День триффідів

2 Поява триффідів

Це розповідь про моє особисте життя. У ній ідеться про багато речей, які зникли назавжди, але я не можу розповісти про них, не використовуючи слів, якими ми називали ці зниклі речі, тому мені доведеться їх вживати. Але навіть для того, щоб ви могли зрозуміти той час, коли відбувалися ці події, мені доведеться повернутися набагато раніше від того моменту, де я почав.

Коли я був дитиною, ми — батько, мати і я — жили в південному передмісті Лондона. У нас був маленький будинок, який мій батько утримував, сумлінно виконуючи свої обов’язки у податковому управлінні, і садок, де він працював ще старанніше влітку. Ми мало чим відрізнялися від десяти чи дванадцяти мільйонів людей, які жили тоді в Лондоні та околицях.

Мій батько був одним із тих людей, які вміють з блискавичною швидкістю підрахувати цілу колонку чисел — навіть маючи на увазі безглузду монетну систему, яку використовували в ті часи, тож для нього було цілком природно вирішити, що я стану бухгалтером. У підсумку моя нездатність здобути однакову суму тих самих доданків стала для нього і загадкою, і розчаруванням. Саме так — і загадкою, і розчаруванням. І кожен із численних учителів, які намагалися втовкмачити мені, що в математиці відповіді отримують лише за допомогою логіки, а не якогось езотеричного натхнення, змушені були махнути на мене рукою, переконавшись, що я не маю здібностей до обчислень. Мій батько читав мої шкільні табелі з похмурим обличчям, хоча з інших предметів я навряд чи заслуговував на таке ставлення. Думаю, що він керувався такою логікою: немає здібностей до обчислень = немає уявлення про фінанси = немає грошей.

— І гадки не маю, що ми будемо з тобою робити, — казав він. — Чим ти хочеш займатися?

І до тринадцяти або чотирнадцяти років я хитав головою, з сумом усвідомлюючи свою неповноцінність, і зізнавався, що не знаю.

І тоді вже хитав головою мій батько.

Для нього світ ділився на адміністративних працівників, які заробляють власним розумом, і тих, хто до них не належить, а отже, працює у бруді. Не знаю, як він примудрився зберегти ці уявлення, що застаріли ще за століття до нього, але моє раннє дитинство було такою мірою просочене ними, що лише пізніше я усвідомив: кепські математичні здібності не конче віщують мені долю двірника або посудомийки. Мені не спадало на думку, що предмет, який дуже цікавив мене, може допомогти мені зробити кар’єру — а мій батько навіть не помічав, або якщо й помічав, то не звертав уваги на те, що я завжди мав добрі оцінки з біології.

Фактично, поява триффідів вирішила нашу дилему. Насправді вони зробили для мене набагато більше. Вони забезпечили мене роботою і дали можливість непогано заробляти. Але було й кілька випадків, коли вони мало не забрали в мене життя. З іншого боку, саме вони мені його й зберегли, адже укус триффіда вклав мене на лікарняне ліжко під час цієї катастрофічної події з «уламками комети».

У книжках викладено доволі багато незграбних гіпотез про раптову появу триффідів. Більшість з них — нісенітниця. Звичайно, вони не з’явилися спонтанно, як у це вірило багато простодушних людей. Не були вони й прикладом Божої кари — провісниками лиха, що настане, якщо світ не зміниться і не поводитиметься пристойно. Цю теорію теж підтримує багато людей. Не потрапило їхнє насіння і з космосу — як зразок жахливих форм життя, які є на планетах із менш сприятливими умовами — принаймні я радий, що цього не сталося.

Я знав про це більше за інших людей, позаяк триффіди були моєю професією, а фірма, де я працював, мала дуже тісний, якщо не прямий стосунок до їхньої появи на публіці. І все ж їхнє походження так і залишається незрозумілим. На мою думку, якщо її варто брати до уваги, вони стали наслідком серії геніальних біологічних утручань, причому, ймовірніше за все, випадкових. Де б вони не виникли, але в регіоні, звідки вони родом, вони повинні були мати добре описаних предків. Зрештою, хай там як, але ті, хто мав би краще знати про такі речі, не оприлюднили жодних авторитетних заяв. Причини цього, звичайно ж, слід шукати в тодішніх політичних реаліях.

Світ, у якому ми тоді жили, був просторим, і більшість цих обширів можна було подолати практично без проблем. Його з’єднували дороги, залізниці та судноплавні шляхи, що дозволяли людині безпечно і комфортно пересуватися на відстані у тисячі миль. А якщо ми хотіли подорожувати ще швидше, і могли собі це дозволити, то сідали на літак. У ті часи не було потреби користуватися зброєю чи іншими запобіжними заходами. Ви могли відправитися, куди забажаєте, і нічого вам би не перешкодило, крім багатьох формальностей та правил. Такий приручений світ зараз здається утопією. І все ж така ситуація була на території, що займала п’ять шостих земної кулі, хоча одна шоста мала знову ж таки дещо інший вигляд.

Молодим людям, які ніколи цього не знали, мабуть, важко уявити такий світ. Можливо, цей час навіть схожий на «золоту добу», хоча люди, які тоді жили, так не вважали. Або, можливо, вони подумають, що впорядкована та майже повністю оброблена Земля — це щось нудне. Але це не так. Тогочасний світ був захопливим місцем — принаймні для біолога. Щороку ми відсували межу, за якою не можуть рости їстівні рослини, усе далі на північ. Нові поля швидко давали врожаї у місцях, де історично була тундра або безплідна земля. Кожного сезону частини колишніх та нових пустель освоювали та засівали травою або їстівними рослинами. Тоді їжа була нашою найактуальнішою проблемою, і на прогрес у схемах регенерації та просування кордону землеробства звертали стільки ж уваги, скільки попереднє покоління звертало на ситуацію на фронтах.

Такий поворот уваги від меча до орала був, без сумніву, суспільним покращенням, але разом з тим було б помилкою твердити, що це свідчило про зміну людської моралі. Мораль залишалася такою ж, як і раніше: 95 відсотків прагнули жити в мирі, а інші 5 відсотків старанно прораховували свої шанси, думаючи, чи варто ризикувати, починаючи якийсь конфлікт. Власне, затишшя і тривало насамперед через те, що великих шансів на успіх ні в кого не було. Тим часом на землі щороку з’являлося 25 мільйонів нових ротів і проблема з продовольством загострювалася все більше. Після років неефективної пропаганди кілька жахливих неврожаїв змусили людство усвідомити її актуальність.

