Талавір. Засолені жінки

Талавір підвівся, потер забитий бік і обмацав кінцівки. Здається, обійшлося без переломів. Комбінезон порвався, шкіру вкривали садна, голова гула, а з подряпини на вилиці сочилася кров. Але манкур був на місці.

Талавір роззирнувся. Сонце вже почало сідати. Навкруги червоніла пустеля. Цілком рівна й мертва. Жодної тіні чи сліду живої істоти. Коло підніжжя кургану, куди він звалився з Птерокса, причаїлося кілька кущиків кермеку. Кістяна ящірка — кесератка — блиснула очима й зникла в нірці під корінням. Талавір подумав, що треба запам’ятати її сховок. Він уявлення не мав, як далеко від Ак-Шеїх, а запасів води надовго не вистачить. У разі чого доведеться згризти кесератку. За кілька кроків від місця падіння він знайшов гвинтівку. Почепив на плече й розвернувся до кургану.

Це був крутий пагорб. Талавір прикрив очі від косих променів. На вершині проглядалася якась споруда. Він відпив із фляжки, поправив аптечку й подерся вгору. Здається, минула вічність, перш ніж він опинився на рівному майданчику.

Обличчя заливав піт. Талавір протер очі, але картинка не змінилася. На вершині кургану стояло шатро. І він точно не бачив його з Птерокса, проте впізнав із малюнка на карті Мамая.

Він обійшов шатро по колу. Воно було таким же реальним, як і курган.

Вицвілу тканину прикрашала вишивка — вигаптувані золотом олені, грифони, згорнуті в кільце барси. Весь периметр під дахом займала сцена битви.

Вершники здіймали луки, піші оборонялися короткими мечами, мертвих затоптували коні. У світлі призахідного сонця нитка здавалася криваво-червоною. Щось хруснуло в Талавіра під ногами. Він нахилився й підібрав кісточку дрібної тварини. Вершина кургану була ними встелена. Кістки, наче бахрома, оздоблювали конусоподібний дах шатра. На шпилі бовтався людський череп. Якщо вірити карті з колоди Мамая, шатро було не порожнім. На вході хлопнула завіса. Талавір пошкодував, що загубив ножа, підібрав більшу кістку й ступив кілька кроків. Завіси розсунулися, у проймі показалися тонкі жіночі руки, а потім і власниця шатра. Останні промені торкнулися ідеальних вигинів.

Талавір не зразу помітив, що на ній була напівпрозора туніка. Голову жінки прикрашав високий ковпак, оздоблений блискучими бляшками. Обличчя затуляла золота маска. У яремній западинці червоніла крапка. «Дівовірка», — з подивом відзначив Талавір.

Жінка пропустила його всередину. У шатрі горіли олійні лампи. Пахло прянощами, тліном і сирою землею. Талавір подумав, чи проходив Рябов цим же шляхом, і потягнувся до її маски. Темні блискучі очі в прорізах звузилися.

— Хто ти? — запитав Талавір.

Холодні, наче колодязна вода в спеку, пальці торкнулися його губ, спустилися по шиї. У голові вибухнула сотня несподіваних фантазій. Нижня частина маски стала прозорою, немов золото всоталося в шкіру. Жінка мала червоні тонкі губи. Вона наблизилася, щоб його поцілувати, і цієї миті Талавір відчув пекельний холод. Гвинтівка сповзла з плеча. Світло з його рота почало перетікати до її розверзстих губ. У темних очах жінки з’явилися лють і скажений голод. Як же цієї миті вона його ненавиділа. Забирала його волю, паралізувала тіло, долала опір до життя. Занімілими пальцями він намацав якийсь предмет у кишені і з останніх сил притулив до її рота. То була монетка Ханум. Жінка завмерла, тонким горлом пройшлася судома. Очі розширилися від здивування.

На мить уся маска стала прозорою, і він роздивився жорсткі точені риси. Вона була божественно красивою, і ця краса могла належати лише демониці. Жінка схопилася за шию, закашлялася й наче виблювала життя Талавіра назад йому в горло. З кожним спазмом її обличчя змінювалося. Зморшки роз’їдали шкіру, вона старішала, тоншала, вкривалася плямами, аж поки не перетворилася на кістяк. Курган затрусився. Земля під ногами Талавіра вкрилася тріщинами.

Порожня туніка впала у відкриту яму. Ґрунт став обвалюватися, шатро з’їжджало в яму. Талавір підібрав гвинтівку й кинувся навтьоки.

Стрімголов скотився донизу. Відповз і подивився на курган. Той знову перетворився на незворушний земляний пагорб. На вершині не було й сліду шатра. Талавір облизав губи, досі відчуваючи подих демониці й сіль. Він почувався таким виснаженим, що заснув одразу, щойно віддалився від кургану.

