Дім Солі

Битви богів. Народження Двобога. 1918

Лєканя викрутив зірку з кокарди й подивився в небо. Над головою пропливали білі хмаринки. Весняне сонце щипало за спітнілу шкіру. Степ буяв зіллям. Пахло полином, кермеком і десятком інших трав. Їх уже за кілька тижнів змете безжальний травневий жар. Він вирвав тюльпан і зазирнув у квітку. Біля патичка дзижчала бджола. Лєканя ще покрутив тюльпан, а потім із силою стиснув пелюстки. Найсильніший той, хто здатний вчасно зрозуміти, що відбувається. Бджола не зрозуміла. А от йому вдалося. І якщо він зможе вибратися з Кіммерику, то щастя завжди буде на його боці.

Направду, йому й тут було непогано. Він одним із перших відгукнувся на поклик нової влади. Пробрався на корабель і поплив до Севастополя. А там Сєнька Немич підбив його їхати до Гизльова — встановлювати нову червону владу. І це були найкращі дні його короткого життя. Родина Немичів тримала місто в руках. Лєканя згадав, як реготали червоноармійці, коли офіцерська шобла булькала з облавка. Антоніна, сестра Сєньки, любила різати панські вуха й носи. Була геть навіженою. Лєканя відчував, що на деяких фотокартках поряд із нею краще не світитися. Він любив тиху роботу. Допомагав Сєньці рахувати контрибуцію. Наглядав за своїми. А тому й зорієнтувався одним із перших.

Коли до Кіммерику увірвалася німчура, Сєнька вирішив їхати до Перекопу боронити червону владу. Лєканя, звісно, поїхав із ним. Гизльов уже палав. З півдня доходили чутки про звірства кіммеринців. Жовто-блакитні під проводом полковника з дивакуватим ім’ям Болбочан уже зайняли Сімферополь.

Залишатися на місці не мало сенсу, але й битися на вузькому перешийку Лєкані не хотілося. Сєнька може скільки завгодно казати, що правда на їхньому боці, а тому вони переможуть. Але Лєканя вирішив перечекати. Виграє той, хто швидко реагує.

Сусідня квітка знову задзижчала. Хлопець уже підняв руку, щоб знищити чергового шкідника, коли до нього долинув слабкий крик. Він вивчив мапу й знав, що забрів у глухі місця. Неподалік було селище німецьких колоністів. А ще далі — зерновий порт Сари Булат. Туди йому й треба. А далі рукою подати до Одеси. Звук зацікавив. У ньому був біль і разом із тим надія. Лєканя розсунув трави. Високо в небі крикнув орел. Лєканя озирнувся. Ні душі. Він підібрав рушницю, любовно торкнувся експропрійованого парабелума. «Крик — це ж не пальба», — розсудив Лєканя й пішов стежкою. У цьому місці над морем вивищувалися глиняні обриви. Внизу вони закінчувалися вапняними плитами.

Хлопець зазирнув за край. Прямо під ним тягнулися кілометри піщаного берега.

Але знову ні душі. Лєканя стягнув кепку й витер лоба. І тут, наче за командою, під ним пролунало тягуче виття. Хлопець здригнувся, припав до землі, звісився над урвищем і не повірив своїм очам. Уступ, на якому він лежав, був із суцільного карсту. У прямовисній плиті під ним чорніло кілька вікон. «Сховища контрабандистів», — зрадів Лєканя. Вікна були десь посередині височенної стіни. Тепер він точно знав, що крик лунає саме звідти. «Якщо там є люди, то в них мусить бути їжа, а може, і човен», — подумав хлопець. Він почухав потилицю. Залишалося вирішити, як вони залазять у те пташине гніздо. У пошуках сходів чи драбини Лєканя ще дужче звісився зі стіни. Сухостій врізався в груди. Камінці осипалися. Злякана ластівка вилетіла з невидимої дірки. Ще до того, як Лєканя встиг роздивитися постать унизу, він вихопив парабелум.

— Стій, де стоїш, стрілятиму!