Чинником, який змусив войовничі 5 відсотків припинити розпалювати ворожнечу, були супутники. Постійні дослідження в галузі ракетної техніки нарешті досягли однієї з її цілей. У космос запустили ракету, що залишилася активною. Ми навчилися запускати ракети, які могли рухатися земною орбітою. Вони могли крутитися, наче крихітний місяць, неактивні й нешкідливі, але достатньо було натиснути на кнопку, щоб вони спрацювали із руйнівним ефектом. Тривога громадськості після того, як перша держава оголосила про успішний запуск супутникової зброї на орбіту, зросла ще більше відтоді, як інші стали робити це без оголошень, хоча про їхні успіхи в цій галузі було відомо. Було дуже неприємно усвідомлювати, що над твоєю головою тихо кружляє невідома кількість небезпечної зброї, кружляє і кружляє, аж доки хтось не натисне на кнопку — і нічого з цим не вдієш. Утім, життя тривало, і на таку новацію перестали звертати увагу. Люди змушені були звикнути до цієї думки. Час від часу спалахували панічні протести, коли виявлялося, що, крім супутників з ядерними боєголовками, є ще й інші — зі збудниками хвороб рослин та худоби, радіоактивним пилом, вірусами та інфекціями не лише знайомих видів, а й щойно винайдених у лабораторіях. І все це кружляло на орбіті. Важко сказати, чи й справді там була така ненадійна зброя, здатна призвести до незворотних результатів. Але межі божевілля визначити неможливо — особливо якщо назирці за цим божевіллям іде страх. Хвороботворний організм, достатньо нестабільний, щоб стати нешкідливим протягом кількох днів (а хто сказав, що таких не можна виростити?), може бути використаний зі стратегічною метою, якщо скинути його у відповідних місцях.

Принаймні уряд Сполучених Штатів сприйняв цей натяк досить серйозно і категорично заперечив, що контролював будь-які супутники, призначені для ведення біологічної війни безпосередньо проти людей. Одна або дві малі держави, які ніхто й не підозрював у володінні супутниками, поквапилися зробити подібні заяви. Інші, зокрема впливові держави, промовчали. Побачивши таку загрозливу мовчанку, громадськість стала вимагати відповіді на таке питання: чому Сполучені Штати знехтували підготовкою до такої форми війни, в той час як інші до неї готові, і що означає слово «безпосередньо»? Після цього всі сторони з мовчазної згоди відмовилися від будь-яких заяв про спростування чи підтвердження наявності супутників, і спрямували активні зусилля на те, щоб привернути увагу громадськості до не менш важливої, але менш гострої продовольчої проблеми.

Закони попиту й пропозиції мали б полегшити організацію продовольчих монополій, але світ у цілому почав ставитися вороже до офіційних монополістів. Однак система пов’язаних компаній працювала доволі ефективно без усіляких Статей Федерації. Широка публіка мало що чула про невеличкі труднощі всередині такої схеми, які час від часу доводилося розплутувати. Навряд чи хтось взагалі чув про, наприклад, Умберто Христофоро Паланґеса. Я сам дізнався про нього лише через багато років після того, як почав працювати.

Умберто був латиноамериканцем мішаного походження, звідкись з Південної Америки. Перша його поява на сцені як гайкового ключа, що розкрутив налагоджений механізм виробництва харчових жирів, сталася тоді, коли він зайшов до офісу «Арктично-Європейської рибно-жирової компанії» і витяг пляшку блідо-рожевої олії, якою сподівався їх зацікавити.

У компанії поставилися до цього без запалу. Торгівля вже була добре налагоджена. Проте пізніше вони все-таки знайшли час, аби проаналізувати той зразок, що він їм залишив.

Перше, що вони виявили, — це те, що в пляшці точно не риб’ячий жир. Олія була рослинною, хоча й невідомого походження. Другим відкриттям стало те, що її характеристики залишали позаду найкращі риб’ячі жири — порівняно з нею вони здавалися жировими наповнювачами. Стривожені фахівці відправили залишки зразка для інтенсивного вивчення, і почали наводити довідки, чи не звертався містер Паланґес до інших компаній.

Коли Умберто зайшов знову, генеральний директор зустрів його лестощами.

— Ви принесли нам просто дивовижну олію, — сказав він.

Умберто нахилив свою голову з темним, прилизаним волоссям. Він дуже добре це розумів.

— Я ніколи не бачив нічого подібного, — визнав генеральний директор.

Умберто знову кивнув.

— Справді? — ввічливо спитав він. А потім, ніби ще трохи подумавши, додав: — Але я думаю, що побачите, сеньйоре. І дуже багато, — він, здається, замислився: — Думаю, вона з’явиться на ринку за сім, можливо, вісім років, — і усміхнувся.

Генеральний директор подумав, що це малоймовірно. І відверто сказав:

— Вона краща за наші риб’ячі жири.

— Мені теж це казали, — озвався Умберто.

— Ви збираєтеся просувати її на ринок самостійно, містере Паланґес?

Умберто знову усміхнувся.

— Хіба я став би тоді показувати її вам?

— Ми могли б синтетично підсилити один з наших власних жирів, — задумливо зауважив директор.

— Так, додавши туди вітамінів, але синтезувати їх усі було б надто дорого, навіть якби ви могли це зробити, — обережно сказав Умберто. — Крім того, — додав він, — мені казали, що цю олію можна буде продавати дешевше за ваші найкращі риб’ячі жири.

— Гм-м, — сказав генеральний директор, — гадаю, ви маєте якусь пропозицію, містере Паланґес. Ми можемо перейти до справи?

Умберто пояснив:

— Владнати це проблемне питання можна двома способами. Перший — не дати цьому відбутися або принаймні затримати вихід товару на ринок, доки не окупляться витрати на нинішнє обладнання. Це, звичайно, бажаний шлях.

Генеральний директор кивнув. Він добре розумівся на цьому.

— Але змушений вас засмутити, у цьому випадку цей шлях неможливий.

Генеральний директор засумнівався і вже хотів був сказати: «Ви будете здивовані, але…», — та стримався і вдовольнився байдужим: «Он як?»

— Інший спосіб, — вів далі Умберто, — це почати виробництво самим ще до того, як почнуться проблеми.

— Он як! — вихопилося в генерального директора.

— Я думаю, — сказав йому Умберто, — що зможу забезпечити вас насінням цієї рослини приблизно за шість місяців. Якщо ви посадите його, то вже за п’ять років зможете почати виробництво олії, а за шість — вийти на ринок.

— Власне, дуже вдалий термін, — зауважив генеральний директор.

