— Ти прийшла з тим, кого я маю вбити? — одночасно повторили слова Албасти два десятки дівчат. Луна подвоїла їхні голоси. Величезна жінка вміла те саме, що й Амага, — користуватися чужими тілами. Талавіра пересмикнуло. Він дивився в порожні очі дітей, і йому хотілося скрутити в баранячий ріг обох відьом. — Ми так не домовлялися, — прошепотів він до Амаги. — Я привів тобі двох духів. Одна з них Амага. І вона сказала, що ти знаєш, як знайти Золоту Колиску.
Волошин скажено закрутив очима. Дівчата злякано завмерли, немов маленькі степові ховрахи.
— Га? — Албасти підняла голову й прислухалася. Утикана гострими зубами щелепа відвисла, з нижньої губи спустилася рожева цівка слини.
Перевалюючись із боку на бік, Албасти злізла зі свого сідала, обіперлася на руки й підповзла до Талавіра. У носа йому вдарив сморід. Щоки Талавіра пошкрябали кістки, вплетені в довге волосся. Албасти схилила голову нижче й принюхалася, немов тварина, яка намагається зрозуміти, що за істота перед нею. «Треба ну дуже хотіти дітей, щоб лягти з нею до ліжка», — подумав Талавір, згадуючи оповідки з Ак-Шеїх.
На зап’ястку Албасти чорніло таке саме татуювання, як і в дівчат, — коло з незрозумілою змієногою істотою в центрі. Велика мати розсунула пальцями волосся — і Талавір, на свій подив, зустрівся з людськими темно-карими очима, що дужче пасували б гарній жінці з Кіммерику, ніж печерній потворі. В очах були увага й легкий сум, як у погляді матері на сина.
— Ти не Мамай, чоловічку, — цього разу голос лунав лише з глотки Албасти.
— Мені це вже казали. — Талавір спробував не скривитися від смороду.
— Той, мій Мамай, так і не отримав Золоту Колиску, а все тому, що Амага збрехала. Вона завжди бреше.
— Хто б казав, мерзенна ти злодійко, брудна хвойдо, самовпевнена козо.
Ти винна мені ворожіння! — прокинулася в голові Талавіра Амага. Це втручання було особливо сильним. Амага намагалася заволодіти його тілом, позбавити волі.
Талавір торкнувся золотої бляшки на серці й зосередився на очах Албасти.
Голосіння Амаги трохи відступило, наче море у відплив. На мить, лише на мить у його уяві виникло зображення молодої дівчини. Неймовірно красива кіммеринка торкнулася важкої коси. Вузькі очі спалахнули, а широкі вилиці залив рум’янець. Кіммеринка затулила обличчя покривалом, грайливо нахилила голову й затримала руку, щоб краще показати точений зап’ясток із намальованим татуюванням. Дівчині було страшно, серце ледь справлялося з натиском крові, спиною біг холодний піт, а живіт стискався у відчаї. Вона хотіла сподобатися чоловіку, якого боялася дужче, ніж смерті.
Це був чужий спогад. Він уже бачив його на картах Мамая: прекрасна кіммеринка стояла на кургані Амаги. Над нею вивищувався одягнутий у ханський одяг могутній чоловік.
Талавір пізно зрозумів, що спогад вселила йому Амага. Вона відволікла його увагу й посилила тиск. Пластини на шкірі заворушилися, наче відьма шукала виходу. Талавір подивився на свій живіт. На тому місці, де колись був пуп, утворилася щілина. Залізні уламки кілька разів із гуркотом зімкнулися, наче перевіряючи спроможність це зробити й не втратити форми.
— Такою ти прийшла до мене. Пам’ятаєш, Албасти? — проскреготів новоутворений рот. — Прийшла вкрасти Золоту Колиску для хана Мамая?
Думала, якщо в тобі тече кров Сакатево, ти зможеш це зробити?
— Про якого Мамая ви говорите? — Талавір ледь стримався, щоб не стукнути власний живіт.
Албасти незворушно, немов тільки й чекала, що до неї безпосередньо звернеться Амага, вмостилася на підлогу й розкинула руки. Наче за наказом звідусіль вискочили дівчата й почали тулитися до огрядної жінки. Гуль кинула на Талавіра винуватий погляд і теж сіла поряд з Албасти. Вони приготувалися до казки. Албасти нахилила голову й прислухалася. Талавір відчув, як задвиготіли пластини в його животі. Казку мала розказати Амага.
