Битва богів. І знову народження

Що більше Ма вгризалася в зошити Мамая, то сильніший розпач її охоплював. Там було все, що завгодно: записи екзотичних кіммерицьких ритуалів, приміром, як у містичному трансі поєднатися в сні Діви, рецепти повсякденних страв чи весільних частувань, дитячі загадки й колискові, математичні обрахунки розмірів півострова, хімічний склад води чи повітря в окремих районах, але все це ніяк не пояснювало суєру. Вона знайшла кілька варіантів міфу про Золоту Колиску. Навіть історію про те, як Кутузов пожертвував своє око Двобогу, щоб стати непереможним полководцем. Але жодної схеми конструкції таємничої зброї. Жодного опису, які механізми призвели до виникнення «фактору З» — суєру, що перетворив Кіммерик на Дешт. Але Белокуну сподобалося, як Ма систематизувала архів. Він дав дозвіл продовжувати й підвищив її статус на Станції. Ма з Анархією вирішили відсвяткувати це екскурсією до Медичного. Вони почали з Лабораторії євгеніки, де працювали з дітьми, матерями та репродуктивним матеріалом. Під дією самогону з бори, що діставали в місцевих, ця ідея їй здалася веселою та бунтівною.

Але навіть хміль не зміг притлумити враження від гнітючої атмосфери Медичного. Уже з перших кроків їй захотілося втекти з лабіринту маленьких кімнат із піддослідними. Вона нарешті побачила довгоочікуване — потвор із Дешту — і нарешті зіштовхнулася з правдою, про яку воліла не думати. Попри мутації, хвороби та ураження, усі вони були людьми. Незважаючи на біль, замкнений простір та постійні тести, діти хотіли гратися, а матері — притискати до грудей новонароджених.

Дітей, які не могли нашкодити одне одному, тримали разом. А, наприклад, дівчинку з гострими, наче у тварини, зубами та довгими блискучими від суєру кігтями, — окремо. Ще була ігрова кімната, де проводили тести, та кілька напханих приладами операційних, де забирали біологічний матеріал, обробляли рани й не давали дітям померти, навіть коли смерть була найбільшим милосердям. Поспіхом зазираючи до кімнат дітей, Ма повторювала послання Язика, яке Белокун змусив її вивчити напам’ять: «Ми маємо прагнути стати ідеальними Братами як духовно, так і фізично. Екологічні катастрофи останніх років завдали удару по нашому виду. Тому Старші Брати беруть на себе важке завдання — покращити людське тіло. І це робиться не тільки в ім’я нашої країни, але й задля всього людства». Ма переконувала себе, що її робота важливіша за страждання окремих істот. Щойно вона зрозуміє суєр, то зможе перетворити отруту на ліки й зупинити мутації. Анархія наче прочитала її думки й лише криво посміхнулася. За останні місяці вона погладшала, а її ідеально тонка шкіра вкрилася темними плямками та жировиками. Короткими пухкими пальцями Анархія скатала кульку юшану та закинула собі до рота.

— Не доведе тебе до добра, — Ма кивнула на наркотик.

Останні дні Анархія постійно тримала в кишені маленьку блискучу коробочку з бурою пастою. Від зілля тхнуло червоним перцем. У Ма крутило в носі від самого запаху, і вона уявлення не мала, як подруга витримує пекучо-гіркий смак наркотику.

— Хочеш? — Анархія зауважила, як ніздрі Ма зневажливо сіпнулися, і простягнула їй коробочку. — Спеціальний рецепт з атеш-травою. Кажуть, у Дешті її використовують для вибухівок. А мені допомагає від печії. Прикол. До речі, твоя Ханум готує.

— Хто?

— Ти реально не бачиш нікого навколо себе, — по-доброму, наче старша жінка на молодшу подругу (хоча насправді старшою була Ма), форкнула Анархія. — Жінка, яка доглядала за Мамаєм, а тепер носить їжу тобі. Її ім’я Ханум, не розумію, чому цього ніхто не може запам’ятати.

Поки Ма обмірковувала феномен потаємної Ханум, вони опинилися біля важких залізних дверей.

— А тут — святая святих, — з хмільним пафосом виголосила Анархія. — Холодильник із біологічними зразками й замороженими ембріонами. Там навіть є зародки, зроблені із сімені мужиків зі спеціального боксу. Тих, що потрапили під перший суєр. Белокун мутить нову ідеальну людину. — Анархія приклала пальця до рота й похитнулася. Лише тепер Ма зрозуміла, наскільки затуманений у неї погляд. — У мене є ключик завдяки одному красеню. Подивимося? — Анархія спритно, як на того, хто набрався самогону та юшану, відчинила двері й штовхнула її вперед. — Якщо тебе тут знайдуть, то замість працівника станеш учасником програми, шариш? Підселять тобі одного з наших ембріончиків. — Анархія замкнула за ними двері і притулилася до стіни. Покаті плечі здригалися від сміху.

Ма хотіла обуритися, сказати, що й вона ризикує тим самим, але про все забула, коли побачила скарби Белокуна — дорогоцінні машини з виділення та аналізу ДНК, холодильні камери з ембріонами, мікроскопи та стерильний лабораторний посуд на акуратних столах під величезними яскравими лампами. У сусідньому кабінеті за склом, наче ешафот, виблискувало хромованим залізом гінекологічне крісло. Смерділо дезінфектором і сухим повітрям, яке буває тільки після ретельного знезараження.

Анархія все з тим самим п’яним хитрим прижмуром указала на шафку з написом «Проєкт М». Це була картотека на кшталт тих, якими користуються в бібліотеках.

— Тут інформація про тих, хто потрапив під молозиво в Шейх-Елі. Перед тим як вийти в Дешт, вони здали ДНК. Тоді Белокун іще вірив у безвідмовність цього способу в разі чого ідентифікувати тіло. Але не розкатуй губу. Імена стерті.

Немає навіть фото. Лише номери, що ведуть до іншого скарбу, — Анархія поплескала по великому металевому бідону з датчиком і шкалою, що показував температуру та тиск усередині ємності.

— А що там? — Ма тільки тепер звернула увагу на привітне блимання та тонкий дражливий звук, який сигналізував про нормальну роботу пристрою.

— Клітини, сперма, інше лайно, що витягли з них після того, як забрали з Дешту, — стенула плечима Анархія і знову розповзлася в посмішці. — Там може бути сперма й твого чоловіка.