Умберто кивнув.

— Хоча інший варіант був би простіший, — додав генеральний директор.

— Якщо взагалі був би можливий, — погодився Умберто. — Але, на жаль, ваші конкуренти не підуть назустріч, і стримати їх теж не вдасться.

Він заявив це з такою впевненістю, що генеральний директор замислився і уважно дивився на нього кілька хвилин.

— Розумію, — сказав він нарешті. — А ви часом не радянський громадянин, містере Паланґес?

— Ні, — відповів Умберто. — У цілому, в житті мені щастило, але я маю дуже різноманітні зв’язки…

Це змушує нас звернути увагу на іншу шосту частину світу — частину, яку неможливо було відвідувати так само легко, як решту. Справді, дозвіл на відвідування Союзу Радянських Соціалістичних Республік було майже неможливо отримати, а свобода дій тих, кому це вдавалося, була там дуже обмеженою. Ця держава свідомо представляла себе як країну таємниць. Решті світу було мало що відомо про неї через завісу секретності, яка в цьому регіоні була майже патологічною. Що, звичайно, дуже підозріло. Але за майстерною пропагандою, яка поширювала інформацію про незначні досягнення, приховуючи все, що мало хоч якесь значення, безумовно, стояв прогрес у всіх галузях. Однією з них була біологія. Відомо, що Росія, яка так само, як і весь світ, стикнулася з проблемою збільшення обсягів постачання продовольства, була дуже зацікавлена в спробах освоїти пустелі, степи та північну тундру. У ті часи, коли інформацією ще обмінювалися, вона повідомляла про деякі успіхи. Але пізніше відбувся розкол у методах та поглядах, який змусив тамтешню біологію під керівництвом чоловіка на прізвище Лисенко[1] рухатися в зовсім іншому напрямі. Вона також стала жертвою цієї суцільної секретності. Напрями, якими почала рухатися тамтешня наука, були невідомими і, як думається, помилковими, але можна хіба що здогадуватися, які речі там відбувалися: дуже успішні, дуже нерозумні чи дуже дивні — якщо не всі одразу.

— Соняшники, — сказав директор, міркуючи вголос. — Мені відомо, що вони знову взялися за підвищення обсягів виробництва соняшникової олії. Але це не вона.

— Ні, — погодився Умберто. — Це не вона.

Генеральний директор почав машинально креслити схему.

— Насіння, кажете. Ви маєте на увазі, що це якийсь новий вид? Бо якщо це якийсь покращений штам, який легше обробляти…

— Я так розумію, що це якийсь новий вид, щось абсолютно нове.

— Тобто ви й самі його не бачили? А може, це насправді якийсь модифікований різновид соняшника?

— Я бачив фото, сеньйоре. Я не можу сказати, що там взагалі не присутній соняшник, турнепс, кропива або навіть орхідея. Але точно можу сказати, що навіть якби вони всі були батьками цієї рослини, ніхто з них не знав, якою буде їхня дитина. І не думаю, що вона б їм дуже сподобалася.

— Розумію. І скільки ж ви хочете за це насіння?

Умберто назвав суму, що змусила генерального директора креслити ще різкіше. Він навіть зняв окуляри, щоб уважніше роздивитися свого гостя. Але Умберто був незворушний.

— Подумайте самі, сеньйоре, — сказав він, загинаючи пальці. — Це складно. Це небезпечно, дуже небезпечно. Я не боюся, але й не схильний ризикувати задля розваги. Є ще й інший чоловік, росіянин. Мені доведеться вивезти його, і йому потрібно буде добре заплатити. Будуть і інші люди, яким доведеться платити найперше. Також я повинен придбати літак — реактивний літак, дуже швидкий. Усе це коштує грошей. І, скажу вам, це не просто. Ви повинні мати добре насіння. Багато насіння цієї рослини є безплідним. Щоб гарантувати успіх, я повинен привезти відсортоване насіння. Воно цінне. У Росії все є державною таємницею і охороняється. Звичайно, це буде непросто.

— Я вірю. Але все одно…

— Це так багато, сеньйоре? А що ви скажете за кілька років, коли росіяни почнуть продавати свою олію по всьому світу і вашій компанії настане кінець?

— Це потрібно буде обдумати, містере Паланґес.

— Звичайно, сеньйоре, — з усмішкою погодився Умберто. — Я можу трохи почекати. Але боюся, що я не можу знизити ціну.

І він дійсно не знизив.

Першовідкривач та винахідник — це прокляття для бізнесу. Коли в машину потрапляє трохи піску, то це просто дрібниця — достатньо замінити пошкоджені деталі, і механізм працюватиме без проблем. Але коли все налагоджено і працює, і в цей час з’являється якийсь новий процес, нова речовина — це справжнє пекло. Іноді буває ще гірше — цьому просто не можна дозволити статися. Забагато на кону. І якщо не можна скористатися законними методами, то доводиться вдаватися до інших.

Що ж до Умберто, то він недооцінив ситуацію. Нова дешева олія могла не просто викинути «Арктично-Європейську» та її партнерів з ринку. Наслідки були б набагато ширшими. Вони не були б фатальними для виробництва арахісового масла, оливкової олії, китового жиру та ряду інших подібних галузей, але їм було б завдано неприємного удару. Мало того, наслідки поширилися б і на залежні галузі: виробництво маргарину, мила та сотні інших продуктів, починаючи від кремів для обличчя до будівельних фарб і ще далі. Насправді, щойно деякі з найвпливовіших концернів зрозуміли загрозу, терміни Умберто здалися їм дуже скромними.

Він уклав угоду, бо його зразки були переконливими, але те, що відбулося далі, було дещо незрозумілим.

Насправді, угода обійшлася зацікавленій стороні набагато дешевше, ніж вона зобов’язалася заплатити, бо після того, як Умберто пішов, взявши аванс, його більше ніхто не бачив.

Але це не означає, що його поява була чимось абсолютно нечуваним.

За кілька років по тому в офісі «Арктично-Європейської жирової компанії» (вона вже викинула слово «рибно-» зі своєї назви та діяльності) з’явився сумнівний тип, назвемо його просто Федір. За його словами, він був росіянином. Він сказав, що хотів би заробити трохи грошей, якщо добрим капіталістам не шкода.

За його свідченнями, він працював на першій дослідній станції з вирощування триффідів в районі Єловська на Камчатці. Це було жалюгідне місце, і він його дуже ненавидів. Його бажання забратися звідти змусило його прислухатися до пропозиції іншого робітника, такого собі товариша Миколи Олександровича Балтінова, який підкріпив цю пропозицію кількома тисячами рублів.