Йому знову наснився Рябов. М-14 з’явився з темряви, сів поруч і щось беззвучно заговорив. Під ранок Талавіра розбудив дрож землі. Чоловік подивився на курган, він очікував побачити жінку з шатра, але все було спокійно.

Відпив із фляги, потер закляклі м’язи й спробував зорієнтуватися. Суєрний купол діяв, як лінза. Бліді сузір’я розтягнулися, втратили свої місця. Зірку Діви

— Йилдиз — затягло хмарами. У передсвітанкових сутінках йому привидівся рух. Біля підніжжя кургану заворушилася земля, а потім на тлі темно-рожевого неба показалася голова ракоскорпа. Одна з клешень була обрубана, наче гілка на старому дереві. Тварина обернулася до Талавіра, наче тільки його й шукала.

Талавір не став чекати. Ракоскорпи могли пересуватися під землею. Зазвичай людей не атакували. Але Талавір вирішив не ризикувати й побрів у протилежний від кургану бік. Ще кілька разів він бачив несиметричну голову ракоскорпа. Той не відставав, але й не наближався. «Чекає, поки я загнуся, щоб потім поживитися падлом, — подумав Талавір, — а Белокун навіть не дізнається про це». Манкур у лобі свербів, але Талавір не відчував чужої присутності, про яку попереджала Сфена. Талавір зупинився і притулив долоню до лоба. На обріїпоказалася постать.

Вона йому сподобалася ще менше, ніж ракоскорп.

Це був величезний чолов’яга в гостроконечному каптурі, що цілковито приховував обличчя. Велет волочив по землі гігантський тесак. За ним вийшло ще кілька людей. В одного були довгі віслючі вуха, інший пригинався до землі під вагою ноші, останньою крокувала жінка.

— Стій де стоїш! — вигукнув Талавір, показуючи на гвинтівку. — Я Повноважний Старших Братів із Матері Вітрів. Я стрілятиму! — Велет на мить зупинився і нахилив голову, наче намагався зрозуміти слова. Вони не справили враження. Тесак знову заскрипів, залишаючи позад себе борозну.

— Не треба! Прошу, не треба! — прокричав інший голос. — Кебап! Псяча кров, стій на місці! — До людини з тесаком підійшов старий. Брудний кашкет ледь тримався на копі сивого розпатланого волосся. Обличчя чоловіка блищало від поту, а на щоках з’явилися загрозливі багряні плями. Вибалушені очі та зоб на шиї свідчили про давню хворобу. Землисту шкіру вкривали старечі бляшки, гнійники та бруд. На старому були затягані штани з роздутими від носіння колінами та перетягнуті мотузками й поліетиленовими пакетами розбиті штиблети, надягнуті на босу ногу. Талавір примружився, не вірячи своїм очам.

На спині в старого, наче рюкзак, сиділа дрібна синюшна істота. В іншому житті вона могла би бути дитиною.

Старий зупинився на відстані кількох кроків, незграбно схрестив руки, торкнувся плечей, поправляючи ношу, і випростав правицю. Так віталися лише Старші Брати або ті, кому було дозволено. Талавір опустив гвинтівку. Старий поплескав по кишенях величезного піджака й щось дістав. У його долоні блиснула продовгувата металева дощечка — ярлик Старших Братів.

— Вітаю тебе, шановний Брате. — Старий нахилив голову. Він докладав зусилля, щоб вимовляти слова правильно. Потвори говорили суржиком із кіммерицьких і давно забутих слів із материка. На Матері Вітрів їх розуміли.

Більше того, слова з Дешту невпинно просякали в мову Старших Братів. Але все одно мову потвор вважали несправжньою і другосортною. — Прошу вибачення за Кебапа, — продовжив старий, — нехай забере його літа Дешт. Він повинен був незрушно стояти, поки прийдемо ми. Але має кізяки в голові! Мене звуть Гєра Сєров, я офіційний бей цього місця, омріяної оази на ім’я Ак-Шеїх. Як тебе називати, шановний Брате?

Талавір нарешті поставив гвинтівку. За фарсах від них у суєрному мареві вже можна було роздивитися приземкуваті будівлі. Він міг заприсягтися, що раніше їх не бачив. Цікаво, чи вони не зникнуть, як шатро?

— Я Талавір. — Він глянув на Ак-Шеїх, але споруди залишилися на місці.

— За велінням Язика й за наказом очільника Матері Вітрів Гавена Белокуна я прибув розслідувати смерть Старшого Брата Рябова. — Він дістав свій ярлик.

