Інтерлюдія

Виклик Гавена Белокуна заскочив Сфену зненацька. Вона якраз планувала навідати Ма й пробачити їй прокушене вухо. Зрештою в тому навіть було щось еротичне. Натомість довелося відправити до полонянки Руф, ще й віддати їй бакасу Ма.

Старший Брат, який стояв на варті перед кабінетом очільника Матері Вітрів, виструнчився перед Сфеною. Манкур у його лобі зблиснув червоним.

Іменем Белокуна вона змусила всіх отримати «поцілунок» бакаси. Інфікувати весь екіпаж від однієї жаби було ризиковано. Контакт із бакасою, що контролювала десятки манкурів, витягував купу суєру, але воно було того варте.

Сфена була за крок від того, щоб отримати реальну владу над Станцією.

Залишалася невеличка перепона. Вона постукала до кабінету Белокуна й прочинила двері.

Яскраве світло, якого було мало в коридорах і більш ніж достатньо — у кімнатах Белокуна, майже її засліпило. Вона не одразу помітила зміну в обстановці. Белокун і справді збожеволів. Усі меблі були звалені в кутку кімнати.

Біля великого темного вікна залишилася тільки банка зі зчорнілою бакасою Талавіра. Малюнки Мамая, наче безкінечний пасьянс, були розкладені на підлозі.

Белокун підозріло поглянув на Сфену, визирнув до коридору й рвучко замкнув двері, а потім повернувся до розглядання долівки.

— Я близько. Я майже знаю, де Золота Колиска.

Белокун звів на Сфену налиті кров’ю очі. У білках полопалися капіляри, шкіра на обличчі потріскалася і вкрилася тонким шаром солі. На колись білому френчі розповзлися червоні плями. Калюжі серед малюнків свідчили про правдивість чуток: Белокун стікав кров’ю. Талавір, якого вона бачила внизу, хоч і перетворився на потвору, але був у значно кращій формі.

— Де? — ошелешено перепитала Сфена. Вона згадала їхню першу зустріч.

Як же вона тоді його боялася — легендарного Гавена Белокуна, який пережив Спалахи. Як хотіла вислужитися. І що бачить тепер — божевільного, чий розум забрав суєр. Ні, вона такою не стане. Ма допоможе їй вилікуватися.

— Проблема в тому, що Мамая ніхто ніколи не слухав. Та він і не був балакучим. Ти знала, що він не міг говорити? Читав чужі думки, але сам не говорив. Родове каліцтво, якого не виправив навіть Зорг. Тому його знаки — це послання. Чому ти не схопила Талавіра Каркіноса?! — несподівано визвірився Белокун. Сфена мимоволі відступила назад.

«Хто йому доніс? Белокун узагалі не мав знати, що я спускалася по Бекира».

— Я не одразу його впізнала, він дуже змінився. Залишилося саме обличчя.

Але тепер у нас є хлопчик. Він же теж схожий на Мамая.

— Правильно, — трохи заспокоївся Белокун. — Те саме обличчя.

Приготуй операційну.

— Ви впевнені? Ми ще навіть його не допитали. Крім того, він — це спосіб тиснути на Ма. Ви вважали її корисною. — Сфена покосилася на бакасу.

— Чи не краще спробувати зв’язатися з Талавіром? Тепер він зовсім близько.

Бакаса має подіяти.

Доктор теж подивився на банку, розмірковуючи над її словами.

— Бачили б ви, як він бився. Тіло Талавіра засвоїло потрібну кількість суєру, і зміни законсервувалися. Упевнена, що бакаса відгукнеться, — продовжила тиснути Сфена.

— Можливо. Подай її мені.

Сфена з готовністю кинулася по банку й уже за мить простягнула її доктору. Белокун здавався розгубленим. Він подивився на бакасу, перевів погляд на підлогу, помітив якусь невідповідність і нахилився перекласти малюнки.

Сфені почав уриватися терпець.

— Мамай умів працювати з пам’яттю. Влазити в голову людини й змінювати її спогади. Ти про це знала? І я не знав до останньої ночі Зорга.

— Ви хочете сказати, що Мамай причетний до смерті наставника Язика?

— Сфена опустила руку. Бакаса може й почекати. Не щодня вдається почути зізнання століття.