Від нього не вимагалося багато працювати. Він просто повинен був взяти з полиці коробку з відсортованим плодоносним насінням триффідів і замінити його такою самою коробкою з непридатним. Викрадену коробку потрібно було залишити в певному місці у певний час. У цій справі не було практично жодного ризику. Підміну могли виявити лише за багато років.

А от подальші вимоги були дещо складніші. Він повинен був побачити візерунок з ліхтарів, викладених на великому полі за милю чи дві від плантації. З’явитися там певної ночі. Почути літак над головою. Увімкнути ліхтарі. Літак мав приземлитися. Найкраще, що він міг зробити, — це втекти подалі якомога швидше, перш ніж хтось зайнявся б розслідуванням.

За ці послуги він отримав би не тільки чималеньку пачку рублів, але якщо йому вдалося б залишити Росію, то знайшов би більше грошей в офісах «Арктично-Європейської компанії» в Англії.

За його словами, операція пройшла згідно з планом. Федір не став чекати, доки літак приземлиться. Він вимкнув ліхтарі й розбив їх.

Літак зупинився ненадовго, не довше, ніж на десять хвилин, а потім знову злетів. Зі звуку двигунів він збагнув, що той піднімається так само різко, як і сів. За хвилину після того, як звук затих, він знову почув шум двигунів. На схід полетіли інші літаки. Можливо, їх було два, може, й більше — він не міг точно сказати. Але летіли вони дуже швидко — повітря наповнилося виттям їхніх реактивних двигунів…

Наступного дня товариш Балтінов зник. Було багато неприємностей, але в підсумку вирішили, що Балтінов, мабуть, працював сам. Тож для Федора все минулося безпечно.

Він завбачливо чекав цілий рік, перш ніж робити якісь рухи. Він витратив майже всі свої рублі, перш ніж подолав останні перешкоди. Потім йому довелося працювати в різних місцях, щоб якось прожити, тож минуло чимало часу, поки він добрався до Англії. Але тепер він тут і, можливо, йому дадуть трохи грошей?

На той момент про Єловськ вже дещо було чути. І дата приземлення літака, яку він назвав, приблизно відповідала істині. Тож йому дали гроші й улаштували на роботу, сказавши тримати язика за зубами. Бо стало зрозуміло, що, хоча Умберто і не доставив товар особисто, він принаймні врятував ситуацію, розповсюдивши його.

Спочатку «Арктично-Європейська компанія» не пов’язувала появу триффідів з Умберто, і поліція кількох країн продовжувала шукати його від її імені. І тільки коли один дослідник виготовив зразок триффідової олії, що збігся зі зразком Умберто, вони зрозуміли, що він намагався привезти їм саме насіння триффідів.

Ми вже ніколи не дізнаємося достеменно, що саме сталося з Умберто. Я припускаю, що десь над Тихим океаном, високо у стратосфері, його та Балтінова атакували літаки, що їх чув Федір. Можливо, вони зрозуміли це вже тоді, коли снаряди від російських винищувачів почали руйнувати їхній літак. І я думаю, що один із цих снарядів розірвав на шматки дванадцятидюймовий фанерний куб — посудину на кшталт маленького чайного ящика, в якому, за словами Федора, було насіння.

Можливо, літак Умберто вибухнув, можливо, він просто розвалився. Хай там як, я впевнений, що, коли його фрагменти почали своє довге, довге падіння в море, вони залишили позаду себе щось, що нагадувало білий туман.

Це був не туман. Це була хмара насіння, настільки легкого, що воно плавало навіть у розрідженому повітрі. Мільйони легеньких, мов павутиння, насінинок триффідів тепер могли вільно дрейфувати всюди, де тільки могли їх понести вітри світу…

Можливо, минули тижні або й місяці, перш ніж вони впали на землю і багато з них встигли пролетіти тисячі миль.

Але це знову ж таки припущення. Бо мені важко зрозуміти, як ще могло статися, що ця рослина, яку планувалося зберігати в таємниці, раптом опинилася ледь не в кожній частині світу.

Моє знайомство з триффідами відбулося в дитинстві. Так сталося, що один з перших триффідів у місцевості виріс у нашому власному садку. Рослина доволі добре розвинулася, перш ніж хтось із нас її помітив, бо її коріння переплелося разом з іншими звичайними рослинами за частиною живої огорожі, яка закривала купу сміття. Вона не робила жодної шкоди і не заважала нікому рости. Тому коли ми помітили її пізніше, то просто спостерігали за нею час від часу і не чіпали.

Але триффід дуже вже відрізнявся від інших рослин, тож з часом ми не могли ним не зацікавитися. Можливо, ми не приділяли їм достатньо уваги, бо в забутих куточках саду завжди можна знайти кілька незнайомих рослин, але час від часу ми нагадували одне одному про цього «незнайомця», який має дуже дивний вигляд.

Сьогодні, коли всі аж занадто добре знають, який вигляд має триффід, важко згадати, якими дивними і дещо чужими вони здавалися спочатку. Наскільки я розумію, на той час вони ще ні в кого не викликали поганого передчуття або тривоги. Я думаю, що більшість людей думала про них (якщо взагалі думала) приблизно так, як і мій батько.

У моїй пам’яті спливає картинка, як ми спантеличено роздивлялися цю рослину, коли їй ще було близько року. Вона являла собою майже точну копію дорослого триффіда, тільки удвічі меншу, і не мала назви, та й тоді ще ніхто не бачив дорослих особин. Мій батько нахилився над нею, уважно роздивляючись крізь окуляри в роговій оправі, торкався стебла пальцями, і злегка пирхав у свої рудуваті вуса, як завжди, коли замислювався. Він оглянув пряме стебло і дерев’янистий стовбур, з якого вона виросла. З інтересом, навіть можна сказати, з дуже пильною увагою, оглянув три маленькі, голі палички, що росли просто біля стебла. Розгладив між вказівним та великим пальцем короткі пагінці шкірястого листя, ніби його текстура могла йому щось сказати. Потім роздивився дивне, схоже на розтруб, утворення на верхівці стебла, все ще задумливо, але непереконливо пирхнувши у вуса. Я пам’ятаю, як він вперше підняв мене на руки, щоб я заглянув усередину цієї конічної чашки і побачив там щільно згорнутий завиток. Він нагадував нову гілочку папороті, що вилізає на два дюйми з липкої маси внизу чаші. Я не торкався її, але знав, що вона липка, бо всередині борсалися мухи та інші дрібні комахи.