Поки говорив, Сєров не зводив з нього очей і перешіптувався із синьою потворою за спиною. Талавір почув: «Ще один? Що це означає?» Зрештою бей підбив ношу, наче там був мішок, а не жива істота, усміхнувся жовтими гнилими зубами й заторохтів:

— А ми все думали, хто це завітав у нашу добру землю життя. Аслан сказав, що когось бачив. — Гєра розвернувся до чоловіка з головою мула й постукав собі по скроні. — Я кажу: кого, йолопе? Кого ти міг би бачити біля Кара-Меркит? А він каже: чоловіка в білому. А я кажу, хіба потвора з кургану пропустить чоловіка?

— Ви кажете про отой курган? Я бачив там жінку, хто вона?

— Бачив? — Гєра здивовано пригнувся. Мулоголовий зробив жест, наче щось перед собою розсипав. — Сукуб, клята баба, полює на чоловіків. До Спалахів був собі могильник, як багато тут. Лежала там якась цариця. Покійний дід моєї дружини Олечки тут копав. Скарб знайшов, — похвалився Гєра. — А після Спалахів баба з кургану сказилася. Ти перший, хто її бачив і залишився живим. — Гєра облизав синюшні губи й запитав, наче про дівку з публічного будинку: — Яка вона із себе?

З ними порівнялася висока м’язиста жінка. Вона мала коротку нерівну зачіску, наче стриглася ножем. Лоб і повіки жінки вкривала кна кольору обпаленої цегли. Так часто робили засолені, щоб ховати виразки, але її обличчя було чистим. Попри спеку, жінка носила куртку із закоченими рукавами. Під нею виднілася проста полотняна сорочка. На крутих стегнах висіла поясна сумка.

Ноги були взуті в збиті солдатські черевики. Вона потерла холошею об холошу, помітивши погляд Талавіра.

— Красива, — промимрив він. Офіційний бей підняв кошлаті брови, намагаючись зрозуміти, кого саме Повноважний назвав красивою.

Талавір звів очі й впіймав уважний і злегка іронічний погляд жінки. Вона наче намагалася зрозуміти, чи бачила його раніше. Талавір подумав, що вона розглядає його манкур.

— Засіб зв’язку. — Рука машинально потягнулася до лоба.

— Мати Вітрів завжди стежить за своїми песиками, — глузливо відказала жінка. Гєра Сєров стрельнув у її бік поглядом. У ньому було щось більше, ніж гнів. «Погрозачи засторога?» — подумавТалавір.

— Суєр робить жінок у Дешті непокірними. Вибач за це. Тобі пощастило вирватися від сукубихи з Кара-Меркит. — Бей запопадливо простягнув йому замулену пластикову пляшку.

Жінка зневажливо форкнула. Талавір відкрутив корок і понюхав маслянисту рідину. Поділитися водою в Дешті — виявити повагу, відмовитися — завдати образи. Талавір ковтнув. Вода виявилася смачною і прохолодною, наче щойно з джерела. Він спам’ятався, лише коли випив добру половину пляшки.

— У моєму будинку є очисник, — задоволено похвалився Гєра, струсонув напівпорожню пляшку, наче показуючи, скільки води випив Повноважний, і сховав її до кишені.

— Ти ще когось бачив у Дешті, Повноважний, крім спокусниці з Кара-Меркит? — запитала висока жінка.

— Крім демониці з могильника, нікого.

— Це Ма — наша офіційна лікарка, — нарешті представив жінку Гєра. — Її син Бекир любить порушувати заборони й вештатися Дештом. От вона й переживає.

— Іноді ходити Дештом безпечніше, ніж Ак-Шеїх, — відказала Ма.

Те, як зблиснули її очі, змусило Талавіра подумати, що вона натякнула на Рябова. Він уже хотів запитати, але Гєра його випередив:

— Старшого Брата Рябова забрала буря. Обур-куртка. Не пощастило. З кожним могло статися. — Синя потвора за його плечима підскочила й вишкірилася. Але Ма навіть не зауважила. — Тобі відомо не гірше за мене, Ма, Шлях бур знає лише Бог Спалахів. Ти ж бачила тіло.

Талавір подивився в променисті очі. Жінка не відвела погляду, а потім зітхнула й погодилася.

— Бурі неможливо спрогнозувати. Тому я і переживаю за сина. У Дешті буря може початися будь-якої миті.

— Я б хотів на нього подивитися, — зачаровано вдивляючись у її очі, сказав Талавір.

— На мого сина?

— На тіло Рябова.

— Подивишся-подивишся. — Гєра зігнувся ще нижче й показав на селище.

— Але тобі варто відпочити, показатися нашій відьмі. Якщо сукуб тебе торкнулася, тільки вона допоможе. — Бей зробив ледь помітний рух головою, наче це був докір на адресу лікарки.

— Рябов теж ішов цією дорогою? — запитав Талавір.

— Що? Ні! — хрипко розсміявся Гєра. — Його привів Саша Бідний — акинджий. А він знає, що проти Кара-Меркит краще не ходити.

— Де зараз цей Саша?