— Причетний? Ха! Мамай кілька місяців витягав із голови Зорга спогади про той клятий будинок в Ак-Шеїх. І робив це так майстерно, що Зорг не відразу запідозрив. А коли зрозумів, було вже пізно.

Старий пердун почав плутати реальність із вигадкою. Кричав, що Мамай не людина, що в ньому живе хтось інший. Скиглив, що він заслуговує на смерть.

Покручена, прикута до інвалідного візка напівдитина так злякала всемогутнього Зорга, що той написав донос Язику. Язик не повірив, як і я на той момент. Я не уявляв межі могутності Мамая.

— І все одно ви допомогли йому вбити Зорга?

Белокун підняв із підлоги малюнок. В епіцентрі червоно-чорного вибуху стояв чоловічок у круглих окулярах і тримався за голову. Його обличчя перекосилося від болю.

— Звісно, допоміг. Мамай переконав Зорга, що той мусить підірвати лабораторію. В останню мить Зорг почав сумніватися. І тоді на допомогу прийшов я: прив’язав старого, набрав правильні комбінації й ледь устиг утекти й витягти Мамая.

— Але ж Зорг урятував Мамая, та й вам дав нове життя! Як ви могли вбити власного вчителя? — Сфена прекрасно знала про відсутність моралі в Белокуна, але їй хотілося почути підтвердження, більше подробиць, які вона змогла б використати проти нього.

— Дивно, що про це запитуєш саме ти. — Белокун підсунув іще один малюнок. — Не знаю, що відчував до Зорга Мамай. І чи взагалі міг щось відчувати після всіх тих операцій, пережитих під руками Зорга. Деякі проводили без наркозу.

— Звідки ви знаєте? — тихо запитала Сфена. Вона вже здогадалася, якою буде відповідь.

— Бо я йому асистував. Я завжди мав тонкі вправні пальці. Ніколи не здогадаєшся, на кому я тренувався за наказом Зорга. — З носа Белокуна потекла кров, заюшила губи й стекла на шию. — На власній матері. Ха! Не дивися на мене так. Кожен платить свою ціну. Я такий, яким мене зробив Зорг. Я був хорошим учнем. — Белокун устав і потягнувся по бакасу.

Сфену нудило від сповіді Белокуна. Його злочином було не вбивство наставника, а зізнання. Догмат сповідував, що Старші Брати безгрішні, а чужі звинувачення — лише наклеп. Тримай свої гріхи при собі або розкажи слідчій комісії Язика й прийми справедливу кару, але не зізнавайся всує. Ніколи. Сфена поклала банку в розкриту руку доктора.

— А от ти нікчемна учениця. — Белокун розчепив пальці, і перш ніж Сфена встигла перехопити, скляна посудина розбилася об підлогу. — Я розкусив тебе, як Мамай — Зорга. Ти надумала звести мене з розуму! Ти, дурна, ні на що не здатна матка, думала, що зможеш підкорити Гавена Белокуна? — Він замахнувся і щосили вліпив Сфені ляпас.

Вона не відчула удару, бо одночасно з ним її прошив біль: її бакаси торкнулася Руф! «Що вона витворяє?» — подумала Сфена й кинулася на очільника Станції. Розкидаючи малюнки, вони повалилися на підлогу. Попри хворобу, Белокун був сильнішим. Він заліз на Сфену, схопив її за волосся й кілька разів ударив головою об підлогу. Перед її очима все попливло. А потім вона відчула щось слизьке й смердюче на обличчі.

— Ти хотіла, щоб я торкнувся бакаси? На, жери її тепер! — Белокун намагався запхати напівдохлу жабу Сфені до рота. Перша Зіниця витягла з кишені шприц і всадила голку в шию очільникові Станції. Тіло Белокуна затряслося, наче крізь нього пропустили електричний струм. З рота потекла кривава піна. Сфена скинула із себе доктора й відповзла, хапаючи ротом повітря.

— З бакасою ви це даремно. Ма придумала, як заблокувати сигнал манкура.

Але виявилося, що суміш має побічний ефект. Якщо її вколоти тому, хто торкається бакаси, мозок розплавиться. Як оце у вас зараз. — Сфена, витираючи кров з обличчя, знову наблизилася до Белокуна. — Я не хотіла це використовувати. Ви самі винні. Хоча кого я в біса дурю, звісно, хотіла. Ваш час сплив. Доктор скидався на мертвого. Його очі були широко розплющені, а губи ледь помітно ворушилися. Сфена нахилилася.

