Дім Солі

Ма. Влада крові

— Ти хочеш сказати, що після пологів усе забула?

Сфена трималася за банку з бакасою, наче п’яниця — за стовп. Її хилитало, блідими щоками котився піт. Волосся прилипнуло до скронь, а в проборах між дредами з’явилися краплі крові. Тиждень допитів витяг із Першої Зіниці забагато суєру. Її помічниця — жінка з блакитним пір’ям на голові, яку звали Руф, — запопадливо простягнула Сфені склянку з водою й люто глянула на Ма, наче та була джерелом усіх нещасть.

— Ти ж була в моїй голові. Я не брешу. — Ма проковтнула гірку слину й сіла рівніше.

Сьогодні вона була без пут. Спільний біль кує довіру. Вони обидві знали, що з Матері Вітрів неможливо втекти. Голова дзвеніла від спогадів. Тітка Валька мала рацію щодо мемобомби. Спогади очистили її тіло. Рани почали гоїтися, а біль став меншим. Навіть вирости на лопатках майже перестали турбувати.

Ма хотілося залишитися на самоті, осмислити згадане. Але Сфена не давала. Щодня вона змушувала її копирсатися в пам’яті. І щоразу спогад дещо відрізнявся від попереднього.

Сфена передала бакасу Руф, закотила рукав і вколола приготований розчин із суєром, щоб відновити його кількість в організмі після контакту з жабою.

Потім гучно видихнула й упала на ліжко поруч із Ма. Від неї пахло юшаном і потом, жорсткі дреди залоскотали щоку. Гаряче дихання обпікало шию. Сфена майже торкалася її губами.

— Я хотіла б вірити у твій сьогоднішній спогад, бо в ньому ти Іфігенія Кіммерицька — авторка крутезної роботи про Дешт. Я вивчала її на материку. За нею навіть написано кілька дисертацій. У нас на курсі мало хто вірив, що Іфігенія — жінка. Так, пікантний псевдонім. Не уявляєш, як би мені хотілося, щоб нею насправді була ти, — останні слова Сфена видихнула Ма у вухо.

— Я і є Іфігенія Кіммерицька, чому ти сумніваєшся? — усміхнулася Ма, наче втягувала її в гру.

— Я вірю, що ти в це віриш. Той, хто торкається жаби, відчуває думки носія манкура. У цьому магія бакас і манкурів. Зламати цей процес неможливо.

«Тільки він двосторонній, — подумала Ма. — Той, у чиєму тілі манкур, теж відчуває міркування людини, що торкається бакаси. Усе в Дешті пов’язує суєр. Це те, чого Старші Брати ніяк не можуть зрозуміти».

Сфена за допомогою якихось препаратів намагалася закрити свій розум від Ма. Залишилися самі відчуття, уривки емоцій. Сфена ставила запитання, а манкур вгризався в пам’ять. Рятувало тільки те, що тривалий контакт становив загрозу й для самої Сфени.

Ма відчувала, що рудоволосій є що приховувати. Один із секретів майже вдалося підгледіти. А око лікаря визначило проблему. Тітка Валька сказала б, що суєр не любить Сфену. Він не просто її вбивав, а робив це в найгидотніший спосіб — через банальну людську пухлину. Сфені бракувало часу, вона відчайдушно хотіла отримати відповіді, знайти ліки від хвороби, але найбільше — і це дивувало Ма — довести, що вона здатна це зробити. То була битва не з часом, а із самою собою й тими, хто сумнівався в її амбіціях.

— Ти сама сказала, що бакаси — експериментальне знаряддя. Не всьому, що ти бачиш крізь доторк, можна вірити. Бакаса тобою живиться — це її головна задача. Подивися на Белокуна, Сфено. Він на межі. Бакаса Талавіра хвора й впливає на нього. Зрештою, вона зжере мозок очільника Станції. Я знаю більше, ніж тобі здається. Наприклад, я можу вдосконалити ритуал тогірек Діви й створити для тебе не бачену до того мережу Зіниць. Ти єдина знатимеш, що відбувається в кожному куточку Дешту. Не забувай, я — Іфігенія Кіммерицька.

— Ма подивилася Сфені просто в очі, сподіваючись, що та не прочитає її справжніх думок.

Ма ніколи не вірила в тогірек Діви, вважала його наркотичним трансом. Те, що Сфена налагодила контакт із Тіткою Валькою, — лише вибрик Дешту, випадковість, повторити це неможливо.

— Що ти мені пропонуєш, Ма? — Зіниці Сфени розширилися, яскраво-червоні губи розтулилися. — Змінити владу на Станції Вітрів? Я стану головною, а ти — моїм Мамаєм? Чи ким? — Сфена не кліпала.

Ма побачила своє відображення у світлих очах жінки. Кілька ударів серця вона вірила, що їй майже вдалося переконати Сфену захопити владу на Матері Вітрів, а потім Перша Зіниця сіла рівніше. Вона заслабла від постійного контакту з бакасою, тож їй довелося схопитися за стіну, щоб не втратити рівновагу. На Ма вона вже не дивилася.

— Чорна бакаса свідчить про те, що з Талавіром не все добре. Він симпатичний, хіба ж ні? Не дивно, що ти за нього переживаєш. — Сфена підморгнула Руфі, заклала руки так, як це робив Белокун, і пройшла кілька кроків кімнатою. — Правильне тіло, такі знайомі риси. Обличчя обожнюваного тобою Мамая, якби він народився здоровим. Велика спокуса. Як і твої слова, Ма.

Голос Сфени став холодним. Натомість щоки Ма наче торкнувся вогонь.

Під час допитів Перша Зіниця розпитувала про Талавіра, а вона не змогла приховати почуття, які в ній викликав Повноважний.

— Я знаю, що ти намагаєшся зробити. Влізти в мій розум. — Сфена нависла над ліжком і посміхнулася так, що стало видно всі зуби. — Але не тільки ти розумна, Ма. У мене є теорія, чому твої спогади постійно різні. Усе через твою фантазію. Ти вигадала собі минуле й повірила в нього. Ти вигадала себе — жертву обставин, терору Старших Братів. Але це неправда. Твій батько був на відповідальній посаді, і ти цим щедро користувалася. Твої друзі цього не зрозуміли й за це поплатилися. Я бачила твої свідчення. Це ти їх виказала. Ти згадувала, що не знала, чим насправді займався твій чоловік. У твоїй пам’яті він залишився великодушним героєм, що всіх рятував. І це брехня. Ти бачила його справу. Саме тому ти знала, що шукати потрібно в Шейх-Елі. Марко Дорош був клинком Двобога. З мерзенної касти вбивць. Тому Старші Брати заплющували очі на його вибрики, а не через якісь бойові заслуги. У Кіммерику він виконував завдання — мав убити Мамая. Але Язик занадто пізно зрозумів силу Мамая. Ти кажеш, що вказала Армії потвор, цьому безумному Болбочану, де барак «Проєкту М». Але першими вони підпалили дітей, а от двоє з «Проєкту М» вижили. Рябов і Талавір. Хто помилився? Армія потвор? Чи ти сама хотіла знищити тих дітей? А потім вигадала собі сина! А він, на хвильку, створений із чийогось матеріалу «Проєкту М». З тих, кого ти так жадала знищити. Та й жадала не через милосердя, як ти мене тут переконувала, а тому, що підозрювала: серед них міг бути твій чоловік. Чоловік, якого ти використовувала, а коли він став тобі непотрібним, просто забула. Підступні дії, я майже захоплююся тобою, Ма, але є один важливий факт. — Сфена схилилася ще нижче. Краплі її слини потрапили на лице Ма. — Скільки себе не переконуй, ти не жертва обставин. Ти результат свого вибору. Ти потвора, Ма. Ось твій вибір. Тож скажи мені, чому я маю вірити зрадниці й потворі?

«Бо я можу тебе вилікувати. Бо допоможу перемогти Белокуна. Бо ти — це я тринадцять років тому».

Замість відповіді Ма повільно простягнула руку й обережно торкнулася вилиці Сфени. Очі Першої Зіниці сіпнулися, наче злякані пташки. Руф за її спиною нервово кашлянула. Ма погладила шию Сфени. Їй згадалася Гуль, коли та за м’ясо терлася об Шейтана. Проте Ма не відчувала докорів сумління. Вона подобалася Сфені, як молодий учитель приваблює юну ученицю або ж як м’ясоїдна квітка вабить нерозумну комаху. Вона мусила цим скористатися для того, щоб вижити. Зрештою, усі її спогади про те, як вижити за всяку ціну та й Сфена чекає від неї саме цього. Рудокоса вигнулася, відповідаючи на доторк, і розслабилася. Губи Ма розкрилися. Вона наблизилася, наче хотіла поцілувати Першу Зіницю в шию, і, перш ніж Сфена зрозуміла, що відбувається, Ма зубами вчепилася в її вухо.

— Божевільна потвора, — заволала Сфена, намагаючись виборсатися з її обіймів.

Як і очікувала Ма, Руф підскочила не відразу. Вона хотіла довести Першій Зіниці, що лікарці з Дешту не варто довіряти. Але голка все ж увійшла в плече Ма. Сфена звільнилася від обм’яклого тіла й відскочила до стіни. По білій шиї текла кров. Руф затягнула зап’ястки так, що Ма вже за мить перестала відчувати руки. — Вона порвала мені вухо! — Очі Сфени скажено крутилися. — Скажи Ханум: нехай її не розв’язує.

З усіх динаміків оглушливо залунав гімн Двобогу. Станція здригнулася.

Притискаючи руку до вуха, Сфена глянула у вікно, обернулася до Ма й облизала сухі губи.

— Ми ще не закінчили. Я змушу тебе згадати, ким насправді ти була. І тоді, можливо, подумаю про твою пропозицію. Але вже на своїх умовах, потворо.