— Ще в Дешті. — Гєра знову двозначно подивився на Ма. — Але скоро в нас Андир-Шопай, свято. Вони точно будуть. Приведуть жертву.

— Андир-Шопай — свято жертвопринесення. Тобі пощастило, Повноважний, побачити таке на власні очі, — уточнила Ма й поглянула крізь його плече в Дешт. На мить між її бровами з’явилася болісна зморшка.

— Може, нам варто пошукати твого сина?

— Що? — Очі Ма блиснули, наче він пропонував забрати хлопця на Матір Вітрів. — Я покажу тобі тіло. Ходімо.

Вона різко крутнулася на п’ятах і рушила в бік Ак-Шеїх.

За кілька кроків під ногами стало більше каміння. У дрібній гальці Талавір почав помічати бите скло, залишки пластику та заліза. На мить вони зупинилися біля невисокого паркану. Це була умовна межа селища. Її могла перестрибнути навіть дрібна тварина. І все ж вона була важлива. Талавір зауважив, як жінка нахилилася й поставила камінь, що вивалився з паркану, назад у кладку.

Попереду стали з’являтися залишки стін, бетонні палі, переламані плити.

Десь угадувалися вікна. У зруйнованих стінах довгого будинку можна було додумати кімнати чи навіть поверхи. Залишки штукатурки вкривали діри від куль та зображення Бога Спалахів. Це був схематичний малюнок людини, від якої відходило шість променів на честь «шести днів творення» або шести днів катастрофи, як казали на Станції. Він іще кілька разів зустрічав таке графіті.

Щоразу Гєра намагався відволікти його увагу якоюсь наступною безумною розмовою, ніби можна було приховати дикі вірування засолених. Старші Брати не визнавали Бога Спалахів, але й боротися з єрессю не дуже-то могли.

Уздовж торованих стежок тулилося кілька десятків юрт, складених з усілякого непотребу. Стіни додатково утримували натягнуті мотузки. Такі конструкції були здатні пережити невеликі бурі. А після великих їх можна легко зібрати. Біля юрт на довгих палицях висіли ловці вітру — тонкі очеретяні палички, здатні спіймати найменше дихання Дешту. Вони попереджали про наближення бурі. На інших палях були вітряки, що видобували електрику. У загонах, розповсюджуючи сморід кізяків, неспокійно переступали з ноги на ногу невеликі зарослі хутром тварини — куюни. Вони давали солону подобу молока та забезпечували м’ясом. Значно більшими були тулпари — дика помісь ящера та коня. Їх використовували для пересування. Потворна живність відчула чужака й голосно зарепетувала. Талавір уявив припалі до шпарин очі й переривчасте дихання тих, хто зачаївся в юртах.

Доріжки вели до центрального майдану. І там Талавір побачив те, на що найменше очікував натрапити в зруйнованому війною й бурями селищі, — двоповерхову кам’яну будівлю. Під дахом досі блищало ціле скло. Але не це здивувало найбільше — з фундаменту будинку злоякісною пухлиною росло величезне дерево. Талавір його впізнав і мимовільно торкнувся колоди в кишені.

Як і на карті Мамая, стовбур укривали гострі шипи. Деякі гілки проросли в стіни будинку, утворюючи потворні бульби з каменю і живої плоті. Вони нагадували обличчя.

Кожен шип, наче новорічна іграшка, прикрашала падаль. Тут були обгризені скелети, напівзотлілі кесератки, черепопташки, великі комахи та інші почвари, яких Талавір зроду не бачив. Дерево оточував сморід. Свіжі жертви звивалися, трималися за життя. Мертві перетворилися на поживу для дрібних комах. Роздивляючись потворне дерево, Талавір пригадав, що ще до гральної карти Мамая бачив це дерево в одному зі своїх кошмарів.

— Це теж якесь жертвопринесення? — Талавір торкнувся колючки та швидко прибрав руку. Вона виявилася надзвичайно гострою. Гєра з жахом подивився на кров, що виступила на його пальці.

— Це Дерево Болю, — сказала Ма й узяла Талавіра за руку. — Треба обробити. У вас є чим? — Вона кинула жадібний погляд на його аптечку. Він простягнув Ма сумку. Жінка дістала антисептик. Із заздрістю глянула на інші засоби.

— Якщо вам потрібні якісь із цих ліків. — почав Талавір, але Ма вдала, що його не почула, і зайнялася подряпиною.

— Діти так відкупаються від джадала. Вішають на шпичаки всілякі дари.

— Місцевий божок? Ма глянула на Гєру.