Батько багато разів казав, що ця рослина якась дивна і він мусить дізнатися, що це таке. Утім, не думаю, що він зробив хоч одне зусилля в цьому напрямку або зміг бодай щось дізнатися в той час, якщо й намагався.

Тоді ця рослина була приблизно чотири фути заввишки. Мабуть, їх було багато навколо, вони росли спокійно та нешкідливо, і ніхто не звертав на них особливої уваги — принаймні так здавалося, бо якщо ними й захоплювалися біологи чи ботаніки, широкій публіці про цей інтерес ще нічого не було відомо. Тому один з триффідів і далі спокійно ріс у нашому садку, як і тисячі інших у забутих місцях по всьому світу.

Минуло ще трохи часу, перш ніж один з них витягнув своє коріння із землі й пішов.

Звичайно, про це неймовірне досягнення мали знати в Росії, де така інформація, без сумніву, належала до державної таємниці, але наскільки я можу бути впевнений, перша їхня поява у зовнішньому світі сталася в Індокитаї — а це означало, що люди й далі практично не звертали на них уваги. Індокитай був одним з тих регіонів, де можна було очікувати таких цікавих та малоймовірних історій і це часто траплялося. Редактори користалися цим прийомом тоді, коли новин бракувало і дотик до «таємничого Сходу» міг трішки пожвавити увагу до газети. Та все одно сам лише індокитайський зразок недовго був першим. За кілька тижнів повідомлення про ходячі рослини посипалися з Суматри, Борнео, Бельгійського Конґо, Колумбії, Бразилії та більшості місць у районі екватора.

Цього разу вони таки потрапили до друку. Але більшість таких історій були записані з чиїхось слів й передані з тою сумішшю завбачливої легковажності, що нею преса постійно прикривалася в таких питаннях, як морські змії, елементали, передача думок та інші аномальні явища. Це не дозволило нам зрозуміти, що ці розвинуті рослини як дві краплі води схожі на тихий, респектабельний бур’ян, що росте біля нашої купи сміття. І лише коли почали з’являтися фото, ми зрозуміли, що вони абсолютно ідентичні й різняться лише розмірами.

Журналісти не гаяли часу. Можливо, вони й наробили якихось хороших та цікавих кадрів, літаючи до віддалених місць, але серед монтажерів була теорія, що будь-який новинний сюжет (за винятком боксерського матчу) потрібно показувати на екрані не більше кількох секунд — інакше публіка занудьгує. Тому перше своє уявлення про відкриття, якому судилося вплинути на мою долю й на долю багатьох інших людей, я дістав з коротенького сюжету, втиснутого між конкурсом з хули в Гонолулу і першою леді на запуску лінкора (це не анахронізм; вони й досі їх будували; навіть адміралам треба було на щось жити). Мені дозволили побачити кілька триффідів, які рухалися на екрані під супровід слів, що мали б відповідати рівню більшості телеглядачів:

— А тепер, народе, подивіться-но, що наш оператор знайшов у Еквадорі. Овочі у відпустці! Таке можна побачити лише після вечірки, але в сонячному Еквадорі це бачать будь-коли — і жодного тобі похмілля! Рослини-монстри на марші! Слухайте, а ось що спало мені на думку! А що, якби правильно виховали нашу картоплю, щоб вона сама марширувала до горщика? Як би воно було, га, матусі?

Доки показували цей короткий ролик, я сидів зачарований. На екрані була наша таємнича рослина зі смітника, тільки сім або й більше футів заввишки. Я впізнав її безпомилково — і вона ходила!

Стовбур, який я тепер побачив вперше, був волохатий, з маленькими волосинками-корінцями. Він був би майже сферичним, якби не три виступи, що виходили з нижньої частини, звужуючись до конічної форми. Спираючись на них, основний тулуб піднімався над землею майже на фут.

Коли він «ішов», то нагадував людину на милицях. Дві з цих прямих «ніг» рухалися вперед, потім до них разом з тілом підтягувалася задня, і, коли вона майже досягала їх, дві передні «ноги» знову рухалися далі. На кожному «кроці» довге стебло коливалося туди-сюди: від цього видовища запросто могло знудити. Для прогресивного методу це було занадто напружено, незграбно і трохи нагадувало молодих слонів за грою. Здавалося, що якщо він довго рухатиметься в такий спосіб, то обдере все своє листя, якщо взагалі не зламає стебло. І все ж, який би це не мало вигляд збоку, він пересувався по землі приблизно з тією самою швидкістю, що й пересічний пішохід.

Це було все, що я встиг побачити перед сюжетом про запуск лінкора. Не багато, але цілком достатньо, щоб збудити в хлопчикові дух дослідника. Бо якщо оця штука в Еквадорі може виробляти такі трюки, то чому б це було не під силу тій, що росте у нас в саду. Звичайно, наша рослина набагато менша, але ж вигляд мала точнісінько такий самий…

Уже за десять хвилин після того, як я прийшов додому, я взявся ретельно розпушувати землю навколо триффіда, щоб спонукати його «ходити».

На жаль, ця самохідна нова рослина мала одну властивість, яку репортери або не побачили, або з якихось причин вирішили не розкривати. Хай там як, а жодного попередження в сюжеті не було. Я нахилився, обережно розчищаючи землю, щоб не пошкодити коріння рослини, як щось вдарило мене з такою жахливою силою, що я зомлів…

Я прийшов до тями вже в ліжку, навколо мене сиділи батько, мати і лікар, який з тривогою спостерігав за мною. Голова в мене аж розколювалася від болю, і взагалі боліло все тіло; як я потім виявив, моє обличчя з одного боку було прикрашене плямистим червоним рубцем. Мене марно й наполегливо розпитували, як я зомлів у саду; я не мав ані найменшого уявлення про те, що мене вдарило. Минуло трохи часу, перш ніж я довідався, що став одним з перших людей в Англії, кого вжалив триффід і для кого це обійшлося без серйозних наслідків. Цей триффід був, звичайно, незрілий. Але ще до того, як я одужав, мій батько достеменно з’ясував, що зі мною трапилося, і, коли я знову вийшов у сад, він уже суворо відплатив триффідові, спаливши його залишки в багатті.

Тепер, коли ходячі рослини стали встановленим фактом, преса втратила свою колишню байдужість і почала привертати до них широку увагу. Потрібно було вигадати для них якесь ім’я. Ботаніки за давньою звичкою вже почали вигадувати незграбні багатоскладові греко-латинські назви із застосуванням слів ambulans та pseudopodia, але газети та громадськість хотіли чогось легшого для вимови і не надто важкого для заголовків. Якби ви могли продивитися газети того часу, то побачили б, що їх називали:

Трихоти

Триніти

Трикаспи

Триноги

Тригенати

Трикети

Тригони

Триподи

Трилоги

Триппети

Тридентати

І безліччю інших назв, які навіть не починалися з «три», хоча майже всі зосереджувалися на властивостях їхнього активного тризубого кореня.

