Дім Солі

Талавір. Шлях додому

Талавір розімкнув повіки. Він не міг зрозуміти, де опинився і чому тут стільки світла. Вони стали в тогірек Діви, коли вечірня темрява тільки наповзла на Дешт. Тепер же зовсім розвиднилося. Від Йилдиз залишилася бліда цятка.

Діти біля нього так само щулилися. Після темної кімнати духів світ реальності засліпив барвами. У центрі їхнього кола стояв Тарг. Його шкіру вкривали уламки Золотої Колиски, що колись були на тілі Талавіра. Вони оновилися, дерево заясніло, бронзові та золоті вставки блищали в променях ранкового сонця.

Потворні пластикові зірки зникли. Тіло Тарга складалося із рожевої солі й було напівпрозорим, тож він нагадував майстерно виконану скульптуру з рожевого кварцу. Талавір бачив течію суєру в жилах хлопчика, пульсацію серця в грудній клітці, ритмічне надимання рубінових легень. І над усім тим, наче коштовне оздоблення, виблискували деталі із Золотої Колиски. Перед очима Талавіра застрибали золоті мушки, і він усміхнувся, думаючи, що це від сліпучої краси Тарга. А потім голову пронизав біль, і він відчув, як тепла рідина сповзла по носі.

Пронизливо закричала Ма, і він упав на її руки. Діти заметушилися і кинулися до Талавіра. Болбочан щось забурмотів на своє виправдання. З дула його гвинтівки здіймалася цівка диму. «Усе завжди повторюється, — подумав Талавір і потягнувся до лоба — до джерела нестерпного болю, — його знову вбив його брат по солі».

— Гей, усе буде гаразд, — схилилася над ним Ма. Крила за її плечима здибилися, обличчя виринало наче з туману, і лікарка нагадувала давнього архангела з картинок, які він бачив у кольорових книжках на Матері Вітрів.

— Він же в мене влучив?

— Влучив. Зумисне чи випадково — у бляшку на твоєму лобі. Ви ідіот! — прокричала Ма Болбочану. — Я ж просила почекати! Але після тогіреку Діви ти маєш значно кращий вигляд.

Талавір подивився на свої руки, обмацав тіло. Якщо не рахувати бляшки в лобі, що врятувала йому життя, він був практично такий самий, як і до зустрічі з джадалом у будинку Сєрова. Шкіра звільнилася від солі, а уламки різних епох стали татуюваннями. Слідів від Золотої Колиски теж не залишилося, наче деталі повністю перейшли Таргу.

— Що сталося? — запитав Талавір, не поспішаючи підводитися з обіймів жінки. — Ви були в тогіреку Діви вже досить довго. Йилдиз почала світитися, здійнявся вихор. Немов десятки «маленьких друзів» затанцювали навколо вас. А потім діти почали щось створювати. Руки Чорної Корови запалали, Евге випустила суєр, Бекир оживив дерево. Клянусь, я бачила у ваших руках Золоту Колиску, але коли вітер ущух, а цей ідіот випустив кулю, між вами, немов нізвідки, опинився хлопчик.

— Це Тарг. — Талавір подивився на дітей. Перед ними вже поставили казан із гарячою шурпою. Хтось накинув на плечі Евге попону, вона поділилася нею з Таргом та Ніязі.

Талавір розказав про те, що їм удалося дізнатися в кімнаті духів. Про те, що Мамай носив у собі Тарга, а Спалахи розбудили брата Амаги та ледь не перетворили його на джадала при тому, що насправді він і був Богом Спалахів.

Поки говорив, Талавір вдивлявся в золоті блискітки в зелених очах Ма й не міг повірити, що все це не сон. Ще за день до цього він змирився, що помирає, а тепер йому доведеться знову вчитися жити.

— Ти думаєш, він досі бог? — Ма з недовірою подивилися на дітей. Тарг нічим не відрізнявся від інших. Бекир показав йому, як дістати варене м’ясо, і всі загиготіли, коли Тарг спробував ухопити шматок губами, обпікся і, наче вуглинку, відкинув м’ясо геть від себе.

— Не знаю, але якщо так, то інші схочуть скористатися його силою. Хіба ти забула, що Золота Колиска дає владу над цією землею? А тепер він і є Золотою Колискою.