— Золота Колиска, Мамай, — прошепотів Белокун.

У вікно пробилися перші рожеві промені, а на зовнішній майданчик щось важко опустилося. Огидна морда Птерокса притулилася до скла. Четверорукий зазирнув до кабінету. Сфена витерла закривавлені руки об форму й подала знак Мато Дуковачу, що все добре. Белокун живий, а отже, у них є улюблена кров Птерокса для розрахунку. Внутрішній динамік заволав сигналом тривоги. Її звернення до потвор не спрацювало. Замість того, щоб віддати Талавіра, вони пішли в атаку. Сфена важко підвелася і презирливо поглянула на розпластане тіло. Зрештою вона досягла свого. Белокун тепер не зможе виконувати обов’язки очільника Матері Вітрів.

— Піду рятувати Станцію. За Догматом керівництво переходить до мене.

Не сумнівайтеся, я вб’ю всіх потвор унизу, заберу Талавіра, а коли знайду Золоту Колиску, то віддам її Язику. — Сфена сумнівалася, чи Белокун її розуміє, але вона мусила це йому сказати: — На відміну від вас, я переконана в істинності одного: Кіммерик належить Старшим Братам. Так було й буде завжди, навіть якщо інші в це не вірять. За допомогою Золотої Колиски правда Старших Братів переможе в усьому світі. А ви слабак! — Сфена плюнула в обличчя Белокуну й вийшла в коридор.

* * *

Сфена забігла до афізи, схопила матку бакаси, від якої вона заразила всіх на облавку, встромила пальці їй у спину й на мить ледь не збожеволіла від масиву образів і відчуттів. Деякий час пішов на те, щоб сконцентруватися і знайти заступницю. Як вона й підозрювала, Руф була в кімнаті Ма.

— Що ти робиш, дурепо?! — закричала Сфена. Вона побачила пістолет у руках Руфі, відчула її страх і здивування, а тоді Сфену викинуло зі свідомості жінки з пір’ям. Ма звільнилася!

У Сфени закрутилася голова так, що вона мусила вчепитися в полиці й сповзти на підлогу.

Одночасний контакт із такою кількістю людей вимагав забагато суєру.

Долоні запекло. Доторк до напівживої бакаси Талавіра запустив кумулятивний ефект. Суєр у її тілі збунтував. На долонях утворилося по здивованому оку.

Сфена стиснула кулаки, вдавлюючи в очні яблука нігті, і важко підвелася.

— Ма немає куди дітися зі Станції, — прошепотіла вона до себе. — Руф зачекає. Спершу треба знищити нападників.

На містку панував хаос. Хтось кричав, що в потвор унизу грифони. Хтось благав знайти Белокуна й використати потужнішу зброю. «Наче вона в нас є», — подумала Сфена. Звістка про грифонів їй не сподобалася. Крилаті потвори означали повітряний бій.

Старші Брати не зреагували на появу Першої Зіниці, і їй знову довелося торкнутися бакаси. Цього разу око вилізло в неї на шиї. Біль від манкурів привів чоловіків до тями. Лік ішов на хвилини, але Сфена вирішила, що виховний момент важливіший за негайну відповідь потворам. Тепер, як ніколи, команда Матері Вітрів мала її визнати.

Сфена простягла до натовпу руку, демонструючи, що вона не торкатиметься бакаси. Їй були потрібні їхні віра й відданість. Чоловіки прикипіли до ока на її долоні.

— Роками Старші Брати, керуючись заповідями Двобога й милосердними наказами Язика, допомагали потворам на Території К. Ми сподівалися, що вони зціляться. Що оцінять нашу велику жертву. Але вони проявили чорну невдячність. Вони вкусили руку, яка давала їм їжу! І мають понести заслужену кару. — Сфена зробила паузу, даючи їм час на відповідь. Спершу над містком зависла тиша. Але потім хтось почав читати Догмат, його підтримали інші голоси — Шкідник, мовтарган, заслуговує назнищення.