Сфена подала знак Руфі, і вони вийшли в коридор.

Кілька митей Ма невідривно дивилася на двері. Після пологів її пам’ять зазнала руйнівних змін. Усі роки в Дешті вона вірила, що так на неї вплинув суєр.

Але після мемобомби, після днів, проведених на Матері Вітрів, почала замислюватися, а чи не сама вона стерла свої спогади? Люди часто витісняють зі свідомості те, що їх травмує. А хто захоче пам’ятати, як призвів до масових смертей? Може, Сфена має рацію: Ма лише хотіла здаватися жертвою обставин, насправді вона нічим не краща за Старших Братів? І якщо це визнає, прийме себе такою, якою є, то позбудеться почуття провини й зможе продовжити життя, яке покинула тринадцять років тому? Життя до Бекира.

Життя до Бекира.

До Бекира.

Без Бекира.

Ма відчула, як підборіддям стікає гаряча цівка крові Сфени. Вона переможно всміхнулася, ігноруючи незвичний, метушливий шум із коридору.

Колись Ма хотіла бути науковицею, довести всім свою цінність, а потім життя поставило перед нею вибір, на який вона, майже не роздумуючи, погодилася. Вона обрала стати матір’ю. За роки виховання Бекира Ма забула про свою першу мету, про життя на Станції Старших Братів. Але мемобомба її розбудила, і тепер час знову із собою зустрітися. З тою, що була здатна на підступ та вбивство заради виживання. З єдиною відмінністю: тепер вона робитиме все, щоб вижив Бекир.

Ма обережно сплюнула собі за комір закривавлений шматочок мочки Сфени. Перша Зіниця таки не помиляється: Ма — потвора. Роки в Дешті Ма намагалася це заперечувати, різала нарости на спині, пильно стежила за рівнем суєру у своєму тілі і, тамуючи затаєне почуття провини, забуваючи про себе, допомагала іншим засоленим. Наче так могла вбезпечитися від того, щоб стати потворою. Але тепер вона мусила поєднати ці дві частини себе. Хоч як було боляче. Але цього потребував Бекир. Цього потребувала вона.

Сфена може скільки завгодно намагатися закрити свій розум від бакаси, але вона не розуміє Дешт так, як істинний засолений.

Азіз-баба мав рацію. Треба навчитися жити з тим, чого не можеш змінити.

Ма — потвора. А кожен засолений знає: кров — найцінніший товар у Дешті, бо вона дає владу.

Бекир. Мукоеде ляїн ер — невразлива зона

Бекир стягнув маску й зістрибнув із тулпара. Шкіра горіла, очі роз’їдало від піску, а язик хотілося витерти об рукав. До Бекира сміючись підбігла Чорна Корова й заходилася обтрушувати, а потім простягнула свою воду. Бекир зробив чотири ковтки, як було прийнято поводитися з дарованою тобі водою в Дешті, і зусиллям волі змусив себе не допивати одним махом. Свій бурдюк він втратив, утікаючи від бурі.

— Але я знала, що з вами все добре, от просто знала, — радісно сплеснула в долоні дівчинка.

Бекира заскочив зненацька аж такий запал, немов вони не бачилися вічність, а не кілька годин, поки тікали від бурі, немов Ніязі повідомив Чорній Корові щось таке, що підігріло її ставлення до Бекира. Він обережно всміхнувся дівчинці й покосився на Ніязі. Хлопчик-лисеня ледь помітно похитав головою:

«Ні, я не говорив із Чорною Коровою про твого батька. Так, вона завжди така — трошки причмелена».

Відтоді, як Чорна Корова згадала, що її батька звали Марко Дорош, Бекир постійно думав, як їй зізнатися в тому, що в його батька теж було таке ім’я.

Дорогою він навіть вигадав, що ім’я — просто збіг. До Спалахів багато різних людей називалися однаково. Яка вірогідність, що вони мали одного батька? На його щастя, акинджиї не залишали їх наодинці. Нормально поговорити не виходило.

Але не це його турбувало зараз найбільше. Бекир сторожко подивився в Дешт. Саша Бідний та Талавір досі не показалися.

— Інші нас знайдуть, — сказав Ніязі, показуючи на купу за спиною. — Це неможливо не помітити.

Здалеку величезна купа брухту нагадувала Кара-Меркит з околиць Ак-Шеїх. Її накидали акинджиї та гуманітарні конвої Старших Братів, які прямували на Матір Вітрів. Звідси до Станції залишався денний перехід.

— Акинджиї називають її Тотланган демір оба — Залізна купа. Кожен, хто йде цим шляхом, має вкинути щось залізне від себе. Шейтан каже, що це плата дорозі за прохід. Вони всі щось дали. Не хочеш кинути? — Ніязі запитально подивився на Бекира, але той проігнорував. «Ага, буде він ділитися своїм залізом із дорогою до пекла».

Діти ступили кілька кроків до купи й з цікавістю почали роздивлятися покинутий брухт. Метал у Дешті цінувався, він був легкий, вогнетривкий, здатний пережити бурю, а проте й небезпечний. Вважали, що залізо накопичує суєр, особливо той, що довго був підставлений усім вітрам. Так багато металу в одному місці Бекир іще не бачив. Чого тут тільки не було: іржаві авто, уламки від авіаційних бомб, деталі невідомого призначення — все, чим жив і завдяки чому помер Кіммерик. Від купи смерділо іржею і старістю. Видовище заворожувало й лякало, тому що було занадто чужим, занадто стороннім серед безкраїх степів Дешту, немов пухлина, яка тільки розросталася без жодного шансу її позбутися.

— Чого прохолоджуєтеся? Валіть робити укриття, — пролунало над ними.

Бекир звів очі й побачив, що Близнюки стояли на краю стіни з брухту. Через бурю двоголовий син Саші Бідного досі не відновив цілісності, у місці склеювання стирчали огидні темно-рожеві пагони. — Оглухли? Валіть укриття робити.

— А то що? — запитала Чорна Корова й демонстративно поглянула на свої долоні.Близнюкисинхроннопоказали непристойнийжест, алепромовчали.

— Розкомандувався, — буркнув Ніязі, — думає, як Саші Бідного немає, то він його заступник.

Бекир знову поглянув на Дешт. Сонце досягло зеніту, Дешт бринів від спеки й був порожнім.

— Треба допомогти натягнути тент, бо всі спечемося, — сказав він друзям і поліз брухтом.

Біля купи з брухту була складена невелика кімната без даху, на яку Джин із Шейтаном намагалися напнути брезент. Близнюки розмахували вільними руками, удаючи, що керують процесом. Бекира з Ніязі відправили допомагати на стіну, щоб вони звідти тягнули дах. Найкориснішим виявився хлопчик-лисеня.

Він стрибав по огорожі й тягав кінці брезенту, а Бекир нарешті зміг роздивитися схід. Наче гнилі зуби, майоріли руїни Шейх-Елі, засвідчуючи їхню близькість до кінцевої мети подорожі. У небі невсипущим оком темніла Мати Вітрів. А ще далі розстилалися гнилі болота. Десь за ними й мав бути суєрний купол — межа Дешту, а далі нарешті материк — батьківщина його батьків, земля Діви.

— Ідуть! — закричала знизу Чорна Корова.

Бекир розвернувся, не розуміючи, як він пропустив самотніх подорожніх.

На обрії з’явився вершник на тулпарі. Вони встигли затягнути троси, обтрусити руки від іржі й навіть випити води, коли нарешті до купи наблизився Саша Бідний.

— Де Талавір? — не даючи акинджию злізти із сідла, запитав Бекир.

— Може, грифон по нього повернувся? — Чорна Корова подивилася в небо. А Бекир — пильно в жовті очі Саші.

Акинджий мовчки відстебнув маску, налив до рота води й виполоскав із дірок у щоках пісок, а тоді нарешті промовив:

— Обур-куртка. Звалився з тулпара, я не зміг його знайти. — Саша Бідний крізь виразки загрозливо ощирився.

— Звалився з тулпара чи ти сам його скинув?! — закричав Бекир. — Я тобі не вірю, Сашо Бідний. Ти завжди хотів його вбити!

— Дався мені твій Повноважний, пташко, його з’їв Дешт. Дешт не любить зрадників і покручів, — сказав акинджий, припинаючи тулпара. Бекир був певен, що Саша не хоче зустрічатися з ним очима.

— Хто б казав. Це ти зрадив Ак-Шеїх.

— Ак-Шеїх завинило перед Богом Спалахів і за те поплатилося, — огризнувся Саша Бідний. Йому уривався терпець. Великі, вкриті виразками руки затремтіли. — А може, ти, пташко, злякався? Замість того щоб рятувати матір, захотів утекти з Повноважним? Зізнайся, пташко?

Знущальний голос Саші Бідного був немов шпичаки під нігті. Найбільше Бекиру боліло те, що він мав рацію. Талавір і справді міг допомогти йому втекти.

— Правда в тому, пташко, що ти йому не потрібен. Не здивуюся, якщо й цього разу він просто звалив.

Бекир відчув, як кров ударила в обличчя, а кулаки стиснулися самі собою.

— Не треба, Бекире, цим ти йому не допоможеш, — промовила дівчинка й потягла його за рукав.

— З Обур-куртки не виходять живим, — несподівано голосно промовив до акинджия Ніязі. — Дід каже: Обур-куртка така ж голодна, як і вогонь. Казав…

Гіркота в словах хлопчика-лисеняти проколола Бекира, наче ніж — міхур.