Хлопець, який ховався в тіні, звів руки й розвернув до Лєкані червоне від сонця обличчя. Він був худий і високий, мав біляве волосся й настовбурчені вуха.

Очі затуляли масивні лінзи.

— Не маю зброї, до вітру ходив. — Хлопець задер голову й посміхнувся широкою щербатою усмішкою. Лєканя вирішив, що сам хіба на кілька років старший за нього. А Лєкані за місяць мало виповнитися шістнадцять.

— Чиїх будеш?

— Тутешній, — наче випльовуючи тверді звуки, проказав хлопець.

Лєканя аж звів брови, щоб зрозуміти сказане.

— А чого гуториш, як не наш?

— З колоністів.

— Німець, значить. — Лєканя поклав пальця на гашетку й примружив одне око. Знав він тих німців. Батю на війні порішили, клята контра.

— Німець. Але свій. — Хлопець здавався спокійним. Лише посмішка зникла. — Зброї не маю. Але в мене є вода і хліб. І човен.

Ці слова змусили Лєканю замислитися.

— А в печері в тебе хто?

— Баба, — знову оголив довгі білі зуби німець.

— Баба? Жонка твоя? Чи де кобилу потєшитися вмикнув? — несподівано для себе Лєканя відчув, що йому подобається ця капловуха каланча. У його очах було щось знайоме.

— Просто баба. Сам подивися. Праворуч від тебе камінь. Під ним лаз до печери. — Німець стрясонув піднятими догори руками.

— Немає дурних. Ану дерися сюди, щоб я тя бачив, а тоді вже й на бабу твою подивимося. І гляди мені: побачу мухльож — вгачу кулю проміж очей. Я з парабелушки з десяти кроків тобі у веснянку над лівим оком поцілю.

Колоніст кивнув і швидко, наче павук, подерся стіною, чіпляючись за хитро приховану контрабандистами драбину. Лєканя аж ахнув, коли з провалля вистрибнула біла рука. Зблизька хлопець був ще вищим і ще тоншим. Одягнутий у брудну гімназіальну форму.

— Як тебе звати, колоністе?

— Герман Зорг, — сказав хлопець і простягнув довгу руку. — Гімназист, приїхав до своїх на побудку. А ти хто будеш?

— Червона сила революції, от хто я. Шуруй, Гєрманіє, — тільки і сказав Лєканя, дулом показуючи на камінь.

Хлопець відсунув камінь і відкинув дерев’яну ляду.

— І щоб я тебе бачив!

Унизу виявився круглий лаз, наче видовбаний у вапні колодязь. Герман витяг мотузку й поліз у діру. Лєканя закинув рушницю за плечі, пістолет застромив за пояс і поліз за гімназистом.

До землі було щонайбільше два аршини. Лєканя вже приготувався стрибнути й витягти парабелум, коли довгі руки вчепилися в його штани й щосили потягнули додолу.

— Ах ти контра! — заволав Лєканя і спробував хвицнути ногою. Він досі тримався за мотузку. Але Герман був чіпкий. Він повиснув на хлопцеві.

Лєканя відчув, як мотузка впивається в шкіру, і зробив єдине, на що був спроможний. Відчепив долоні й мішком упав на Германа. Билися вони недовго.

Гімназист був явно не готовий до звіриної люті вихованця церковно-приходської школи села Журноково Грязовецького уїзду Вологодської губернії. І тієї миті, коли Лєканя відчув кров супротивника на зубах і вже наготувався святкувати перемогу, знову закричала жінка. Цього разу з такою тваринною силою, що хлопці заклякли. Луна розкололася об стіни. Лєканя відпустив вухо Германа, а той розтиснув кулаки.

— Що з нею? — запитав Лєканя.

— Народжує, — чомусь пошепки відповів Герман.

На підлозі у великій карстовій печері лежала жінка. Дві темні коси вибилися з-під хустки. Одяг та обличчя вказували на те, що вона кіммеринка.

