійця.

Наступного ранку о дев’ятій годині ми вже проїхали близько дванадцяти миль на своїх двох вантажівках. Ми подумували, чи не варто знайти нам зручніший транспорт, а вантажівки залишити мешканцям Тіншема, але мені не хотілося кидати свою. Я особисто збирав вантаж, і добре знав, що лежить у кузові. Крім протитриффідного спорядження, що викликало несхвалення у Майкла Бідлі, я дозволив собі трохи більшу свободу дій під час останніх пошуків і поклав кілька речей, які важко буде знайти за межами великого міста, як-от: маленька освітлювальна установка, насоси і ящики з хорошими інструментами. Усе це можна було б взяти й пізніше, але невдовзі мала настати перерва, під час якої краще було б триматися подалі від будь-яких міст. У мешканців Тіншема була можливість їздити по припаси до міст, де ще не було ознак хвороби. Пара вантажівок не мала б для них великого значення, тож ми поїхали так само, як приїхали.

Погода досі була теплою. На височинах ще мало відчувався трупний сморід, хоча більшість сіл уже мали непривабливий вигляд. Зрідка ми бачили трупи на полях або узбіччях, але, як і в Лондоні, головний інстинкт, схоже, змушував людей шукати якогось притулку. У більшості сіл на вулицях було порожньо, а навколишня місцевість була такою забутою Богом, ніби хтось викрав усіх людей та майже всіх тварин. Аж доки ми не доїхали до Стіпл-Гані.

Ми побачили Стіпл-Гані, коли спускалися з пагорба. Це село скупчилося біля дальнього кінця кам’яного мосту, що простягнувся над маленькою блискучою річкою. Це було тихе маленьке місце, зосереджене навколо сонної церковки і окреслене по краях побіленими хатами. Схоже, що вже більше століття нічого не порушувало тихого життя, що текло під цими солом’яними стріхами. Але, на відміну від інших сіл, тут зараз не було жодного руху або димку. Але потім, коли ми вже наполовину спустилися з пагорба, мою увагу привернув якийсь рух.

Ліворуч, у дальньому кінці мосту, один з будинків стояв трохи навскіс від дороги, тому був трохи повернутий до нас. З кронштейна на його стіні звисала готельна вивіска, а у вікні над нею гойдалося щось біле. Коли ми під’їхали ближче, я побачив чоловіка, який висунувся з вікна і відчайдушно розмахує рушником. Я вирішив, що він, мабуть, сліпий, бо інакше він би вибіг на дорогу, аби перекрити нам шлях. Розмахував він занадто жваво, як для хворої людини.

Я подав сигнал Коукеру і зупинився, коли ми проїхали міст. Чоловік у вікні кинув свій рушник. Він щось гукнув, але його слів не було чути за шумом двигунів, а потім зник. Ми обидва заглушили мотори. Стало так тихо, що можна було почути, як його ноги тупотять дерев’яними сходинками в будинку.

Відчинилися двері й він вийшов, тримаючи перед собою обидві руки. Раптом, немов блискавка, щось вихопилося зліва, з-за огорожі, і вдарило його. Він пронизливо закричав і впав на місці.

Схопивши рушницю, я виліз з кабіни. Трохи покрутившись, я помітив триффіда, який сховався у тіні куща. Потім я вистрелив, зрізавши його верхівку.

Коукер теж виліз із вантажівки і став поруч зі мною. Він глянув на чоловіка, який лежав на землі, а потім на обезголовленого триффіда.

— Це… трясця, це що ж виходить, він чекав на нього? — сказав він. — Це просто мало статися… Не могла ж ця істота знати, що він вийде з будинку… Не могла ж, правда?

— Чи могла? Це навдивовижу точна робота, — сказав я.

Коукер повернув до мене стривожені очі.

— Занадто точна, чорт забирай. Ви що, справді вважаєте…

— Усі неначе змовилися не вірити нічому, що пов’язано з триффідами, — сказав я. І додав: — Поблизу можуть бути й інші.