Розгорнулася ціла дискусія, публічна, приватна, салонна, із запеклою боротьбою за той чи інший термін і застосуванням майже наукових, квазіетимологічних або інших численних підстав, але зрештою в цьому філологічному змаганні переміг один термін. Його перша форма була не надто прийнятною, але в загальному вжитку початкове довге «т» модифікувалося і за звичкою додалося ще й друге «ф», щоб не лишалося жодних сумнівів. Так і з’явився стандартний термін. Чіпке маленьке ім’я, вигадане в одній з газетних редакцій як зручна назва для дивної речі, якій судилося бути пов’язаною з болем, страхом та стражданням — ТРИФФІД…

Перша хвиля суспільного інтересу незабаром спала. Так, триффіди були трохи дивні, але, зрештою, те саме можна сказати про будь-які новинки. Так само люди колись дивувалися іншим істотам — кенгуру, гігантським ящіркам, чорним лебедям. Та й, якщо подумати, хіба триффіди чимось дивніші за мулову рибу, страусів, пуголовків і сотню інших істот? Кажан був твариною, яка навчилася літати. Ну а тут рослина навчилася ходити — то й що з того?

Але були й особливості, якими важче було знехтувати. Росіяни, вірні собі, затаїлися і мовчали про походження рослини. Навіть ті, хто чув про Умберто, не пов’язували її виникнення з ним. Її раптова поява і, більше того, широке розповсюдження спричинили найдивовижніші гіпотези. Хоча в тропіках триффіди росли швидше, майже з кожного регіону за межами полярних кіл та пустель повідомляли про виявлення їхніх зразків на різних стадіях розвитку.

Люди відчували здивування і деяку огиду, дізнавшись, що рослини є м’ясоїдними, а мухи та інші комахи, які потрапляли до чашки квітки, перетравлювалися за допомогою липкої речовини. Ми, мешканці зон з помірним кліматом, знали про комахоїдні рослини, але не звикли бачити їх за межами спеціальних оранжерей і схильні були вважати їх дещо непристойними або принаймні недоречними.

Але насправді тривожним було відкриття того, що завиток на кінці стебла триффіда може перетворюватися на тонке жало десять футів завдовжки, здатне викинути достатньо отрути, щоб убити людину, якщо ця отрута потрапить на незахищену шкіру.

Щойно люди оцінили цю небезпеку, по всьому світу почали знервовано трощити триффідів, аж доки хтось не зрозумів, що для того, аби зробити їх нешкідливими, достатньо лише видалити жало. Після цього істеричне нищення рослин, кількість яких на той час серйозно впала, припинилося. Трохи пізніше з’явилася навіть мода мати в саду одного або двох триффідів з обрізаним жалом. Було виявлено, що для відновлення жала потрібно близько двох років, тож щорічне підрізання давало гарантію, що вони будуть безпечними і зможуть служити розвагою для дітей.

У країнах з помірним кліматом людині вдалося стримати більшість форм природи в безпечному для себе стані, тож статус триффіда був тут зрозумілий. Але в тропіках, особливо в густих лісах, вони швидко стали справжньою карою.

Мандрівник міг геть не помітити триффіда серед звичайних чагарників або підліска, й отруйне жало вражало його, щойно він опинявся у межах досяжності. Навіть пересічному місцевому мешканцю було важко виявити нерухомого триффіда, який підступно ховався в хащах біля стежки. Вони були неймовірно чутливі до будь-яких рухів поблизу, і їх важко було заскочити зненацька.

Боротьба з триффідами стала серйозною проблемою в цих регіонах. Найзручнішим способом було відстрелити верхівку стебла разом із жалом. Корінні мешканці джунглів стали використовувати криві ножі, прив’язані до довгих легких жердин; ця зброя була ефективною, якщо їм вдавалося вдарити першими, але якщо триффід міг гойднутися вперед і збільшити діапазон дії жала ще на чотири-п’ять футів, користі від неї не було. Але невдовзі ці списоподібні пристрої були замінені на пружинні рушниці різних типів. Більшість з них стріляли дисками, хрестами або невеликими бумерангами з тонкої сталі. Як правило, вони неточно стріляли вже з відстані понад дванадцять ярдів, хоч і були здатні акуратно зрізати стебло триффіда з відстані у двадцять п’ять. Цей винахід сподобався як представникам влади, котрі майже з одностайною неприязню ставилися до нерегульованого перевезення рушниць, так і самим стрільцям, які виявили, що метальні снаряди є набагато дешевшими й легшими за патрони і чудово підходять для тихих злочинів.

В іншому місці тривало колосальне дослідження природи, звичок та будови триффідів. Старанні експериментатори ставили перед собою завдання визначити в інтересах науки, на яку відстань може пересуватися триффід; чи визначає він де перед, або рухається в усіх напрямках з однаковою незграбністю; скільки часу його коріння має перебувати в ґрунті; які реакції викликає в нього наявність у ґрунті різних хімічних речовин; і величезну кількість інших як корисних, так і непотрібних питань.

Найбільший зразок, який бачили в тропіках, сягав приблизно десяти футів заввишки. У Європі не спостерігалося зразків більше восьми футів, а середній зріст дорівнював майже сімом. Виявилося, що вони легко адаптуються до широкого спектра клімату та ґрунтів. Здавалося, що в природі у них не було ворогів, крім людини.

Але існував і цілий ряд непомітних характеристик, які певний час не коментували. Наприклад, тривалий час ніхто не звертав уваги не незрозумілу точність, з якою вони ціляться своїм жалом, майже завжди вдаряючи в голову. Також ніхто не звернув увагу на їхню звичку ховатися біля своїх жертв. Причина такої поведінки стала зрозумілою, коли виявилося, що вони харчуються не лише комахами, а й м’ясом. Вусик, що слугував жалом, не мав достатньої м’язової сили, щоб розірвати тверду плоть, але був здатен витягувати шматочки м’яса з розкладеного тіла й піднімати їх до чашечки на стеблі.

