Дім Солі

Талавір. Шлях засоленого

— Лантух із гноєм! Ти не заслуговуєш на швидку смерть. Твою душу поглине джадал. З його темного нутра ти спостерігатимеш, як твої тельбухи розтягнуть кхартали, а сміття зі шкіри — дрібна звірина. І кожен шматок відчуватимеш, наче він досі частина твого тіла. І зрештою збожеволієш від болю.

Ти не врятуєш ні хлопця, ні себе. Усіх вас поглине темрява джанахату! — У голові Талавіра ніяк не могла заспокоїтися Амага.

— Не розумію, чому ти так боїшся, що твій брат накличе судний день? — Талавір поклав до рота шматочок сушеного м’яса й підставив обличчя «маленькому другу». Вітерець приємно холодив. А тінь від скелі захищала від палючого рожевого сонця. — Ти б прижилася в пеклі. Змогла б мучити грішників прокльонами.

— Дурень! Коли ти помреш, весь Дешт, увесь світ накриє темрява. Усі загинуть, — не вгавала відьма.

Талавіра підмивало дати дошкульну відповідь, але він промовчав. Дні спільної подорожі показали, що Амагу найкраще гамує спокій. А от лють, навпаки, підживлює злого духа. Іноді він відчував і Тарга як подих повітря в потилицю чи ледь помітний лоскіт на кінчиках нервів. Це ставалося тоді, коли Талавір бачив особливо вражаючі картини: захід сонця, переливчасте сяйво Йилдиз, блискавки в далекій бурі чи пересування тварин мертвим Дештом.

Талавіру хотілося вірити, що Тарг опирається темряві, зберігає людську сутність, що саме він не дає його тілу остаточно розвалитися. Але відьма мала рацію: Талавір помирав. Він подивився на власну руку. Шрам від удару глиняним уламком заріс соляною кіркою. Така кірка почала з’являтися на інших ділянках шкіри. Від думки, що сіль так само роз’їдає внутрішні органи, йому схотілося знову почути Амагу. Принаймні її голос заглушав інші думки.

— Албасти сказала, що Бекир не той, хто тобі потрібен.

— Тоді чому ми не летимо по потрібну дитину? — роздратовано сказала відьма. — Ми летимо. Просто й Бекир іде до Матері Вітрів. І ми стежимо, щоб він не збився зі шляху.

Талавір поклав до рота останні м’ясні крихти, стиснув зуби й віддер від шкіри на стегні сіль. Грифон зауважив рух і, наче голодне пташеня, роззявив дзьоба. Талавір жбурнув до відкритої пащі закривавлений шмат. Якщо так піде й далі, Талавір перетвориться на оббіловану тушу. Навіть Амага не знала, скільки ще він протримається. Талавір примружився і подивився вдалечінь. Зі скелі, де вони зупинилися, Дешт проглядався на кілька фарсахів. Акинджиї стали чорними цятками на обрії. Талавір роздумував, чи не варто йому здійнятися в небо, щоб не втратити з виду караван. А головне — щоб і вони не забували про його присутність.

Він із задоволенням згадав страх в очах Саші Бідного, коли вони зустрілися вперше після Ак-Шеїх. Звісно, акинджий знав про намір божевільного Гєри Сєрова згодувати Талавіра джадалу. Тому Саша Бідний не очікував побачити його живим. А ще більше він злякався наміру Талавіра забрати дітей. Якби він знав, що, попри бажання, це було нереально. Талавір мусив триматися від Бекира якнайдалі. Амага мріяла отримати тіло хлопчика для свого демонічного брата. Якби про це знав і Бекир… Талавір згадав повний образи погляд хлопчика, і неприємне відчуття, яке охопило його в ту мить. Це був наче голод, жадання, сверблячка в кінчиках пальців, трем у м’язах, які вже почали скорочуватися, щоб схопити Бекира. Лише адреналін, запущений страхом, змусив Талавіра підвестися, залізти на грифона й тікати. Він злякався не того, що Амага візьме гору над його волею, а неможливості відділити свої бажаня від її. Що довше дух відьми залишався в його тілі, то міцніше вони поєднувалися. Вона, наче пухлина, проростала в його свідомості. Це відчувала і відьма, і їй це не подобалося, бо з пасажира вона перетворювалася на частину конструкції, що от-от заглохне й розвалиться.