— Так, Кіммерик, Дешт, Територія К, — продовжила Сфена. — Це невід’ємна, історична частина нашої держави. Ті, хто це заперечує, підспівують нашим ворогам. Ворогів у нас багато, вони тільки й чекають, що ми покажемо слабкість. Але вони не розуміють одного: з нами мудрість та справедливість Двобога. Ми переможемо. Сьогодні ми отримаємо зброю Мамая — Золоту Колиску. Роки пошуків завершилися. Спалахи можна повторити. — Сфена зачекала, поки до Старших Братів дійде сенс сказаного. — Із Золотою Колискою Старші Брати здобудуть владу над усім світом. — Вона скинула руку в ритуальному жесті Двобогу й задоволено оцінила, як швидко її рух повторили інші. Вона не хотіла, щоб вони запитали, де Белокун. Справа Старших Братів — коритися наказам. Сьогодні наказує вона.

Мати Вітрів, наче на підтвердження її слів, вибухнула гімном Двобогу.

Голоси Старших Братів злилися в єдиній молитві. Коли слова стихли, Сфена знову підняла руку.

— Сьогодні ви знищите всіх потвор. Ви маєте захопити живим колишнього Брата, зрадника й відступника — Талавіра Каркіноса. Решта має завершити шлях і покинути Колесо. Двобог і його пророк Язик чекають на вашу перемогу! Спустити коптери!

Старші Брати кинулися виконувати її наказ.

— Ти, перевір Медичний, — Сфена зупинила якогось Старшого Брата. — Марія Дорош і її син мають бути замкненими.

«Спершу Станція, потім Ма», — думала Сфена дорогою до злітного майданчика, де на неї чекали Мато Дуковач та його Птерокс.

Блиск суєрного купола змусив примружитися, вітер ударив в обличчя, вона ледь не втратила рівновагу. А коли зір повернувся, побачила, що землю внизу встеляє дим, а в ньому, наче привиди, ширяють вершники. У Сфени все попливло перед очима. На мить їй здалося, що вона от-от зісковзне з облавка.

— Де моя плата? — повернув її до реальності Мато Дуковач.

Птерокс незадоволено закричав. Майданчик навколо нього вкривали дрібні голі створіння завбільшки з копека — потомство Птерокса. Вони були схожими на пташенят, що тільки позбулися шкаралупи, з тою відмінністю, що мали довгі смертоносні дзьоби й були здатні за кілька хвилин роздерти значно більшу за себе тушу. Птерокс викидав потомство раз на кілька місяців. Сфені знову пощастило разом із птахом отримати ще й молодняк.

— Буде тобі кров! — прогорланила вона. — І Белокунова, і моя. — Промова перед Старшими Братами наче влила в її жили розпечений суєр. Це її Станція, її Кіммерик. Вона тут наказує. Белокун занадто довго мирився з нахабністю потвор. — Але спершу ти розберешся з отими. — Сфена показала на грифонів. Лоб одного з вершників відбив промінь ранкового сонця — і вона впізнала Талавіра. Поряд із ним сиділа дівчинка зі здійнятими руками. У кожній вона наче тримала по вогняній кулі. Сфену пересмикнуло від недобрих передчуттів. Птерокс теж помітив грифонів і жадібно витягнув шию. Він рвався в бій. Мато Дуковач кинув лютий погляд на жінку й заліз на круп птаха.

Сфену обдало жаром, повітря застогнало від вибухів. По лівому борту Станції коптери зіштовхнулися з грифонами. Машини відстрілювалися, але не могли маневрувати так швидко, як птахолеви. Грифони давали вершникам кинути атеш-бомбу й знову здіймалися в небо. Нарешті потвори досягли свого: коптер загорівся. Пілот утратив керування і полетів на землю.

Другому коптеру Старших Братів удалося поцілити птахолевицю.

Оскаженіла тварина кинулася на машину. До неї приєдналися інші. У коптера не було шансів. Сфена закрутила головою в пошуках Птерокса. З іншого, невидимого для неї боку, мав точитися бій між королем грифонів та Мато Дуковачем. Вона не бачила й Талавіра, і це мучило найдужче. Що він задумав?

Нарешті з-за корпусу Станції вилетіла зграя молодняка й кинулася на грифонів.

Голодні дрібні потвори вгризалися в крила, видирали пір’я й шматували золоте хутро. Закривавлена левиця заревіла й здійнялася в небо, намагаючись скинути їх. Попри небезпеку, видовище заворожувало. Якщо молодняк помітить Сфену, то зжере до того, як Мато Дуковач устигне їх зупинити. Прикриваючи банку з бакасою від вітру та уламків, Сфена змусила себе рухатися.