— Хочеш, щоби я і їм оповіла твою історію? Ти завжди була марнославною, дівко. Але що ж. Слухайте. Багато століть тому на ці землі прийшов чоловік із чорними, як у ведмедя, очима, — співочим речитативом заскреготав рот. — Він називав себе Мамай — «ніхто». Вірив, що таке ім’я дозволить утекти від духів. Але степом його гнав Тохтамиш — справжній хан орди. Мамай шукав божественної допомоги. Діва, звісно, чхати на нього хотіла, як і на всіх. Що візьмеш зі сплячої? На півночі бог, який скривдив Діву, готувався до переродження у Двобога. І тоді до Мамая прийшла чорноока Албасти й розказала про Золоту Колиску, здатну подарувати владу над Кіммериком. Батько Албасти був нащадком мого бідного кривого Сакатево. Він поклявся берегти секрет Золотої Колиски й передати його лише своєму сину.
Албасти вирішила, що це несправедливо. Її брат був ідіотом з єдиною перевагою — перебільшеним багатством у штанях. Я розумію тебе, — сказав рот потворній жінці, і в його скрежеті почулося співчуття, — Красуня Албасти — дочка свого батька — прийшла до хана Мамая, і той пообіцяв узяти її за дружину й розділити владу над Кіммериком. — Пластини нерівно зімкнулися, наче човен наштовхнувся на камені. — Ти вирішила зрадити свою землю і свій рід в обмін на дешеву обіцянку? Та він би задушив тебе шовковою мотузкою за першої нагоди!
— Ще скажи, що джадал його вбив, щоб мене врятувати! — проревла Албасти.
— Врятувала тебе я, нерозумне ти дівча! Ти схотіла вирити Золоту Колиску, не знаючи ритуалу, — от і розбудила джадала. Джадал убив хана, і тільки завдяки мені ти залишилася жити.
— А як Золоту Колиску отримав наш Мамай? Той, що з Матері Вітрів? — втрутився Талавір. Він трохи пригадав легенду про хана Мамая, яку вичитав у дитячій збірці легенд Кіммерику, що дав йому почитати Белокун. Той Мамай жив колись дуже давно, за багато століть до Старших Братів. Він теж хотів захопити Кіммерик, але був убитий. Краще за текст Талавір запам’ятав тьмяний рукотворний підпис внизу сторінки: «Ця земля не любить, щоб її завойовували».
Тепер він подумав, що його міг зробити доктор Мамай. Може, йому так сподобалася легенда про давнього хана, що він захотів узяти його ім’я? А може, доктор Мамай теж вважав себе зайдою, завойовником?
— Не знаю, як Мамай-новий отримав Золоту Колиску. Спала я, — роздратовано проказав рот. — Знаю тільки, що через багато століть курган із належним ритуалом розрив один із чильтани й нарешті забрав ту прокляту Колиску. І ледь не поплатився за це своїм сином. Часи стояли зрадливі. Сюди вперше прийшов Двобог. Золоту Колиску вкрали й вивезли якісь недоумки. Її дуже довго не було в Кіммерику. А сина того чильтани врятувала Албасти — велика мати всіх дітей, — глузливо цокнув рот. — А ще за якийсь час той, що вкрав Золоту Колиску, повернувся до Кіммерику, заліз до кургану й витяг золото, а з ним — і джадала.
Бо більше не було Золотої Колиски, що стримувала мого злого брата. Я думала, що без брата й цієї клятої Колиски нарешті посплю спокійно, аж той недоумок Мамай-новий учинив Спалахи. А за ним з’явився ти, купо сміття, і зібрав нас у своєму кволому тілі. Ти винна мені ворожіння, Албасти, — прокричав рот до потворної жінки. Зуби стукнули з такою силою, що в повітря здійнялися іскри. — Я хочу, щоб ти забрала нас із цього тіла. Жриця має виконувати клятву.
Остання фраза була частиною якогось давнього, не зрозумілого Талавіру ритуалу між відьмами. Але решту він розпізнав. Амага переказала історію тестя Гєри Сєрова. Це старий генерал Сєров розрив курган і притяг до свого будинку зло, що зрештою занапастило всю його родину. Але при цьому він не знав, як діє Золота Колиска. А от доктор Мамай не тільки її отримав, а й зумів застосувати.