Талавір приклав долоню до очей, подивився в степ і насупився. Караван проминув, і з-під землі винирнула темна точка. Спершу показалися блискучі жовна, а потім потворна у своїй самотності клешня, обрубок другої сіпнувся, наче теж становив загрозу. Ракоскорп витягнувся, немов новонароджений, що прагне вилізти з лона матері, роззирнувся і знову сховався в невидимій норі. Уже кілька днів він повз за акинджиями. І Талавір міг заприсягнутися, що це той самий ракоскорп, якого він зустрів біля кургану Кара-Меркит, коли його поцілував дух із золотою маскою, а до голови пробралася навіжена відьма.

Ракоскорп був цілком реальним, хоча його поведінка відрізнялася від усього, що про них читав Талавір на Матері Вітрів. Вони трималися свого ареалу. І вже точно не переслідували жертв: були занадто тупими для цього. Ракоскорп, як і Талавір, зберігав дистанцію: не нападав, але й не відставав від акинджиїв, наче теж наглядав за хлопчиком. Грифон його помітив, витягнув шию і тривожно забив крилами. Ракоскорп не входив у його раціон, а проте Сімург був готовий на нього напасти. Давалася взнаки нестача їжі, спричинена хаотичними суєрними бурями. Вони лютували сильніше, ніж будь-коли, заважаючи птахолеву полювати. Амазі, а може, Таргу, вдавалося рятувати їх від стихії. А Талавіру залишалося тільки спостерігати за руйнівними наслідками бур. Днями він бачив перетворених на глиняні фігури копеків, що застигли з витягнутими мордами та врослими в землю лапами. Блиск суєру на їхніх спинах свідчив про те, що буря пройшла зовсім нещодавно. Грифон тужливо закричав, коли побачив, на що перетворилася його потенційна здобич. Якщо так піде й далі, грифон почне голодувати. І навіть ласощі — кривава сіль із його тіла — не допоможуть.

Талавір віддер іще одну скибку зі свого тіла й кинув птахолеву, а коли підняв очі, то побачив, що небо на півночі потемніло. Це сталося миттєво, немов на суєрний купол із того боку накинули покривало. Талавір скочив на грифона й наказав летіти. Він мав знову попередити про бурю. Бажання захистити дітей стало фанатичним. Це почуття він ділив з Амагою, хоча кінцеві цілі в них були різними: вона хотіла зберегти тіло Бекира для брата, а Талавір — убезпечити хлопця від зажерливих посягань відьми та бур. Крім того, він боявся, що караван просто не дійде до Матері Вітрів. Навіть Саша Бідний, попри всі його амулети, не знав, що робити з новим божевіллям, яке охопило Дешт. Роками вивірені прикмети не працювали, бурі виникали підряд, миттєво розгорталися або й зникали швидше, ніж вони були здатні заховатися. От і зараз пилова завіса наче виросла з-під землі, з’єдналася з темними хмарами в небі й посунула на караван.

Амага відчайдушно заволала.

— Розвертайтеся! За вами буря, — прокричав Талавір, кружляючи над ними. Чорна Корова привітно помахала, наче й не помітила небезпеки. Вона сиділа попереду Шейтана. Бекир, який сьогодні їхав із Джином, підняв руку, немов і собі хотів привітатися, але жест згаснув по дорозі. Саша Бідний невдоволено поглянув туди, куди показував Талавір.

— Проскочимо, — прохрипів акинджий. — Через твої розвороти ми вже втратили два дні.

— Зате голови зберегли. Не дурій, я бачив хвіст. Він завертає у ваш бік.

Щоразу повторювалося те саме. Талавір наче вмовляв Сашу Бідного врятуватися від бур. І щоразу Саша Бідний удавав, що це його особисте рішення.

Якби міг, Талавір охоче залишив би акинджия ковтати пісок.

— Рятуй дітей, ти ж цього хочеш? — втрутилася Амага. Вона відчула лють Талавіра, як акула — кров. — Забирай їх на грифона й лети.

Так легко було піддатися спокусі. Відвести дітей у безпечне місце, повернутися до Белокуна, спробувати знайти інше тіло для Тарга — дитину, про яку говорила велика мати з печери. Навіть Амага погоджувалася обміняти Бекира на іншу дитину, головне знайти вмістилище для Тарга. Звільнитися від духів, урятувати себе, а, може, і Ма. Хіба завелика ціна — життя незнайомої йому дитини? Талавір зловив збентежений погляд Бекира й наказав Сімургу здійнятися в небо. Правда була в тому, що він не хотів віддавати на поталу джадалу жодну душу.