Талавір знову поглянув на дітей. Вони жартували, гралися, намагалися повторити фокус Тарга й реготали. Дитячий сміх — це завжди символ миру, навіть коли він лунає на руїнах світу. Талавір майже напевно знав, про що думає Ма: вони мусять захистити Тарга. І навіть не тому, що він Золота Колиска, а через те, що зовсім дитя.

Чорна Корова перелила собі за пазуху суп, огризнулася на якийсь жарт Ніязі й заходилася витирати плаття. Несподівано щось дістала із-за пазухи й з подивом втупилася в маленький аркуш паперу, передала його Бекирові, діти перекинулися кількома словами й рушили до Ма з Талавіром. Чоловік сів зручніше, хоч і продовжував спиратися на Ма.

— Я мала віддати це Белокуну. — Чорна Корова показала аркушик із розламаного тумара. — Так наказав мені батько вві сні. Марко Дорош, — виправилася дівчинка. — А йому — сам Бог Спалахів. Але Белокун став «живим м’ясом» і згнив.

— Ви бачили рештки Гавена Белокуна? — Від здивування крила Ма знову здибилися.

— Він став «живим м’ясом»? — Талавір ледь стримав смішок. — Заслужений фінал, нема чого додати. Але як ви його впізнали?

— Ось так. — Бекир передав їм золотий ґудзик із кітеля Гавена Белокуна.

— Крім того, Евге допомогла. Ми довго його шукали, бо Чорна Корова мусила передати це очільникові Матері Вітрів, а ми навіть не знаємо, що воно таке.

Спробували пробитися до Азіза-баби, але не змогли. То ви допоможете прочитати? Здається, це мова материка.

Талавір розгорнув папірець і передав Ма.

— Схоже на агітки Старших Братів, але мова не їхня.

— Я її теж не знаю. Знала колись, але вже ні, — похитала головою Ма. — А проте цей папірець я пізнаю. Колись саме я забрала його з барака Мамая. Мені здається, тоді я змогла зрозуміти зміст, але зараз літери здаються незнайомими.

— Ма потерла скроню. — Це щось дуже важливе.

Вони знайшли Азіза-бабу в нашвидкуруч поставленій юрті. Старий помирав. Біля руїн Шейх-Елі вишикувалися чорні напівпрозорі духи. Очікували, коли Азіз-баба зможе до них приєднатися. Невістки готували старого до переходу, курили юшан і часто поправляли під ним подушки. У юрті були темно й душно від пахощів та смолоскипів. Аслан, що сидів біля ліжка діда, утер великі віслючі очі, побачив Ніязі й кинувся його обіймати. Хлопчик-лисеня ледь вирвався. Старий поволі повернув до новоприбулих голову і, як доброму знайомому, кивнув Таргові, зробив жест невісткам — і ті ледь не за руки витягли з-за спин Талавіра й Ма хлопчика із солі та посадовили біля старого.

— Наче знав, що він прийде, — прошепотіла у вухо Талавіра Ма.

Азіз-баба й Тарг обмінялися кількома фразами, а потім брат Амаги облизав великий палець і торкнувся ним лоба Азіза-баби, наче тавруючи чи благословляючи сіллю.

— Йому стало зле після світіння Йилдиз, коли амазонки та армійці знову почали сваритися. Аслан каже, ледь до бійки не дійшло, — стишено відказав Ніязі, спостерігаючи за дивним ритуалом хлопчика — Золотої Колиски.

— А чого вони сперечалися? — запитав Талавір.

— Вирішували, що робити. Ніхто не вірить, що Старші Брати дадуть нам спокій. Якщо Сфені вдалося втекти й вижити, вони точно повернуться, — так само пошепки відповіла Ма. Нарешті невістки поправили всі подушки, сховали ароматні суміші й пропустили їх до Азіза-баби.

Від нього пахло старістю. Старійшина Ак-Шеїх іще дужче змалів і нагадував дитину, що заплуталася в пелюшках. Дрібне зморшкувате обличчя дихало спокоєм. Азіз-баба примирився зі смертю. Усе, що вони хотіли в нього запитати, тепер видавалося незначущим.

— Я завжди прагнув найкращого для цієї землі, для людей, які тут живуть, — немов змія, прошелестів Азіз-баба й потягнувся за рукою Талавіра. — Тому ти мусив зустрітися з джадалом і вивести його з Ак-Шеїх. Хіба Азіз-баба вчинив аж так погано? Ти знайшов головне — самого себе. Хіба це не варте пройденого шляху? А ти? — Окуляри Азіза-баби блиснули в бік Ма. — Я оберігав Бекира, і не тому, що хотів використати його. Я останній чильтани, останній нащадок Сакатево. У Бекирові я бачив свого учня. Але найдужче я завинив перед тобою.