— Я теж хочу, щоб ти їх із мене витягла, — підтвердив Талавір. — Але спершу скажи, де подівся наш Мамай, той, що не хан? Дідько бери з їхніми іменами!
— Скажи йому. Вважай, це частина угоди, — попросив рот на животі.
Албасти примружилася, наче тварина перед атакою, а потім випростала руку й зробила прохальний жест. Дівчата завмерли, як злякані ховрашки. Талавір, нічого не розуміючи, втупився в порожню зашкарублу, наче у тварини, долоню.
— Дай їй карти, купо сміття! Вона має поворожити! — скрикнула Амага вже в його голові.
Талавір трохи повагався і витягнув із кишені обідраного комбінезона колоду. З кам’яної діри висунулася кучерява голова дівчинки, яку він невдало рятував у Дешті. Вона тримала миску з рожевою рідиною й від напруження аж закусила губу. Підлога була нерівною — дівчинка спіткнулася. Талавір кинувся, щоб її підтримати, але його випередив Волошин. Співець підхопив дівчинку й сам підніс Талавіру миску.
— Горе! Горе тому, хто розплеще сюю чашу, не спивши до дна, — сказав він. Пухкими щоками стікали цівки поту. Самими очима він благав не пити.
— Пий! Якби вона хотіла тебе вбити, то давно б уже вбила, — наказала Амага. — Без цього вона нічого не скаже. Частина ритуалу.
Талавір проковтнув гірку слину. Він уже й не пам’ятав, коли востаннє пив.
Відвар парував і нагадував каву в юрті Азіза-баби. Талавір відчував, що Амага сказала правду, хоч і не всю, проте не мав особливого вибору, узяв чашу й ковтнув. Відвар виявився солоно-пряним і, на його подив, приємним на смак.
Албасти дочекалася, доки він доп’є, узяла порожню миску й укинула до неї карти. Колода глухо вдарила об дно. У вікно влетів порив вітру. Небо потемніло, хвилі спінилися. Починався шторм. Блискавка освітила пейзаж за вікном — величезного ведмедя Аю, що нависав над темним морем. Талавіру здалося, що гора ворухнулася. Албасти хитнула головою, дівчата кинулися до дерев’яних щитів і, наче ставнями, закрили ними вікно. У печері запалали вогники. Сотні тіней застрибали стінами. Одна з дівчат передала Албасти жмут сухих трав. Інша дівчинка — жаровню. Потвора кинула у вогонь сушняк і тихо заспівала.
Талавір відчув, як Амага зіщулилася. Колискова була їй знайомою. Гіркий запах торкнувся язика. Перед Албасти розстелили рушник. Це був дуже давній, вишитий кольоровими нитками шматок тканини. Подекуди нитки вицвіли та потерлися, але рослинні візерунки все ще читалися. Чомусь Талавір був переконаний, що бурі плями — це сліди від крові. Албасти струсонула миску й, наче ворожачи, одну за одною почала витягувати карти.
— Це догма, — пояснила вона й поклала першу карту на рушник. — Нею застеляють колиску, коли кладуть туди дитину. Я бачила, як народився новий Мамай — той, про якого ти питаєш. Я бачила, як народжувалися в Кіммерику всі з його роду. Я намагалася їх охороняти. Ось що має робити істинна жриця Діви — берегти дітей, берегти свій народ, поки богиня спить.
— І коли це ти стала істинною жрицею Діви? — не стрималася Амага.
— Коли ти не дала мені померти, я цілу ніч пролежала на кургані, над твоєю могилою, Амаго. Мені снилися сни. До мене приходила Богиня. На ранок я вирішила, що переродилася, що Діва прокинулася й увійшла в мене. У давнину боги часто обирали людські тіла. Кожному богові хотілося зрозуміти, як це — бути людиною. Але я спізнилася.
— Богиня обрала іншу? — Талавір відчув, що й Амага чекала на відповідь.
— Так, чоловічку, — проревіла Албасти й показала на карту. Талавір був переконаний, що раніше не бачив цього зображення, хоч за час у Дешті вивчив усі карти Мамая. На картинці були зображені курган Кара-Меркит і розпростерта на траві кіммеринка. — Вона загнала себе в пастку. Вона була слабкою, коли знайшла тіло. Хотіла сховатися. А потім щось сталося — і вона не змогла вийти з обраного тіла. Божественна суть заснула, а людина так і не здогадалася, що тепер ділить своє тіло з богинею. Люди молилися Діві й марно чекали на допомогу. Я страждаю, коли думаю, що вона чула й не могла відповісти.