Ма спробувала вигнути губи у відповідь, але вони по-зрадницьки затремтіли. І Ма поспішила відкрити перший ящик. Там, як і попереджала Анархія, були безликі генетичні картки, замість імен на них значилися номери, що відповідали пробам, які зберігалися в ємності з рідким азотом. У неї засвербіло на підкірці, наче в картках було щось дивне, але Анархія знову відволікла, як досвідчений екскурсовод, відкриваючи їй секрети царства Белокуна.

— А там — ембріони з їхнього матеріалу. — Жінка недбало махнула в бік іншого холодного контейнера. — Один, здається М-13, дає такий, що виживає навіть у мертвих матках. — Анархія фамільярно плеснула Ма по животу. Ма проігнорувала жест — так її ошелешили знахідки.

— Ти тут працюєш?

— Так, уже четвертий місяць. Я тобі казала, тютя.

— Ні…

Чи казала? Ма уважніше подивилася на подругу. Анархія облизала губи, стираючи буру від юшану слину, розвернула вологий погляд до кабінету за склом і втупилася в гінекологічне крісло.

— Знаєш, тут була група жінок із материка. Усі безплідні. Їм сказали, що суєр дозволить їм народити. Звичайно, вони погодилися на експеримент. Тільки Белокун не сказав, що діти їм не дістануться. — По щоках Анархії потекли п’яні сльози. Вона поклала руку на живіт і повернула до Ма повні благання очі.

І тоді Ма нарешті зрозуміла, як Анархія отримала доступ до секретних лабораторій. Вона сама стала учасницею експерименту. Їй захотілося труснути подругу за плечі, привести до тями, прокричати в обличчя: «Яка ж ти тупа.

Заради чого?» Але для цього вже було запізно.

— Я не хочу віддавати їм свою дитину, — сказала Анархія, рукавом розтираючи сльози.

— Ти ж сама на це погодилася!

— Так. Ні… Я не зможу, Маріє, хай хто б народився. Навіть якщо потвора.

В очах Анархії було невисловлене прохання, хоча Ма й не розуміла, що саме може для неї зробити. Вилікувати ненароджену дитину? Але вона тільки почала працювати з паперами Мамая. На те, щоб розібратися із суєром, підуть роки. Анархія схопила її руку й обережно поклала собі на живіт. Маздригнулася.

Цей жест був підступним.

— Є люди за межами Станції. Вони обіцяли мене витягти. Але потрібна твоя допомога.

— Ти говориш про Армію потвор?

Ма відчула удар у долоню, м’який, але впевнений, так, наче її просила не Анархія, а те, що було в неї всередині. «Дитина», — подумала Ма, і її обдало хвилею страху. Вона відсмикнула руку й притулила пальці до її губ.

— Ні, ні, ні, — прошепотіла Ма, затуляючи Анархії рота, — не втягуй мене в це.

* * *

Після того, як відступив страх, Ма відчула злість. Як Анархія не розуміє, у що її втягує? У зраду, у страшний переступ, і за менше Старші Брати карали смертю, відправляли на нове коло Двобога. На мить вона навіть допустила думку здати Анархію Белокуну. Це б відповідало Догмату Старших Братів.

«Марко Дорош так би не зробив», — це припущення ще дужче обурило. — Не вона, а він був Старшим Братом; не вона, а він керувався Догматом і чинив страшне в ім’я Двобога. Він покинув її, щоб виконати присягу — таємне завдання, що виявилося важливішим за клятву їй. Він міг обирати й скористався своїм правом. А що є в неї?

Ма кілька годин просиділа на матраці Мамая, обсмоктуючи ці думки.

Жінка в хіджабі приносила їжу. Здається, Ма говорила сама із собою чи з Мамаєм. За останні тижні межа стерлася. «Чи порушив Мамай присягу Старшим Братам, коли активував Золоту Колиску й знищив усі записи про неї? Чи думав про людей у Кіммерику, яких прирікає на страшні зміни? І чи була інша альтернатива війні? — Думки обпікали. — Чи мав він сумніви? Якщо Мамай побачив майбутнє, то чи міг його змінити, а чи просто погодився на неминуче? І зрештою, хто дав йому право на такий вибір? Як він наважився на Спалахи й чи під силу подібне рішення іншій людині? Чи під силу воно мені?»

Уночі Ма наснилися мутовані діти. А зранку, з полегкістю скидаючи із себе вологі простирадла й залишки кошмару, вона намацала біля матраца послання від людей за межами Станції. Вони обіцяли організувати втечу.

Дослухаючись до скаженого стукоту серця, Ма кілька довгих митей розмірковувала, що робити із запискою. Урешті вирішила зафарбувати фломастером і спустити у вигрібну яму. З’їсти, як революціонери далекого минулого, не наважилася. Усе ж таки це було послання з Дешту, заражене й просякнуте суєром. Наступні дні вона старанно ігнорувала Анархію. А потім, тамуючи трем у ногах, пішла до Белокуна й попросила дати доступ до «Проєкту М». — У мене є теорія, що існує кілька типів суєру. Принаймні той суєр, що торкнувся Старших Братів у Шейх-Елі, мав інші характеристики, ніж те, що ми спостерігаємо зараз. — Ма зупинилася, сумніваючись у наступній фразі. — Перший суєр, те, що ми називаємо молозивом, мав вищий потенціал до збереження життя. Можливо, з нього ми зможемо зробити ліки для теперішніх потвор. — Ліки ні, — одразу відкинув ідею Белокун. — Але, може, ти допоможеш із цим розібратися. Перший суєр зробив із живої плоті пластилін. Залий у форму — і вийде чоловічок. — Він холодно посміхнувся і мовчки простягнув їй перепустку з найвищим допуском.

Ма видихнула. Белокун нічого не помітив. Він усе ще їй довіряв.

* * *

Лабораторія найвищої секретності була ще одним бараком. Єдина відмінність — жива охорона на вході й коробки вентиляційних систем на глухих стінах. Ма показала охоронцю наказ Белокуна й зайшла до низького прохолодного приміщення. Під стелею гуділи лампи, смерділо безликою мертвотною стерильністю, як і в бараці з гінекологічним кріслом. Ліжка з ураженими розміщувалися за плексигласовою перегородкою в добре освітленому видовженому приміщенні. Вона очікувала побачити палату з хворими, натомість обстановка нагадувала лабораторію, інкубатор, де експериментували над нижчими формами життя. Кожне ліжко було напівпрозорим закритим коконом, у який можна було зазирнути.