Ми обстежили всі укриття поблизу, але там було порожньо.

— Я б охоче випив, — запропонував Коукер.

Якщо не зважати на пилюку, що вкривала шинквас, маленький бар у готелі мав цілком нормальний вигляд. Ми налили собі віскі. Коукер миттю спорожнив свою склянку. А потім стурбовано глянув на мене.

— Мені це не сподобалося. Анітрохи. Ви маєте краще знатися на цих клятих істотах, ніж більшість людей, Білле. Але ж не могло… я хочу сказати, він, мабуть, опинився там суто випадково, чи не так?

— Думаю… — почав я. Але потім зупинився, прислухаючись до короткого барабанного бою надворі. Я підійшов до вікна і відчинив його. Тоді вистрілив у вже обезголовленого триффіда ще раз, цього разу над основою стовбура. Барабанний бій припинився.

— Найгірше в триффідах, — сказав я, коли ми налили собі ще, — це здебільшого те, чого ми про них не знаємо, — я розповів йому кілька теорій Волтера. Він почав:

— Ви ж не думаєте, що вони справді «розмовляють», коли видають оце деренчання?

— Я так і не вирішив остаточно, — зізнався я. — Я заговорив про це, бо впевнений, що це якийсь сигнал. Але Волтер вважав, що це справжня мова — а він знав про триффідів більше, ніж будь-хто з моїх знайомих.

Я витягнув дві порожні гільзи і перезарядив рушницю.

— І він дійсно згадував про їхню перевагу над сліпою людиною?

— Кілька років тому, — підкреслив я.

— І все ж таки… це підозрілий збіг.

— Ні, цілком природний, — сказав я. — Майже кожен удар долі може здатися підозрілим збігом обставин, якщо дуже постаратися і достатньо довго почекати.

Ми випили й пішли до виходу. Коукер визирнув з вікна. Потім схопив мене за руку і вказав пальцем. Зовсім близько від нас двоє триффідів, гойдаючись, рухалися до огорожі, що була схованкою для першого. Я почекав, доки вони зупиняться, а потім обезголовив обох. Ми вилізли через вікно далеко від тих місць, де могли ховатися триффіди і, пильно озираючись навколо, пішли до вантажівок.

— Знову збіг? Чи вони просто прийшли подивитися, що сталося з їхнім приятелем? — спитав Коукер.

Ми виїхали з села польовими дорогами. Схоже, тут було більше триффідів, ніж під час нашої попередньої поїздки — а може, це просто я став звертати на них більше уваги? Мабуть, подорожуючи здебільшого автомагістралями, ми стикалися з ними значно менше. З досвіду я знав, що вони схильні уникати твердих поверхонь — можливо, через те, що ті створювали певні перешкоди для коріння, схожого на кінцівки. Тепер я почав переконуватися, що ми бачили їх більше, і розуміти, що вони не були до нас абсолютно байдужі — хоча й важко було сказати напевно, чи випадково рухалися до нас ті, яких ми бачили серед полів.

Більш очевидний інцидент трапився, коли я проїжджав повз живопліт і один з них хльоснув мене жалом. На щастя, цей екземпляр ще не навчився влучати у рухливий транспорт. Він випустив жало занадто рано, і на лобовому склі залишилися тільки краплі отрути. Перш ніж він встиг вдарити знову, я вже проїхав далі. Але відтоді я завжди їздив із зачиненим вікном, незважаючи на спеку.

Протягом минулого тижня я думав про триффідів лише тоді, коли стикався з ними. Мене схвилювали й ті, яких я бачив у будинку Джозелли, й ті, які напали на нашу групу в Гемпстед-Гіт. Здебільшого мені доводилося турбуватися про невідкладні речі. Але тепер, згадуючи нашу подорож, і стан, в якому перебував Тіншем до того, як міс Дюран очистила його за допомогою рушниць, і стан сіл, повз які ми проїздили, я почав замислюватися над тим, яку велику роль могли відіграти триффіди в зникненні місцевих мешканців.