Величезний живіт, здавалося, притиснув її до підлоги. Коли її відпускав біль, жінка намагалася звільнити руки від пут. Лєканя подумав, що її плечі от-от вивернуться. Трохи вище на камені стояла чудернацька фігурка. Бовван мав великі груди й вивалений живіт. Поряд лежали сухі трави та недогарки свічок.

«Якесь поганське капище», — подумав Лєканя і ледь зупинив себе, щоб не перехреститися.

Герман поринув у споглядання з жадібною цікавістю. Здавалося, він забув про Лєканю і його пістолет. Він наблизився до жінки, застиг навприсядки й витягнув шию. Лєканя закляк поряд.

— Ти диви, як її підкидає. У мене око вірне, сама не розродиться. Чи пристрелити, щоб не мучилася? — пожартував борець за революцію.

— Ні, ще рано, — серйозно відказав Герман.

Лєканя роззирнувся. Печера не була дикою. У багатьох місцях виднілася кладка. Стіни вкривали дивні малюнки й написи. За вікнами шуміло море.

«Цілком придатний сховок, якби не жінка й цей божевільний», — подумав Лєканя.

— А хто вона?

Тепер уже точно було зрозуміло: жінка не його дівка й не мати.

— Баба, — вкотре пробелькотів німчура і, коли Лєканя вже вирішив йому двинути, додав: — але незвична. Я повертаюся додому з надією знайти папіньку й матінку, а там нікого. А на нашу недобудовану хату брудний кіммеринець уже дах лагодить. Казали, що він приїхав вартувати курган, щоб звідти не видерлися злі духи. Є такий за п’ять верст від нас. Кіммеринці вважають його святим або чаклуном. Їх, дикунів, важко зрозуміти. Але я бачив, як вони падали перед ним на підлогу. Наче щури. Фриц із батькової мануфактури чув, як його називали нащадком ханського роду. А це жінка його. Стара бонна сказала, що вона точно відьма й носить у собі поріддя диявола.

— Ну а ти, Германіє, нащо її сюди притяг? Помститися за відібраний фатерлянд? — Лєканя остаточно переконався, що Герман, хоч і німчура й напевно буржуй, але таки свій. Бо теж не терпів кіммеринців.

— А тобі секрет можна довірити? — замість відповіді запитав Зорг і, як пугач, кліпнув великими круглими очима.

— Ага, — відказав Лєканя, а сам подумав: «Яйця виїденого не вартий секрет, який можна першому-ліпшому розбовкувати».

Гімназист відійшов до стіни й підняв пузатий мішок. Очі Лєкані загорілися.

Контрибуцію він любив. Але вже наступної миті зневажливо сплюнув. Мішок був завеликий як на гімназійного дрища. Зорг витяг щось схоже на корито з ніжками. Боки конструкції вкривали золоті пластини з написами кіммерицькою.

— Що це? — розчаровано запитав Лєканя.

Подумки він уже обідрав і зважив золото. Набиралося щонайбільше три унції. Краще вже попа общипати.

— Колиска. Чаклун, чоловік цієї, з могильника дістав, — Герман кивнув на жінку. — Я ніч не спав, щоб побачити. Тіло так задубіло, що на ранок не зміг до вітру сходити, так під себе й надзюрив. Але воно було того варте. Що вже той чаклун виробляв: пісні співав, у бубна бив, зілля палив. Усе, щоб дух із могильника за колискою в наш світ не проліз.

— І де тепер той чаклун? — Лєканя про всяк випадок роззирнувся.

Бракувало отримати по лобі із засідки.

— Мужики пришибли, — сказав гімназист. — Я їм розказав, що він на могильнику чудив, от вони й розізлилися. І хату його спалили. Він же з буржуїв.

— Праведний гнів пролетаріату? Розумію, — похитав головою Лєканя. — А не міг ти щось цінніше, ніж цей нічний горщик, захопити?

Жарт не вдався. Від колиски віяло холодом. Дерево було старе й ледь трималося купи. Подекуди виступила сіль, наче воно довго пролежало в морі.

Під новими золотими пластинами темніли бронзові накладки з прадавніми малюнками. На золоті ж блищала кіммерицька в’язь.