Тільки коли Ма обійшла їх усіх, то зрозуміла жарт Белокуна про пластилін.

Тіла й справді нагадували дитячі поробки, закинуті на різній стадії готовності. В одному боксі Ма побачила голову й погруддя, від яких тонкою павутиною розповзалися жили, сухожилля, мотузки м’язів. У переплетінні ледь угадувалися обриси людського тіла, наче жива маса тільки вирішувала, якої форми набути. В іншого тіла не вистачало кінцівок. Вони теж формувалися за допомогою суєру, але готувалися стати риб’ячими ластами. Ще один чоловік нагадував розібраний конструктор. Від обгорілих рук, що лежали окремо, до голови тягнулися суєрні пагони. У напівпрозорому пухирі, з’єднаному пульсуючими жилами, з руками і головою, Ма з огидою побачила рух іще однієї потвори. Навіть ті Брати, які зберегли голови, не мали облич. Вони були наче стерті або ще не намальовані.

Ма не помітила дихання чи інших ознак життєдіяльності. За всіма показниками Старші Брати чи те, що від них залишилося, були мертвими. І це було найхимернішим з усього химерного, що Ма бачила на Станції, але й найкращим підтвердженням теорії, яку вона озвучила Белокуну.

Суєр був загадкою, діяв дуже індивідуально, але одне правило залишалося непорушним: суєр не впливав на мертву плоть. Не міг її оживити. Особливо важкі мутації призводили до смерті. Навіть дивний феномен — «живе м’ясо» — з часом завмирав і починав гнити. Але перший суєр, молозиво, діяв інакше. Ма була права, а це значить, що вона зробила відкриття.

Усіх Старших Братів, що вийшли до Шейх-Елі на пошуки доктора Мамая, звідти забрали мертвими, але суєр повернув їх до життя. Якщо це можна назвати життям. Ма нахилилася до останнього бокса, щоб краще роздивитися його вміст.

Усередині, у формі, що повторювала тіло людини, розросталося «живе м’ясо».

Наче дріжджове печиво в духовці. Ма ледь не знудило. Суєр не просто змусив мертве жити, разом з обличчями він наче позбавив тіла зв’язку з попереднім станом. Тільки тепер Ма зрозуміла, що її напружило в генетичних картках, побачених у Лабораторії євгеніки. Вони були однаковими. Навіть сперма, добута із цих недолюдей, була наче від одного чоловіка. І цей геном не відповідав жодному зразку, що зберігався на Станції. Перший суєр перетворив Старших Братів, що тоді вийшли до Шейх-Елі, на когось іншого. На когось невідомого, без жодного шансу ідентифікувати рештки, зрозуміти, ким був кожен із них до Спалахів.

«А отже, — Ма проковтнула кислу слину, що піднялася із самого шлунка, — кожен із цих чоловіків міг бути Марком Дорошем. Бути. Був. Тепер це навіть не люди, — стукотіло в голові. — А якщо люди, якщо досі відчувають? Невже вони заслуговують на таке життя? І що таке життя?»

Після барака зі Старшими Братами Ма знову пішла до холодильника в Лабораторії євгеніки. Зазирнула навіть до чана з азотом. На деяких пробірках з ембріонами значилося «Проєкт М» і номер, що відсилав до безликих генетичних карт. Номери відрізнялися, але це було суто формальністю. Усі зразки належали одній людині, хоча насправді були взяті з різних тіл. На останній пробірці стояв набір із шести цифр. Випадковий набір, немов у лотереї, але Ма він здався знайомим. Вона довше, ніж потрібно, затримала пробірку в руках, карбуючи в пам’яті цифри, а потім опустила до контейнера. Хай як вона поверталася, хоч як ховала очі, їй постійно траплялося гінекологічне крісло за скляною стіною. Ма подумала, що Анархія має бути вже на сьомому місяці. І несподівано зрозуміла, що нагадали їй цифри на пробірці. Це був день народження Марка Дороша.

Пізно ввечері, коли вона нарешті повернулася до барака Мамая, біля ліжка її зустріло нове послання від заколотників. Це вже було схоже на план. Ті, хто називав себе Армією потвор, попросили відкрити головні ворота й назвали день.

Решту вони зроблять самі.

— А може, ще вбити Белокуна? — Ма знову знищила записку і вклалася спати на матраці Мамая.

* * *

І їй знову наснилися крики дітей із Медичного.

Чи чув їх Мамай?

Для того щоб витягнути ящик із кутка барака, довелося розібрати цілу стіну з книжок, тек і коробок із паперами. Ханум, побачивши це, заломила руки, але потім кинулася допомагати. Як здалося Ма, тільки для того, щоб не дати їй остаточно все зруйнувати. У розпал прибирання з коміра Ханум вислизнула шворка з двома золотими бляшками. Ма із цікавістю подивилася на блискучі предмети. Жінка скидалася на віддану служительку Двобога, а отже, на її шиї були не просто заборонені прикраси, а дорога її серцю річ, якої Ханум не могла позбутися навіть під тиском Догмату. Доглядачка злодійкувато кліпнула очима й швидко сховала амулети в одяг. Ма витиснула із себе приязну усмішку. Зараз, після спільної праці, Ма навіть здалося, що вона запам’ятала до того невловиме ім’я — Ханум, а отже, могла спробувати розпитати.

— Належало комусь з ваших рідних? Схоже на щось давнє. Не бійтеся, я нікому не скажу.

Жінка схопилася за груди, наче Ма збиралася викрасти прикраси, а потім безпомічно роззирнулася в пошуках допомоги чи правильної відповіді, немов Мамай досі був десь у бараці й просто загубився за стосами паперів та сміття.

Тонкі губи Ханум вигнулися, брови поповзли вгору, як у дитини, що готова от-от розплакатися. Ма згадала всі розмови про те, що доглядачка й за життя Мамая не вирізнялася кмітливістю, була неписемною, за що її особливо цінував Белокун як не придатну до шпигунства. Деякі вважали, що Ханум німа. За весь час, що Ма працювала з архівом Мамая, вони перекинулися хіба що десятком слів. Як Анархії вдавалося витягувати з мовчазної жінки свій диво-юшан, для Ма залишалося загадкою, як і ступінь змін у тілі Ханум. Можливо, мозок жінки настільки уразив суєр, що даремно й сподівалася дістати відповіді про життя Мамая чи роботу його особистого охоронця.