Гнів, замість того, щоб вибухнути, витік тонкою цівкою. Бекир відчув провину, бо за своїм горем забув про втрату Ніязі. Талавір відвернувся від нього, тікав, коли Бекир так потребував допомоги, а Ніязі завжди був поряд. Натомість Бекир уникав відвертої розмови зі своїм другом, боявся поділитися з ним своїми сумнівами й при цьому думками постійно повертався до звинувачень Кемаля-шейха. Підозри отруювали й не давали оплакати діда. Бекир злився на себе, а найдужче — на те, що не міг поговорити про Азіза-бабу з Ніязі. Він узагалі уникав щирих розмов. А колись сварився з Ма саме через те, що вона не хотіла відповідати на його запитання. То що з ним сталося зараз? Невже акинджий має рацію і він боїться? «Я мушу з нею поговорити», — подумав Бекир, спостерігаючи, як Чорна Корова намагається виманити з брухту Забувайка.

— Мені треба тобі дещо сказати. — Бекир схопив її за руку й потягнув у тінь. Він очікував, що їх зупинять, але Саша Бідний лише махнув рукою. Бекир обійшов купу в пошуках підхожого місця, знайшов кузов старої автівки, до якого можна було залізти, і потяг Чорну Корову досередини. Сонце перетворило залізо на розпечену джезву, і вони, як казкові обири-кровопивці, що бояться світла, щоб хоч якось убезпечитися від жару, розмістилися точно в центрі тіні. Бекир відчув, що відразу зробився мокрий від поту. Лоб дівчинки теж блищав, а щоки стали рожевими, як укритий суєром Дешт на ранок після бурі. Бекир подумав, що знайшов не найкращий сховок і зручніше було б місце, що хоч трошки продувається, але шукати його ніколи. Він дістав мішечок, у якому носив камінці для тогуз коргоол, і почав розмотувати мотузку.

— Ти хочеш пограти? Але ж я не дуже вмію. — Чорна Корова винувато кліпнула очима.

Бекир висипав вміст мішечка собі на долоню. Між камінцями блиснуло золото. — На.—Вінпростягнув дівчинціобручку Ма.

— Ти що? — Чорна Корова зніяковіло всміхнулася і заправила довге чорне пасмо за вухо. — Ти пропонуєш мені одружитися з тобою?

Бекир відчув, що в кабіні стало ще спекотніше, спиною заструменів піт.

— Прочитай. На внутрішньому боці.

Чорна Корова піднесла обручку до сонця, беззвучно прошепотіла прочитане й підняла на Бекира здивовані очі.

— Тут написане ім’я мого батька. Я не розумію. Його ж тобі віддала Ма?

Вона знала Марка Дороша?

Бекир кивнув. Спробував щось сказати, але слова ніби засохли в горлі.

Йому довелося прокашлятися, перш ніж він вимовив:

— Він і мій батько.

— Справжній? — Очі Чорної Корови округлилися.

Перш ніж Бекир встиг вигадати відповідь, вона притягнула Бекира до себе й міцно-міцно обійняла тоненькими руками. І лише через деякий час, коли він розповів усе, що зі слів матері знав про батька, Бекир нарешті зважився запитати найважливіше:

— Як думаєш, чому Марко Дорош не дав знати, що живий? Чому не прийшов до нас із Ма?

— Він згадував про колишню дружину, я ж тобі казала. Але в нього було багато справ. Я сама бачила його дуже рідко. Здебільшого сиділа в тому дурному монастирі в Киїк-кобі. Може, він узагалі не знав про твоє існування? Чи не знав, де шукати Ма? Чи не хотів наражати вас на небезпеку. Він же заснував Армію потвор. Його шукали Старші Брати. Ти ж чув, армійцям він і про мене не розказував.

Оце «і про мене» боляче вжалило, наче Марко Дорош належав тільки Чорній Корові. Наче це вона була його істинною дитиною, а не Бекир. Який сенс сперечатися? Марко Дорош мертвий. Один із небагатьох спогадів, від якого навіть Забувайко не зміг позбавити Чорну Корову: те, як він помер.

— Крім того, ти сам казав, що довго не міг вийти з Ак-Шеїх, — не вгавала Чорна Корова, — тобто батькові треба було приїхати до вас. А як він міг, він же займався Армією потвор? Але все це неважливо, головне, що тепер ми є одне в одного. Ми ж майже брат і сестра! — Чорна Корова аж сплеснула в долоні від радості. Уперше після того, як вона віддала Забувайка, Бекир бачив її такою щасливою.

— Як би розчарувався Кемаль-шейх, якби про це дізнався, — до кабіни зазирнув Ніязі. — Він же хотів вас спарувати. А Бог Спалахів забороняє союзи брата та сестри.

Довгі вуха хлопчика-лисеняти затряслися, а з витягнутої пащі вирвався напівсміх-напівкашель.

— По-перше, ми не брат і сестра, не рідні, — випалив Бекир. Чорна Корова хіхікнула. Бекир пізно зрозумів: те, що він сказав, дорівнювало «нам можна паруватися», і накинувся на Ніязі. — Марко Дорош не був її справжнім батьком.

Лише виховав. Вічно ти підслуховуєш.

— І нікого я не підслуховую. Скіф’янка повернулася. Закінчуйте теревенити, бо їдло скінчиться. — Ніязі зовсім по-тваринному почесав за вухом і тихо додав: — Саша Бідний сказав, що за кілька годин виходимо. Хоче ночувати вже за Шейх-Елі.

Усі подивилися на Бекира. Ночувати за Шейх-Елі — коло підніжжя Матері Вітрів. Завтра доля Бекира буде вирішена.

Бекир немов зачарований спостерігав за руїнами Шейх-Елі. Саша Бідний сказав, що вулицями досі можна пройти, але всі подорожні обирали непевний шлях через болота та зарості ялгу. Ходили легенди, що в Шейх-Елі жили привиди перших знищених Спалахами та Старшими Братами. Саме вони охороняли руїни й не давали бурям стерти їх на порох.

За фарсах від Шейх-Елі, наче клаптик на ковдрі, виділялася незвичним кольором магічна невразлива зона. Коли в селищі живцем згорали люди, диміли клітинні баюри «живого м’яса» й у страшних муках змінювалися люди, поруч залишалися неушкоджені працівники Станції Старших Братів.

— Не розумію, чому Бог Спалахів покарав усіх суєром, а цих помилував?

— перестрибнув чергове болітце Ніязі. Через отруйні баюри їм довелося спішитися й вести тулпарів за вудила.

— Твій дід вважав суєр благодаттю, — відказав Бекир, згадуючи одну з проповідей Азіза-баби. Тепер здавалося, що між нею і цим моментом — ціле життя, за яке кожен із них змінився. Бекир провів по відрослому волоссю, зібраному у хвіст на потилиці, й подивився на Ніязі. Подорож Дештом далася хлопчикові-лисеняті особливо важко. Якщо після Ак-Шеїх лише половина тіла нагадувала тваринну, тепер він повністю заріс хутром, кінцівки стали тоншими й змінилися настільки, що він здебільшого бігав на чотирьох. Ніязі точно не вважав свої зміни чимось хорошим і раніше б навів сотні аргументів, чому дід помилявся і суєр не є благодаттю. Але тепер хлопчик-лисеня лише стенув плечима. Смерть примирила його з дідом. І Бекир знову проковтнув своє бажання поговорити про Азіза-бабу начистоту.

Чорна Корова, яка йшла перед ним, різко спинилася. Ніязі врізався в її спину. Бекир не одразу зрозумів, що сталося. Лише за мить він побачив, що болітця закінчилися, а попереду чорніла випалена мукоеде ляїн ер — невразлива зона. Вона мала окреслену межу, наче її промалювали величезним олівцем.

Чорна Корова ніяково всміхнулася друзям і переступила лінію. Решта поспішила зробити так само. Тепер, якщо вірити розповідям, вони в безпеці. Бурі не торкаються мукоеде ляїн ер. «У цьому благословення, а може, і прокляття», — подумав Бекир, розглядаючи випалену землю. Тут не росла навіть ялгу, хоча отруйних боліт було чимало.

У центрі невразливої зони залишилося кілька бараків. Чорнота на стінах нагадувала про пожежу, що сталася багато років тому. Після нападу на Станцію Армії потвор Гавен Белокун був змушений шукати для Матері Вітрів притулку в небі. За роки акинджиї та й самі Старші Брати розтягнули недогоріле сміття.

Кожен вважав знахідку з мукоеде ляїн ер талісманом. Вірили, що уламок із цього місця теж може захистити від бур.

Саша Бідний завів їх до найкраще збереженого барака. Саманні стіни потріскалися, з-під розбитої штукатурки стирчала чорна, наче зрізане волосся, камка. Усередині валялися залишки їжі, дрова, матраци й навіть балон із водою.

Тут часто зупинялися розвідники та мисливці за головами, які прямували на Матір Вітрів, — за неписаним законом кожен мав залишити після себе стільки, скільки доти забрав. Бекир підійшов до купи старих, напівзотлілих газет Старших Братів. Ма називала їх агітками й не дозволяла брати до рук. Але тепер її не було поряд.

Бекир підібрав пожовтілий від часу папірець. Дата свідчила, що агітка була випущена за рік до Спалахів. Справжній раритет і купа неприємностей. Старші Брати особливо ретельно знищували все, що розповідало про них до Спалахів.

Бекир присів і почав ворушити купу.

— Ці штуки не рятують від бур, — глузливо сказав Шейтан. — Бачиш, роками валяються, ніхто й не чіпає. Знайди краще якусь залізяку, щось, де буде багато солі. У Дешті за таке дадуть добру ціну.

Червоношкірий знітився, сплюнув собі під ноги й пішов порати тулпарів.

Бекир знав, що він не договорив: «Дадуть добру ціну, якщо повернешся в Дешт».

Але ніхто з акинджиїв не вірив, що Бекир зможе вирватися з лещат Гавена Белокуна. Він розвернувся до решти спиною і занурився в читання. І лише за мить відчув, що в бараку запанувала незвична тиша. Бекир подумав, що це через нього — через те, де вони й що станеться завтра. Усі акинджиї знали його з дитинства, і тепер, попри їхній же заповіт не віддавати своїх, готувалися передати Старшим Братам хлопчика, який виріс на їхніх очах. Для них він був уже наче мертвий. Навіть Шейтан не попросив зіграти з ним у тогуз коргоол, хоча вони грали на кожній зупинці. Бекир вирішив до них не обертатися.