Страшна зовнішність ніяк не пасувала до сумних і навіть ніжних слів Албасти.
— Та їй насрати! — вигукнула Амага. — Вона й до сну не дуже переймалася. Дала захопити Кіммерик. Звідки ти знаєш, що Діва досі десь є?
— Бо ми в неї віримо. — Албасти розвернула руку й показала татуювання, а потім махнула в бік дівчат.
— Це ж сталося і з Мамаєм? — вирішив повернути на своє Талавір. — У ньому теж спав Бог Спалахів? А після того, як Мамай-новий задіяв Золоту Колиску, бог відродився?
— Боги, як і люди, постійно змінюються. — Албасти поклала на догму ще одну карту. На малюнку був зображений джадал. Червоні очі палали в темній щілині шолома. — Якщо люди про них забувають, вони стають злими, як от Тарг, що майже ледь не перетворився на джадала. Або змінюють свою сутність, так що вже й самі не пам’ятають, ким були колись. Усе залежить від тих, хто і як поклоняється богам. Після Спалахів люди увірували в Бога Спалахів. Можна сказати, тоді він і виник або відродився. Мамай-новий задіяв Золоту Колиску, але в ту мить він був лише людиною.
Албасти поклала на догму третю карту й з цікавістю схилилася над малюнком. У центрі людського кола виділявся чоловічок. Його тіло складалося зі знайомого Талавіру мотлоху. Чоловічок посміхався і тримав за руки інших. За їхніми спинами догорала заграва, а у високому небі, наче метеорит, палав вогнем коптер. Талавір уявлення не мав, що бачить, але картинка йому не сподобалася.
— Що кажуть карти? Де шукати доктора Мамая?
Албасти розпливлася в посмішці. Ікла червоніли у відблисках смолоскипів.
— Усюди й ніде, — вона слово в слово повторила фразу Азіза-баби.
— Що це означає? — розчаровано скривився Талавір. — Як мені його знайти? Де Золота Колиска?
— Її вже не існує. Дитина виросла з колиски. Усе, на що вистачить твого життя, — розібратися з духами, які тебе переслідують. — Албасти накрила широкою рукою карти, завершуючи ворожіння.
— Стій, ти не сказала нічого путнього!
— Сам стій, мішок із кістками, тепер моя черга, — рот на животі знову розімкнувся. — Моєму братові потрібне нове тіло, у якому він би зміг прожити людське життя. Справжнє тіло, а не це дрантя.
— Ми ще не розібралися з моїм питанням, істерична ти відьмо, — спробував погамувати Амагу Талавір. Албасти вивалила на нього казки про богів, але так і не відповіла на поставлене запитання. Він почувався ошуканим.
— Албасти, царівно, — улесливо продовжив рот. — Якщо ти не знайдеш Таргу тіло, він остаточно переродиться на джадала і зруйнує світ. Усе, що ти бачив до того, купо сміття, — зміненим тоном заговорила вона до Талавіра, — лише предтеча справжньої люті. Він був місцевим демоном, але скоро накриє Кіммерик, а тоді й цілий всесвіт. Йому треба знайти людське тіло. Ти це знаєш, Албасти, знаєш!
Амага казала правду. Принаймні сама в це вірила.
— Що буде, якщо я не позбудуся цих духів? — запитав він в Албасти.
— Помреш, — проревіла потворна жінка. — Тобі не витримати душі Тарга.
Талавір подумав, що це докорінно змінює ситуацію. Якщо вчора він був ожилим експериментом Белокуна й жадав помсти за брехню, то тепер доведеться обирати, на що витрачати дорогоцінний час.
— Скільки в мене є?
— Кілька годин, кілька днів. Це не тогуз коргоол, тут не можна точно обрахувати, — замість Албасти капризно відповів рот на животі. — Тому треба швидше знайти тіло для Тарга. Не тимчасове, а його власне. Якогось хлопчика, міцного й здорового. Скажи, Албасти, де таке знайти? — у скреготі зубів почулося благання. — Скажи — і віддаси свій борг, а я замовкну. Це чесна угода.