— Старий потягнувся до Ніязі. — Моє талановите дитя. Проте ти й без мене став співцем пам’яті.

Очі хлопчика-лисеняти заблищали від наближення сліз. Жаль переміг образу. — Щомиможемодля тебезробити? — запитавНіязі.

Азіз-баба похитав головою.

— Ви зробили найголовніше — розбудили тих, хто мав прокинутися. Мій час тут нарешті закінчився. Дружини вже зачекалися, солодкі гурії теж. Мої вчителі і всі, кого покликав Сакатево до мене, уже п’ють вина в джанаті. Далі ви самі. Майбутнє Кіммерика належить вам.

У юрті запанувала важка тиша. Між Талавіром і Ма протиснулася Чорна Корова. Вона була сумна й водночас рішуча.

— Ви можете нам допомогти з цим? — Дівчинка поклала в долоню старого зіжмаканий аркуш.

Ніязі зиркнув на неї з осудом: що значило її завдання перед обличчям близької смерті. Але старий кивнув і попросив онука піднести папірець ближче до його очей. Руку Чорної Корови охопило рівне полум’я, утворюючи смолоскип, щоб Азізу-бабі було краще видно. Чильтани дуже довго вдивлявся в написане.

— Ха! — видихнув нарешті Азіз-баба. — А хіба не він це мав би прочитати? Це ж належало йому? Пробач, що не впізнав тебе в Мамаї, — старий подивився на Тарга.

— Він не пам’ятає цих букв, як і я. І життя Мамая він теж згадувати не хоче, — замість хлопчика відповіла Ма. — Але я впевнена, що саме цей аркуш я забрала з паперів Мамая перед тим, як утекти зі Станції. Потім він опинився в Марка Дороша, який і передав його Чорній Корові.

— Бачиш ці цифри? — Кривий палець Азіза-баби вказав на ряд символів.

Ма схилилася нижче.

— Дата? Діва пробуджена… Вона ж сьогоднішня.

Тепер усі відчули, що це не просто клаптик газети.

— Що там?

— Нічого особливого, — проказав Азіз-баба. — Послання Мамая нам. Ти ж знаєш, що він міг бачити майбутнє, можливо, навіть торкатися його. Тут сказано, що сьогодні війська Старших Братів пішли на країну Діви.

— Хіба вона не була ними захоплена раніше, ще до Спалахів? — запитав Бекир. — Про це ж ідеться в усіх агітках Старших Братів?

— Судячи з того, що тут написано, — Азіз-баба погладив аркуш, наче він був живим, — ні. Старші Брати воювали в Кіммерику, але їм так і не вдалося захопити країну Діви. Хоч Богиня і спала. Хрін вони отримають, а не її — тепер, коли Діва прокинулася. — На обличчі старого з’явився хитрий вираз, наче в бешкетника, якому вдалося провернути нечувану витівку. — Азіз-баба все сказав.

Лишіть мене з онуком, у вас є про що подумати.

Усі по черзі припадали до руки Азіза-баби й виходили з юрти. Залишився заплаканий Ніязі. З юрти він мав вийти чильтани — співцем пам’яті, пастухом духів цієї землі.

На виході вже чекали амазонки та армійці. Виявилося, що воїни дізналися про послання Мамая і тепер сперечалися, що робити далі.

— Поки війна на материку, Старші Брати не чіпатимуть Кіммерик! — пролунав над головами голос Гікії.

— Ми маємо їм допомогти! — закричали інші.

Григоренко-другий зізнався, що нещодавно отримав дивне повідомлення.

Виявилося, що зв’язок армійців із материком — міф, який підтримувала сама Армія потвор. Протягом останніх років рух між територіями припинився, усілякі контакти обірвалися, однак зараз очільник Армії потвор отримав повідомлення.

— Перекотиполе принесло ось це: «Тримайтеся. Ми перемагаємо. Богиня вже вхопила Двобога за яйця». Я подумав, що це послання від Сахана Трошки.

Але тепер розумію, що це було з материка. — Генерал подивився в бік Гнилих боліт. Десь за ними колись була фортеця Ор-Капи, потім — море і, нарешті, земля Діви.

