Дім Солі

Бекир. Гра дітей

Бекир розплющив очі в безкінечному темному просторі, де не існувало жодних орієнтирів. Поряд він побачив Чорну Корову, Ніязі та Евге. Діти трималися за руки й неспокійно роззиралися.

— Тарг? — покликав Бекир. Голос прозвучав глухо. Там, де немає стін, немає й луни.

— Ми взагалі там, де треба? — злякано прошепотів Ніязі.

— І де Повноважний? — додала Чорна Корова. Вона намагалася говорити впевнено, але Бекир відчув її страх.

— Я прийшов поговорити з Таргом! — знову закричав Бекир.

— Прийшов він! Хто ти такий, щоб вимагати зустрічі з Таргом? — звідусіль і нізвідки пролунав уїдливий жіночий голос.

Ще за мить перед ними з’явилася жінка. Вона сиділа на дерев’яній лавці, підібгавши під себе ноги. Правою рукою спиралася на довгу оголену шаблю.

Поряд лежали легкий лук та сагайдак, повний стріл. Голову жінки вінчав високий червоний ковпак із нашитими золотими бляшками у формі фантастичних звірів. Від ковпака спускалася золота кольчуга. З високого шкіряного кушака виднілися руків’я кинджалів. Невеликі груди здіймалися, охоплені блискучим панциром. Жінка була в червоних широких штанях і високих шкіряних чоботах. Бекир відчув, що перед ним цариця, полководиця, яка приготувалася до війни. Він не зміг би вгадати її вік, хоч і відчував, що вона старша й водночас набагато молодша за Ма.

Коло підніжжя лавки, наче копек, сидів Талавір. Він був такий самий, як тоді, коли Бекир його вперше побачив: без уламків, що вросли в шкіру, без солі — без змін. Тільки замість манкура в лобі досі блищала золота бляшка. Пружні м’язи вигравали на оголеному торсі. Шию Талавіра стягувало залізне кільце з прикріпленим до нього ланцюгом. Кінець ланцюга був обвитий навколо зап’ястка жінки.

— Що ти з ним зробила? — видихнула Чорна Корова.

У Талавіра був зашитий рот.

— Я не хочу його чути, — сказала жінка. — І так буде з кожним, якщо я того забажаю.

— Ми тебе не боїмося, Амаго. Я прийшов поговорити з Таргом. Де він?

Талавір закрутив головою, намагаючись щось сказати. Відьма потягнула за ланцюг — і скрипіння металу поглинуло всі інші звуки. Бекир ледь устиг зауважити, що неподалік від дерев’яного трону з темряви виник соляний куб. У ньому сидів хлопчик у світлому хітоні. На вигляд він був не старшим за Евге.

Однак очі його належали істоті, яка прожила тисячі років. Бекир побачив, як губи хлопчика заворушилися, але непроникний куб не дав почути сказане.

— Я мушу з ним поговорити. Ти маєш його випустити.

— Ти впевнений, що саме цього хочеш? Час майже сплив, від перетворення на джадала його утримує лише сіль, — гнівні нотки поступилися суму. Бекир перевів погляд на Талавіра, але здавалося, що й для Повноважного сказане стало новиною. Виявляється, саме Амага весь цей час стримувала Тарга від перетворення на джадала.

— Там, нагорі, — Бекир звів голову, щоб зрозуміти, де вони зараз і де залишилася Ма, — Азіз-баба та інші готуються вбити Талавіра, щоб не випустити у світ джадала. Але я хочу цьому завадити.

— Ти сміливий, — міцніше схопилася за меча Амага. — А в чильтани нічого не вийде. Не існує такого ритуалу. Сакатево був дурнем. Чильтани, які пішли за ним, такі самі. Вони прагнули вберегти Золоту Колиску, думали, що так охороняють світ. Але правда в тому, що в Золотої Колиски свої бажання та наміри. І зараз вона прагне через джадала знищити світ, який із нею так повівся.

— Амага зайшлася розкотистим гірким сміхом.