— Я не хотіла вас образити. — На знак відсутності лихих намірів Ма показала жінці порожні долоні. — Я знаю, що засолені прив’язуються до речей.

На відміну від живої плоті, матеріальне значно рідше змінюється під дією суєру.

Тому усілякі пам’ятні штучки, наче якорі, тримають за минуле, — нагадують, ким їхні власники були до Спалахів. У цьому сенсі це як символи Колеса Двобога. Вічне повернення туди, звідки ти прийшов. — Ма невпевнено всміхнулася, сильно сумніваючись, що Ханум розуміє бодай половину з того, що вона намагається донести. — Хоча, з іншого боку, це доволі вільне трактування. Тільки Двобог знає, у якому місці колеса відданий має опинитися в наступному житті.

— Це йо-його, — промовила Ханум так, що до Ма не відразу дійшов сенс сказаного.

— Доктора Мамая?

— Це йо-його, — з тим самим тягучим кіммерицьким акцентом повторила жінка й на мить витягла з пазухи золоті бляшки. Вони, наче зірка Діви, що перед суєрною бурею грається в хованки в хмарах, з’явилися і знову зникли в складках одягу. Цього разу Ма подумала, що вони не просто давні, а дихають століттями, і могли бути одним з експонатів Мамая.

— Цінний подарунок. Він вас шанував, якщо схотів, щоб ви це в себе залишили. — Ма подумала, що комплімент розтопить серце Ханум, але брови жінки лише сіпнулися, наче та бовкнула дурницю. — А свого охоронця доктор Мамай теж поважав?

Ханум винагородила Ма глузливою посмішкою, але вже за мить очі жінки втратили ясність, наче слова Ма змусили замислитися про щось далеке. Ханум знову поклала руку на груди й стиснула приховані одягом амулети.

— Де-ешт лю-уби-ить че-есних. Прихо-одить стягу-увати борги. За те-е, щоб відпу-устив, му-усиш платити. Ма-амай за-аплатив. — Ханум ногою підпихнула до Ма коробку, яку вони видобули з найдальшого кутка барака.

Ма лише на мить опустила очі, але коли підняла голову, Ханум уже не було. Зважаючи на те, наскільки глибоко був захований ящик, Ма сподівалася знайти щось сенсаційне, може, навіть креслення Золотої Колиски. Але там, як і повсюди в бараці, лежало паперове сміття: альбом Мамая — замальовки, які стали основою для карт Белокуна, хаотичні, не поєднані між собою записи, вирізані й акуратно наклеєні роздруківки з книжок чи газет. Ма автоматично гортала сторінки, прагнучи видобути з нерівно виведених букв хоч щось корисне.

У носі свербіло від пилу, на пальцях залишався неприємний слід від залежаного паперу, хотілося помити руки, а найдужче — знайти бодай щось, що б виправдало порпання в огризках чужих, далеких від нормальності думок. На дні ящика, коли Ма вже була готова повірити в марність своєї роботи, знайшовся довгий зв’язно написаний текст. Це був дивний лист без адресата, у якому Мамай писав, що стомився від голосів, які постійно лунають у його голові.

«Голоси просять, плачуть, шепочуть. Вони з усього Кіммерику. Ті, що належать дітям на Станції, лунають, як вибухи».

«Він чув!» — не без ядучого задоволення знайшла відповідь на своє ранкове запитання Ма, а потім зачепилася поглядом за газетну вирізку, що заховалася в кутку ящика. Навіть коротке ознайомлення з написаним змусило очі Ма здивовано розширитися. Не було сумнівів, що їй до рук потрапила недолуга підробка, чийсь ідіотський жарт. Вона знову роззирнулася, наче між купами паперів міг ховатися той, хто приносив записки від Армії потвор. Але в бараці було порожньо, тихо й несподівано темно. Брудне рожеве світло, що проникало в маленькі вікна, свідчило про наближення суєрної бурі. Перші удари вітру збіглися з повітряною тривогою. Сирена завила, поселяючи в грудях неспокій.

Вона мала попереджати про небезпеку, але завжди запізнювалася. Станція насправді ніколи не потрапляла в бурі. Максимум, що сюди доходив, — тридцятивідсоткові, що не могли серйозно нашкодити.

Під трем скла у вікнах і завивання вітру Ма увімкнула блякле світло й повернулася до знахідки. Замітка, акуратно вирізана з офіційної агітки Старших Братів, датувалася недалеким майбутнім. Описані в ній події, якщо вірити календарю, мали статися за кілька днів. «Станцію Старших Братів у Кіммерику нахабно атакували потвори. Унаслідок їхніх дій сталася пожежа. Нападники ліквідовані, жертв серед працівників Станції немає. Триває рейд передових загонів Старших Братів. Не сумнівайтеся: ворог буде знайдений і жорстоко покараний», — ішлося в замітці. Ма подумала, що це найбезглуздіша фальсифікація. Хоч і мала віддати належне — доволі вигадлива. Для того щоб переконати її в незворотності нападу, Армії потвор довелося якось виготовити копію офіційної агітки: знайти шрифти й потрібний папір. Вона посміхнулася й відклала вирізку. «Треба буде показати Анархії», — подумала Ма й відчула укол провини через те, що давно не бачила подруги.

На дні коробки щось привернуло її увагу. З-під клапана стирчав сіруватий кутик — ще одне послання. Цього разу воно було значно краще сховане. Ма подумала, що Армії потвор довелося не тільки вигадувати, як сфабрикувати газетні вирізки, а й знайти спосіб їх підкласти. Вона ж бо думала, що цю коробку не діставали із самого зникнення Мамая.

«Може, їх підкинула Ханум? Вона вміє бути непомітною», — подумала Ма, витягуючи аркуш. Він був темніший за попередній, літери встигли вицвісти. У замітці йшлося про теперішнє, але зовсім не таке, яким його знала Ма. І це була не агітка, і взагалі не газета Старших Братів. Вона знала їх усі. «З материка. — У Ма перехопило подих від несподіваного здогаду. — Невже чутки були правдивими і Армія потвор досі контактувала з материком? Ні, суєрний купол був надійною перешкодою. Та й папір видавався занадто старим. А написане — повною маячнею. Може, це таємне послання, шифр, але від кого?» Ма потерла перенісся, намагаючись зосередитися. У голову лізли небажані фантазії: від Марка Дороша, а може, від самого Мамая? У двері постукали, і Ма інстинктивно сховала обидві вирізки до кишені.

