Сімург наближався до суєрного купола. З кожним змахом крил жах Амаги перед незвичною бурею зростав. Талавір зосередився на боротьбі з Амагою і майже пропустив той момент, коли Сімург на повній швидкості вилетів із купола.
На мить вони осліпли. Жовто-біле сонце наче вибухнуло. Талавір уперше побачив світ, позбавлений рожевого кольору суєру. Небо було прозоро-блакитне, удалечині синіло море. А земля на материку відливала зеленню. Світ за межами Дешту існував! За його спиною від усвідомлення цього засміялася Чорна Корова.
І водночас Талавір побачив стовпи диму на півночі. На Тамані щось відбувалося.
А потім Сімург так само стрімко кинувся вниз. Жодний засолений не міг довго перебувати поза межами суєрного купола.
Під ними пролунав вибух.
— Бекир! — закричала дівчинка. Її пальці знову стали гарячими.
«Ма», — подумав Талавір, спостерігаючи за вогнем, що огорнув Матір Вітрів. Одним боком Станція вже торкнулася землі. А потім корпус розвалився на дві частини. Матір Вітрів із гуркотом упала й спалахнула останнім маревом. Вогняна хвиля промчала гнилими болотами й згасла, наче від подиху гіганта.
Талавір став спускатися — сподівався, що бодай хтось вижив. Над головою закричав король грифонів. Талавір подумав, що він шукає своїх дружин, але потім побачив закривавлене обличчя Болбочана. Молодняк добряче над ним попрацював. Але Гуль, що ділила з ним грифона, залишилася неушкодженою.
Вона розмахувала руками. Талавір побачив Птерокса: той летів на північний захід. Позаду Мато Дуковача сиділа рудокоса жінка. Дреди вилися в повітрі, наче змії, а може, і були нарешті зміями. За Птероксом, шалено сіпаючи кінцівками, летів синій птах. Нарешті куці крила не витримали ваги — і птах гепнувся поряд зі Сфеною на спину звіра Мато Дуковача.
— Руф, — упізнав пір’я Талавір.
— Наздоганяти! — звитяжно прокричала Гуль.
Але король грифонів залишився коло Сімурга.
На обличчі Болбочана Талавір прочитав ті самі думки. Хай що Сфена пообіцяла Мато Дуковачу за порятунок, у неї не було шансів вижити за межами суєрного купола. Талавір спрямував грифона до землі. Болбочан зробив так само.
Мукоеде ляїн ер укривали уламки Станції й тіла загиблих. Гниляки досі курилися.
Талавіра огорнуло страхітне усвідомлення, що на Матері Вітрів ніхто не вижив. — Поглянь! — Дівчинка сіпнула його за руку. Згори спускався парашут. А за ним — дивний ангел із вугільно-чорними крилами. Ангела хилитало й кидало в різні боки, наче це був його перший політ. Талавіру здалося, що той от-от впустить свою ношу. Щойно грифон приземлився, Талавір звалився з його спини й побіг назустріч ангелу. Він устиг зловити дитину, загорнуту в простирадло, і впав під вагою крилатої потвори.
— Не торкайся шкіри дівчинки, — пролунав голос Ма. Але дівчинка й сама хотіла якнайшвидше звільнитися. Вона виборсалася з рук Талавіра й кудись побігла. Тієї миті йому було байдуже куди. Талавір відчув під руками тіло Ма, увібрав її запах і не міг повірити, що вони нарешті зустрілися. Лікарка спробувала з нього злізти, але ще дужче заплуталася в перетинчастих, наче в кажана, крилах, укритих на згинах гострими шипами. Талавір обережно відсунув тонку шкіру й побачив знайомі зелені очі. Окрім крил, вона не змінилася. Від цього відкриття він різко відчув свої потворні зміни: сміття, що приросло до тіла, сіль на шкірі, золоту бляшку на лобі. Він підвівся й допоміг Ма.
— Різка зміна рівня суєру. От і маєш, — наче виправдовуючись, пояснила вона свої крила.
— Це після зустрічі з джадалом. Весь цей мотлох, — одночасно з нею заговорив Талавір. — Я тепер найзасоленіший у Дешті.
Їм обом було ніяково.
— Ти зараз… — Ма зробила паузу, підбираючи вдале слово, — …оригінальніший, чи що?