— Талавір сказав, що Таргу могло б підійти моє тіло? — Бекир вдався до останнього аргументу. — Тоді б він не став джадалом?

Повноважний коло ніг цариці застогнав на знак протесту. Чорна Корова вигукнула:

— Ні!

Амага кинула на Бекира зацікавлений погляд.

— Але спершу ти маєш дати мені з ним поговорити, — зреагував Бекир.

Він хотів скористатися готовністю відьми домовлятися. — Якщо ти можеш його стримувати, то й це тобі під силу.

З виразу обличчя Амаги Бекир зрозумів, що вгадав правильно.

— Добре, — погодилася відьма. Діти полегшено видихнули. Але вона продовжила: — Ти мусиш виграти в мене в тогуз коргоол. Виграєш — поговориш із Таргом, програєш — віддаси своє тіло.

Відьма витягла з кишені мішечок із камінцями й підкинула його на долоні.

Бекир пригадав, як зібрав свій перший набір камінців для гри коло підніжжя Кара-Меркит. Згадав і сни, у які приходила ця жінка. Спершу вона була розгубленою дівчинкою, потім — спеченою ненавистю жінкою, воїтелькою і зрештою приреченою на вічність. Щоразу в снах вона намагалася йому щось сказати, але коли він прокидався, то не пам’ятав слів.

— Згода, — кивнув Бекир, пригадуючи сон, де Амага-дівчинка вперше взяла до рук тогуз коргоол. Між нею тією і ним нинішнім було не так багато відмінностей.

Біля трону Амаги з повітря матеріалізувався дерев’яний стіл із дошкою для гри та стілець для Бекира. Він всівся навпроти Амаги й розклав коргооли.

Вони грали довго. З кожним ходом Бекир згадував усе більше. Пророцтва, що зеленоока дівчинка стане царицею чужої землі, те, як її брата перетворили на соляного божка, доторк суєру з Лона Діви, роки, сповнені відчаю, коли вона шукала способів його оживити. Зраду, лють і бажання забуття.

— Азіз-баба якось сказав, що боги люблять ховатися в людських тілах. Так їм удається проживати життя на землі. — Черговий камінець зі стукотом упав у лунку. — А ще він казав, що в людській подобі богові легко забути, хто він насправді. Така людина матиме силу бога, але не знатиме, хто вона насправді.

— Ваш чильтани любить поговорити, — буркнула Амага. — Ти програв.

Для Бекира це стало несподіванкою. Він тупо дивився на свої порожні лунки. Коли відьма встигла забрати всі його камінці?

— Ні! — Чорна Корова підійшла до столу. — Албасти не вказала на точне тіло для Тарга. Ним може бути кожен із нас. Грайте ще. Цього разу на мене. — Дівчинка підійшла ближче й стала між столом і скляним кубом із Таргом. — Ми маємо йти до кінця, — останнє було адресоване Бекиру.

Амага скривилася, наче від нестерпного смороду.

— Ти пекельне дівча. На тобі знак Діви. Його немає на шкірі, але я відчуваю. Амагу не обдуриш.

— Тим приємніше тобі буде отримати моє тіло. — Чорна Корова сміливо задерла підборіддя і ступила наперед.

Амага покушувала губу, ухвалюючи рішення, — і погодилася.

Цього разу партія пішла швидше. Бекир намагався зосередитися на грі, але до голови лізли чужі думки й спогади. Він ніколи не бачив Мамая, але Белокун казав, що вони мають одне обличчя. Бекир народився майже одразу після Спалахів у тому самому місці, що й Мамай. Що цим хотів сказати той, хто зробив таке з Кіммериком?

— Армійці вірять, що доктор Мамай був утіленням Бога Спалахів. А Золота Колиска розбудила Бога. Він змінив Дешт і увійшов у цей світ. Чи може бути, що Бог Спалахів, покинувши тіло Мамая, увійшов у мене чи в Талавіра, а зараз просто спить?