— Вас викликає кулбаши Белокун, — відчеканив Старший Брат. — Терміново.

Ма поправила форму, схопила зі столу давно підготований звіт і слухняно вийшла за посланцем. Вітер майже вщух. Цього разу буря їх навіть не зачепила.

А Ма зловила себе на небезпечній думці: «А може, їх теж не існує? Може, суєрні бурі — пропагандистська вигадка, щоб зробити Кіммерик закритою територією?

І там, на материку, насправді не так, як пишуть в офіційних агітках?»

На вході до адміністративного барака Ма на мить зупинилася, труснула головою, начепила маску благонадійності й аж тоді відчинила двері.

— Не знаю, що ви задумали, але я не давав санкцій! — уже з порога закричав Белокун. Він був клубком нервів, міряв кроками кабінет, раз по раз розпускаючи в руках віяло з карт Мамая. — Що за гру ви ведете? Після ваших відвідин перестали функціонувати кілька цінних експериментальних зразків із «Проєкту М».

— Хтось із «Проєкту М» помер?

— Помер? — Белокун здивовано здійняв брови, наче Ма сказала якусь нісенітницю. — Ви науковиця чи хто? То лише імітація життя. Як і будь-яка потвора в Дешті. «Проєкт М» — не люди. Перестав функціонувати, зіпсувався, згнив. Що ви з ними зробили?

— Нічого! Я лише заходила подивитися. І в мене є інформація щодо доктора Мамая, — випалила Ма, сподіваючись цим порятуватися. — Він із кимось зустрічався незадовго до Спалахів. Ось. Це ж почерк Мамая? — Ма витягла клаптик паперу з теки зі звітом. Там стояли дата й ім’я «Азіз-баба», наче Мамай поспіхом записав, щоб не забути, коли і з ким мав зустрітися. — Можливо, це хтось з Армії потвор?

Ось, вона це сказала. Звинуватила провідного науковця Старших Братів у зраді таємних зустрічах з агентом Армії потвор. Та, яка вже отримала принаймні два послання від терористів. Але відвести від себе підозри легше, накинувши їх на іншого. Ма до болю в долонях стиснула кулаки.

— Ви ідіотка, — крізь зуби процідив Белокун, висмикуючи з її рук папірець та звіт. — Найтупіше з усього, що я чув. Армія потвор — безмозкі обірванці, засолені з ураженими суєром мізками. З ними неможливо контактувати. Ходімо! Якраз нових підвезли. Побачите, чому їх не варто називати людьми. Вийшли на наш конвой і просто здалися. Порожньоголові.

Ма здалося, що Белокун от-от плюне собі під ноги від огиди, але він лише витер губи акуратно складеною хустинкою і повів її до Медичного.

Перші пів години вона роздумувала над тим, що це подорож в один кінець: Белокун залишить її тут як піддослідну. «Екземпляри» з «Проєкту М» регулярно помирали. Ма не пощастило, що це збіглося з її візитом. Але в Медичному настрій Белокуна покращився настільки, що він провів особисту екскурсію, показуючи «нові надбання».

— Один із ватажків опереткового підпілля, яке вони називають Армією потвор. Помилуйтеся.

Ма зазирнула до кімнати, що нагадувала операційну. Її засліпило яскраве світло, тож вона не відразу роздивилася того, хто лежав на столі. Чоловік був напівоголений, і навіть у такому ракурсі було важко не визнати його красу.

Широкі груди вкривали темні завитки волосся. Напружені м’язи блищали від поту. Паски міцно впилися в зап’ястки та щиколотки.

Здригаючись від болю, чоловік розвернув до них обличчя. Між міцно стиснутими зубами виступила кров, пишні чорні вуса прилипнули до мокрих від поту щік, але темні, немов глуха ніч над морем, очі були ясними. Чоловік помітив Ма, розтягнув губи в кривавій посмішці й зробив те, чого вона найменше очікувала, — підморгнув, наче й не було операційного столу й встромлених у тіло ножів. Ма відвернулася, коли бур врізався в кістку черепа й на підлогу впали закривавлені кучері.

— Але ж вони здалися? — Ма не розуміла, навіщо така жорстокість. — І він, здається, навіть не потвора.

— Вам постійно щось здається, — наче плюнув у неї Белокун, і розвернувся до полоненого. Чоловік на операційному столі ледь дихав, з горла виривалися хрипучі стогони, над його оком застиг блискучий бур. — Ти дуже символічно попався, потворо. Завтра День возз’єднання Кіммерику з країною Старших Братів. Я надішлю Язику від тебе полум’яне вітання. — Белокун кивнув персоналу, щоб продовжували, а Ма відвернулася. За її спиною загудів бур, чоловік застогнав крізь міцно стиснуті зуби, щось чвиркнуло, і на підлогу впала кривава маса. — Його захопили із цілою фірою якоїсь трави. Треба розібратися, що воно таке.

Ма ледве чула голос Гавена Белокуна, у вухах застиг стогін чоловіка — як він спромігся не закричати?

— У його тіла цікава здатність до засвоєння металу, — буденно й з азартом дослідника в голосі сказав Белокун і потер руки, наче й справді був на порозі великого відкриття.

Ма змусила себе подивитися на розрізаного чоловіка. Замість одного ока йому вставили залізну конструкцію. Іншим він продовжував витріщатися на неї, наче чогось чекав. «Чого ти хочеш?! — хотіла закричати Ма. — Чого ви всі від мене хочете?!» Натомість немов чужим голосом вона запитала в Белокуна про особливості операції. Іноді, щоб тебе не запідозрили в гіршому, треба вдати співучасника злочину.

Чоловік знепритомнів. Ма з полегкістю помітила, як розслабилися його пальці. Велика, груба, як у землероба, долоня розкрилася, і вона побачила гілочку, що весь час була затиснута в кулаці. Чоловік наче черпав із неї сили. Ма відчула, як закрутило в носі, вона впізнала сильний запах гострого перцю. Це була атеш-трава — рослина, з якої Армія потвор робила бомби і яку Ханум домішувала до юшану Анархії. От із яким вантажем захопили повстанців. Ма нишком подивилася на Белокуна, його ніздрі неспокійно сіпнулися, але гілочки він не помітив. Для нього потвори були непорозумінням, вибриком суєру, нижчими істотами, не здатними завдати серйозної шкоди, а значить, і не вартими уваги. Він досліджував тіла потвор, але ніколи не вивчав їх по-справжньому. Ма поклала руку до кишені й намацала газетні статті. В одній із них було сказано про пожежу на Матері Вітрів.