На землі, попри вітер, що дедалі посилювався, розгорілася суперечка.

Марш виснажив акинджиїв. Саша Бідний дозволяв зупинятися лише на кілька годин. Скіф’янка щось кричала, розмахувала батогом і показувала в бік, куди закликав іти Талавір. За її спиною щулився Ніязі.

Небо на півночі стало брудно-червоним. Наче величезна лапа, по землі потяглася пилова хмара. З північного заходу почав витягуватися вихровий хвіст.

У його темному нутрі спалахнули перші блискавки. На голові Саші Бідного здійнялися наелектризовані пасма. У носі защипало від пилу та суєру. Нарешті акинджий наказав вирушати. Талавір побачив, як він махнув плямистою від виразок рукою, і тільки тоді помітив, що Чорної Корови немає поряд із Шейтаном. Він знизився, намагаючись роздивитися дівчинку. Шейтан закричав і застрибав у сідлі, привертаючи увагу Чорної Корови, яка неспішно поверталася від засохлого тамариску. Мабуть, дівчинка скористалася суперечкою, щоб сходити до вітру. Але не розрахувала швидкість розгортання бурі. Чорна Корова здивовано розвернулася до пилової стіни, мить остовпіло спостерігала за хвостом бурі й нарешті під загальні крики побігла до тулпара. Ніхто на землі не зауважив, як під її п’ятами зрушилася земля. Вона ледь устигла вмоститися позаду Шейтана, коли за крок від тулпара здибився ракоскорп. Він виліз із землі майже на весь корпус і загрозливо розвів клешні. Тулпар злякано сахнувся.

Шейтан потягнув за віжки, намагаючись приборкати тварину. Чорна Корова вчепилася в його спину, намагаючись втриматися в сідлі. І раптом щось сталося з її руками. З-під пальців закурився дим. Долоні охопив вогонь. Але на обличчі Чорної Корови не було болю, лише розгубленість і почуття провини, як у дитини, що нашкодила в присутності дорослого. Шейтан здивовано розвернув голову.

Цей рух остаточно заплутав тулпара. Тварина не втримала рівноваги й завалилася на бік. Крізь шум бурі Талавір почув крик Бекира. Хлопчик вирвався з обіймів Саші Бідного, зістрибнув із сідла й уже біг на допомогу Чорній Корові.

Ракоскорп, наче тільки цього й чекав, ринувся напереріз Бекиру.

— Буря! — заволала Амага всередині Талавіра.

Від її крику голову пронизав біль, але для Талавіра більше не існувало нічого, окрім рішучого обличчя Бекира та ракоскорпа, готового вчепитися в хлопчика. Він спрямував Сімурга на земляного членистоногого. Бекир упав від помаху крил і дивом не потрапив під гострі кігті птахолева. Хлопчик відповз, а грифон кілька разів шарпнув по голові ракоскорпа. Вітер ставав усе сильнішим, Талавір ледве тримався на спині грифона, ракоскорп не став битися, а швидко зарився в землю. Акинджиї підібрали дітей, закинули на тулпарів і щодуху поскакали від бурі. Очі Талавіра забивав пісок. Він занадто пізно зрозумів, чому вони тікали на південний схід, уздовж бурі. А коли побачив хвіст і наказав грифону набирати висоту, уже було пізно. На нього впала стіна пилу й піску.

— Він прокинувся!

Талавір розплющив очі й побачив над собою Чорну Корову. Горло зсередини наче пошкрябали кігтями. На язиці відчувався пісок. Голова розколювалася, а губи вкрила соляна кірка. Дівчинка спантеличено подивилася на бурдюк у своїх руках. Вона не могла зрозуміти, як він питиме із запечатаним ротом. Долаючи біль, Талавір відірвав сіль і припав до отвору. Тепер їхня вода буде з його кров’ю.

Акинджиї отаборилися біля древньої халупи, що була складена з невідь звідки добутої скельної породи, а не з вапняку, як більшість руїн у Дешті, і може, тому ще досі витримувала бурі. Стіни вкривав наліт блискучого пилу, подекуди в щілинах виднілися коріння та стебла давно зсохлих рослин, з кутків тягнуло сечею і падлом. На долівці біліли припорошені кістки. У Дешті були місця на кшталт пустельних оаз, які роками залишалися на місці, попри бурі, а тому слугували захистом і тимчасовим пристановищем для подорожніх. Іноді біля них розросталися селища, але частіше — кладовища. Може, тому суєрні бурі їх і не чіпали: суєр не любив мертве.