Також науковці не проявили великого інтересу і до трьох маленьких безлистих паличок біля основи стебла. Панувала легковажна точка зору, що вони можуть мати якийсь стосунок до репродуктивної системи — системи, яка в ботаніці є чимось на кшталт комори, куди скидають усі частини із сумнівним призначенням, щоб розібратися з ними пізніше. Тому було висунуто припущення, що їхня здатність раптово починати рухатися і вистукувати барабанний дріб об головне стебло є дивною формою любовного потягу триффідів.

Можливо, те, що мене вжалило на самому початку ери триффідів, і стимулювало мій інтерес до них, бо з того часу я відчував з ними якийсь зв’язок. Я провів (або «змарнував», якщо дивитися на це очима мого батька) чимало часу, захоплено спостерігаючи за ними.

Не можна звинувачувати його в тому, що він вважав це заняття нікчемним, але з часом ці спостереження виявилися набагато кориснішими, ніж будь-хто з нас підозрював, бо якраз незадовго до того, як я залишив школу, «Арктично-Європейська рибно-жирова компанія» реорганізувалася, одночасно викинувши зі своєї назви будь-які згадки про рибу. Громадськість дізналася, що ця та інші компанії збираються вирощувати триффідів у великих масштабах, щоб видобувати з них надзвичайно поживну макуху для годівлі худоби. Отже, за одну ніч триффіди потрапили у великий бізнес.

Я одразу ж прийняв рішення щодо свого майбутнього. Я звернувся до «Арктично-Європейської», де мої навички допомогли мені знайти роботу на виробництві. Невдоволення батька дещо пом’якшилося після того, як він дізнався про заробітну плату, що була непоганою як для мого віку. Але коли я з ентузіазмом заговорив про майбутнє, він лише пирхнув у вуса. Він по-справжньому вірив лише в ту роботу, за якою стояла давня традиція, але дозволив мені йти своїм шляхом.

— Зрештою, якщо ця справа виявиться неуспішною, ти ще досить молодий, щоб взятися за щось серйозне, — зазначив він.

Але виявилося, що в цьому немає потреби. За п’ять років, що минули до того, як вони з матір’ю розбилися на прогулянковому аеробусі, вони встигли побачити, як нові олії витіснили з ринку всіх конкурентів, і ті з нас, хто взявся за цю справу з самого початку, були забезпечені роботою на все життя.

Одним з таких піонерів був мій друг Волтер Лакнор.

Спочатку в компанії сумнівалися, чи варто брати Волтера на роботу. Він мало розбирався в сільському господарстві, ще менше в бізнесі, а навичок для лабораторної роботи в нього взагалі не було. З іншого боку, він багато знав про триффідів, мав якийсь вроджений хист поводитися з ними.

Я й досі можу лише здогадуватися, що сталося з Волтером того фатального травня. Шкода, що він не врятувався. Пізніше він став би надзвичайно цінною людиною. Не думаю, що хтось по-справжньому розуміє триффідів або колись зрозуміє, але Волтер був до цього ближчий, ніж будь-хто з тих, кого я знав. Або, мабуть, краще буде сказати, що він відчував їх інтуїтивно.

Він вперше здивував мене, коли я пропрацював у компанії рік або два.

Сонце вже сідало. Ми вже закінчили роботу і з почуттям повного задоволення дивилися на три поля з майже дозрілими триффідами. У ті дні ми ще не тримали їх у загородах, як пізніше. Вони розташовувалися на полях рядами — принаймні кожен був прив’язаний за ланцюг до сталевого стовпа, бо самі рослини не дуже відчували цю регламентацію. Ми вважали, що приблизно за місяць вже можна буде видобувати з них сік. Вечір був тихий, і єдиним звуком, що порушував цю тишу, був стукіт маленьких паличок триффідів об стебла. Волтер дивився на них, злегка нахиливши голову. Потім витягнув з рота люльку.

— Щось вони балакучі сьогодні, — зауважив він.

Я сприйняв це як метафору — як і будь-хто на моєму місці.

— Може, це через погоду, — припустив я. — Думаю, вони роблять це частіше, коли сухо.

Він з усмішкою глянув на мене.

— Ти теж більше балакаєш, коли сухо?

— Чому б це я мав… — почав я і замовк. — Та ну, ти справді хочеш сказати, що вони розмовляють? — сказав я, помітивши вираз його обличчя.

— А чом би й ні?

— Та це ж абсурд. Рослини, що розмовляють…

— Ще більший абсурд, ніж те, що вони ходять? — спитав він.

Я витріщився на них, потім знову на нього.

— Я ніколи не думав… — з сумнівом почав я.

— А ти подумай трошки. І поспостерігай за ними. Мені буде цікаво почути твої висновки, — сказав він.

Дивно, що за весь час моєї роботи з триффідами мені навіть на думку не спадало, що таке можливо. Гадаю, я ставився до них упереджено через так звану теорію любовного поклику. Але щойно Волтер підкинув мені цю ідею, вона застрягла в мене в голові. Я не міг позбутися відчуття, що вони й справді можуть вистукувати одне одному таємні повідомлення.

До цього часу я думав, що дуже ретельно спостерігав за триффідами, але коли про них говорив Волтер, я розумів, що не бачив практично нічого. Будучи в доброму гуморі, він міг годинами розмовляти про триффідів, розвиваючи теорії, що часом звучали дико, але іноді не здавалися аж такими неможливими.

На цей час публіка вже перестала вважати триффідів дивакуватими. Вони були незграбно кумедні, але не дуже цікаві. Проте компанія вважала їх цікавими. На думку її членів, триффіди були благодаттю для кожного, особливо для самої компанії. Волтер не поділяв ні того, ні іншого погляду. Часом, слухаючи його, я сам починав передчувати щось недобре.

Він цілком впевнено стверджував, що вони «розмовляють».

— А це, — заявляв він, — означає, що десь у них має бути інтелект. Він не може бути в мозку, бо розтин свідчить, що нічого подібного до мозку в них немає, але це не означає, що роботу мозку не може виконувати якийсь інший орган. У них явно є якийсь інтелект. Хіба ти не помічав, що коли вони атакують, то завжди тягнуться до незахищених частин? Майже завжди до голови, але іноді й до рук. І ще одне: якщо ти глянеш на статистику травм від триффідів, то просто зверни увагу на частку випадків, коли людину вжалили в очі й засліпили. Це заслуговує на увагу і є дуже важливо.

— Чому? — спитав я.

— Бо це свідчить про те, що вони знають, як найкраще вивести людину з ладу — іншими словами, вони знають, що роблять. Подивись на це з іншого боку. Якщо взяти до уваги, що вони мають інтелект, то в нас є лише одна важлива перевага над ними — зір. Ми можемо бачити, а вони — ні. Варто лише позбавити нас зору, і ця перевага зникне. Гірше того, ми опинимося в нижчому становищі порівняно з ними, бо вони пристосовані до сліпого існування, а ми — ні.