Що, як це таки послання, але не від Армії потвор, а від Мамая?

Що, як він не тільки міг передбачити майбутнє, а й витягти звідти доказ на користь передбачення?

Якщо це так, то чи отримала вона разом із посланнями право вибору? У вирізці йшлося про те, що Старші Брати придушили повстанців. Отже, Ма попередила Белокуна й вони виявилися готовими? А якщо вона цього не зробить, змінить майбутнє, то чи нападе Армія потвор? Перед очима сплив образ вагітної Анархії, яка вимагала від неї рішення. Ма подумала, що цей момент точно відображає теорію Мамая: хай що б ми думали про майбутнє, вибір завжди відбувається в теперішньому. У якомусь сенсі людина живе лише в ту мить, яку відчуває. Ні до, ні після нічого не існує. Саме про це карти Мамая. Він бажав закарбувати мить, яку проживав у момент малювання. Для нього вона була істинною, єдино можливою. Справжнім життям. Ма згадала, як Белокун уперше показав їй колоду. На одній із карт за спиною жінки, що бігла степом, сяяла заграва.

Ма стиснула в кулаці газетні вирізки й вирішила, що вона нарешті готова повірити в теорію Мамая.

* * *

До Дня возз’єднання, що насправді був днем окупації Кіммерику Старшими Братами, залишалося кілька годин, коли Ма зайшла до Лабораторії євгеніки. Особливий дозвіл Белокуна подіяв, наче магія. Сонна працівниця придушила позіхання, показала, як розморозити ембріон, і вийшла з приміщення.

Те, що зробила Ма, Старші Брати вважали одним із найбільших злочинів.

Дороги назад уже не було.

Ма відшукала Анархію, наступною зупинкою мала стати операційна з полоненим армійцем. Ма не хотіла туди повертатися, від спогадів про закривавленого її починало нудити. Але вона зробила вибір уже тоді, коли прийшла до Анархії після «екскурсії» Белокуна й почула про те, що зробив армієць.

Анархія розказала, що він навмисно дав себе захопити, пішов на тортури, щоб потрапити на Станцію. Ма довго не могла повірити, що хтось на таке спроможний, а потім іще годину перетравлювала думку про те, наскільки сильно потвори ненавидять Старших Братів. Виявилося, що в глибині її свідомості досі жевріло переконання, що Старші Брати рятували уражених суєром, несли благо мутованим.

Армійця навіть не забирали з операційної. Він так і лежав, прив’язаний до столу. На місці видертого ока стирчала закривавлена пружина з подобою монокля на кінці, голову та обличчя вкривали металеві пластини, що наче роз’їдали плоть. У кімнаті, крім піддослідного, нікого не було. Ма подякувала Дню возз’єднання. Більшість працівників Медичного почала святкувати, щойно Белокун зник з очей. Ма подумала, що закривавлений непритомний, і це значно погіршувало ситуацію. Навіть удвох з Анархією вони не подужають його витягти. Але за її наближення чоловік розплющив єдине живе око. Ма відв’язала його від столу й вколола транквілізатор. Якщо він справді такий, як про нього говорила Анархія, цього вистачить.

— Ваша трава на складі за два будинки звідси, — прошепотіла вона. — За ним корпус із дітьми. Виведіть, кого зможете. А потім підірвіть довгий будинок із кондиціонерами, що стоїть за ним, — це найцінніша лабораторія в Медичному відділі. Там лежать ті, хто потрапив під перший суєр. — Ма зробила паузу, намагаючись проковтнути гіркий клубок, що душив горло. — Не помилитеся. Я хочу, щоб ви його спалили. Дощенту. Ті люди мають знайти спокій.

Чоловік ледь помітно хитнув головою.

Жінки підійшли до центральної брами, коли залунав гімн Двобогу. День возз’єднання почався, а разом із ним — атака Армії потвор на Станцію Старших Братів. Пролунало відразу кілька вибухів. Завила сирена, наче насувалася суєрна буря. Ма присіла, тягнучи за собою Анархію, і вперше згадала, що лишила свої дослідження в бараці Мамая. Її здушив істеричний сміх. Вона стільки боролася, а потім просто забула найважливішу справу свого життя. Добре, що підписала, хоч і не своїм ім’ям. «Іфігенія Кіммерицька», — от як віднині зватимуть авторку трактату про суєр.

Ма потягнула Анархію до воріт. Назустріч їм із пробоїни, утвореної вибухом, хлинули засолені. Армійці славили Бога Спалахів, перекрикуючи гімн Двобогу. Їхні пояси були обвішані шкіряними мішечками з атеш-травою. Вони підпалювали їх і кидали у двір. Анархія закашлялася. Якби не Ма, повалилася б на землю. В останній записці їм наказували сховатися за кам’яною грядою на півночі від Шейх-Елі. Для цього треба було вибігти за межі Станції і пройти щонайменше кілька касабів відкритою болотистою місцевістю. Навіть без атаки це було важким завданням. Ма довелося тягти Анархію, яка постійно спотикалася. Великий живіт немов тягнув її до землі.

У загальній колотнечі Ма майже втратила орієнтири. В очі сипав пил.

Болотні випари заважали дихати, від вибухів заклало вуха. Вони таки вибралися.

Потвори їх прикрили, а свої просто не помітили. Чи не вперше Ма подякувала за те, що Старші Брати не вважали жінок повноцінними людьми.

Лише біля скель Ма розвернулася, щоб подивитися у двір Станції. Над Медичним підіймався стовп диму. Майже всі бараки були охоплені вогнем, а між ними бігали живі смолоскипи — занадто маленькі, щоб бути дорослими. Ма з гіркотою подумала, що армієць дотримався обіцянки, а вона виявилася занадто наївною, щоб просити залишити барак із дітьми неушкодженим. Вогонь у степу як лють та бажання помсти: його неможливо стримати.

У небі на півночі з’явилися цятки коптерів. Станція викликала підкріплення. Армія потвор почала відступати. Від самого початку їхня атака була приреченою. Старші Брати переважали чисельно, мали вбивчу зброю і підтримку. На що ж розраховували армійці? Спалити будинки? Старші Брати відбудують швидше, ніж потвори поховають трупи. До болю в очах Ма вдивлялася в задимлене подвір’я Станції, намагаючись зрозуміти, скільки армійців та засолених вижило. І цієї миті її скрутив біль. Ма обвила руками живіт і сповзла на коліна. Камені боляче вп’ялися в коліна. В очах потемніло.