— Тут робилося щось погане, — прошепотіла йому на вухо Чорна Корова.

Бекир кинув погляд за її спину й несподівано зрозумів, що причина мовчання криється не в почутті провини перед ним. Ніхто на нього й не дивився.

Саша Бідний наказав розпалити вогонь прямо в бараку, і всі мовчки, наче рятуючись від зла, що зачаїлося в кутках, згуртувалися навколо світла.

Чорна Корова потягнула його за собою. Вони зупинилися біля глухої стіни.

Дівчинка торкнулася вкритого тріщинами тиньку, тонкі пальці бігали поверхнею, вивчаючи рельєф, немов вона була сліпою, що намагалася вгадати риси обличчя через доторк. Потім вона взяла руку Бекира й змусила повторити цей жест. Стіна була всіяна написами.

— Це імена, — прошепотіла дівчинка. — І дати. Тут тримали дітей. Над ними знущалися. — Запалою щокою Чорної Корови поповзла сльоза. А Бекир зрозумів, що вони перебувають у бараці, де тримали дітей задля експериментів.

— Дід казав, що під час тої пожежі вони всі згоріли, — прошепотів Ніязі.

«Ні, Азіз-баба просто не міг приводити сюди дітей. Хай би що казав Кемаль-шейх, це неправда. Тільки не наш дід», — подумав Бекир, прибираючи руку від стіни. У його уяві вона закровоточила. Ні, зараз він не міг думати ще й про це. Треба було відволіктися. Наче вигрібна яма копека, його знову приманила до себе купа з агітками.

Вони всі стосувалися періоду до Спалахів. На тьмяних, вицвілих фото всміхалися чи супилися незнайомі люди. Усі були незміненими — такими, як Бекир, без жодних ознак засоленості. Тексти розказували, як Старші Брати «нещадно долали ворога» і «здобували героїчні перемоги». Бекир знайшов лише кілька світлин пізнішого періоду, коли катастрофа вже сталася і Кіммерик перетворився на Дешт. Він розчаровано відклав їх убік. Старші Брати були в масках. Бекир так і не зрозумів, чи то вони боялися суєру, чи ховали змінені обличчя від фотокамер. Бекир потягнувся до наступної агітки.

«Старші Брати несуть надію всьому людству. У наших лабораторіях ми працюємо над створенням нової людини… Ваші діти стануть солдатами майбутнього…» — наче прокричали слова на вицвілому папірці. Люди на фото нижче здавалися привидами. Бекир довго розглядав зображення, перш ніж зрозумів, що він там бачить. У центрі сидів доктор Зорг. У цьому Бекир не сумнівався. На деякі офіційні свята, крім портрета Язика, Гєра Сєров виносив зображення і його вчителя — доктора Германа Зорга, одного із засновників Старших Братів та автора Догмату. Дивували ті, хто стояв поряд із ним.

Праворуч від доктора Зорга шкірився молодик, у якому Бекир упізнав Кемаля-шейха й навіть мимоволі глянув на його руки, намагаючись побачити кришталики. Ліворуч — чоловік, який із того часу анітрішки не змінився. Це був їхній Азіз-баба. Під фото значився підпис:

«Доктор Зорг у колі кіммерицьких рекрутерів».

«Рекрутерів, — наче спалахнуло в голові Бекира, — тих, хто постачав дітей у школу доктора Зорга, а потім — на Станцію Старших Братів для експериментів».

Фото підтверджувало його найгірші підозри. Кемаль-шейх брехав.

Розказував, що пішов від Азіза-баби, коли дізнався, що той приводить дітей Старшим Братам. Правда була в тому, що й Азіз-баба, і Кемаль-шейх були рекрутерами. Але інша агітка змусила забути й про це. Бекир роздивлявся її, намагаючись пересвідчитися, що зображення не зникне й не зміниться. Це фото він уже неодноразово бачив, ризикуючи отримати на горіхи від Ма, діставав з комода й довго вдивлявся в риси усміхненого білочубого чоловіка. Як і обручку матері, він проніс зображення через весь Дешт, наче це були його охоронні знаки, таємні талісмани на кшталт тумара Чорної Корови, тільки він мало про них говорив і майже нікому не показував. Було дивно й гидко знайти копію світлини зі сховку матері в цій купі непотребу, немов хтось поглумився над його найдорожчим. Але Бекира вразило інше — маленька деталь, якої не було на його фото і яка збереглася на агітці. Він знову потребував відповідей. І найприкріше, що мусив їх шукати в Саші Бідного. Бекир затиснув аркуш у кулаці й підійшов до гурту. Кілька секунд простояв непоміченим, вдихаючи запах диму та вечері, і нарешті запитав:

— Сашо, ти пам’ятаєш, як уперше зустрів Ма?

— Дивне запитання. Хіба ти не знаєш? Я знайшов її в Дешті. Це було за місяць до твого народження. Хіба мати не казала, коли ти народився? — удавано засміявся акинджий, немов прагнув розігнати гнітючу тишу.

— Може, з нею був якийсь чоловік чи вона про когось розказувала?

— Про що ти, Бекире? — занепокоєно запитала Чорна Корова.

— До чого ти це? — Ніязі аж підвівся.

— До того, що мені всі брешуть, — майже виплюнув в обличчя хлопчикові-лисеняті Бекир і розвернувся до Чорної Корови. Здавалося, що під ним відкрилася нора ракоскорпа. Пісок утікав з-під ніг. Бекир втрачав опору, на якій був збудований його світ. — Марко Дорош не міг бути моїм батьком. Вона казала, що він водив гуманітарні конвої і його забрала буря. Але це неправда, він зник тут, у Шейх-Елі.

Він показав Саші Бідному світлину, заповнену невеликими портретними фото. Загальний підпис свідчив, що ці Старші Браті загинули в Шейх-Елі в результаті Спалахів.

— Звідки ти знаєш, що тут твій батько? Ти ж його ніколи не бачив, — хмикнув Саша Бідний і повернув йому папірець. Бекир підійшов до Чорної Корови.

— Ну а ти ж упізнаєш?

Дівчинка уважно роздивилася кожне зображення, навіть провела по них пальцем, наче дотик міг підказати правильну відповідь, а потім указала на фото темноволосого чоловіка з розкосими очима.

— Ні, не вгадала! — майже викрикнув Бекир.

— Вибач, я пам’ятаю його лише засоленим, дуже зміненим, — винувато сказала дівчинка.

— Ось. — Бекир заліз до нагрудної кишені й витяг складений папірець.

Такий маленький, що міг уміститися в тумарі Чорної Корови. Фото в Бекирових руках було вирізане з такої ж агітки. Тільки належало не тому, на кого вказала Чорна Корова, а сусідньому чоловікові. Він був світлошкірим, із грубими, наче різьбленими рисами. — Це фото я таємно витяг у Ма. Вона все життя його від мене ховала. Бачиш, цей чоловік є й на агітці. Якщо це Марко Дорош, то він помер у Шейх-Елі відразу після Спалахів, а отже, за рік до мого народження. Ма казала, що він мій батько. І вона брехала.

— Жінки, — тільки й кинув Саша Бідний. — Хай би хто був твоїм батьком, вона твоя Ма. Я бачив живіт. Азіз-баба витяг тебе з нього, пташко. Вона мати, вона здатна народжувати. І робитиме це.

Акинджий зробив непристойний жест — і бараком прокотився регіт. У відповідь Бекир зневажливо плюнув під ноги Саші Бідного. Раніше за цей жест йому б влетіло нагайкою, але зараз у спину пролунали лише кілька масних жартів та новий вибух нервового, злого реготу. Акинджиї очікували, що завтра все закінчиться і вони зможуть забратися з цього проклятого місця. Для них він був лише жертовним ягням.

Діти забилися в куток. Чорна Корова обійняла Бекира за плечі. Він був такий знесилений відкриттями, що навіть не пручався.

— Саша має рацію, — сказав Ніязі. — Тебе народила Ма. Це ж найважливіше? Дід багато разів розказував, як це сталося.

— Твій дід — таке ж брехло, як і Ма, — гірко зітхнув Бекир і простягнув хлопчикові-лисенятку агітку з доктором Зоргом.

Ніязі на неї ледь глянув. У його обличчі щось змінилося. Очі перетворилися на темні непроникні намистинки. Бекир потягнув друга за руку.

— Ти її вже бачив?

Хлопчик-лисеня сіпнув лапою за вухом, наче його вкусила блоха. На мордочці відобразилася буря почуттів.

— І там, у Каре-Тобе, ти все заперечував? — не вгавав Бекир.

— Ти не розумієш, — слабко застогнав Ніязі.

— Ні, чого ж? Нарешті розумію. Азіз-баба не просто так тебе зі мною відправив?

— Я нічого не знаю, ясно? Він просто сказав: — «Іди з ним».

— І все? — На скроні в Бекира напнулася жилка.

Ніязі облизав тонкі майже чорні губи й з мукою подивився на Бекира.

— І будь моїми очима. От що він сказав. Ми підтримували зв’язок, як жінки в колі Діви. Але це було до спуску в Кара-Тобе. Після того він не з’являвся.

Ніязі обхопив носа лапками й заплакав. Бекир похитав головою й відійшов у протилежний бік барака. Чорна Корова обережно погладила голову хлопчика-лисеняти й пішла за Бекиром.

Бекир прокинувся від страшного галасу й спершу подумав, що їх атакують.