Талавір прокашлявся і хрипко, вихаркуючи сіль, запитав:

— Як я тут опинився?

— Тебе приніс грифон. Просто в кігтях. Узяв і кинув нам під ноги, — з готовністю відказала дівчинка, потім усміхнулася, вилила краплю води собі на долоню, дістала з мішечка, що бовтався на поясі, дрібку порошку, щось замісила й нанесла мазь на губи Талавіра. Холод доторку погасив біль.

— Твої руки? — Талавір перехопив її долоню, згадуючи, як на початку бурі вони спалахнули. Слідів від опіків не було.

— Руки? А, так. Дар Учан-Су — Води Життя. Не переживай. Вони спалахують, тільки коли мені дуже страшно або я дуже на когось гніваюся. — Дівчинка нахилилася трошки нижче й знову всміхнулася. — Загалом я сама не дуже знаю, як воно працює.

Знадвору потягло вареним м’ясом. І Талавір мимоволі проковтнув слину.

— Обід майже готовий, — радісно сказала Чорна Корова, спостерігаючи за рухом його кадика, а потім несподівано схопилася на ноги й завмерла. У провалля в стіні хтось зайшов.

— Ми не кинемо його тут, — сказав Бекир. Талавір не зразу зрозумів, до кого він звертається, поки не побачив огрядну постать Саші Бідного. Вони не помітили, що він прийшов до тями, а дівчинка зробила знак мовчати.

— Тулпар Шейтана заслаб, — прохрипів акинджий. — У нас немає місця.

— А куди ви поділи мого грифона? — Талавір звівся на ліктях, спостерігаючи за тим, як скиснуло обличчя акинджия. Він, мабуть, і не сподівався, що той прокинеться. У голові запульсував біль. Амага відчула близьку присутність Бекира.

— Вони його прогнали. — З-за спини Бекира визирнув Ніязі. У його руках застигла кістяна ящірка з вибалушеними, наче в риби, очима.

— Грифон накинувся на одного з тулпарів, хутряна пташка.

— Бо Сімург був голодний. — Чорна Корова підняла до Саші Бідного обидві руки.

— Гей, тихіше там зі своїми руками. Повернеться ваш грифон. Схряскає якусь потвору й прилетить.

— А якщо ні, Повноважний може поїхати з Близнюками, — твердо сказав Бекир. Він явно завершив суперечку, яка почалася ще за межами прихистку.

Трубки на масці Саші Бідного видали різкий невдоволений хрип, але акинджий промовчав, визнаючи рішення Бекира. Але не тільки це здивувало Талавіра, його вразили зміни, що відбулися із хлопчиком. Він і раніше помітив волосся на колись лисій маківці, але тепер чуприна Бекира сягнула вух. Талавір потер власну щоку. Щетини не було, натомість під пальцями захрустіла сіль. Раніше ріст волосся слугував вимірювачем часу, але в Дешті навіть цей орієнтир зіпсувався.

Довге волосся доповнив упертий дорослий вираз. У голосі Бекира більше не було страху перед акинджиєм. Із того, як хлопець подивився на дівчинку, а потім — на Сашу Бідного, Талавір зрозумів чому. Після того як Чорна Корова продемонструвала свій дар, розклад сил знову змінився. Тепер Саші Бідному було не так просто скрутити дітей і закинути за сідла, щоб силою відвести до Матері Вітрів, тепер він був змушений домовлятися. Але річ була не лише в цьому. В очах Бекира з’явилася похмура рішучість. Він знав, куди його ведуть, і був до цього готовий. Спокійне, хоч і бліде обличчя хлопця, несподівано додало Талавіру сил. Якщо Бекир готовий прийняти свою долю, то й він зможе покінчити із сумнівами. Талавір потер золоту бляшку на лобі й чи не вперше за довгий час глянув хлопчику в очі. Бекир витримав погляд і сів навпроти. До прихистку внесли бронзовий казанок з ароматним варивом. Близнюки підсунули під зад Саші Бідному складаний стільчик. Останньою зайшла Скіф’янка, витерла руки від крові й нахилилася до казана — оцінити, на що перетворилася її здобич.