Рука Амаги зупинилася над лункою. Бекир злякався, що припустився помилки й вона на нього накинеться чи вибухне лайкою через блюзнірське припущення про бога, що спить усередині його тіла, але Амага підвела на Бекира несподівано зболений погляд. Вона вже розтулила рота, щоб щось сказати, коли стіл несподівано затрусився, дошка злетіла в повітря, а їх обдало соляними скалками, наче поряд вибухнула бомба.

Амага потягнула за ланцюг, але він виявився порожнім. Збоку радісно засміявся Талавір. Він тримав у руках тонку золоту пластину, нитка на його роті була перерізана, а в лобі червонів слід від видертої бляшки. Йому вдалося звільнитися і разом з іншими дітьми розбити куб із Таргом. Від пальців Евге досі тягнулися суєрні пагони.

— Поки ви грали, ми провернули маленьку диверсію, — закривавленими губами всміхнувся Талавір. Його очі переможно палали, наче він не просто вибрався з полону, а й прихопив із собою незчисленні скарби. — Вона брехала, Бекире. Тарга можна звільнити. Вона просто не хотіла його чути. Вперлася в бажання його оживити. А ти бодай колись питала, чого ВІН хотів, Амаго?

— Божевільний! — заверещала відьма й схопилася за шаблю.

І цієї ж миті її руку перехопили тонкі пальці хлопчика в хітоні. Час ніби зупинився. Бекир побачив, як у повітрі завмерли уламки розбитого куба. Як розметалося волосся Чорної Корови. На прошитих губах Талавіра застигла кров.

Ніязі звів руки, щоб прикрити Евге. Здавалося, Амага й Тарг дивилися одне одному в очі цілу вічність. Нарешті хлопчик відпустив жінку — і вона обважніло впала в крісло.

— Він хоче померти. Каже, ти йому це обіцяв. — Амага втомлено подивилася на Талавіра. — Каже, він уже прожив одне життя, і йому не сподобалося. Повторювати він не хоче.

— Прожив життя, як це? Він же був духом? Джадалом? — не зрозумів Ніязі. — Він був твоїм братом і помер малою дитиною. Він не встиг прожити життя, — заперечив Бекир. Саме цю історію він бачив у снах.

— Він прожив життя, — не перестаючи зловтішно посміхатися, сказав Талавір. — Ти мав рацію, малий, боги й духи здатні застрягати в людському тілі.

Прив’язуватися до нього настільки міцно, щоб уже й забути, ким були раніше.

Але в той момент, коли Мамай торкнувся Золотої Колиски, дух усередині нього згадав своє ім’я, і воно було Тарг. І сталися Спалахи. — Талавір на мить зупинився, висмикнув із роздертої губи обривок нитки так, що підборіддям заструменіла цівка крові, і продовжив: — Твій брат, Амаго, увійшов у тіло Мамая, коли Азіз-баба відразу після народження поклав його до Золотої Колиски.

Чильтани, чи як ти його там називаєш, думав, що так відродить давній артефакт.

Натомість зробив щось значно гірше — переніс Тарга у скалічене тіло. Все життя Мамая було сповнене стражданнями: фізичним болем, самотністю, тугою за втраченим домом та муками через війну у Кіммерику. Після Спалахів сутності розділилися. Тарг став джадалом, бо ввібрав у себе пережите Мамаєм і твою лють, Амаго. Тож не дивно, що зараз він хоче померти.

— Хм, — повела головою відьма, наче Повноважний сказав якусь нісенітницю. Проте Бекир зауважив, як зблиснули темні очі під довгими віями.

Сказане Талавіром її вразило, хоча вона й не хотіла цього показати.

— Мамай був Таргом, — здивовано прошепотів Бекир, розглядаючи хлопчика в хітоні, що досі стояв поруч із сестрою. На позір він був такого ж віку, що й Евге, мав світло-карі очі та сірувате, наче лежала солома, волосся. Хітон давно зітлів. Шкіру, що проступала крізь дірки в одязі, вкривали тріщинки, а ще вона була неприродно білою, наче всотала в себе сіль. — А хто тоді Бог Спалахів?

— Теж він, — усе ще випльовуючи нитки, відказав Талавір.