Вона схопила Анархію за плече, намагаючись випитати, куди та поділа сумку з медикаментами.

Але подрузі було ще гірше. Вона лежала в розщілині й тихо стогнала, майже не реагуючи на заклики. Нарешті Ма намацала сумку й витягла знеболювальне, але не встигла зробити укол. Скелі наповнили голоси й тупіт.

Якийсь засолений, не зупиняючись, підхопив її й закинув на плече, ніби лантух.

Його шкіру вкривали гострі мушлі, але за болем у перетиснутому животі вона їх майже не помічала.

Вони бігли на захід, оминаючи ялгу, або ж отруйні озера. Лише в темряві всіяний мушлями чоловік скинув її на землю і приклав до рота бурдюк із водою.

Анархію поклали поряд. Вона вся горіла. Ма торкнулася опуклого живота й миттєво прибрала руку. Він був наче розпечена джезва.

— Їй потрібна допомога. І не ця гидота, а справжні ліки. — Ма спробувала зупинити руку, яка намагалася запхнути в рот Анархії порцію червоної пасти.

— Ліки не допоможуть. Але Григоренко-другий розбереться, — укритий мушлями м’яко відштовхнув Ма, але й цього вистачило, щоб вона скрутилася від нападу болю. Зігнутися навпіл не вийшло: заважав живіт, що був твердим і відчутно збільшився. І це лише за добу. Ма не хотілося думати, що буде за кілька днів. — Не хочеш юшан, не хочеш атеш-трава, візьми це. — Чоловік забив у глиняну люльку якусь суміш, розкурив і простягнув їй.

Запахло полином і морем. Ма подумала про те, що всередині неї, про наркотик у руках армійця. Колишня Ма, — та, що вірила в силу науки Старших Братів, — ніколи б не погодилася на дикунське зілля, але тепер вона в Дешті, і те, що вона вкрала на Станції, теж дитина Дешту, то чи варто боятися? Ма взяла люльку, обережно притулила до губ розпечений мундштук, набрала повні легені ароматного диму, відкинулася на землю і відчула, як провалюється в приємне небуття.

На ранок Анархії стало краще, а Ма прокинулася настільки бадьорою, що вирішила й собі вдатися до медицини засолених. Для транспортування Анархії армійці спорядили ноші. Ма здебільшого йшла сама, тільки іноді вкладалася поряд з Анархією і спостерігала за рожевим небом. За кілька днів, а може, тижнів до них приєдналася ще одна група. Їх очолював чоловік у дихальній масці. Укрите пухирями тіло прикрашали численні татуювання. Жовті очі з особливою цікавістю поглянули на Ма.

— Вона не товар. Говори з Григоренком-другим, — кинув у її бік чоловік із мушлями.

Укритого пухирями звали Саша Бідний, він був акинджиєм — мисливцем за головами, що мав справу як з Армією потвор, так і зі Старшими Братами; обидві сторони цінували його за вміння знаходити шляхи у вічно мінливому Дешті. Саша Бідний мав доправити їх до Гизльова, де чекав Григоренко-другий.

Ма вирішила, що засновник Армії потвор витягнув їх зі Станції через інформацію, яку вони могли розказати про Старших Братів. На відміну від Анархії, у неї не було віри в щирість допомоги повстанців. Для армійців вони були тими, хто служив Старшим Братам, ворогами, хай що б вони казали. Але заради того, кого вона вкрала на Станції, Ма була змушена коритися. Вона зробила свій вибір.

Саша Бідний добре знав свою справу: попри відсутність орієнтирів: мінливий внаслідок бур ландшафт, суєрний купол, що не давав орієнтуватися за зірками — чоловік впевнено вів безкраїми степами. За кілька днів, як він і обіцяв, на обрії з’явилися обриси давнього кургану. Ма він здався величезним, наче підпирав саме небо. Вид кургану дивним чином подіяв на її живіт. Вона відчула, як біль відпустив, а тіло стало легким. Ма попросила зупинитися, злізла з нош, вдихнула розпечене сонцем степове повітря, невпевнено переступила з ноги на ногу, наче перевіряючи міцність землі, а потім розкинула руки і, наче дитя, що радіє першим у житті крокам, побігла назустріч кургану. Їй у спину закричав здивований Саша Бідний:

— Гей, нам не туди! Кому кажу! Що вона робить? Спиніть її хтось!

Але вона його не чула. Усе тіло перетворилося на бажання дістатися кургану.

У наступні дні її ловили кілька разів. Навіть спробували зв’язати. Що далі вони відходили від кургану, то гірше їй ставало. Не допомагала навіть димна суміш. Лише після кількох днів кошмару, коли Ма вже ледь дихала, армійці погодилися повернутися до кургану.

— Я приведу Азіза-бабу, — запропонував Саша Бідний. — Може, він із цим розбереться.

— Треба повідомити Григоренка, — сказав іще хтось.

Але Ма це не турбувало. Біля кургану все раптом стало простим і зрозумілим. Вона знала, що мусить лишитися, решта не мала значення.

Ма прокинулася серед ночі від шепоту. Біля підніжжя кургану було холодно, від твердості землі розболівся поперек, судомило низ живота, сечовий міхур благав про звільнення, але вона не стала підводитися. Чоловіки говорили про неї.

— Вона не зможе далі їхати, я готовий прийняти її в Ак-Шеїх, — шепіт дуже старого кіммеринця нагадував шелест очерету. — Лиши й другу, їй майже час народжувати. Можеш не довезти.

— Ні, Азізе-бабо, другу мушу забрати. Вона народить зброю. Ми дуже довго чекали на завершення експерименту, — голос іншого звучав глухо.

Лише коли на нього впало світло Йилдиз, Ма зрозуміла, що причина — у залізній масці. «Григоренко», — здогадалася вона. Засновник Армії потвор навіть у темряві ховав своє обличчя. Його називали «першим покликаним», пророком Бога Спалахів, тим єдиним, хто вижив після молозива суєру. Раніше вона завжди вважала, що Григоренко-другий був кіммеринцем, мешканцем Шейх-Елі, хоча його говірка виказувала в ньому уродженця країни Діви. Ким же насправді був засновник Армії потвор?