— Це він прикрасив і закляття понаписував. У кіммеринців є легенда про Золоту Колиску. Той, хто нею заволодіє, отримає Кіммерик. Видно, чаклунові не сподобалася червона влада, от і вирішив вирити.

— Видно й тобі, німчуро, не дуже подобається. Колиска тепер у тебе? Хоч не бачу, щоб ти став царем цієї землі. — Лєканя буцнув гімназиста під ребра.

Його дужче цікавило, чи залишилося золото в могильнику, але нехай і Германія не розслабляється. Зорг зіщулився й порачкував. — Не сси, я в казки не вірю.

Звичайна колиска, хоч і давня.

— Це тому, що ритуал не завершений! Щоб Колиска запрацювала, у неї треба покласти новонароджене дитя.

Як за сигналом, жінка заревіла. Живіт здригнувся. Породілля затиснула косу між білими зубами. Білки почервоніли від напруги. Спина вигнулася. На мить Лєкані здалося, що стіни затремтіли у відповідь. Він навіть звів гашетку.

Зорг жадібно сковтнув і витяг маленького ножика. Явно не для Лєкані.

— Хочеш покласти до Колиски немовля? І що — вбити? — аж присвиснув Лєканя. Ото був би женішок для Антоніни Немич.

— Ну не колискові ж співати? От тому я сюди її і притяг. З науковою метою. — Герман Зорг облизав губи. Лєканя втупив погляд у жінку. Вона вчепилася руками в коліна, широко розвела ноги й закричала. Лєканя на мить затулив вуха. Але очей відвести не зміг. Почулися хлюпання й тихий стогін жінки. — Його звати Номан! Номан. Захисти, велика мати Албасти! — закричала породілля і знепритомніла.

Герман підвівся і підійшов до жінки. Її спідниця заворушилася. Лєканя подумав, що дитина, якщо жива, має закричати. Герман нахилився, щоб відкинути закривавлену тканину, і цієї миті в печері стало темно. З вікна зістрибнув якийсь велет. Лєканя встиг побачити довге сплутане волосся, червоні, наче жарини, очі та обвислі груди, які потвора закинула собі на плечі.

Жінка, наче величезна мавпа, побігла підлогою, штовхнула гімназиста, зиркнула на Лєканю й обнюхала породіллю. Та не ворушилася. Тоді чудовисько виплюнуло їй в обличчя якісь слова, схопило дитину й вистрибнуло у вікно.

Лєканя підбіг і подивився вниз. Потвори ніде не було. Сонце вже торкнулося обрію. Тіні в западинах стали темнішими. Лєканя вирішив, що саме час ушиватися. Чесному борцеві за революцію немає чого робити в бісівських казематах. Нехай німчура дає раду з тілом. За його спиною щось заворушилося.

Породілля знову вигнулася. Тепер у ній з’явилося щось нелюдське.

Здавалося, уся вона вивернулася під неприродним кутом. Очі налилися кров’ю.

Язик вивалився, а зуби стали довгими й гострими. Плечі викрутило в інший бік.

Жінка сіпнулася, міцні пута розірвалися. Лєканя побачив, як розійшлася шкіра на її зап’ястках.

Жінка випростала руки, схилила голову й пішла на Германа. Лєканя ступив крок. Волосся на його голові заворушилося. Десь позаду висіла мотузка. Він не збирався гинути під кігтями потвор. Поки вона зайнята гімназистом, у нього є кілька хвилин, щоб видертися нагору. А далі він знайде вихід.

— Допоможи! — прохрипів Зорг. Одержима осідлала хлопця. Між його шиєю й зубами залишалося не більше, ніж лікоть. А потім мертва жінка розвернула до Лєкані страшне обличчя. Він витяг парабелум і відчув, як тремтить його рука. Хлопець набрав у легені повітря й випустив у її обличчя всі вісім куль.

Через двадцять років, коли він власноруч каратиме ворогів народу, перед його очима стоятиме це потворне обличчя. Його руки вже не тремтітимуть.