— Можна й так сказати. — Бей запустив п’ятірню в патли, торкнувся синюшної дитини на спині. Хворі очі тривожно кліпнули. — У нас добре місце життя. Ми шануємо Старших Братів. Дід моєї Олечки вірив у Двобога, коли ніхто тут у нього не вірив. Він знав самого пана Зорга. — Гєра нахилився, Талавір відчув кислий запах давно не митого тіла. — Але є сили, з якими ніхто не впорається. Як сукубиха з Кара-Меркит чи джадал — демон, що живе в цьому дереві. Наші ритуали лише спосіб від них захиститися. Зрозумій це, Повноважний.

Талавір пригадав слова Ма в Дешті. В Ак-Шеїх не тільки пришпилювали падло до шипів потворного дерева, тут готувалися до людського жертвопринесення. Старші Брати закривали очі на дикість потвор. Але не тоді, коли це загрожувало безпеці їхніх представників. Чи можливо, що Рябов став жертвою варварського ритуалу?

Над майданом залунали звуки барабанів. У першу мить Талавір подумав, що його зустрічають гімном Двобога. Але ритм змінився. Дріб, пауза, кілька сильних ударів і знову дріб. Через три повтори додалося виття. Завіса на вході до найбільшої юрти заворушилася. Рука з довгими чорними кігтями відсунула штору — і на площу одне за одним вийшла чудернацька процесія. Талавір міг би сказати, що вони в масках, якби не знав, що це справжнє обличчя Дешту.

Першим ішов уже знайомий чоловік з обличчям мула. У його носі стирчало масивне золоте кільце. Чоловік радісно підстрибував і великими неслухняними губамитягнув пісню. Його вуха й ніс були червоними від кни. Далі тупцяло ведмежа в каптурі. На ньому теж були позначки червоним. Слідом ішли чоловік зі шкірою змії, потвора з чотирма руками, жінка, захована в чорну тканину, за її ногами тягнувся хвіст, чоловік із мечами замість рук, товстун, схожий на тісто, і ще з десяток потвор. Від них тхнуло звіриним духом і вигрібною ямою. Вони оточили Талавіра. Кожен підвивав у такт барабану. Талавір роззирнувся. Гєра зник. Ма відійшла за кілька кроків і немов на щось чекала. Талавір схопився за гвинтівку. У голові роїлися сотні думок. Що це за ритуал? І головне, чим він завершиться?

Барабан нарощував темп. Процесія рухалася все швидше. Коли на Талавіра стрибнув чоловік із золотим обличчям, він, майже не думаючи, схопив того за руку, перекрутив і приставив до грудей гвинтівку.

— Ні! Благаю, — заскиглила істота. — Це на вашу честь.

Чоловік зняв маску. Талавір побачив, що це Сєров. У руках він тримав кухоль. Червона рідина, що вилилася на долівку, була дарунком забобонних потвор. Барабан схлипнув і замовк. Потвори витріщилися на Талавіра. Він повільно опустив гвинтівку й роззирнувся. Перед очима зринув спогад про його найважливіший сон — останню битву в Шейх-Елі. Тоді вперше й востаннє він бачив стільки мутантів заразом. Талавіру здалося, що марево суєру затягує натовп усередину. Йому забракло повітря. Голова стала важкою. Світ захитався.

Постаті потемніли, перетворилися на чорні плями. Синя потвора на спині бея нахилилася та прошепотіла в саме вухо: «Вітаємо вдома!»

— Зупиніться! — закричав Талавір, витяг ярлика й показав натовпу. — Прибери від мене оцю синюшну! — Він показав на спину Гєри. — Я Повноважний Старших Братів! Я прийшов з’ясувати, що сталося з Рябовим.

Якщо ви мені перешкоджатимете, то бурі здадуться вам найменшим злом.

Манкур на його лобі налився кров’ю.

— Вони не хотіли нічого поганого. — Ма підняла з підлоги колоду карт, що випали з кишені Талавіра, і на мить, лише на мить затримала на них погляд.

Але він помітив, як змінилося її обличчя. — Так зустрічають Старших Братів. — Вона повернула йому карти.

З великої юрти виглянула огрядна жінка з двома пащеками, подала знак — і засолені почали розходитися. Ма досі дивилася на нього з цікавістю й острахом.

«Треба було більше дізнатися про звичаї засолених», — Талавір сховав карти до кишені й ледь не вилаявся з досади на себе.

— Тобі варто зайти до Тітки Вальки. Це наша відьма. Гєра має рацію: зустріч із сукубом може загрожувати небезпекою. А Тітка Валька добре знається на місцевих травах.

— Досить. Я хочу побачити Рябова.

Ма кивнула.

— Ми залишили його там, де він жив. Підемо, якщо можеш іти.

Талавір набрав повні легені повітря, проковтнув солоно-гірку слину й кивнув.

— Добрий підвал, найкращий. Можеш і ти там зупинитися, — скоромовкою додав Гєра.

— Веди, — сказав Талавір до Ма й припечатав бея поглядом.