Станція здригалася від залпів. І це була проблема. Вона не знала, на скільки снарядів може розраховувати. За останні роки це вперше Матері Вітрів довелося застосувати всю свою зброю. Хаос на командному містку змінився апатією, наче без неї вони втрачали бажання оборонятися.

— Цільтеся в бараки. Потвори внизу мають бути знищені. Там немає Талавіра Каркіноса, — наказала Сфена.

Птахолев Талавіра здавався дитинчам порівняно з іншими грифонами. Але дівчинка позаду Каркіноса вражала. Вогненні м’ячі зривалися з її рук.

Молодняку вдавалося ухилятися, проте крила Птерокса в кількох місцях почорніли й курилися. Сфена похитнулася й подивилася вгору. Вузький ілюмінатор не давав побачити грифонів Талавіра, але вона була певна, що це один з них шкрябонув кігтями обшивку Станції. Вона досі не могла зрозуміти, що задумав Каркінос. Перевага була на боці Старших Братів.

— Стріляйте з ілюмінаторів. Потрібно збити грифонів. Але будьте обережними з Талавіром.

Сфена мить вагалася, але потім знову торкнулася бакаси. Тільки так вона могла передати наказ усім Старшим Братам на Станції і змусити їх ворушитися.

Вона відчула, як шкіра луснула в кількох місцях. Це з’явилися нові очі. Але манкури подіяли, коли словесні накази були вже недоступні. Чоловіки схопили зброю і розбіглися по позиціях. Вона хотіла з’ясувати, що відбувається в Медичному, але ще раз торкатися бакаси не наважилася. Натомість блідий, засапаний Старший Брат приніс їй звіт із торпедної. На обличчі Сфени розцвіла переможна посмішка. У них було достатньо зброї, щоб випалити половину Дешту. — Амазонки! — видихнув поруч ізнеюдоболюзнайомий голос.

Сфена здивовано обернулася. Чіпляючись за стіну, до неї підповз Белокун.

На нього було страшно дивитися. Шкіра майже сповзла з обличчя. Без повік очі здавалися вибалушеними й геть божевільними. За доктором тягнувся кривавий шлейф. Розглядаючи Белокуна, Сфена не одразу усвідомила, що він кричав. А коли підійшла до вікна, то побачила орду, яка наближалася до мукоеде ляїн ер.

Усіма вершниками були жінки.

— Самовбивці, — просичала Сфена й наказала цілити по новоприбулих. — Знищити всіх.

Станція знову здригнулася. «Якого дідька вони досі не зупинили грифонів?»

Повз ілюмінатор пролетів один із птахолевів, і вона змогла роздивитися вершника. Потвора із залізними вусами перехопила її погляд і весело відсалютувала. А потім грифон кинув у скло зірваний з обшивки динамік. Сфена відсахнулася. Скло залишилося цілим, але Мати Вітрів різко похилилася.

Почався і відразу обірвався гімн Двобогу.

— Що відбувається?

Сфену жбурнуло у вікно, вона боляче вдарилася лобом об перегородку.

Ліве око залила кров. Їх знову підкинуло. Станція почала втрачати висоту.

— Вони збили останній динамік, — сказав Белокун. — Гімн Двобогу — ось що тримало Матір Вітрів на льоту.

Белокун набрав у легені повітря й закричав:

— Слався! Слався, Двобоже!

— Зараза! — завила Сфена й потягнулася до банки з бакасою. — Усім співати! Співати гімн Двобогу!

Щойно вона торкнулася слизької шкіри, пальці прошив різкий біль. Очі залили сльози. Вона відчула страх і отупіння всіх Старших Братів на Станції.

Манкури збили їм волю, зробили рабами жаби. Вони покірно роззявляли роти, але в народженого ними гімну не було потрібної енергії. Тупа покора вбила пристрасть віри.

У вирі картинок та отупілих емоцій одна свідомість була наче вогонь у нічному Дешті. Спалах болю й вибух суєру, агонія перед навалою змін.

— Руф? — покликала Сфена. Очима жінки з пір’ям вона побачила свою Іфігенію Кіммерицьку — і все навколо втратило сенс.

— Ні! Ма! Стій! — розкидаючи всіх на своєму шляху, Сфена вибігла з командного містка. — Зупинися, ти не можеш утекти!