Печера наповнилася димом і запахом пороху. Вуха наче заклали ватою.

Постаті перетворилися на тіні у воді. Герман, як риба, закривав і відкривав рота.

Коли в печері стало ясніше, вони побачили мертву жінку з продірявленим обличчям.

Лєканя байдуже копнув тіло й обережно виглянув із вікна. Потвори з обвислими грудьми не побачив.

— Усі вісім рівно в ціль, — проказав Герман. Він не зводив очей із мертвої й, мабуть, не відчував болю. На його худих грудях уже набубнявіли кров’ю подряпини від кігтів потвори, яка забрала дитину.

— А ти не вірив, що я стрілок, — сплюнув Лєканя. До цього дня йому жодного разу не вдавалося влучити. Хотілося пити й нюхнути тютюну. — Три унції віддав би за понюшку, — сказав Лєканя й підняв Колиску. — Ти мені винен, Германіє. Стільки свинцю на твою бабу перевів.

— Так, — простогнав Зорг, схопився за груди й гепнув на підлогу.

Лєкані самотужки довелося відтягти мертву в куток і закидати її шкурами.

У печері знайшлися хліб, головка овечого сиру, пів мішка яблук і торба із сушеним кизилом. А найголовніше — джерело з водою. Лєканя наповнив свої фляжки й бурдюк колоніста, а потім налив на голову Герману. Коли гімназист прийшов до тями, Лєканя розщедрився на ковток самогону.

— Я теж піду до червоних, за ними — сила. По тобі бачу, — прогугнявив осоловілий Герман. Лєканя ковтнув, скривився і подивився на Колиску. Язики вогнища, яке вони розпалили посеред печери, виблискували на окованих золотом боках.

— Як думаєш, — замислено проказав Лєканя, — якщо потвори існують, то, може, і бог є?

— Гм, — гмикнув Герман. — Не знаю щодо старого бога, але вся ваша революція породила нового. Йому я і служитиму.

Вони ще кілька годин пили самогон. Із криком «дайош революційну справедливість» Лєканя надзюрив у Золоту Колиску. Герман заливався реготом, але повторювати не став.

На світанку вони витягли зі сховку човен. «Якщо пощастить, — думав Лєканя, — зранку пристану до острова Джарилгач. Або сховаюся на якійсь іншій мілині. Сєнька Немич добре знав ці води. Колись цим шляхом водив контрабанду до Одеси, то й Лєканя не пропаде. Тільки що з цим? Пристрелити німчуру чи лишити?» Хлопець закинув рушницю й обернувся до Германа. Рука так і свербіла.

— Ти мене порятував. Герман Зорг такого не забуває, — торочив німець.

— Я б і дім тобі свій віддав, але тепер там чорномазі кімри. — Колоніст захихотів. Гострі худі плечі сіпнулися, хлопець схопився за груди, притримуючи нашвидкуруч прив’язані бинти. — Краще вже тобі, ніж їм.

«Один хєр пристрелять. Таким малохольним довго не ходити», — подумав Лєканя і відштовхнув човен.

— Як тебе хоч звати? Скажи! — гукнув навздогін Зорг. — Може, таки колись віддячу? У нас у Кіммерику кажуть, що борги треба віддавати.

— Іван я, Сєров. А так-то Лєканєю кличуть, — помахав рукою він. — Бувай, Германіє!

Небо на обрії почервоніло. Скелясті урвища теж змінили колір. Йому здалося, що в темному вікні блимнуло світло. Німець усе ще стояв на березі, наче хотів пересвідчитися, що Лєканя відплив.

«А коли мені щось від тебе знадобиться, то я сам прийду й заберу. Не дуже розкидайся обіцянками», — про себе додав Лєканя й подивився в човен. У глибині, поряд із іншою контрибуцією, лежала розбита Золота Колиска. Від неї досі тхнуло сечею. Він і сам не знав, чого її захопив. Але якщо гімназист має рацію, якщо просто зараз народжується новий бог, то йому схочеться отримати й цю землю. Лєканя закрив колиску дранкою й розвернувся в бік моря.