* * *

— До Спалахів тут було шкільне бомбосховище. — Ма відкинула ляду до підвалу й показала на темні сходи. Потім дістала із сумки прозору трубку й струсонула її вміст. Очі обпекло рожеве світло. — Модифікований гриб.

Вистачить на кілька годин, — пояснила Ма й підняла хімічний ліхтар. — Старші Брати, здається, теж такими користуються. Внизу є генератор. Матимемо нормальне світло.

Вона пішла першою. Роки спуску до підвалу навчили безпомильно відшукувати сходинки. Але для Талавіра такий спуск був незвичним. Він похитнувся. Земля здавалася занадто спокійною після вічно рухливої повітряної Матері Вітрів. Нога зісковзнула, шукаючи опори. Він торкнувся спини Ма.

Жінка різко обернулася. Її обличчям пробігла тінь.

— Що?

— У тебе там кров.

Біля лопаток у Ма розповзлася пляма.

— Впала.

Ма розвернулася і швидко, наче втікаючи, спустилася донизу. Талавір почув луну й гуркіт генератора.

Кімната виявилася просторою. На стінах досі висіли старі плакати з інформацією про те, що робити під час бомбардувань чи застосування хімічної зброї.Більшу частину приміщення займали нари, заставлені ящиками із землею.

Під ногою чвиркнув якийсь коренеплід. Смерділо гниллю та вигрібною ямою.

— Тут була ферма Селіма Чорного. Вирощував бору. Вона схожа на картоплю, що була до Спалахів. А найкращі добрива для мертвої землі — продукти життєдіяльності живих істот. Але тут генератор, водозабирач і нормальна вентиляція. Більшість в Ак-Шеїх може тільки позаздрити.

Талавір зрозумів, що йому не відкрутитися від нового помешкання. За ніч він просякне смородом бори та кізяків і принаймні на запах стане справжнім засоленим.

— А що сталося з цим Селімом?

— Продав дочку й поїхав на південь. Вона народилася зі срібною шкірою.

Ма затримала на ньому погляд. Якої реакції вона чекала? Потвори часто продавали своїх дітей. Самі.

— І що, тут у всіх є підвали?

— Це єдине, що може врятувати від бурі. Особливо суєрної. До Спалахів теж були піщані бурі. — Жінка кивнула на вицвіле зображення Кіммерику на стіні. — Бурі особливо посилилися під час війни, коли вирубали всі насадження.

Ніхто тоді й не думав, що ми зможемо копати такі глибокі підвали. Вважали, що ґрунтові води зовсім близько. І вони уже тоді були солоними. Під нами й зараз вода, — сказала Ма. — Тільки отруйна, насичена суєром. Як і все навколо. Цій землі вже нічого не допоможе.

— Ти давно в Дешті? — запитав Талавір. Його здивував тон Ма. Вона вже не огризалася, неначе щось змінилося з часу тієї сутички на майдані.

— Достатньо. Тіло там, — Ма показала на двері збоку.

Талавір хотів продовжити розмову. Ніколи до того він не думав про Дешт як про територію з історією. Він шукав власні спогади й не замислювався про місце, де їх втратив. Але за стіною був Рябов — мета його приїзду. Він потягнув за ручку.

У меншій кімнаті на дерев’яному столі, загорнуте в старий поліетилен, лежало тіло. Талавір поставив коло стіни гвинтівку й підійшов до столу. Він очікував побачити Брата, якого втратив у Шейх-Елі, М-14, Рябова, людину, справу якої він витяг з афізи. У снах Талавір ніколи не міг роздивитися його рис.

— Що сталося з його обличчям? — розчаровано запитав він, оглядаючи труп. Шкіра на голові померлого була наче спечена кислотою. Нічого знайомого.

Ма принюхалася, ткнула паличкою в оголену кістку, наче її теж заскочило це відкриття, і сказала:

— Буря. Дії суєру не можна передбачити.

Внутрішні органи Рябова нагадували фарш. Ребра були переламані одразу в кількох напрямках. Наче хтось спершу заліз до черева, а потім звідти вистрибнув.

— Мабуть, було дуже багато крові?

— Так, — неохоче погодилася Ма.

— Де його знайшли?

— Біля будинку Сєрова. Але це нічого не означає.

Шестипалого Яшу після Обур-куртки, це п’ятдесятивідсоткова суєрна буря за вашою шкалою, підібрали аж біля Кара-Меркит, хоча тітки присягалися, що він лише на мить вийшов до вітру. Це Дешт.

Талавір подумав, що для потвори вона непогано знає термінологію Старших Братів. І зовсім не схожа на інших з Ак-Шеїх. Ма більше скидалася на жінок із Матері Вітрів.

— Будинок Сєрова — це той із потворним деревом?

— Так, ти ще багато про нього почуєш. Ціла кам’яна споруда в Дешті — рідкість, тому місцеві понавигадували легенд.