— Марія хоче забрати Мамая, — за нею, чіпляючись за стіни, поповз Белокун.

Ма. Прийми мене, Деште

Станцію труснуло так, що Ма ледве не влетіла в Евге. Їй довелося з поспіхом відсунутися, щоб випадково не торкнутися дівчинки. Евге дала їй приєднатися до тогіреку Діви, проте Ма бачила, що сталося з Руф’ю від випадкового доторку до суєрних пальців, і не хотіла випробовувати долю. На дівчинці була лише лікарняна роба. Ма обмотала її простирадлом. На вигляд Евге було не більше п’яти. Довге світле волосся й великі рожеві очі. У Ма не вистачило часу розпитати про останні слова Ханум. Якщо дівчинка врятувалася з пожежі тринадцять років тому, вона мала бути набагато старшою. По тому, як здригалася Мати Вітрів, Ма зрозуміла, що зовні точиться бій. Вона наче знову повернулася в той момент, коли вони з Анархією тікали до рятівних воріт.

Тільки цього разу вони були в небі. Якщо Чорна Корова передала її послання, особливого вибору не залишалося: вона знову мусила тікати.

Шлях до кімнати Бекира перерізували гвинтові сходи, що вели на верхню палубу. Ма зосередилася на Евге й пізно помітила Старшого Брата попереду себе.

Його очі були затуманені, а в лобі пульсував манкур, проте він безпомильно цілився просто їй у голову. «Цілився, але не стріляв», — подумала Ма й сказала:

— Сфено, не роби дурниць.

Рука зі зброєю підстрибнула, Старший Брат зігнувся, його голова приземлилася на залізне бильце сходів, а з ока вилізла якась колючка. На мить Ма подумала, що це Перша Зіниця, але потім з-за спини Старшого Брата з’явилося обличчя Бекира. Він знічено подивився на мертвого чоловіка й витер руки об одяг. Там, де хлопець торкнувся тканини, залишилися брудно-зелені сліди, наче він копирсався в землі.

— Ти вмієш випускати з рук дерев’яні шпичаки? — ошелешено перепитала Ма.

— Ні, мене слухається рослинність. Навіть суха. Мертва оживає. А що в тебе на спині?

Ма простягнула Бекиру руку, закликаючи підійти до неї.

— Довго розказувати. Різка зміна концентрації суєру — і мене нарешті торкнулися зміни. Маємо йти.

— Нарешті? Я знаю, що ти це відрізала ще в Ак-Шеїх. — Хлопець не зрушив із місця. — Ти завжди мені брехала. І я нікуди не піду, поки ти не поясниш ось цього, — Бекир витягнув із кишені брудні папірці й передав Ма.

Вона відразу впізнала зображення. Це було маленьке фото, яке вона роками ховала від Бекира, а ще — копія агітки, з якої вона його вирізала.

— Ти вкрав це з моєї скрині?

— Так, бо думав, що це мій батько. Але на агітці написано, що він загинув за рік до мого народження. Як таке може бути?

— Ти точно хочеш говорити про це зараз, коли внизу йде бій, а нас от-от знайдуть?

— Я хочу знати правду. Я вже не дитина, від якої можна приховувати.

«Правду?» — Ма ледь не застогнала від відчаю. Яку правду? Те, що вона забула обличчя Марка Дороша відразу після народження Бекира й вирізала перший-ліпший портрет, щоб показати сину? А нагоди так і не трапилося, бо вона не хотіла брехати. Адже Марко Дорош, справжній Марко Дорош, забутий Марко Дорош, ніколи не був його батьком. А правда полягала в тому, що вона не знала, як був створений Бекир. Ма подивилася в карі очі сина.

— Тоді слухай: я імплантувала собі ембріон перед тим, як утекла з Матері Вітрів. Ти розвивався аномально швидко, я ледь не померла під час пологів. А коли мені на груди поклали звичайне незмінене немовля, я не повірила своїм очам. І потім тринадцять років боялася вірити в те, що бачу щодня.

— Що я мутант, створений у цій лабораторії?

— Що ти мій син. І цього не змінить «правда» про те, як ти прийшов у цей світ. На решту запитань тобі доведеться шукати відповіді самостійно. Це й означає бути дорослим. Якщо ми закінчили, то внизу на тебе чекає Чорна Корова.