Губи Ма торкнула легка усмішка. Талавіру хотілося сказати, що вона помиляється: він лише тимчасове непорозуміння, контейнер для зберігання двох божевільних духів. І зовсім скоро отрута Амаги й Тарга роз’їсть його тіло. Хай би що сталося, він не дозволить скривдити її чи Бекира. Але не зміг сказати жодного слова, наче закляк під її поглядом. Ніхто й ніколи на нього ще так не дивився.
У небі протяжно закричав король грифонів. Він шукав дружин. Талавір не вірив, що птахолевиці вижили. Але за мить на землю важко опустилася грифониха. З її спини сповзла чотирирука дочка Албасти й притулилася до великої лапи. Брудними щоками дівчинки потекли сльози. Птахолевиця важко дихала, з її рота текла кривава піна. Тільки тепер Талавір побачив, що в животі тварини зяяла рана. Король грифонів тужливо закричав, ткнувся в морду дружини, потім злетів у небо й зробив кілька кіл над місцем бою, наче досі не міг повірити в те, що сталося.
Смерть грифонихи мало турбувала Сашу Бідного, що зліз з її спини. Він побачив Ма й пошкандибав їм назустріч. На нього було страшно дивитися.
Халат перетворився на лахміття. Крізь дірки виднілися укуси молодняка. Маска зникла, одне плече трималося на самих сухожиллях, але жовті очі люто палали.
— Ти мені винна, жінко! — ще з дороги прокричав Саша Бідний, ніскільки не дивуючись змінам, що сталися з лікаркою.
— Залиш його, — прошепотіла Ма.
Але Талавір її майже не почув. Він прагнув перегородити дорогу акинджию. Очі Саші Бідного задоволено блиснули, коли він побачив, що до нього йде колишній Повноважний.
— Добре, пташко, з’ясуємо нарешті, кому дістанеться жінка. — Акинджий одразу вдарив Талавіра по коліну.
Від несподіванки Талавір похитнувся й упав на землю. Саша Бідний скочив йому на груди, продовжуючи гамселити здоровою рукою.
— Вона моя.
Талавір бачив кров на кулаці акинджия, здригався від ударів, але болю не відчував. І лють теж почала відступати, наче раніше її живила тільки Амага. Але щось змінилося. Талавір легко перехопив руку Саші Бідного й прислухався до власних відчуттів. Амага не зникла, як йому спершу здалося, а лише зачаїлася.
Натомість усе дужче проступав Тарг. Джадал наближався.
— Зупиніться нарешті! Злізь із нього. — Кулак Ма прийшовся на прогнилу щелепу Саші Бідного. Він охнув і завалився набік. Але й жінці не вдалося втримати рівновагу. Вона наступила на крило, що вибилося з перев’язі, і гепнулася поряд із чоловіками. Талавір спробував вибратися з-під обм’яклого тіла Саші Бідного й пропустив момент, коли до гурту цікавих, що вже зібралися довкола, підійшов гігант і накрив їх своєю тінню. Голоси принишкли, а коло розширилося, наче потвори розступилися, щоб пропустити когось значущого.
— Ви порушили сон сестер! — прогриміло над його головою.
Усе ще лежачи на землі, Талавір задер голову й побачив величну жінку-кентавра. На її голові красувався чудернацький ковпак із пір’ям грифонів.
Зморшкувате обличчя перерізав шрам, як і оголені місця, де мали бути груди. У руках жінка тримала списа з нанизаними на нього кількома головами чоловіків.
За її спиною висів лук, а на поясі бовтався пишно прикрашений сагайдак зі стрілами. Лискуче хутро на кобилячій половині відливало бронзою, під смаглявою шкірою людського тіла грали могутні м’язи. Хіба онук Азіза-баби Кебап міг зрівнятися з кентаврихою міцністю статури.
«Гікія — королева амазонок», — промовив хтось з армійців і поспішив відійти подалі. Талавір важко зіп’явся на коліна, — отрута духів та напад Саші Бідного витягли з нього чимало сил, — для чогось обтрусив подерті штани й аж тоді побачив, що вони билися поряд зі складеними тілами амазонок.
— Ці приблуди осквернили місце тризни! — проревіла кентавриха.