Талавір кивнув, затримав погляд на її руках, оцінив поставу. І раптом усе зрозумів.

— Ти з екимів?

Каста лікарів — екими — були другими після аскерів — воїнів — у структурі Старших Братів. На Матері Вітрів вони допомагали Белокуну під час експериментів над засоленими. Екими мали повагу та привілеї, тим дивніше було зустріти одну з касти в Дешті.

Ма ледь помітно згорбилася, наче запитання влучило у рану на лопатках, і витерла руки об штани. Тільки тепер Талавір помітив, як на безіменному пальці блиснула обручка.

— Мій чоловік був Старшим Братом. Марко Дорош, може, чув? Загинув тут, у Кіммерику.

— Ні, я не знав Брата з таким іменем. А якщо і знав, то вже не пам’ятаю, — Талавір вирішив сказати правду. — Після Спалахів я дістав поранення.

— Як і Рябов? Він теж нічого не пам’ятав. Хоча в Дешті це поширена проблема. Спалахи вкрали наші спогади. А тим, що залишилися, дуже важко вірити. Я от теж не впевнена, що мого чоловіка звали саме так. — Ма чи не вперше слабко всміхнулася.

— Так, — кивнув Талавір. Він чув про цей феномен Дешту. Хоча Старші Брати вважали індивідуальні спогади неважливими чи навіть шкідливими, якщо вони суперечили тому, що розказували самі Старші Брати. — Що шукав Рябов у вашому селищі?

— Не знаю, він мало з ким спілкувався, та й був у нас пару днів. Скажи, — раптом запитала Ма, наче розмова про спогади змусила її згадати щось важливе, — там, на майдані, коли ти говорив із Гєрою, ти когось побачив на його спині?

Талавір здивовано подивився на Ма.

— А ти хіба не бачила? Синя потвора — мертва дитина, вона постійно щось йому шепотіла. Дивна мутація, якщо ти про це.

— Так, — повільно проказала Ма, наче думала зовсім про інше.

Верхні двері грюкнули. Почулися швидкі кроки. Ма знервовано поглянула на сходи. Талавір скористався тим, що лікарка відволіклася, і засунув руку в пазуху Рябова. Одяг був розтерзаний не менше, ніж тіло, але він побачив тонкий шнурок на шиї і знайомий блиск. Потвори виявилися не такими злодійкуватими, як про них розказували. Або побоялися щось красти в Брата.

— Хто говорив із Рябовим останнім напередодні бурі? — Він швидко потягнув за мотузку й затиснув у кулаку золоту бляшку. Не тільки йому дістався подарунок від Ханум.

— Можливо, Гуль. Це жінка з аіле Азіза-баби. З родини старійшини. Вона носила Рябову їжу, — розсіяно відповіла Ма, вдивляючись у темряву сходів.

Нарешті кроки зупинилися, до кімнати зайшов мулоголовий. Поглядом обнишпорив закутки, зупинився на чоловікові й жінці, посміхнувся, наче вони невідомо що робили над трупом, і проревів:

— Там Тітка Валька кличе. Привезли Чорну Корову.

— Скажи, що я прийду пізніше, Аслане, — незадоволено відповіла Ма.

Мулоголовий кивнув, але продовжив стовбичити у дверях.

— Краще йди вже, Ма.

— Чого це? — металевим голосом запитала жінка.

Вона була не з тих, що корилися наказам. Ма демонстративно подивилася на Талавіра, даючи зрозуміти Аслану, що має важливіші справи.

— Там Саша Бідний. І твій син, — тим самим безбарвним голосом пробубонів мулоголовий.

Ма сполотніла. Навіть не глянувши на Талавіра, вискочила з кімнати.

— Мені теж треба поговорити з вашим акинджиєм, — проказав він у її спину, — це ж Саша Бідний привів Рябова?

Талавір одразу впізнав, хто з гурту мусив бути беєм акинджиїв. Саша Бідний стояв попереду, немов демонстрував, що це селище належить йому. За кілька кроків від нього в тіні юрти ховалося ще двоє: червоношкірий із маленькими рогами на лобі й вугільно-чорний, в очах якого замість зіниць стрибали вогники полум’я.

— Де він, Сашо? — кинулася до акинджия Ма.

— Наші діти — наша слабкість, — видихнув чоловік. Його підведені чорним очі звузилися. Акинджий подивився на двері до підвалу, на Ма й знову на Талавіра. — А я думаю, чого всі пташки в Ак-Шеїх такі збуджені? А до нас завітав новий Повноважний. Жінки люблять гарні обличчя. Адже ж так, Ма?

— А ти той, хто привів Рябова? — спитав Талавір і відчув, як червоніє обличчя. «Що це собі навигадував цей пухирчастий?»