Через наступне село я проїхав повільно, уважно озираючись навколо. У кількох садках я бачив трупи людей, які явно лежали вже кілька днів — і майже завжди поруч з ними можна було помітити триффіда. Схоже, триффіди влаштовували засідки лише там, де був м’який ґрунт, куди вони могли заритися своїм корінням під час вичікування. Там, де двері будинку виходили просто на вулицю, рідко можна було побачити труп, і ніколи — триффіда.

Можна було здогадатися, що сталося в більшості сіл. Коли в пошуках їжі мешканці рухалися вимощеними поверхнями, то перебували у відносній безпеці, але варто було їм лише стати на землю або просто пройти поруч із садовою огорожею чи парканом, вони опинялися в небезпеці, і жала дотягувалися до них. Постраждалі кричали від болю і, коли вони не поверталися, ті, хто залишався в будинку, відчували ще більший страх. Час від часу голод змушував виходити надвір інших людей. Мало кому вдавалося повернутися назад, більшість губилися і блукали, доки не падали з ніг або не опинялися в межах досяжності триффіда. Можливо, ті, хто залишався в будинку, здогадувалися, що сталося. Там, де був сад, вони могли чути свист жала-батога, і розуміли, що мають дві альтернативи: вмерти від голоду або вийти надвір і стикнутися з тим, що вже спіткало інших. Багато хто залишався всередині, доїдаючи те, що мав, і чекаючи на допомогу, що так і не надійшла. Мабуть, саме в такому скрутному становищі й опинився той чоловік з готелю в Стіпл-Гані.

Було неприємно думати про те, що в селах, через які ми проїздили, могли залишатися будинки, де ще продовжували жити ізольовані групи людей.

Ми знову зіткнулися з тим самим питанням, що й у Лондоні. Ми відчували, що, за всіма цивілізованими звичаями, хтось мусить знайти їх і допомогти. І з розчаруванням усвідомлювали, що кожна така спроба — це лише марнування сил.

Те саме давнє питання. Що тут можна вдіяти, навіть маючи найкращі наміри у світі? Хіба що продовжити чужі муки… Лише на якусь мить заспокоїти власну совість, а потім побачити, що твої зусилля знову марні.

Немає сенсу, суворо сказав я собі, їхати в район землетрусу, коли там ще й досі падають будинки — порятунком потрібно займатися лише після того, як припиняться поштовхи. Але від усвідомлення цього було не легше. Той старий доктор мав цілковиту рацію, коли підкреслював, як важко розумові пристосуватися до нових обставин…

Триффіди були проблемою, що набула неочікуваних масштабів. Звичайно, окрім плантацій нашої компанії, було чимало інших розплідників. Їх вирощували для нас, для приватних покупців або на продаж для низки менших галузей, де використовували їхні продукти, і з кліматичних причин більшість цих розплідників розташовувалася на півдні. Утім, якщо вони виривалися на волю і розповсюджувалися так, як ми побачили, їх мало бути набагато більше, ніж я припускав. Думка про те, що більша їх кількість дозріє, а в обрізаних зразків відростуть жала, аж ніяк не додавала оптимізму…

Зробивши всього дві зупинки (одну заради їжі, іншу — заради пального), ми проїхали непогану відстань і прибули до Бімінстера о пів на п’яту вечора. Ми заїхали просто до центру містечка, не побачивши жодних ознак присутності групи Бідлі.

На перший погляд, це місце здавалося так само порожнім, як і все, що ми бачили цього дня. Коли ми заїхали на головну торгову вулицю, вона була порожньою, за винятком двох вантажівок, що стояли з одного боку. Я проїхав по ній ярдів двадцять, коли з-за однієї вантажівки вийшов чоловік і наставив на мене гвинтівку. Він свідомо вистрілив у мене над головою, а потім опустив зброю.