Нам треба знайти шлюзову кімнату.

Ма очікувала, що Бекир почне сперечатися, засипле її запитаннями, але хлопець лише вказав на коридор за спиною.

— Жінка в хіджабі й без шкіри сказала, що шлюзова кімната там. — Бекир нахилився й витяг із кишені мертвого Старшого Брата зв’язку магнітних ключів.

— Ти таки справді виріс, — усміхнулася Ма.

* * *

Маленьку шлюзову кімнатку використовували для передачі пакунків із Дешту, там було багато шафок і відсіків. У зовнішній стіні виднілися невеликі двері з ілюмінатором.

— Перевір, може, десь є парашути! — перекрикуючи шум, наказала Ма. — І не торкайся Евге. Вона здатна шибанути суєром.

— Десь є? — Бекир хаотично заклацав дверцятами. — Тобто їх може тут і не бути?

Ма подумки благала бодай про один парашут. Двох їй не винести. Бекир із недовірою поглянув на дівчинку. Евге забилася в куток біля ілюмінатора й крутила з простирадла ляльку. Бекир щось побачив у вікні, кинув пошуки й прилип до скла.

Станцію знову підкинуло, але Бекир аж свиснув від побаченого. Ма нарешті знайшла парашут і поглянула, що так здивувало сина. У повітрі зчепилися Птерокс і король грифонів. Поряд на меншому птахолеві кружляли Талавір та Чорна Корова. Вони боролися з молодняком. З рук дівчинки раз у раз зривалися вогняні м’ячі. Зубастих потвор майже не залишилося. Коли дівчинка візьметься за Птерокса, було тільки питанням часу.

На землі ситуація була не гірша. Мати Вітрів утратила висоту й уже не могла поливати вогнем без загрози вибухнути. Хтось наказав спустити десант. І це було програшне рішення. Мукоеде ляїн ер устеляли тіла засолених. Та попри це, потвор було в рази більше. Ма впізнала Армію потвор та амазонок. Жінки ширяли на справжніх, хоч і змінених конях і майже впритул стріляли з луків по кволих розосереджених Старших Братах.

— Ми перемагаємо! — вигукнув Бекир. — Скоро Мати Вітрів спуститься настільки, що ми зможемо зіскочити. І парашути не знадобляться. А засолені захоплять Станцію!

— Я б так не раділа. — Ма показала на обрій. Крізь суєрний купол пройшло кілька темних точок. — Коптери з Тамані. А я думала, вона не викличе підкріплення. Думала, захоче показати самостійність і врегулювати ситуацію власноруч. Я б так і зробила.

Ма настільки захопилася видовищем за склом, що не почула, як двері за її спиною з тріском відчинилися.

— Усім залишатися на своїх місцях! — не своїм голосом закричала Сфена.

На її щоці, шиї, долонях оскаженіло крутилися очі. По тому, як рудокоса нервово вигинала спину, Ма зрозуміла, що бачить лише частку змін. Жінка дикими, повними болю й люті очима подивилася на Ма, на парашут у її руках, на руку Бекира на вентилі зовнішнього шлюзу й дала дорогу Руфі. До кімнатки протиснулася птаха, що колись була людиною. У дзьобі Руф тримала банку з бакасою. Ма згадала, що залишила жабу у своїй палаті. Друга дурна помилка.

Першою були незачинені двері в шлюзову. Ма кинула парашут на підлогу, підняла розкриті долоні й ступила крок уперед. Якщо Сфена вирішить стріляти, то нехай влучить у неї.

— Навіщо, Ма? Я не розумію? Ти могла отримати все. Ми б разом могли…

— Сфена задихнулася від обурення. — Ми могли б керувати Матір’ю Вітрів. Та навіть усім світом. А ти вибрала оцих потвор? Як ти могла? Ти ж була моїм прикладом. А тепер я знищу вас усіх одним махом.

— Усе ще можливо. — Ма ногою посунула Бекирові парашут, сподіваючись, що Сфена лише блефує. — Сюди летять коптери. Ти впевнена, що Язику сподобається твій стиль керування Станцією?

Сфену перекосило. Підкріплення з Тамані стало для неї новиною. Вона й справді розраховувала перебрати владу на Матері Вітрів до того, як про це дізнається Язик.