Лише за мить він зрозумів, що це гімн Двобогу лунає з Матері Вітрів. Саші Бідного в бараку не було, тож перемовини з Белокуном уже почалися. Бекир згадав, як Чорна Корова перед тим, як заснути, запитала, чи має він план. У її голосі не було сумнівів, просто сонна цікавість, прохання поділитися, щоб і вона була готова діяти.

— Де Чорна Корова та Ніязі? — запитав він в акинджиїв. Шейтан забивав люльку, Джин відняв голову від казана й показав на двері.

Бекир попив води, вийшов на поріг і зіщулився від яскравого світла. У носа вдарив сморід від отруйних боліт і ледь помітне пряне й таке знайоме дихання чистого Дешту. Він проспав довше, ніж годиться. Нічні хвилювання наче вицвіли під дією сонця. Його мучило сумління через те, як він повівся з Ніязі. Що той міг удіяти? Азіз-баба був його дідом, усе життя вчив коритися.

Ніязі мусив виконати наказ Азіза-баби.

Бекир знайшов друзів за бараком. Ніязі розкреслив на землі ігрове поле й учив Чорну Корову грати в тогуз коргоол. Якщо судити з обличчя дівчинки, наука не йшла.

— Ти маєш рахувати. — Бекир сів поряд. — У кожного гравця по дев’ять когоолів у дев’яти лунках. Ти залишаєш один, а решту вісім проти годинникової стрілки розкладаєш по одному в наступні лунки. Якщо останній коргоол ти кладеш у лунку й там виходить парна кількість коргоолів, ти забираєш їх усі.

Перемагає той, у кого виявиться більше коргоолів.

— Ця гра добре вчить арифметики. Так казав… — Ніязі затнувся. А Бекир згадав, що Азіз-баба задавав їм цю гру як урок.

— Я знаю, що дід не хотів нам поганого. Він міг сто разів здати мене Старшим Братам. І може, якби він не загинув під час бурі, ми б тут не опинилися, а були б десь у безпеці.

Бекир подивився на Матір Вітрів, що зависла в повітрі. У яскравому денному світлі він міг роздивитися завмерлі двигуни, деталі обшивки й навіть ілюмінатори. Від Станції тягнувся товстий трос, який з’єднував її з маленькою спорудою на землі. Це була стикувальна кабіна, як пояснили акинджиї. Саме там Саша Бідний мав озвучити свої умови Гавену Белокуну.

— Давно його немає, — простежив за його поглядом Ніязі. — Може, щось пішло не так? — У голосі хлопчика-лисеняти чулася надія.

Бекир невесело посміхнувся. Чорна Корова виглядала розчарованою.

— Ніяк не можу зрозуміти. У кожного в лунці по дев’ять коргоолів, і якщо я піду першою, то мій камінець точно буде десятим — парним — у будь-якій лунці супротивника, тож я заберу його камінці? Тобто питання в тому, хто зробить перший хід?

— Ні, — промовив Бекир. Колись те саме він запитав в Азіза-баби. Тепер відчув, наче говорить із його голосу: — Питання в тому, як відповість супротивник. Тогуз коргоол учить витримки.

Гімн Двобогу пролунав уже двічі, коли всі не змовляючись зібралися в бараку. Скіф’янка роздобула свіже м’ясо, Шейтан поставив на вогонь казан. За ніч похідна губка сюнг стягнула води якраз на пристойну шурпу. Близнюки спробували переконати дочекатися Сашу Бідного, але Джин лише махнув ложкою. Гімн дістав навіть його. Бекир зрозумів, чому ніхто надовго не затримувався біля Матері Вітрів. Гімн Двобогу, що кілька разів на день лунав їз Матері Вітрів, наче виїдав мізки — хотілося заткнути вуха пухом сельбі, тільки б не чути верескливі переможні завивання.

— Саша Бідний не казав, коли повернеться. Що ж нам, голодувати? — просипів Джин.

Усі відчували, що перемовини затягнулися. Бекир не дозволяв собі надіятися, а проте суп не ліз до горла. Може, з Ма щось сталося? Чи Саша помилився і Бекир не потрібний Белокуну? А може, він вирішив продати ще й Чорну Корову й тепер торгується за кращі умови? Або Саша не домовився, і тоді нічого не заважає Старшим Братам спуститися і зробити з ними все, чого забажають. Вкотре він пошкодував, що з ними немає Талавіра Каркіноса. Клятий Саша переграв сам себе.

Але вже наступної миті тіні заметушилися. Почулося човгання ніг, у дверному отворі виріс Саша Бідний. Чоловіки видихнули. Джин підвівся, щоб зустріти очільника, і застиг. Плечі Саші Бідного були неприродно розправлені.

Призахідне сонце забарвило розхристану чуприну рожевим. Очі Саші скажено оберталися. До його горла була приставлена клешня ракоскорпа. І в місці, де вона вп’ялася в шкіру, вже виступила кров. З-за плеча Саші показалася яйцеподібна голова нападника. Він був голомозим, мав молочно-білу шкіру та наче стерті риси обличчя: замість носа чорніли дві дірки, очі та рот скидалися на розпороті рани. Губи та зіниці були рубіново-червоними. Чужинець облизав гострі зуби й промовив тонким верескливим голосом:

— Нікому не рухатися, інакше у вашого бея стане трошки більше дірок і трошки менше крові. — Блідолиций притиснув клешню ракоскорпа до шиї Саші Бідного. — Забери в них трошки зброї, Буруне. Цих окремо. — Очі білолицього ковзнули по Бекиру та інших дітях. — Це ж ти, гнилий колаборанте, крадій дітей, привіз їх Гавену Белокуну? Не бійтеся, діти. Я Сахан Трошки, з вами все буде добре. У шпарину між Саханом та дверима проліз маленький верткий чоловічок.

На нього було незручно дивитися, і Бекир не зразу зрозумів, що з ним не так.

Тіло помічника Сахана наче мерехтіло. Кліп — і постать пересунулася на кілька кроків. Кліп — і вже забирала тесак та лук у Джина. Кліп — і видрала зброю в ошалілого Шейтана. Ще один помах повік — і Бурун перехопив руку Джина, коли той спробував кинути прихований ніж.

— Я не можу побачити, як він рухається, — майже зачаровано прошепотіла Чорна Корова.

— Трошки, моя пташко, тебе покрила буря, ти збожеволів! Я не забирав твоєї дитини. У мене договір. З Радою юртів. Я друг Армії потвор. Я маю захист від Ради юртів. Я готовий допомогти виміняти твоє дитя. Опусти ніж, — ледве дихаючи, просипів Саша Бідний.

— А мені трошки до одного місця Рада юртів. Допомогти? Ніхто ще не повертався з Матері Вітрів, гнилий ти брехуне. Я більше нікому не вірю й не чекатиму. — Сахан натужно засміявся. З його рота виступили бульбашки крові.

Бекир подумав, що Саша не помилився: Сахана й справді торкнулася буря.

Армієць сильніше притиснув ножа до горла Саші Бідного, пухир у того на шиї луснув, запаленою шкірою потекла багряна цівка. Акинджий загарчав.

— Роками ти віддавав на заклання дітей Кіммерику, тепер наша черга вершити суд. На коліна. — В очах Сахана пульсувало божевілля.

Він штовхнув Сашу Бідного в плечі й зірвав із нього маску. Зі з’їденого хворобою рота вивалився язик. Бекир відчув, як до горла підступила нудота.

Сахан штовхнув Сашу під коліна, намагаючись повалити на підлогу. І цієї миті щось ударило Трошки в спину. Він навалився на Бідного, і лише тоді той втратив рівновагу й упав на коліна. У щілини залетіло кілька жмень піску, наче до барака намагався ввірватися вітер. Саша Бідний різко сіпнув головою, наче хотів сховати її в плечі. За його спиною з’явився третій. Сонце не давало роздивитися риси. У повітря щось злетіло й гепнулося Бекиру під ноги. Сахан Трошки закричав. Користуючись сум’яттям, Джин налетів на Буруна, обхопив його руками й потягнув на підлогу. Шейтан набрав жменю обгорілих кісток і кинувся на допомогу Джину. Удвох їм удалося скрутити Буруна. Вони робили це майже наосліп, покладаючись на відчуття й силу рук, а не на зір.

Бекир кілька митей тупо витріщався на відрізану біло-молочну руку із затиснутим кістяним ножем, що впала біля його ніг. Рука заворушилася, він злякано штовхнув її ногою у вогонь. І тоді нарешті роздивився новоприбулого.

Пораненого, але живого Сахана міцно тримав Талавір. З-за його спини визирала голова грифона. Кругле пташине око зацікавлено оглянуло присутніх. Птахолев був завеликий, щоб пролізти у двері. Бекир подумав, що за потреби він просто виб’є стіну. Від цієї думки стало тепліше.

Сахан Трошки стогнав і сипав прокльони, але надовго його не вистачило.

Бей бунтівного юрту знесилено обм’як і жалібно попросив, щоб йому віддали руку. Саша Бідний, тримаючись за горло, натягнув маску й кілька разів голосно крізь неї вдихнув.

— Убий його! — прохрипів акинджий.

— Не будемо поспішати, людолове, — сказав Повноважний.

Саша Бідний переводив безтямний погляд із Талавіра на грифона. Нарешті поправив халат, витер кров із шиї й гепнувся біля вогнища, наче не сталося нічого особливого.

— На чому ми зупинилися, Сашо-аго? — Талавір зі скрипом опустився на землю навпроти, наче збирався продовжити давно розпочату розмову.

Повноважний іще дужче заріс сіллю. Обличчя не змінилося, а от тіло перетворилося на броню: уламки щільно скріпилися один з одним, а в рідкісних проміжках проросла тверда, як камінь, соляна кірка.

Бекир із гіркотою відзначив, що суєр змінює Талавіра занадто швидко.

— Як ти пережив Обур-куртку? Грифон не зміг би тебе підібрати в таку бурю. — Грифон і не зміг. А от ракоскорп витяг. — Талавір обтрусив обличчя та голову від червоно-бурого пилу.