Це було коло миру, спільна їжа означала перемовини.

— Ти йдеш на Матір Вітрів, щоб обміняти хлопчика на лікарку, але чому ти впевнений, що Белокун тебе не надурить? — запитав Талавір у Саші Бідного, коли всі по черзі занурили пальці в шурпу й витягли по шматку дивного м’яса. Щоб поїсти, акинджий зняв маску, і тепер крізь дірки в щоках було видно, як жовті зуби перетирають жилаві шматки.

— Він мені винен, — голос бея акинджиїв без маски звучав незвично.

— Ти для нього потвора. Не людина, Сашо. Усе одно що тулпар. От ти б став торгуватися з тулпаром? Просто забрав би те, що він приніс, і все.

Саша Бідний втупив у Талавіра злі жовті очі.

— Тепер ти теж для нього потвора, пташко з мотлоху.

— Я теж, — згодився Талавір. — Тому й кажу: жодні домовленості з Гавеном Белокуном не варті паперу, на якому вони написані.

— Бачу, у тебе є своє рішення? — Саша Бідний іронічно крякнув, а проте не зміг приховати гіркоту. Певно, і він останні дні думав над тим, як змусити Белокуна виконати обіцяне. Тільки ідіот міг повністю покладатися на слово Гавена Белокуна. Талавір сподівався, що бей акинджиїв не такий.

— Ми можемо відбити Ма. У нас є грифон і вогняні руки Чорної Корови.

А тобі він дозволить підійти ближче, ніж будь-кому.

— Що ти надумав, лантух із гноєм? Напасти на Матір Вітрів? Ось як ти хочеш померти? І все для того, щоб не віддати нам із Таргом тіло дитини? — заволала у його голові Амага.

Відьмина правда. Довгі години у небі над Дештом він думав, як подорожче продати власне життя.

Єдине, що його зупиняло — страх наразити дітей на небезпеку. Але після того, як він дізнався про вміння Чорної Корови, у душі замайоріла надія. Він дістав шанс втілити відчайдушне бажання: перед смертю звільнити Ма та помститися Белокуну.

— Ти божевільний, — засміявся Саша Бідний і стукнув Бекира в плече, закликаючи приєднатися до жарту.

Хлопець навіть не кліпнув. Натомість Чорна Корова заплескала в долоні й радісно, наче рішення вже було ухвалене, вигукнула:

— Чудова ідея, чому ми раніше про це не подумали?

На мить над гуртом запанувала тиша. Джин зняв окуляри, застромив гілочку в очницю і вогнем із власних очей запалив люльку з юшаном. Потягнуло ароматним димом. Ніязі закашлявся. Не стільки від того, що вдихнув пряний чад, як для того, щоб заповнити незручну паузу.

— Що ж, можемо й подумати, — процідив Саша Бідний крізь покалічені зуби. — Тільки завтра. На свіжу голову. Сьогодні в нас нарешті відпочинок.

— На, — Шейтан стукнув Талавіра в бік і простягнув люльку. Була його черга затягнутися.

— Ні, не люблю цього. — Талавір спробував відсунути руку Шейтана.

— Ти в колі миру — відмовлятися нечемно.

На потворному обличчі Саші Бідного виникла огидна посмішка. Талавір подумав, що його вишкіром можна лякати дітей, але люльку взяв. Вирішив, що від кількох затяжок нічого не станеться. І це було помилкою.

— Підіймайся! Вставай, кому кажуть, — його трусив Саша Бідний.

Було темно, і Талавір ніяк не міг збагнути, чого його будять серед ночі. Він спробував підвестися і ледь не впав від пориву вітру. У голові стояв туман. На ватяних ногах Талавір вийшов з укриття. Він не пам’ятав, як заснув. Страшенно хотілося пити, рот наче склеїла солоно-пряна в’язка слина. Він згадав, що напередодні палив юшан. Акинджиї та діти вже залізли на тулпарів. Лише Бекир досі стояв на землі. Не було Скіф’янки. Талавір закрутив головою в пошуках Сімурга, але грифон так і не з’явився. І це було дивно: урятувати від бурі, принести до акинджиїв і просто зникнути. Затуляючи очі від піску, Талавір подивився в небо. Але це було все одно, що зазирати в пащу до чудовиська.

Грифон зник.

— Сідай до Джина, — Саша Бідний намагався переконати Бекира їхати. — У мене найсильніший тулпар, я його заберу. — Акинджий показав на Талавіра.