«Хлопчика» вдарило Талавіра по вухах. Він може передати духів лише іншій людині, але що при цьому з нею буде? Мати у власній голові істеричну відьму та напівджадала — задоволення не з приємних, але «нагородити» цим іншого? Ця думка Талавіру не сподобалася. Він підійшов джадалу тому, що був експериментом Белокуна, штучно сконструйованою людиною, позбавленою власних спогадів. Йому пощастило зустріти Амагу, а потім поєднати скажених сестру й брата у своїй голові. Порожня голова, як і порожній глек, здатна вмістити те, що в неї заллють, нехай і духів, але ж інша людина, дитина, такою не буде. Тарг розчинить її особистість, як іржа чи пліснява. Талавір цього не дозволить.
Албасти знову заспівала, прикрила повіки й почала розгойдуватися, наче поринула в транс. Чи то від шторму, а чи від пісні стіни задрижали, дерев’яні панелі, що закривали вікно, заскрипіли. За деякий час Албасти розплющила очі й хрипким голосом почала описувати добре відому Талавіру картину: вона розказувала Амазі, де та зможе знайти тіло для Тарга.
— У небі висить залізна риба, у її череві — жінка. У неї коротке волосся та сліди кни на обличчі. Їй боляче.
— Мені потрібна дитина, а не якась жінка, — перебила її Амага.
— Коло неї я бачу дитину, — незворушно продовжила Албасти. — Він підійде твоєму джадалу.
— Ні! Це маячня. Бекир не стане вмістилищем для твого брата. — Талавір схопився і нарешті зробив те, про що мріяв відтоді, як у його животі утворився рот: засунув руку між сталеві зуби. На голих ділянках шкіри виступила кров.
Амага намагалася кусатися, але Талавір не здавався. Попри біль, він тримав руку між пластинами, не дозволяючи роту зімкнутися. — Що це за вибір такий: померти й випустити джадала або передати його Бекиру? Має бути інший спосіб.
— Богиня могла б допомогти, якби прокинулася. Але вона спить, — проказала Албасти й нахилилася нижче, щоб краще роздивитися боротьбу Талавіра з власним тілом. На обличчі потворної жінки заграла дивна посмішка.
— Допоможи мені його приборкати! — На плечі Талавіра роззявився інший рот. Амага не збиралася здаватися. Пластини на шкірі задрижали, голова Талавіра вибухнула від болю. Він вигнувся, борючись із судомами.
Албасти задоволено прицмокнула. Їй сподобалася вистава. Але всьому приходить кінець. Потворна жінка вивалила решту карт на догму і, тримаючи порожню миску, зазирнула в обличчя Талавіру. Її очі були порожніми, наче вона дивилася крізь нього. Вона бачила Амагу. І тоді Талавір зрозумів, що рішення ухвалене. І скільки б він не пручався, для них він був комахою, яку можна роздушити. Колись Амага врятувала Албасти від смерті, і відтоді їх зв’язувала клятва, що була в рази важливішою за життя комахи. А отже, Амага отримає контроль над його тілом. Талавір приготувався до боротьби, але погляд Албасти несподівано пом’якшав. Вона легенько ткнула кігтем у золоту бляшку на лобі Талавіра й промовила:
— Ти отримала ворожіння, Амаго. Я сказала тобі, де шукати тіло для твого брата. Тепер виконай свою обіцянку. Помовч.
Талавір із полегшенням сповз на підлогу. Амага миттєво відступила, немов її, наче порошину, здули з поверхні. Про присутність відьми нагадував тільки ледве чутний злий шепіт. Біль відступив, Талавір знову міг говорити. Він уже приготувався подякувати потворній матері за те, що звільнила його від лещат відьми, коли Албасти притиснула його до підлоги важкою ногою. Потім плюнула в миску й щось прокреслила на дні довгим кігтем.
— Ти випив моєї води, чоловічку, віддав частку свого суєру. Тепер ти в моїй владі. Зі мною так не пустуватимеш, як із царицею Амагою. — На потворному обличчі великої матері, наче жир у брудній калюжі, розповзлася недобра посмішка.
Магія Албасти подіяла блискавично. М’язи Талавіра ослабли, очі вкрила пелена, голова впала на кам’яну підлогу. Він втратив контроль над власним тілом. Немов крізь товщу води він почув, як здригнулася печера. «Землетрус?»