— Нехай так і буде. Нехай береже тебе Бог Спалахів, — з повагою мовив Азіз-баба.

Чоловік у залізній масці кивнув і присів над Ма. Вона ледь встигла стулити очі, щоб ніхто не помітив, як вона підслуховувала.

— Я знаю, що ти не спиш. Я навчився розрізняти, коли ти прикидаєшся. — Григоренко-другий поклав гарячу важку руку на її живіт.

«Я навчився розрізняти, коли ти прикидаєшся», — так міг сказати лише один чоловік у її житті. Її чоловік. До горла Ма підступив клубок, на мить здалося, що це шмат солі. Захотілося затулити живіт руками й водночас закричати: «Ти весь час був тут?!» А потім спитати: «Чи можу я піти з тобою?»

або «Хто ти тепер?» Але всі запитання наче застрягали в роті. Навіщо питати те, на що вже маєш відповідь. Вона мала лишитися в Ак-Шеїх. Цього хотів той, хто в неї в животі. Навіть Марко Дорош не міг цього змінити.

— Що буде з Анархією та її дитиною? — тільки й спромоглася запитати Ма. — Хм. Ти змінилася. Раніше тебе мало обходили інші. Материнство прикрашає?

Вона не могла бачити його обличчя, але відчула, що Марко Дорош усміхається. Виявляється, вона теж дечого навчилася.

— Сподіваюся, з нею все буде добре. Вона народить і виховає своє дитя.

Ми не Старші Брати, щоб розлучати матерів і дітей.

— Але ти сказав «народить зброю».

— Кожен засолений в Армії потвор — зброя. Але ми не інструменти, не гвинтики в системі Двобога — ми маємо вибір. Якщо дитина, народжена твоєю подругою, виявиться настільки сильною, як ми думаємо, і захоче до нас приєднатися, ми будемо раді. Ба більше, я цьому сприятиму. Але якщо дитина обере інше, що ж, ми не триматимемо, Дешт широкий.

Ма відчайдушно захотіла йому повірити.

— Проте ти не можеш залишити її тут, зі мною?

— Я б і тебе забрав.

«Але я не можу залишити це місце», — про себе завершила його думку Ма.

— Нам не можна тут лишатися. Старші Брати почали зачистки. Азіз-баба тебе захистить. Я йому вірю.

Він наче хотів було її торкнутися так, як робив це раніше, — погладити долоню, поцілувати кінчики пальців.

Ма вчасно прибрала руку — удала, що щось шукає в кишені, і несподівано намацала забуті газетні вирізки. Та, де розказувалося про атаку на Станцію Старших Братів, уже втратила актуальність, а от друга, з материка, могла допомогти. Принаймні підтримати віру Армії потвор.

— Тримай. — Ма простягнула Марку Дорошу обривок газети. — Може, ти зрозумієш, що це. — Вона хотіла додати «тебе ж торкнувся Бог Спалахів», але промовчала.

Її чоловік не зміг би стримати глузливої посмішки. Для нього боги були інструментом, який люди використовували, щоб маніпулювати іншими. Але правда полягала в тому, що перед нею був не Марко Дорош, а генерал Григоренко — другий. Чоловік мовчки сховав папірець до нагрудної кишені.

— Я справді тебе шукала, — прошепотіла Ма.

— Що ж, тепер у тебе інша мета. — Дорош-Григоренко кинув погляд на її живіт, підвівся і попрямував у бік табору Армії потвор, не озираючись.

Ма пошкандибала прощатися з Анархією. Вона вирішила не казати подрузі, ким Григоренко-другий був до Спалахів. У легендарного героя, покликаного самим Богом, віриш сильніше, ніж у звичайну людину, що змінила свої переконання. Але Ма запевнила, що армійцям можна вірити.

— Наші діти колись обов’язково зустрінуться, — усміхнулася Анархія, вкладаючись на ноші.

Армійці приготувалися вирушати. А Ма подумала, що навіть Дешт не знищить життєствердної наївності її подруги.

— Ми теж іще зустрінемося.

Зранку, коли від армійців не залишилося і сліду, Азіз-баба дав їй напитися якогось зілля, а Саша Бідний допоміг залізти на мажару. Акинджий так зрадів, що вона залишиться, що змусив свого кунака — червоношкірого засоленого з рогами на ім’я Шейтан — стати навкарачки й зробитися живою сходинкою для Ма. — Не бійся, дівчинко. Я вже таке робив. — Азіз-баба, що всівся поряд, поплескав її по животі.

Ма відчувала кожну вибоїну й постійно совалася, намагаючись зручніше вмоститися. У світлі дня Азіз-баба здався не просто старим, а древнім, наче ожила мумія. Ма не помітила зовнішніх змін, і це було найгірше: отже, суєр торкнувся розуму.

— Що? — обережно запитала вона.

— Приймав пологи. Теж тут, в Ак-Шеїх.

— І як усе пройшло?

— Непогано. — Азіз-баба прикрив повіки, наче згадуючи ту картину. — Мати померла. А от дитина вижила. — Старий закашлявся, ударив себе кулачком у груди й незворушно продовжив: — Але ти не переживай. То не про тебе. Та мати носила в собі прокляття. Родове — найстрашніше з усього, що може бути. — А потім, наче виправдовуючись за слова, що могли її засмутити, додав: — Але її син став богом. Чи завжди таким був?

Старий замислено потягнувся до балонів, що лежали в кутку мажари, розмотав шланги, натягнув на обличчя маску, відкрутив вентиль і вдихнув. Ма чекала, що він продовжить, але Азіз-баба мовчав.

— Як його звали? — запитала Ма, коли старий надихався.

— Кого?

— Хлопчика, про якого ви говорите?

— Хлопчика?

— Того, чия мати померла? — Ма вже пошкодувала, що запитала. Перше враження було правдивим: старий геть позбувся клепок.

— Мамай, — через довгу паузу, коли Ма вже почало здаватися, що старий заснув чи навіть помер, відповів він. — Але твою дитину ми назвемо якось по-іншому. Якщо ти, звісно, виживеш і ще пам’ятатимеш цю розмову. — Старий розвернув до неї маленьке, наче спечене яблуко, обличчя і розреготався безбарвним сміхом, а потім знову по-дружньому поплескав по животі.

А Ма подумала, що такого вона точно не забуде й обов’язково трісне старого, якщо він іще раз повторить цей огидний жест.

Загрузка...