— Ти спускався в ходи ракоскорпа? — з подивом запитав Бекир. Він чув розповіді про те, як у Дешті провалювалися в підземні тунелі. Це завжди означало неминучу загибель. Хоча казали, що армійці змогли пристосувати деякі закинуті нори ракоскорпів для своїх криївок. — Але як ти там дихав? Як ракоскорп тобі це дозволив?

— Йому сподобалася моя кров, плентався за мною ще з Ак-Шеїх. Якось я розкажу тобі, як дихати одним повітрям із ракоскорпом. Як ти, малий? Цей вам нічого не зробив?

Талавір окинув поглядом дітей. Бекир стенув плечима: мовляв, «що нам буде». Він досі не міг зрозуміти, Талавір прийшов, щоби знову зникнути чи цього разу для того, щоб допомогти.

— Добре, що діти цілі, людолове. — Повноважний якоюсь залізякою відколупав від шкіри на руці шматок солі й натренованим жестом закинув його до пащі грифона. — Про що ти домовився з Белокуном?

Бей акинджиїв поворушив вугілля, витяг жарину й приклав до рани на шиї.

У бараку засмерділо паленим м’ясом. Саша Бідний лише скривився. Усі завмерли в очікуванні на відповідь. Бекир не сумнівався, що Саша збреше, але хотів почути бодай щось.

— Завтра Перша Зіниця спустить Ма, натомість забере Бекира.

Акинджий перетрусив бурдюки, нарешті знайшов не до кінця порожній і висмоктав крізь трубку в масці залишки води. У його й до того безбарвному голосі зовсім не залишилося емоцій. Справу буде вирішено.

— Нащо він Белокуну?

— У нього те саме обличчя, що й у доктора Мамая в дитинстві.

Талавір якось дивно подивився на Бекира, а потім схопився за голову, щосили потер золоту бляшку на лобі й прошепотів до неї: «Замовкни».

Бекир завжди думав, що Гавен Белокун полює на нього через його унікальність. Старші Брати цікавилися рідкісними потворами, а він, як казала Ма, був винятковим, незміненим, тим кого суєр любив дуже ніжно. А виявилося, що й це було брехнею. Навіть його обличчя йому не належало.

— Ти брешеш, Сашо.

— Нащо мені це робити, Бекире, солодка пташко? Перед кінцем кожен заслуговує знати правду. Бачиш, не так уже й важливо, хто твій батько. Головне, чим тебе обдарував суєр.

— Ви теж про це знали, Повноважний? Про моє обличчя? — Бекир наблизився на відстань витягнутої руки до колишнього Старшого Брата. Підійти ближче не наважився. Талавір досі тримався за голову і, як юродивий, розгойдувався з боку в бік.

— Найгірше, що робить Дешт, це відбирає розум. Це гидотніше за хвороби й інші зміни, — майже співчутливо сказав Саша Бідний і наказав Близнюкам подати Повноважному води.

Талавір кілька разів ковтнув, вилив дрібку собі в долоню і розтер її по обличчю. А коли прибрав руку з очей, у них знову застрибали відчайдушні жаринки. «Ще поговоримо, Бекире», — промовив його погляд.

— Ти кинув мене помирати, а я врятував тобі життя, Сашо, — сказав Повноважний до бея акинджиїв. — Поки що два нуль.

— Я знаю закони Дешту, Талавіре-аго, — неохоче визнав Саша Бідний. — Дешт любить чесних, а я завжди сплачую свої борги. Можеш забрати будь-кого, окрім хлопчика. Незмінений — моя пташка.

— Я не належу тобі. І ти не зможеш мене віддати, якщо я сам на це не погоджуся. Хто такий Мамай?! — закричав Бекир, але його ніхто не почув.

Усі заговорили одночасно. Талавір знову переконував не вірити Белокуну.

Його підтримав зранений Сахан Трошки, вимагаючи атакувати Мати Вітрів.

— Буря виїла тобі мозок, — проревів Саша Бідний до армійця. — Ви вже спробували, і що? Ми чесні акинджиї. Ми торгуємо. Ми домовляємося, а не воюємо. Тому ми не Армія потвор. — Саша Бідний розвернувся до Бекира.

Жовті очі горіли дивним вогнем, наче йому було шкода хлопця. — Зрозумій, по-іншому Ма не врятуєш.

У бараку стало спекотно. Навіть Бурун перестав крутитися й завмер під руками Джина. Усі переводили погляди з бея акинджиїв на Повноважного, а потім — на Бекира, наче очікували на остаточне рішення.

— Торгуючи дітьми, землею чи вірністю, ти завжди отримуєш менше, ніж втрачаєш, Сашо-аго, — промовив Талавір, потираючи бляшку. — Повторю те, що сказав у Дешті. Ви вже привели хлопчика. Хай що б сказав Белокун, обміну не буде. Він спустить на вас Старших Братів і отримає бажане. А я пропоную звільнити Ма, залишити Бекира й навіть повернути дочку Сахана Трошки. І тільки від тебе, Сашо-аго, залежить, скільки людей завтра помруть.

Останні слова Талавіра потонули в гімні Двобогу. Діти затулили вуха.

Шейтан і Джин обмінялися напруженими поглядами. Слова пісні наче промовляли до кожного з них, витягували найсокровенніше й найболючіше, змушували сумніватися і зневірюватися. До них почало доходити, у що вони влізли. Єдине, для чого торгуються Старші Брати, — це щоб отримати більше, ніж їм пропонують, а зупиняються лише тоді, коли забирають усе. Ще не було такого, щоб хтось викрутив домовленість із Гавеном Белокуном на свою користь.

Чи вдасться це Саші Бідному? Але й в очах бея акинджиїв більше не було тої впевненості, що вони випромінювали до перемовин із Матір’ю Вітрів.

— Що ти можеш запропонувати, пташко з брухту?

— запитав Саша Бідний, коли гімн стихнув.

— На місці Белокуна я б не ризикував. А отже, Ма завтра не спуститься.

Але Сфена буде. Вигадає якесь пояснення, чому ви самі маєте піднятися.

— І що? — з недовірою запитав Саша Бідний. — Щойно вони відчують небезпеку, одразу відкриють вогонь.

— Тож треба зробити так, щоб не відчули. Ми їх розіграємо, — замість Повноважного відповів Бекир. — Удамо, що ви мене передаєте. А натомість захопимо цю Першу Зіницю, так?

— Так, — здивовано всміхнувся до нього Талавір. — Завтра буде чудовий бій. У нас є двоє божевільних з Армії потвор, грифон і дівчинка, яка вміє кидатися вогнем. Хороші шанси.

— Буа-ах! — радісно вигукнув Сахан Трошки й підняв угору здорову руку.

Кукса неспокійно сіпнулася. — Ви той юрт, на який я заслуговую!

— Ти ледь мене не вбив, білопика потворо, — огризнувся до нього Саша Бідний. — В інші часи я б з тобою срати під один кущ не сів, але. — Акинджий набрав у легені повітря. — Не вірю, що таке кажу, але. Якши. Нумо спробуємо, пташки, отримати все.

— Треба заспівати пісню. Повідомити Болбочана, — прошепотів Бекир Ніязі. Хлопчик-лисеня потер очі й спросоння пошукав на плечі Забувайка. Очі ящірки блиснули у волоссі Чорної Корови. Забувайко досі боявся дівчинки й перебирався до неї, тільки коли Чорна Корова засинала.

— Ходімо.

У бараку стояв теплий тваринний дух, наче тут спали не чоловіки, а загін тварин. Джин видував у ніздрі тонкі цівки полум’я. Близнюки неспокійно посвистували. Шейтан сидів коло вогнища. Йому пощастило першому підтримувати вогонь, і він скористався нагодою, щоб вишкребти залишки вечері з похідного казана.

Коли рішення про атаку ухвалили, Джин зварив шорбаси. Кожен вкинув до казана щось їстівне. Ніязі — останню жменю сушених жуків, Чорна Корова — кілька кульок солодкого борошна, що завалялися в кишені. Інші — переважно сухе м’ясо. Залили кількома ложками води, і Джин ритуально потер пальцями над казаном, наче сипав сіль. Ма казала, що їжу до Спалахів завжди солили. І для Бекира це залишилося незрозумілою загадкою. Він навіть думав, що до Спалахів існувала якась інша сіль. І лише вода та їжа з Кара-Тобе дали зрозуміти, що таке «відсутність солі». Це відсутність смаку, відсутність життя. А от у Дешті будь-яка їжа була цим життям переповнена. Бекир проковтнув голодну слину.

Кожному дісталося лише по кілька ложок шорбаси. Бекир подумав про Ма й про їхню юрту в Ак-Шеїх. Він розумів, що вона зруйнована бурею, але як Чорна Корова відчувала присутність Забувайка, так і він уявою тягнувся туди, де його дім. Єдиний, який він знав.

Шейтан зупинив ложку й звів на дітей очі.

— До вітру, — сказала за спиною Бекира Чорна Корова. — Сама боюся.

— Тому береш аж двох? — хмикнув Шейтан. Його очі посоловіли, а зуби почервоніли від юшану.

Акинджий не дочекався відповіді, опустив голову й продовжив відшкрябувати їжу. Вони були в центрі Дешту, під носом у Матері Вітрів, тікати звідси так само безглуздо, як переходити Гниле море під обстрілами.

Знадвору прохід перегородив грифон. Бекир на мить завмер, розмірковуючи, як перелізти через тварину. Він обережно поставив ногу коло дзьоба й подумав, що той перекусить її за раз. Повіки грифона сіпнулися.

Талавір озирнувся на Бекира і притиснув пальця до губ. Погляд Повноважного лякав. Очі були скляні, як у того, хто перебував у трансі. Безкровні губи здригалися від нечутних слів.