— в’яло пронеслося в скутій свідомості Талавіра. Удар повторився. Зі стелі осипалося каміння. Тонко, наче застрашені цуцики, завили молодші дівчатка. І знову удар. Знадвору долинув скрегіт, дерев’яні щити, що закривали вікно, розлетілися на друзки. У печеру залетів морський вітер, а з ним — три довжелезні кігті, кожен завбільшки з дорослу людину. Грифон, який до того дрімав коло стіни, злякано скочив, незадоволено скрикнув і відбіг до іншого боку печери. У вікні з’явилося темне ведмеже око.
— Аю! — заверещали дівчата.
Албасти роздратовано поглянула на око, вдарила себе в груди й по-звіриному вишкірилася. Вона залишилася сидіти на помості, навіть коли величезний ведмідь спробував пробратися до печери. Але все це Талавір спостерігав немов із відстані: зір затуманився, навіть розум, здавалося, налився свинцем. Він майже не відчув, коли Албасти ко`пнула його в бік великою брудною ногою. Вона пересвідчилася, що Талавір ледве дихає, і кинулася до дівчат, як кхартал — на кесераток. Широким жестом вирвала двох із гурту, заскочила на вікно, пригрозила Аю й вистрибнула в чорноту. Талавір устиг побачити, що однією із захоплених дівчат була мала, якій він подарував уламок зі свого тіла. Потім на нього навалилася темрява.
— Гей! Ага! Прокинься, — маленькі руки вчепилися в плечі Талавіра.
Той неохоче розліпив повіки. Йому снилися Ма й печера в Ак-Шеїх.
— Візьми весло, туру, пливи, — істеричним шепотом проспівав Волошин і штурхонув його в плечі. — Тобі пощастило, що Кучерявка встигла занурити твій подарунок у воду Албасти, інакше ти б ніколи не прокинувся. Казав же: не пий із її чаші. — Волошин простягнув глиняний уламок із крилатою богинею, який Талавір подарував дівчинці. По його краях досі чорніла його кров. — Маєш тікати, поки Албасти не повернулася.
— А де Кучерявка? — Талавір сподівався, що це було маренням, що Албасти насправді її не забирала.
У темряві вікна виднілися поодинокі блискавки та білі буруни на верхів’ях хвиль. Шторм відступив, а з ним наче розчинилися в темряві Великий Аю та Албасти з дівчатами. З-за спини Волошина визирнула Гуль. Фіолетові очі наповнилися сльозами.
— Мати віддасть її Аю. Данина. Аю не жерти інших.
— Так не можна. Треба… — Талавір спробував підвестися, у голові запаморочилося, і він знову опустився на підлогу. Тіло ослабло, але свідомість очистилася. — Ви маєте чинити опір. Цього хотів би Бог Спалахів.
Злякані обличчя дочок Албасти розвернулися до Талавіра, і він пошкодував про сказане. Радити дітям опиратися гороподібному ведмедю й Албасти — усе одно що наказувати стрибнути в прірву.
— Послухайте, — у його руку вчепився Волошин, привертаючи увагу. — Я вірю замислам предвічним. Моїм дівчаткам удалося піддивитися ворожіння.
Курчавці, — сумно уточнив співець. — Але вони відчувають одна одну. Те, що побачила одна, знають усі. Хлопчик, про якого ти згадав — Бекир — у смертельній небезпеці. Дитина, що поряд із жінкою на залізній рибі, теж. Але тільки Бекир зможе привести тебе до Золотої Колиски.
— Бекир не з Ма? — простогнав Талавір, укотре роблячи спробу опанувати тіло. Ця новина його порадувала. Отже, бодай хлопчик уникнув пазурів Белокуна. — Але де він? Албасти сказала, що Золотої Колиски не існує.
Талавір намагався зрозуміти, що тільки-но сказав Волошин: на Матері Вітрів є ще одна дитина, якій він може передати дух. Бекир пов’язаний із Золотою Колискою, але Талавіру не варто до нього наближатися, інакше тіло хлопчика захопить джадал. То як йому вчинити?
— Ти маєш іти. — Гуль потягнула Талавіра за руку й допомогла нарешті підвестися. Поряд із синьошкірою сердито крутив головою грифон. — Малюк Сімург тебе ту-у. Куди вирішиш. — Жінка притулилася щокою до величезного дзьоба. Грифон відкрив пащеку, солодко позіхнув і голосно клацнув щелепами. У його роті могла вмістися людська голова. Але Гуль лише поплескала його по щоці, як любляча мати — дитину-пустуна.
— А ти хочеш залишитися з печерною монстрицею? — Талавір із недовірою покосився на загнутий дзьоб. — Ви ж для неї тільки жертовні ягниці для цього Аю.