— Нам немає діла до тих, хто за межами Дешту. Хіба вони нам допомогли, коли сюди прийшли Старші Брати? — забила копитами Гікія.

— Твою пам’ять з’їв суєр, царице, — втрутився Болбочан. — Тоді Старші Брати були всюди.

— Це нічого не змінює! — вигукнула амазонка. — Крім того, засолені не можуть вийти за межі Дешту.

— З ним зможемо, — Болбочан показав на Тарга. — Він — наша Золота Колиска.

— Але це означає, що й суєр піде за нами.

Заувага Ма змусила всіх замислитися. Суєр ніс руйнівні зміни. Чи була здатна країна Діви їх витримати?

— Ніхто не знає, що за суєрним куполом, — викрикнув хтось з армійців.

— Може, там теж потвори?

— І Язик — головне чудовисько. Має дві голови, облізлі крила та гнилий пісюн із горошину, — вибухнув сміхом Шипохвіст.

Жарти на адресу Язика наростали, немов лавина.

«Сміх убиває страх, цих засолених нічим не злякати», — подумав Талавір і прибрав руку з плеча Тарга. Він аж ніяк не хотів, щоб хлопчика й справді використали. Тільки не всупереч його волі.

З юрти Азіза-баби долинуло квиління невісток. Першим вийшов Ніязі.

Його мордочка витягнулася, а риси загострилися, у них з’явилося щось вовче.

Наче лисеня готувалося от-от переродитися в мудрого степового хижака.

— Дід наказав поховати себе тут. На мукоеде ляїн ер.

— Спершу мертві, а потім чвари, — замість нього закінчив Бекир.

Слова дітей подіяли сильніше за будь-які погрози беїв. Чоловіки та жінки розійшлися віддати останні почесті своїм мертвим. Запалали похоронні багаття.

Мукоеде ляїн ер заполонив сморід горілого м’яса. На прохання Азіза-баби в мертвому ґрунті викопали яму.

Талавір вгризався в кам’янисту глину доти, доки не показалася вода. Вона тхнула сіллю, але не отрутою. Старого загорнули в саван і поклали на дно могили. Весь цей час Ніязі співав усе, чого його навчив дід: казку про Золоту Колиску й про Діву — матір Кіммерику, про жайчи та янгола вогню, про хитрого Шейтана та облудного Джина, про страшну Албасти й мужню Джаніке-ханум, про мудрих старців — співців свого народу — та воїнів, готових стати на захист рідної землі.

А коли над могилою залишився тільки горб, кожен приніс по каменю. Евге притягла зчорнілу залізяку з Матері Вітрів, Бекир із Чорною Коровою — землю з вирви від барака, де тримали дітей. Гуль висипала жменю мушель, зрізаних з її кіс. Ніязі простягнув Бекирові маленьку щепу.

— З Дерева Болю, з твоєї рани. Дід заслуговує на дерево. Щоб над його могилою було те, що тягнутиметься в небо.

Бекирові не треба було пояснювати — він закопав шматочок дерева в ґрунт і поклав на нього руки. А коли прибрав, із землі пробився росток. Чорна Корова здивовано охнула й заплескала в долоні.

Останніми підійшли Саша Бідний та Скіф’янка. Акинджий мав значно кращий вигляд. Рани були акуратно зашиті й змащені смердючою глиною, на обличчя нап’ята маска. Талавір обмінявся із Сашею поглядами, але підходити не став. — Яквони розійшлися замазонками?

Ма не знала, відповіла Гуль:

— Майбутня війна примирити. Саша Бідний обіцяти амазонкам допомогу акинджиїв. Скіф’янка обіцяти йому сина. — У голосі синьошкірої був жаль, ніби вона розраховувала, що акинджий дістанеться їй.

По обіді, коли дим над вогнищами розвіявся, а Дешт та Гнилі болота поглинули сморід, беї всіх армій пішли на нараду. Це було дивне видовище, адже усамітнитися вони не могли. Сіли посеред мукоеде ляїн ер. Навколо розмістилося спрагле до новин військо.

— Як думаєш, що вони вирішать? — Ма передала Талавірові шматок сухого м’яса й витягнула з-під нього крило. Вона все ще вчилася з ними вправлятися.

— Не думаю, що в нас є вибір. Точніше, він завжди є, Тарг тому приклад.

Дешт має нарешті повстати й подолати Старших Братів. Діва має перемогти Двобога. Чи не тому Мамай спалахнув, Бекир народився, а мене створили?

