Дім Солі

Озирнутися й повернутися

«І побачив: ось здіймається дим від землі, немов дим із вапнярки.»

Ще з півтори сотні років тому звичною складовою українського пейзажу були валки чумаків, що везли з Криму сіль. Сіль була валютою — твердою й певною, надійнішою за будь-які банкноти.

Хоч як парадоксально, але тоді Крим був більш присутній у повсякденному житті українців, ніж тепер. От просто завдяки тій самій солі, але, звісно, так само й завдяки іншим товарам, що їх привозили з півострова.

Від березня 2014-го Крим у нашому житті проглядає переважно крізь призму анексії: новини про переслідування, арешти, економічні санкції…

Останні півроку — ще й про російські ешелони зі зброєю та військами, які заходять на нашу територію з півострова.

Зброя замість солі, окупанти замість чумаків.

Іншого Криму — у майбутньому знов українського — для нас наче й не існує. Хіба як фігура замовчування: відкладене рішення, гіркий факт, який тут і зараз лишається незмінним, а отже, і говорити про нього надто боляче.

Нині, наприкінці 2022 року, Світлана Тараторіна пропонує нам свою візію майбутнього Криму. Хотів би помилитися, та, схоже, це перша за всі вісім років російської агресії спроба уявити, яким Крим буде… чи яким міг би бути, та, сподіваюся, ніколи не стане.

«Дім солі» — фентезійна антиутопія, тобто в жодному разі не претендує на науково достовірне моделювання. Водночас Крим Тараторіної — яка сама народилася й жила там вісімнадцять років — цілком упізнаваний. Весь роман побудований на відсилках до історії та культури півострова — не так у сюжеті, як у тому матеріалі, з якого постає Крим, Що Ніколи Не Існував.

Це дає унікальний ефект. З перших сторінок «Дому солі» ви відчуваєте відсторонення, відчуження: це вочевидь не той Крим, який ми знали…

А власне — який ми знали? Та й наскільки глибоко знали взагалі?

Наскільки історія й культура Криму були присутні в нашому повсякденному житті починаючи зі шкільних уроків і завершуючи сучасними серіалами, белетристикою, піснями?.

Фантастичний прийом дозволяє в цьому випадку розпочати знайомство наново. Подивитись свіжим поглядом. Дізнатися те, про що й не здогадувалися.

А не здогадувалися ж про чимало речей.

Це особливо помітно, коли звертаєш увагу на додаткові матеріали до роману. Чи вимагав би такої кількості приміток роман, присвячений часам Хмельниччини або Другої світової? Взялася б авторка пояснювати, хто такий Сковорода, де знаходиться Софіївка, як звучать трембіти?

А от кримські реалії — принаймні для читачів, якими їх бачить Світлана, — потребують таких приміток.

В цьому сенсі роман має стати наступним кроком у поверненні Криму до нашого культурного простору. Хай реальні факти тут переосмислені, хай до документального додане фантастичне, тим цікавіше буде читати «Дім солі». Хто захоче дізнатися більше — звернеться до приміток і словника наприкінці. Хто прагнутиме чистого задоволення від сюжету — дістане і його, а всі ці відсилки сприйматиме як реалії вигаданого світу, як гобітів чи білих блукачів.

Що важливіше: «Дім солі» — та книжка, яку із насолодою читатимуть не тільки українські читачі. В цьому сенсі вона може стати однією з тих історій, які й для закордонної аудиторії маркують Крим як не-російський.

Це роман про віднайдення власного минулого, пошуки коріння, про необхідність озирнутися на все те, що лишилося позаду.

Дехто вважає, буцімто дружина Лота перетворилася на соляний стовп через те, що порушила заборону. Що озирнулася, коли тікала з родиною із Содому.

Ті, кому довелося тікати з рідних місць, можливо, розповіли б інше.

Сказали б, що це була сіль від іще не виплаканих сліз — за рідним містом, за тим, чого вже не вдасться повернути.

В Україні з 2014 року таких стовпів могло би постати чимало — вистачило б не на дім, а на багато міст солі. Та рано чи пізно настає час повертатися.

Наводити лад і пам’ятати.

«Дім солі» Світлани Тараторіної — один із перших кроків назад, до нашого Криму.

А ще — це захопливе читання про вигаданий і справжній химерний світ.

Заздрю вам, бо ця мандрівка у вас іще попереду!

Володимир Аренєв

09.08.22