— Я хочу попередити Болбочана. Нам знадобиться більше людей, — прошепотів Бекир, до кінця не розуміючи, чи чує його Повноважний.

Талавір кивнув і поклав руку на лапу грифона. Не прокидаючись, тварина відсунула голову. Бекир потягнув Чорну Корову та Ніязі за собою.

Після задухи барака було приємно наповнити легені нічним повітрям Дешту. Високо в небі світилася Йилдиз — зірка Діви. Під нею червоніли вогні Матері Вітрів.

— Краще трохи відійти, щоб акинджиї не почули, — сказав Бекир.

Ніязі сонно кивнув. Вони відійшли до руїн сусіднього барака. Йилдиз сховалася за Матір’ю Вітрів — і почало здаватися, що сама Станція випромінює божественне світло, але чомусь тепер холодне й непривітне, як випари над отруйними болітцями в променях призахідного сонця. Повітря наче застигло.

Бекир запитав себе, як давно вони бачили перекотиполе й чи зможуть викликати його сюди — до мукоеде ляїн ер. Він зняв із шиї свисток і простягнув хлопчикові-лисеняті. Чорна Корова мерзлякувато зіщулилася. Ніязі прочистив горло й заспівав тоненьким голоском:

Гей-гей, бинбашкорай!

Він тричі повторив слова. У кінці кожної фрази Бекир свистів, але нічого не сталося. Перекотиполе не з’явилося.

— Ти певен, що все правильно запам’ятав? — у відчаї перепитав Бекир.

— Так, хіба не пам’ятаєш? Дід її теж співав. Думаєш, він і з цим надурив?

— Я не знаю. Забудь, однаково це дурна ідея. Обмін через кілька годин.

Вони все одно не встигли б.

Бекир до останнього вірив, що Армія потвор прийде вчасно й кликати їх не знадобиться. Підсвідомо відтягував момент викликання перекотиполя, бо думав, що Болбочан от-от їх перестріне. А до того Бекир міг упоратися сам. Він же дорослий, той, хто пройшов обряд засівання Дешту кров’ю. Але Армія потвор усе не з’являлася. А в ньому, як отруйна ялгу, розросталася зневіра у всіх, а особливо у власних силах. На що він розраховував? Він лише безпорадна дитина.

— Це й був твій план? Викликати Болбочана в останній момент? — Чорна Корова не змогла приховати розчарування, але потім наче відчула його думки.

— Може, вони й встигнуть? Крім того, є Повноважний із грифоном та акинджиї. Усе дуже добре. — Дівчинка потерла долоні й позіхнула. Вона вірила у це так само сильно, як і в те, що є невдалою жертвою, якій неможливо нашкодити.

— Історія з Азізом-бабою чи Марком Дорошем тебе нічого не навчила? — Досада Бекира нарешті попросилася назовні. Як вона могла бути такою наївною?

— У Дешті кожен сам за себе.

Ніязі відвів очі. Якщо він і думав інакше, то сперечатися не наважувався.

— Ти помиляєшся. — В очах дівчинки забриніли сльози. — Марко Дорош був хороший. Може, тому Ма сказала, що він твій батько.

Бекир уже не міг стриматися:

— Скільки разів за життя ти його бачила? Чому він про тебе не розказував армійцям, чому перед смертю не передав їм під опіку?

— Я не знаю. Нащо ти мене про це питаєш? Він був хороший, — повторила Чорна Корова.

Ніязі обхопив її руку лапками, намагаючись заспокоїти. Цей жест роздратував Бекира ще дужче.

— Ми опинилися тут через брехню. Твій дід відправив нас по Золоту Колиску, якої не існує!

— Старші Брати завжди за нами стежать, — пролунав за його спиною голос Талавіра. — Ви так горлопаните, що побудите акинджиїв. І зрештою завчасу привернете увагу Станції.

У світлі Йилдиз від налиплої солі Повноважний блищав не гірше за отруйні болітця, і першої миті Бекир було подумав, що то привид із Шейх-Елі.

— Ще є кілька годин. Вам краще поспати. Сон іноді дає відповіді. — Талавір витер сльози зі щоки Чорної Корови. Дівчинка вдячно всміхнулася.

— Батько казав, що всі ми — лише сон бога. Ми йому снимося. А якщо сплячому прошепотіти інше, то сон зміниться. Може, тому він відправив це Белокуну? — Вона торкнулася тумара на шиї. — Може, богу треба сказати правильні слова — і Дешт зміниться?

Ніязі кивнув Талавіру, мовчки зиркнув на Бекира й потягнув дівчинку назад до барака. Вони правильно відчули, що Повноважний прийшов до нього.

Почало світати. Обрій загорівся фіолетовим. Промені відбилися в гнилих болотах. Мертвий солончак заблищав усіма відтінками рожевого.

— Гарно, правда? — запитав Повноважний.

Краса світанку остудила Бекира. У голові закружляли слова Чорної Корови:

«Може, богу треба сказати правильні слова — і Дешт зміниться?»

— Як думаєте, Золота Колиска могла б спричинити зворотні зміни?

Повернути в часи до Спалахів, коли було так багато зелені, води й життя?

— І була війна, а Старші Брати мали значно більше влади, — по-своєму завершив Повноважний.

— Ніколи не зрозумію, як можна було воювати, маючи так багато, як до Спалахів. — Бекир на мить замислився, а потім раптом запитав: — Ви ж теж воювали?

Він заходився перевіряти кишені. Нарешті витяг те, що шукав, і простягнув Повноважному. Світла було недостатньо, Бекир чиркнув запальничкою. У жовтому спалаху чоловіки на вицвілих фото здалися зловісними й неживими. Талавір нахилився ближче, але брати агітку в руки не став. Наче боявся ненароком торкнутися хлопця. Слабке полум’я тривожно затремтіло.

— Жодного не впізнаю. Нічого не пам’ятаю про минуле. Може, серед них є навіть я, але ці обличчя до мене не говорять.

— Серед них є навіть ви? — не зрозумів Бекир, прибираючи пальця з кресального коліщатка запальнички. Вогник миттєво згаснув. — Раніше у вас було інше обличчя?

— Не знаю, чи в мене взагалі колись було своє обличчя, — посміхнувся Повноважний. — У Дешті обличчя нічого не означає. Не важливо й те, хто тебе породив. Саша Бідний хоче отримати власне здорове дитя. І не розуміє, що справжні батько й мати кожного засоленого — суєр. І це дає свободу. Ти можеш обирати, ким бути. Ма обрала бути твоєю матір’ю. Завтра ми її витягнемо, і ти запитаєш у неї про все, що тебе турбує.

Талавір говорив так спокійно й упевнено, що Бекирові хотілося йому повірити.

— Ви обіцяєте, що завтра все буде добре?

— Так, — кивнув Талавір. Швидше, ніж хотілося б Бекиру. У його лобі блиснула золота бляшка. А темні очі, що у світлі зірки здавалися чорними проваллями, хитро примружилися.

На межі мукоеде ляїн ер здибила земля й показався хвіст ракоскорпа, а ще за мить — голова з однією клешнею. Бекир упізнав тварину: це був той самий ракоскорп, що напав на нього, коли вони шукали отруту ана-арахни.

— Дивний цей ракоскорп: спершу хотів мене вбити, потім вас урятував. І весь час плентається поряд. Ніязі каже, що його принадила моя кров, пролита під час засівання Дешту. У нас є такий обряд на тринадцятиліття.

— Йому й моя кров сподобалася, — усміхнувся Талавір і покосився на агітку з фото. — Ми можемо обирати, повір. Навіть родину. Я вибрав.

Повноважний поплескав його по плечу, а потім обійняв, наче й не було цього дивного ігнорування в Дешті. Бекир уже розтулив рота, щоб запитати, що саме обрав Талавір і як цей вибір пов’язаний із ним, але чоловік устав і пішов до грифона.

Бекир кілька митей дивився йому в спину, потім знову клацнув запальничкою і підніс вогонь до агітки, прагнучи роздивитися світлини, немов очікував, що вони заговорять і відкриють йому правду. Обличчя одного зі Старших Братів йому особливо сподобалося. Він був зовсім молодим і, на відміну від Марка Дороша, усміхався. Достоту як Талавір. Чи Бекиру так здалося, бо він хотів побачити в привітному чоловікові Повноважного?

Кров Талавіра допомогла Бекиру втекти з Ак-Шеїх. Їх обох переслідував ракоскорп. Бекира наздогнала дика думка: чи міг бути Талавір його батьком?

Полум’я лизнуло агітку. Куди легше було б її зараз спалити, а з нею — й усі надії та сумніви. Повноважний має рацію. Головне: Ма — його мати.

З рештою він розбереться пізніше. Бекир сховав агітку під перші звуки ранкового гімну Двобогу. Станцію затрясло. Вона стала знижуватися.

«Почалося», — подумав Бекир, розвернувся до барака й відразу зрозумів, що все пішло не за планом.

Коли Бекир добіг до барака, грифон здійнявся в повітря. На його подив на спині птахолева сиділа Чорна Корова.

— Де Талавір, чому він не на грифоні?

— Утік, як завжди, — форкнув Саша Бідний. — Дівчинка — фіть у повітря.

Сказав, що відкрив їй сліпі зони Станції. Ті, звідки її не побачать. Вона чатуватиме. — Акинджий удався до рубаних фраз, коли не хотів пояснювати.

Ніязі, як найслабшого, забрала Скіф’янка. Вони мали вберегти тулпарів.

Без них немає шансу втекти з мукоеде ляїн ер.

— Ходімо. Обмін от-от почнеться. — Саша Бідний заправив ножа за пояс.