— Але навіть якщо й так, вони не можуть створювати речі. Вони не можуть користуватися речами. Цей їхній батіг, який жалить, має замало м’язової сили, — зазначив я.

— Так, але яка нам буде користь від того, що ми можемо користуватися речами, якщо ми не будемо їх бачити? Зрештою, їм взагалі непотрібно користатися речами — принаймні так, як нам. Вони можуть отримувати поживні речовини просто з ґрунту, від комах або зі шматочків сирого м’яса. Їм не потрібно проходити через усі ці складні процеси вирощування, розподілу та ще й приготування їжі. Насправді, якби робилися ставки на те, хто виживе — триффід чи сліпа людина, то я знаю, на кого я поставив би свої гроші.

— Ти припускаєш, що в нас з ними однаковий рівень інтелекту, — сказав я.

— Не зовсім. Для таких припущень немає потреби. Мені просто слід уявити, що це абсолютно інший тип інтелекту, хоча б тому, що їхні потреби набагато простіші. Поглянь, до яких складних процесів нам доводиться вдаватися, щоб одержати придатний до вживання екстракт з триффіда. А тепер подивись на це з іншого боку. Що повинен зробити триффід? Просто вжалити нас, почекати кілька днів і почати нас перетравлювати. Простий природний процес.

Він продовжував так з годину, і, наслухавшись його, я роздув з мухи слона і став сприймати триффідів як якихось суперників. Сам Волтер ніколи не приховував своїх думок. Він зізнався, що збирався написати книжку на цю саму тему, коли збере достатньо матеріалу.

— Збирався? — повторив я. — Що ж тебе зупинило?

— Саме це, — він махнув рукою навколо. — Тепер це вже особистий інтерес. Нікому не вигідно турбувати людей такими думками. Зрештою, триффіди добре контролюються, і це суто академічна точка зору, тож навряд чи її варто піднімати.

— Я ніколи не можу бути в тобі впевненим, — сказав я йому. — Ніколи не ясно, наскільки ти серйозний і як далеко ти дозволяєш своїй фантазії заводити тебе за межі фактів. Ти справді вважаєш, що ці істоти небезпечні?

Він трошки попихкав люлькою, перш ніж відповісти.

— Це справедливо, — зізнався він, — бо я й сам не впевнений у собі. Але в одному я точно переконаний — у тому, що вони небезпечні. Думаю, я був би набагато ближчий до правдивої відповіді, якби знав, що вони там вистукують. Але мене це якось мало хвилює. Сидять вони собі, всі вважають їх не більш ніж дивним видом капусти, але ж половину часу вони перестукуються, про щось базікаючи одне з одним. Що вони там таке вистукують? Ось що мені хотілося б знати.

Думаю, що Волтер рідко кому натякав на свої ідеї, а я тримав їх у таємниці, частково через те, що не знав більшого за себе скептика, а частково через те, що не хотів заробити у фірмі репутації психа.

Близько року ми працювали пліч-о-пліч. Але потім відкрилися нові розплідники, і мені довелося багато подорожувати, вивчаючи досвід. Він кинув роботу в полі й пішов до дослідницького відділу. Це його влаштовувало, бо він займався дослідженнями і для себе, і для компанії. Час від часу я забігав побачитися з ним. Він і далі проводив досліди з триффідами, але результати не настільки відповідали його загальним ідеям, як він очікував. Але принаймні для власного задоволення він довів, що вони мають добре розвинений інтелект — і навіть мені довелося визнати, що результати його дослідів показали щось більше, ніж інстинкт. Він усе ще був переконаний, що це перестукування паличками являє собою форму спілкування. Громадськості він заявляв, що палички були чимось більшим і без них триффід поступово вмирав. Також він встановив, що частка безплідного насіння в триффідів досягала 95 відсотків.

— І це, — зазначив він, — надзвичайно добре, чорт забирай. Якби воно все проростало, то на цій планеті вже не лишилося б місця ні для кого, крім триффідів.

З цим я теж погоджувався. Визрівання насіння в триффідів було справжнім видовищем. Темно-зелений стручок просто під чашечкою весь блищав і роздувався, стаючи приблизно в півтора рази більшим за велике яблуко. Коли він розривався, то шум можна було почути за двадцять ярдів. Білі насінинки вистрілювали у повітря, мов пара, і навіть найлегший вітерець починав відносити їх подалі. Дивлячись на поле триффідів наприкінці серпня, можна було подумати, що відбувається якесь безцільне бомбардування.

Волтер зробив ще одне відкриття: якість екстрактів покращується, якщо зберегти жала триффідів. У результаті практику підрізання жал припинили на всіх фермах, і нам довелося носити захисне обладнання, коли ми працювали серед рослин.

На момент нещасного випадку, що загнав мене до лікарні, я був з Волтером. Ми вивчали деякі зразки, що демонстрували незвичні відхилення. Ми обидва були в дротяних масках.

Я не встиг побачити, що саме сталося. Все, що я пам’ятаю, — це те, що, коли я нахилився вперед, жало різко хльоснуло мені по обличчю, врізавшись у дротяну маску. У дев’яноста дев’яти випадках зі ста такий удар був би нешкідливим; для того й були придумані маски. Але цей був настільки сильним, що кілька мішечків з отрутою розірвалися і краплі з них потрапили мені в очі.

Волтер одразу ж відніс мене в лабораторію й за кілька секунд ввів протиотруту. Лише завдяки його швидким діям у лікарів взагалі з’явився шанс повернути мені зір. Але навіть у цьому випадку мені довелося пролежати в темряві цілий тиждень.

Доки я лежав у лікарні, я прийняв остаточне рішення — якщо мені повернуть зір, я буду просити, щоб мене перевели до іншої сфери цього бізнесу. Якщо ж моє прохання не задовільнять, то кину роботу зовсім.

З того першого укусу в садку в мене виробилася серйозна стійкість до отрути триффідів. Я міг витримати й витримував такі укуси, після яких недосвідчена людина вже давно б дала дуба. Але давнє прислів’я про те, що скільки мотузку не плети, а кінець їй буде — знову справдилося. Я дістав попередження.

Пам’ятаю, що я провів чимало годин у вимушеній темряві, вирішуючи, за яку роботу взятися, якщо мене відмовляться перевести. З огляду на те, що чекало на всіх нас, навряд чи можна назвати ці роздуми марними.