— Вони билися через неї. — Гуль з готовністю показала на Ма, що ніяк не могла скласти крила, і підморгнула Талавіру, наче брала участь у вельми цікавій забаві.Талавір спробував зіп’ястися на ноги, але копито кентаврихи змусило його сидіти. — Чому? — Гікія подивилася на Ма, наче від її відповіді залежало, що вона далі робитиме з Талавіром. На обличчі Ма застигла суміш здивування та обурення. Вона явно не знала, що відповісти Гікії.
— Бей акинджиїв з Ак-Шеїх, — Ма з гірким видихом показала на Сашу Бідного, що все ще приходив до тями в руках Скіф’янки, — хоче, щоб я народила йому незміненого сина.
— А цей? — Кентавриха знову буцнула Талавіра.
— Гей, легше! Чого ніхто не сказав, що цариця амазонок має такий міцний круп? — А цей, — незадоволено подивилася на Талавіра Ма, — кинувся мене захищати.
— Забираєш його?
— Що? — не зрозуміла лікарка.
Гікія приставила списа до маківки Талавіра.
— Він осквернив місце упокоєння сестер. За це смерть. Але якщо він твоя власність, говоритиму з тобою, — повторила Гікія. — Закон амазонок. Закон Дешту. — Якщотинепогодишся, я візьму! — викрикнула знатовпуГуль.
— Беру! — Ма нарешті так-сяк склала крила й допомогла Талавіру підвестися.
Спис Гікії перемістився до голови Саші Бідного.
— Прошу, — видихнула Скіф’янка, прикриваючи своїм тілом акинджия.
— Або я можу, — знову озвалася Гуль.
— Ти знаєш, що це означає, Скіф’янко, але чи приймуть тебе сестри?
— І що означає наша домовленість? — замість неї запитала Ма. Вона згодилася забрати Талавіра, навіть не цікавлячись умовами. Але в Дешті будь-яка угода мала ціну.
— Ви станете частиною мого війська й понесете покарання за свою власність.
— Гей, я не хотів нікого образити. Зі всією повагою, але до чого тут Ма?
— останнє, чого б хотілося Талавіру, це битися з кентаврихою. Але й відпускати до них Ма всупереч її волі він не збирався. Клятва амазонки, як і клятва Старшого Брата, була довічною.
Саша Бідний виплюнув образу в бік королеви амазонок. Йому теж не сподобалася претензія Гікії. Чоловік може вимагати від жінки покори, але ніколи не згодиться, щоб таке право мала вона.
Хтось з армійців загиготів. З гурту амазонок долинули масні жарти.
Натовп розважався сценою. Градус веселощів знизився, коли до них підійшов чоловік у шоломі. Залізна конструкція на його голові нагадувала перевернуте відро й щільно закривала обличчя та шию. Чоловік був невисокий та худорлявий, і шолом на його плечах здавався занадто громіздким для миршавої статури. Але армійці розступилися, даючи йому дорогу. З того, як вони схиляли голови й промовляли «буах», Талавір зрозумів, що перед ним очільник Армії потвор генерал Григоренко-другий власною персоною. За ним шкандибав обскубаний молодняком Птерокса Болбочан.
— Гікіє, грозо Дешту! — Григоренко-другий мав мелодійний, ледь приглушений маскою голос. — Нехай осяє тебе Бог Спалахів.
— Генерале, нехай насниться тобі Діва! — Королева амазонок підняла списа. — Ці чоловіки не армійці, і на них не поширюється твоє право. Вони власність жінок, — Гікія показала на Ма та Скіф’янку, — що скоро стануть моїми сестрами. Отож долю цих чотирьох визначить суд амазонок.
— До цього мені діла немає, — Григоренко-другий показав на Сашу Бідного. — А от колишній Старший Брат несе в собі джадала. І що з цим робити, вирішувати не тобі, Гікіє.
— Джадала?! — одночасно з королевою амазонок запитала Ма.
— Так сказав чильтани. Його слово визначить, що з ним робити. — Григоренко-другий подивився в бік Шейх-Елі.
Талавір, Ма а потім і решта потвор розвернули голови до мертвого міста. З руїн, наче великий ожилий курган, виповз восьминогий гігантський павук. А за ним, немов привиди, потягнулися сотні засолених.