— Я Саша Бідний. Я приводжу людей. Твій син разом із Чорною Коровою в нашої офіційної відьми — у Тітки Вальки, — сказав він до лікарки.

Ма ступила крок, щоб його обійти. Саша впіймав її за передпліччя й потягнув на себе. Ма на мить утратила рівновагу. Талавір опинився між ними й перехопив руку акинджия. Вона виявилася мокрою від поту й нерівною від виразок. Талавіру схотілося витерти долоню об комбінезон.

— Ти маєш бути вдячною, — ігноруючи його доторк, видихнув Саша Бідний в обличчя Ма, — гарні обличчя не дадуть тобі того, що я можу.

Жінка скинула його долоню, відступила на крок і розвернулася до чоловіків. Її очі палали.

— Мені не потрібні захисники, — кинула вона Талавіру. — І я сама вирішу, кому й за що дякувати.

Помічники Саші Бідного глибше заховалися в тінь, коли Ма пролетіла повз них. Талавір розімкнув руку. «Чого я вліз, хіба я знаю, як тут заведено в потвор?» — розсердився на себе.

— Я прийшов з’ясувати, що сталося з Рябовим, — сказав Талавір. — Ма показувала мені його тіло.

— Ма може. Показати тіло, — гикнув Саша Бідний.

Талавір стиснув зуби. «Спершу відповідь, а потім заїхати йому по пиці», — подумав він.

— Я зустрів його в Дешті, він був розгубленим, — продовжив акинджий.

— Але показав ярлик. Захотів прийти сюди. Акинджиї — друзі Старших Братів.

— Він був у Дешті сам?

— Сам, як і ти зараз. Але я не питаю Старших Братів про їхні шляхи, доки вони не переходять моїх.

— Усі шляхи в Дешті належать Старшим Братам, — твердо проказав Талавір.

Він торкнувся манкура й намалював у повітрі Колесо Двобога. Саша Бідний мить вагався, а потім повторив жест. А ще за мить склав пальці й розкрив долоню.

— Буа-ах! — вигукнув акинджий. Талавір уперше бачив такий знак. — Я залишив Старшого Брата тут і пішов у Дешт, але те, як він помер — поганий знак. Тому в нас буде Андир-Шопай. На честь Бога Спалахів. — Саша Бідний повторив дивний жест, і Талавір зрозумів, на честь кого він виконувався. — І ти будеш почесним гостем, Повноважний. Якщо ж тобі потрібна жінка, шукай Гуль.

Вона доглядала і за померлим.

Інші акинджиї брудно загиготіли.

— Де я можу знайти цю Гуль? — запитав Талавір.

— Шейтан тобі покаже, Повноважний, — з легким поклоном проказав Саша Бідний.

Жовті очі, підведені чорним, загрозливо зблиснули. У них було: «Залиш Ма, і ми розійдемося мирно». Талавір подумав, що він у Дешті лише другий день, а вже нажив ворога.

Червоношкірий із ріжками мовчки вивів його на вуличку, що вела до майдану, і коротко розказав, як дістатися до аіле Азіза-баби. Талавіра не покидала думка про те, що сказав акинджий: він зустрів Рябова в Дешті, і той поривався в Ак-Шеїх, але не сказав, для чого.

Уперше Талавір пошкодував, що з таким поспіхом залишив Станцію й не встиг докладніше розпитати Белокуна про свою місію. Як Рябов опинився в Дешті сам? За наказом Белокуна чи самовільно? І головне, чому очільник Матері Вітрів замість того, щоб відправити групу зачистки, спустив єдиного Старшого Брата? Адже існувала підозра, що в усьому винні місцеві потвори. Отже, і Талавіру загрожувала небезпека. Але Гавен Белокун хотів подробиць. І нехай Талавір із Рябовим були з одного загону, обидва постраждали від першого суєру, Сфена мала рацію. Талавір тільки прокинувся з коми. І не факт, що був готовим для такого завдання. Він подивився на кулак, у якому досі тримав золоту бляшку, зняту з шиї Рябова, відчув вагу свого подарунка у кишені.

У його вухах знову зашуміло, як нещодавно на майдані, наче десь далеко пролунав знущальний сміх. Він відчув вагу безсонної ночі й холодний поцілунок демониці з могильника. Манкур запульсував, наче у відповідь на цей сміх. А може, став його продовженням? Белокун нарешті вирішив поцікавитися, як у нього справи?

За думками він не помітив, як вийшов до будинку Гєри Сєрова. Наче ожилий кошмар, Дерево Болю тягнуло до похмурого неба вкриті шипами гілки.

Талавір згадав про роздертий шипом палець й несподівано відчув, що йому як ніколи хочеться зайти в той будинок. І цієї миті зрозумів, що про це бажання дізнався й Белокун.

Загрузка...