— Як це? — злякано прошепотів Ніязі. — Хіба бог може бути одночасно й дияволом?

Навіть Талавір, що до того, здавалося, знав відповіді на всі запитання, промовчав. Усі очікували, що скаже Амага. Відьма розвернулася до брата й чи не вперше за тисячоліття заговорила до нього:

— Ти ніколи не хотів бути богом. Це все Фоант. Але іронія долі в тому, що ти ним став. І тепер засолені звуть тебе Богом Спалахів. Вони тобі поклоняються, хоча ти жодного разу не відповів на їхні молитви. Хріновий із тебе бог, Таргу. А от як джадал ти майже відбувся. Разом із Мамаєм ви зруйнували Кіммерик. Хай би що цей казав, — Амага кивнула в бік Талавіра, — це було ваше спільне рішення. Його бажання зупинити війну й твій відчай спровокували Спалахи. Це був ваш крик про допомогу, якого ніхто не почув. Отож ти більше джадал, ніж бог. Але, як на мене, тобі не обов’язково ним залишатися. Ти нарешті отримав вибір. Обирай, як хочеш розпорядитися своїм буттям, — останнє вона промовила з легкою образою. — Я тобі не заважатиму.

Хлопчик розгублено подивився на сестру, потім на дітей. Бекир затамував подих, очікуючи на його рішення. Кіммерик потребував бога, а не диявола, але тут він погоджувався з Амагою: обрати міг лише Тарг, але його друзі думали по-іншому.

— Боги не помирають. — Чорна Корова схопила хлопчика за руку. — І не втікають. Тікати чи забувати найлегше. Але в житті є багато такого, що варто тримати в пам’яті.

— Ти нам потрібен як Бог Спалахів. Старші Брати повернуться, — несподівано твердо додав Ніязі.

— Ми зробимо тобі власне тіло, — подала голос Евге.

У їхніх голосах було стільки віри й терпіння, наче вони зверталися до справжнього бога. Хлопчик був зовсім не схожим на величного небожителя, але Бекиру так хотілося вірити, що існує той, хто здатен усе виправити. Ма вчила не вірити в богів, казала, що це вигадка невпевнених у собі людей. Але й це було напівправдою. У богів варто вірити хоча б через те, що вони надихають інших на вчинки, на які раніше ті були неспроможні. І Бекир уже відчував силу впливу Тарга на його друзів, а хлопчик іще навіть остаточно не обрав, ким стати. Що б він міг зробити для Кіммерику, ставши справжнім Богом Спалахів? Бекир подумав про Кара-Тобе та жорстокість Кемаля-шейха, про зникле в бурі Ак-Шеїх, про тисячі засолених, що ховалися у своїх норах по всьому Дешту.

Кіммерик був руйнівним, смертельно небезпечним, іноді потворним, але водночас він був його домом, який заслуговував на зцілення.

— Я тебе розумію. Забути кривди і злість дуже важко. Але дорослі не кидають тих, кого люблять. Так уже сталося, що тебе любить величезна кількість засолених. Якби ти був богом і міг чути мої молитви, то вони були би про відроджений Кіммерик, — усміхнувся Бекир.

Тарг спробував повторити його вираз. Губи хлопчика несміливо роз’їхалися, наче щокам було боляче, а потім він розсмакував усмішку й розсміявся на все горло щирим дитячим реготом. До нього приєдналися інші діти. А коли шал спав, Тарг знову розвернувся до сестри.

— Ти мусиш допомогти. Маєш згадати.

— Дурень! — тільки й сказала Амага, але Бекиру здалося, що крізь прикрість у її голосі проросли гордощі за вибір брата.

У темному склепінні над ними спалахнула яскрава цятка. Це було світіння Йилдиз, якого так боявся Азіз-баба, час, коли джадал мав увійти в силу.

— Швидше, берімося за руки, — наказала відьма. — Ти, — Ніязі зіщулився під її поглядом, — співай. Талавіре, дай золоту бляшку.

— О, нарешті запам’ятала моє ім’я, — пробуркотів Повноважний.