— Відпусти дітей — і я допоможу знайти аргументи для Язика, — почала Ма й почула, як клацнув затвор. Сфена спрямувала дуло на Бекира.

— Досить! — наказала Перша Зіниця.

Руф випустила банку й пташиною лапою розчавила бакасу. Біль оглушив Ма, і вона, немов підкошена, впала на підлогу. Манкур учепився в її нерви й паралізував тіло. Сфена теж зігнулася, а проте поповзла до неї. Через її спину Ма побачила, як Руф кинулася на Евге, немов хотіла покарати за зміни.

Захищаючись, дівчинка випустила суєрні пагони, але на птаху вони не подіяли.

Руф отримала стільки суєру, що більше її організм уже не приймав. Птаха нависла над дівчинкою, і цієї миті зовнішні двері вирвав порив вітру, а з ним до діри втягнуло Руф. До кімнати залетів пісок. Щось вибухнуло. Почувся свист. А потім Станція почала різко знижуватися.

— Буря, — видихнула Ма.

— Цього не може бути. Це ж мукоеде ляїн ер. Нас не торкаються бурі, — прошепотіла ошелешена Сфена.

Рятуючись від того, щоб випасти з Матері Вітрів, Перша Зіниця вчепилася в Ма. Кілька очей на її руках луснули, заливаючи її шкіру кров’ю. Бекир спробував звільнити матір, скинувши з неї Сфену. Боротьба і вітер перетворили кімнату на вмістилище хаосу, їх відкинуло до дверей. Ма відчула, що в них хтось стукає. На мить у щілині показалося червоне обличчя Белокуна.

— Це Мамай! — зашипів очільник Станції і потягнувся до Бекира.

На допомогу хлопцеві прийшла Евге. Разом вони змогли віддерти Сфену від Ма, виштовхати рудокосу до Белокуна й зачинити за нею двері. Ма подумала, що набагато простіше було б скинути Першу Зіницю зі Станції слідом за Руф’ю, але й такий спосіб її влаштував. Нехай тепер Сфена розбирається з Белокуном. В останню мить, перед тим, як двері щільно зачинилися за Першою Зіницею, Евге випустила суєрного мацака й, наче в прощальному жесті, на мить торкнулася закривавленого обличчя Белокуна.

— Вставай! — Бекир простягнув Ма руку. — Маємо стрибати. Станція зараз розіб’ється.

— Я не можу… бакаса, — прохрипіла Ма.

— Добре, усе добре. — Евге суєрним пагоном торкнулася манкура на руці Ма — і біль вщух. Змагаючись із вітром, вони підійшли до дверей. Евге закуталася в простирадло. Ма її обхопила, Бекир натягнув парашут. Кілька митей вони як зачаровані роздивлялися бурю. Деякі коптери спробували повернути на Тамань. Інші — набрати висоту. Але було запізно. Одну з машин прошила електрична дуга, і та вибухнула в повітрі. Небо здригнулося. Ще один коптер потрапив у вир. Буря трощила важкі коптери, як діти розбивають мушлі.

Ма задерла голову й побачила крилатих істот, що стрімко набирали висоту, шукаючи порятунку від потоків повітря. Буря примирила Птерокса та грифонів.

Матір Вітрів стискало коло з вихорів, наче мукоеде ляїн ер досі тримала оборону. Але Ма відчувала, що це ненадовго. Дешт нарешті вирішив позбутися виразки.

— Дивися! — Бекир показав на землю.

Кебап сунув проти вітру. Він устромляв гігантський тесак у землю, витягував обгризені ноги з отруйних боліт і продовжував іти. На плечі він ніс якесь тіло. Кебап ішов до центру бурі — до найбільшого смерчу. Вихор, як величезний черв, вгризався в землю й рухався назустріч велету. За кілька секунд до зіткнення Кебап відкинув тесак і підняв над головою тіло. Вихор набув подоби величезної роззявленої пащеки, наче дитина готувалася проковтнути солодке. Перед тим, як над Кебапом зімкнулися щелепи, Бекир упізнав у його руках Гєру Сєрова.

— Треба стрибати: за мить уже буде пізно, — сказав Бекир. Ма кивнула.

Тепер вона мусить йому довіритися. Бекир набрав у груди повітря, ступив крок і не залишив їй вибору.

— Прийми мене, Деште, — прошепотіла Ма й стрибнула за сином.

Загрузка...