Кістки, пришиті до пояса, зашелестіли, а між ними дзенькнули запаяні глиняні м’ячики з атеш-травою. Такі бомби Бекир бачив уперше. У глині тримали суміш із соку трави. Це була рідкісна й вкрай вибухова рідина. На відміну від трави в шкірі, яку треба було запалювати, сік спалахував, коли глина розбивалася. Атеш-трава росла тільки на півдні. Сік швидко висихав, тому на заході користувалися сушеною травою. Шейтану, Джину та Близнюкам дісталися звичайні шкіряні бомби із сухостоєм.

Бекир набрав повні груди повітря, поправив маску й ступив уперед. Гнилі болітця блищали в ранкових променях, як скло на будинку Гєри Сєрова. Бекир примружився. Йому хотілося знати, де ховаються Сахан Трошки та Бурун.

Акинджиї заклалися щодо запасу міцності двох божевільних. Але навіть Саша Бідний здивовано підняв брови, коли виявилося, що білошкірий міг витримувати отруйну воду. Побачити Буруна вдавалося, лише знаючи, куди дивитися. Бекиру гріло душу, що вони неподалік. Залишалося сподіватися, що за ним стежить і Талавір. Хоча де він був, теж було невідомо.

Бекир задер голову, розглядаючи Матір Вітрів. Станція поскрипувала й на такій відстані нагадувала вже не око, а викинуту на берег рибину. Бекир сподівався побачити грифона, але Талавір і справді знав сліпі зони. Чорної Корови ніде не було видно.

У череві Станції відчинився люк, звідти почала спускатися кабіна. Нарешті з дверей комутаторної будки до них вийшла кремезна людина з головою ведмедя.

Чоловік був голим по пояс. Бугристі груди й плечі заросли темним хутром.

Пальці на руках закінчувалися гострими кігтями. Штани ледь не репали від напружених м’язів. Але найдивнішими Бекиру здалися сині гумові черевики з обрізаними носаками. Вочевидь, людина змінилася дуже швидко й не змогла знайти взуття для ведмежих кігтів. За засоленим показалися два Старші Брати.

Спинами вони перекрили вхід до будки.

Цієї ж миті зі Станції почав спускатися коптер. Його приземлення здійняло хвилю вітру. В обличчя акинджиїв полетіли дрібне каміння і глина. Бекир зіщулився, а коли розплющив очі, ледь не задихнувся від щастя. З коптера вийшла Ма. Її обличчя було вкрите кною, а голову покривав хіджаб, проте це була вона. За її спиною стояла незнайома жінка з блакитним пір’ям замість волосся.

— Це що за одна? І де Перша Зіниця? — пробурмотів Саша Бідний так, що його почув тільки Бекир.

— Слава Двобогу! — закричала жінка з пір’ям і випростала руку в ритуальному жесті.

— Слава! — відповів бей акинджиїв і схопив Бекира за плече, даючи зрозуміти, що він так просто не відпустить своєї здобичі. — Менім адім Саша Бідний — бей вільних людей. Де Перша Зіниця?

— Я Руф, зіниця з Матері Вітрів. Сфена й Белокун раді вітати тебе, акинджию. Відпусти хлопчика. Мати й син зустрінуться посередині, — сказала Руф. Ма ступила крок до них. Акинджий зволікав. Мати Вітрів мовчала, у коптері заглушили двигуни, чоловік із ведмежою головою наче скам’янів.

— Далі все залежить від тебе, — прошипів Саша Бідний і штовхнув Бекира в спину. Бекир ступив кілька невпевнених кроків. Ма не скидалася на полонянку.

Саша Бідний теж рушив, хоч і тримав дистанцію. Він мав схопити Ма, перш ніж Старші Брати отримають Бекира. Очі Ма світилися радістю. Вона простягнула назустріч Бекиру руки.

— Нічого не бійся, — сказала Ма якимось чужим, хрипкуватим голосом.

І тільки тоді Бекир побачив, що її долоні не порожні. В одній був затиснутий шприц, в іншій — зброя. «Це не Ма», — подумав він. Але було вже запізно. Жінка з обличчям Ма міцно його обійняла. Щось боляче вкололо в плече. Бекир відчув, як ноги підкосилися, і звалився на землю. Над його головою пролунав оглушливий постріл. Та, що назвалася Руф’ю, поцілила Сашу Бідного.

За хлопком, що розірвав тишу, ударив гімн Двобога. Наче крізь полуду туману, Бекир побачив, як Шейтан кинувся на одного зі Старших Братів із атеш-бомбою.

Солдат загорівся і з криком гепнувся на землю. Солоне багнище підхопило полум’я, і Старший Брат опинився у вогняній пастці. Джин боровся з іншим.

Кількома сильними ударами він розбив солдату шолом і вже наставив відібрану рушницю, коли людиноведмідь одним швидким рухом відірвав Джину голову, а потім відкинув тіло, заревів і почав відмахуватися, наче від рою сарани. Його атакував Бурун.

Жінка, яка прикидалася Ма, наче скальп, стягнула хіджаб. Щось порушилося в її обличчі. Воно сповзло, наче залита водою сіль. Руді дреди вибухнули на голові. Вона не помітила, як із гнилого озера під її ногами непомітно висунулася молочна-біла рука й схопила її за холошу. Рудокоса похитнулася. Цей рух урятував її від стріли, що прилетіла від бараків. Швидко наближалася Скіф’янка. Вона знову напнула тятиву.

— Де моя дочка? — майже благально простогнав Сахан, тримаючи рудокосу за ногу.

Жінка скривилася, незадоволено тріпнула волоссям і випустила кулю проміж очей білошкірого. У корпусі Станції нарешті відкрилися отвори. Мати Вітрів явно не очікувала на таку відсіч.

Пролунали вибухи. Перша черга прошила землю за полем битви й була адресована Скіф’янці. Гниляки запалали. Повітря наповнилося смердючим димом. Рудокоса підвелася і здивовано застигла. Між нею і Бекиром стали Близнюки. Тіло почало розділятися.

— Тікайте! Що ви робите? — прохрипів Бекир. Лівий Близнюк кинувся на рудокосу. Правий зірвав із батькового пояса глиняну бомбу. Жінка знову вистрелила, але Лівому вдалося збити її з ніг. Бекир поповз, до крові здираючи лікті об камені. Він хотів допомогти Близнюкам. За спиною в Бекира людиноведмідь підім’яв Правого. Бомба в його руці так і не встигла вибухнути.

Але біля коптера щось спалахнуло. Бекир почув власне ім’я. Це була Чорна Корова. Вона намагалася впоратися з грифоном. Птахолев ширяв у небі, наче прагнув утекти від вогню, що хаотично вилітав із рук дівчинки.

«Де ж цей Талавір? — подумав Бекир, хапаючи за ноги рудокосу. — Якщр ти чуєш, якщо ти під землею, прийди!».

Змагаючись зі слабкістю, Бекир повалився на рудокосу, не дозволяючи їй підвестися. Йому хотілося торкнутися її обличчя, ще раз переконатися, що то лише маска. Жінка оскаженіло відбивалася від Лівого Близнюка. Його обличчя перетворилося на криваве місиво. Нарешті жінка перемогла, бридливо скинула тіло Лівого й учепилася в Бекира. Вони лежали на полі бою, наче в обіймах одне одного. Сильні руки розвернули його голову. Вона хотіла, аби він побачив, що там відбувається.

У ногу людиноведмедя вчепився ракоскорп, намагаючись затягнути його під землю. За кілька кроків стояв Талавір. Він не рухався і, здавалося, не бачив, що відбувається навколо. Його очі були широко розплющені, а губи ледь помітно ворушилися. Бекир спробував зрозуміти, куди той дивиться, але не побачив нічого, окрім задимленого болітця. Треба, щоб божевілля наздогнало його саме зараз?

— Я не бачу тебе, Бекире! — знову долинув із неба повний відчаю голос Чорної Корови. Нарешті вона помітила Талавіра, і грифон каменем кинувся на людиноведмедя, який уже завершував розбиратися з ракоскорпом. Величезний волохатий засолений відірвав голову ракоскорпу й жбурнув її в грифона.

Птахолев увернувся, але зробив це так різко, що Чорна Корова злетіла з його спини й покотилася землею. Бекир забився в обіймах рудокосої. І наче цього було замало, попереджувальна черга пострілів із Матері Вітрів прошила землю за кілька кроків від того місця, де впала дівчинка.

— Тс-с-с. Ти ж не хочеш, щоб наступною кулею їй знесло голову. Твоя Ма на Станції. Я обіцяла, що приведу тебе цілим. Ходімо зі мною — і дівчинка не постраждає.

Часу на роздуми не було. Тіло ставало все повільнішим. Рудокоса не потребувала його згоди й водночас про неї питала. Чому? Невже справді вони з Ма про щось домовилися? І кому тоді він має вірити?

«Подивися на неї, Талавіре», — прошепотів Бекир, не відриваючи погляду від дівчинки. Талавір вдивлявся в порожнечу, потім випростав руку у вітальному жесті Старших Братів, кивнув, немов із кимось прощався, і нарешті повернувся до бійки.

— Ну ж бо, Толянчику, любий, я тут! Ми ж давні знайомі, я впізнав твої гумаки! — на все горло заволав Повноважний до людино-ведмедя.

— Я піду з вами. Піду. Не чіпайте їх, — прошепотів Бекир.

В очах рудокосої промайнув сумнів. Вона подивилася на Талавіра, потім — знову на Бекира, нарешті зважилася й потягла його до коптера. Там уже сиділа Руф. Рудокоса дістала з-під сидіння банку з огидною жабою й запустила в неї руку.

— Я наказала Толіку відступити. Ти мені винен. — З її ніздрів потекла кров. Останнє, що побачив Бекир із висоти коптера, був людиноведмідь. Він дерся по тросу. Мати Вітрів набирала висоту. Над землею літав грифон. У променях сонця Талавір на його спині здавався богом, який спалахує. У кігтях птахолева бовталося нерухоме тіло Чорної Корови.