Бекир уявлення не мав, що вони мусять зробити, але відчуття сигналізували про небезпеку.

— Знав би ти, як довго я чекала цього моменту, — проказала Амага.

Вона відкинула меча, поволі підвелася зі свого трону, розправила плечі й нагородила кожного довгим пронизливим поглядом. В обличчі жінки щось невловимо змінилося. З’явилася рішучість, наче вона ставала до тільки їй відомого бою, а ще приреченість, як у людини, що робить незворотний вибір. А проте Бекир помітив ще одне: той самий блиск, що торкнувся очей Амаги, коли її змусили поговорити з Таргом. Вона теж щось пригадала, щось болісне й водночас здатне викликати ніжність. Такий погляд був у Ма, коли вона обробляла його рани чи коли, думаючи, що він уже спить, цілувала в лоба. Це був погляд матері, яка знає, що разом із неймовірною любов’ю до дитини крокує біль від неминучої розлуки, тому що діти мають іти далі.

Холодна міцна рука Амаги обхопила його долоню.

Другою вона взялася за лапку Ніязі.

— Ну ж бо, співай, чого мовчиш, хутряне дитя?

Хлопчик-лисеня прокашлявся і почав. Спершу його голос був слабким та невпевненим, але з кожним словом дедалі сильнішав. Бекир знав цю пісню, як і кожна дитина в Ак-Шеїх. Ма співала її щовечора, поки він був маленьким.

«Колискова для богині», — називала її мама, хоч і не могла пояснити, звідки ця назва, адже в пісні йшлося про Золоту Колиску, у якій Діва колихала новонароджений Кіммерик.

— Колискова для богині, — собі під носа прошепотів Бекир.

Амага приязно йому кивнула, а потім захиталася в такт мелодії і продовжила говорити. Вона знову зверталася лише до Тарга:

— Я бачила, як Кіммерик занепав, як народився Двобог, я спостерігала за Мамаєм і раділа, коли ти вперше розплющив очі, а потім знову чекала на тебе. Я хочу прокинутися й водночас цього боюся. Оракул сказав, що я стану царицею далекої землі. Йолоп. Мене ж бо обрала богиня. Вона побачила злякане дівча й вирішила сховатися в її тілі. Ми підійшли одна одній. Діва ненавиділа себе за слабкість і за те, що не змогла захистити Кіммерик. Амага звинувачувала себе в тому, що сталося з братом. Не дивно, що Амага не помітила її присутності, а Діва в тілі дівчинки забула, що вона богиня. Час прокидатися. Дівчинка, що ненавиділа Діву століттями, існувала в одному тілі зі сплячою богинею. І навіть, коли ти втік від мене, сховався в тілі Мамая, я не згадала про доторк богині. Час прокидатися. Пробач мені й будь вільним від моїх бажань. І нехай нарешті богиня обійме своє дитя. Час прокидатися.

Над ними здійнявся вихор. Дві реальності почали зливатися. Бекир знав, що він у голові Талавіра, що тримає за руки духів, і водночас бачив Дешт, місце падіння Матері Вітрів, вирви замість бараків, складені для тризни тіла, себе й друзів у колі. Ма кричала до армійців і намагалася їх зупинити. Болбочан наставив на Талавіра гвинтівку. Азіз-баба виставив руку в проханні зачекати ще трошки. І в реальності навколо них закрутився вихор. Колискову, яку почав Ніязі, підтримали інші. Евге випустила суєрні пагони, долоні Чорної Корови почервоніли від жару. Бекир відчув, як до нього потягнулися дерев’яні уламки Золотої Колиски, що були на тілі Талавіра. Він дав їм силу ожити.

Вогонь, суєр, дерево та метал утворили форму. Вихор посилився, і це злякало чоловіків та жінок у реальності. Армійці та амазонки вирішили, що вихор, рух уламків між руками дітей — це народження джадала. Навіть Ма не змогла б їх зупинити. «Так, — це народження, але Золотої Колиски», — подумав Бекир, розглядаючи те, що вони створили. І цієї миті пролунав постріл.