— Іди, буря вже зовсім над нами, — кивнув йому Талавір і вчепився в простягнуту руку Саші Бідного.

Бекир недовірливо покосився на акинджия, але те, що долоні Саші Бідного й Талавіра вже з’єдналися, його заспокоїло. Талавіра не покинуть напризволяще.

Хлопець заліз на тулпара й швидко зник у стіні піску.

— Ти ж не думаєш, що я заберу тебе із собою? — Саша Бідний із силою відштовхнув Талавіра. Але Талавір учепився, як ракоскорп.

— А ти ж не думаєш, що я дам тобі так просто піти? — Талавір потягнув його на себе. Акинджий звалився з тулпара, але не впав, вправно приземлився на широко розставлені ноги й вихопив ножа. Він наче очікував саме на таку реакцію Талавіра. — Ти щось зробив із моїм грифоном? Він не міг просто так утекти. — Треба було кращегодувати.

Талавіра вразила тваринна лють, що палала в очах Саші Бідного. Його мозок запинала кривава пелена ревнощів. Талавір його недооцінив, вирішив, що акинджий подумає над атакою на Матір Вітрів чи бодай використає його для торгівлі з Белокуном, але Саша Бідний був готовий пожертвувати всім, навіть ризикнути власною безпекою, аби розправитися із суперником. Акинджий зробив випад. Талавіру ледве вдалося ухилитися. Лезо вдарило об метал, вибиваючи іскри. Болю не було, але коли Талавір подивився на свою руку, то побачив кров і слід від відірваної солі.

— Ти принадив його моєю кров’ю? — Талавіру раптом стало весело. — Але тобі це не допоможе. Дешт любить мене дужче, ніж тебе. Моя шкіра — броня. Прикриваючись передпліччями, як щитами, Талавір кинувся на акинджия і ледь не впав. Щось учепилося йому в ногу.

— Не тільки грифона, — прокричав Саша Бідний, відступаючи назад. Його брови вигнулися в задоволеній гримасі. Бей хотів його убити, — у цьому Талавір не сумнівався, — але знав, що не зможе цього зробити, тож просто тягнув час. — Не треба було курити стільки юшану. Твоя кров — цінний товар. Я мав би й тебе виставити на продаж.

Але ні, Ма дістанеться лише мені.

— Брехливе лайно. — Талавір спробував звільнити ногу від несподіваної пастки. Вітер посилився і жбурнув йому в обличчя чергову порцію пилу.

Відпльовуючись, витираючи очі руками, він нарешті роздивився, що в нього вчепилося. Із землі стирчала однорога голова ракоскорпа. Клешня, наче відкривачка, застрягла в броні на литці. Ракоскорп тягнув, намагаючись чи то звільнитися, а чи затягнути Талавіра у свою нору. Біль перерізав м’яз. А з ним із наркотичного туману, який усе ще застилав свідомість, вирвалася Амага й зайшлася в давньому бойовому крику. Земля здригнулася від блискавки, грім майже переміг волання відьми.

— І чого ти ніяк не відчепишся?

Талавір зімкненими кулаками, наче кувалдою, ударив по голові ракоскорпа.

Уже не мало значення, хто переможе. На них чекає однаковий кінець. Наче диявольська корона, над Талавіром здійнявся велетенський вихор Обур-куртки.

Він таки недооцінив Сашу Бідного. Поточений суєром мозок акинджия розрахував правильно. Йому вдалося надурити Бекира, загнати Талавіра в епіцентр п’ятдесятивідсоткової суєрної бурі й утекти. Усе ще намагаючись скинути з ноги ракоскорпа, Талавір не без самовбивчого задоволення подумав, що Старші Брати теж потраплять у пастку. Скільки разів Руф називала потвор недоумками, помилками природи, не здатними на осмислені дії. Що б вона сказала тепер? Талавір уже майже нічого не бачив, уламки рухалися на його шкірі, наче прагнули якнайкраще захистити від стихії. Вітер забивав навіть голос Амаги. Обур-куртка наближалася. Тільки той, кого любить Дешт, здатен пережити бурю такої сили. Талавір накрив голову руками й присів до ракоскорпа, прагнучи закрити їх обох. «Може, і пронесе», — з надією подумав він і раптом відчув, як і друга нога втратила опору. Ракоскорп скористався його шляхетним жестом і нарешті затяг Талавіра у свою нору.