— Ненавиджу, коли ти кажеш «мене створили». Ти наче за всі свої вади просиш винуватити Белокуна. Ти, Талавір Каркінос, — чоловік, якого підкинув мені Дешт. І я хочу пізнати його краще.

— А ти завжди знайомишся з тим, кого тобі підкидають? Ай! Вибач, жартую. — Талавір потер руку, по якій пройшовся кулак Ма. — На Матері Вітрів мала б бути інформація про мене до Спалахів. Кимось же я колись був?

— По-перше, усе згоріло. А по-друге, може, і ніким.

Талавір обурено скинув брови.

— Іноді після бур знаходять «живе м’ясо», — жуючи, пояснила Ма. — І це не рештки когось, не бійся. Так відтворює себе Дешт. Може, ти перше його вдале втілення.

— Ти наслухалася історій про богів, — зневажливо махнув рукою Талавір, хоча припущення Ма його потішило. Значно краще бути дитям Дешту, ніж результатом експериментів Старших Братів. Якщо його породив Кіммерик, то він має на нього право так само, як і решта засолених. Талавір подивився на дітей, які вмостилися неподалік.

Бекир учив Тарга грати в тогуз коргоол, і це чомусь надзвичайно смішило Чорну Корову та Евге. Навіть Ніязі, попри своє горе, тихо підсміювався в нові вуса. Забувайко перебігав із рук у руки й здавався найщасливішою істотою в усьому Дешті.

— Ще кілька днів тому я готувався померти й навіть не мріяв про родину.

— Не факт, що зараз ти її маєш, — з викликом усміхнулася Ма. — Родина — це ще те навантаження, особливо під час війни. — Вона несподівано спохмурніла. — З умінням Бекира ми могли б відродити Дешт. Він завжди цього прагнув.

— А Чорна Корова могла б розпалювати вогонь тільки доторком пальців.

Уявляєш, яка економія зусиль? Насправді ти маєш рацію: ми не обираємо час, коли народитися, — додав Талавір у відповідь на гнівний погляд Ма. — Не обираємо батьків чи батьківщину. Лише бік, на який пристати: бути добрим чи злим. — Ти говориш, як дитина, як Бекир, — похитала головою Ма. — Мені не завжди щастило з правильними виборами.

— Але зрештою ти обрала. Я не знаю нікого сильнішого за тебе, нікого, хто так відчайдушно прагнув би захистити того, кого любить. Твоя любов здатна рятувати. — Талавір не витримав погляду золотисто-зелених очей. — Але якщо війна приходить у наш дім, треба давати відсіч. Той, хто не бореться, перетворюється на сіль. Це зрозуміла навіть скажена цариця Амага й відпустила Діву. Коло беїв заворушилося, вони таки дійшли згоди. Талавір підвівся й допоміг устати Ма.

До них уже наближався Болбочан. Бекир теж його помітив. Стривожені діти обернулися до Талавіра з Ма. Усі очікували на рішення армій.

— Не віриться, що Амага була Дівою — Богинею, що спала. — Ма намацала руку Талавіра. Він перестав тасувати карти Мамая й відгукнувся на її потиск. Пальці лікарки дрібно тремтіли, тож йому довелося міцніше обхопити її руку. — Уявляєш, я постійно шукав Мамая, замість того щоб знайти Діву. А богиня весь час була в мене просто перед носом. Двобог іще пошкодує, що з нею зв’язався. Аж мені страшно, скільки вона набралася від Амаги за століття співіснування. Діва ще здивує весь світ. — Талавір зупинився і поглянув на бея, що крокував у їхній бік. — Заб’ємося, що Болбочан переміг? — Його очі хитро примружилися. — Дивися, як радісно стрибають вуса залізноголового бея. На нас чекає війна. Власне, сьогодні вона вже розпочалася, — усміхнувся Талавір, але усмішка майже відразу згасла. — А ще довгий шлях.

— Довгий, — зітхнула Ма й подивилася на одну з карт, які намалював Мамай. Вона була найхимерніша з усієї колоди. Два божества, немов дві частини суходолу, були з'єднані вузьким пагоном суєру. Ма поглянула в бік материка.

Десь там на них чекала Діва.

І Тарг простягне їй руку. І повернеться додому.

До свого солоного від крові і сліз дому.

Нашого дому.

Жовтень 2019 — 24 лютого 2022 року

Київ