Гуль сховала очі. І, можливо, вперше Талавір її зрозумів. Вона повернулася додому, а коли ти вдома, то, здається, можеш стерпіти будь-яке паскудство, тільки б знову не опинитися у вигнанні. Але щось йому підказувало: Гуль інша. Вона занадто довго жила на волі.
— Сподіваюся, ти зможеш їм допомогти? — Талавір кивнув у бік дівчат, на мить замислився і продовжив: — Азіз-баба цього б хотів. Ти сама казала, що він завжди захищав дітей.
Синьошкіра кліпнула обома повіками й витерла кулаком носа. Між тонкими намальованими бровами пролягла зморшка. Вона жила в Азіза-баби через відчуття вдячності та обов’язку, шукала ласки в чоловіків, як пес, що втратив господаря. Але Гуль була сильнішою, ніж сама про себе думала.
— Тобі не потрібен захист чи той, хто б тебе прийняв, ти сама здатна будь-кого захистити. — Талавір очікував на реакцію, але Гуль лише мовчки підсунула до нього голову грифона. — А з ним що робити?
— Кривавим торжеством і жахом опівнічним, щоб вознести й возвеличити.
— Волошин простягнув йому миску Албасти. На дні лежали дбайливо зібрана колода Мамая та гострий уламок із зображенням богині.
— Аякже, міг би й сам здогадатися, — проказав Талавір, ховаючи карти до кишені. Рани на руці, завдані залізним ротом, уже затягнулися уламками та сіллю, і він був змушений проколупати глиняним уламком новий отвір. Коли в мисці зібралося достатньо крові, він підніс її грифону. Птахолев скинув на Талавіра жовтим оком. Кліпнув, підхопив миску дзьобом, перекинув вміст у горлянку й витягнув шию, ковтаючи кров. А потім цілком по-людськи гикнув і опустився перед Талавіром на передні лапи, запрошуючи залізти на карк.
— А далі що? Так само годувати?
— Розберешся, — поплескав грифона по шиї Волошин. Талавір заліз на теплу спину й знайшов очима Гуль.
— На. — Він простягнув їй закривавлений глиняний уламок. — Зможеш мене знайти. І ви всі, — Талавір розвернувся до дівчат. Він потребував сказати їм щось вагоміше за банальні слова прощання. — Серйозно, забийте нарешті на цю Албасти і її ведмедя. Ідіть туди, куди заповів Бог Спалахів, — заселяйте новий світ. — Він широко всміхнувся й міцніше вхопився за шию грифона.
Одна з дочок несміливо підняла списа з клешнею ракоскорпа на вістрі.
Кілька разів потрясла. Її жест повторили інші. Вуста Гулі сіпнулися, і тінь усмішки торкнулася гладенького синього обличчя. Вона помахала глиняним уламком. Талавір притиснувся до теплої шиї грифона. Під смердючим пір’ям билася жила, що дивним чином резонувала з його власним пульсом. І несподівано для себе Талавір відчув дивне єднання з величним творінням Дешту.
Він був наче частиною грифона, що прагнув свободи та вільного польоту.
Талавір нахилився ще нижче, дослухаючись до цього зв’язку. Пір’я залоскотало носа. Може, засолені були праві, й суєр, що наповнює кров кожної істоти в Дешті, єднає їх міцніше за будь-які узи? Засолені, тварини, сама земля — усе це частини єдиного цілого, яке говорить до своїх дітей, потрібно лише почути.
Сімург неспокійно тріпнув головою: він очікував на наказ. Талавір заплющив очі й подумав про Ма в полоні на Матері Вітрів, про Бекира, що загубився в Дешті, про Тарга в темній кімнаті, про Рябова, якого так і не зміг врятувати, і, нарешті, про неозорі простори Кіммерику.
Чи має він право вибирати? Белокун сконструював його для певної мети, але Талавір порушив наказ. Це було його рішення чи навіювання Амаги? І що таке його рішення? Де це «його»? Чи існує «він»? А якщо існує, то що обере?
Талавір міцніше обхопив шию грифона, стиснув коліна й штовхнув тварину. Грифон миттєво все зрозумів, застрибнув на підвіконня, тужливо прокричав до Йилдиз, що тільки-но вийшла з-за хмар, і стрибнув із вікна. Цього разу Талавір точно знав, куди вони полетять.